Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 24 страниц)

Він знав, що знайде ці аркуші. Він почув це в її голосі, тоді, після душу. Звучання цих листів.

До них було додано третій лист. Теж написаний від руки. Це була ксерокопія відповіді, яку він тоді отримав. Почерк в листі-відповіді був нерівний, гуляв угору і вниз. Як почерк у власних нотах Моцарта – якщо граєш Моцарта, то просто необхідно мати факсиміле. Нерівності його нот можуть про багато що розповісти, те ж саме можна було сказати про цей почерк.

Якби він зміг тоді зупинитися! Але він не зупинився. Його пальці намацали щось цупкіше. Аркуш паперу. На ньому було щось схоже на відбитки пальців, фіолетового кольору, п’яти пальців, але ширше, ніж мав бути звичайний палець. Відбитки були заклеєні клейкою плівкою. На аркуші був штамп «Державна поліція, ЦБІ». Одразу під ним лежав ще один аркуш, на ньому були надруковані якісь комбінації цифр і літер і стояв штамп «Кримінологічний відділ». З адресою на вулиці Слотсхерренсвай.

Він витягнув останню карту. Це була квитанція, що підтверджувала отримання «різних речей» із штампом «Міністерство юстиції, Головне управління відбування покарання на волі, Хорсенс».

Він подивився на годинник. Не було ще й сьомої. Неділя. Він подзвонив Соні на мобільний телефон.

Він довго чекав, перш ніж вона відповіла. Незрозуміло було, де вона, але, в усякому разі, не вдома – акустика була інша, менше звукопоглинальних поверхонь. Вона була в ліжку, він чув тертя тканини. Поруч з нею був чоловік. У голосі її звучав алкоголь, гарячий алкоголь, напевно ґлеґ, – скоро Різдво.

Він подумав про те, як це бути Сониним чоловіком і сидіти вдома з дітьми. Коли у неї щонеділі стільки роботи до ночі.

Він подумав про маленькі судини, що лопнули на її щоках. Перші боязкі ознаки того, що навіть найкращого може виявитися забагато. Забагато чоловіків, забагато грошей, забагато удачі. Забагато «Брунелло».

Він ніколи раніше не телефонував їй на мобільний о такій порі, вона ні про що не спитала, одразу відчувши, що у нього до неї якесь серйозне питання.

– Переді мною п’ять відбитків пальців, – сказав він. – Якісь дуже широкі. Зі штампом «Державна поліція. ЦБІ». Ще якісь цифри й літери з відділу кримінології. І квитанція з Міністерства юстиції зі штампом «Головне управління відбування покарань на волі». Про що все це може говорити?

– Мені треба трохи часу, куди тобі передзвонити?

Він дав їй номер телефону Стіне.

Соня організовувала турне для великих цирків та відомих рок-груп. Кожен цирк за літній сезон об’їжджав у середньому вісімдесят міст відповідно до логістики, що глибоко вкоренилася в традиціях і ґрунтується на довірі та особистих контактах. У країні не було жодного начальника поліції, з яким вона не була б у близьких стосунках.

Він усівся на підвіконня. Колись вони сиділи тут із Стіне – голі. Вікно було кругле, йому було видно частину району Естербро і протоку Ересунн. Це було єдине місце в Нерребро, звідки видно воду. Він розумів, що саме тому вона, мабуть, і вибрала цю квартиру. З вулиці йому просигналив таксист.

Телефон задзвонив.

– ЦБІ, – сказала Соня, – це Центральне бюро ідентифікації, воно міститься в поліцейській префектурі. Відбитки пальців здаються широкими, бо їх, що називається, «катали». Службовець кримінальної поліції прикладає палець людини до чорнильної подушечки, а потім повертає на аркуші паперу. ЦБІ використовує дев’ять точок на одну руку, коли проводить ідентифікацію на основі відбитків пальців, усе має бути так само точно, як і аналіз ДНК. А результати аналізу ДНК, очевидно, це те, що у тебе з кримінологічного відділу. Обидва ці документи можуть видаватися людині, коли відомості про неї, наприклад після відбуття покарання, видаляють з кримінального реєстру – центральної бази даних поліції, того, звідки можна отримати виписку про судимість. Квитанція – з Головного управління відбування покарань на волі, яке включає тридцять дві установи – це щось на кшталт відкритих в’язниць. В’язниця в місті Хорсенс – це єдина серед п’яти закритих в’язниць, де застосовуються особливі заходи безпеки. Якщо не рахувати відділень для рокерів. Отже йдеться про людину, яка відсиділа великий строк, останню частину якого провела в так званій відкритій тюремній установі, – за зразкову поведінку, а потім, відповідно до поліцейської процедури, отримала свої відбитки як підтвердження того, що вона більше не значиться в Кримінальному реєстрі.

