Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)

Каспер ухопився за молодика здоровою рукою, його майже пронесли через двір. Він чув, як кров капає на плити, – ніжний, ледь чутний дзвінкий звук, що дуже відрізняється від звуку водяних крапель через більшу в’язкість.

Тієї миті, як вони ступили в тінь зовнішньої стіни, у всьому дворі спалахнули прожектори. Ногами він відчував безліч сходинок. Вони відчинили двері й зайшли до скляної будки. Зелений адмірал був усе ще розгублений, Каспер це чув. Але це було ніщо у порівнянні з тим, яким він став тепер, він витріщився на Каспера, на жінку і, впізнавши її, завмер. Каспер відчував, що потрібно щось сказати. Не можемо ж ми залишити своїх ближніх, яким завдали мороки, ні в сих ні в тих.

Багато людей думають, що вони в цьому житті купили квиток на Ґілберта і Саллівана[55]55
  Драматург Вільям Ґілберт (1836–1911) і композитор Артур Салліван (1842–1900) – класики англійського музичного театру, автори знаменитих комічних опер.


[Закрыть]. Та лише з великим запізненням виявляють, що життя – це фрагмент згубної музики Шнітке.

– Аске вирішив, що яйце малувате, – пояснив він. – А ви ж знаєте його темперамент.

Опинившись на вулиці, Каспер відпустив руку жінки. Вона не зробила далі ні кроку. Разом з Францом вони дійшли до автівки. Жінка як і раніше стояла нерухомо. Касперові вдалося забратися на сидіння.

– Нам треба потрапити на кільцеву, – сказав він.

– У тебе кровотеча, – сказав Фібер.

– Будь-яку венозну кровотечу можна зупинити за десять хвилин. Ніжними, але впевненими натисканнями.

– У тебе тільки дві руки.

На перехресті в кінці Сункрогсґаде вони повернули на північ. Усі вогні перед Касперовими очима зливалися в єдине ціле. Франц Фібер розвернувся. Каспера відкинуло до дверей.

– Поліцейський кордон, – повідомив молодик.

Вони виїхали на Странбульвар. Потім на Ягтвай. Каспер знайшов пачку тканинних серветок. Склавши їх, зробив із них компрес. Спробував прив’язати його рушником. Серветки намокали, щойно він їх прикладав. У нього підіймалася температура. Молодик, що сидів поруч з ним, почав плакати.

Ось у чому проблема з учнями. Варто тільки майстру запалити в учневі шалений вогонь, як виникає небезпека, що той згорить. Подивіться на синів Баха. Ніхто з них так серйозно і не став знаменитим після татусика. А Юнґ? Він так ніколи повністю й не стер сліди Фройда, що топтався по ньому.

– Обидві дитини живі, – сказав Каспер.

– Тобі треба до лікарні.

– Потім, у нас є ще кілька справ.

– Подивися на себе.

– Нам лишилося все або нічого. Як говорила свята Тереза з Ліз’є: Je choisis tout – я вибираю все.

Каспер опустив скло. Температура – це реакція на фізичні пошкодження, він пам’ятав це по своїх нещасних випадках на манежі з тих часів, коли ще працював акробатом. Прохолодний вітер приносив полегшення. Гірше було з утомою – вона пов’язана із втратою крові.

Вони їхали по Ягтвай – вулиці, що розділяє центр Копенгагена і решту районів. Звернули на Тагенсвай, переїхали через Озера. Ніколи раніше місто так не звучало. У нього з’явився відзвук якогось фокусу. Звучання нагадувало про різдвяний вечір або про час, коли по телевізору показують вирішальний матч з футболу. Але звук був інтенсивніший. Набагато напруженіший. Люди прислухалися до блокованого району. У тривожному очікуванні нових поштовхів. Вони прислухалися всі разом. Це була, хоча й не хотілося цього визнавати, спільність людей, які чудово усвідомлюють, що їм, можливо, доведеться померти разом. Падре Піо якось сказав віруючим, що найкраще місце для молитви – літак, заскочений аварією. «Якщо всі ви цієї миті справді зосередитеся на молитві, – сказав він, – то неминуче здійсниться Божий промисел».

