Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц)

Він підвівся і зробив крок до неї. Вона поклала руки на кришку великого сотейника, який принесла із собою одного дня на початку. П’ять кілограмів чавуну плюс півкіло овочів у олії температурою двісті градусів. Він відступив назад, повернувся, відійшов від неї якнайдалі, але все одно між ними було не. більше п’яти метрів. Ще трохи – і він зібрав би речі й подався в аеропорт, але несподівано в очах у нього потемніло. Він почав молитися. Про те, щоб земля розверзлася й поглинула її, про те, щоб Всевишня викреслила її з лібрето. Але це ні до чого не привело – у подібних випадках йому ніколи не вдавалося добитися, щоб його молитву було почуто.

Пелена спала, він стояв, уткнувшись носом у книжкову полицю, перед його очима виявилося зібрання творів К’єркеґора – свого роду фуга на тему про те, що ніхто з нас не хоче вслухатися в самого себе, бо звук, який можна почути, абсолютно інфернальний.

Він обернувся й поглянув на неї. К’єркеґор ніколи б не наважився наблизитися до неї ближче ніж на ці п’ять метрів. Але відтоді все змінилося. Може, звичайно, і не на краще.

Він вернувся до столу і став поруч з нею. Вона поклала перед ним кілька земляних груш. І жорстку щітку.

Для Клари-Марії він нарізав овочів: моркву, селеру й порей, додав трохи бульйону, потім зелень. Вони із Стіне готували їжу мовчки, Стіне розуміла, що у нього не лишалося ніяких сил на розмови, йому й так доводилося багато що долати. Не надто приємно відчути себе учнем тієї хвилини, коли здається, що більше ніколи вже не ходитимеш до школи. Жах від думки, що публіка побачить його у фартусі – Каспера Кроне, єдиного артиста, якому не вдалося знайти жінку, що погодилася б готувати йому їжу.

Іноді вона все-таки щось казала. Коротко. Якісь основні правила, котрі він запам’ятав назавжди.

– Глибина смаку і запаху, – повідомляла вона, – виникає тільки тоді, коли використовуєш свіжі пряні трави.

Другого дня він поклав великий пластмасовий піднос на своє «Фазіолі» і заставив його горнятками з коріандром, зеленим і фіолетовим базиліком, грецьким чебрецем, звичайною і широколистою петрушкою, кропом, шніт-цибулею, лимонною травою, майораном. Здавалося, що на піаніно наділи велику зелену перуку, – так було й зараз, цілу вічність по тому, як вона зникла. Холодильник у нього, як і раніше, був напханий продуктами. Це стало свого роду мантрою – купувати те, що купувала вона. Можливо, хтось міг би побачити в цьому якийсь нав’язливий ритуал. Для нього ж це було чимось на кшталт молитви, спробою знайти шлях до її голограми.

Він провів руками по зелених листочках і припав до них обличчям.

Дівчинка, сидячи на стільці, не зводила з нього очей.

– Та пані, – спитала вона, – та жінка, вона так робила?

Він кивнув. Стіне завжди і скрізь потрібно було відчути запах. Їй до всього треба було доторкнутись устами. До пряних трав, тканин, його шкіри, його волосся, квітів. Навіть ноти вона підносила до обличчя.

Він поклав трохи масла в макарони, накрив стіл, налив з крана води в карафу. З холодильника він дістав скляний слоїк, зверху в ньому лежали три яйця, під ними – рис. У рисі лежали три великі білі трюфелі. Стіне обожнювала трюфелі. «З трюфелями тільки одна проблема, – пояснювала вона, – їхній аромат, він миттю випаровується, як найбільш леткі вуглеводні. Якщо ти отак їх зберігатимеш, вони за кілька днів просочать своїм запахом рис, запах просочиться і крізь шкаралупи яєць. Але трюфелі збережуть насичений смак».

Промовляючи це, вона складала все в слоїк, він стежив за рухами її рук, акуратними, надзвичайно точними. І одночасно в них була сила і впевненість ремісника. Така, з якою столяр торкається дерева, слюсар – металу. Ріхтер – клавіатури.

Він розкришив шматочок трюфеля над макаронами.

– Що ти хотів од мене? – спитала дівчинка. – Навіщо ти мене шукав?

