Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 24 страниц)

– У кабінеті сидить африканка. Очі в неї завбільшки з чудовиськ з Корану. Але ви не лякайтеся. Скажіть, що у вас посилка з ляльками. Відправлена кілька днів тому. Але яка дійшла із запізненням. І куди її доставити? Вона вам дасть адресу. Туди й поїдете. Поставите мене на візок. І довезете аж до місця.

Каспер заліз у коробку. Хлопці не рухалися.

– А ти схуд, – зауважив молодший. – За цей час. Не дивно. За такого життя, як у тебе.

Каспер влаштувався зручніше. Серед упаковок з ляльками.

– Але з фінансами у тебе, мабуть, як і раніше все гаразд, – сказав хлопець.

Каспер спорожнив кишені. Знайшов останні п’ять тисяч. Простягнув їх назовні.

– Ти відчайдушна людина, – сказав хлопець. – Можна було б спробувати ще трохи на тебе натиснути. Адже ми повинні отримати якусь компенсацію за монтувалки.

Каспер вивернув кишені, у них більше нічого не було.

– Ну, скажімо, авторучку.

Він простягнув хлопцям авторучку. Вони закрили кришку. Заклеїли скотчем коробку.

– Доставимо тебе прямо до одержувача, – сказав молодший голос, – навіть якщо шайтан охороняє цей будинок. Присягаюся Кораном. Я завжди виконував свою частину угоди.

5

Він відчув, як коробку завантажили на візок. Він чув напружене дихання хлопців, коли вони піднімали її. Він чув звук транспортних магістралей. Відлуння відкритих площ і парків. Шелестіння вітру в кронах бананів. Вони проїздили повз Ботанічний сад. Повз Геологічний музей. Повернули до Копенгагенської обсерваторії.

Мабуть, у них із собою були полозки, вони перекотили візок через поріг і закотили в ліфт. Він уже не пам’ятав, скільки ліфтів було в його житті за останні місяці. Нескінченна кількість. Цей буде, він це точно знав, у якомусь сенсі останній.

Його провезли якимось коридором, повз якісь двері, він почув, як навколо коробки виникла якась баня, хоча, може, все це відбувалося всередині нього. Коробку зняли з візка. Кроки хлопців віддалилися, довкола стало тихо.

Але це була не звичайна тиша. А та тиша, з якої, мабуть, створювала світ Всевишня, коли вона розкрила рота і сказала: «Хай буде світло!»

Він зібрав останні сили, натиснув на картонку і розірвав її.

Приміщення було баневим. Це була власне обсерваторія – стеля була досконалою напівсферою, з мідних пластин подвійної кривизни. Біля стіни починався величезний телескоп з полірованої латуні і бронзи, встановлений на рейці, що описувала повне коло. Біля окуляра стояв Йосеф Каїн.

Під отвором у бані, навколо Касперової коробки сиділи одинадцять дітей. Стіне, Синя Пані, Андреа Фінк. Даффі. Людина з буряковим обличчям. Схрестивши ноги. Немов придурки на сеансі групової психотерапії. Немов східні черниці під час ритуалу пуджа.

Якщо ти провів тридцять років у шоу-бізнесі, то тобі напевно хоч би раз у житті – під час якихось урочистих святкувань – доводилося дивуватися з несподіваної появи голих дівчат, що вистрибують з торта. Але Каспер ніколи не мав змоги вслухатися в те, що відбувається всередині такої дівчини. Тепер ось трапилася саме така нагода.

Він відчув глибоку втіху. На мить обличчя навколо застигли від здивування. На мить тиша покинула цих чудових жінок і фантастичних дітей. І громовладно зазвучав беззахисний подив. Слово «потрясіння» підійшло б якнайкраще. Навіть для Синьої Пані.

Цієї миті Каспер відчув, кожен, хто сидів під банею обсерваторії, відчув, що Всевишня – навіть у найсвященніших зібраннях – притримує клоуна до останньої хвилини, щоб дістати його як козирну карту з рукава.

Потім тиша відновилася.

Синя Пані встала, взяла стілець, діти посунулися. Вона поставила стілець у коло.

– Каспер Кроне, – сказала вона. – Avanti. Дуже приємно.

Уздовж стін стояли дорожні сумки, вже з бирками одинадцяти різних авіакомпаній. Він був свідком прощання.

