Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 24 страниц)

Він подивився на Каспера і кивнув. Показуючи тим самим, що розмову закінчено.

– Ми дякуємо за допомогу, – продовжив він. – Від імені Притулку і від імені поліції. І бажаємо швидкого одужання.

– Я бачив цих людей, – сказав Каспер. – Діти не повернуться.

– На сьогодні все, – сказав юрист.

Інвалідне крісло трохи затримало Каспера. Але не досить, щоб хтось устиг зреагувати. До того, як він перегнувся через стіл і підняв старого зі стільця.

– Ми їх більше не побачимо, – прошипів він. – Їх вивезуть з країни. Вони – безмежна золотоносна жила. І коли це станеться, я дістануся до тебе.

Два трубних ключі, змонтовані на домкратах, обхопили позаду Касперові зап’ястя. Це африканка посадила його назад у крісло.

– Я вам потрібен, – мовив він. – Я чую її. Я їх обох чую. Дайте мені з десяток поліцейських. Двадцять чотири години.

Вони встали.

– Вам уже за сорок, – зауважив юрист. – З віком слух слабшає. У геометричній прогресії.

– Це правда, – сказав Каспер. – Я вже не можу з певністю відрізнити «Schaffhausen» від інших «Grand Complication». Що ж там у вас за годинник?

Усі присутні в приміщенні подивилися на юриста. Худі, голі, кістляві зап’ястя виросли з рукавів, з білосніжних манжет. Годинника на руках не було.

– У кишені жилета, – уточнив Каспер.

Ще раз йому вдалося встати з крісла, перш ніж сестра Глорія дісталася до нього. Одним плавним рухом він витяг годинник з кишені юриста й поклав його на стіл.

Корпус годинника був із золота. У всьому іншому він здавався нічим не примітним. Ремінець був коричневий, шкіряний.

Каспер перевернув годинника. Непримітність зникла. Зворотний бік годинника був із сапфірового скла. Через скло було видно подробиці всього різноманіття механізму із золота. З тисячі п’ятисот деталей.

– «Il Destriero Scafusia», – констатував він. – «IWC», Шаффхаузен, Швейцарія. Дещо важчий звук, ніж у всіх інших «Grand Complication». Через золото. Найдорожчий наручний годинник у світі. Як щодо християнської смиренності?

Черепаха почала червоніти.

– Давайте вже відправимо його, – запропонувала вона.

Синя Пані здійняла руку. Це всіх зупинило.

– Він іще не дістав благословення, – зауважила вона. – Це остання частина контракту. Я проведу його до церкви. Це забере не більше десяти хвилин.

4

Вона зачинила за ними ворота, у дворику, крім них, нікого не було. Навіть будучи в захистку, він відчував, що здіймається вітер. Вона допомогла йому встати з крісла. Подала милиці. З фізичної точки зору він починав видужувати.

– Ви знаєте все, – сказала вона, – що стосується дітей. Але вони не можуть визнати це публічно. Вони не сподіваються, що дітей повернуть. Вони планують захоплення.

– Я міг би стати їм у пригоді, – сказав він. – Це я їх вислідив. Я знаю дещо, чого вони не знають. Я мушу там бути.

Вони стояли перед церквою. Мініатюрною, немов будиночок на садовій ділянці.

– Одна з найменших у світі церков з планом у формі хреста, – пояснила вона. – І одна з найгарніших. Побудована у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому, одночасно з Російською церквою на вулиці Бредґаде. Коли Східна церква прийшла в Данію. Одночасно з тим, як Ґрундтвіґ опублікував свої переклади візантійської містики світу.

– Випустіть мене, – сказав він. – Не може бути, щоб звідси не було якогось іншого виходу.

– Ти не зможеш пересуватися без милиць. І навіть з милицями ти не дуже далеко зайдеш.

Це була правда. Вона відчинила двері, вони увійшли всередину.

– Narthex[90]90
  Нартекс – вхідне приміщення, призначене для осіб, що не мають права входити всередину головного приміщення для молільників.


[Закрыть]. Нехрещеним далі не можна.

Всередині було прохолодно і тихо.

Церква була повернена на південь. Він обдумував, чи не розбити йому один з вітражів. Дістатися до берега. Знайти катер. Він знав, що всі спроби втечі приречені на провал.

Вона розчинила ще одні двері, і він зробив крок назад.

