Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 24 страниц)

Якась жінка пробігла доріжкою повз нього. Вона була в спортивному костюмі з гладенької лискучої тканини і кросівках.

Він побіг слідом. Порівнявся з нею. Це була начальник відділу N Аста Борелло.

– Я втік із закритого відділення, – пояснив він.

Не зупиняючись, вона повернула голову. Побачила лікарняну футболку.

Він не міг більше бігти з тією ж швидкістю, але, дякувати Богу, в цьому вже не було потреби – вона пригальмувала й пішла повільними кроками. Тупо дивлячись перед собою. Йому було шкода її – він чудово розумів, що вона відчуває. Сподіваєшся, що стоїш перед міражем. І одночасно усвідомлюєш, що, на жаль, усе це наяву.

– Я хочу сказати, що не тримаю на вас зла, – сказав він.

Вона хотіла була побігти далі, але ноги її не слухалися.

– Я не просто з радістю заплачу податки, – продовжував він. – Я заплачу їх, тремтячи від радості. Але я хочу допомогти вам просунутись далі. У вашому особистому розвитку. Якщо працюєш у Податковому управлінні й посилено займаєшся спортом, то є небезпека втратити природну, пластичну жіночу спонтанність. Поміркуйте над цим.

Йому треба було рухатися далі. Він перейшов на рись. Добігши до розарію біля поштового відділення Естербро, він обернувся й помахав рукою. Вона не відповіла на його вітання. Але навіть на цій відстані він чув, що їхня зустріч надовго залишиться у неї в пам’яті.

Він почекав за кущами, навпроти сходинок, що вели до входу. Не минуло й п’яти хвилин, як зупинилась автівка, з неї вийшов чоловік, щоб опустити листа в поштову скриньку: ключ залишився в запалюванні, і двигун продовжував працювати.

Каспер забрався на сидіння водія. Поруч з ним лежав піджак у матер’яному чохлі і мобільний телефон – на щастя, увімкнений, яка удача! Хто має, то дасться йому – Євангеліє від Св. Марка, 4:25. Він замкнув усі двері і трохи опустив скло.

Чоловік виявився світловолосим принцом Валіантом – професором Франком.

Каспер услухався в ситуацію. У її божественну неправдоподібність. Він знав, знав, не усвідомлюючи цілком, що він – на порозі того місця, де створюється storyboard[104]104
  Розкадрування (англ.).


[Закрыть] його життя.

– Я людина твердих моральних принципів, – сказав він через віконну щілину. – Глибоко віруючий. Але мені потрібне авто. Я відчуваю, що не випадково це виявилася твоя автівка.

Я відчуваю, що нам з тобою ще доведеться побачити проблиск кармічної компенсації. Щось подібне до доленосної подяки. А проте я кажу тобі: можеш забрати своє авто завтра. Біля циркового майданчика в Беллахоє. Ключі будуть за дашком.

І натиснув на газ.

Він проїхав мостом Ланґелініє і зупинився біля будинку митниці. Здоровий глузд підказував, що йому б слід було потурбуватися про серйозні, невирішені, екзистенціальні питання: Де жінка? Де дитина? Як він має помститися? Але здоровий глузд – це лише один з багатьох голосів у нашому внутрішньому хорі хлопчиків. Замість нього він почув весну. Почув навколо себе життя. Навіть коли всі навколо в порту зайняті зароблянням грошей, не маючи перед собою іншої перспективи, крім виходу на заслужений відпочинок з надмірною вагою і пристойними заощадженнями для дітей, яким насправді украй шкідливо успадковувати великі суми, – навіть тоді весна звучить дивовижно. І не тільки для людей. Каспер чув і перелітних птахів, що летіли до Фальстербо, – весна, яка прагнула потрапити до Швеції. Він набрав той номер, який Каїн написав на лотерейному білеті.

– Слухаю.

Треба бути обачним, коли збираєшся взяти телефонну трубку, адже одного чудового дня може подзвонити хтось із великих клоунів. Каїнові не слід було відповідати на дзвінок – щойно він підняв слухавку, його місцезнаходження було встановлене. Каспер услухався протягом хвилини. Потім відключився.

Він поїхав назад повз Англійську церкву, на її місці російський цар колись планував масштабне будівництво Російської церкви, можливо, що ісихазм[105]105
  Ісихазм – чернече духовне вчення-дія у православ’ї (з XIV ст.).


