Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 26 страниц)

– Хлопці! Щось так гуркоче під водою! Так б'є у вуха – аж болить! – устиг пірнути і відразу ж вискочити Мансур.

Спустилися в протоку між третім і четвертим острівцями. Янг з Туном упірнули і відразу ж виринули.

– Не витримати! Голова розколюється!

І тут їх помітили з понтона: закричали, замахали руками, щоб вилазили з води і забиралися геть. Але хлопці тільки запливли за острівець і знову почали стежити зі схованок, дивитися, що робиться на понтоні, біля понтону і рифів.

Ось із води один за одним виринули двоє у масках і з балонами за плечима. Їм допомогли вилізти на понтон, зняти балони. А маски позривали вони самі, важко дихаючи й прочищаючи пальцями вуха. Собака нетерпляче скімлив, хотів загавкати на незнайомих, але Мансур затиснув йому писок, пригнувши до скелі. Робітники, які працювали на понтоні, витягували з води чорні шланги з гострими залізними наконечниками.

– Може, якийсь скарб сховали? – у Мансура загорілися очі.

– Дурня такого, як ти! – плюнув Тун.

– Я підпливу туди під водою, подивлюся. Я вмію дивитися під водою! – Мансур посунув зі скелі ногами вниз.

– Тихо, вони відпливають! – показав Янг на корму понтона, де заторохтів двигун, завирувала буруном вода.

Понтон відпливав поволі, коло борту стояв чоловік у шортах і пропускав через долоні дроти, які вели під воду.

– Гуд! Стоп! – прозвучала команда на понтоні.

– Я пірнаю! Бо потім не знайдеш цього місця! Потримайте собаку! – Мансур відіпхнув собаку, який вбирався лізти за ним, і впірнув. Спинити його не встигли.

У ту ж мить на понтоні один з дядьків махнув рукою, і глухий вибух стрясонув усе навколо. На місці рифів і атольчиків, що перегороджували вхід у лагуну, здійнялися величезні білі стовпи води і уламків коралів. Упали, зашльопали важко у воду уламки рифів.

– Мансур!!! – закричали перелякано Янг і Тун, ластівками злетіли в повітря, шубовснули у воду. Скочив за цими і собака.

Мансур сплив серед різнобарвних риб якось неприродно, догори животом, потім перевернувся на бік, почав занурюватися у воду. І тут його підхопили Янг і Тун, потягли до острівця. Повернув за ними й собака.

З Мансурових вух і носа текла кров. Його трохи поторсали і він закашлявся, випльовуючи воду. Живий!

– Мансуре! Скажи хоч слово! Мансуре! – благали хлопці. Собака тихо заскавучав.

А Мансур тільки стогнав і скреготав зубами, очей не розплющував.

– Та що ж це робиться?! – закричав Тун. – Учора двох убили і сьогодні… Що нам його батько скаже?!

– Швидше в село, можливо, хтось йому допоможе… Переверни долілиць! Трохи підніми! – коли Тун підняв Мансура, Янг підліз під нього так, щоб голова й одна рука Мансура були на одному плечі, а друга рука – на другому. Ступив, зігнувшись, у воду. – Збоку пливи, страхуватимеш.

Важкий був Мансур. Поки дісталися до третього острівця, а потім до другого, Янг сам наковтався води. Далі вже тягли Мансура удвох, під руки, поклавши його на воду горілиць. Янг гріб лівою, Тун – правою рукою.

На мисі-півострові відпочили – не довго, щоб тільки трохи вернулася сила. Кілька разів притиснули Мансурову спину, поклавши животом на коліно Янгові, бо хлопець, поки тягли, знову наковтався води.

Так-сяк посадили Мансура на зчеплені в замок чотири руки, понесли в село.

Вищав, бігав навколо них собака.

4

Було і плачу, і крику.

І не тільки в Мансуровій хатині, а по всьому селу. «Людоньки, та що ж це робиться?!» – звідусіль голосили жінки. Стискували щелепи похмурі чоловіки – у безсиллі й гніві. Кому поскаржишся? Хто допоможе? До бога – високо, до султана – далеко. Та й ходили ж до султана, скаржилися і просили милості. Ну, а що з того? Не батько він своєму народові, ні… Добре, що ще ходаків живими відпустили.

