Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 24 страниц)

За подальші двадцять років ця точка зору істотно змінилася – особливо в останні п’ять років. Він усвідомив, що за великого скупчення народу ні віртуоз, ні король не можуть почуватися добре. Тільки будучи нікому невідомим, можна почуватися в безпеці. На нього нинішнього ніхто не дивився, а коли й дивився, то лише запитуючи себе, чому ж така принцеса-африканка вибрала собі такого свинопаса в інвалідному кріслі.

Хтось свиснув – три ноти, чисте арпеджіо в до-мажорі, це свистіли йому. Ось вона, незручність для нас, заручників власної чарівливості. Його повезли далі, закотили на платформу, поставили крісло на місце у фургоні. За кермом, зрозуміло, сидів Франц Фібер.

– Щодо тебе, – сказав Каспер, – я, бездітний, уже починав відчувати любов, подібну до тієї, яку батько відчуває до свого сина. Доти, поки, не так давно, не отримав інформацію, яка змушує мене думати, що я спіймав тебе ще на одній брехні. Той добродій, гондолу якого ми з сестрою Глорією позичили, з небесно-блакитними очима й обличчям кольору яловичої вирізки, – ніякий він не твій водій. Він чомусь виявився морським офіцером, пов’язаним з усім тим, що тут у нас коїться.

Франц Фібер мовчав. Каспер присунув своє крісло ближче до сидіння водія. Молодик відсахнувся.

– Герт Суєнсен, – відповів він. – Він з Головного управління територіальних вод. Пов’язаний зі світським орденом. Він відповідає за весь транспорт, що прямує до блокованого району і з нього. Герт допомагав поліції шукати Каїна.

Каспер заплющив очі. Жахливо бути ув’язненим – і неважливо, як називається твоя камера: манеж чи всіма сприймана версія дійсності.

– Ми не поснідали, – зауважив він. – Чи не лишилося ще кави? І крапельки арманьяку?

Його свідомість виключала сама себе, він захотів був настроїтися на звук власної відсутності – і тут перед його очима все зникло.

VII

1

Він прокинувся на лікарняному ліжку в своїй келії. Синя Пані сиділа на стільці у нього в головах.

Голова боліла так, що у порівнянні з цим болем все сукупне похмілля його життя здавалося жалюгідною іпохондрією.

Якась невідома сила тягла його вниз, поривала кудись углиб – за грань безсонної свідомості. Він почув чийсь спів. Це був голос Стіне.

Усі жінки в його житті любили співати: мати, Стіне, Клара-Марія, черниці, Соня, жіночий хор поліції – одне суцільне задоволення. Ось тільки Синьої Пані бракувало. Для повного ансамблю.

Стіне розсміялася, він зрозумів, що це сон, заснований на реальних подіях, і вирішив залишитися в цьому сні – його стан ще не дозволяв йому зустрічатися з дійсністю.

Вона заспівала, як бувало тоді – спонтанно, несподівано. Ніжно притягнувши до себе, вона поклала його голову до себе на коліна. Потім доторкнулася до його щоки. Вона гладила його і співала.

Це була класика: Кім Ларсен[82]82
  Кім Ларсен (нар. 1945 р.) – данський рок-співак і композитор.


[Закрыть], група «Shu-bi-dua»[83]83
  «Shu-bi-dua» – данська рок-група, що існує з 1973 р. дотепер.


[Закрыть], знамениті опери. Голос її був хрипкий, протяглий, було б здорово, якби Ларсен, Бунесен[84]84
  Мікаель Бунесен (нар. 1949 р.) – соліст групи «Shu-bi-dua».


[Закрыть] і Рахманінов могли чути її, вони б переконалися, що їх чудово розуміють. Вона дісталася до «Арії з коштовностями» з «Фауста»: «Чи це не сон, чи не мара?» Вона наспівувала «Вокаліз» Рахманінова. Вона звучала як Рене Флемінґ[85]85
  Рене Флеміяґ (нар. 1959 р.) – американська оперна співачка.


[Закрыть]. Використовувала лише половину тонального діапазону. Але так само легко, миттєво припасовуючи мелодію.

Пальці її рухалися по його шкірі в такт музиці. Він починав розуміти, що мав на увазі Спаситель, кажучи про Царство Боже тут і зараз, її дотики й голос створювали навколо нього фізичний рай на землі.