[Закрыть] – якби йому трохи пощастило – став би популярніший серед данської публіки.

Каспер поставив автівку на площі перед Мармуровою церквою. Надягнув піджак. У крамничці на Дронінґенс Тверґаде купив колоду карт. Перед церквою Олександра Невського він зачекав хвильку, милуючись зображенням князя Олександра пензля Броннікова, глибоко вдихнув, помолився і прислухався до церкви. До її строгості. До її співчуття. Її стійкості. Її глибокого переконання, що осягнення Божественного вимагає щоденних зусиль. Як і цирк. Ідея Лютера про те, що все визначено наперед, з погляду Каспера, цілком суперечила нашому спільному повсякденному досвіду. Незадовго до смерті Ґручо Маркса[106]106
  Ґручо Маркс (1890–1977) – знаменитий американський комік, кіноактор.


[Закрыть] один журналіст запитав його про екзистенціальне підбиття підсумків. Великий комік прибрав іронію з обличчя, немов латексну маску, – коли три чисниці до смерті, часу для чогось іншого, крім правди, вже немає. «Більшість з нас, – сказав він, – змушені компенсувати свій низький інтелект наполегливою працею. Головне – щоденні зусилля».

Він натиснув на ґудзик дзвінка, диякон відчинив двері.

– Мені б помитися, – сказав Каспер.

Вони пройшли через невелику залу, диякон повів його до наступного приміщення, простягнув Касперові великий шорсткий рушник. Пара, густа, немов дим, ударила їм у лице.

Це була російська лазня. Каспер пройшов вузьким, викладеним плитками коридором, він налічив п’ять відчинених дверей, що вели до маленьких приміщень, у кожному з яких були низькі ванни, в деяких з них лежали чоловіки, плаваючі, невагомі, з роздутими щоками, схожі на морженят. Коридор привів у залу з маленьким круглим басейном з гарячою водою, на сходинці сиділи шестеро чоловіків, троє з них були з довгими бородами.

Каспер роздягнувся й поклав свій одяг на стілець. Відчинивши скляні двері, він увійшов до парної.

Стіни були розписані сюжетами з Нового Заповіту, пов’язаними з водою: хрещення Ісуса, Ісус наполягає на обмиванні ніг апостолів, Марія Магдалина обмиває йому ноги. На картині жінка відвернулася – щоб не дивитися на оголених відвідувачів.

Уздовж дальньої стіни на трьох рівнях розташовувалися мармурові приполки, на нижньому приполку сидів Каїн. Каспер узяв стілець, поставив перед ним і сів.

Схоже було, що Каїн уже просидів тут якийсь час: обличчя його було червоним і пітним, судини під шкірою пульсували.

– Це ти дзвонив, – констатував він. – Як ти мене знайшов?

Каспер показав на те, що їх оточувало. Було чути тихе шипіння пари з клапанів під мармуровим приполком. Дзюрчання води в трубах. Звідкись іздалеку доносилася музика.

– «Літургія» і «Всеношна» Чайковського, – пояснив Каспер. – Я не чув ні тем, ні слів. Але ладовий характер був добре чутний. І обертони дзвонів. Мають бути дзвони. Я не чув, щоб вони дзвонили. Але вони розгойдувалися в такт співу.

Він відкрив колоду карт, розірвав фольгу й перетасував карти.

– Усього шість дзвонів, – пояснив Каїн. – У карильйоні. Останній дзвонар, що володів технікою, помер у шістдесят другому. Церкві та її таїнству загрожує смерть. Я хочу врятувати її.

Каспер здав карти.

– Яким чином, – запитав він, – у такої заможної і солідної людини, як ти, що володіє курортами і санаторіями, виник інтерес до маленької російської парної лазні і церкви на Бредґаде?

– Мені розповіла про неї мати Марія. Це місце зустрічі релігійних патріархів. Сюди приходять священики з церкви Святого Ансґара. Католицький єпископ. Головний рабин. Королівський священик. Мати Марія каже, що того дня, коли вони запросять її та імамів, відкриються нові перспективи релігійного співіснування в Данії.

– Звідки ти знаєш матір Марію?

– Нас познайомила Клара-Марія.

Каспер відчув несподіваний, нез’ясовний та ірраціональний укол ревнощів. Чоловіки не хочуть ділити увагу жінок з іншими чоловіками, і неважливо, скільки років жінкам – більше сімдесяти чи менше дванадцяти, ми хочемо, щоб вони належали тільки нам.