Він сів за стіл. Вона сиділа навпроти. Вони почали їсти. Вона їла вкрай зосереджено, йому були чутні процеси росту в її тілі, побудова тканини, майбутнє програмування гормональної системи – це ще попереду, але вже почалося. Тарілка була порожня, вона облизала виделку, облизала ніж, витерла тарілку останньою скибкою хліба, тарілка стала біла й блискуча – її цілком можна було б поставити до чистих.

– Люди – джерело шуму, – почав пояснювати він. – Їхнє тіло створює шум. Їхні думки теж. Їхні почуття. Ми всі шумимо. У мене прекрасний слух, можна сказати, майже як у тварин, із самого дитинства – це не надто весело, адже свій слух відключити не можна. Найпростіше, коли люди сплять. Тому сам я часто не сплю ночами. Тоді у світі найтихіше. Але шум ніколи не зникає повністю – я часто прислухався до людей, які сплять.

– А до тієї пані?

– І до неї теж. Коли люди сплять, то чути звук, який, очевидно, доноситься із снів, ну це все одно що забрати весь оркестр і залишити тільки одну тоненьку флейту, уявляєш?

Вона кивнула.

– Навіть смерть створює шум, – сказав він, – мені траплялося бути поруч, принаймні з десятьма людьми, коли вони помирали. Навіть коли вони віддавали Богові душу, не ставало тихо, все тривало, людина не помирає, коли вона помирає.

Він вслухувався в неї, поки говорив. Коли він згадав про смерть, ніщо в ній не змінилося.

Він сканував те, що було поблизу. Вітер на вулиці, ледве чутне тертя гуми коліс об покриття на майданчику. Лопотання відкидного верху «лотуса еліз», він усе ще не сплатив реєстраційного податку, це було чути по звуку – жерстяному побрязкуванню транзитних номерів. Він чув поскрипування вагонки на стінах. Легкі клацання палаючих у каміні грабових полінець.

За всім цим було чути якийсь домашній звук. Арія з «Гольдберґ-варіацій».

Він завжди дивився на сім’ю інакше, ніж звичайно дивляться люди, – він чув її збалансовану інтенсивність. Усе одно що «Гольдберґ-варіації» – з такою музикою ніколи не заснеш. Насправді сім’я потрібна не для відчуття надійності, повторюваності чи передбачуваності. Сім’я потрібна для того, щоб іноді раптом не треба було захищатися, надягати маску, на щось зважати, – уявіть собі, враз усі знімають протишумові навушники, запала тиша, можна почути всіх такими, які вони є. Ось чому Бах поспішив завести собі дружину і достатню для камерного оркестру кількість дітей.

Можливо, це такий жарт Всевишньої, що саме він, Каспер Кроне, це почув. Він, кому так і не вдалося створити сім’ю.

– Поки люди живі, це не припиняється ні на секунду, – сказав він. – Але твій організм влаштовано інакше. Час від часу настає пауза. Час від часу ти зовсім затихаєш. Мені 6 дуже хотілося дізнатися, чому. І як це відбувається. Я шукав цю тишу. Все життя.

Вираз її обличчя став байдужим. Можливо, він усе-таки помилився в ній. Очі її були порожні. Два хвостики. Криві ноги. Вона була схожа на будь-яку іншу дівчинку дев’яти років.

– А якщо завести беруші? – спитала вона.

– Все одно буде шум. Шум від тіла, шум від того, що люди думають. Від того, що я сам думаю. Та тиша, яку я шукаю, зовсім інша. Це тиша за всім цим шумом. Та тиша, яка була до того, як Всевишня поставила перший компакт-диск.

Її обличчя було байдужішим, ніж це можливо.

– Це все? – спитала вона.

– Ти про що?

– Про їжу.

Він поклав їй ще.

– Шкода, – сказала вона, – що ти не можеш зустрітися з Синьою Пані.

Він повіз її додому на «лотусі еліз». Вулицю Скодсборґвай він упізнав тільки за покажчиками, все навколо було безлюдно, узлісся були тихі, білі і закляклі від холоду – весна дістала з рукава сибірську ніч.

– Правда, я маю гарний вигляд у спортивній машині? – спитала вона.

У машині було тепло. Клімат-контроль звучав як вогонь у чавунній грубці, двигун грав «Гольдберґ-варіації», йому не хотілось її висаджувати, він би їхав і їхав разом з нею – скільки завгодно довго. Уперше в житті він хоч би приблизно зрозумів, що може відчувати людина, яка має дитину.

