Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц)

Максиміліан відразу ж узяв слухавку. У нього майже не лишилося голосу.

– Якщо викрали двох дітей, – спитав Каспер, – і допити ведуться у відділенні попереднього ув’язнення на Блайдамсвай, то що це означає?

– Допитують потенційного обвинуваченого?

Каспер подивився на Франца Фібера.

– Ні, – сказав він.

– Значить, вони звіряються з VISAR. Міжнародний реєстр тяжких злочинів. Користується ним поліція. Із залученням криміналістів, психологів-біхевіористів і судових психіатрів. У них там купа народу. Вівіан там теж значиться. Ось вона сидить поруч зі мною. Вивчає мій процес умирання. Я передзвоню за хвилину.

Він повісив трубку.

Із затискача на приладовій дошці фургона стирчали рахунки-фактури й записки з адресами, Каспер перегорнув їх – безрезультатно. В іншому затискачі була пачка дещо тонша, це були накладні. У Лайсемеєра був власний імпорт вин та делікатесів, деякі з паперів виявилися замовленнями на тиждень наперед. Каспер знайшов те, що шукав, аж нанизу. Це було замовлення з «Конона» на італійський обід наступної середи. До замовлення було додано брошуру, надруковану на папері ручного відливу. З тих, що могли б видати пасажирам «Конкорда» чи постояльцям готелю «Рітц» зі словами «Ласкаво просимо» і з описом запасних виходів та запевненнями чотирма мовами, що все це перелічується лише тому, що того вимагає законодавство, а взагалі-то ми ніколи не помремо, в усякому разі, не в цьому місці і не за такі гроші.

У брошурі були зображені будинки «Конона» в розрізі та основний план. Каспер начепив окуляри. На плані було відмічено все: сходи, запасні виходи, бібліотека й архів, конференцзали, приміщення дирекції, дві їдальні, чотири вбиральні на кожному поверсі, технічні служби, власний шлюпочний сарай і причальний пірс. А червоним маркером хтось до того ж відзначив, де слід сервірувати італійський обід.

Задзвонив телефон.

– Тобі відомо про дітей, – сказала Вівіан. – Офіційних повідомлень не було. Можливо, щоб не нашкодити їм. Можливо, для користі слідства. Одна дитина – дівчинка, мабуть, це вона намалювала карту.

На мить вона замовкла.

– Мене викликали, – продовжувала вона. – Але я відмовилася. Зазвичай нам надають усі відомості, які є в розпорядженні поліції, але в цьому випадку повідомлялося тільки те, без чого ніяк не обійтися. Мінімум інформації. Я відмовилася. Але одна моя подруга погодилася. Фахівець з дитячих хвороб серця. Одного з цих дітей колись оперували. Я подзвонила їй. Поліція намагається зв’язати цих двох дітей з чотирма або шістьма іншими дітьми. Вони зникли в інших країнах. Хлопчики і дівчатка. Від семи до чотирнадцяти років. Двоє з буддистської школи-монастиря в Непалі. Один у Таїланді. Сенегальська дівчинка з католицької школи у Франції. Немає ніяких відомостей, що підтверджують зв’язок між цими випадками. А тепер тримайся. Одну дівчинку знайшли. Її намагалися задушити. Слідів сексуального насильства немає. Але її катували. Крайні фаланги пальців на її лівій руці були відрізані. Але вона залишилася живою.

Обоє вони замовкли. Потім слухавку взяв Максиміліан.

– Ти, звичайно, не повіриш. Але у мене ще залишилися друзі. Я попросив їх поцікавитися Каїном. Мені тут дещо про нього надіслали. Твого віку. Про дитинство нічого не відомо. Перша згадка про нього – його служба у військово-морському флоті. Далі торговий флот, морехідне училище, штурманське стажування, морська академія, і ось він стає капітаном. Потім отримує ліцензію на морську торгівлю, потім складає військово-морський іспит. Потому працює в ІМО – Міжнародній морській організації. Паралельно вчиться на економічному факультеті. Наймолодший капітан флагманського судна за всю історію данського флоту. Залишає державну службу. Під підозрою в контрабанді. Він цілком міг скористатися своїм знанням міжнародних систем сповіщення і радіолокації. З 1995 року розшукується за незаконне судноплавство з порушенням міжнародних норм безпеки. Тоді, очевидно, економічні злочини. Його не бачили, не пізнавали і не фотографували з 1995 року. Припускають, що постійно живе в Англії. Припускають, що він організатор незаконної торгівлі компаніями через підставну фірму в Данії.