Каспер прислухався до квартири. Вона зазвучала по-новому. Соня, мабуть, теж це почула.

– Це та жінка, – сказала вона. – Це вона сиділа у в’язниці.

Він нічого не відповідав.

– Вона цілком могла сидіти за щось відносно нешкідливе, – припустила вона. – Ми з тобою, та й більшість людей, якби розкрили перед владою всі карти, точно б опинилися за ґратами.

У неї завжди вистачало сил для втішання – його, будь-якої іншої людини, і в дні їхньої молодості теж. Цього разу в неї нічого не вийшло.

– Це ґлеґ? – запитав він.

– Саке.

– Бережи себе, – сказав він.

І повісив слухавку.

3

Таксист висадив його біля Странваен, він тихо відчинив двері вагончика. Стіне спала, він сів на стілець і став услуховуватися в її сон. Вона спала цілком спокійно – йому не було чути її снів.

Він просидів так хвилин п’ятнадцять. Потім вона прокинулася й сіла. Вона завжди прокидалася як кішка: тільки-но – глибокий несвідомий стан, а наступної миті – цілковита присутність.

– Я хочу тобі дещо розказати, – почав він, – і поставити кілька запитань. Це забере якийсь час.

Вона дотяглася до телефону й повідомила, що на роботу сьогодні не прийде. Ніяких тобі вишуканих пояснень, які могли б полегшити життя людині на тому кінці дроту, просто лаконічне формулювання – і нічого більше.

Вони поїхали в південному напрямі, звернули із шосе біля Беллев’ю, залишили машину біля станції. Обійшли парк Баккен з півночі, не перекинувшись ані словом, потім проминули Вовчі долини, пройшли вгору галявиною у бік Оленячого ставка, обігнули палац і сіли на лавку перед спуском до моря.

На галявині не чути було властивого природі сухого звуку, можливо, через дерева, можливо, через блискучу поверхню Ересунна – тиха гладінь води для звуку тверда як камінь – акустика тут була як у концертній залі: всі поверхні тверді, відбивальні.

Мартінус колись сказав, чи написав, що галявина перед Ермітажем – це земне відображення духовного явища з кращого світу. Цієї миті Каспер його добре розумів – перебуваючи там, де вони зараз сиділи, можна змиритися із звуком Шарлоттенлунда і Хеллерупа, а потім – і зі звуками великого міста.

– Коли мені було дванадцять. років, я зламав хребта, – почав він. – Я виступав у класичному номері з бочками. Ти заплигуєш із зв’язаними ногами й зав’язаними очима на піраміду з дев’яностосантиметрових бочок, на висоту приблизно восьми метрів, усі тобі аплодують, потім ти стрибками сходиш униз і під кінець робиш повне сальто вперед. На висоті метрів шести я стрибнув не туди, розбив бочку, вдарився об наступну, вся конструкція завалилася й поховала мене під собою. Це були тридцятикілограмові пивні бочки із заводу Карлсберґ – я зламав хребет і стегно. У Державній лікарні сказали, що я ніколи більше не ходитиму і решту життя мене доведеться годувати з ложечки і що решта ця може виявитися досить короткою. Вони зачинили обоє дверей, перш ніж повідомити це моїм батькам, але я все одно все чув.

Він відчував її співпереживання.