– Тобі подобається вести машину, – зауважила вона.

– Ніяких телефонів. Тиша. Ніхто мене не знайде. Їдеш, куди хочеш. Ніяких кордонів. На край землі. Може, поїдемо?

– Це тобі тільки здається, – сказала вона, – насправді це неможливо. Ти нікуди не можеш поїхати від своїх договорів. Від грошей, ти застряг у грошах. І від тих людей, які тобі подобаються. Їх небагато. Та жінка. Твій батько. Може, ще одна-дві людини. Не густо. У твоєму-то віці. А проте…

На хвилину йому стало страшно, що він не впорається з керуванням. Він нічого не розповідав їй про Максиміліана. Він нічим не заслужив такої різкості. Від дитини. Він став молитися. Щоб вистачило сил не ляснути її по щоці.

Молитву його було почуто, гнів минувся. Але музика зникла.

– Я тебе перевіряла, – пояснила вона. – Дивилася, скільки ти можеш витерпіти.

Він зупинився там, де починався пожежний під’їзд, підморозило вже так сильно, що він відчував холод крізь підошви черевиків. У дівчинки ж був, очевидно, якийсь інший метаболізм: вона йшла в тонкій кофтинці так, неначе носила з собою літо.

Будинок був темний, навіть зовнішнє освітлення було вимкнене. Тільки у двох вікнах на фронтоні вілли горіло світло.

– Вони тут усе зачинили, – повідомила вона, – підсади мене.

– Хто така Синя Пані? – спитав він.

Вона похитала головою:

– Ти взагалі мене, мабуть, більше не побачиш. Я приходила, щоб попрощатися.

У нього перехопило дух. Вона стала на його складені руки, відштовхнулася – вона була легка, як пір’їнка, – і, злетівши в повітря, немов метелик, невагомо приземлилася по той бік.

Він став навколішки. Їхні обличчя були зовсім близько. Але кожне зі свого боку огорожі.

– Ти бачив, як я літаю? – спитала вона.

Він кивнув.

– Мені взагалі дуже б хотілося взяти тебе з собою. Політати. У космос. Ти можеш допомогти мені стати астронавтом?

– Нема проблем!

Вони дивилися одне на одного. Потім її обличчя здригнулося. Посмішка почалася біля уст, потім захопила все обличчя, потім усю голову, тоді решту тіла.

– Ти навіть не зміг би перебратися через цю огорожу, – констатувала вона.

Потім вона знову стала серйозна.

– Дивно, – сказала вона. – Ти так близько від неї. Вона сидить отам за вікнами. Отам, де світло. Тільки вона не спить у цей час. Це її кімната. Так близько. А ти все одно ніколи з нею не зустрінешся.

Вона просунула пальчики між прутами огорожі і торкнулася його обличчя.

– На добраніч, – сказала вона. – Приємних сновидінь.

І зникла.

Коли вона пішла, він ще деякий час стояв біля паркана. Ніч була тиха. На морозі все твердне і затихає. Стіне колись пояснила йому чому: всі звуковідбивні поверхні стають одночасно твердими й еластичними, як лід і скло. Звідси й коан морозних ночей: усе можна почути – і при цьому немає жодного звуку.

Він помолився про те, щоб йому було дано якийсь знак. Ніякого знаку йому дано не було. Можливо, коли хочеш зв’язатися із Всевишньою, то виходить як з мобільними телефонами. Не завжди є зв’язок.

Він ухопився за прути огорожі. І стрибнув. Як гібон.

6

Йому не трапилося жодної перешкоди. Ті двері, за ручку яких він узявся, були не замкнуті, а коридор за ними був освітлений. Він пройшов повз величезну кухню з професійним устаткуванням. Повз тихий ліфт, що спав у скляній шахті. Під стелею на струмопровідних шинах висіли модульні світильники, але вони були вимкнені – приміщення освітлювалося свічками, що стояли в нішах на відстані кількох метрів одна від одної.

В кінці коридору темніли двері. Він відчинив їх, не постукавши.

Це виявилася кімната, що була в торці будинку. За письмовим столом, перед темними вікнами, сиділа старша медсестра – щойно з операційної, усе ще в синьому фартусі і в білому ковпаку.

– Я саме читаю ваші папери, – сказала вона. – Вам дадуть, щонайменше, три роки. Як не крути. Ви не те щоб сіли між двох стільців. Ви сіли просто в безодню.

