Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 26 страниц)

Нагріб чергове відро, витягнув на берег. Віддав Абдулі й Натачі, а сам сидів на сонці, думав. Не хотілося признаватися навіть самому собі, що весь їхній задум з цим озером і пошуками золота – авантюра. Хоча б розпитали когось або десь почитали, як шукається це золото, як «миється». Кажуть, що є ще «золотий пісок», – а що це таке, на що він схожий? Чи блищать піщинки-крупинки? А коли щось і блищить, то чи все те золото, що блищить? Як упізнати-переконатися, чим визначити? Бо бачив золото тільки у вигляді готових ювелірних виробів, прикрас… Хоч би в тієї НЇ донни Терези. Вогнем палають її перстеньки, сережки, кулони, браслети. Щодня вона змінювала їх або комбінувала по-іншому, особливо коли збиралася на танці.

Чому той Піт з компаньйоном, перш ніж залазити в озеро, перегрібав пісок і гальку в струмках? Чи не тому, що там уже сама вода попрацювала немало, промиваючи і пісок і гравій, осаджуючи на дно найважче – метал?

Виходить, треба і струмки перевірити, не тільки глибоку частину озера. Піт не дурний, коли грібся в них.

– Копуни, треба сісти й щось поїсти! – не витримав Янг. – Не полізу більше, поки добре не нагодуєте.

Абдула сипонув рештки з тазика в озеро, зітхнув.

– Це можна. Їсти і я завжди готовий.

– Янге, тобі треба добре підкріпитись, – сказала Натача і пішла під навислу скелю, де лежала торбинка. – Бувало, як накупаєшся, помокнеш у воді – і чорта з рогами, здається, з'їв би!

– Найтерплячіший це я. У тебе торба он де, а мій згорток під майкою уже мозоль натер на пупі. – І Абдула дістав із-за пазухи свій пакунок. – Ось… привітання від донни Терези.

У згортку були дві надрізані булочки, з надрізів спокусливо виглядали смажені шматочки акулячого м'яса.

А Натача дістала з торби каструльку з пшоняною кашею, добре заправленою кокосовою олією і смаженою цибулею, підсмажені кільця манійоки, п'ять бананів, вузлик, жмень зо дві товченого пшона, сірники, складений ніж з відламаним вістрям.

– З крупи кашу зваримо завтра, а цю зараз розігріємо. Абдула, дрова потрібні! – розпорядилася вона.

– У-у, я й так з'їв би, – завів Абдула, але Янг сказав: «Піди, піди, я потерплю…» – І той поліз на кручу.

Коли Абдула відійшов настільки, що почута їх не міг, Янг промовив:

– Ти знаєш, яке золото в самородках на вигляд? Ні… І я не уявляю. І Абдула… Так от, може статися, що ми і не знайдемо нічого.

– Ну й що? Хай воно згорить! – різко відповіла Натача.

– А я думав, будеш насміхатися.

– Янг, тут так чудово, таємниче… Побудувати б хатку біля води… Або он на тому острові.

– Ага… Чудово!

– …І вдвох жити… Я і він, і нікого навколо, тільки птахи співають.

– А хто він?

– Один казковий принц… на тебе схожий. Янг відчув, як його щоки почали палати.

– Принци не живуть на такому пустирі. Їм столиці подавай, палаци, розкоші.

– А мій принц не буде королевської крові.

Янг подивився на неї, і Натача не витримала, опустила очі і теж зашарілася. Це і Янга збентежило, і він відвернув голову вбік. Але бачив Натачу, хоч і не дивився на неї. Яка гарна вона, як до лиця їй світло-рожеве, з жовтими і блакитними квіточками платтячко! Шнурок, зав'язаний трьома пелюстками…

– З чого тільки проживеш тут? Риби і то пристойної немає. Якби можна було з риби тут жити, люди давно б поселилися. Та й одному чи вдвох – здичавіти можна… Людині люди потрібні.

– І все одно! Озеро – це ти чудово придумав. Така пригода у нас… Я ніколи ще такого не переживала.

– Улетить тобі від батька: кинула роботу, пригод захотілося.

– Я записку залишила, що через добу вернуся і все-все їм розкажу.

– А ще що написала?

– Правду написала… Що йдемо з тобою обстежувати озеро. Тільки про золото жодного слова!