Спочатку здалося, ніби перед ними вогненна стіна. Потім він зрозумів, що це ікони. Стіна ікон. Осяяних сонячним світлом, що лилося зверху – звідкись із прорізів у баневій конструкції. Світло це розкладало живописні площини на вогонь різних кольорів. Золотий вогонь. Сріблястий. Пурпуровий, синюватий жар, зелені вогники, немов це поверхня палаючої води. А у вогні – тихі, чіткі фігури. Спаситель, дитина, жінки. Святі. Ще жінки, декілька дітей. Ще один Спаситель.

– Тут ми граємо, – сказала вона. – Щодня. Гріємо вино до двадцяти семи градусів. Наштрикуємо хліб на паличку. Співаємо. Танцюємо. Космічний цирк. Тобі б сподобалося.

Він відсунувся від неї.

– В іспанському кримінальному праві перелічені випадки, що підпадають під амністію, – сказала вона. – Наприклад, якщо обвинувачений назавжди йде в монастир. У цьому випадку його шанси значно збільшуються.

Вона заступила йому дорогу. Щось тягло його через поріг, у напрямку до стіни ікон, можливо – їхнє звучання.

– Я нехрещений, – сказав він.

– В особливих випадках, – відповіла вона, – доводиться нехтувати умовності.

– Я завжди намагався нікого не кривдити, – зауважив він. – Щоб квитки краще продавалися.

– У тебе є п’ять хвилин, – сказала вона. – Може, тобі варто забути про квитки. І зосередитись на головному.

Він вийшов наперед і став під банею. Перед стіною світла.

– У нас є два грецькі слова для сповіді, – сказала вона. – Penthos – смуток. І metanoia – зміна думок.

Він простежив за її поглядом. У невеликому бічному приділі стояв мініатюрний фургон з промащеного палісандра – на коліщатах.

– Ми, – сказала вона, – і ще кілька конгрегацій Східної церкви зберегли інститут сповіді. Хіба можна знайти краще місце для останніх п’яти хвилин?

Він зробив крок уперед і відчинив двері. Площа сповідальні була не більше квадратного метра – як вбиральня в цирковому вагончику. Біля стіни стояв розкладний стілець з плюшевою оббивкою. Каспер сів. Прямо навпроти його обличчя було віконце з тонованого скла з дрібними отворами. Він зачинив за собою двері. Загорілося слабке світло, схоже на світло лампи, яку використовують при кольоровому фотодруку. Через дерево і скло він чув, як по той бік усаджується жінка. Уся ця ситуація була якимсь символом взаємовідносин чоловічого й жіночого. І відносин між Богом і людьми. Пристрасне бажання встановити контакт – але при цьому найтонша розділювальна мембрана.

– Я хочу сповідатися, – сказав він.

– Я вас слухаю.

Це не був голос ігумені. Він відмовився від спроби визначити, кому може належати цей голос. Він прийшов не для того, щоб класифікувати, він прийшов для того, щоб віддати себе беззастережно.

– У мене на душі дуже велике горе, – сказав він.

– Ви пробували молитися?

– Як міг. Але цього виявилося не досить. Мене покинула жінка.

– Чим ви це заслужили?

Питання збило його з пантелику. Він спробував зібратися з думками.

– Я дуже широко відкрив своє серце, – відповів він.

– І що ж нам тепер робити? Канонізувати вас?

Спочатку він не повірив своїм вухам. Потім відчинив двері, сповз із стільця. Плюнувши на милиці, кинувся до інших дверей фургона накарачках і рвонув їх – усе це одним рухом.

Вона була у синьо-сірій формі, і спочатку він побачив тільки це. Потім вона зняла головний убір, і він побачив її волосся і її обличчя. Він знав, що це буде Стіне. А проте не знав.

– Ти зловживаєш щирою довірою віруючого, – сказав він.

– Ти перебуваєш там, куди входити заборонено. Це святотатство.

Пальці його стислися в кулак, щоб завдати удару, вона підхопилася зі стільця, як кішка, без будь-якої підготовки. Він забарився – і запізнився. Застосування грубої сили має бути спонтанним і швидким. Навмисна жорстокість нелюдяна.

За його спиною стояла Синя Пані.

– У тебе є чотири хвилини, – сказала вона. – Потім тебе відвезуть в Аудебо. А Стіне – на роботу.

І вона зникла.

5

– Ти з ними разом – у всьому цьому шахрайстві. І тоді теж була разом. Ти була карнавальною черницею.