Тональність її була сі-мінор.

Бах вибрав сі-мінор для своєї славнозвісної меси. Бетховен теж використав сі-мінор. В останній частині «Missa Solemnis»[36]36
  «Урочиста меса» (лат.).


[Закрыть]. Якось він написав, що кожного разу, коли йому траплялося зустрічатися з Ґете, він чув його в ре-мажорі – паралельній тональності. Сі-мінор – він глибокий. Драматичний, інтравертний, натхненний. Синюватий, на межі з чорним. Жінка, що сиділа перед ним, була темно-синьою. І не тільки через одяг – усе її єство було темно-синє. Це був колір морської води у глибокому місці. Він ніколи раніше з нею не зустрічався.

– Іспанія ніколи не стане Європою, – заявила вона. – Європа закінчується в Піренеях. Іспанія – це Близький Схід. Податкове законодавство спирається на П’яту книгу Мойсея. В цілому п’ять мільйонів песет – це грубе ухилення від сплати податків, за це належиться два роки. А коли до цього додати закриття ваших офшорних рахунків у Гібралтарі? Наші юристи вважають, що про вас уже зараз мали б заявити до поліції і що вас уже викликали на попереднє слухання справи до суду Торремоліноса.

– Де я? – спитав він.

– У Притулку Рабїї. У жіночому монастирі. Ми – Орден сестер-молільниць. Головний монастир міститься в Аудебо. Материнський монастир – в Александрії.

Каспер був певен, що черниці мають мешкати на півдні Європи. Від кірхи Марії в Мюнхені і вар’єте в місті Пльон – і далі на південь. Там, де релігія схожа на цирк. Просторі приділи, пишно вбрана публіка, ладан, яскраво освітлена сцена, шпрехшталмейстер у білому із золотом, щовечора – аншлаг. А данська церква тулиться десь на задвірках.

Вона заговорила з ним так, ніби почула його думки.

– У Данії існує від сорока до п’ятдесяти жіночих чернечих орденів. Орден цистерціанок – у замку Соструп. Монастирі ордену Кларісси в Рандерсі й Оденсі. Орден бенедиктинок, сестер святої Ліоби, – у Фредеріксберзі й Ордрупі. Кармелітський монастир у Хіллереді. Громада блаженств у Брендерслеві і в Орхусі. Молодші сестри Ісуса в монастирі Ем. І на вулиці Вестерброґаде. Сестри Фоколер на островах Мен і Ланґеланд. Харизматки на Борнхольмі і в Орхусі. Місіонери любові на Нерребро. Сестри Дорогоцінної Крові Христової в Біркереді. Кажуть, що Господь Бог сам не знає кількості чернечих об’єднань. Три монастирі Східної церкви в Ростеді, Ґіслінґу і Бломмерслюсті. Східна церква існує в Данії з 1866 року. Відколи Даґмара, дочка Крістіана IX, вийшла заміж за великого князя, аз 1881 року – російського імператора Олександра III. Церкву Олександра Невського на вулиці Бредґаде саме тоді й було побудовано.

– І всі вони, – поцікавився він, – експерти в іспанському кримінальному праві?

– На Коста-дель-Соль у нас шість монастирів. Дитячі лікарні. Консультації для нелегальних іммігрантів з Марокко. У нас є свої юристи в адміністрації Торремоліноса. Ми співпрацюємо з Католицькою церквою. З патріархатом у Парижі.

Їй було, мабуть, під сімдесят, але в її зовнішності збереглися й колишні відтинки її життя. Крізь худорбу й різкі зморшки проглядала жвавість молодшої жінки. У рухах – імпульсивність дитини.

– Діти, – спитав він, – що в них такого особливого? І в дівчинці, Кларі-Марії?

– А що відзначили ви, – спитала вона, – коли сиділи навпроти неї?

– У ній є тиша. І в інших дітях теж. У якісь моменти їхнє звучання цілком зникає. Так не буває в жодної нормальної дитини. В жодної нормальної людини.

Вона встала й заходила туди-сюди. Він не міг уловити її звучання, воно було недоступне, йому бракувало акустичного «пароля».

– Я хрестила майже тисячу дітей, – мовила вона. – А що, коли деякі діти народжуються з талантом наближатися до Бога швидше, ніж інші?

Він мовчав.