– Як може називатися його данська фірма?

– «Конон».

Каспер заплющив очі.

– Окультне, – продовжив він. – Якщо воно коли-небудь існувало. У цирку. Хто міг би про це щось розповісти?

– Скрізь шарлатани.

Каспер нічого не відповів.

– Ти не намагався звернутися до архіву Музею веселощів у Фредеріксберзі? До зібрання Барлі? До циркової агенції «Бумхоф»?

– Та жінка, – вів далі Каспер. – Про яку ви з матір’ю говорили. Якось це було пов’язано з птахами.

Максиміліан замовк. Десь там, у тиші, було чути страх.

– Феодора, – відповів він. – Єнсен. Найзнаменитіший номер з птахами. Найпрекрасніша пам’ять у світі. Але, по-перше, вона не буде з тобою розмовляти. А по-друге – це шлях у безвихідь.

Каспер нічого не відповідав.

– Притулок для старих циркових артистів у Крістіансхауні.

– Весь район Крістіансхаун евакуйовано.

– На добровільних засадах. Вона вже давно нікуди не ходить. Вона там; Якщо ще жива.

Слухавку знову взяла Вівіан.

– Лоне Борфельдт, – запитав Каспер, – де вона працювала, чим цікавилася?

– Це було давно. Наскільки я пам’ятаю, це було спільне дослідження. Медичного інституту «Панум» та Інституту вивчення свідомості.

Каспер чув, як моторний човен рухається по Стоккелепет. Він чув відбиття від екранів тисячі телевізорів, що оточували його. Якщо всі поверхні навколо тебе тверді, несприйнятливі і сильно відбивають звук, то сила звуку практично не залежить од відстані. Тоді невблаганний світ тисне на нас, не збавляючи гучності.

– Мені доводилося брати участь у нарадах експертів VISAR’а, – сказала Вівіан. – Може, з десяток разів. Я знайома зі слідчими. І з Поліцейського розвідувального управління, і з відділу А. Ці люди завжди тримають себе в руках. Але цього разу все інакше. Зараз їм страшно. Здоровим міцним поліцейським. Не знаю, що ти там затіяв. Але будь обережний.

Вона поклала слухавку. Він якийсь час сидів, дивлячись на телефон. Потім дістав лотерейний білет. Перевернув його. На зворотному боці була домашня адреса Лоне Борфельдт.

Вони проїхали форт Шарлоттенлунд, після купальні звернули від берега, об’їхали парк Дюрехавен у напрямку до схилів позаду містечка Родвад.

Будинки траплялися все рідше, нарешті вони закінчилися. Праворуч у бік протоки Ересунн тяглася долина, ліворуч видніли пагорби – круті, як скелі. Каспер опустив скло, подав знак, вони спинилися й вийшли.

Вони стояли біля високої дротяної огорожі. За лужком завдовжки метрів п’ятдесят прямовисною стіною здіймалася круча, але не було ніякого будинку. Лужок облямовували великі кущі. В одному з кущів ховався подвійний навіс для автомобіля, в ньому стояв маленький «мерседес». Поряд з ним – чорний позашляховик завбільшки з трактор. Вентилятор радіатора ще обертався, можливо, саме його він і чув.

Вони обоє поглянули вгору. Вікно дивилося прямо із стіни кручі, на висоті п’ятнадцяти метрів. Воно було еліптичної форми, з відстанню між фокусами метрів сім. Будинок був, мабуть, збудований усередині пагорба. Скло слабо світилося голубуватим світлом. Нагадуючи велике око.

Вони знайшли дверці в огорожі, високі, вузькі. У стовпі огорожі була втоплена кнопка і ледве помітні прорізи переговорного пристрою. Каспер нахилився до кнопки.

На початку свого твору «Або – або» К’єркеґор повідомляє, що його фаворит серед чуттів – слух. Що ж, він цілком міг дозволити собі написати таке, оскільки в середині XIX століття ще не було винайдено переговорні пристрої. Що б він сказав, якби опинився тут сьогодні увечері? Динамік булькав, немов фарширована індичка.