Дехто побіг на берег лагуни. Якщо не врятують свої пальми, то хоч зелені горіхи зберуть. Не було вже у людей ні страху, ні поваги до Лі Суня. І відлупцювали його, і розкидали все його ошмаття, відібрали горіхи. Особливо старався Амара.

– Я вам це пригадаю… Я вам пригадаю!.. – погрожував Лі Сунь.

На американському катері він поторохтів на Гірський.

Повернувся майже опівдні з п'ятьма поліцейськими і чиновником з папкою під пахвою. Поліцейські були у чалмах, з карабінами і кривими тесаками, більшими, ніж криси-кинджали. Чиновник був одягнутий, як індієць – у чорній шапочці, схожій на пілотку, в білому сюртуку і білих штанях. Катер з ними ввійшов у лагуну, не зменшуючи швидкості, з розгону ткнувся у білий пісок. Скинули трап і всі п'ятеро поліцейських, чиновник і китаєць зійшли на берег.

Пішли одразу не в село, а до наметів, де розташувалися американські солдати й офіцери. Перешіптувалися, розмовляли там, може, з годину, про щось домовлялися.

Гострі очиці в Лі Суня…

– Гей, ви! – помітив він Янга і Туна, які залягли під кущами і стежили, що діється в лагуні і на березі. – Покличте сюди Ганеша! І швидко: одна нога тут, друга там!

Янг і Тун показали йому язики, перекривили і… зникли в гущавині.

– Не покличуть. Але я сам знаю, де Ганеш живе і де той розбійник. Будь ласка, йдіть за мною! – покликав він поліцейських.

Амару зловили, привели під Дерево Сходів. Привели старосту.

– Іменем Його Величності султана!.. За замах на священну і недоторканну приватну власність!.. – вигукував високим, ледь не зривався, голосом чиновник, ніби виступав перед багатолюдним натовпом.

Амару поліцейські кинули на землю й відлупцювали бамбуковими палицями. Так само побили й Ганеша – за то, що зовсім розбестив своїх односельців, не стежить за порядком. Добре побили – не зміг підвестись.

– Не прикидайся, негіднику! – почали штовхати його ногами. – Скажи спасибі, що не арештували й не віддали до суду!

Але Ганеш не вставав.

– Краще зовсім добийте… Я не переживу цього сорому… – стогнав він.

Знову підрядився скликати всіх крамар Лі Сунь.

Поки люди збиралися, поліцейські знемагали від спеки. То один, то другий брали кокосові горіхи, одним ударом зрубували їм маківки, ніби голови ворогів султанату і смоктали сік. Підносили й американцеві-офіцерові, який стояв тут таки і байдуже дивився на екзекуцію.

Прийшло зовсім небагато людей – може, третина тих, що були вчора на сході.

Топким гавкітливим голосом чиновник говорив, що часу на роздуми у людей було багато. Тепер усі мають зібратися за дні години. У лагуні біля берега на них чекають катер і вельботи, американці всіх безкоштовно доставлять на Гірський.

– Хто голова сім'ї, будете підходити сюди по допомогу. Кожному буде вручено чек на пред'явника, по чеках можна на Гірському або на Головному в конторах банку одержати п'ятдесят доларів.

У відповідь чувся тільки плач-скиглення, ніби в людей уже й сили не було, щоб заплакати на весь голос. Не переставав стогнати і Ганеш.

Потім говорив офіцер, а чиновник перекладав. Американці нікого не будуть звинувачувати, що поранили їхнього солдата.

– Сталося непорозуміння, якого більше, я сподіваюся, острів'яни не допустять. – Голос офіцера був ледь не батьківський.

– А як же… А як же тоді… – застогнав, закашлявся кров'ю Ганеш. – Ваш солдат двох наших застрелив!.. І йому нічого за це не буде?!

Чиновник швидко переклав сказане офіцерові.

– Цього не може бути, тому що бути такого не може! – відповів офіцер.

– Такі факти і мені невідомі, – додав від себе чиновник. – А вам ми могли б ще добавити за цей наклеп. Але ви мені потрібний живий… Називайте кожного голову сім'ї. Складемо списки, акт на витрати.

Поліцейські підтягли Ганеша до баньяна, посадили під дерево, прихиливши спиною до стовбура.

5

Плач і голосіння лунали над селом, над усім Біргусом.