– А раптом Клара-Марія така дитина? – припустила вона. – І можливо, ще хтось із цих дітей.

Він зрозумів, чому вона рухається. Це був надлишок енергії. Не звичайний надлишок, не звичайний м’язовий неспокій, щось інше. Навколо неї була легка вібрація, як навколо трансформаторної станції. Мовби вона була трубою органа, неначе в ній була стояча хвиля.

– Ми хотіли розповісти вам про це, – пояснила вона. – Не так уже часто до нас приходять люди ззовні, які самі щось зрозуміли. Але нічого з цього не вийде. Не ображайтеся на мене за це. Але ви – погана карта. Проти вас готується податкова справа в Данії. В Іспанії на вас чекає повістка до суду. Ситуація безнадійна. Ще мить – і вас не буде.

– Я подам апеляцію, – заперечив він. – До суду другої інстанції в Ґранаді. Мине кілька років, перш ніж справа дійде До суду.

– Вони звинуватять вас у тому, що ви намагалися дати хабара. Податковій інспекції Торремоліноса. Справи про корупцію розглядаються в першу чергу. Після гучних скандалів дев’яностих років. Наші юристи вважають, що до літа ви вже дістанете свій вирок.

Він мовчав. Додати було нічого.

– Безнадійна ситуація, – продовжувала вона. – Та, можливо, можна знайти вихід. Ми обговорили це питання. Сестри кажуть, що вони вас знають. У них немає більшого бажання, ніж допомогти великому художникові. А що, коли якісь сили всередині Церкви клопотатимуть за вас? Якби ми могли перенести судовий процес із Ґранади до Верховного суду в Мадриді? У Мадриді не ухвалюють рішення про термін ув’язнення. Але там приймають остаточне рішення щодо питання про винність підсудного. Якби патріарх з Парижа направив клопотання про ваше помилування до Мадрида. У короля є право на помилування. Якби ми могли надати документацію, яка свідчить про те, що ви віддали значну частину несплачених грошей нашим монастирям. Якби ми клопотали за вас.

Вдячність розпирала йому груди. Назустріч йому від цієї зовсім чужої йому людини струмувало щось подібне до тієї християнської любові до ближнього, якою були сповнені кантати.

Він став навколішки й торкнувся чолом її руки. Можливо, старомодно. Але тому, чия любов спонтанна, однаково, як усе це виглядає збоку.

– Думаю, ми так і зробимо, – сказала вона. – Є тільки одна маленька послуга, про яку ми вас попросимо. Натомість.

Він завмер. Поволі підвівся і, відступивши назад, сів на стілець.

– Що таке? – спитала вона.

– Та це мої глибинні травми.

– Ми з сестрами, – вела вона далі, – ні від кого не залежимо. Але тепер нам потрібна допомога.

– Любов ніколи не буває беззастережною, – зауважив він. – Завжди десь щось написано петитом.

– Ми хвилюємося за дітей, – сказала вона.

– Рік тому, – провадила далі вона, – зникла одна з наших послушниць зі світського ордену, сестра Ліла, вона разом зі мною опікувалася дітьми. Її затягли до машини, зав’язали їй очі і викрали. Протягом двох днів про неї нічого не було відомо. Виявилося, що її зв’язали і катували. Били. Розпитували про дітей. Через два дні її відвезли на пустир Амаґер Феллед і кинули там. Вона досі не оговталася після того, що сталося. У тому, що ви називаєте відсутністю звучання, ховається багато талантів. Ми боїмося, що хтось спробує використати їх.

– А поліція? – спитав він.

– Вони в курсі справи. Вважається, що Притулок може зазнати терористичного нападу. Це означає, що існує план на випадок, коли щось трапиться. І що є патрульна машина, яка проїжджає повз наші ворота двічі на тиждень. Більшого вони для нас зробити не можуть. Їх можна зрозуміти. Адже немає ніяких конкретних доказів.

– Звідки ці діти?

– З родин, які пов’язані зі світським орденом у різних частинах світу, де Східна церква має давню традицію: Єрусалим, Ефіопія, Австралія. Подекуди на Сході. Франція. Родини не дають ніяких зобов’язань і не носять ніякого особливого одягу. Вони самі вирішують, наскільки близьким буде їхній зв’язок з монастирем.

– Що тут роблять діти?

Вона виглянула у вікно. Немов чекала, що Всевишня їй суфліруватиме.