Несподівано він відчув себе дитиною. Почув своє власне звучання, воно було на дев’яносто відсотків жіночим, він почувався жінкою, здатною приймати геть усе.

Він відчув полегкість тому, що хоч ненадовго можна не бути чоловіком. Не потрібно нічого добиватися. До чогось прагнути.

Він відчув любов у кінчиках її пальців. Ось зараз – на коротку мить – його прийняли. Просто так. Без якихось особливих причин. І взагалі – без будь-яких причин. Просто тому, що він є.

Можливо, любов приходить, коли дві людини починають приймати одна одну без обмовок. І хай тебе звуть Каспер.

І хай ти все своє життя безсоромно брехав жінкам – не виключаючи й тієї, яка зараз гладить тебе по щоці, брехав так, що більше вже невідомо, де починається дійсність Всевишньої і де кінчаються твої власні вигадки. І хоча ти перейшов стільки меж, що вже не знаєш, чи зможеш повернутися назад.

Він відчув якийсь неспокій у ногах. Захотілося втекти. Від нестерпної думки, що така мить майже із стовідсотковою вірогідністю ніколи більше не повториться.

Вона плавно перейшла до «Bona Nox». Голос був одночасно лагідний і сильний.

Він відчув, як відкривається тиша. Схожа на якусь величезну руку, готову підхопити його. Він розплющив очі. Над ним схилилася Синя Пані. Вона протирала йому лоба вологою серветкою.

– Ти спав дванадцять годин, – сказала вона. – Житимеш. Далі.

Плотське сприйняття посилилося. Навколишній світ був ледве чутний – його майже не існувало. Він знав, що це пояснюється присутністю ігумені. З ним і раніше таке траплялося – спочатку з матір’ю, кілька разів з Максиміліаном.

З окремими партнерами по манежу. Потім із Стіне. З Кларою-Марією. Він дожив до сорока років і поки не зважився все-таки повірити в те, що слух колективний. Коли дві людини стають ближчими, то зовнішній світ спочатку слабшає, а потім поступово перестає існувати. Позаяк у такі миті для кожного з цих двох людей у всесвіті існує тільки другий. Зараз відбувалося те ж саме.

Почувся шепіт – це був його власний голос.

– Вона була потрібна їм, а може, і хлопчик теж, щоб передбачити поштовхи. Діти, схоже, мають щось подібне до дару ясновидіння. Вони скуповували будинки в Сіті, тепер вони продаватимуть їх, найближчим часом. Вони не заподіють дітям шкоди, в усякому разі, до того часу. Вона їм потрібна, вони обоє потрібні. Аби змусити всіх повірити, що поштовхів більше не буде. Треба підключати поліцію.

– Це буде неважко, – відповіла вона. – Поліцейські можуть з’явитися тут будь-якої миті. Вас із сестрою Глорією помітили.

Вранішнє сонце, кольору білого золота, стояло низько. Поверхня води була нерухома, немов туго натягнута фольга. Нерухома поверхня подвоювала небесне світило. Міські квартали були приховані вузенькою смужкою білого серпанку. Всі зовнішні звуки поглинались увагою слухаючої жінки.

Вони могли б бути у будь-якому міфологічному місці. Вона хотіла щось йому сказати, без слів, своєю тишею – він не вловив, що саме.

– Тобі треба попоїсти, – вимовила вона вголос.

Сестра Глорія принесла йому на підносі їжу – суп і хліб. Він проказав коротку молитву й відкусив шматочок хліба.

– Як добре, що можна помолитися перед їдою, – сказав він. – Молитва дозволяє молільнику пережити мікроскопічну смерть і відродження. Ти стаєш частиною божественної безформності. Потім ти відтворюєшся і воскресаєш, мов немовля, з усіма мозковими клітинами й усіма смаковими пухирцями, здоровою потенцією і цілісіньким слухом. В ідеалі.

– Навіть якби перед тобою з’явився архангел, – зауважила африканка, – ти б не зміг закрити рота.

Він відкусив ще булочки й подумав про матір. Булочка була щойно з духовки, скориночка була тонка, блискуча і тверда як скло. Хрумтіла вона так, що було ясно: випікали її в керамічній печі за високої температури, змастивши заздалегідь сумішшю йогурту, масла і морської солі. Аромат був глибокий і складний, немов аромат тіла.

– Уперше, коли я тут опинився, – сказав він, – рік тому, вночі, ти тоді чекала перед дверима Синьої Пані. Чому?

