Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 26 страниц)

Павло Місько
Грот афаліни

Перекладено за виданням: Місько П. Грот афаліны. – Мінск, «Юнацтва», 1985.

Художник В. І. Бариба.

Частина перша
Архіпелаг Веселий

Розділ перший

1

Чутки підтвердилися: султан Муту (щоб йому жити ще сто років і всі сто рачки лазити!) продав їхній острів, їхній улюблений Біргус, американцям за півмільйона доларів. Казали, нібито султанові не вистачало грошей на нові піхви для ножа. А піхви не прості – відлиті із золота й оздоблені діамантами. Такий ніж – символ Верховної влади. Подібні є тільки в раджі Його Величності Верховного Правителя Малайзії та в брунейського султана. Далеко Малайзія і Бруней, не одна тисяча кілометрів звідси. Дехто називав іншу причину продажу: любив Муту влаштовувати пишні процесії і вистави, дуже подобалося йому, як несли його уквітчані портрети, водили двох куплених для таких урочистостей білих слонів. То хіба дивно, що буде пуста скарбниця!

Люди сиділи під баньяном, Деревом Зібрань. Прийшли навіть жінки й діти, хоч їх ніколи сюди не пускали. Немовлята й однорічні діти були в матерів на руках, голосно плямкаючи, гучно смоктали груди й з цікавістю зиркали на людей. Якщо ж розібратися, то хіба тут місце жінкам і дітям? Тут тільки старшим чоловікам дозволялося мудро морщити лоби і чухати потилиці.

Знову й знову змушували ходаків розказувати, як усе було на Головному острові, у Світтауні, як їх прийняли у султановому палаці, що говорили. Ні староста Ганеш, ні дід Амос, ні дядько Амат не могли нічого додати до своєї розповіді. Усе здавалося дуже неймовірним, дивовижним, і в людей відбирало мову. Зовсім недавно англійська королева подарувала архіпелагу самостійність. Утворився султанат, архіпелагом став керувати султан, а не англійський губернатор. Але ж хіба для того дістав султан владу, щоб розпродувати архіпелаг частинами?! Хоч і багато в ньому островів, а з атолами і атольчиками не одна сотня набереться, але ж куди подітись людям?

Янг відчував, як гаряче дихає йому в голі плечі мати, гладить його по голові, заспокоює. А як ти заспокоїшся, коли і молодь хвилюється? Стоять юнаки й дівчата, підперши плеченятами корені-стовбури баньяна, і гудуть, гудуть…

– … Я чую, що ви знову нам не вірите! – підсліпуватий Ганеш загарячкував, шепелявлячи, почав бризкати червоною від бетельової жуйки слиною. (Янгу здалося, що Ганешу ще там, на Головному, вдарили кулаком у зуби, і в нього й досі йде кров). – Убийте мене тут під цим деревом, якщо не вірите! Я хочу вмерти на своїй землі… Хіба ви стали сліпі й глухі? Хіба на ваші очі найшла полуда, як на мої? Хай уже я кепсько бачу, але ж зате добре чую і нюх маю. Послухайте й ви! Послухайте!.. – Ганеш, утихомирюючи людей, підняв угору скоцюрблений палець, що його колись, укусивши, знівечила змієподібна риба – мурена.

Не треба було й затихати. Уже третю добу, вдень і вночі, у кілька змін вищали лебідки, ревли й гуркотіли мотори, чути було вигуки – команди англійською мовою. У бухті, яку утворила лагуна їхнього острова – атола, вивантажували безліч ящиків і ящичків, а також великі частини машин, обшиті з усіх боків дошками. Повзли бульдозери, схожі на танки без башт і гармат, з величезними відвалами-ножами, скрепери й екскаватори-навантажувачі, машини-самоскиди. Ящики й ящички вивантажували з мотоботів, різні машини – з моторизованих понтонів-площадок. Бульдозери сповзали на берег своїм ходом, тільки-но солдати встигали закріпити понтони та покласти широкі пандуси-з'їзди. А на рейді, за входом у лагуну, стояла величезна самохідна баржа, у кормі якої відкинулась, наче підйомний міст, стіна і зяяв темний прямокутний отвір. З палуби баржі, з її бездонного черева і брали всю цю техніку та ящики. Чужинці поспішали, наче боялися, щоб султан не передумав, не став вимагати назад купчого паперу.

– То що ж нам робити?

– А як з рештою селищ? Може, їх не чіпатимуть? – почулися знову вигуки.

– Чіпатимуть! Я говорив із старостами тих сіл. Усім наказано збиратися і виїжджати! – відповів Ганеш.

Знову голосно загомоніли:

– Як це збиратися? Куди-и?!

– Хіба я заберу з собою кокосові пальми?