Люди не знали, що брати, що залишати. Може, десь у великому цивілізованому світі, на Головному, на Раї, бляшанка з-під консервів, що правила за кухлик, не варта була виїденого черепашачого яйця. А біргусівцям у їхніх злигоднях усе було дороге, усе миле.

Минула година, минула друга, а ніхто не був готовий залишити свою хатину. Люди щось зв'язували, перев'язували, залишали і знову брали. А хто і був готовий, то не висувався, оглядався на інших. Раніше люди йшли за бомом, за старостою, а тепер їх не було. І всі в розгубленості ховалися в темні кутки, в кущі, думали відсидітися, врятуватися.

Батько навантажив на Янга стільки всього – віслюк не поніс би. Сам узяв в оберемок порося, через плече перекинув в'язки курей, і вони тріпоталися, пробували летіти, дряпали кігтями і дзьобами спину й ноги. У матері був тільки один клуночок з одягом і лампа без скла й гасу (коштовна річ, хоч нею ніколи не користувалися). Матір неможливо було витягнути з хати, вона цілувала кожну бамбучину, кожну деревинку. А коли вийшла, то вчепилася за криву пальму, що схилилася біля хатини, і ридма заридала. За нею заплакав і Янг, хоч досі тільки крадькома витирав то одне око, то друге. Злизував сльозини з тремтячих губів батько, раз у раз підштовхуючи порося коліном знизу, щоб не сповзало з рук. Потім батько опустив порося на землю, затиснув його ногами і покликав Янга. Попорпався у його клункові, що гнув хлопця, як циклон пальму, дістав мотузок, перев'язав порося, кінець намотав на кулак.

– Ну – ходімо… Ходімо вже помалу… – гладив він плече матері вільною рукою, умовляв. А вона тільки хиталася з боку в бік, наче од вітру, рвала на собі волосся.

Тим часом у селі почало діятися щось жахливе. Мотори заревли зовсім близько, між хатинами. Бульдозери йшли щільно один біля одного – будівлі розсипалися і лигали під гусениці з сухим тріском і пилом. А пальми піддавалися не одразу. То один, то другий бульдозер з натугою ревів мотором, пальма, у яку впирався ніж, судорожно тремтіла. І от… соковитий скрегіт-тріск, дерево п шумом гупає, аж земля здригається. А бульдозер ще й проповзе по пальмі, ніби йому хочеться причавити дерево до землі.

Янгові здалося, що з одного бульдозера щирив зуби Пуол. Придивився – він! Пуол сам трощив свою хатину!

– Виродок! Щоб ти маленьким здох!.. Проклинаю тебе! Проклинаю навіки! – потрясав кулаками його батько Джива.

Сплески-вибухи плачу спалахували то там, то тут. У розгардіяші, серед машин і людей, метушилися, і поліцейські, витягували з хатин людей – трохи не з-під самих гусениць, били палицями по спинах, по головах. До хто пробував відбиватися, а жінки пускали в хід нігті йI зуби. І поліцейські тоді зовсім навісніли.

Батько носі, тремтів, давав Янгові кінець мотузка і не міг попасти у хлопцеву долоню. Але віддав зрештою, щоб Янг і свинку-рябуху вів. А сам ще попорпався у Янговому клунку, дістав портретик бога Вішну. За рамку образка подекуди трималися засохлі квіти ліан та орхідей, папорові квіти. (Янг любив Вішну на цьому портретику: три обличчя в нього – і всі такі світлі, добрі; шість рук, і в кожній що-небудь тримає; коло бога сумирні собаки, гарний і ситий буйвол). А батько тим часом підпалив сірником священну запашну паличку для обкурювання, почав ходити з образом і паличкою навколо хатини і найближчих пальм. Потім став коло пальми, яку все обіймала і цілувала мати, задимів направо, наліво і на них. А грізні, страшні машини з ножами-відвалами уже зовсім близько, уже прямують в їхній бік…

– Ні-і-і!!! – страшно закричала раптом мати. Кинула свій клуночок і лампу, полізла на пальму. – Не віддам ніко-ому! Не віддам!!!

Хоч і нахилена була пальма, але обважнілій матері лізти було незручно. І все-таки лізла, дряпаючи собі ноги, вище й вище. Ось уже зосталася тільки та частина стовбура, яка, розпрямившись, простяглася вгору.