– Дітей взагалі не викрадали, – сказав він. – Вони приїхали добровільно. Не все було як по маслу. Але ніхто не йшов проти їхньої волі. Вони уклали угоду з Каїном. У чому вона полягала? «Сором» було не те слово, яке він міг би пов’язати з дітьми, що сиділи перед ним. А проте він почув почуття сорому. Якийсь величний дисонанс. Як початок останньої частини бетховенської Дев’ятої. Діти були схожі – усі без винятку – на сексуальних злочинців у віці від десяти до чотирнадцяти, яких узяли на місці злочину, і тепер вони, як і всі ми, намагалися зрозуміти, як жити далі, зберігаючи гідність і віру в свободу волі, коли ти тільки-но виявив, що всі ми живемо, немов рачки-бокоплави на спині величезного кита, у полоні підводних сил, керувати якими нам не дано.

– Вони хотіли зібратися, – сказала Синя Пані. – Тут, у Копенгагені. Вони хотіли побачити одне одного знову. Це діло дуже морочливе і дороге. Зібрати всіх дітей. Ми робимо це раз на рік. На превелику силу. Вони змусили Каїна це зробити.

Каспер подивився на людину біля телескопа.

– Тебе? – вимовив він. – Та ти й дев’яностолітню старушенцію не переведеш через вулицю, не впевнившись спершу в її кредитоспроможності. Що ти отримав натомість?

Він відчув, що жінка зважує кожне слово.

– Він вважав, що діти на багато що здатні. У сенсі дії на навколишній світ. Що свідомість, якщо вона досягає ділянки, де ще не сформувалася фізична реальність, може на неї вплинути. Це було, звичайно ж, дещо наївно.

– Звичайно ж, – погодився Каспер.

Замовчання відкладаються на периферії того, що відбувається, жалобною облямівкою фальшивих звуків. Приміщення тремтіло від недомовленості. Каспер знав, що Всевишня зараз укаже на когось, хто допоможе розв’язати вузол. Тільки сподівався, що цією людиною виявиться не він.

Це виявилася дівчинка.

Клара-Марія підвелася.

– Йосефе, – сказала вона. – Мати Маріє. Даффі. Андреа. Суєнсене. Я хочу поговорити з вами. Тільки з вами. Вийдімо на хвилинку.

Це було вимовлено з глибокою серйозністю. З великою невинною урочистістю. Іноді наполегливість дитини виявляється такою незаперечною, що всім доводиться підкорятися: згадайте маленького хлопчика з «Нового вбрання короля» або молодого Ісуса в храмі. Синя Пані підвелася. Каїн. Даффі. Андреа Фінк. Морський офіцер.

Краще б вони не рухалися з місця. З тієї миті, як вони підвелися, все для них було втрачено.

Дівчинка відчинила їм двері. Вони вийшли. Потім вона зачинила їх за ними. І замкнула.

Двері, судячи з усього, збереглися з часів спорудження обсерваторії. Масивний дуб. Важкі, немов двері церкви.

Дівчинка обернулася до дітей і Каспера. І посміхнулася.

Це була посмішка, яка викликала у Каспера бажання забратися назад у коробку. Але було вже пізно. Ось чому слід гарненько подумати, перш ніж пускатися в мандри за межі власної індивідуальності. Повернутись назад може виявитися не просто.

– Не знаю, що ти думаєш про війну, – сказала вона.

Каспер нічого не відповідав.

– Ми думали, що коли показати світові щось, щось зовсім неймовірне, то, можливо, вийде змусити їх зрозуміти. Змусити дорослих зрозуміти. Змусити їх припинити воювати.

У Каспера пересохло в роті. Але одночасно стало мокро в очах.

– Дуже гарна думка, – сказав він. – Що ж ви хотіли показати світові?

– Щось досі ще небачене, – продовжувала вона. – Про що почув би весь світ. Який-небудь катаклізм у місті. У якому ніхто б не постраждав. Але всі побачили б, як дорого це може обійтися, якщо ми не зупинимося. Це єдине, чого люди справді бояться. Втратити гроші. Можливо, тоді вийшло б до них достукатись.

– І одночасно отримати п’ятсот ляльок, – продовжив Каспер.

Вона посміхнулася. Це не було схоже на посмішку доньки батькові.

– Одне одному не заважає, – пояснила вона.

Каспер кивнув. Шия у нього затерпла. Як під час стрімкого розвитку менінгіту.

– Бах теж би так сказав, – зауважив він.

Вона підійшла до нього впритул.

– Ми з тобою, – сказала вона, – ми класно повеселимося.

Він відсунувся від неї. Раптом вона зазвучала надзвичайно серйозно.