– Це не було страшно, – продовжував він, – це було неначе починаєш падати. Мене позбавили ваги – відчуття того, що я звичайний дванадцятилітній хлопець, який живе в середині сімдесятих. Потім була якась пауза, і під час цієї паузи я вперше почув. Я почув лікарню, дорогу додому, вагончик, зимовий квартал – як ніколи раніше не чув. Не тільки самі фізичні звуки, а й те, як вони зв’язані. Ми, як правило, не чуємо світ такий, який він є. Ми чуємо відредаговану версію. Ті звуки, які нам подобаються, ми витягуємо на перший план. Стук і дзвякіт у касі, коли підраховують виручку. Фанфари, що сповіщають про вихід маленької принцеси цирку, в яку всі закохані. Вирування восьми сотень чоловік у переповненому шатрі. Але ті звуки, які ми не хочемо чути, ми від себе відштовхуємо. Звук розриваного шкіряного кріплення на парусині. Звуки переляканих коней. Звуки вбиралень. Тих серпневих поривів вітру, які означають кінець літа. А решта звуків нам нецікава, ми їх притлумлюємо: звуки транспорту, міста, буднів. Так уже влаштовано наш слух. Позаяк у нас завжди є якісь плани, позаяк ми завжди кудись поспішаємо, і хлопець дванадцяти років – не виняток. Але у мене раптом не виявилося ніяких планів, мене їх позбавили. І вперше я почув якусь частину світу live, невідфільтровану, без сурдинки.

Він побачив, що очі Стіне посіріли. Хоча вони бували й іншими. Бірюзовими, зеленкуватими. А іноді плямистими.

– Якщо ти по-справжньому слухаєш, то всі звуки починають шикуватися за темами. Вони не випадкові. Ми живемо не в хаосі. Хтось намагається щось виконувати. Намагається грати якусь музику. Всевишня. Так я це назвав. Це ім’я, яке я дав композиторові. Що створює цю музику. Я пролежав три місяці, і тут виявилося, що є поліпшення, і зі мною почали займатися гімнастикою. Але саме одужання залишилося в моїй пам’яті лише слабким спогадом. Раділи в основному близькі. Я ж був зайнятий іншим. Знову і знову, ненадовго, завжди ненадовго, завжди лише на мить, відчувати своє тіло і чути нічим не притлумлений світ. Це стало головною метою. Хоча тобі всього лише дванадцять років, хоча тобі й бракує слів усе це висловити, але ти знаєш, що решту життя тобі призначено тепер слухати по-справжньому. Прагнути до точного відтворення світу. Чути його таким, яким він є насправді. І разом з цим прагненням виникає страх, що нічого у тебе не вийде. Минуло двадцять років. Півжиття минуло. А я не набагато просунувся.

– То що ж заважає нам чути? – спитала вона.

Він довго не відповідав. Лише раз у житті йому довелося раніше говорити про це з іншою людиною.

– Щоб жити в цьому світі, нам весь час потрібен музичний супровід якогось оркестру. На передньому плані. Це маленький танцювальний оркестр. Він весь час грає твою власну тему. Він грає нев’янучу мелодію «Каспер Кроне». У якій є кілька постійно повторюваних рефренів. Знову і знову повторюються номер нашого банківського рахунку, наші дитячі спогади, наші пін-коди, голоси батька й матері. Ясно-зелені строфи, котрі, як ми сподіваємося, стануть нашим майбутнім. Темний гомін, котрий – як ми цілком обґрунтовано припускаємо – стає для нас реальною дійсністю. Він звучить без перерви, він звучить немов биття серця, мій – звучить уже півжиття. Але коли новий звук досягає твоїх вух, ти раптом розумієш, що, виявляється, ти до цього весь час стояв спиною до справжньої концертної зали. Ми всі існуємо в чомусь на зразок фойє. Де нам залишається тільки здогадуватися, що поблизу грає справжній оркестр. А ось цей звук – уже сам тільки амбушур до звуку із справжньої концертної зали – заглушає Месу сі-мінор. Немов шепіт серед вітру. Цей звук примушує замовкнути будь-яку бойову тривогу. Він заглушає музику сфер. Він усуває всі звуки дійсності. І одночасно з тим, як ти чуєш його, ти починаєш розуміти, і яка буде ціна квитка. Коли двері до цієї зали відчиняються, ти виявляєш, що дуже можливо – ти помилявся. Що Каспер Кроне, можливо, існує, лише поки твої вуха відокремлюють і далі той самий невеликий рефрен від загальної звукової маси. Що для того, аби підтримувати Каспера і Стіне, ми зменшили вхідні сигнали з усіх інших каналів до піанісимо. А тепер щось змінюється. І ти це відчуваєш. Якщо ти хочеш потрапити до зали, то це стане найдорожчим квитком на концерт, який хтось коли-небудь купував. Це коштуватиме тобі звуку твоєї власної системи.

Вона гладила його руку. Йому ніколи так і не вдалося повністю уявити собі її тіло. Іноді вона здавалася йому тендітною, як пташка, іноді міцною, немов борець. Але завжди, коли вона торкалась його, він чув землю – землю і море.