– Геть, геть! Ідіть по розрахунок! – кричали поліцейські. – Чого тут стоїте? Геть! – накинулися вони на Янга і його батька. – А ти?! Злазь зараз же, товста мавпо! – затряс кулаком на матір поліцейський з вусами.

– Не злізу! Не відда-ам!!! – кричала зверху мати. – Люди! Вилазьте на дерева! Вони не посміють нас…

Але її ніхто, може, й не чув за ревінням моторів, людським голосінням. Страх за матір скував Янга, він не міг зрушити з місця.

– Іменем Його Величності султана Муту – злазь!!! – вусатий поліцейський, схопивши якусь ломаку, пожбурив у матір. – Дістанеш тридцять ударів палицями! Злазь!

– Лю-доньки!! – кричала мати своє. – Не піддавайтеся!

– Ану – потряси її трохи! – крикнув вусань водієві бульдозера і ще щось додав по-англійському.

Бульдозер ревнув загрозливо, крутнувся на одній гусениці, зайшов збоку. Ніж-відвал у цього бульдозера був не рівний, а складався ніби з двох, поставлених під кутом один на одного, утворився ніби тупий ріг з гострими ребрами. Бульдозер ревів-газував, розхитував ножем пальму. Янг бачив, як метлялася вгорі мати, міцно обхопивши стовбур руками й ногами і щодуху репетуючи. Бачив, як щирив зуби в дурній посмішці водій-здоровило, висунувшись з кабіни; мабуть, забава йому подобалась.

– Матусю, не треба! Матусю, зла-азь! – кричав, голосно плакав Янг.

– Стривайте, душогуби! – зайшов наперед і щосили вперся у відвал бульдозера батько. – Вона злізе! Вона вже злазить! – і знову виставив для захисту образок Вішну.

Але що було водієві до їхнього бога, коли він, видно, і свого не поважав.

І раптом… страшенний тріск, пальма зламалася в тому місці, куди впирався бульдозер. Махрова верхівка, описавши велику дугу, впала на землю. Батько ледве встиг відхилитись: кінець дерева, його прикорень, теж майнув у повітрі, бухнув на землю.

Янг пронизливо закричав, аж самому вуха заклало, кинувся до матері…

І хай би він краще не бачив її такою!..

Нехай би навіки вона зосталася в його пам'яті з живим і чистим, таким добрим і рідним обличчям.

– Ма-а-а-а… а-а-а!!! – Янг боявся підступитись до того, що лишилось від матері, що видно було з-під пальмового стовбура. А батько підбігши, побілів і онімів, очі його стали каламутними, мов у божевільного…

Бульдозерист висунувся з кабіни вже до пояса, витягував шию, вдивлявся вперед, у те місце, де лежала розтрощена жінка, дурнувато кліпав білими повіками.

Вусатий поліцейський рушив з місця, потоптався, покликав до себе ще одного. Закидали матір пальмовим листям і поштовхали Янга і батька в спини: «Ви їй уже нічим не допоможете… Сама винна… Бог покарав її за непокору…»

6

Під Деревом Сходів тривав розрахунок. Ланцюжком, навантажені хатнім скарбом і живністю, проходили поди. Чиновник у чорній шапочці видавав тим, кого називав Лі Сунь, чеки.

– А цей мені винен… Узяв позику під майбутній урожай і не повернув. Йому виписуйте половину, двадцять п'ять доларів. А двадцять п'ять – мені! – указував крамар. – А цьому двадцять досить – решту мені… Цей теж заборгував… І цей!

У руці Лі Суня була вже добра пака чеків. Долари – це найкраще: ні їсти не просять, ні місця багато не займають.

Мансурів батько з братом несли Мансура на саморобних ношах. У хлопця була перев'язана голова. Він міцно притискав до себе собаку.

Уже наї катері Мансурові обійми послабшали, і собака вислизнув із рук. Високий на зріст матрос, який поспішав у рубку до штурвала, спіткнувся об собаку, той заскавучав, відскочив, потрапив під ноги ще одному. Другий швиденько схопив собаку за шкірку і шпурнув за борт. Мансурів батько не встиг ні спіймати його, ні де-небудь сховати.

Катер заревів, заторохтів мотором, швидко пішов до виходу з лагуни. У тінистих бурунах, що вусами розходилися за кормою, довго ще гойдалася собача голова. Собака плив услід, з останніх сил молотив лапами по воді.