– Мене попросила мати Марія.

– Коли?

– Раніше того ж дня.

Суп був зварений на яловичому бульйоні, його смак нагадував про вічне життя і про те, що всі живі істоти поїдають одна одну.

– Раніше того ж дня вона не могла знати, що я прийду.

– Вона знала це давно. Ми бачили тебе по телевізору. Я тоді ще нечасто бувала в Данії. Мати Марія любить іноді дивитися телевізор. Особливо цирк. Ми дивилися «Cirque du Soleil»[86]86
  «Цирк сонця» (фр.) – одна з найбільших у світі циркових корпорацій.


[Закрыть]. Вона запитала, як звуть клоуна. Одна із сестер сказала: «Він данець». Тоді мати Марія сказала: «Він прийде до нас у гості». І все. Нічого більш. «Він прийде до нас у гості».

Каспер умочив хліб у суп. Машинально прожував.

– Мати Марія, – продовжувала африканка, – говорила, що дехто вважає великих композиторів святими, народженими серед нас. Щоб допомагати всім нам. Тоді стає зрозуміліше. Про Баха.

Вона все ще була під враженням музики. Це було зворушливо. Але, з другого боку, слід допомагати людям позбутися подібної мани.

– Це стосується і великих кухарів, – відповів він. – Схоже, у вас там на кухні якраз такий кухар. Отож залиш тепер дідуся самого. Дозволь йому спокійно перетравлювати їжу.

У кімнаті опинилася Синя Пані. Він і не почув, як вона увійшла.

– Неможливо пропрацювати тридцять п’ять років у цирку, – сказав він, – і не зустріти убивць. Коли я прислухався до того місця в них, яке ініціювало вбивство, я ніколи не чув самих людей. Я чув якусь одержимість. Чимось іншим. Питання про вину не таке просте. З акустичної точки зору.

Вона нічого не відповіла.

Він відчув, що починає злитися.

– Я знайшов його, – сказав він. – Того, хто убив дитину. Я міг би вилучити його з обігу. Раз і назавжди.

– Ніхто не сумнівається, що міг би, – відповіла вона.

Його злість минула. Залишився смуток. Безвихідь.

– Каїн, – сказав він, – займався наслідками катастроф. І ось землетрус.

– Для тих, хто молиться, – відповіла вона, – кількість збігів, що впадають в око, збільшується.

У нього пішло багато часу на те, щоб повернути голову. Коли цей подвиг нарешті було здійснено, крісло її виявилося порожнім. Вона зникла. А може, її і зовсім тут не було?

Африканка котила його білими коридорами.

– Я уклав з нею договір, – сказав він. – Про те, що ризикну своєю кар’єрою. Постараюся знайти тих, хто полює на Клару-Марію. Допоможу вам. Якщо вона знала, що я прийду, навіщо тоді умови?

Він говорив це, поки вони спускалися ліфтом униз. Вони встигли вийти з ліфта, коли вона нарешті відповіла.

– Мати Марія, – пояснила вона, – частенько повторювала, що людям шкодить, коли вони надто легко осягають релігійне таїнство. Тоді вони його не цінують. Особливо банкіри.

– Банкіри?

– Ми дивилися тебе по телевізору і дуже сміялися. І мати Марія теж. Потім вона сказала: «До того часу ми дізнаємося, хто він насправді. Блазень чи банкір з особливими талантами».

Він почав молитися: «Люба Всевишня, дай мені довге життя, щоб я встиг виготовити ляльку вуду і сколоти Синю Пані голками». І тут він раптом зрозумів, про що молиться. Він віддався болю, який принесла із собою злість, частина цієї злості насправді стосувалася його самого.

Крісло спинилося.

Його потилиці торкнулася долоня. Через дотик він відчув тепло, і його наповнило відчуття вдячності. Він розумів, що це єдино можлива для африканки форма вибачення, на інше вона ніколи не буде здатна. Але й цього йому цілком вистачило.

Вони спинилися перед дверима, двері відчинились, вона викотила його в сад.

2

Синя Пані сиділа на кам’яній лаві, під пахвою у неї був його футляр зі скрипкою. Вона не кваплячись підвелася назустріч і взялася за спинку інвалідного крісла. Африканка зникла. Ігуменя повільно покотила його стежкою понад озером.