– А де у всьому цьому ми? – спитала вона. – Ми з тобою?

– Коли ти поруч, – пояснив він, – регулювання гучності перестає працювати. І у мене виникає бажання втекти.

Вона мовчала. Ліс мовчав. Вітер затих. Поняття «штучна пауза» не чуже для Всевишньої.

– Мені теж страшнувато, – сказала вона. – Може, втечемо разом?

Він чекав. Їй було дано перший шанс для того, аби все чесно розповісти, щойно в неї була ця можливість – і ось її вже згаяно.

– Коли тобі дванадцять років, – продовжував він, – чи шістнадцять, чи дев’ятнадцять, і ти на власному досвіді засвоїв, що наше життя повне ілюзій, що світ насправді складається не з матерії, а із звуків, – це не так уже легко. Кому про це можна розповісти? У середині сімдесятих. Чудово розуміючи, що ніхто інший в радіусі трьох тисяч кілометрів тебе не почує. У результаті ти почуваєшся самотнім. Виникає якась суміш самотності і манії величі. Ясно, що тебе ніхто не зрозуміє. Не зрозуміють родичі. Не зрозуміють друзі-артисти. Священики. Лікарі. Жоден з мудреців. Ніхто. А проте ти шукаєш.

Вона сиділа зовсім тихо. Можливо, вона відчула, що ось зараз це буде сказано. У неї з’явився другий шанс, він чув це, але вона і його спалила. На мить виникла відкритість, але одразу ж усе зникло.

– Циркові артисти – люди віруючі, – вів далі він. – Глибоко релігійні – як цигани чи моряки. Можливо, тому, що вони весь час ризикують життям. Може, тому, що вони завжди в дорозі. А може, тому, що їх робота пов’язана з ілюзіями. Щовечора ти розгортаєш дійсність, супроводжуючи її музикою, виставляєш її на манежі, а потім знову згортаєш і відносиш геть. Коли ти зробив це п’ять тисяч разів, починаєш підозрювати, що весь цей світ – якийсь міраж. Що незалежно від того, наскільки ти любиш іншу людину, жінку, дитину, все одно цю людину рано чи пізно винесуть з манежу і вона згниє. А якщо вже бути цілком чесним, то й зараз можна помітити, що всі ми – вже зараз – трохи смердимо. Тож знаходиш собі якогось бога. У серці будь-якого артиста живе смуток, порожнеча, що нагадує Всевишню. А данська церква не надто придатна, єдина, хто серйозно сприймає релігійний досвід, так це «Внутрішня місія»[62]62
  Рух у межах Данської протестантської церкви, що виник 1861 р.


[Закрыть], – але вони не люблять цирк. Отож деякі з циркових артистів створюють собі власну релігію, як, наприклад, мій батько, він віруючий атеїст і пишається цим. Решта користуються однією з двох утіх: Католицькою церквою на Бредґаде або ж Східною церквою. Мати брала мене із собою до церкви Олександра Невського. Ми розмовляли там з якоюсь жінкою. Жінка була в церковному одіянні. Мати розповіла їй, що батько пішов з цирку і попросив, аби вона теж пішла, але вона не знає, як їй вчинити. Мені було не більше восьми років, а проте я точно знав, що мала відповісти та жінка, але вона відповіла інакше. Вона промовила лише одну фразу: «Я сама дуже люблю цирк». Ми просиділи там, напевно, ще хвилин десять – у цілковитій тиші. Потім ми пішли. Коли мені було дев’ятнадцять і мені було погано, я написав їй.

Він замовк, ця мовчанка була останнім шансом для Стіне. У казках і в цій так званій дійсності завжди даються три спроби. Мить настала – і ось її вже згаяно.

Він дістав складеного листа й поклав його на лавку.

– Її звали мати Рабія, – сказав він, – я зібрав відомості й дізнався, що вона – дияконеса й ігуменя монастиря. Я їй написав. У тому листі я вперше розповів іншій людині те, що я розповів тобі сьогодні. Прочитай це вголос.

Вона не рушила з місця. Він підвівся.

– Я забув свої окуляри, – сказав він, – але як і раніше пам’ятаю все напам’ять. Лист починається так: «Кожній людині Всевишня визначила свою тональність, і я – клоун Каспер Кроне – перебуваю в тій складній ситуації, що я її чую».