Вона нічого не відповідала.

Йому хотілося сісти, але сидіти було ні на чому. Він відчував, як усе тіло у нього терпне. Давній параліч. Який повертається щоразу, коли ним починали маніпулювати жінки. Не тільки в цьому житті. У багатьох його минулих життях.

– За тобою – грандіозне пояснення, – сказав він. – Тобі доведеться мені все пояснити. Але не зараз.

Вона як і раніше мовчала.

– Вони досі не знайшли дітей. Мене хочуть позбутися. Мене зараз заберуть. На вулиці чекає патрульна машина.

Він дивився убік. Щоб не бачити її обличчя.

– Усі ми колись зраджуємо дитину, – продовжував він. – Це неминуче. Ось чому я не хотів дітей. Ось у чому справжня причина. Але зараз я все-таки щось обіцяв дитині. Кларі-Марії. Я обіцяв, що повернуся по неї. Я зобов’язаний виконати цю обіцянку.

– Чому? Ти їй майже чужа людина.

Він намагався підібрати слова, погляд його упав на хліб, що лежав на вівтарі.

– Коли я був маленький, коли мені було стільки, скільки їй, і нам давали хліб, прямо з печі, або цукерки, ми ділилися з іншими. Нас завжди було багато, дітей артистів, і ми завжди хотіли їсти. Ділилися всі. Ми дещо розуміли, притому що це ніколи не було сформульовано. Ми знали, що хліб смачніший, якщо ним ділитися. Ми не намагалися це пояснити. Але це було суто фізичне відчуття. Смак був інший. Потім це забувається, і я забув. Але останніми днями кілька разів згадував про це. Ми тоді розуміли, що найважливіше не може існувати тільки для тебе одного. Якщо хтось один голодує, то всі відчувають голод. Так само і з щастям. Не існує твого окремого щастя. І волі. Якщо вона невільна, то я теж невільний. Вона із таким самим успіхом могла бути на моєму місці. Напевно, так відчуваєш, коли любиш людину.

Вона зрозуміла його. Він чув це. Баня над ними сфокусувала звуки, немов вони стояли на манежі. Мить була повнозвучною.

– Чим я можу допомогти? – спитала вона.

– Зніми, будь ласка, одяг.

Її звучання згасло, наче її ударили залізним прутом по голові.

Він зняв піджак. Почав розстібати штани. Діяла у нього тільки права рука. Жінка, що стояла перед ним, нагадувала лунатика.

– Ми поміняємось одягом, – продовжував він. – Це єдиний вихід. На вулиці стоять дві поліцейські машини. Машинами теж поміняємось. Тебе відвезуть під домашній арешт в Аудебо. Коли ви будете на місці, ти в усьому признаєшся. Мене ж повезуть до міста. Я знайду спосіб, як їх позбутися.

Вона не рухалася. На ньому лишилися тільки труси-боксери. Поволі наростало відчуття коєного святотатства.

– Ти, схоже, геть сам не свій, – зауважила вона.

Він відчув цілковитий спокій – як перед великим блефом у покері. Настроївся на жіноче. На те, що, коли буде треба, він утратить усе.

– Ці хлопці на вулиці, – продовжував він, – поліцейські, вони не бачили тих, хто забрав Клару-Марію. А я бачив. Це не добренькі дідусі й бабусі. Це злий король і зла королева. Дітей ніхто і не думає повертати. Їх вивезуть.

Вона пильно дивилася на нього. Потім здійняла руки і роз стебнула перший ґудзик.

– Відвернися, – сказала вона. – І заплющ очі.

Відвернувшись, він притиснувся чолом до ароматного дерева сповідальні.

Він настроїв слух на її голизну, на її шкіру. Йому не треба було бачити її, щоб потонути в ній. Це була одна з переваг, здатних примирити з дійсністю, такого слуху, як у нього. Можна стати перед дверима до жіночої роздягальні в басейні й побачити все, що всередині.

– Затули вуха, – сказала вона. – Або всі наші договори скасовуються.

Він затулив вуха.

Вона поплескала його по плечу, він обернувся. На ній був його одяг. Стіне більше, ніж будь-коли раніше, була схожа на саму себе. Піджак, сорочка і штани підкреслювали її жіночність. Є люди, суть яких не може приховати ніякий одяг.

Він надягнув її блузку, потім блакитний халат, він піймав своє відображення у вікні, що виходило в двір, тоді заправив волосся під хустку.