– Ми думали… Якщо для тебе щось дуже важливо, то немає нічого неможливого.

– Твій батько завжди виходив з того ж принципу, – сказав він. – Головне – достукатися до їхніх сердець.

Вона повернулася в коло.

– Ви що, опустили шар землі? – запитав він. – Свідомість може змінити фізичне?

Можливо, вона його не почула. Можливо, вона приглушила звук на його каналі. Він відчув такий гнів, що у нього перехопило дух.

– Ти пам’ятаєш, що я хочу бути льотчиком, – сказала вона.

Вона подивилася Касперові просто в очі.

– Це передпольотна карта, – сказала вона. – Перевірка кабіни. До запуску двигунів. Висотомір. Електрична мережа. Подача палива. Навігаційні прилади. Ввести маршрут у комп’ютер. Частота радіостанції. Я прочитала все це. У справжніх книгах. Ти допоможеш мені стати льотчиком, коли я виросту?

Він не рухався.

– Двигуни до запуску, – сказала вона.

Обличчя одинадцяти дітей були абсолютно відкритими. Абсолютно ясними. Розслабленими, як уві сні. Але з широко розплющеними очима.

– Ви це влаштували? – продовжував Каспер. – Викликали зсув ґрунту?

Вона подивилась на Каспера.

– Може, воно само собою сталося, – сказала вона. – Випадково. А ми начебто просто відчули це заздалегідь. А ти як гадаєш?

Він відчув напругу в приміщенні. Волосся на голові у нього стало дибки. Немов в електростатичному полі.

– Дещо там було по-англійськи, – продовжувала вона. – Cabin ready. Doors released[109]109
  Кабіна готова. Люки відчинено (англ.).


[Закрыть].

Вона оглянула дітей. Один за одним вони кивнули. Каспер хотів би втекти. Але він знав, що надто пізно. Контроль свідомості над тілом уже був порушений.

– Ready for pushback[110]110
  До старту готові (англ.).


[Закрыть], – сказала дівчинка. – Копенгагенській обсерваторії з Каспером Кроне, Стіне, їхньою донькою і друзями cleared for pushback[111]111
  Старт дозволено (англ.).


[Закрыть].

Вона підняла вгору великі пальці.

На мить будинок завібрував. Не дуже, але цілком відчутно. Чи це він сам тремтів?

Потім виникло світло. А чи це його підвів зір.

Він відчув, як обсерваторія здійнялася в повітря й подолала звуковий бар’єр. Він дивився в очі дівчинки. Вони були абсолютно спокійними.

Здавалося, що вони піднімаються вертикально. Він дивився крізь те, що, можливо, було прозорими стінами будинку, можливо, галюцинацією, можливо, новою формою зорового сприйняття. Йому здавалося, що він бачить, як Копенгаген зникає під ними, немов падаючи в безодню. Але хіба можна було знати напевно? Він відчув, як із шлунка підіймається нудота. Йому здавалося, що він уже давно примирився зі смертю. Тепер, коли вона сиділа перед ним в образі дитини, він побачив, що це не так. Виявилося, що він не хоче вмирати.

– Поверни нас назад, – попросив він. – Назад на Землю.

Голос його був пухнастим, немов щітка для чищення курильної люльки.

Дівчинка посміхнулась у відповідь. У неї не було переднього зуба. Випав. Або вибили. Це була беззуба посмішка. Як посмішка великих відьом.

– А чи можна тебе вмовити, – спитала вона. – Зробити ще одну спробу? З мамою?

Обличчя його стало лискучою маскою. Від поту.

– Це шантаж, – промовив він. – Духовний шантаж.

– Це кращий із шантажів, – зауважила вона.

Він підняв руки.

– Домовилися, – сказав він.

– Присягнися. Всевишнього.

– Це блюзнірство. Згадувати Її ім’я всує.

– Ти можеш дозволити собі торгуватися?

Він підніс руку для клятви.

Цієї миті упали вибиті двері.

На порозі стояв Каїн.

Щось подібне до поваги до нього наповнило Каспера. Звичайно ж, двері вже були не тими, що за хвилину до цього, – вони просвічували, немов акварель, вібрували й виблискували. Але вони все ще були дубовими.

У дверях з’явилася Синя Пані. Більша її частина перетворилася на веселкове світло. Але все, що від неї лишилося, було розлючене.

Це була незвичайна лють. Каспер одразу ж зрозумів, що слід оцінити її гідно. Що не так уже й часто трапляється почути таке.

– Кларо-Маріє, – сказала вона. – Припини!