– Це я, – сказав Каспер. – Ситуація ускладнилася. Після нашої останньої розмови. Викрадено двох дітей. Їх досі не можуть знайти. Можливо, що скоєно вбивство.

– Я не хочу з вами розмовляти, – відповіла вона.

Франц Фібер відкрив свою скриньку з інструментами.

Знайшов якусь кришку на стовпі й відкрив її.

– Замкнутий контур, – сказав він пошепки. – Якщо я переріжу, спрацює сигналізація. Говори далі. Мені б знайти панель керування.

– Із самого дитинства, – продовжував говорити в прорізі Каспер, – з народження, я знав, що потрапив не туди. З родиною все гаразд, але планета не та. Тому я почав шукати. Якийсь вихід. Шлях додому. Я витратив на це все життя. Я не знайшов його. Але та дівчинка. Можливо, вона знає шлях.

Переговорний пристрій мовчав. Але він знав, що вона слухає. Франц Фібер підтягнувся, перевертом скотився через огорожу і приземлився по той бік. Він упав на руки і на свої кукси – м’яко, як кіт. Потім поповз по землі, немов гусінь-п’ядун. Відсунув убік галузку камелії. У кущах заховано металевий ящик. Він кивнув Касперові.

– Я зміряю повний опір, – прошепотів він. – Якщо вставити жучок з невідповідним опором, то сигналізація спрацює. Не стуляй рота.

– У мене немає дітей, – продовжував Каспер. – Я не був ніколи присутній під час пологів. Але мені здавалося, що ці двері мають бути відчинені під час пологів. Так само як і коли людина вмирає. На мить двері прочиняються. І можна почути те, що приховано за ними. Ось чому ви займаєтеся пологами.

– Ідіть собі, – пролунало з динаміка.

Франц Фібер з’явився за хвірткою. Його руки пролізли між ґратами. Він набрав код. Ворота відчинилися.

– Щось у вас схоже на мене, – сказав Каспер мікрофону, – ви шукаєте. Ви шукаєте якийсь шлях.

– Я просто хотіла бути багатою, – сказав переговорний пристрій.

– Це зрозуміло, – відповів він. – Ми всі цього хочемо. Навіть Бах хотів.

Франц Фібер шкутильгав по траві. Вхід до ліфта виднівся біля основи підніжжя схилу – прямокутник з неіржавіючої сталі.

– Дуже багатою, – сказав переговорний пристрій.

– Це загальнолюдське, – сказав Каспер. – Подивіться на Верді. Дядечка Скруджа класичної музики.

– Надто пізно, – сказав переговорний пристрій.

– Ніколи не пізно. Я знаю, про що кажу. У мене вже бувало так, що все було пізно. І не раз.

Від ліфта Франц показав йому піднятий великий палець.

– У нас договір з охоронною агенцією, – сказала жінка. – Я їм зараз зателефоную.

Переговорний пристрій замовк.

Ліфт був циліндричної форми, він злетів угору, немов новорічна петарда.

– Я міг би скласти іспит до «СКАФОР», – сказав Франц Фібер. – Вони видають ліцензії електрикам, які встановлюють охоронні системи. Я сам займаюся електрикою в «ягуарах». Намагаюся підтримувати себе у формі.

Двері відчинилися, вони опинилися між шубами й чоловічими пальтами. Каспер уперше бачив, щоб ліфт відчинявся прямо в передпокої, посеред приміщення – немов караульна будка.

Він розчинив двійчасті двері, і вони увійшли до вітальні.

Приміщення було еліптичне, як і вікно, і повторювало форму корпусу судна. Дошки на підлозі були завширшки півметра. Ті меблі, які Каспер устиг помітити, були дизайну Еймсів.

Лоне Борфельдт сиділа на дивані. Посеред кімнати стояв власник позашляховика, він був схожий на свій автомобіль: блискуче чорне волосся, повний привід і цілковите небажання пропускати будь-кого вперед. І він, і жінка були вочевидь вражені.

Чоловік справився з потрясінням і рушив їм назустріч.

– Нам не можна хвилюватися, – сказав він. – Ми чекаємо дитину.

– А ви певні, що саме ви батько? – спитав Каспер.

Потрясіння повернулося. Але тільки на мить. Чоловік схопив Каспера за сорочку.

У багатьох людей склалося якесь хибне уявлення про клоунів. Вони думають, що коли клоун може бути незграбним, як дитина, то в нього і статура дитини.