– Я зустрічав багато божевільних, – зауважив Франц Фібер. – Але, чорт забирай, ніколи…

Каспер зробив знак, машина звернула з Естервольґаде, проїхала повз Геологічний музей, уповзла вгору підйомом у п’ятнадцять відсотків і в’їхала в низькі відчинені ворота.

В одній зі скляних будок горіло світло. Край письмового столу сидів білявий принц Валіант.

– Зроби ласку, довези мене аж до кабінету, – сказав Каспер.

Франц похитав головою.

– У моєму стані, – пояснив Каспер, – краще не виходити на холод.

Молодик натиснув на акселератор. Машина торохнула скляні двері, пробила їх, немов паперовий екран, і спинилася, частково в’їхавши у приймальню.

Каспер насилу звівся з переднього сидіння. Сів на стілець перед письмовим столом. Чоловік, що сидів за столом, скам’янів.

Коли Каспер був маленький, багато професорів звучали якось незугарно, що змушувало оточуючих роззиратися, шукаючи чогось такого, чим можна було б закрити вуха, ну, скажімо, якогось килима на підлозі. У той час для академічної кар’єри потрібна була невротична, однобічна, інтелектуальна наднапруга. Каспер зустрічався з професорами з Максиміліанового оточення, коли вони опинялися серед прем’єрної публіки, – вони далеко не були цілісними натурами.

Час змінив їхнє звучання, людина по той бік письмового столу мала широкий спектр. І все-таки.

– Багато циркових артистів, – сказав Каспер, – бояться людей з вищою освітою. Я не належу до них. Мій улюблений персонаж commedia dell’arte – Доктор, знаєш його? «Все можна вилікувати знанням».

Світловолосий чоловік подивився скоса на розбиті вхідні двері, Каспер чув, як він підраховує, які його шанси втекти.

– Не раджу, – зауважив Каспер, – мені втрачати нічого.

Судячи із звучання, чоловік відмовився від своєї думки.

– Що ти повинен був зробити?

Той не відповідав.

– Ти повинен був пролити світло природних наук на демонстрацію. Що вони демонстрували?

Блондин подивився на машину. Франц Фібер і далі сидів за кермом. Вікна й двері були зачинені.

– Свідків немає, – сказав він.

– Бог чує все, – відповів Каспер. – Але Він не свідчитиме в Міському суді.

Професор облизав губи.

– Вони нічого не демонстрували. Дівчинка сказала тільки: «Більше поштовхів не буде». Було двадцять покупців. Іноземців, Це було перекладено англійською. От і все. Це забрало п’ять хвилин.

Каспер чув, що він говорить правду.

– Що ти маєш із цього?

– Наукову інформацію.

– А чи не можна трохи ближче до правди?

Професор опустив очі.

– Ти дуже талановитий, – вів далі Каспер. – Я це чую. До того ж ти приїжджав разом з цим Кінг Конгом, щоб купити мене. І все-таки ти нездатний на насильство. А я здатний. Подивись-но на мене. Я прийшов прямо з бойовища.

Професор підвів на нього очі.

– Університет – сумне місце, – сказав він. – Коли ти насправді хочеш чогось досягти, то це має бути поза університетом.

Коли людина перебуває в гармонії із самою собою, у її звучанні з’являється приємна твердість. Навіть якщо це гармонія з власною сумнівною моральністю.

– Що такого вміють діти?

– Ми сканували їх. У них незвичайні енцефалограми. От і все.

– Що може Синя Пані? Мати Марія.

Чоловікове звучання змінилося, стало схоже на знайоме Касперові по ринках – звук, що передує якійсь угоді.

Каспер заледве звівся на ноги. Перед професором лежала синя тека. Він постукав по ній кісточками пальців.

– Між вищими навчальними закладами існує вільний обмін інформацією, – промовив професор.

Тека ця була з поліції, Каспер упізнав обкладинку, яку бачив у кабінеті Асти Борелло.

– Чудово, – сказав Каспер.

– Ми могли б домовитися. Ти працював у Данському технічному університеті. У вісімдесятих. На кафедрі теоретичної акустики. Консультантом, як тут сказано. Під час перебудови і проектування великих концертних зал. Вони вимірювали тебе. Тут говориться, що ти міг відчути коливання в частотному діапазоні від 3 до 35 тисяч герц. Зміни звукового тиску в одну соту децибела. Винятковий випадок, якщо це відповідає дійсності. Тут написано, що цьому не знайшли пояснення. Що вони будували моделі зал у соту частину натуральної величини. Поміщали тебе всередину. І що ти одразу ж міг сказати, чого їм ще бракує. Потрібно їм забетонувати синусоїдальні профілі чи ні. Чи що там іще. Це правда?