Світло і звуки весни ударили йому в кров, немов хмільне вино, немов перший келих витриманого шампанського «Krug» урожаю кращих років: у знамениті сорти шампанського – тієї миті, коли воно опиняється в роті, – життя вдихає сам Творець, а потім це життя перетворюється на спогад, що постійно повертається, – фрагментарний, мимовільний і раптовий, – немов від дії галюциногенів.

Шурхочучи тим, що дуже скоро стане буковим листям, теплий вітерець награвав «Весну священну», і все-таки Каспер чув, що десь у весняній музиці створення світу причаїлась зима. У смакові шампанського ховалася ангостура[87]87
  Ангостура – популярний венесуельський алкогольний напій, найвідоміша гірка горілка.


[Закрыть].

– За тобою прийшли двоє з Відділу поліції у справах іноземців, – сказала Синя Пані.

Вона поклала скрипку йому на коліна.

– У великих духовних традиціях, – продовжувала вона, – вчитель не має права спонукувати учня до запитань. Навіть у найбільш напружених ситуаціях. Навіть якщо зрозуміло, що іншої нагоди запитати може й не бути.

Голос її був серйозним. Але йому здалося, що насправді вона його трохи піддражнює. Він відчув просто-таки фізичну неприязнь. Ніякого співчуття з її боку!

– Цілком ясно чому, – продовжувала вона. – Учитель не може створити відкритість в учневі. Жодна людина не може змусити іншу відкритися. Ми можемо тільки чекати. І спробувати проникнути всередину, якщо ця відкритість виникне. Правда, схоже на твою професію?

Вона зупинилася. Ні, все-таки він почув її співчуття. Воно не мало меж. Воно охоплювало Баґсверд з усіма прилеглими районами. Вона справді його піддражнювала – тепер він у цьому не сумнівався. І ще в її співчутті звучала нота банальної грубості.

Вона говорила, звертаючись прямо до його думок.

– Деякі світові релігії зайшли надто далеко. Намагаючись відокремити зло від добра. Християнство – не виняток. Це не означає, що не слід проводити межу. Але якщо поділ цей буде надто жорстким, він перестане бути гуманним. Мені завжди дуже подобався Лейбніц. У «Теодіцеї» він говорить, що Бог – усе одно що якась кухарка. Ось вона спекла хліб, постаравшись як могла. У результаті – все має значення. У тому числі й підгоріла скориночка. У якомусь сенсі зло також походить від Бога. Інакше неможливо було б жити на цьому світі. Нам, людям. З усіма нашими недоліками. Я завжди відчувала, що Лейбніц – великий старець. Ми просто ще не встигли його канонізувати. Якби він жив зараз, він цілком підійшов би мені як чоловік.

Каспера пересмикнуло, і він мало не впав зі свого крісла. Нахабство, звісно, не порок. Але хто, крім клоунів, має патент на нахабство? У церкві, в усякому разі, йому місця немає. Церква повинна витримувати певну тональність. Це нам, звичайним смертним, дозволено користуватися дисонансними інтервалами.

Крісло зупинилося біля лавки, вона сіла.

– Одноразове тіло, – продовжувала вона. – Так мати Рабія називала нашу фізичну оболонку. Вона невіддільна від сексуальності. Жодна людина, що все ще зберігає фізичну оболонку, не може бути цілком позбавлена сексуальності. Я б не могла обійтися без чоловіків. Усе ще не можу. І ніколи не зможу.

Вона безтурботно засміялася, як маленька дівчинка. Каспер відчув на устах смак шампанського. Він почув новий звук. Це був глибший рівень довіри. Звук цей ішов з його власної системи.

– Я хочу запитати про одну річ, – сказав він.

Він відкрив футляр і дістав скрипку.

– Мова піде про «Чакону», – пояснив він.

Він настроїв скрипку. Потім розбігся – і стрибнув. У музику. Одночасно він заговорив. Він і співав, і говорив одночасно. Услід за музикою. Неначе його слова були текстами хоралів, на яких Бах вибудував свій твір.

– Вона складається з трьох частин, – говорив він, – це такий триптих, вона тристулкова, як вівтар. Я завжди знав, що в цьому творі заховані дверці на Небеса, він – якась звукова ікона, я це зрозумів відтоді, коли вперше почув його. І я завжди знав, що в ньому йдеться про смерть. Мені тоді було чотирнадцять, це було невдовзі після смерті матері.