Каспер ударив його ліктем знизу вгору. Супротивник не був готовий до удару, який поцілив у нижню частину легень крізь черевний прес. Він упав на коліна.

Каспер поставив один з еймсівських стільчиків за його спиною. На кухні він знайшов таз, наповнив склянку водою з-під крана. Відтиснув рушник. Франц Фібер стояв прихилившись до стіни.

Потім Каспер поставив таз перед чоловіком. Простягнув склянку і рушник Францові. Сів навпроти жінки. З того часу як він востаннє бачив її, вона підмалювала очі.

Коли ж уважніше глянув, то виявив, що це не косметика. Це було двадцять чотири чи, швидше, сорок вісім годин без сну.

– Чим цікаві передчасні пологи? – спитав він.

– Річ у тім, що деякі діти виживають, відповіла вона.

Каспер пересунув стілець. Так, щоб їй не було видно чоловіка із стільчиком. Це як на манежі. З погляду звуку чоловік і дружина поводяться як бізони: притиснувшись одне до одного спиною, вони спільно захищаються від жорстокого світу. Якщо ти витягуєш когось із публіки на сцену, то, аби добитися від них максимуму, слід розділити парочки.

– Це завжди цікавило лікарів та акушерок, – продовжувала вона. – У колишні часи, коли новонародженими займалися поверхово, час від часу траплялося, що передчасно народжені діти, яких вважали померлими і забирали від матерів, оживали і кричали. Вони хотіли жити. І хотіли, щоб їх любили.

– Так от що ви шукали. Тих, хто міг розповісти, звідки беруться такі діти. Чому деякі з дітей з’являються на світ з таким великим бажанням жити.

Вона кивнула.

– І тоді ви уклали договір з Притулком. Із Синьою Пані.

– Вони запропонували, щоб я зайнялася обстеженням дванадцятьох дітей. Тоді їм було від шести місяців до чотирьох років. Діти різних національностей. Але їх збирали в Притулку раз на рік. Мені було доручено вивчити й описати їхні пологи. Усі акушерські подробиці. Крім цього, обставини, які в інших випадках ніколи не реєструються. Відносини між батьками. Людей, які мали стосунок до пологів. Навіть погоду. І потім мені було доручено спостерігати за їхнім загальним станом здоров’я.

Навколо неї було щільне поле смутку, жінка, якій скоро народжувати, не повинна так звучати, – здавалося, вона відмовляється від усього.

– Ви продали інформацію Каїнові, – сказав Каспер. – Ви отримуєте від нього гроші. Він, видно, фінансував вашу клініку.

Вона нахилилася вперед настільки, наскільки дозволяв живіт, і заховала обличчя. Чоловік, стоячи навколішки, перегнувся через стільчик і виблював у таз.

Каспер підвівся і підійшов до вікна. Вид з вікна був незрівнянний. Зовсім не данський. Неначе десь у горах. Видно було все узбережжя – від Ведбека до Амаґера.

Біля вікна стояв телескоп, дуже потужний, Каспер приставив око до окуляра, поле зору нервово вібрувало. У фокусі опинився блакитний шліфований смарагд у чорній облямівці. Це був освітлений басейн – мабуть, санаторій Торбек, поєднання приватної лікарні й курорту, побудований, поки Каспер був за кордоном. Він чув про нього, але ніколи там не бував.

Він повернув телескоп. Знайшов вежу «Конона». На горішніх поверхах горіло світло.

Потім дістав ту карту, яка була додана до накладної. Судячи з карти, світло горіло на поверхах дирекції.

– Ви повинні були оглядати дітей, – продовжував він. – Днями. Саме для цього вони збиралися вас використати. Їм потрібний був лікар.

– Двоє лікарів, – відповіла вона. – Я і професор Франк.

– З Інституту вивчення свідомості?

Вона кивнула.

Каспер глянув на Франца Фібера.

– Вулиця Естервольґаде. Поруч з Ботанічним садом. У тих будинках, де колись була Копенгагенська обсерваторія.

Каспер повернув телескоп. Знайшов палац Розенборґ. Копенгагенська обсерваторія була найвищим будинком міста, поряд з палацом. Він знайшов вежу обсерваторії. Навів на різкість. Зовні по периметру вежі були побудовані скляні офіси, схожі на теплиці.

– Де ви їх оглядали?

– Я все втрачу, – відповіла вона.