Посттравматичний шок після появи автомобіля в кабінеті вже майже затих у системі професора. Це свідчило про його міцне здоров’я. Каспер відчув деяку повагу до того оточення, яке зібрав навколо себе Каїн.

– Їм це наснилося, – сказав Каспер. – Це було в моїй ранній молодості.

– Вони пишуть, ніби ти стверджуєш, що фізичний звук – це просто двері. Що за ними має бути інший звук. Світ звуків. Це так? Не міг би ти мені трохи розповісти про це? Можливо, я у відповідь міг би розповісти що-небудь про дітей. І про старицю.

Тепер Каспер чув, що терзало цю людину. Пристрасне бажання теоретика подолати прірву між собою і реальністю.

– Цю теку тобі дав Мерк, – сказав Каспер. – Ти поставив на двох коней. Чи на трьох. Ти працював на Каїна. Ти бував у Притулку. І при цьому передавав інформацію у відділ N.

Звук ученого почав слабшати.

– Ти хотів запобігти будь-якому нещастю з дітьми, – продовжував Каспер. – Але водночас ти хотів бути ближче до грошей. І до того, чим Каїн займався з дітьми. І ще ти хотів займатися своїми справами. Ти спробував поставити на всіх коней. На всіх учасників забігу одразу.

Уздовж задньої стіни приміщення стояли вітрини з Оптичними інструментами, можливо, ще з тих часів, коли будинок використовувався як обсерваторія. І світ був простіший. Можливо.

– Ми, люди, – вів далі Каспер, – ми ставимо на дуже багатьох коней. У цьому випадку ніколи не піднімешся до світла. Але з другого боку, ніколи й не потрапиш у морок. Ми залишимося тут. Де ледь-ледь видно, щоб напомацки пробиратися вперед.

Він повернувся до машини.

– Це у рептилій, – відгукнувся професор, – мозок має звукову пам’ять. Плазуни, очевидячки, знають і звук здобичі. Це, по суті, примітивна функція.

– Ти погодився, щоб подивитися, чи можна мене купити. Щоб подивитися, чи наткнешся на що-небудь тверде. Якщо досить глибоко введеш скальпель.

– Усіх можна купити. Винятків немає.

За його гнівом Касперові вчувався відчай.

– Гадаю, це ти, – сказав Каспер, – убив дівчинку. Я зібрав відомості в Міністерстві закордонних справ. Ти був у Непалі. У той саме час.

Чоловік вискочив із-за столу, немов чортик з коробочки, розмахуючи руками, як маріонетка.

– Це був Ернст, Йосефів охоронець! Я й гадки не мав, що таке може трапитися. Мене там і близько не було!

Професор опустився на стілець.

Каспер прислухався. Можливо, так воно й було.

– Я намагався пояснити їм дещо, – мовив він. – У Данському технічному університеті. Вимірюваний звуковий простір, у ньому ми орієнтуємося через незначне часове зміщення у сприйнятті звуку між правим і лівим вухом. Але за великим рахунком це мізерна інформація. Власне звук, він сприймається одночасно обома вухами. Свідомістю як такою. І він не зникає. Він існує поза часом і простором. І він нічого не вартує. Тобі не треба його купувати. Усе, що від тебе вимагається, так це розкрити вуха.

Касперові раптом здалося, що людина, яка сиділа по той бік столу, різко постаріла. Неначе це сталося за п’ять хвилин. Волосся її тепер здавалося сивим.

– Я боюся, – сказав він, – що Каїн вивезе дітей літаком.

12

Вони їхали по кільцевому шосе.

Обіч Каспера хлюпав носом Франц Фібер. Важливо – навіть посеред бурхливих подій – не забувати про своїх ближніх. Бах ось ніколи не забував. Посеред будівництва космічного тонального собору в нього знаходився час для турботи про кожну окрему цеглинку. Вічна турбота про те, що все завжди має звучати добре. Дбайливе ставлення до Марії-Барбари, до Анни-Магдалини, до дітей – цього не можна було не почути. Каспер підбадьорливо торкнувся Фіберового плеча.