– Візьми карти, – сказав Каспер. – Зіграємо в холдем[107]107
  Різновид покеру.


[Закрыть], по дві карти на руках, п’ять у колоді, три партії.

Він відкрив три карти, що лежали на столі, це були чирвова дама, бубновий король і туз пік. Каїн узяв карти.

– На що граємо? – спитав він.

– Ми граємо на твоє життя, – відповів Каспер.

Каїн подивився на нього. Каспер знову почув, який той небезпечний.

– Ставки – шматочки правди, – запропонував Каспер. – Відвертість. Я починаю. Чуєш звуки, що оточують нас? Відбиття від мармурових стін? Трохи м’якше, ніж від граніту. Але все одно жорстке. Хоча й трохи пом’якшене парою. Створює інтимну атмосферу. Посеред жорсткості. Чуєш?

Пара оточила їх з усіх боків, стіни приміщення почали зникати.

– І ось ми з тобою, – продовжував Каспер, – сидимо в цій атмосфері. Виникає особливе, майже щасливе звучання, коли чоловіки збираються разом без одягу. Немає ні комірців, ні метелика – ти в чому мати народила. Не треба нічого удавати із себе – адже маска створюється одягом. Стаєш трохи ближчим до самого себе. Завдяки далекому, безхмарному спогаду про те, як грав голяка на березі. Завдяки веселому акустичному спогаду про футбольну роздягальню, ти розумієш, ти чуєш це? Згадується Еккехарт: «З ким Господь Бог займався коханням, якщо він породив так багато звуків?» І посеред цього благословенного бенкету для барабанних перетинок звучить твій звук. Твоя пожадливість. Твої злочини й махінації. Досить для довічного ув’язнення. І найстрашніше – вбивство і насильство над дитиною. Роби ставку. Твоя ставка – правда про дитину. У чому я не правий?

– Що стосується дитини, – відповів Каїн. – Це був Ернст. Усе вийшло з-під контролю. Він за це поплатився.

Каїн узяв три карти й поклав їх на стіл, це були бубновий король, дев’ятка чирва і двійка треф.

– Це все одно твоя провина, – сказав Каспер.

– Я розкаююсь. Мати Марія каже, що немає такого гріха, в якому не можна було б розкаятися.

– А як щодо справедливості? – спитав Каспер.

– Ти злий. Як ціла армія. Як тобі таке формулювання: ти злий, немов армія з однієї людини?

Карти попливли перед Касперовими очима.

– Звідки ця овеча покірність?

– Я зустрічався з дівчинкою. З матір’ю Марією. Я продам усе. Я передам усе в розпорядження Притулку. Я розкаююсь. Я про все шкодую. Твоя черга.

– Допоможи мені з хронологією, – сказав Каспер. – У серпні минулого року всіх дванадцятьох дітей зібрано в Копенгагені. Діти зв’язуються з тобою. Ти їм щось пропонуєш. Щоб улаштувати поштовхи? Вони в змозі викликати землетрус? Вони можуть маніпулювати матеріальним світом? А чи вони просто можуть передбачати події?

Він відкрив карту – це була десятка пік. Каїн стенув плечима.

– Я займаюся опціонами. Для мене майже немає різниці. Можна сприяти тому, аби щось сталося, а можна знати, що це станеться. Вони сказали, що очікуються поштовхи.

– І тоді у тебе виникає ідея скуповувати знецінювані землі. І створити у можливих покупців правильне чи неправильне уявлення про те, що поштовхи і зсуви ґрунту закінчилися. Для цього тобі були потрібні діти. А натомість ти мав привезти їх до Копенгагена, так стояла справа, еге ж?

Каїн кивнув.

– Але це ще не все, – не зупинявся Каспер.

– Я повинен був вплинути на громадську думку. І на засоби масової інформації. Коли діти розкажуть про все.

Каспер повільно похитав головою.

– Вони хочуть примусити світ до чогось. Погрожуючи тим, що можуть викликати природні катастрофи. Це вандалізм. Дитячий тероризм. Це діти-злочинці. Це правда? Вони на таке здатні?

Каїн знизав плечима.

– І ти збирався брати в цьому участь? – продовжував Каспер.

– Я звернувся. Побачив світло.

– Де в Копенгагені жили діти?