Обличчя її було біле, майже світилося.

– Все одно ми всі втратимо все, – промовив Каспер. – Лишається тільки один вихід. Ми можемо спробувати втратити це якось гідно.

Він був задоволений, що і Франц Фібер, і укляклий батько дитини присутні при цьому. Це створювало відчуття хоч би якоїсь публіки. Для його золотих реплік.

– Подивіться на мене, – сказав він. – У мене немає ні копійки. Все втрачено. Не одружений. Дітей немає. Кар’єра скінчилася. Депортований з країни. Мене розшукують у дванадцяти країнах. Але я у процесі наведення ладу. Це по мені помітно? Що десь там, у глибині, таїться, готова от-от народитися, чистота?

– Здається, ви схожі на якогось волоцюгу, – відповіла вона.

Він випростався.

– Вони привезли дітей сюди, – сказала вона, – вони живі, стан їхній був задовільний. Їх збираються використати для чогось. Це якось пов’язано з поштовхами. Не знаю як.

Він відрегулював телескоп. На даху будинку були дві шлюпбалки. На колесах. Позаду них – силует двигуна.

– Чим займаються в «Кононі»?

– Офіційно це фінансова установа. Вони торгують винятково опціонами.

– Де Каїн?

Вона похитала головою.

– Про яке вбивство ви говорили? – спитала вона.

– Поліція вважає, що є зв’язок між низкою викрадань. Одну дитину було знайдено. Дівчинка. Її катували і душили.

Він пішов до дверей, вона пішла за ним.

– Я хочу все виправити, – сказала вона. – Щоб можна було дивитися в очі своїй дитині.

– Почекайте до пологів. Ми, здійснюючи паломництво заради спокутування, робимо все послідовно.

Каспер допоміг підвестися укляклому чоловікові і посадив його на диван. На столику біля дивана лежала пачка роздруківок на стандартних аркушах.

– Що було спільного, – спитав він, – у всіх цих пологах?

– Не було ніяких ускладнень. Усе проходило спокійніше, ніж під час звичайних пологів. Швидше. Деякі з жінок були матерями-одиначками. Більшість були заміжні. І ще – погода…

Вона стояла впритул до нього.

– На небі були веселки, – пояснила вона. – У всіх випадках ті, хто приймав пологи, бачили веселку. За вікном. Я розмовляла з кожним з них окремо. Вночі теж були веселки. Бувають і нічні веселки. Гало навколо місяця. Білі веселки на нічному небі, місячне світло, відбиване хмарами.

Він відчинив двері до ліфта.

– Залишається сподіватися, що в кінці шляху чекає золото, – сказав він. – Там, де кінчається веселка.

Вона заступила двері.

– Ці діти, – сказала вона, – хлопчик і дівчинка, вони не зовсім звичайні діти.

Він не знав, що відповісти.

– Вони були спокійні, – сказала вона. – Не веселі. Але дуже спокійні. Я не можу пояснити це. Але це було неприродно. Їм би належало бути пригніченими.

Він обережно прибрав її руку з дверей ліфта.

– Каїн, – продовжувала вона. – Він власник санаторію. Зараз він там. Він телефонував звідти. П’ять хвилин тому.

– Як ви дізналися, що він телефонував звідти?

– Звук великих джакузі. Я чула його.

Він почув звук її системи. Глибокий, прадавній. Звук якоїсь нескінченної туги.

– Ви народилися передчасно, – зрозумів він.

– На сьомому місяці. Мене оголосили мертвою. Поклали до мийні. Де, кажуть, я стала стукати по кришці, якою накрили піднос. Коли я почала працювати акушеркою, то познайомилася з лікарем, майбутнім пенсіонером, який пам’ятав мою історію. Він називав мене «Лоне з мийної».

Каспер не міг стримати свою руку. Вона мимоволі зметнулася вгору й погладила її по щоці. Хоча він чудово розумів, що не варто дуже вже пестити вагітних жінок на очах у їхніх чоловіків.

– До речі, Франц і я, – зауважив він, – ми просто не тямимося від тих, хто намагається вижити.

– Я не з полохливих, – сказала вона. – Але я боюся його. Каїна.

Каспер зробив знак, Франц звернув на стоянку край дороги. Каспер показав на пласку металеву фляжку.