– Ще трохи, – сказав він, – і діти будуть з нами.

Він погладив тремтливу мускулатуру, його рука лишала за собою липкий кров’яний слід. Вони проїхали повз Роскілевай, центр Ґлострупа, далі почалися поля. Каспер зробив знак, машина звернула ліворуч і поїхала путівцем до траси для картингу, потім дорога пішла різко вгору й закінчилася. Вони зупинилися на штучному валу, насипаному над очисними спорудами. Перед ними був майданчик – безлюдний, освітлений самотнім нічним прожектором.

– Не ходи туди. На тебе там чекають.

Каспер вибрався з машини.

– Я йду шляхом Дао.

– Як ти можеш це знати?

Жовті очі дивилися на нього з відчаєм.

– Це чути. Це звук пестливого погожого вітру.

13

Між полем і дорогою тягнувся ланцюжок тополь, між тополями і площею припарковано автомобіль. Каспер став навкарачки.

Автівка звучала вище, ніж слід було б, – на півтону. Півтону – це не багато, але досконалий слух ці півтону бентежать. У сімдесяті роки Каспер дивувався із запису «Wohltemperiertes Klavier»[56]56
  «Добре темперований клавір» (нім.).


[Закрыть] у виконанні Ріхтера, він звучав на півтону вище. Спочатку він думав, що винна пластинка або майстер-стрічка, що це технічна помилка копіювання. Пізніше крізь «залізну завісу» просочився запис прокоф’євських сонат у виконанні Ріхтера, вони теж звучали на півтону вище. Тоді Каспер зрозумів, що це не може бути випадковістю.

Коли в автомобілі, людях чи багажі є якийсь зміст, то зростає їхня власна частота коливань – або це так чується. Каспер поповз боком, машина опинилася між ним і прожектором. У машині сиділи двоє.

Пояснення того запису Ріхтера було дане тільки в дев’яностих, після того як було опубліковано одне його докладне інтерв’ю. Під кінець цього інтерв’ю великий піаніст розповів, що вік, не рахуючи всієї тієї шкоди, якої він завдав, знизив його відчуття основного тону майже на півтону.

Тоді Каспер усе зрозумів. Ріхтер настроїв рояль на півтону вище.

Це його глибоко вразило. І не тому, що вік пожирає людський слух, – вік пожирає все, згадати хоч би Бетховена. А тому, що людина може мати таку норовливість, що їй нічого не варто підняти всю класичну музику на півтону вище, аби пристосувати до своєї власної системи.

Усе ще рачкуючи, він обігнув ріг будинку. Відчинив маленькі дверці з південного боку. Звівся на ноги, хотів був побігти, але не зміг. Зігнувшись, він насилу обійшов стайню і критий манеж. У стайні його почула тільки Роселіл. Він поплескав коняку, заспокоюючи її, на шерсті лишилися сліди крові. Він подлубався в сіні – скрипка і папери зникли.

Він перебрався на інший бік двору, ховаючись у тіні стіни, повернув ручку дверей, що вели до контори. Двері були відчинені.

Приміщення виглядало як і раніше, але резонувало воно сильніше, ніж звичайно. Він подлубався на полиці під письмовим столом – триногий штатив зник, а з ним і бунзеновський пальник, і кийок.

Полиці виглядали як завжди, у напівтемряві він відшукав у розставлених в абетковому порядку швидкозшивачах теку з літерою К, витягнув її й відкрив: вона була порожня.

Він поставив її назад, узявся за ручку дверей, що вели до житлових приміщень, вони були не замкнуті, він увійшов – усередині було дуже тихо.

Відчинивши дверці холодильника, він побачив, що його вимкнено. Відкрив морозильник – він виявився розмороженим.

Каспер повернувся до офісу. Сів на стілець. Підняв слухавку. Телефон ще не вимкнули.

Він набрав номер Соні, вона одразу взяла слухавку. Він трохи підняв тюрбан з рушників і серветок, намотаний на голові. Йому було чути, що вона лежить у ліжку. Голос стає нижчий, коли антигравітаційні м’язи не тиснуть на легені й не зменшують об’єм звучання. Поруч з нею був чоловік, Каспер чув його дихання.

– Те місце, – спитав він, – у Даффі, як ти знайшла його для мене?