– У Притулку. Це було просто. Один з моїх співробітників був зв’язаний з Притулком.

– Білявка? – вів далі Каспер. – Ірене Папас?

Каїн кивнув.

– Притулок сам оплачував транспорт. Але з-за кордону забирали їх ми. У деяких випадках батьки не хотіли відпускати їх. Звідси й заяви про зникнення. На жаль, одне із завдань я доручив Ернстові.

– Чому мати Марія не розгледіла, хто ти є насправді?

Каїн перевернув карту. Це була двійка бубна.

– Сімеон Новий Богослов, – відповів він, – пише, що важливо не приписувати духовному вчителеві всезнання. Навіть найвидатніші – люди.

Каспер відчув, що йому стає боляче дихати. Може, від пари, може, від гіркого усвідомлення того, що його монополія на цитування отців церкви гине.

– Потім ви влаштували викрадення, – сказав він. – Чому ви викрали тільки двох дітей?

– Цього було цілком досить. Щоб переконати покупців.

– Клара-Марія надіслала картинку одному гідрологу. Жінці зі світського ордену. На картинці зображено Копенгагенський порт після землетрусу. Навіщо її було відправлено?

Каїнове звучання змінилося. Низка гримас і судом, що швидко змінювали одна одну, пробігла по його обличчю.

– Ці діти, вони диявольське поріддя. Викрадення їх – уже само по собі покарання. І ніякого судового переслідування вже не потрібно. Діти хотіли довести, що знали про поштовхи заздалегідь. Але вони нічого не повідомили мені.

Він відкрив карту. Це була шістка треф.

– Мої помилки, – продовжував Каїн, – можуть стати незвичайною відправною точкою для духовного зростання. Я можу все цілком змінити. І для жінок, і для дітей.

– Спочатку, – сказав Каспер, – ти прогуляєшся до в’язниці. Я хочу бачити карти.

Каспер відкрив свої карти. Каїн втупив очі у «стрит». Він теж відкрив свої карти. Це були король чирва і п’ятірка чирва.

– У червоному кольорі мало пігменту, – пояснив Каспер. – Ці карти трохи легші, трохи спритніші, ніж чорні масті. Зате картинки трохи важчі. Я чув твої карти.

Каїн нахилився до нього.

– У мене можливості як у американського президента. Я поверну до життя церкву. Я підтримую Притулок. Я – могутній союзник.

– Дітей врятував я, – сказав Каспер.

– У мене фантастичний духовний потенціал, – продовжував Каїн. – Мати Марія дала мені це зрозуміти. Мені просто довелося йти обхідним шляхом. Багатьом великим доводилося це робити. Міларепа[108]108
  Джецун Міларепа (1052–1135) – тибетський буддійський учитель, йог, поет.


[Закрыть]. Митар з Біблії. Багач. Павло. Але тепер я падаю в ноги. Перепрошую. Я галопом посуваюся вперед.

– Ти потрапиш до в’язниці Хорсенса. Це я – світло і надія для сестер.

– Я прийшов до смиренності, – не вгамовувався Каїн. – Глибокої смиренності. Я все віддам церкві. Притулку. Я схиляю голову перед своїм ближнім.

– Моя смиренність всеосяжніша, – наполягав Каспер. – Я пожертвував міжнародною кар’єрою. Я обмиваю ноги всіх людей. Готовий навіть тобі обмити.

Каспер намагався встати із стільця й опуститись навколішки, але він був слабкий. Каїн спробував зробити те ж саме. Це було змагання в смиренності. Пара засліплювала їх. Ставши навколішки один перед одним, вони вдарилися головами – випадково, але з такою силою, ніби кожен з них збирався вдарити іншого.

Нам, що стоять на самому початку шляху духовного оновлення, доводиться нелегко: найменша напруга згубно відбивається на наших добрих намірах. Співчуття, коли доходить до діла, часто виявляється лише тонким шаром сухозлітки на грубішому металі. Каїн схопив Каспера за горло. А проте Каспер не реагував. Якщо завзятий гравець у покер добре влаштувався, потрібно справді постаратися, щоб зрушити його з місця.

Але він відчув, як його зір і слух починають зраджувати його. Каїн поволі нахиляв його назад – до мармурової плити і форсунок, з яких із шипінням виривалася пекуча пара.

Каспер почув молитву, звернену до Дісмаса, доброго розбійника, який опинився на хресті поруч Спасителя. Дісмас був святим усіх гравців і всіх, хто відбуває довгі терміни у в’язниці.