– Ну й правильно… – прокашлявся Янг. – А я забув… Раджу записку… Ех, якби можна було розриватися на дві половини! Щоб і тут побути, полазити і подивитись, як дельфінів ловлять.

– Не горюй, житимеш – побачиш, – розсудливо, наче її мати Према, сказала Натача.

– Абдулі нічого не кажи… про наші сумніви. Хай поки що вірить у золото.

З кущів загукав, забувши про все, Абдула, і Янг пригрозив йому кулаком.

Коли зрештою так-сяк трохи підігріли, трохи припекли кашу й зібралися їсти, з'ясувалося, що немає ложок, не взяли.

– Будемо по-китайському, паличками. А можна і просто п'ятірнею… – Абдула перший запустив пальці в каструлю – і задув на них, забурмотів. Мабуть, обпік. – А краще не паличками, а якісь лопаточки вистругати. – Але він не став робити ні паличок, ні лопаточок, знову запустив у каструлю пальці.

А Янг обстругав кору на двох паличках і подав їх Натачі, потім так само обчистив і собі. Так-сяк пристосувавшись, похапцем їли. Після каші Натача на закуску виділила по одному банану. А потім більшістю голосів вирішили, що Янгові цього замало; він же мокне у воді. Хай з'їсть булочку. Посперечавшись, Янг погодився, але м'ясом поділився з Тота.

– Та що там ложки – дрібниця. А от ліхтар підводний забули, глибиномір забули – це погано. – І несподівано навіть для себе Янг оголосив: – Пошукайте ще в струмках, а я попливу на південний бік озера. В акваланзі повітря хвилин на тридцять, вистачить на одне глибоке занурення. Із запасними балонами завтра лазитиму… тут скрізь… А ви в струмках. Пильно перевірте ті місця, де Піт з напарником лазили… І от що: давай і твою майку, наверху і в трусиках перебудеш, а там холодно… – показав Янг на озеро.

Абдула, як завжди, мовив протягом: «У-у-у…», але майку зняв.

– Допоможе тобі ця майка, як кашель хворобі. Вона ж все одно намокне! – здивувалася Натача.

– Зробимо гідрокостюм «мокрого типу». Вода, що буде під одягом, нагріється від тіла, а свіжа надходитиме повільно. Його майка, моя сорочка – вийде подвійний прошарок.

Натача швидкими рухами розв'язала шнурівку, зняла з себе плаття, зосталася в сорочці.

– На, роби потрійний. А низ у штани убереш.

– Плаття одягати не буду.

– Ну й дурень. Он малайці, майже всі у спідничках-саронгах ходять. Одягай! – Натача знову простягла плаття Янгові.

– Я не малаєць.

Натача уп'ялася зубами коло пояса плаття – тр-р-р. А потім ще й руками рвонула широко, на весь розмах. Плаття розірвалося навпіл.

– От, блузка вийшла і спідниця. Одягни блузку як сорочку, – подала йому верхню частину плаття.

– Дурна… Таке плаття порвала. Правильно Абдула казав: не треба зв'язуватися з дівчатками, – витяг шнурок з блузки, кинув його Натачі.

– Ти про мене отаке варня-якав? – Натача кинулась до Абдули знову. Той не став падати на спину, а поскакав по камінню, як козел. Натача не доганяла.

Янг одягнувся так: спочатку майку Абдули, потім Натачину «блузку», аж тоді свою сорочку. Натача і Абдула подали акваланг йому на спину.

– Довго там не будь… – говорила Натача, ніби мати відпускала погуляти неслуха-сина. Делікатно-ласкаво розправляла складки сорочки під плечовими ременями, допомогла застебнути поясний, ніжно глянула йому в очі й сором'язливо потупилась. – Може, і нам підійти берегом до південного боку? На всякий випадок… – підвела вона очі.

– Берегом туди важко. По воді простіше… Я зверху попливу, без загубника. І скоріше буде, і повітря зекономлю. Ну, не сумуйте! – сунув ноги у ще мокрі зсередини ласти, і вони відразу аж чмокнули, зняв їх. Вимив, похлюпавши, піщинки з ластів і знов «узувся», застебнув ремінчики. Забрів у озеро до пояса, помахав рукою і кинувся грудьми на воду.

– Треба було йому відро взяти, – сказав Абдула. – Зачерпнув би з найглибшого місця, а раптом… Ми тазик крутили, щоб найважчі часточки на дно сіли. А уяви собі, що це озеро теж тазик і його трясуть землетруси. Були ж тут землетруси, і не раз! От найважчі часточки найглибше і закотилися.