– Сонячні окуляри? – попросив він.

Із сумки, що стояла на підлозі, вона витягла сонячні окуляри й маленьке люстерко.

Якби в його розпорядженні було двадцять хвилин і гримерний набір, він зміг би якось змінити своє обличчя. Але тепер не лишалося нічого іншого, як заховати його. Він начепив сонячні окуляри, знайшов у сумці носову хусточку, розгорнув її і притис до обличчя, неначе хотів стримати ридання.

Він надів її сандалі, у них був однаковий розмір. Його завжди захоплювали її ступні – великі, сильні, пласкі, пальці спереду розходились віялом, він чув, як багато вона бігала босоніж у дитинстві – галявинами Скаґена, паркетними підлогами в «ялиночку», утрамбованими газонами і приватними пляжами. Він кинув останній погляд на милиці. І вони із Стіне пішли.

Незважаючи на біль, він поринув у свою жіночність. Відчув яєчники. Відчув важкість жіночої ходи, пружність кроку, легке похитування стегон. Вона відчинила двері. Надворі їх зустрів порив вітру.

– Це казна-що, – сказала вона.

– Ти маєш дуже переконливий вигляд, – відгукнувся він. – Дуже по-чоловічому. За дверима стоїть моя валіза. Візьми її в руки. Йди так, ніби вона важка. Коли жінки і чоловіки несуть щось важке, їхня хода схожа. Трохи підніми валізу, щоб вона частково затуляла тебе. Сідай на заднє сидіння і не розмовляй з ними.

– Це погано кінчиться.

– Це приречено на успіх. Це архетип успіху. Як у «Фіделю»[91]91
  Опера Бетховена (1814).


[Закрыть]. Вона шукає свого коханого в підземному світі. Перевдягнена чоловіком. Коли закохані справді стають близькі, їм доводиться відкрити протилежну стать у самих собі. По той бік цієї подорожі вони обов’язково возз’єднаються.

– По той бік я більше ніколи тебе не побачу.

– Ти втечеш від них. Ти переконаєш африканку і Франца Фібера. Вони мої вірні помічники. Ви візьмете машину. І заберете мене в Державній лікарні. За годину.

Синя Пані, схоже, чекала на них. Біля басейну. За кущами. Прислухаючись до води. І ось вони опинилися перед нею.

Вона оглянула їх. Уперше за весь час він почув, що вона втратила рівновагу і справді приголомшена. Але майже миттєво тиша відновилася.

Вона не кричатиме. Ось зараз вона повернеться, перетне подвір’я і покличе Мерка, ніяк не порушуючи загального спокою. Щойно вона обернеться, він зав’яже їй рот хусткою. Це буде ще один крок до етичного занепаду – застосування грубої сили щодо немолодої жінки й ігумені монастиря. Але іншого виходу у нього просто немає.

Вона подивилася повз Каспера прямо на Стіне. На її чоловіче вбрання і стрижку «під пажа».

– Каспер Кроне, – сказала вона, звертаючись до Стіне. – Біля входу вас чекають двоє поліцейських. Стіне, пройдіть до воріт, там стоїть патрульна машина. Вони обіцяли підвезти вас до міста. Хай буде з вами Господь!

6

Перед входом стояли дві машини: поліцейська патрульна й цивільне «рено». Біля патрульної машини стояли двоє поліцейських. Він пішов до «рено». Долаючи пориви вітру. З «рено» вийшли два ченці.

Подивившись на них, він почув двояку реакцію. Суміш здивування і співчуття через носову хусточку і сльози. І трепетання пробуджених інстинктів, які така жінка, як він, має викликати у чоловіків, якщо вони не співаки-кастрати й не ангели.

Вони відчинили йому дверцята, він сів на заднє сидіння.

Стіне вийшла з будинку, прикривши обличчя вилогою піджака. Мерк ішов за нею, поруч – Синя Пані, вона й звернулася до поліцейських.

– Я попросила його закривати обличчя, – пояснила вона. – Його треба захистити від можливих контактів із пресою. Нам не потрібно, щоб його хтось упізнав.

Машина, де сидів Каспер, завелася й виїхала на шосе.

Він поринув у сидіння, віддавшись знемозі, яка часто очікує нас у машині. Він згадав поринання в сон у «вангарді» в дитинстві, дотик материної руки до щоки. Йому хотілося, щоб вона була зараз тут, поруч з ним, хіба це соромно – нудьгувати за матір’ю, коли тобі сорок два і ти йдеш по tightrope[92]92
  Туго натягнутому дроті (англ., цирк.).