Раптом він ударив Каїна головою.

Удар цей відкинув Каїна назад, його тіло прослизнуло по тонкому шару води на підлозі й ударилося об стіну. Лоб був розсічений, обличчя заюшене кров’ю.

Скляні двері відчинилися, у прорізі дверей стояв диякон.

– Лазня – священне місце, – сказав він, – як і церква.

Він відступив убік, Каспер звівся на ноги. Поволі, похитуючись, він підвів Каїна і чи то проніс, чи то протягнув його повз диякону.

Диякон показав у бік душу, Каспер поставив Каїна в кабінку, а сам став у сусідню. Диякон повернув кран.

Головки душу були не просто великими, вони були за розміром, як млинові колеса. І вода, яка полилася з них, була не просто холодною – це була розтала вода з Кавказьких гір.

– Холодні обливання, – вдумливо промовив старий, – завжди були частиною найглибших духовних практик.

Каспер відчув, як стиснулися мільйони капілярів. Але дух вочевидь піднісся.

– Ревнощі зростають пропорційно близькості до великих духовних учителів, – сказав він Каїнові. – Зрештою, коли ти опиняєшся на відстані простертої руки, вони наближаються до безумства. Я прошу тебе вибачити мені.

– Йди сюди, – вів далі він, – нехай Каспер витре тобі спину.

Каїн позадкував.

– Потім, – мовив Каспер, – я умащу тебе зволожуючим кремом. І розітру твої ступні.

Каїн схопив зі стільця рушник. Бородані з басейну не зводили з них очей.

Каїн, хитаючись, відступав назад. Не відриваючи від Каспера погляду, він обмотав навколо стегон рушник. Поплівся коридором. Каспер ішов за ним слідом.

– Я вдарив тебе! – кричав Каспер. – Я беру свій удар назад. Я цілую тебе в чоло. Я шкодую, що знову втратив самовладання.

Каїн дав раду замкові й розчинив двері на вулицю. Він скотився зі сходинок і опинився на хіднику.

Перехожі зупинилися. Поряд з ним опинилася жінка. На якусь дивну мить Касперові здалося, що це Аста Борелло. Це було б чудовою синхронізацією.

Потім він побачив, що помилився. І в якомусь сенсі відчув полегкість. Коли космос починає підносити сприятливі збіги обставин, важливо, щоб він не перестарався.

Каїн прочовгав мимо жінки й кинувся бігти по Бредґаде. Каспер помахав глядачам. І з уклоном відступив назад, у церкву.

Він повернувся тим самим коридором, одягнувся, але дорогою назад зупинився перед однією з маленьких кабінок. Обличчя людини, що лежала у ванні, закривала газета. Каспер увійшов.

– Вибачте, що турбую, – мовив він, – але мене привернув звук. Дуже хочеться востаннє послухати ваш годинник. А заразом заглянути у вашу газету.

Людина прибрала з обличчя газету. Це був Вайдебуль. Обидва вони подивилися на стілець з тикового дерева, що стояв поряд з ванною, де на акуратно складеному одязі лежав його дорогий годинник.

Юрист простягнув Касперові газету, той розгорнув її на останній сторінці – там, де була таблиця розіграшу лотереї. Каспер дістав білет, пальці його рухалися по рядках, аж поки він знайшов свій номер: його білет виграв. Він завмер, напевно, на хвилину.

– Мій білет виграв, – констатував він. – Шість мільйонів, це білет на восьму частину, значить, я отримую сімсот шістдесят тисяч. І я мушу визнати, що ось зараз, кілька секунд тому, на коротку мить мене наповнила не вдячність до Божественного, а злість від того, що колись на Кампмансґаде я не повернувся до мого коханого судового виконавця Асти й не позичив у неї тисячку, щоб купити повний білет, ви мене розумієте?

Юрист похитав головою.

– Жадібність, – пояснив Каспер, – одна з найкаверзніших перешкод на шляху духовного зростання. Але, дякувати Богові, наступної миті я відчув, як зазвучала щиросерда молитва, і вона триває, я молюся святій Сесилії, не знаю, чи чули ви про неї, це покровителька музики.

За Касперовою спиною щось ворухнулося – у дверях стояв диякон.