Натача слухала його і мовчала.

3

Янг плив просто на острів. Думав, що туди не більше ста метрів, а почав пливти і пливти, то відчув: помилився. На воді відстань скрадається майже вдвічі. Однак вертатися не хотів. Відпочине на острові, огляне його… А тоді можна і прямовисний південний берег обмацати, обстежити. Минулого разу, коли обходили озеро з Амарою, біля води не змогли пройти, карабкалися зверху, по кручах. Пам'ятає тільки, що глянув з обриву вниз і жахнувся: «Ух ти… Якби шубовснув звідси…»

Птахи кричали на острові дедалі пронизливіше, а в повітрі їх кружляла вже ціла хмара.

Вилазити на острів не став, оглянувся на залишених друзів. Помахав Натачі, вона стояла біля води і дивилася в його бік, а Абдули не було видно. Ліг животом на гарячий камінь, полежав, відпочиваючи. Знімати ласти не захотілося, а з ними не дуже походиш по цих брилах, що спеклися, сплавилися в одну. Аж дивно, були тут і густі кущі, знайшли за що вчепитися корінням. «Тут, мабуть, гнізд, гнізд… І яєчка можуть бути…» – але ця думка не спокусила його. Лежав, прислухався до крику птахів і, крім цього крику, нічого не чув. Відпочивши, поплив ліворуч довкола острова на південний його бік. Однак зразу висуватися не став, причаївся під навислими гілками, постежив. Ні, нічого підозрілого, навіть птахи менше стали кричати… Як гарно звідси, з острова, виглядає південний обривистий берег озера! Він ніби листковий пиріг, а сама оборка оздоблена зеленню. Листки-шари і сірі, й жовті, і руді, трохи зламані й похилені набік. Зливи або вітри поробили в них ніші й нори, і біля цих схованок кружляють гострокрилі, схожі на великих стрижів птахи.

Янг перевів погляд на водяну гладінь, де яскраво, тільки догори ногами, відбивалася вся ця круча. Світла тут було більше, ніж деінде на острові, сонце з північного заходу било променями в цей берег-обрив, розсипаючи навколо золотисті, святкові відблиски.

Тихий вітерець зовсім не здіймав хвиль, не сипав на воді брижів. Та коли подивитися просто на кручу, а звідти опустити погляд на воду, то можна в одному місці помітити якісь неповні круги-завитки із спільним центром. По цих завитках-кругах повільно рухалися пташині пір'їни/ листя. Ще не збагнув, що це може означати, а вже не витримав, поплив на самий південний бік острова, налякавши і тут птахів. В одному місці на мілководді побачив роздроблене на щебінь каміння. Порозгрібав трохи його, попересипав з долоні на долоню, пильно придивляючись. Нічого цікавого…

Спробував у ластах, розхиляючи, гущавину заростів, вибратися на берег. Але піднявся, може, метрів на два й відмовився: тут і босому, без акваланга, нелегко вилазити. Із досягнутої маленької висоти знову подивився на те місце, де кружляла вода.

«Чи не там і є те місце, звідки вода витікає з озера? Бо Амара казав: коли вода провалюється, неодмінно кружляє на тому місці і може навіть прогнутися, як лійка… А тут і кружляє, і прогнулася, здається…»

Золото геть-чисто забулось. У голову полізло інше: а чи не можна оглянути, обмацати те місце, де стікає вода? Що там – яма-криниця чи щілина в скелях? Зникає вода, а куди? Десь там, за кручею, море… Так що – туди веде підземна річка?

«Подивлюся… Я ж і хотів під цим берегом дно оглянути, то заодно огляну і місце стікання…»

Ніякої тривоги, ніякого сумніву в тому, що занурення в цій частині озера може бути небезпечним, Янг не відчував. Але здогадувався, що глибина озера тут повинна бути набагато більша.

Зліз до води, пошукав камінь-грузило завбільшки з голову. «Щоб швидко опуститися, часу не марнувати…»

… Спускався стрімко, під якийсь одноманітний гул. Янг не встигав ковтальними рухами вирівнювати тиск у вухах, і кілька разів боляче кольнуло в перетинки. Дихати ставало все важче, вода тиснула на груди з такою силою, що на кожний вдих доводилося витрачати багато зусиль. Хотілося не на всі легені вдихати, а потрошку і якнайчастіше, щоб скоріше забезпечити себе повітрям. Густим і тягучим повітрям… Але пам'яталося Раджеве попередження, що буває з аквалангістами, коли дихання збивається на такий ритм.