[Закрыть] над прірвою? У нього боліли всі суглоби. У кого б знайшлася кава, знайшовся б арманьяк, знайшлося б трохи органічної хімії, щоб не заснути.

Нічого цього не було. Замість цього почалася молитва. Молитва – це паперовий кораблик бадьорості, що лине мирським потоком утоми.

Він міг би здатися. Міг би сказати, хто він такий. Його б відвезли в Аудебо. Він міг би поринути в сон. Почекати, поки вони розберуться з його справою. Вони б дотримали своєї обіцянки. У листопаді він би вже виступав у Центральному цирку. Першого квітня – у цирку Бенневайс у Беллахої.

Він почув Максиміліанів голос. Голос донісся до нього крізь тридцять років. Молодий голос, немов час – лише акустичний фільтр, який ми ставимо, щоб не стикатися з тим фактом, що всі звуки наявні завжди і скрізь. У Максиміліанових словах він чув діалектне забарвлення – батькове дитинство минуло в Тендері. «Я вирішив, що, як у мене колись буде дитина, я не будитиму її вночі. Я віднесу її на руках із фургона в ліжко».

Вулиця Люнґбювай кінчилася, вони перетнули круглу площу Вібенсхус.

Він звернувся до двох спин перед собою, притискаючи хустинку до рота і давлячись слізьми.

– Ми даємо вічні обітниці, – почав він. – Стаючи черницями. Цілковитий послух. Ніякої власності. Ніякої сексуальності. Останнє – найгірше. Ось чому я плачу. Уявіть собі моє становище. Жінка, якій трохи за тридцять. Повна життєвих сил.

Спини перед ним застигли, неначе спинномозкова рідина почала коагулювати.

– Люди поза монастирем нас не розуміють. Ви знаєте вульгарні історії про черниць і матросів. Усе це неправда. Насправді про що ми мріємо, лежачи на твердому матраці, поклавши руки на ковдру, – так це про двох ставних поліцейських.

Звучання їхнє стало мерхнути, як у тих, хто ось-ось знепритомніє. На мить їхній контакт з навколишньою дійсністю ослаб.

– Тут ліворуч, – сказав Каспер.

Вони повернули ліворуч, на Блайдамсвай.

– Тепер сюди, – сказав він.

Машина повернула до головного входу Державної лікарні.

– Зупиніться тут.

Вони зупинилися.

– Я збігаю до кіоску, – ¦ сказав він. – Принесу дві пляшечки «Баккарді». І пачку презервативів.

Він вийшов з машини. Зігнувся назустріч вітрові. Почув, як за його спиною «рено» від’їхало від хідника. Почув, як машина повільно віддаляється. Рухалася вона нерівно, ривками.

7

Важкі завіси були запнуті, жалюзі закриті, єдине світло в кімнаті йшло від плаского монітора комп’ютера і від нічника, що стояв поруч з ліжком. Обличчя Максиміліана Кроне було схоже на шкіряну маску, на обличчя людини з Граубалле[93]93
  Останки людини, що жила близько двох тисяч років тому, які зберігаються в музеї «Моесґор» у м. Орхусі.


[Закрыть]. Очі його були заплющені. За уривчастим диханням Каспер чув працююче на грані можливого серце. З-під ковдри стирчала ступня, кісточка була вкрита стазами.

Хворий розплющив очі.

– Угоди були зареєстровані на Хестемеллестреде десять хвилин тому. Це означає перехід права власності. Аукціон відбувся.

Максиміліан намацав золоті окуляри на столику поряд з ліжком. Від плеча до долоні рука була худа і зморшкувата, немов пташина лапа.

Він начепив окуляри й подивився на Каспера. На вбрання черниці.

– Я радий, – сказав він, – що ти тут, біля мого смертного одра, показуєш себе з кращого боку.

– Я щойно втік від поліції.

– Це я і мав на увазі, кажучи «з кращого боку».

Каспер ледве розрізняв слова – голосу майже не лишилося.

– У мене є друзі в офісах з вікнами на порт, – прошепотів Максиміліан. – Я зателефонував їм. Вони чують, що я говорю з ними з могили. Вони готові вже в штани накласти. Я телефоную, щоб побажати щасливого Різдва, кажу я. Бо немає ніяких підстав припускати, що я зможу привітати вас вчасно. І ще телефоную, бо ви мусите негайно скасувати всі засідання правління, сісти біля вікна з біноклем і дивитися на Тіппен. На «Конон». Вони повідомляють, що на даху щось відбувається.