– Чи не знайдеться ще трохи запальної суміші, – спитав він, – для двох холостяків, які щойно навідали молоду пару, що чекає на збільшення родини?

Франц Фібер налив, виноградний дух наповнив машину.

– Який звук іде від людини, яка вбила дитину?

Каспер скористався б якими завгодно кружними шляхами, аби уникнути відповіді на питання. Але очі хлопця жовто й наполегливо світилися в темряві.

– Двічі в житті, – сказав він, – мені довелося опинитися поруч з людьми, які вбили дитину, обидва вони були цирковими артистами, один з них задавив дівчинку, це був нещасний випадок, другий забив до смерті свого сина. Навколо обох було тихо.

Він відчув безпорадність. Перед великим жахом і великими чудесами ми безсилі. Меса сі-мінор і великі війни – з такими речами окремій людині ніяк не впоратися.

Але він чув, що цей молодик ще безпорадніший. І хіба – в цьому безпритульному світі – одноокий не зобов’язаний спробувати допомогти сліпому?

– Є два види тиші, – сказав Каспер, – чи, в усякому разі, я це так чую. Є висока тиша, тиша для молитви. Тиша, коли ти близький до Божественного. Та тиша, яка є сконденсоване, неясне передчуття народження звуку. І є інша тиша. Безнадійно далека від Бога. І від інших людей. Тиша відсутності. Тиша самотності.

Він відчув, що хлопець щирий з ним. Між ними виник контакт. Інтерференція. Вони були зовсім поруч один з одним.

– Я знаю їх, – сказав Франц Фібер. – Ці два види. Я обидва їх знаю.

– Ті двоє людей, про яких я говорив, були беззвучні. Щось покинуло їх назавжди.

Каспер торкнувся плеча Франца. Якщо хочеш послати сигнал без перешкод, то слід скористатися фізичним контактом.

– Але за цією їхньою тишею, за ізоляцією, вони звучали як і всі інші люди. Як ти і я. Тож коли ти або я, коли ми потрапимо в таку ситуацію, якщо світ від нас відвернеться. Чи коли ми самі відвернемося від світу. Це могли б бути ми. Це можемо бути ми. Ось про що я думав, коли сидів перед ними. Що на їхньому місці міг би бути я.

На мить виникла цілковита відкритість. На мить Каспер відчув, що обидва вони дивляться в той простір, де ширяють найчорніші демони і звідки всі ми час від часу отримуємо чималі дози з величезної клізми. Хвилину молодик тримався, потім не витримав:

– Може, зателефонувати до поліції?

– За хвилину, – відповів Каспер. – Коли ми вирушимо за провідною зіркою.

Він зробив ковток із посрібленої кришки. Дуже ймовірно, що алкоголь і не діє так ефективно, як щира молитва. Але, в усякому разі, він діє так само швидко.

Фари освітили кущі, позашляховик промчав повз них зі швидкістю сто сорок кілометрів на годину. Франц Фібер утупився в Каспера. Тільки зараз Каспер почув, що хлопець уже близький до межі своїх можливостей.

– Вона брехала, – сказав Каспер. – Коли говорила, що їй привозили дітей. Тепер вона хоче поїхати і все виправити. Якщо вже жінка її вагової категорії так розійшлася, значить, вважає, що вона безсмертна.

7

В’їзд до санаторію був облямований двома чотиригранними гранітними колонами й пишним чагарником. Каспер подав знак, і машина спинилася за п’ятдесят метрів від колон.

Будинки розташовувалися на шести терасах, що спускалися до старих вілл Торбека. Побудовані вони були з такого темного граніту, що вночі він здавався чорним. Але знизу було підсвічування, а з кам’яних чаш по-тропічному пишно струмували кручені рослини і квіти. Усе це нагадувало про висячі сади Вавилона – диво для квітня в Данії, коли останні морозні ночі ще з усмішкою чекають свого часу.

– Це для клієнтів, – пояснив Каспер, – усі ці квіти. Аби вони повірили, що сучасні технології знищили всю дріб’язковість природи і що немає ніякої потреби старіти, якщо раз на три місяці можна вприскувати чергову порцію ботоксу в мішки під очима.

– Якесь не біблійне місце, – відгукнувся Франц Фібер.

З гачка за сидінням водія Каспер дістав дві двобортні кухарські куртки і простягнув одну з них Фіберові.