Таємнича холодна темрява насувалася стрімко, і не витерпів більше, випустив камінь з рук. Здалося, що почув, як він стукнувся об дно. «Ага, близько вже… Тепер і без каменя можна занурюватись…» Проплив трохи в напрямі кручі, хоч ноги й руки не дуже слухалися, дерев'яніли від холоду. Нагнув голову на груди, кинув униз руки, запрацював ластами. Темрява згустилася вже так, що дно швидше вгадувалося, ніж бачилося. Майже в ту саму мить пальці шкрябнули по дну, відчули липкий мул і глей. Густе й рівномірне гуготіння, зловісне клекотання чути було тут дужче, через нього не помічалося булькотання бульбашок видихуваного повітря, сипіння і свисту легеневого автомата. Що там може так ревти? Може, якийсь мотор працює або механізм? Тоді, на Біргусі, коли пірнали з Мансуром, під водою так гуркотіло, що аж вуха закладало. Потім гахнуло-бабахнуло, і бідолашного Мансура довелося нести на руках додому. Може, і тепер тут готується якийсь вибух?

Слизу й мулу на камінні майже не було. Дно все опускалося й опускалося, ревіння води ставало нестерпним. Янг уже хапався за каміння не для того, щоб підтягнутися вперед, а щоб затриматись. Якась нездоланна сила відривала його, розвертала і сюди й туди, навіть ногами вперед. І раптом руки зірвалися з каміння, Янга закрутило й понесло по кругу. Чинив опір безжальній дивовижній силі як тільки міг, гріб руками і ластами – щоб якнайдалі відплисти від цього ревіння, від цього дикого місця! Наверх! Туди, де сіріє вода, де повинні бути повітря й сонце! Гаряче, живе сонце.

Цього разу Янг гріб руками довше, над головою вже добре посвітлішало. Його носило кругами, а він усе гріб і гріб, відштовхувався ластами. Варто було трохи зупинитися, вирівняти тиск у вухах і дихання, як знову засмоктувало в глибину. Круги звужувалися, швидкість обертання зростала, дужчало ревіння. Янг уже здогадувався, що це реве вода, провалюючись під землю, зрозумів, що і його може туди засмоктати. На межі жаху й запаморочення зробив ще один відчайдушний ривок угору й відчув, як ліву литку полоснув дикий біль, ногу звела судорога… Порушилось і дихання, воно стало безладним. Янг уже задихався без повітря. Може, з основного балона все видихав? Кинув руку за шию, намацав вентиль резервного, крутнув з останніх сил.

«Лягти на дно, вирівняти дихання…» – крізь ревіння води почув Раджів наказ.

Безладне, некероване перевертання… Глухий дзвін балонів, Янга вдарило об скелі, притиснуло до щілини горілиць. Лежав упоперек щілини, а його трясла, душила, смоктала дика сила. Думав тільки про одне: «Не випустити загубника… Вдихати – протяжно, видихати – протяжно… Ра-а-аз – два-а-а-а… Ра-а-аз – два-а-а-а. Вдихати – довго, видихати – довго… А скільки там ще повітря, чи вистачить, щоб подолати цей вир? – Янг стогнав від болю і дихав, дихав. – Коли ж та судорога відпустить?»

І от відчув уже, що ядуха минає, повітря стало вистачати, дихання вирівнялося. От дотягнутись би тепер до литки, пощипати її задубілими від холоду пальцями… І якось дотягнувся, потер, пощипав, не відчуваючи цих щипків. Біль у литці став затихати, розтікатися, але нога не слухалась, шалений потік її тряс, бив, метляв, мняв, шпурляв, і були такі хвилини, коли здавалося: от-от вона відірветься і зникне в прірві. І все-таки в якусь мить Янгові пощастило її підігнути, а за нею і праву, впертися п'ятками ластів у край глибокої щілини, відштовхнути тіло трохи вбік від основного потоку. Буйство води, нестерпний масаж відчували тепер тільки ноги, ласти тряслися й смикалися, їх клало водою то сюди, то туди… Зробив зусилля, перевернувся на живіт… Упиратися ногами стало гірше, зате можна було хапатися руками. Тільки самими руками й підтягувався, відсовувався від ненаситного жерла – здавалось, повз дуже довго, дуже далеко. Потім відштовхнувся з усіх сил від дна, запрацював ногами, але зразу відчув, що відповз мало. Його знову понесло по кругу, потягло вниз, хоча й опирався, махав руками й ногами. А потім перестав чинити опір, стало приємно від того, що дав рукам і ногам спокій, що пливе по кругу. В якомусь маренні уявилося, що це буря або смерч, який десь ще зовсім близько реве і виє, підняв його над землею, і він ширяє в густому повітрі, а руки, звичайні людські руки служать за крила.