– Ми могли б назвати це тренувальним табором, – сказала вона. – Свого роду міжнародною недільною школою. Ми збираємо їх раз на рік. Цього разу все вже скінчилося. Ми побоюємося за наступний рік.

Він намагався почути в ній щось крім голосу. Ось зараз голос її був хрипкий, грубий, немов крупний щебінь на транспортері в каменоломні. І авторитетний. Це був голос для виголошення остаточних рішень, благословень або проклять. Йому не вдавалося почути, що ховається за ним.

– Ми являємо собою сучасний монастир. Ми цілком готові до будь-яких несподіванок. Справді, до найнесподіванішого. Але не до такого.

– Вам потрібна охорона, – сказав він. – Давайте я знайду вам когось.

Вона обійшла навколо письмового столу, підсунула до нього стілець і сіла. Вона опинилася дуже близько від нього, йому захотілося відсунутись. Але сигнали від мозку до м’язів проходили якось погано.

– Це неординарні діти, – сказала вона. – Але й злочинці – теж не звичайнісінькі люди. Ми не знаємо, що саме на нас чекає. Але це буде щось серйозне.

Йому вдалося відсунути стілець назад.

– Я артист, – сказав він. – Мені потрібно думати про свою публіку, у мене є колосальний борг. У мене контракти на півроку наперед. За кордоном.

Він не знав, чи почула вона його.

– Ми в Східній церкві працюємо з рольовими моделями, – сказала вона. – Це те, чим є святі. За образом Спасителя вони були народжені, щоб блукати серед грішників і розбійників. На Сході їх називають бодхісатви. Нам тут якраз потрібен свій святий. Щось на зразок подоби святого. Людина, яка піде на контакт з цими людьми. Хай хто б вони були. І зможе якось змінити всю цю ситуацію. Стати посередником між нами й офіційною владою. Ось що нам потрібно.

Він відсунув стілець ще трохи назад.

– Вам потрібен поліцейський стукач, – сказав він. – Я – цирковий артист, який багато працює за кордоном. На той час я вже буду в турне на Лазурному березі.

– Так, але не в тому випадку, якщо ви розірвете невиконані контракти. Тоді ви будете зганьблені. Публічно. Ви будете схожі на грішного ангела. І тоді, можливо, ці люди спробують використати вас. Хай хто б вони були. Адже всім відомо, що у вас є підхід до дітей.

Обстановка була цілком домашня. Немов у «Гольдберґ-варіаціях». Вона говорила так, наче вони були знайомі багато років. Ніби вона його старша сестра. Цілком щиро.

– Великі мережі вар’єте в Іспанії, – продовжував він. – І на Лазуровому березі. Вони в цьому випадку поставлять вимоги про відшкодування збитків.

– На величезну суму, – погодилася вона.

– Мене занесуть до чорного списку, – сказав він.

– Майже в усьому світі.

Вони посміялись.

– І тоді я вирушаю сюди, – сказав він. – Припустімо, минув рік. Я вбив свою кар’єру.

– Це вбивство із співчуття. Вона все одно вже вмирає. Краща частина вашої натури сама шукає чогось глибшого.

– Отже, у мене немає більше майбутнього. Проти мене заведені справи в Данії і в Іспанії. І тут я приїжджаю сюди. І що тоді?

– Ви чекаєте. Ми самі прийдемо до вас. Або Клара-Марія. Вона захоплена вами. Я була разом з нею в цирку, коли вона вперше побачила вас. Ми насилу відвели її додому. Ви будете поруч. Коли будете потрібні. Ви виглядатимете як справжній банкрот. І вони зв’яжуться з вами. Можливо, ми знайдемо спосіб указати їм на вас.

– Ви поцілуєте мене поцілунком Іуди?

– Ми просто подивимося у вашому напрямі. Можливо, вони з’являться. А може, й ні. Головне, щоб ви були поблизу. Коли ми попросимо про допомогу.

– Про яку допомогу?

Вона похитала головою.

– Я ігуменя. Це те ж саме, що абатиса. Й іноді я стаю старицею, наставницею. Але все це! Це не моя єпархія. Проте сестри у вас вірять.

– А потім?

– Існує два варіанти. Ми діємо відповідно до плану. Клопотання. Прохання про помилування. Фінансова підтримка для сплати вашого штрафу з нашого карітативного фонду. Будуть використані всі можливості. Білоруський митрополит напише до данського Міністерства юстиції. Ви вибачаєтеся. Укладається угода. Ви проводите турне із запізненням. Ви знову на сцені.