Музика забирала всі сили, у «Чаконі» немає жодного такту, який не можна було б назвати «Чоловік або жінка борються зі скрипкою». А проте він почув зосередженість жінки. Зосередженість була безмежною. Вона звертала озеро, і ліс, і небо до того, що діється, – і розчиняла їх у самій собі. Навколишній світ розтав, лишилися тільки він, вона, скрипка і Бах.

– Вона була королевою вільно натягнутого дроту, – продовжував він, – з технічної точки зору, це найважча циркова дисципліна. Уявіть собі: початок сімдесятих, ще немає обов’язкових розпоряджень про страховку, траплялося, що вона виступала і без неї.

Його пальці зарухалися швидше.

– Ре-мінор, – сказав він. – Це про смерть. Бах утратив Марію-Барбару і двох дітей. А він любив її і любив їх. Це написано про смерть. Прислухайтеся до невблаганності, невідворотності долі, адже всі ми помремо. І спробуйте почути, як він отут, у першій частині, змінює регістр, використовує квадрупль для створення ілюзії кількох скрипок, що ведуть діалог одна з одною. Вони створюють те багатоголосся, яке звучить в кожній людині, у всіх нас. Деякі з цих голосів приймуть смерть, інші – ні. А зараз починається довгий пасаж арпеджіо, стрімкий пасаж, відчуття концентрації енергії посилюється за рахунок руху по трьох або чотирьох струнах, ви чуєте? Можна присягнутися, що звучить, щонайменше, три скрипки.

Він бачив тільки її очі. Звучання її стало невиразним. Її співчуття оточувало його з усіх боків, він був у колбі – в якійсь концертній залі, наповненій беззастережним розумінням і прийняттям.

– Я дивився на неї з-за куліс. Напевно, разів два на рік вона виступала без страховки. Батько не бачив жодної з цих вистав. Якщо все йшло до того, що вона зараз попросить прибрати сітку, він одразу ж ішов. Але я дивився всі ці вистави. Я завжди розумів її. Важко пояснити це словами. Але того вечора вона звучала якось зовсім інакше. Цілком спокійно. Якщо вже говорити серйозно, то виступала вона без страховки з двох причин. Одна з них – вона любила цирк і своїх глядачів. Цирк завжди дуже близький до смерті. У цирку дуже мало обману. Майже немає декорацій. Ніяких підкидних дощок, що дозволяють створити ілюзію під час стрибків у висоту. Ніяких каскадерів, ніяких дублерів. Цирк – це крайня форма вияву сценічної чесності, ось ця чесність і була вкрай важлива для неї, цирк став для неї невіддільний від любові.

Жалібна наполегливість музики в його руках посилилася.

– Друга причина була пов’язана з її глибинною тугою. Вона ніколи не говорила про це. Але я це чув. Чув її безперервний звук, якийсь серцевий органний пункт, розумієте, що я маю на увазі? Його можна почути у деяких великих музикантів. У деяких великих коміків. Альпіністів. Я чув його у Таті. У Месснера[88]88
  Райнгольд Месснер (нар. 1944 р.) – італійський альпініст, який першим підкорив усі «восьмитисячники» світу.


[Закрыть]. У вашого божевільного водія. Це пристрасне бажання отримати відповіді на кляті питання. Прагнення до Божественного. Заховане під гримом. Під цілком неприродним гримом. Справжня туга. Для тих, хто взагалі здатний це відчути, це була прекрасна і надзвичайно крихка рівновага. Між землею і небом. Того вечора, коли мати була на півдорозі між жердинами, на висоті десять метрів над манежем, її звучання змінилось. І я почув щось, чого ніколи раніше не чув.

Він наближався до кінця першої частини, кількість імітованих голосів була максимальною, йому ніколи не вдавалося зрозуміти, як це у Баха так виходить, іноді йому здавалося, що, можливо, це не просто «Чакона», можливо, це якась плинна, примножувана тональна дійсність, якій ніколи не буде кінця. Можливо, і всі люди такі, що кожен з нас – не одна людина, а нескінченна послідовність унікальних комбінацій у кожен момент часу, чи це вже надто складно, правда? Ось яке питання виникає під час великих імпровізацій: а чи зможемо ми взагалі повернутися до теми і основної тональності?