І знову протяжний удар об дно над розколиною, його трохи поперевертало туди й сюди, ніби потік сам розмірковував, як краще умостити його, розпорядитися Янговим тілом. Здавалось, що Янга грубо роздягають, здираючи живцем не тільки одяг, але й шкіру, смикають за ласти. Навіть стало смішно від цих марних намагань водяного вихору. «Почекай, не рви… Розстебну зараз…» – дотягнувся до правої, здоровшої ноги, відстебнув ремінчика. Дика сила миттю зірвала ласт, а прірва із задоволеним ревінням проковтнула його. Другий ласт не відстібав, Янг просто забув, що в нього дві ноги… Йому привиділися якісь зблиски-спалахи, ніби відблиски далекої грози. Здалося, що його кличуть – звідти, з розколини-жерла, з віковічної темряви. Писклявий голосок пронизував усі звуки: «Ну йди ж за мною… Іди-и-и!» Янгові стало смішно: це ж голос того, відстебнутого ласта! А раніше ж він ніколи не подавав звуку, чи, може, соромився? «Я зараз… Почекай, тільки зніму акваланг – заважає… До біса його!» Намацав поясний ремінь, відстебнув… Востаннє вдихнув на всі легені й вирвав загубник з рота. Водяний вихор допоміг зірвати акваланг з плечей, і Янг наостанку навіть з огидою відштовхнув його від себе. Не чинив опору вже, коли його почало розвертати, усмоктувати в щілину, стежив тільки, щоб менше чіплятися одягом, а коли це траплялося, то відривав себе, проштовхувався з п'яною одержимістю. «Іду-у! Я вже іду-у-у!» – кричала вся його істота. І коли застряв у вузькому місці, затулив собою жерло, засмикався, ніби в передсмертній агонії, разом з видихом крикнув просто у воду. Крик був сповнений дикого жаху, бо свідомість на мить прояснилась, збагнула – «У пастці!». Судорожно засмикався і вниз і вгору, проти потоку, а легені вже кричать-благають – «Повітря-я!»

Потопаючи, непритомніючи, відчув іще, що чиїсь зубасті, як у крокодила, щелепи обхопили хвору ногу вище кісточки, безжально смикнули, ніби вправляли вивих…

4

Натача й Абдула, прив'язавши Тота до деревця, шукали золото. Не на березі озера, а в струмку, високо, ще перед водоспадом. І треба ж було такому трапитись! Крутили сьомий тазик – камінчики, галька, гравій, пісок. Збирали, розглядаючи, зверху велике каміння, відкидали, зсипали, греблися. Зачерпували воду і знову крутили, перемацували осадок. Знайшли сочевичку-горошину, трішки сплюснуту, ніздрювату, з ямкою при боці. За звичкою поклали на камінь і вдарили іншим зверху. І просто диво, вона не розсипалася, а сплющилась. Свіжі подряпини від каменю» яскраво-вогненно засяяли. Ще не вірячи сам собі, Абдула по інерції гахнув удруге, з усієї сили, а третього удару не зробив: рука зависла з каменем біля вуха.

– А де… те? – ледь промовив, бо в роті раптом стало сухо. – Золото де?!

На камені-ковадлі нічого не було.

– А от! Прилипло… – Натача взяла з його руки камінь, відколупнула жовто-оранжевий струпок. – Золото! Слово честі – золото!

Покрутила в пальцях, оглянула з усіх боків, придавила навіть зубами: піддається на зуб, м'яке! Отже, метал.

– Дай сюди! – ледь не вирвав той струпок-оладочок Абдула. І він оглянув струпок з усіх боків, і він попробував його на зуб. – Ух ти-и… – схопився на ноги, закрутив головою на всі боки.