– А другий варіант?

– Що всіх зусиль буде не досить. Ні вар’єте, ні гасієнда[37]37
  Розмовна назва Міністерства фінансів та економіки Іспанії.


[Закрыть], ні Податкове управління не хочуть укладати угоду. У результаті ви потрапите до Алаурін-ель-Ґранде на п’ять років.

Вона більше не посміхалася.

– А коли я там сидітиму, – поцікавився він, – як же я пояснюватиму собі довгими зимовими андалузькими ночами, заради чого все це?

– Заради тиші, – відповіла вона. – Усе це заради тиші.

Вона провела його до виходу, він був вдячний їй, сам би він не зміг знайти дорогу. Він втратив орієнтацію, зовнішню і внутрішню.

Вони перетнули величезну кухню, проминули буфетну. Свічки були замінені й дістали підкріплення від місяця.

– Тераса, – сказала вона. – Їдальня.

Вона прочинила двері, за ними виявився монастирський сад. Він звучав так, що навіть зараз, при восьмиградусному морозі, хотілося всістися на кам’яну лавку й нікуди не йти.

Сад оточували чотири будинки, четвертий був церквою, мініатюрною та акуратною, схожою швидше на дачний будиночок. У плані церква являла собою хрест, у центрі здіймалася, виблискуючи в місячному світлі, баня.

Він прислухався до пейзажу, все було пройняте трепетним піклуванням.

– Це частина тренування, – пояснила вона. – Намагаєшся привнести Божественне в повсякденність. Ось сад. Його треба підтримувати в порядку. Дехто молиться, навіть коли сидить в убиральні.

Він відчув, як наростає якесь сильне внутрішнє прагнення. Воно явно походило з його власного серця, але виявилося таким всеосяжним, що негайно поширилося і на весь навколишній світ. І перетворилося на дисонансний неспокій.

– Я шукав, – сказав він, – більшу частину свого життя – тишу. Всередині самого себе і серед людей. Я знаю, що вона існує. Я сам ніколи не був посвячений у це, але я знаю, що вона існує. У вас вона є. Ось ви стоїте там, ваш голос іде з тиші, я чую це. І дівчинка, Клара-Марія, вона також щось про це знає. Я хочу туди. Інакше я збожеволію.

Вона слухала його. Він відчував, як його коліна легенько стукаються одне об одне.

– Мабуть, це правда, – сказала вона. – Те, що ви збожеволієте. Якщо не потрапите туди.

Вона зачинила двері, вони пішли до виходу. Він на крок відстав од неї. Він був просто паралізований від гніву. Вона була християнка. І не сказала жодного милосердного слова. Не благословила його. Не поцілувала в щоку.

А проте він змушений був прислухатися до її тіла. Вона йшла так, як танцювала Катерина Гордєєва. Відчуваючи радість від руху, як дванадцятилітня дитина. Катерина Гордєєва брала участь у льодовому номері Державного цирку, в обидва його московських сезони. Але жінка, що йшла попереду нього, рухалася з якоюсь іншою легкістю. Неначе вона була не в самому тілі, а навколо нього. Він прислухався до рухів тіл усе своє життя й ніколи не чув нічого подібного.

– Африканка, – мовив він. – Вона погрожувала мені. Говорила, щоб я тримався подалі.

– Мені завжди здавалося, що як у театральному світі, так і в цирку заведено влаштовувати прослухування. Щоб вибрати тих, кому це справді треба.

Він різко спинився. Тіло його заніміло. І все-таки він змусив свій голос мурмотати, немов голос сіамського кота.

– Щоб стати ігуменею, – зауважив він, – треба, мабуть, заслужити на дуже високий ступінь довіри.

Вона обернулася до нього. Бувало, що він, сидячи в кафе десь на півдні Європи, прислухався до черниць, що проходили мимо. Від маківки до серця в них звучав переважно Монтеверді. Але нижче вони були зашнуровані. Ця жінка була зовсім інше явище.

– Це в ідеалі, – зауважила вона. – А насправді всі ми маленькі люди.

– Тоді мені доведеться попросити вас викласти все це письмово, – сказав він. – Усе. Про митрополита і патріарха. Про клопотання і п’ять мільйонів.