Двері відчинились. У кімнаті з’явилася Стіне, усе ще в чоловічому вбранні. За нею африканка і Франц Фібер. Хворий не чув, як вони увійшли.

Каспер дістав ваучер на таксі. Набрав номер Мерка.

– Слухаю.

– На даху «Конона» щось відбувається, – сказав Каспер.

– Звідки ви знаєте? В Аудебо, без жодного контакту з навколишнім світом.

– Я проробив трюк із зникненням. Я в Копенгагені. У безпосередній близькості від усього того, що відбувається.

Каспер чув його дихання – мі-мінор у стані стресу, змучене горем і неспокоєм.

– Мене відсторонили, – сказав Мерк. – Міністр сам узяв на себе керівництво. Ще одна помилка – і мене спровадять на пенсію. Я не зможу нікому навіть признатися, що говорив з вами телефоном.

– Поліцейський гелікоптер. Усього десяток поліцейських. Йдеться про життя двох дітей.

– Повертайтеся в Аудебо. Тіштеся спокоєм. Підготуйте наступний блазнівський номер. Послухайте «Петю і вовка» Прокоф’єва. Чи просто забирайтеся к бісовій матері!

Слухавку поклали. Стіне підійшла до ліжка.

Вона обняла хворого. Погладила пальцями шкіряну маску. Проти всіх законів природи Максиміліанове обличчя ледь-ледь засвітилося. Неначе тіло пробудили з мертвих. Каспер чув про щось подібне і раніше. Невістки іноді можуть збудувати міст через Філіппінську западину між батьками й синами.

– Мені завжди здавалося, що ми з тобою чудово одне одного розуміємо, – прошепотів Максиміліан. – У нашому стражданні. Будучи зв’язаними долею з цим ось маргіналом-трансвеститом. Але коли я бачу тебе в його одязі з комісійного магазину, то я, чорт забирай, починаю сумніватися.

Каспер відсунув убік парчеву занавіску. Підняв жалюзі. Спочатку світло здалося сліпучим. Він подивився на Північну гавань. Тіппен ховався за контейнерним портом та офісними будинками.

– Я знайду зброю, – сказав він. ¦– І проникну туди. По-іншому. З вулиці. Не було ще перешкоди, яку я не зміг би якось подолати. Я обіцяв їй.

Він чув співчуття оточуючих. Батька. Стіне. Синьої Пані. Він роззирнувся. Ігумені в кімнаті не було. Вона, мабуть, була десь усередині нього. Наприклад, у серці. Він чув не голос, а те, що вона хотіла сказати. Що він витратив усю свою енергію. Що він не прорветься туди.

Максиміліан підняв мобільний телефон. Голос його був дуже слабкий, і важко було розібрати, що він говорить. Вони схилилися над ним.

– Вони подзвонили, – сказав Максиміліан. – Мої брати по ложі, з Хольмена. Люди з «Конона» намагаються посадити на дах гелікоптер. Хоча вітер двадцять метрів на секунду.

– Скільки у нас є часу?

Це запитала Стіне. Він не зрозумів чому.

– Година.

Відповів їй Франц Фібер.

– Вони не зможуть посадити гелікоптер у таку погоду. Але вітер починає стихати. За годину це стане можливо.

– Ми можемо бути там за годину, – сказала Стіне.

Каспер втупився очима в неї. Похитав головою.

– Колись ти поклався на мене, – сказала вона. – Можеш спробувати ще раз.

Щось у ньому здалося. Чи луснуло. Як пружина в якійсь механічній іграшці. Всередині нього почалася молитва. Звернена до жіночого. Діви Марії. Марії Магдалини.

– Добре, – відповів він.

Вона повернулася на каблуках.

Перед Каспером з ліжка підіймався Максиміліан.

Це було все одно що дивитися просто в могилу. Він був кістлявий, немов в’язень Ноєнґамма, якому пощастило вижити. І важив, мабуть, менше п’ятдесяти кілограмів. Його підтримували вже не біологічні процеси. А тільки воля і нефізичне натхнення.

– Я піду з вами, – заявив він.

Каспер підняв руку, щоб зупинити батька. Сестра Глорія зробила крок до хворого. Взяла його під руку.