«А де наша свинка?!» – раптом схопився Янг. Зовсім не міг пригадати, коли вона вирвалася від них, коли її загубили.

А далі було забуття. Може, спав, а може, був непритомним…

Розділ другий

1

Радж, вислизнувши з хати, завмер на хвилину біля східців, прислухався. І пішов. Хода була легкою, сягнистою. Тіла свого, напруженого від настороженості, не відчував: загострилися всі почуття. Стежка була поцяткована темно-світлими плямами й смугами, місяць мерехтів, біг поміж листям і гілками наввипередки.

Верещали цикади, скрикнув якийсь нічний птах.

Ішов він не до берега, де в маленькій затоці біля мису знахаря Япа були повитягувані за лінію припливу і прив'язані рибальські човни – котрі з балансирами, котрі без них. Дехто знімав, відв'язував балансири, заносив додому. Так було спокійніше: човна ніхто не візьме. Ішов Радж до центру острова, де була викопана у лощині єдина криниця. Хотілося востаннє напитися з неї води – своєї, рідної. Цю воду не можна було забути – завжди теплувату, з лісовими прілими запахами. Часом була вона трішки солона й гіркувата, коли зачерпнеш необережно глибоченько. З-під їхнього острова-атола підступала, просочувалася в криницю важка морська вода. І хоч здавна вже на острові Рай споживав Радж солодку артезіанську воду (Рай – острів вулканічного походження, і можна було копати глибоко), і хоч пив-куштував він багато чого екзотичного, привезеного і неблизького світу для туристів, але вода з острова Біргус ніколи не забувалася.

І всьому цьому настане кінець. Американці побудують на острові військову базу – і морську, й авіаційну водночас, як на тому відомому на весь світ острові Дієго-Гарсія, що теж тут, в Індійському океані. На їхньому Біргусі буде все вирубано, викорчувано, зрівняно. Може, саме через цю криницю простягнеться злітна смуга для важких бомбардувальників.

Чому нікому на архіпелазі це не болить? Чому плачуть на острові тільки біргусівці? О, проклятий народ, який ще не став нацією… Общини, угруповання, касти – за походженням, за племенами й родами, за релігією, за місцевістю, за родинними зв'язками… Таміли, сінгали, яванці, китайці, сунданці, мадурці, негрити, нащадки португальців та арабів, голландців і англійців… Що з того, що нібито архіпелаг Веселий дістав незалежність від британської корони? Кожний острів відособлений, з кінця в кінець архіпелагу сотні кілометрів. Що діється на сусідньому острові, людям уже нецікаво, а в світі – тим більше. Цивілізація зачепила тільки Головний, Гірський і Рай, на них і електрика є, радіоприймачі. А на решті знайти хоча б якийсь транзистор – диво дивне, виявити освічену людину – ще більша рідкість. Це щастя, що на Біргусі жив грамотій, колишній матрос Дуку – торік помер. У нього всі діти біргусівців училися читати й писати. По-англійському, звичайно. Отой Дуку і помітив, що в Раджа неабиякі здібності до навчання, до чужих мов. Дуку й умовив батька віддати Раджа в приватну школу на Гірському, щоб підготувати для вступу до коледжу. Поки Радж навчався в тій школі, то батько ще якось викручувався, вишукував кошти. А про коледж не можна було й мріяти, коледж був тільки на Головному. Де візьмеш гроші, щоб і за навчання платити, і квартиру наймати?

Радж пив воду довго, смакував, а думки, важкі й болісні, уяви-малюнки дитинства переповнювали голову… Чомусь вода сьогодні здалася гіркішою і солонішою. Може, це домішувалися вже до неї Раджеві сльози?

Линув рештки води півколом перед собою, почепив кухля на кілок. Ну от і все… Прощавай, Біргусе, назавжди… Хоча ні, трішки ще побуде, посидить на ослінчику її бамбукових палиць, помилується зеленими вогниками світлячків. Може, вщухне біль у серці, перестане тиснути під грудьми.

На цьому ослінчику завжди відпочивали жінки, перед тим як узяти на себе вантаж, нести воду додому. Сюди й молодь приходила гуляти, особливо закохані. Багато років, покоління за поколінням…

«Ну все… Уставай, Радже!» – наказав собі. І встав, рвучко обернувся до гущавини. Піде навпростець, орієнтуючись за місяцем. Туди, на берег лагуни, до табору американців. Що там зараз робиться? Куди вони поділи убитих Япа і Рату?