Я написав цього листа тринадцять років тому, у мене не збереглося копії. Сьогодні вранці я знову побачив його. У твоїй квартирі. Я так і думав, що знайду його там. Тому й поїхав туди.

– Вона відповіла тобі, – сказала Стіне. – Мати Рабія відповіла тобі. Чому ти ніяк не відреагував на відповідь?

Він рухався навколо неї по щораз вужчій спіралі, – і ось він підійшов до неї впритул. Схопив її за плечі.

– Це я питаю, – прошепотів він. – Звідки у тебе лист?

– Відпусти мене, будь ласка.

Голос її був хрипкий, мирний, прохальний.

Він натиснув усім тілом, вона змушена була стати навколішки.

– Ти про все дізнаєшся, – промовила вона. – Але не зараз.

– Ні, зараз, – сказав він.

– У минулому мені довелося де з чим зіткнутися, – відповіла вона. – Це пов’язано з чоловіками й насильством. Нічого гарного. Мені дуже страшно.

Її обличчя стало сірим. І дуже втомленим.

Він здавив її сильніше. Щось невідоме йому заволоділо ним – він уже більше не належав собі.

– Розкажи про лист, – наполягав він.

Він завжди недооцінював її фізичну силу. Вона вдарила його ногою, стоячи навколішках, витягнувши ногу, збоку по гомілці. Удар був такий сильний, що спочатку не відчувалося болю – лише оніміння. Ноги у нього підігнулися. У дитинстві вона лазила по деревах і гралася з хлопчиськами – він чув це. Вона схопила його руки під час падіння – у результаті він не зміг виставити їх перед собою. Він ударився об землю плечем, як велосипедисти і циркові артисти, щоб уберегти голову. І почув, як з тріском гілки ясена ламається його ключиця.

Він трохи підвівся і кинувся вперед з лежачого положення. Вхопився за її щиколотку й підтягнувся. Поповз за нею, поки вони опинилися поруч.

– Те, що ти знайшла мене, – сказав він, – на березі, це не була випадковість. Я – частина якогось великого плану, тобі від мене щось треба.

Він стиснув її щелепу. Його пальці натискали на нервові вузли за щелепними м’язами.

– Моя головна психологічна травма, – сказав він, – полягає в тому, що я не можу покластися на жінок. Жінкам завжди треба ще чогось, крім любові. Чи твого тіла. Чи твоєї слави. Чи грошей.

Вона вивільнила голову.

– Я рада, що мені не треба це більше приховувати, – сказала вона. – Що вся справа у твоєму тілі.

Він знову стиснув їй щелепу.

– Тут щось іще не так, – продовжував він. – Ти зайшла надто далеко. Зіграла виставу, яка тяглася аж три місяці. Розкажи мені, в чому річ.

Він стиснув руки.

– Ти все знищив, – сказала вона.

Раптом вона вдарила його головою.

Ось на це він зовсім не розраховував. Вона влучила в самісіньку точку. Не в ніс – від цього кров тече цівкою. І не надто високо – туди, де товста черепна кістка. А прямо над переніссям.

Він відключився. Усього на кілька хвилин, але коли він знову спромігся чути і бачити, її вже не було. Навколо нього були люди, але близько до нього ніхто не підходив. Порядні громадяни, вигулюючи своїх собак, скоса, не приховуючи люті, поглядали на нього. Він чув їхні думки: вони думали, що ось валяється черговий наркоман, назбирав псилоцибінових грибів на зелених лужках і ось вам, вирубався.

Йому ще раз доведеться відрегульовувати уявлення про самого себе. Адже він завжди уявляв, що колись обов’язково проїде парком Дюрехавен у кареті з принцесою.

Повертаючись додому, він вів машину однією рукою. Під’їхавши до вагончика, він якийсь час сидів за кермом не рухаючись. Природа грала останню частину «Kunst der Fuge». З чого він зробив висновок, що більше її не побачить.

4

Він пам’ятав номер телефону Державної лікарні. Йому хотілося попрощатися. Він подзвонив. Слухавку зняв сам Максиміліан.

– Це я, – сказав Каспер, – я телефоную з аеропорту.

– Значить, ми обидва збираємося в далеку дорогу, – відповів Максиміліан.

Якийсь час вони мовчали.