– З’явилася пропозиція. Наскільки я пам’ятаю. Рекламний листок. Вкладений у скандинавське видання «Cirkus Zeitung».

– Ви отримуєте до тридцяти пропозицій за день. Ти навіть не дивишся їх. Чому ж ти тоді звернула увагу саме на це?

Вона відповіла не одразу.

– Вона була адресована мені, – пояснила вона, – ціна була невисока. Мабуть, мені слід було б здивуватися з цих двох обставин.

Він почекав, намагаючись зібратися на силі.

– Я зробила щось не так? Нашкодила тобі?

– Ангел-хранитель, – промовив він, – може робити тільки добро.

– З тобою хтось є? Ти не повинен лишатися сам.

– Я в компанії, – сказав він, – настроювача роялів Всевишньої. Мене настроюють на півтону нижче.

І поклав слухавку.

Він обережно підійшов до вагончика, постояв, прислухаючись. Нічого не було чути. Намацавши маленький шматочок картону, що лежав там, де він його залишив, він зайшов усередину.

Він не наважувався запалити світло. На хвильку сів у крісло. Нічне світло з площі цідилося крізь вікна.

У нього цілком міг би бути палац – як у Грока в Онелії. У нього міг би бути величезний будинок у передмісті Парижа, як у Рівеля. Він міг би стати власником пентхаузу на вісімсот квадратних метрів над Конґенс Нюторв, як у Олега Попова в Москві – вікнами на МХАТ, старий чеховський театр. Замість цього у нього протягом двадцяти років був лише цей вагончик. Вісімнадцять квадратних метрів плюс тамбур, мінус те, що займали шафа з реквізитом, шафа з костюмами, піаніно й полиці.

Він поглянув на ноти. Маленьку грубку. Раковину. Електричний чайник. Дрова. Електричну плитку. Холодильник – маленький, з неіржавіючої сталі, абсорбційний, без компресора. Він ніколи не міг переносити звуку компресорів. Він поглянув на комод. На піаніно «Багіой». На диван.

Тієї зими, коли вони познайомилися, бувало, що Стіне чекала його, коли він повертався після вистави. Це траплялося – але не завжди. І ніколи це не планувалося заздалегідь. Домовитися з нею було важко або й зовсім неможливо. Свій робочий графік чи розклад чергувань вона знала на півтора року наперед. Щодо вечірнього побачення вона не могла визначитися і в другій половині дня. Він так і не зміг зрозуміти цього.

Повертався він опівночі. Всюди лежав сніг. На снігу – її сліди до вагончика.

Він мав поїхати за кордон, але так і не поїхав. Та зима змінила його ставлення до пір року. Раніше йому хотілося, щоб Данію закривали й евакуйовували на п’ять місяців на рік – з листопада по березень. Протягом десяти років він не укладав зимових контрактів на північ від Канна. Її сліди на снігу змінили все. Більше вже не було важливо, яка зараз пора року.

З труби підіймався дим. Її пуховик і чоботи займали весь тамбур, вона не любила мерзнути і з першого листопада вдягалася так, що була готова для сходження на Нангапарбат.

Шибки були білими від пари. Вона на все життя уклала контракт з матеріальним світом. У її розпорядженні були лише дві конфорки і дров’яна груба. Проте вона приготувала щось подібне до вегетаріанського меню Лайсемеєра. © http://kompas.co.ua

Вона сиділа на дивані, навпроти того місця, де він сидів зараз. У товстих шерстяних шкарпетках. Підібгавши під себе ноги. Зі своїми паперами або з комп’ютером. Або просто так.

Він зупинився у дверях.

Жіноче не має певного звуку. Не має певної тональності. Не має певного кольору. Жіноче – це процес. Тієї миті, коли домінантний септакорд затихає субдомінантною мажорною тональністю, тієї миті стає чути жіноче.

Досі він жив у дисонансі. Тепер його вагончик уже не був більше вагончиком. Не був більше дровітнею на колесах. Це був дім.

Її присутність пожвавила фарби, яких він раніше не помічав. Вона згладила кути, проявила поверхні, яких раніше тут не було. Вона змінила зміст книжок. Зміст нот. Бах звучав би інакше без жінок. Дуже можливо, що він і зовсім би не звучав. А вона нічого особливого не робила – просто була тут.