– У мого народу, – сказала вона, – луо – на війну завжди беруть хоч би одного представника мудрої старості.

– І що, вибирають кого-небудь з хворобою Альцгеймера в останній стадії?

Африканка і Максиміліан пройшли повз нього. Каспер пошкутильгав за ними. Прихопивши з ліжка лікарняний халат. Він накинув його батькові на плечі.

8

Монастирська «швидка допомога» стояла на паркуванні з боку Фелледпаркен, поруч з лікарняним готелем. Тільки зараз Каспер побачив, що вона така сама, як і машини «швидкої допомоги» Державної лікарні, хіба що на дверцях монастирської був намальований Хрест Дагмари[94]94
  Хрест Дагмари – золотий хрест із зображенням Ісуса й Діви Марії, знайдений у XVII ст. в м. Рінґстеді.


[Закрыть]. За кермом сидів Франц Фібер.

На ношах стояла Касперова валіза. Стіне відкрила її. Замість Касперових речей у ній тепер лежали тонкі блакитні комбінезони. Стосик довгих тонких рукавичок.

Стіне розгорнула комбінезони і роздала їх. Усі, включаючи Каспера, одягалися в них, ні про що не запитуючи. Максиміліанові довелося зняти халат, щоб перевдягнутися, на хвильку він лишився в самих трусах. Каспер відвів погляд.

Стіне роздала налобні ліхтарики – маленькі пластмасові капсули зі світлодіодами, що кріпляться на голові за допомогою резинки. Вона запалила свій ліхтарик. Попри те що був день, «швидка допомога» освітилася різким блакитним світлом.

Стіне відступила вбік, африканка вхопилася за кільце в підлозі й потягнула його. Півтора квадратних метра днища машини піднялися вгору. Каспер подивився вниз на знайомий геометричний малюнок – меандр. Виявляється, «швидка допомога» стояла над кришкою каналізаційного люка.

Стіне простягнула африканці гак, прикріплений до кільця. Сама вона тримала в руці такий самий гак. Гаки ідеально підходили до двох отворів у масивному металевому диску. Жінки легко затягли кришку в автомобіль і відкинули її на підлогу, немов це був якийсь пластмасовий ящик.

У «швидкій допомозі» знизу повіяло холодом. На місці кришки в темряву йшов тунель. З одного боку тунелю донизу спускався ряд приварених скоб.

Стрибнувши в цю дірку, Стіне зникла – миттєво, немов ілюзіоніст. Каспер подивився їй услід – вона стояла, тримаючись за скоби, вже на триметровій глибині.

– Наступний – Каспер, – скомандувала вона.

Він чув свою довіру до неї. Насправді вона нікуди й ніколи не зникала. Насправді він завжди знав, що саме за нею він не вагаючись готовий піти навіть у пекло. Головне, щоб вона не заперечувала.

А проте він перехрестився. Маленьке хресне знамення. Що не дуже впадає в очі. Ретельно настроєна молитва. І ось він пішов за нею.

Внизу виявилося холодніше, ніж він сподівався. Услід за ним спустилася африканка. На лівій руці вона несла Максиміліана – легко, немов ганчір’яну ляльку. Каспер побачив, що під пахвою у неї затиснуті два пластикових пакети з рідинами, трубки від яких тяглися до голок в руці його батька.

Скоби закінчувалися на вузькому майданчику. Франц Фібер спустився останнім. Коли всі вони зібралися, Стіне обернулася. У конусі світла від діод ного ліхтарика перед ними відкрився навколишній світ.

Перше, що Каспер відчув, – це запах каналізації. Він перевищував усе, з чим йому коли-небудь доводилося стикатися – навіть у цирку. Друге – це краса видовища. Вона в якомусь сенсі нейтралізувала сморід.

Вони стояли у величезному тунелі – овальному в поперечному перетині. По дну його текла глиниста чорна річка.

Стіне помітила їхнє благоговійне мовчання.

– Каналізаційний трубопровід, – пояснила вона. – Викопаний уручну. Наприкінці дев’ятнадцятого століття. Чотири на шість метрів. Дно забетонували, укріпили стіни. Отам – невеликі каналізаційні труби з полівінілхлориду.

Тепер Каспер їх бачив – ряди пластикових труб, підвішені уздовж стін.

– Водоскид, – продовжувала вона. – На той випадок – раз на десять років, – якщо потік перекриється і каналізаційна мережа переповниться. Надлишок зливається прямо в Ересунн. Друга магістраль йде від району Нерребро під Фредеріксберґом і залізницею і виливається в рів біля цегельні.