Це був тон, подібного до якого Каспер ніколи не чув. Голос лунав авторитетно, немов достовірне передбачення Судного дня. Він нічого не вимагав. Він просто створював нову дійсність.

Ніякої посадки не було. Тільки-но здавалося, що лискуча колба летить на висоті чотирьохсот метрів над містом й одночасно по той бік часу й простору – у цілковитій тиші, прозора, світляна. І ось уже відновлюється фізична реальність. Усе як і раніше. Нічого не сталося. І ніщо вже не лишилося тим самим.

Поки все це тривало, Касперова голова була абсолютно порожня. Тепер його власні емоції затопили його зсередини – немов вода, раніше стримувана дамбою. І перша його думка була: «Якби можна було стати імпресаріо цих дітей!»

Хіба не до цього всі ми прагнемо? Щоб діти нас утримували, а ми могли б сидіти задерши ноги, зі своєю вечірньою сигареткою з травичкою і чарочкою, з приємним почуттям, що на нас працюють люди, котрі якнайкраще примножують наші нагромадження?

Раптом пробилася молитва. Він відчув, що коли мчиш разом із Всевишньою на швидкості чотириста кілометрів на годину й хапаєшся за придорожні галузки, аби зірвати фрукт, то досить велика ймовірність, що тобі відірве руку.

Він зустрівся поглядом із Синьою Пані. Її звучання посилилось. Це було все одно що дивитися в струмок, що дзвенить і міниться коштовним камінням.

– Про все це, – сказала вона, – ми мовчатимемо. Ще якийсь час.

Каїн стояв упритул до неї. Вона обняла його за талію.

У якомусь сенсі потрясіння від побаченого було для Каспера ще більшим, ніж від усього попереднього. Він спробував знайти опертя в молитві. Не існує нічого такого, чого Божественне не могло б витерпіти.

– Якщо християнству судилося вижити, – сказала вона, – то мають відбутися радикальні зміни.

Вона могла б запопасти кого завгодно. Вона могла б звабити одного з чотирнадцятилітніх хлопців. За дещо інших обставин вона, можливо, могла б запопасти його самого, Каспера Кроне.

– Ви могли б вибрати собі кого завгодно, – сказав Каспер. – Навіщо ж вам кульгавий диявол?

Йосеф Каїн випростався.

– Я перебуваю в активній фазі каяття, – пояснив він. – Я хочу очиститися. Стати новою людиною. Я порадився з Марією і тепер піду на генеральну сповідь.

– Тобі знадобиться кілька років, – сказав Каспер. – Протягом яких доведеться говорити безперервно по двадцять чотири години на добу.

Каїн підготувався для стрибка. Каспер помахав монтувалками. Спокійно, дружньо, немов китайськими віялами.

Хтось доторкнувся до нього. Це була Стіне. Він повернувся у своє власне тіло.

Вона стояла позаду нього. Як і того разу, коли він знімав грим. У минулому, якого більше не існувало. Яке ніколи не зможе повторитися. І за яким він не сумував. Але яке, втім, добре виглядатиме в альбомі.

– Щиро кажучи, – сказав він, – я ніколи не думав, що якась жінка зможе кохати мене.

Вона доторкнулася до його шкіри, руки її були гарячими, майже палаючими.

– Я тебе дуже добре розумію, – сказала вона, – я й сама ні за що б так не подумала. Але всупереч абсолютно всім припущенням і законам природи, можливо, все-таки є одна жінка, яка тебе кохає.

Він заплющив очі.

У цій миті було щось від фіналу BWV 565 – Токати і фуги ре-мінор – величезні, фатальні стовпи музики, що стають лавою, поки знову піднімуть завісу.

Проте був легкий романтичний ухил. А Каспер знав, що космос не надто романтичний. Романтика – це щось крайнє, а всі крайнощі з часом згладжуються.

Він відчув щось поруч себе. Це була дитина. Тиха дівчинка протиснулася між ним і Стіне. Вона посміхнулась йому. Своєю вовчою посмішкою.

Він оголив ікла й посміхнувся їй у відповідь. Прислухався до майбутнього. Його було чути тільки уривками, фрагментарно, неповно.

Те, що він чув, безперечно, звучало красиво. Безперечно, як урочиста гала-вистава. І вже напевно – дуже, дуже неспокійно.

Висловлюю свою вдячність Єсу Бертельсену, Еріку Хеґу, Карен Хеґ, Неллі Джейн, Якобу Маллінґу Ламберту й Отто фон Мольтке-Лету

– П. Хеґ