Тепер усе навколо нього було жорстке. Прямокутне. Мертве. Він знав, що бачить усе це востаннє. Він відчував, як його думки кидаються всередині нього, як хижак у клітці, не знаходячи ніякого виходу.

Він відчинив дверцята до кабіни водія і ковзнув за кермо. Фургон розшукуватимуть. Але не цей вагончик. Його будинок арештовано, але він не в розшуку. Поки поліцейські штурмують «Конон», він може востаннє навідати Максиміліана. А потім з’явитися з повинною. Отримати медичну допомогу. Почати розбиратися з поліцією, зайнятися репатріацією. Далі його уява не сягала.

Він повернув ключ запалювання. Це ні до чого не привело.

– З ними був механік, – пояснив Даффі.

На ньому було пальто з широкими полами, здавалося, воно зшите з мінеральної вати – воно поглинало всі звуки, ось чому Каспер його не почув.

Щось з’явилося у нього на колінах – це був футляр від скрипки. Поруч з ним опинився конверт з паперами, свідоцтво про народження і про хрещення, іспанський паспорт, страхові поліси. Швейцарські банківські картки, тимчасова медична страховка.

Каспер відкрив футляр і провів рукою по вигнутій поверхні. Правою рукою, лівою він не міг поворушити.

У Ґварнері і Страдіварі було щось спільне. Вони завжди дозволяли собі якісь невеличкі варіації. Щось подібне до наукового дослідження. Посеред цілковитого банкрутства. Посеред потрясінь Війни за іспанську спадщину. Ніколи не було точного повторення. Ніколи не було монотонності. Маленький вічний експеримент. Щоб дізнатися, чи не можна хоч трохи все поліпшити.

– Мій останній сезон під час судового розгляду, – сказав Даффі, – проходив у Ретса в Гамбурзі. Там був молодий клоун. У нього був сорокап’ятихвилинний вихід. У той час Карл був єдиним клоуном у Європі, який сам-один міг утримувати чиюсь увагу більше двадцяти хвилин. А цей молодий клоун через двадцять хвилин навіть ще й не відкривав свого футляра для скрипки. Бували вечори, коли нам доводилося викликати на сцену чергових пожежників. Щоб публіка не зжерла його. Зала у Ретса вміщала до тисячі восьмисот чоловік. Коли був ухвалений вирок і я звільнився, його контракт продовжили на три місяці. Я тоді говорив собі: через десять років у нього буде власний цирк. Через двадцять років він володітиме імперією. Минуло двадцять років. І ти винен мені оренду за шість місяців.

Тепер Каспер пригадав. Чорноволоса людина в смокінгу. Наступник Бораса. Як і Даффі, мабуть, пам’ятав молодшого клоуна.

Він поклав ключі від запалювання на приладову дошку перед сторожем.

– Цей вагончик. Відбуксируй його сьогодні вночі. Ти отримаєш за нього сімсот тисяч. У «Класик Вінтаджес» у Хельсинґері.

Даффі не доторкнувся до ключів.

– Я заглянув у житлові приміщення. Холодильник вимкнено і розморожено.

– Я їду у відпустку.

Каспер відчинив дверці. Вони вийшли на вулицю. Навколо було тихо.

У руках у Даффі були ключі від машини – від циркового пікапа.

– Я відвезу тебе до лікарні.

Удалині шуміла Південна автомагістраль. Усе-таки дивна річ – автомобільний шум. Його не зупиняє шумозахисний екран, він просто підіймається вгору. А потім опускається в якомусь іншому місці. Немов опади після хімічної катастрофи.

– Мене направили сюди, – сказав Каспер. – На цей майданчик. Ти надіслав пропозицію. Соні з цирку «Блаф». Яка займається моїми справами. Рік тому. Тут щось не так.

Сторож мовчав. Каспер сканував навколишній світ. Усе було на півтону мертвіше, ніж треба. З боку болота має вчуватись бугай. До вісімдесяти децибел глибокого, схожого на удар литавр звуку. Ухання сови в районі вілл перед Ґлострупом. Але замість цього була тиша.

– За огорожею стоїть «рено», в якому сидять двоє, – сказав Каспер.