– Туга за Божественним, – продовжував він. – За тим, чого ніколи не зможе вмістити фізична форма, – вона посилилась у неї. В останні місяці. Я чув це. Не так уже й помітно вона змінилася. Але це мало вирішальне значення. Зазвичай я завжди чув у ній ту її частину, яка постійно прислухалася до мене. До батька. До репетицій, і прибирання, і купування, і приготування їжі, і наших буднів. Але тієї миті ця знайома мені частина затихла. І посилився звук чогось іншого. Я знав це ще перед тим, як усе сталося. Що вона забула про все інше. І пам’ятала тільки про Бога. Я дивився їй в очі. Вони були непритомні. Але цілком щасливі. І тут вона впала.

Тема повернулася, натяком позначивши швидкий кінець першої частини, у партитурі «Чакони» немає паузи, але Каспер зупинився.

– Я підійшов до неї. Усі інші були немов паралізовані, тільки я зміг зрушити з місця. Я чув її звучання. Тіло було мертве. Але звук жив. І він не був сумним. Він був щасливим. Те, що сталося, не було нещасним випадком. Якщо дивитися на нього з якоїсь вищої точки зору. З вищої точки зору вона просто вибрала свої двері. У якомусь сенсі кращі з можливих.

Він зустрівся із Синьою Пані поглядом. Частота її була такою ж, як і в нього. Він не знав, з яким болем їй довелося зіткнутися в її житті. Але він відчув, що вона розуміє його біль. І не просто розуміє.

– Але для нас із батьком це було нелегко.

Смичок знову знайшов струни.

– Друга частина в мажорі. Милосердна. Глибоке горе. Для мене вона була як бальзам на рани. Бах утратив близьких, також як і я, – я чув це. І знайшов шлях подолання втрати. Я грав її знову і знову. Послухайте-но: утіха звучить майже торжествуюче. Він примушує скрипку звучати як сурми. Ось тут, на сто шістдесят п’ятому такті, він підсилює ефект фанфар тим, що в затакті до дводольного такту грає третім пальцем на струні ре й одночасно грає на відкритій струні ля. Тим самим обертони ля посилюються. Послухайте, це триває до сто сімдесят сьомого такту. Тут починається тиха, глибока радість. З безліччю пауз, що створюють відчуття меланхолії. Він примирився зі смертю. І здається, що вже все. Але це не все. Щось більше очікується попереду. Із двісті першого такту ввись починає здійматися космічний корабель. Друга частина закінчується пасажами арпеджіо, як і перша частина. А тепер послухайте початок третьої частини.

Він узяв чотириголосний акорд.

– Ми знову в тональності ре-мінор. Це той самий акорд, який Брамс використовує у своєму першому концерті для фортепіано, у вступній темі. «Чакона» проходить через усю класичну музику. Ми наближаємося до двісті двадцять дев’ятого такту, де Бах використовує баріолаж, він балансує між відкритою струною ля і виникаючими на струні ре звуками. Одночасно сльози і дивовижна сила. Повертається смерть з першої частини, але тепер у світлі втіхи, і торжества, і заспокоєння серця з другої частини. Це музика, яка виривається з приміщення. Це такий спосіб життя, коли смерть весь час поряд, а проте завжди багато сил, енергії і співчуття. Послухайте це: починаючи з двісті сорок першого такту і далі. Це сама смерть, просвітлена свідомістю. Бах не просто говорить, що можна пройти з розплющеними очима через смерть. Він сам це робить – у своїй музиці робить це. У чому тут секрет? Про це я і хотів спитати.

– Прощення, – відповіла вона. – Секрет у прощенні. Прощення не наповнене ніякими почуттями, воно дуже близьке до здорового глузду. Воно приходить, коли ти розумієш, що інша людина не могла вчинити інакше, а тільки так, як вчинила. І що ти сам не зміг би. Мало хто з нас насправді має вибір у вирішальних ситуаціях. Ти втратив близьку людину. І досі звинувачуєш у цьому всіх жінок. І мене теж.

Вона замовкла. Він хотів би поставити їй інші питання. Куди вирушає Максиміліан? Звідки вона, ця його любов до Стіне? До Клари-Марії?

На ці питання вже були дані відповіді. Вони із Синьою Пані були там, де, власне, й відповіді. Чи стояли на порозі – вона підвела його до порога. Він не знав, хто виконує музику, але вона звучала – хтось турбувався про цілісність і гармонію. Він бачив перед собою жінку, але вона вібрувала так, немов була частиною «Чакони». Ще він чув Клару-Марію, Стіне, Максиміліана. І свою матір. Ми назавжди обплутані переплетінням звуків і почуттів, і для цього переплетіння, точно кажучи, не має значення, живі люди чи ні.