– Не будьмо аж надто вже святими, – сказав він. – Чи можемо ми бути певні в тому, що Богоматір відмовилася б від підтяжки обличчя й виправлення прикусу? Якби їй це запропонували.

Молодик надягнув куртку. Руки у нього помітно тремтіли.

Каспер поклав руку йому на плече. Повернув його до себе.

– Подумай про дітей. Уяви їх собі. Батьків поряд немає, їхній дім далеко. Навколо них відбувається щось незрозуміле. Вони безпорадні. Ти чуєш це? Коли я бачив її востаннє, у неї були сліди побоїв. Навіть ось такі діти насправді безпорадні. І вони залежать від нас з тобою. Ти відчуваєш це?

Молодик ковтнув слину.

– І крім них. Тисячі інших дітей. У такому ж стані безпорадності. Або ще гірше. І в нас самих. У тобі і в мені. Ховаються два маленьких хлопчики. Ти чуєш їх? Ти відчуваєш співчуття? Воно – наше паливо. Єдине, що може допомогти рухатися далі. Через усю симфонію.

Франц Фібер дивився на нього. Ця мить мала в собі якусь велич. Як у Кемпфа[48]48
  Вільгельм Кемпф (1895–1991) – знаменитий німецький піаніст і композитор.


[Закрыть] в повільній частині сто дев’ятого опусу.

У такій ситуації важливо не дозволити затопити себе емоціям. А якось діяти й повернути все в інше русло. Як Бетховен. Постаратися ушляхетнити сентиментальність.

Каспер подав знак. Фургон рушив. Каспер опустив скло.

З кущів з’явилася людина в темній уніформі – під колір граніту. Каспер махнув рукою, показуючи кудись у глиб автомобіля.

– Там позаду лежить гарячий, як присок, шматок м’яса. Сідло теляти а-ля граф Меттерніх. Температура його не повинна опуститися нижче за шістдесят градусів, коли воно опиниться на столі у Каїна. Якщо ви затримаєте мене навіть на три хвилини, то ви пропаща людина.

Тропічний пейзаж поглинув охоронця.

Вони перейшли через приймальню із зігнутими, немов у залі «Плеєль», стінами, через вітальню, лунку, як зала «Мантзіус». Мимо стаціонара, де важливо було дуже добре прислухатися, аби пригадати, що ти – в лікарні. Їм не трапилося жодного приміщення, не придатного для запису вашого наступного камерного твору.

Але стіни відбивали не камерну музику. Вони відбивали замішання й розгубленість людей, які сподіваються, але глибоко в душі не вірять, що косметична клініка може хоч би на міліметр наблизити їх до того, що для них так важливо.

Вони увійшли до амфітеатру, на сходинках перед великим каміном лежали або сиділи півсотні жінок, усі вони були в білих халатах.

У дверях, у хмарі пари, з’явилася рудоволоса жінка із зеленими очима, у білому халаті і з пучком свіжого березового пагілля в руках, напевно лазниця. Звучання її було таким чарівним і авторитетним, що Касперові захотілося, аби у нього знайшовся час і трапилася нагода, знявши штани, попросити її про дванадцять ударів цим березовим віником.

– Що ви тут робите? – спитала жінка.

– Насолоджуємося акустикою, – відповів Каспер. – Я всією душею вболіваю за бідних. Але мої вуха люблять палісандр. І високі стелі.

– Ви в жіночому відділенні.

– Ми тут за службовим обов’язком. А свою сексуальність ми залишили за дверима.

Він почув, як звучання її пом’якшало.

– Вона не дуже-то слухається, – сказала вона. – Ваша сексуальність. Якась її частина все одно просочується.

Каспер простягнув їй той піднос, який він прихопив із собою з машини.

– Візьміть канапе. Забудьте про дієтичний корм для кроликів. Покладіться на природну регуляцію апетиту.

Жінка взяла один з маленьких медальйонів з листкового тіста. Каспер запропонував канапе жінкам, що сиділи поблизу.

– А де ж Каїн?

– Хайді зараз його стригтиме.

Каспер простежив за її поглядом. Крізь велике скло йому було видно веранду, побудовану на гранітній платформі, яка, здавалося, плавала в повітрі. За склом він побачив зелені рослини й перукарські крісла. В одному з крісел сиділа людина.