Вона пішла вперед, решта повільно за нею. У темряві, за межами конуса світла, Каспер побачив дрібні світляні намистинки, здавалося, що над поверхнею води розкинулося зоряне небо. Він спрямував своє налобне світло на цю галактику – і побачив пацюків. Не сотні, а тисячі пацюків – на кабелі, у вузьких проходах по той бік річки, біля самої крайки води. Вперше у своєму житті він оцінив елегантність цих тварин, він почув її, почув їхню спритність, їхні різнобічні здібності, їхнє вміння пристосовуватись. Він пригадав один експеримент, коли його запросили консультантом на кафедру акустики Данського технічного університету, експеримент цей проводився на випробувальній ділянці Вищої сільськогосподарської школи в Тострупі. Досліджувався вплив музики на тварин. Він запропонував тоді Генделя для корів. Великі прямокутні музичні конструкції Сен-Санса – для свиней. Хтось запропонував перевірити також пацюків. Пацюки обожнювали Баха – Каспер і не сумнівався в цьому. Про це свідчила їхня життєлюбність. Слухаючи фортепіанні концерти Баха, пацюки розмножувались удвічі інтенсивніше.

– Мені завжди вони подобались.

У нього за спиною стояла Стіне.

– Коли мене призначили головним інженером відділу, ми вирішили це відсвяткувати. Адже я була ще зовсім молода. До того ж уперше на цю посаду призначили жінку. Того ранку я знайшла двох щуренят, що потонули в одному із заглибних насосів каналізації. І принесла їх на вечірку. Наділа як сережки. Підвісила їх за хвости. Вони так і теліпалися навколо шиї.

Вона не жартувала.

– Навіщо?

Вона шукала пояснення – усередині себе.

– Можливо, – сказала вона, – мені завжди хотілося показати людям, що ховається за фасадом. У глибині. І з якими витратами це пов’язано.

– І як до цього поставилися?

– Ніхто нічого не зміг їсти. Мені довелося їх зняти. Спустити в унітаз.

Вони йшли хвилин десять. Повільний плин води свідчив про те, що тунель спускається поступово. Він почув, що попереду стіни тунелю розсуваються. Відбитий звук повертався довше – схоже, вони підійшли до якоїсь рукотворної печери.

Зверху проникало слабке світло. Немов через просвіти церковної бані. Над ними відкрилася шахта.

– Вентиляційний канал і аварійний вихід. Тільки на цьому трубопроводі їх чотириста штук.

У світлі конуса від ліхтарика Стіне стало видно труби, що тяглися на різних рівнях.

– Електрика, телефон і широкосмуговий канал зв’язку розташовані найближче до поверхні, їх не треба захищати від морозу.

Конус світла сповз на метр нижче, там теж тяглися труби.

– Військові лінії зв’язку. Оце магістральний кабель НАТО для передавання нецифрової інформації. Він іде від вулиці Роскілевай до штабу командування в норвезькому Колсосі.

Конус сповз іще нижче.

– Газ, вода. Центральне опалювання. І каналізація. Надра Копенгагена не являють собою суцільної маси. Вони пористі, немов бджолині стільники.

Промінь світла перемістився. Він уперся в металеві двері з написом «Висока напруга».

Африканка ступила до дверей, тримаючи в руках маленький ломик. Вона відчинила двері так легко, наче то була пивна бляшанка.

Це були бутафорські двері. За ними був справжній заслін – чотири квадратних метри нержавіючої бронеплити, яка цілком могла б витримати попадання ракети.

Франц Фібер тихо присвиснув.

– Усе керується звідси, – сказала Стіне. – І нам треба потрапити туди.

Франц відкрив свій «дипломат», на чорному оксамиті були розкладені блискучі інструменти – немов для щелепно-лицьової операції. Він показав на металеву коробку, розміром і формою схожу на фен для сушіння волосся, що виступала праворуч за метр від дверей.

– Сирена і сигналізація, – пояснив він. – Якщо ми їх переріжемо, то пролунає сигнал у службі безпеки і в поліції. Нам треба від’єднати телефон.

Він провів пальцями по панелі з кнопками ліворуч від дверей.

– Електричний одноканальний замок. Значить, електрична відмичка тут не годиться. І значить, сигналізацію встановлено по всьому периметру дверей.