Він поклав скрипку у футляр – хтось поклав скрипку у футляр.

Він устав з крісла, не розуміючи, як йому це вдалося. Біблія, як відомо, повна історій про глухих, які починають чути, і паралізованих, які починають ходити, але одна річ слухати історії, інша річ – брати в них участь.

Він сів їй на коліна – верхи, обличчям до неї, так як могла б жінка сісти на чоловіка.

– Не знаю, чи можна попросити дозволу поторкати ваші груди? – спитав він.

Вона розстебнула свою схожу на халат форму. Його руки ковзнули по її шкірі. Їй було, щонайменше, сімдесят. Шкіра була схожа на пергамент, але вібрувала життям.

Щільність тканини нагадала йому про те, що вона ніколи не годувала.

– А як це відчувається, – запитав він, – що так і не було дітей?

– Одного разу, коли мені були років шістнадцять, у нас: і матір’ю Рабією дещо трапилося, можна сказати, що те, що ста лося, в якомусь сенсі було схоже на твою трагедію. Це було одне з тих нещасть, після яких ніщо вже не може бути як раніше. Після цього у мене з’явилося відчуття, що всі діти наспранді мої. Що було б цілком безглуздо на підставі незначної біологічної спільності називати деяких дітей особливо своїми. Відтоді я належу – так мені, в усякому разі, здається – всім дітям.

Її нормальне звучання і барви стали повертатися. Повернувся потроху і навколишній світ. А з ним і африканка.

Вона стояла на доріжці за кілька кроків від них, чемно чекаючи. Поруч із нею стояло кілька дітей. Каспер упізнай серед них свого подільника з набережної Крістанс Брюґі'с, хлопця з діагнозом DAMP і водянкою в голові.

Він пересів назад у крісло. Сам поїхав уперед. Африканка зайняла місце за його спиною.

– Видатні учні, – пояснив він, – завжди потребували особливо інтенсивного духовного керівництва.

Діти задумливо проводжали його поглядом.

– Гадаю, тобі треба розповісти про це поліції у справах іноземців, – сказала африканка. – Вони чекають на тебе вже годину.

3

Крім нього й сестри Глорії, у приміщенні було п’ятеро: Синя Пані, Мерк, жінка із Странваєн, яка потім перев’язувала його в поліцейській префектурі, людина з буряковим обличчям і смарагдовими очима. Окрім них – добре одягнений старий з Міністерства у справах церкви, Вайдебуль. Вони сиділи за прямокутним столом, за яким Каспер уперше побачив матір Марію. На столі стояв магнітофон «Награ».

– Ми говорили з Кларою-Марією, – сказав літній чоловік, – по телефону, кілька разів, ми заспокоїлися. Ми вважаємо, що вона ось-ось повернеться додому. Ми знаємо про той договір, який ви уклали з Притулком. Ви виконали вашу частину договору. На вулиці на вас чекає патрульна машина. Вона доправить вас до головного монастиря в Аудебо. Де готові вас прийняти. Там ви й залишитеся, поки повернуться діти й буде ухвалено рішення у вашій справі.

– Пан Вайдебуль, – пояснила Синя Пані, – юрист, консультант Міністерства у справах церкви, член правління як Притулку, так і благодійного фонду.

Чоловікам важко прикрасити себе. І з роками легше не стає. Вайдебулю було, схоже, за вісімдесят, час позбавив його тіло будь-якої форми. Але його кравець вдіяв християнське диво. Щодо торса блакитний піджак здійснив воскресіння плоті. Але кравці не можуть нічого зробити з тим, що вище за комірець. Вище чоловік схожий був на черепаху. Одначе не варто недооцінювати черепах. На початку шістдесятих, коли на ярмарках ще траплялися артисти з дресированими плазунами, Каспер бачив, як черепахи з російського цирку, яким було по декілька сотень років, спаровуються. Вони кричали як дорослі люди.

– Міністерство внутрішніх справ обіцяло нам продовжити вашу посвідку на проживання, – провадив далі юрист. – І поклопотатися перед Податковим управлінням. Міністерство інтеграції внесе ваше ім’я до наступного законопроекту про надання громадянства. Фолькетинг приймає рішення про громадянство двічі на рік – у червні і в жовтні. Уже першого липня ми можемо отримати для вас данський паспорт. Полюбовне порозуміння з Податковим управлінням – до першого вересня. Переговори з іспанською владою – протягом осені. До Нового року ви повертаєтеся на велику сцену.