Цирк – це фрагмент Середньовіччя, що вижив на околиці сучасного світу. Циркові артисти – застаріли, вони немов лисиці, що пристосувалися до міста і його смітників. Але вони не самотні бродяги, а братство напівдиких тварин. Їх не цікавлять премії і гранти. Вони не зв’язуються з компаніями із розповсюдження квитків. Тримаються подалі від Податкового управління. Вони живуть відповідно до обмеженої кількості законів, один з яких говорить: граючи в хованки з владою, треба завжди підтримувати один одного.

Даффі розхитувався на п’ятах.

Каспер простягнув руку.

Даффі поклав у його долоню ключі від машини. Провів його до воріт. Відімкнув замок.

Вони чекали на Каспера, він їх не чув. Навіть якби й почув, це б не допомогло.

Вони вийшли з автівки, припаркованої попереду за п’ятдесят метрів, це були ті двоє ченців. Десь позаду нього відчинилися двері, що виходили на площу. За спиною у нього була дротяна огорожа, а по той бік дороги – зарості глоду зі «Сплячої красуні». І він ледве тримався на ногах. Він підійшов до ченців і сів у машину.

14

Відкритий простір перед поліцейською префектурою було оточено – до адміністративного будинку компанії «Арла». З боку вулиці Бернсторфґаде встановили шлагбаум, один з ченців устромив свою ідентифікаційну картку в проріз – і шлагбаум злетів угору.

Вони проїхали повз бронеавтомобілі, вантажівки цивільної оборони, машини «швидкої допомоги». Ченці припаркували свою автівку на хіднику, біля червоних казарм дорожньої поліції. Вони взяли Каспера під руки і чи то повели, чи то потягли його. Через вулицю, до дверей з боку порту, а потім – до ліфта.

Виходячи з ліфта, він побачив вузький коридор, і перше, що він почув, була музика. Вона була тиха, линула звідкись іздалеку, а проте звучала досить виразно. Це була кантата BWV 106 у виконанні жіночого хору Копенгагенської поліції, йому був знайомий цей запис, якраз на цьому компакт-диску солістом разом з хором виступає регент хору Ханне Бек Хансен – начальник Копенгагенської поліції. Каспер упізнав її красиве сопрано – практично без вібрато.

Двері, що вели до прямокутної, з високими стелями кімнати, схожої на шкільний фізкультурний зал, було відчинено. Уздовж довгої стіни стояли письмові столи, четверо поліцейських сортували папери. У дальньому кінці кімнати, біля полиць із швидкозшивачами, сиділи дві жінки-поліцейські перед якимсь апаратом, що нагадував комутатор.

У кімнаті було шість великих вікон, що виходили на набережну. Біля одного з них нерухомо сидів важкотілий старий, якого, здавалося, одягли в Інституті чоловічої моди, а потім спустили за допомогою крана, щоб посадити в це крісло. Біля другого вікна стояв Мерк, поряд з ним – невелика магнітола, з неї і звучала музика.

Мерк обернувся й подивився на Каспера. На промоклі від крові пов’язки.

Він узяв на одному із столів газети, що лежали там, і поклав їх на стілець поруч. Каспер сів на газети.

– Вайдебуль, – сказав Мерк, кивнувши у бік старого. – Представляє Міністерство у справах церкви. Він здійснює зв’язок з Притулком.

На магнітолі лежав компакт-диск, на його обкладинці була зображена золота ліра – емблема всіх поліцейських оркестрів. На пластиковий футляр капнула кров, Мерк відсунув його і вимкнув музику.

– Треба покликати Кайсу, – сказав він. – І принесіть колу. І каву.

– І склянку чогось міцного, – додав Каспер.

Ченці зникли. Мерк знову подивився на блокований район.

– Ми оточили «Конон», – сказав він. – Двісті чоловік із загону особливого призначення. Чотири моторних човни.

Бойові плавці з ВМФ. Два військових гелікоптери, на випадок якщо вони спробують вивезти дітей повітрям. Тридцять чоловік для збору інформації за приватними адресами бізнесменів. У будинок увійшли десять хвилин тому.

Каспер намагався вслухатися в Мерка, йому це не вдавалося, слух його був нестабільний, схоже, він чув усе гірше й гірше.

– Принцип тотальної оборони, – продовжував Мерк. – Так це офіційно називається. Гарна думка. Дуже по-данському. Принцип цей передбачає беззастережну співпрацю. Коли трапляється катастрофа – як ось зараз, – усі діють погоджено. Поліція, «Фальк»[57]57
  Данська служба надання першої допомоги.