З-за останніх кущів виходив обережно, раз у раз завмираючи, напружуючи слух і зір.

Хропуть американці в наметах, не чути й кроків вартового.

Безшумно, як тінь, кинувся Радж до прикритих брезентом ящиків. Зайшов від води, щоб не можна було помітити його з боку наметів. Побачив: до крайнього ящика прихилено гумовий човен. Весел не видно ні біля човна, ні за човном. Радж поколупав ногою пісок – немає і в піску. «Ну – нічого, знайдемо чим замінити… Вони у нас Біргус відібрали, батьківщину. Коли я човна позичу – дрібниця для них…»

Скрадаючись, дійшов до того місця, де звечора стояв вартовий і де відбулася трагедія. Трупів боми і Рати не видно, навіть плями присипані, зосталися тільки сліди босих ніг. А-а, ось він, вартовий… Сидить, спершись руками на автомат, схилив голову на груди. Не той, певно, якому штрикнув ножем під бік… І цього вояку можна було б прирізати, забрати автомат… А потім підпалити все… Раджа аж затрясло, ледь стримався. Що тоді буде з односельцями? Можуть розправитися з усіма, і ніякого суду на чужинців не знайдеш.

Пішов обережно назад, потім – уздовж прибою.

Хто шукає, той знаходить: он гойдається на хвилях якийсь уламок дошки. Можна її використати замість весла. А ось і бляшанка – буде чим воду вичерпувати…

Зняв з себе білу теніску, щоб не так світилась у темряві, поволі відштовхнувся од берега…

2

Жителі Біргусу, та й не тільки біргусівці, називали морем усе, що було між островами архіпелагу або поблизу островів. Всю решту простору, який навіть у думках було важко охопити, називали океаном. Навіть не Індійським – просто океаном, і все. Десь на схід, понад три тисячі кілометрів звідси, Суматра і Ява, це вже Індонезія – найближчі сусіди. А на північ і на захід, де Індія та Шрі Ланка, ще далі – вода, вода, вода… А який же великий світ, кінця-краю немає!.. Які великі є материки, а ще більші – океани! І це ж треба, щоб світ клином зійшовся на їхньому Біргусі, щоб якраз на нього впало несите око янкі. Хіба Радж не читає газет? Читає. І місцеву «Фрідом» («Свободу»), гіркий сміх з цієї свободи, і ті, що забувають туристи – англійські, американські, французькі, німецькі, австралійські. Була в одній газеті карта-схема, весь світ американці вкрили своїми базами, на всі материки й океани їхні лапи простягнулися. Найближче до Біргусу, до всього архіпелагу – база на острові Дієго-Гарсія в архіпелазі Чагос.

Думки Раджа йшли по колу: то про Біргус і Рай, про весь архіпелаг Веселий, то про свою роботу, про дельфінарій…

Уламок дошки кострубатий, не візьмешся по-людському, не повеслуєш як слід. А човен занадто широкий, треба нахилятися то до одного борту, щоб дістати до води, то до другого.

Дедалі частіше перекидав дошку в ліву руку, щоб вирівняти хід човна, плисти прямісінько на схід, на заграву Рая. У воді після ударів дошки міріади біло-фосфоричних іскринок. Сріблясті сліди завихрень не відразу блякнуть, а ще довго світяться на воді, ніби проступає величезна казкова тварина. Довгий і широкий фантастичний слід залишається і за кормою човна. Радж знав, що це спалахують і світяться малюсінькі рачки та всякі інші істоти мікроскопічних розмірів. І все-таки йому хотілося вірити у щось казкове.

Вічна краса вічного моря-океану…

А під водою вночі Радж іще не був – тільки перед самим смерканням, і то через те, що запізнився повернутися на берег.

Було це тоді, коли його підводна прогулянка ледь не скінчилася трагічно. От, під лівою щелепою ще й сьогодні трохи болить шрам-місяць…

Ще під владою британської корони Рай забудовувався за єдиним загальним планом. Згідно з цим планом, острів цілком мав перетворитися на місце відпочинку – заморський рай з вічним літом. У ньому й свої товстосуми, і англійські, і з усього світу могли скинути або нагуляти жир, спорожнити товсті гаманці, позабавлятися й потішити грішне тіло.