Настрій у приміщенні був пасторальним, ясно-зеленим, у фа-мажорі – як у Шостій симфонії Бетховена. Неначе вся родина зібралася, аби розповісти прадідусеві, що його випроваджують до притулку для старих, а він поставився до цього цілком спокійно.

Каспер подивився на Синю Пані. Її обличчя було непроникним.

– А чи немає, – спитав він, – у нас випадково записі и розмов з Кларою-Марією?

Жінка з Державної лікарні нахилилася й увімкнула магнітофон.

Будь-якого шуму на плівці не було. Не було чути ніяких гудків. Тільки легкий скрегіт, коли взяли слухавку, і жіночий голос – це була Синя Пані. Телефонував чоловік.

– У нас у гостях Клара-Марія. З нею все гаразд. Вона хоче поговорити з вами. Вона пробуде тут приблизно тиждень. Потім повернеться.

Це був голос Каїна.

Для звичайного слуху стало тихо. Для Каспера – чи для його фантазії – хтось рухався по великій кімнаті, по килиму. Слухавку передали в іншу руку.

– Марія. Це я.

Вона не сказала «мати». Просто «Марія».

– Зі мною все гаразд. Я повернуся за тиждень. Не турбуйтеся.

Ігуменя сказала щось, Каспер не розчув, що саме. Голос її був невиразним. Знову заговорив чоловік.

– Вам телефонуватимуть що три дні.

Зв’язок урвався.

Всі дивилися на Каспера.

– А наступний запис? – запитав він.

– Так, вони зателефонували ще раз, – сказав юрист. – Як і обіцяли.

Жінка поміняла плівку й перемотала. Цього разу було чути дзвінок. Це означало, що перший запис був зроблений з автовідповідача Притулку. Потім вони поставили «Нагру». Чекаючи наступного дзвінка.

Гудок був трохи слабший і повільніший. Дзвонили з мобільного телефону. Відповіла Синя Пані. Виникла невелика пауза. Потім з’явився голос Клари-Марії.

– У мене все нормально. Не турбуйтеся. Я скоро повернуся. За кілька днів. І Бастіян теж.

Зв’язок урвався.

Вони подивилися на Каспера.

– Останній дзвінок – це fake[89]89
  Підробка, фальшивка (англ.).


[Закрыть], – сказав він. – Вони програють гарний цифровий запис, напевно цифрову касету, перед мобільним телефоном, у машині, яка їде по магістралі. Щоб не можна було визначити їхнє місцезнаходження. Це ні про що не говорить. Не можна навіть сказати, чи жива вона.

Ясно-зелене світло в кімнаті потьмяніло.

– Діти мають якийсь дар провидіння, Клара-Марія передбачала перші поштовхи. Вона намалювала карту їхнього поширення й відіслала її одному фахівцеві. Люди, пов’язані з компанією «Конон», скупили земельні ділянки в Сіті. І планують, очевидно, якийсь аукціон.

– Ви працюєте в цирку, – зауважив юрист. – Вас завжди оточували ворожки й астрологи. Усе це нісенітниця. Ніхто не може передбачати майбутнє.

– Це не звичайні діти, – сказав Каспер. – Я зустрічався з ними. Вони пройшли зовсім особливу підготовку.

Він подивився на Синю Пані. Її обличчя нічого не виражало.

– Ви щось від мене хочете, – сказав Каспер. – І зібрали ся тут не тільки для того, щоб посидіти поруч. Хоча, звичайно, почасти і задля цього. Ви хотіли дізнатися мою думку про записи. Але є щось іще.

Юрист кивнув.

– Ми хочемо попросити вас мовчати про все. І «попросити» – не зовсім правильне слово. Ми хочемо звернути вашу увагу на той факт, що у вас немає ніякого вибору. Зараз вас відвезуть. Справа ця закривається. Завтра у вас буде надійний адвокат. За два тижні ви опинитеся на волі, отримавши вибачення від поліції. І протягом цих двох тижнів ви не відповідатимете ні на які запитання. Це право підозрюваного. І ви ним скористаєтеся. Ви мовчатимете, закрившись як устриця. Тому що, коли ви зробите інакше, ви втратите все. Ви більше не повернетеся сюди, більше не побачите дітей, ви позбудетеся всієї юридичної і дипломатичної підтримки.