– Ти пам’ятаєш, – запитав Каспер, – як було в моєму дитинстві? Коли ми обідали після ранкових репетицій. Завжди в гості приходили діти, і нас, дітлахів, ніхто не примушував сидіти за столом, ми прибігали й бігли знову. Брали із собою їжу. Нам не заважали гратися. І під час репетицій ви ніколи не тиснули на нас – ні ти, ні мама. Ніколи. Я так і не подякував за це.

Він намагався знайти потрібне слово, воно знайшлося. Воно було старим, outdated, а проте дуже правильним.

– Повага, – сказав він. – Завжди була якась повага. Навіть коли ви воювали одне з одним. Навіть коли я був зовсім маленький.

Коли Максиміліан знову заговорив, голос його був хрипкий, немов у нього була страшенна ангіна.

– Ми старалися. Але, як правило – як правило, недостатньо. Мені більше запам’яталися ночі. Коли ми вже зняли грим. Коли ми їли. На вулиці перед вагончиком. І твоя мати вже спекла хліб. Пам’ятаєш?

– Можна було опектися об скориночку.

– Якимись із тих ночей тоді ми були цілком щасливі.

Вони помовчали – тепер уже востаннє.

– Коли літак злітатиме, – спитав Максиміліан, – про що ти думатимеш?

– Про вас, – відповів Каспер. – Про Стіне. Про ту маленьку ученицю, яку я шукав. Я не знайшов її. А ти про що?

– Про твою матір. І про тебе. Про Вівіан. А потім я уявлю, що стою перед виходом на арену. Прямо перед тим, як відкривається завіса, коли у тебе все готово до виступу. Квитки продані. А проте ніхто не знає, як усе піде.

– Ніхто з нас не повинен першим повісити слухавку, – сказав Каспер. – Покладімо слухавки одночасно. Правильний вибір часу – це завжди було важливо і для тебе, і для мене. Я порахую до трьох. І покладемо слухавки.

Він почув, що за його спиною відчиняються двері. По нього прийшли. Не обертаючись, він повільно і чітко порахував до трьох. Вони з батьком синхронно повісили слухавки.

Це був Кассандр, за його спиною стояли дві жінки. Білі й милосердні, немов «світляні істоти» Елізабет Кублер-Росс[63]63
  Елізабет Кублер-Росс (1926–2004) – американський психіатр швейцарського походження, яка створила концепцію психологічної допомоги помираючим хворим, авторка знаменитої книги «Про смерть і вмирання» (1969).


[Закрыть]. Але привабливіші. З набагато певнішою статевою належністю, ніж ангели.

Вони схилилися над ним. Узяли у нього з рук скрипку. Зміряли пульс, Закотили йому рукав. Закріпили на руці манжету приладу. Він відчув холод стетоскопа на грудях.

Однією з них була африканка. Цього разу вона була в білому халаті. Волосся було заплетене у двісті тоненьких косичок. Але вона все одно була схожа на саму себе. Випукле чоло, немов глобус. Із зображенням прекрасного, кольору мокко континенту.

– Серце працює з перебоями, – заявила вона. – Сьогодні він нікуди не полетить. Ми забираємо його з собою. Йому терміново необхідна операція.

Каспер узявся за серце. Тепер він теж це відчув. Біль від того, що тобі дала одкоша кохана. Експатріація. Смуток через цілковиту невизначеність. Через красу «Чакони».

Кассандр перепинив їм шлях.

– Ми підкоряємося тільки Міністерству юстиції, – заявив він.

Африканка випросталася. Вона була вища за поліцейського.

– У нього пульс тридцять шість. Нерівний. Серце дуже слабке. Він може відкинути копита. Відійди, або ж ми притягнемо тебе до суду. Посадові порушення. Злочинна недбалість.

Дістанеш мінімум шість років. За ненавмисне вбивство внаслідок допущених порушень.

– Я повинен зателефонувати, – сказав Кассандр.

Від його голосу залишилося небагато.

Він подзвонив по телефону, що стояв десь у дальньому приміщенні. Потім вернувся до кімнати. Він рухався немов зомбі. Поклав якийсь бланк на стійку.

– Двадцять чотири години, – сказав він. – Йому заброньовано місце на завтрашній ранковий літак «Air Iberia» о 7:20. Розглядається справа про його репатріацію. Це у віданні міністерства.

Африканка поставила свій підпис. Жінки взяли Каспера під руки й підняли його. Він притиснув їх до себе – винятково з лікувальною метою. І повільно зробив перші обережні кроки – назад до волі.