Місто на острові в плані нагадувало неправильне приплющене з півночі на південь колесо з вісьмома спицями. Обід – кільцева пішохідна дорога вздовж пляжів. Ринг-стріт, авеню, «бродвей», шпацірштрассе – як тільки не називали ту дорогу! Спиці – радіальні вулиці, які ділили острів-місто на вісім секторів і сходилися на овальній площі. Шість північних найсонячніших секторів були віддані туристам, індустрії відпочинку. Уздовж ринг-стріт у зелені стояли готелі, пансіони, санаторії, глибше до центру – нічні клуби, дансінги, казино, ресторани, бари, кафе. Найменші і найкоротші, ніби сплющені під вагою інших шести секторів, були сьомий і восьмий – південні. Тут були порт з причалами і господарськими будівлями та квартал жилих будинків. Дельфінарій займав куток між першим і восьмим секторами, врізувався трохи і в море. На всьому острові не було жодної машини, каталися тільки велосипедисти і рикші, тихі електромобілі.

Містер Джеральд Крафт, власник дельфінарію, не раз кликав Раджа до свого кабінету, довірчо садовив у м'яке крісло перед столом, сам примощувався у другому. Говорив і раз у раз обережно простягав до плеча Раджа свою пухку руку, навіть погладжував:

– Радж Сінгх, я люблю тебе, як сина… Ти – потрібна людина на потрібному місці. Ти не медмен, як Судзір, не божевільний. У того тільки самі мекінейшн у голові, Судзіру головпе – мейк мані… Гроші, тільки гроші!

Радж роззявляв рот, хотів вставити у швидкий потік Крафтових слів хоч кілька своїх. Що й він, Радж, не може за одну й ту саму платню займатися ще й обстеженням акваторію острова. Досить і того, що містер Джері перетворив його на затичку для кожної дірки, замість того щоб узяти на роботу ще чоловіків зо два.

– За це я тобі окремо заплачу – о'кей? Але нам треба добре знати, що робиться навколо острова під водою. Я хотів би підвищити плату за підводні прогулянки. Хотів би мати два маршрути: теперішній, легкий, залишиться як є. Другий зробимо складнішим – тому й гроші більші. Дали б рекламу шикарну:

«Чудеса підводного гроту! З аквалангом – у казку! З обіймів восьминога – на волю! Чи гладив ти акулу?»

І ще багато чого можна було б придумати…

– Та придумати можна, але…

– О, ти мене розумієш! Грот потрібний! Знайди хоч маленький гротик! І чим глибше, глибше… Щоб був і маленький жах, легке лоскотання нервів. О, на страху можна добре заробити!

– А ви знаєте, що запас повітря в акваланзі обмежений? Та й небезпечно: і акули, і… Кесонку можна схопити.

– Вот із кезонка?

– Хвороба така… Від різкого перепаду тиску – з високого на низький. Кров може скипіти в жилах, бульбашки повітря закупорять судини мозку – і гуд бай, май френд! Зустрінемося на тому світі…

– О, не треба «гуд бай». Це буде страшно, це підірве увесь наш бізнес! А гротик треба… – і сумовито зітхнув, розвів руки: – Мейк мані, май френд… – вигляд у Крафта був жалісливий, хотів і Раджа розчулити.

Довелося шукати якщо не грот, то хоч «гротик». Радж уже добре обстежив два східні і два північні сектори, знав, що діється під водою біля пляжів. Коралових скель вистачало, не було тільки на доступній глибині грота.

Усе не міг вибратись обстежити море біля західних секторів. До них треба було йти і йти, тягти на собі двадцятикілограмовий акваланг, півторакілограмовий пояс. Через порт або через центр міста було б набагато ближче, але ж не підеш у пластикових капцях і плавках або гідрокостюмі та ще з таким вантажем.