[Закрыть], цивільна оборона, пожежники, військові. У нас у Данії бояться оголошувати надзвичайний стан. Політики вважають, що вони в змозі забезпечити себе законами на всі випадки життя – навіть на випадок державного перевороту. В результаті ми живемо в умовах цивільного надзвичайного стану. Поліція керує самим розслідуванням. Загони місцевої самооборони беруть на себе оточення. Цивільна оборона наводить порядок. Військові надають свої м’язи. З нами навіть Міністерство у справах церкви. Як гарно все задумано. Звичайно ж, у них немає радіозв’язку, і вони не можуть спілкуватися один з одним. І їхні комп’ютерні мережі не об’єднані, тож і листуватися один з одним вони теж не можуть. І в них зв’язані руки і ноги сімома тисячами різних законів та розпоряджень, які слід поважати. А проте минув щонайбільше тиждень – і все більш або менш запрацювало. Ось скільки часу це забрало. Тиждень. Після першого поштовху.

На підвіконня поруч з Каспером щось поставили, Мерк простягнув йому склянку, Каспер відхлебнув. Це було іспанське бренді, трохи солодкувате, на очах виступили сльози, спиртне обпалило всі відкриті рани в роті, як буває, коли розплавлений парафін помилково спалахує в роті у циркового артиста, що видуває вогонь.

– Поліція – не виняток, – вів далі Мерк. – Усе ґрунтується на співпраці й відкритості. Єдина поліція. Відділ з особливо небезпечних економічних злочинів, нарковідділ, відділи по боротьбі з шахрайством, крадіжками, технічні відділи – усе під одним керівництвом. Усе регламентується і планується, усе йде як по маслу. Тож коли телефонують до поліцейської дільниці в Люнґбю й повідомляють про пропажу хлопчика й дівчинки, то спочатку розсудливий поліцейський запевняє, що не слід хвилюватися, що дев’яносто дев’ять відсотків усіх дітей, які коли-небудь зникали, просто вирішили піти прогулятися. Коли за кілька годин лунає ще один дзвінок, то поліцейський починає запитувати: чи не розлучені батьки, чи є молодші брати і сестри – зрештою, всі діти, що втекли з дому, просто хочуть дати вихід своїй незадоволеності. Коли цього разу ті, що дзвонять, виявляють наполегливість, поліцейський просить співробітників Притулку приїхати до дільниці з батьками і фотографіями. Йому кажуть, що батьків немає. Тоді черговий поліцейський просить, щоб знайшли представника школи. І лише тут хтось звертає увагу на те, що Поліцейське розвідувальне управління й окружний начальник поліції включили цю школу до можливих об’єктів терористичного нападу. Серед вісімдесяти інших установ у Баґсверді і Люнґбю. Тут щось зрушується з місця. Кілька співробітників кримінального розшуку їдуть до Притулку і розбирають там усе на частини. Адже дев’ять з десяти зниклих дітей мають звичку ховатися де-небудь на горищах. Коли і це ні до чого не приводить, доводиться зв’язуватися з поліцейським розвідувальним управлінням. Розглядаються плани дії для цієї конкретної ситуації. Оповіщаються патрульні машини. Визначається, хто керуватиме слідством. Знаходять начальника поліції Люнґбю. Відповідального за справу заступника комісара у кримінальних справах. Комісара поліції, який триматиметься на задньому плані якомога довше. Слідчого у кримінальних справах з поліцейського розвідувального управління. Вибудовують усі основні слідчі заходи, які мають проходити в повному спокої і порядку. Отож, коли Вайдебуль, що тут сидить, починає турбуватися й попереджає поліцейське управління Міністерства юстиції, яке звертається до мене, минув уже тиждень, і ми спізнилися.

За спиною Каспера з’явилася жінка. Це була аристократка з вулиці Странваєн, тепер на ній був білий халат, вона прикотила маленький столик на коліщатах, на якому лежало щось схоже на аптечку першої допомоги.

Вона почала знімати рушники і серветки, якими було замотано його голову. Крізь якийсь туман він відзначив, що вона зміряла його пульс. Тиск. Його світ почав звужуватися. Якась частина його слуху збереглася. Але поле зору було обмежене – чітко він бачив тільки в якійсь одній ділянці.