Каспер нахилився до рудоволосої жінки:

– Може, хтось і скаже, що виникле між нами взаєморозуміння, яке, можливо, стане початком тривалої дружби, не слід опошляти грошима. Я з цим не згоден. Кілька купюр цілком можуть стати зворушливим акомпанементом до природного співзвуччя сердець.

Він простягнув жінці чотири тисячокронові купюри.

– Добре б затримати Хайді на якісь десять хвилин. Ми з Каїном ходили разом до школи танців. Світлі спогади. Нам хотілося б віч-на-віч хвилин десять позгадувати минуле. Він завжди танцював за даму.

Жінка склала купюри.

– Ви заглянете дорогою назад?

Каспер подивився на Фібера. Обличчя молодика було вкрите тонким шаром поту. Можливо, причиною тому була пара з лазневого відділення.

Таємниця любові частково полягає в умінні зосередитись і добровільному самообмеженні.

– У наступній інкарнації, – відповів він.

Він подивився на жінок. Акустика в залі була як в мініатюрному варіанті зали Карла Нільсена. Звук п’ятдесяти жінок був немов ніжний дотик теплого вітру. Він міг звернутися до них, не підвищуючи голосу.

– Серце кожної людини випромінює звукове поле, – промовив він. – Воно звучить чудово, на жаль, ми самі його приглушаємо. Цієї миті ви звучите прекрасно. Серед вас немає жодної, заради якої ми з Францом не були б готові порушити чернечу обітницю й відвезти вас до себе додому. Якби ви тільки прислухалися по десять хвилин щодня. До свого серця. Знімаючи ту напругу, яка заважає поширенню звукових хвиль. Чорт забирай, ви б зазвучали як Бах.

Жінки втупили очі в нього. Він поставив піднос із канапе на сходинку. Зняв кухарський ковпак. Уклонився. І задкуючи, вийшов за двері.

Франц вийшов за ним. Голос його тремтів.

– У нас є мета. Ми повинні врятувати дітей. Ми незаконно проникли всередину. А ти поводишся як божевільний.

Вони перетнули концертне приміщення, де стояв «Стейнвей». Зимовий сад був просто перед ними.

– Почекай надворі, – сказав Каспер. – На випадок, якщо Жінки підуть за нами.

Він увійшов до приміщення. Всі стіни в ньому були скляні. У самісінькому кінці, за стіною, виднівся басейн, що світився, немов блакитний коштовний камінь. Далі, за басейном, було урвище метрів тридцять – униз до вогнів Торбека. За вогнями виблискувало море. Каспер запнув довгі білі завіси на вікнах.

Людина в кріслі дивилася не на вид за вікном, вона сиділа обличчям до власного віддзеркалення у високому дзеркалі. Вона була в білому халаті, шкіра її все ще горіла після сауни.

На поличці під дзеркалом Каспер знайшов перукарські ножиці та гребінець.

Очі людини в дзеркалі спинилися на Каспері. Відзначили білу куртку. Інтерес в очах згас.

Ось так ми, люди, й помиляємося. Ми не помічаємо по-справжньому несподіваного, коли воно постає перед нами перебране в буденний одяг.

– Хайді запізнюється на кілька хвилин, – сказав Каспер.

І став у нього за спиною.

Він був Касперового віку. У нього було тіло атлета. Або циркового артиста.

Тим кінцем гребінця, на якому були великі зубці, Каспер підняв волосся у нього на потилиці. Так, що тому не було видно в дзеркалі. І зістриг пасмо волосся просто біля самісінької шкіри.

Він прочинив свій слух, щоб почути цю людину.

Він почув її ставлення до матеріального світу. Глибокі тони, ті частоти, які й надають руху фізичним об’єктам.

Він почув гроші – більше, ніж він чув будь-коли. Він почув будинки. Автівки. Почув майбутнє. Золоті економічні можливості.

Він почув його сексуальність. Вона звучала надзвичайно цікаво. Мужність, але з яскравими відтінками жіночності. Він міг би завоювати будь-яку жінку. І більшість чоловіків.

Каспер слухав регістр його почуттів, він був широкий, нюансований і вибухонебезпечний. Багато світла й багато пітьми, в однакових пропорціях – як у Моцарта.

Він почув його серце. Це був великий звук. Великодушний. Гарячий.

Він почув високі частоти. Винахідливість. Інтуїцію. Інтелект. Це були багаті звуки – людина ця вібрувала від внутрішнього життя.