– Я прошу вибачити за те, що сталося, – сказав Каспер, – але як ви можете пускати сюди такого мандрила, як Каїн? Це понад моє розуміння.

– Якщо якесь місце або простір істинно божественні, – сказав диякон, – то вхід відкритий для всіх.

Троє чоловіків подивилися один на одного. Каспер відзначив, що він помилявся в Східній церкві. Можливо, вона зрештою вмістить і переживе сучасний світ.

– Це стосується також і нашої знайомої, – спитав він, – матері Марії – ігумені Баґсверда?

Диякон відповів не одразу.

– Ми прагнутимемо до цього, – промовив він.

Каспер склав лотерейний білет.

– На цьому білеті є декілька цифр, – сказав він. – Номери телефонів і таке інше. І ще виграшний номер. Мені вони більше не знадобляться. Там, куди я прямую.

Він засунув білет у нагрудну кишеню дияконового одіяння.

– Символічний внесок, – сказав він, – у богоугодну справу інтеграції норовистих пань.

Диякон провів його до виходу.

– Може, скажете кілька вдячливих слів? – спитав Каспер. – Це все-таки майже мільйон.

– Пахомій Великий, – відповів старий, – приблизно в 307 році шляхом Божественного одкровення отримав кілька монастирських правил, яких ми досі дотримуємось. У цьому одкровенні мовилося серед іншого, що коли хтось подає милостиню своїм братам і сестрам, то дякувати має той, що дає.

Каспер і диякон подивилися один на одного. Потім Каспер уклонився.

– Дякую, – сказав він. – Вам. Східній церкві. І Данській Державній лотереї.

3

Він залишив автівку на Нюбровай. Як і минулого разу. Але тепер він проїхав повз будинки і спустився до берега озера.

Він ішов, ледве пересуваючи ноги. Він схуд кілограмів на п’ятнадцять. Жиру зовсім не лишилося, навіть на сідницях. Синці з’являлися миттєво, досить було йому лиш трохи посидіти на стільці під час допитів.

Він знайшов місце в огорожі навпроти маленької церкви з куполом, де монастир не було видно з-за дерев. Якимсь дивом він зміг перетягнути своє тіло через паркан на той бік. Але перш ніж підвестися й піти далі, йому довелося відлежатися у траві хвилин десять.

Він увійшов до головної будівлі через чорний хід. Коридори були порожні. Десь вдалині йшла відправа. Звучав Бах – одна з великодніх кантат, та, де є слова «Зрадійте, серця».

Десь за цими звуками він почув те, що шукав.

Він піднявся ліфтом у гостьовий флігель. Їх помістили в ту келію, яка колись була відведена йому. Коли він був черницею.

Він постукав і увійшов. Стіне і Клара-Марія сиділи на ліжку й пили чай. Між ними вивершувалася гора ляльок. Він узяв стілець – той стілець, на якому колись сиділа Синя Пані.

Звучання навколо них було більше за приміщення, воно було склепінчастим, немов собор. Йому й раніше доводилося бути свідком того, як інтерференція між батьками й дітьми набувала такої форми – коли між ними справді була любов. І коли і жінка, і дитина ставали схожими на персонажів грецької міфології.

Він був чужим у цій звуковій картині. Йому в ній не було місця. Він не мав на неї права. Його ніколи не пустять всередину. Надто пізно.

– Добре, що ти прийшов, – сказала дівчинка. – Читатимеш мені перед сном. І ще гратимеш. І на скрипці, і на піаніно. Що-небудь цього, Баха. Щовечора.

Він підійшов ближче.

– Я сидітиму у тебе на колінах. А ти гладитимеш мене. Кожного вечора. Я це дуже люблю.

Вона почала наспівувати. Це була «Bona Nox».

Він відчув, що його пройняв піт.

– Мине багато часу, – продовжувала вона. – Багато, багато часу. Аж поки ти розплатишся. За те, що тебе не було в моєму дитинстві.

Вона ляснула по ляльках.

– Двісті ляльок «Братц». А вони обіцяли мені п’ятсот. Обіцяли!

Вона встала.

– Бувай, – сказала вона. – Я піду пограюся.

Проходячи повз нього, вона зупинилась. Погладила кінчиками пальців його підборіддя. Як доросла жінка.

– Вона моя, – сказала дівчинка. – Моя мама. Тільки моя.

Він кивнув.

– Я думаю, що ти не повинен їй говорити нічого такого, – продовжувала вона, – чого не можна було б сказати при мені.