Так от – того дня туристи трапилися літні, переважно сімейні пари з тих, що вже доживають свій вік, але перед смертю вирішили побачити світ, трохи розвіяти нажиті капітали. З такими туристами Раджу було і легше і важче. Легше, бо вони човна не хитають, сидять статечно і спокійно, учепившись за борти «Нептуна», не перехиляючись то сюди, то туди, не сунуть руки в море, а тільки витріщають очі під ноги, на акрилове дно, розглядають, що робиться під водою, слухають Раджа і по-дитячому ойкають і ахкають: «А це що? А те що таке?» Ну, а важче, бо треба під час посадки притискувати борт щільно до містків причалу, прив'язувати і ніс, і корму, щоб бува, якась бабуся не впала у воду. До того ж треба детально вчити, як користуватися рятувальними жилетами і кругами, і тільки це вже наганяло на них страху, змушувало обома руками хапатися за борт. А веслувати доводилося уже так плавно та обережно – склянку води на голові можна тримати.

Відпливав од берега, обходив купальників, здається, все було нормально, а потім звідкись налетів свіжий вітер. Одній сухоребрій туристці у шортах і з свинячими іклами[1]1
  Серед туристів дуже цінуються такі ікла, особливо з подвійним завитком. Відшліфовані, позолочені, вони коштують великі гроші, використовуються модницями замість браслетів.


[Закрыть] на руках стало млосно. Звичайно ж, під водою були і дива, і красоти. Але хіба матимеш естетичну насолоду, коли хтось по сусідству гикає, ніби йому виривають нутрощі, і раз у раз перехиляє голову через борт? Терпіли бабусю тільки тому, що долари за морську прогулянку все одно були заплачені і треба було мати від грошей хоч якусь віддачу. Та зрештою терпець урвався, всі зажадали від Раджа повертатися назад.

Радж висаджував усіх поволі, кожному, чи жінка, чи чоловік, подавав руку – обіпертися, раз за разом повторював:

– Леді енд джентльмени! Хто хоче здійснити підводну прогулянку з аквалангом і в масці, проходьте до каси, оплачуйте і записуйтеся.

Охочих цього разу не знайшлося – ну й гаразд.

Доповів містерові – так і так, звільнився раніше, зможе поцікавитися західними секторами. Чи не можна взяти «Нептуна»? Можна було б скоріше оглянути акваторію на заході, а потім уже «підозрілі» місця обстежити під водою детально.

Не дозволив містер Джері, злякався. Надто вже дорога річ «Нептун», зроблено цей величезний шлюп на спецзамовлення у самій Англії. А що як наскочить на підводну скелю, і прозоре акрилове дно «Нептуна» трісне, розколеться? Хто тоді оплатить збиток, витрати? А якщо не розіб'ється, то можуть украсти або зажене вітром у відкритий океан, поки Радж пірнатиме і плаватиме під водою. Дозволив тільки взяти ялик, невеличку шлюпку. Той самий ялик, у якому щодня їздили в порт по рибу, для дельфінів і який так просмердів цією рибою, що Раджу довелося довго відтирати його піском, чистити віхтем, обливати з відра, щоб і самому не просмердіти. Однак містер Джері й тут пожалкував, не пустив Гугу, асистента дресирувальника Судзіра, поїхати з Раджем, побути за вартового. У Судзіра й Гуги була ще вечірня вистава у дельфінарії… Містер Джері поквапив тоді Раджа:

– Давай, давай! Скоріше! Тайм із мані! Час – гроші!

У таких речах, як підготовка до підводного плавання, ніякої квапливості не може бути. І хоч багато часу заорав ялик, Радж усе перевірив досконало: який тиск у балонах – треба 150 атмосфер, – чи працює вмикач подачі резервного повітря, чи справний дихальний автомат і редуктор. Подумав, чи одягати гідрокостюм – і пошкодував часу на це. Пришпилив на ліву руку глибиномір, на праву – магнітний компас, на праву литку прив'язав двома ремінчиками піхви, сунув у них ніж. Під водою кинджал краще мати на нозі, а не на поясі, де і грузина, і поясний ремінь акваланга. Що ще? Візьме шток-списа, це ніби збільшена вдвічі копія стріли підводної рушниці, тільки без зазубнів на кінці. І шток, і ніж – під акул.

Якби Радж тільки сам був господарем комори, де зберігаються акваланги і все необхідне спорядження, де стоїть у кутку електричний компресор, якби не мав ключа від дверей ще й Судзір, то можна було б так і не перевіряти. В усякому разі, за свій особистий акваланг Радж був спокійний найбільше. А так хіба знаєш, що на тебе чекає, який сюрприз? Судзір часом користується і гідрокостюмами з комори, і аквалангами, а повернеться з моря, кине все напризволяще – прибирайте за ним, прислуговуйте.