Вони знов опинилися в кутовій кімнаті, вона писала швидко й зосереджено, відійшла до сусідньої кімнати, задзижчав ксерокс, вона повернулася, простягнула йому документ, він прочитав і поставив свій підпис. За своє життя йому траплялося підписувати багато контрактів, але такого у нього не було ніколи.

– Ви мені вірите? – спитала вона.

Він кивнув.

Вона притримала двері. Простягла йому руку. Він потис її. Якийсь час вони постояли у дверях.

Звуки навколо них почали змінюватися. Спочатку вони стали яснішими. Він почув своє власне тіло, її тіло. Він зареєстрував ледве чутний шепіт електроніки, що була в режимі очікування. Він чув будинок – вічне, ледь помітне осідання каменю й бетону. Вібрації сплячих людей.

Він почув, як звуки гармонізуються. Складаються в загальну тональність. Він був свідком якоїсь оркестровки.

Він більше не чув основного тону жінки. Він поглянув на неї. Вона стала безбарвна. Він знав, що вони стоять, випроставшись, і разом рухаються, через усі духові труби і резонуючі корпуси інструментів, туди, куди йому завжди хотілося, до тиші.

Смуток і страх виникли раптово, немов удар у литаври. Він мало не закричав. Тієї ж миті все повернулося на свої місця.

Він прихилився до стіни. Минув якийсь час, перш ніж він зміг заговорити.

– Рік – це великий шмат часу, – сказав він. – Ви можете забути про наш договір.

– А може, ми пам’ятатимемо про нього, – заперечила вона.

– А може, ви помиляєтеся. Ніхто не переслідує дітей. У цьому випадку я занапащу своє життя.

– Великих, чоловіків і жінок, – сказала вона, – завжди вирізняло те, що вони, коли доходило до діла, ладні були поставити все на один номер рулетки. Номер Спасителя. І без будь-якої гарантії, що він випаде.

Світ навколо крутився перед очима Каспера, немов карусель – монастирська карусель.

– Це буде довгий рік, – сказав він. – І не найлегший у моєму житті. Ви можете дати якусь пораду?

Вона подивилася на нього:

– Ви коли-небудь намагалися молитися про щось?

– Я не молився, я вимагав. Більшу частину свого життя.

– Ось чому ви не просунулися далі.

Від гніву у нього знову перехопило подих.

Звучання її перетворилося на «Гольдберґ-варіації». Стало майже родинним. Він відчув, що подобається їй. А подобався він небагатьом, можливо, одиницям. Він відчував це у Кларі-Марії. У Стіне. У людях, які могли терпіти шум його системи. І не просто терпіти.

Любов робить людей рівноправними. На хвильку вони опинилися на одній сходинці.

– Кому мені молитися? – спитав він. – Хто сказав, що там хтось є, хто сказав, що всесвіт не просто одна велика шарманка?

– Можливо, і не треба молитися комусь одному. Матері-пустельниці говорили, що Бог не має форми, кольору чи матеріального виразу. Можливо, молитва – це не коли ти молишся комусь. Можливо, це діяльний спосіб від усього відмовитися. Можливо, вам буде потрібно саме це – від усього відмовитися, не опустившись при цьому на дно.

Вона відчинила двері.

– Текст, у принципі, може бути яким завгодно, – додала вона, – аби він ішов із серця. Наприклад, це могла б бути одна з кантат Баха.

Він відчув якийсь рух. За його спиною стояла африканка.

Вона провела його до виходу й відчинила ворота. Тут він повернувся й кинув оком по всьому будинку.

– Флігель для гостей, – сказала африканка.

Будинок був триповерховий, він налічив по сім вікон на поверсі, при кожному маленький балкон.

– Гостинно, – сказав він.

– Philoxenia. У любові до чужоземців таїться любов до Христа.

Він пішов у напрямі до Фредеріксдальсвай. Вона стояла, дивлячись йому вслід – у відчинені ворота.

Він чув її звучання, чув, як вона реагує на нього. Вона проводжала його поглядом, і всередині неї виникав звук, схожий на звучання людини, яка стоїть біля рулетки і після «Rien ne va plus»[38]38
  «Ставки зроблено» (фр.).


[Закрыть] прикидає свої шанси, чудово при цьому розуміючи, що, коли це рулетка, вони у будь-якому разі нижчі за п’ятдесят відсотків.