Він знову кивнув. Чарівливість дівчинки була непохитна. Немов чарівливість Караяна. Ніхто не може суперечити Караяну. Чи Ріхтеру. Навіть Берґману не може.

І вона вийшла з кімнати.

Він почекав, поки не запанувало власне звучання Стіне. Воно теж являло собою простір. Дещо іншої форми, ніж спільне з дитиною. Він чув цей простір з найпершого разу. На березі. Тоді йому захотілося проникнути всередину. «Захотілося» – неправильне слово. Його туди затягло. І потім він так ніколи й не зміг вибратися назад. Ніколи не хотів.

Там було просторо. Ніяких меблів. Ніяких пасток. Ніяких обмовок. А проте. Якесь одне місце завжди лишалося недоступним. Але тепер йому вже нічого було втрачати.

– Ти сиділа два роки в Хорсенсі, – сказав він. – До нашої зустрічі. За вбивство.

Йому траплялося спілкуватися з різними злочинцями. Цирк – багатогранний світ. Убивство завжди породжує якесь особливе звучання. Звучання чогось остаточного. Зараз воно теж виникло навколо них. Так буває із словами: досить їх вимовити – і миттєво виникає фрагмент позначуваної ними дійсності.

– Це був коханець, – сказала вона. – Він зґвалтував мене. Це трапилося, коли він збирався зробити це вдруге.

Він прислухався до її системи.

– Насильство завжди залишає слід. Я ніколи не ступатиму на нього.

Вона підвелася, підійшла до нього ззаду.

– Я рада, – сказала вона. – Чорт забирай, як я рада цьому.

Вона провела рукою по його потилиці. Його реле відключились. Мозок відключився. Синапси перестали діяти. Він пропадав ні за цапову душу. Він був беззахисний перед нею. З вулиці долітав дитячий сміх.

– Скільки часу вони тут пробудуть? – запитав він. – Діти?

– Вони відлітають додому завтра. Усі, крім Клари-Марії.

– А що відносно передбачення землетрусу?

– Мені треба було щось вигадати. Щоб пояснити тобі наше з нею знайомство.

Десь далеко, далеко в глибині його задзвенів попереджувальний сигнал. Але він був так далеко. Він відчув тепло її долонь. Майже як гарячий присок. І перестав щось чути.

4

Він прокинувся з усвідомленням, що жінка й дитина покинули його.

Сон був важким. Уві сні до нього приходили видіння, наче в опіумному чаді. Тіло було змучене, очі склеїлися від в’язкого макового сну. Він сканував будинок – вони зникли. Похитуючись, він вийшов у коридор і відчинив двері до їхньої келії. Ліжко було незім’яте. Ляльки зникли. Одяг теж.

Він хлюпнув у лице холодною водою. Відображення в дзеркалі більше не зверталося до читачок жіночих журналів. Воно волало до пластичних хірургів. До хоспису Державної лікарні.

Звучала одна з ранкових молитов. Із церкви. Вона проникала крізь кам’яні стіни. Шістдесят жінок в екстазі. А він заледве тримається на ногах.

У його дитинстві, коли всі власники циркових шатер були чоловіки, а всі матері – жінки, він мріяв, щоб світом керувала жіноча субстанція. Тепер, коли це почало збуватися, в душу його стали закрадатися сумніви.

Він через силу рушив білим коридором. Йому здавалося, що він повзе накарачки. Перед кімнатою у фронтоні він зупинився і прислухався.

Звідти лунав голос африканки.

– Коробка, – пояснювала вона. – З трьома сотнями ляльок. З іграшкового магазину «Феттер БР». Вона не могла зникнути. Вона мусить десь у вас стояти.

Для містиків і клоунів будь-яка ситуація, що спонтанно виникла, починає іскритися в променях сонячного світла. Немов видимий і чутний коштовний камінь. Він відхилив двері.

Вона сиділа за столом Синьої Пані. Нога її була в гіпсі. На темному обличчі рожевіли рани. Вони вже заживали.

Він чув, що останній раз вона спала, щонайменше, добу тому. І що їй це дається без жодного напруження.

– Де вони? – спитав він.

Він сам чув, що в його голосі були пил і смола.

– Вони напишуть тобі. Протягом місяця.

Будь-яку іншу людину він би змусив усе розповісти. Але не її – момент був занадто непідходящим для того, щоб калічити самого себе.