– Заспокойся, – остудила його Натача, сама з колін не вставала. – Скільки вже часу минуло? Щось Янга довго немає.

– З годину… А може, й більше.

Натача глянула на сонце.

– Більше! А він же сказав, що повітря в акваланзі на півгодини! Я-янг!!!

Схопилися на ноги, крикнули разом. Луна відбилася від південного берега, прилетіла назад: «… а-а-ах!» Ніби хтось подражнив і змовк.

Ледве не зламавши собі шию, хапаючись за виступи, за гілки кущів, Натача злетіла крутим схилом вниз на берег, до води.

– Я-янг! – Пробігла сюди-туди і знову: – Я-янг! Від-гукнися-я-я!

– Сховався десь, пожартувати хоче… – зійшов униз і Абдула. – Я сам люблю такі жарти. Почекаємо трохи.

– Почекаємо? А акваланг де? Якби хотів пожартувати, то не тягав би з собою таку вагу.

– І на острові ніякого руху… Птахи спокійні.

– Побіжімо на той бік озера! Шукати треба! – гарячилася Натача.

– Давай тазиків три переберемо, промиємо, і якщо за цей час не прийде, то підемо шукати. – Абдула намагався бути спокійним. Не вірилося, що з Янгом може що-небудь трапитись. Бо він і без акваланга добре плаває, і з аквалангом навчений.

– Золото жовте, а серце від нього чорніє. Хапуга! Бляшки тобі дорожчі за людину! – мовила гнівно Натача і побігла повз воду низьким берегом ліворуч.

Але довго тут не пробіжиш, мілина скоро закінчилась, і треба було лізти вгору.

Абдула пробирався за нею назирці, не раз гукав: «Почекай, не біжи наосліп!» А потім і гукати перестав. Натача скакала через ями, оббігала скелі, пролазила під кущами, спускалася в рови, чіпляючись за гілки й коріння – спритно, легко, як мавпа.

Коли вилізли на самісіньку кручу південного берега, були мокрі від поту, замурзані. Тримаючись за кущі, звисли над обривом, обшукали очима і острів, і воду аж до кручі. Ніде нікого!

– Я-я-янг!!! – закричали удвох, без будь-якої обережності.

З острова з криками піднялася хмарка білих птахів, а з-під ніг, з-під обриву ще більша хмарка чорних. Але навіть відлуння не почули тут.

– А що там жовтіє на воді? – показав Абдула майже під самий берег.

Жовта, ніби здвоєна пляма повільно описувала на воді круг.

– Акваланг! – видихнула з острахом Натача. – А де ж сам?

Абдула не встиг нічого сказати, Натача відступила від кручі на кілька кроків і рвонулась з місця, розганяючись. На самому краю відштовхнулася ногами і, описуючи велику дугу, полетіла вниз. Руки тримала перед головою клином, увійшла в воду майже прямісінько, навіть бризків було мало – шубовсть! Не бачив Абдула такого гарного стрибка навіть у хлопців, а не те, що в дівчаток. Звиснув, шукаючи її очима на воді… Яка тут висота – п'ятнадцять метрів, двадцять? Тільки глянеш – дух захоплює!

Натача виринула не скоро, мабуть, трохи оглушилась від удару об воду. Струснула головою, пирхнула – і попливла саженками, як хлопець, до жовтої плями.

Так, це був акваланг. Натача рвонула його сильно вгору, певно, думала, що під ним завис Янг. Блиснули сонячно балони, знову плюхнулись на воду.

– Нема-а-а! – крикнула з відчаєм. Поклала руки на балони, сильно забарабанила ногами, прямуючи до берега.

– Туди!.. Туди!.. Тут не вилізеш! – кричав їй зверху Абдула, показуючи на східний берег. Потім кинувся туди й сам: біля самісінької води, у прибої була смужка піску, на яку можна було вибратись.

Підхопив акваланг за ремінь, подав і Натачі руку. А сам уже розглядав вентилі.

– Який з них від резервної подачі повітря?

– Оцей… – Натача швидко покрутила вентиль. – Він відгвинчений! – злякано вигукнула вона.

Зрозуміли: у Янга не вистачило на підйом повітря. Але чому тоді він відстебнув акваланг? Навмисно, щоб подати їм якийсь сигнал? Позначити місце загибелі?

Зрозуміли: де золото, там і лихо.