Почалася молитва. Він почув своє дихання. Його система готувалася до останнього виходу. Її погляд зупинився на ньому. Він знав, що, коли він припуститься бодай найменшої помилки, вона виведе його з гри.

Він поклав перед нею ключі від машини.

– Вчора мені довелося викрасти авто – щоб добратися сюди. Воно стоїть біля Нюброґорд. Яскраво-синій «BMW». Я боюся, що, коли його знайдуть, це обернеться проти вас. Адже мене відпустили тільки на підставі вашого медичного висновку. Автівку треба повернути на цирковий майданчик в Беллахоє. Як ти думаєш, можна попросити якусь молодшу послушницю відігнати її туди?

Її очі вивчали його. Усе звучання й увагу він сконцентрував десь біля своїх ніг. Саме так він спустошував покерні салони Європи. Ніяк це задіювати серце. Не прикидатися. Замість цього сконцентрувати всю увагу біля ніг.

Вона встала.

– Ти побачиш їх знову, – сказала вона. – Стіне і Клару-Марію. Може минути рік. Не треба поспішати. Ти побачиш їх.

– Я цілком спокійний, – запевнив він.

Вона ходила з одним костуром. Невагомо. На мить він застиг, милуючись цим видовищем. Бах би теж помилувався. Навіть якби він був у середині останньої частини «Kunst der Fuge».

Він повернувся до телефону. Вслухався в молитву. Ось зараз він востаннє пройде повз охоронницю. Востаннє обманом пройде через приймальню. Востаннє винайде якусь витончену брехню. Він відчував, що це потрібно, і не тільки йому самому. Щось більше виникало в ньому. Можливо, Всевишня? Будемо сподіватися. Але хіба можна коли-небудь сказати напевно?

Він зателефонував до мережі іграшкових магазинів «Феттер БР», до головного відділення на Роскілевай. Слухавку зняла молода жінка. У нього не було ніяких заготовок, але його надихнула відкритість у її голосі. До тридцяти років люди ще не втрачають віри в те, що зовсім несподівано може трапитися щось по-справжньому дивовижне.

– Це з канцелярії гофмаршала, – сказав він. – Ми б хотіли замовити п’ятсот ляльок «Братц». З машинами, убраннями й усіма аксесуарами. У великій коробці. Чи можна виконати замовлення протягом години? Це подарунок для дипломатів. Його треба доставити до службової квартири прем’єр-міністра – між Баґсвердом і озером Люнґбю. Там є окремий під’їзд для доставки товарів.

– Вийде дві коробки, – сказала вона. – На піддоні. Доставку провадить компанія «Паккетранс». У нас усі машини зайняті. І у нас на складі такої кількості немає, тож якийсь час піде на те, щоб зібрати їх по магазинах.

– Добре, – сказав Каспер. – Ми озброїмося королівським терпінням.

– За якою адресою відправити рахунок?

Касперова свідомість сконцентрувалася біля його ніг. Молитва не уривалася.

– Прямо в Амалієнборґ. Поштовий індекс не потрібний. І ми звичайно отримуємо двадцять відсотків знижки.

Він чекав машину біля берега озера. Була весна. Майже літо.

Машина приїхала за годину. Завбільшки вона була майже як фургон для перевезення меблів. Керувало нею якесь знайоме Касперові звучання. З далекого минулого. Він упізнав обличчя. Воно належало одному з молодиків з ножами, які колись допомогли йому потрапити в «Конон». Поруч з ним сидів смаглявий хлопчина років чотирнадцяти.

Каспер почув, як їхнє звучання повідомило про потрясіння. Але на обличчях це ніяк не відбилося.

Він попросив у них складаний ніж. Розкрив одну з коробок. Вивалив частину упаковок з ляльками у фургон, спорожнивши коробку наполовину. Прорізав у картоні три дірки.

– Тепер я заберуся всередину, – сказав він. – Ви закриєте кришку. Заклеїте скотчем.

На дні кузова-платформи він знайшов дві монтувалки. «Ми ведені», – говорили Авґустин і Рамана Махарші услід за ним. А проте незайве вжити власних запобіжних заходів.

– Це казка, – сказав молодший хлопець. – Я її знаю. У школі розповідали. Данська казка. Потім ми повинні викинути тебе в річку.

– Ні за що в світі.

Він пояснив їм, як проїхати до монастиря.