– А куди ж подітися мені-і-і?! А мої ж ви ні-женьки! А кому я де потрібна, коли й тут мені життя нема-ає?! – голосила бабуся Рата. Вона сиділа попереду Янга, виставивши товсті, як колоди, ноги. Скільки пам'ятає Янг, у неї були такі ноги. Всю силу вона віддавала на те, щоб тягати їх. Родичі відцуралися Рати – слонова хвороба невиліковна, – і бабуся жебрачила.

– У мене дев'ять пальм. Як я проживу без них, годувальниць? – вигукував хтось плаксивим голосом.

– А султан обіцяв на коронації: столичний острів, Головний, берегтиме, наче квочка кожне своє курча. А тепер що? Сам клює нас, як шуліка! – Це був голос брата Раджа. Янг виділив його з усіх голосів.

– О, великий Вішну! Всемогутній Вішну! Найкращий Вішну! За які гріхи послав страждання? Сотвори чудо, врятуй нас!

Вигуки, голосіння… Дивлячись на матерів, заплакали й діти.

– Тихо-о! Дайте і мені сказати! – надривався в цьому гармидері китаєць Лі Сунь. Він протовпився на середину, уклонився на всі боки. Ріжки зав'язаної косинки метлялися позаду, як дві кіски. – Ну чого ви панікуєте? Все йде на краще, а не на гірше. Хоч світу побачите, а то деякі з вас за все життя далі Біргусу й носа не потикали.

– Правду каже! Хай він згорить цей острів! Сидимо, як у норі! – кричав Пуол. За віком він рівня Раджеві, бавилися разом, навіть товаришували. «Але чому він не любить наш Біргус?» – думав Янг.

– Вас же не просто виганяють звідси! – надривався Лі Сунь.

– «Вас»… А тебе хіба – ні? Ти тут залишаєшся? – кинув йому Радж.

– Нас… нас… Я просто обмовився! – спохопився Лі Сунь. – Нас же не-ре-се-ля-ють! На інше місце, на інший острів. Транспорт дають.

– Не потрібен нам інший! Знаємо, яка земля на Гірському! Чули! З одного боку – гора, з другого – болото! А добра земля вся зайнята!

– Кажу: дадуть добрі ділянки – вирощуйте кокоси, сушіть копру. А хто не захоче… – Голос у Лі Суня охрип.

– Посадиш пальму – чекай шість-вісім років, поки будуть ті горіхи. А всі ці вісім років зуби на полиці тримати? У мене ж п'ятеро дітей!

– … А хто не захоче… Я хотів сказати – хто захоче поміняти своє життя на міське, влаштуватися на іншому острові, а не на Гірському, – будь ласка, перевезуть і туди з усім майном! – кричав Лі Сунь. – Чуєте? Ще й п'ятдесят доларів на сім'ю дадуть, – китаєць закашлявся.

«І чого цей крамар горло дере? Певно, йому заплатили? Здирник проклятий…» – думав Янг.

– А де знайдеш роботу? Хто нас чекає там? Кому ми потрібні? – сипалися вигуки.

– Аби добрі гроші – всюди можна жити! – кричав своє Пуол.

– Лі Сунь! Твій язик сьогодні легко ходить! Чим це його змастили? За скільки доларів продався? – гнівно говорив Радж, і його слова збуджували людей.

Янг сів боком, щоб добре було і за Раджем стежити. Замилувався братом: біла трикотажна теніска щільно облягала опуклі плечі й груди, підкреслювала кожний горбик його м'язів. На грудях малюнок: п'ять синіх хвиль, оранжевий обруч сонця з променями-бризками, а крізь цей обруч стрибає синій дельфін. Ні в кого в селі немає такої шикарної одежини. Радж працює на острові Рай у дельфінарії – не абищо!

Крамар німо роззявив рота – раз, другий: перехопило подих. Але впорався з собою, знов заусміхався.

– Чуєте! По п'ятдесят доларів! Ви таких грошей і не нюхали… А ти, юначе… – звернувся він до Раджа. – Ти міг би й помовчати! Ти тут уже не живеш-ш-ш. І не маєш-ш-ш права голосу! – сичав, як кобра. – Ти лети на свій острів Рай – і розважайся! Розважай туристів! Хлюпайся!

– Як це не маю?! – скипів і Радж. («Як це не має права голосу?» – підтримали його хлопці, особливо Амара). – Хіба я не звідси родом? Хіба не тут живуть мої батьки? Хіба не тобі, глитаєві, вони за безцінь віддають копру і сушену рибу? – Радж кілька разів витягнув з піхов і з ляскотом загнав назад ніж-крис. Шрам-місяць під лівою щелепою то червонів, то білів.

– Радже, вгамуйся… Не сором мене перед людьми… – слабим голосом попросив батько. Хворобливий, тихий і мовчазний, він і сьогодні міг просидіти мовчки.

– Ах, юначе… – Лі Сунь поправив косинку на голові. З обличчя не сходила усмішка, але це була вже не усмішка, а застиглий вищур. – Скрутиш ти собі шию… Згадаєш моє слово. Побережи її! А вам, люди, я скажу ще ось що: хто не розрахувався, зі мною за позики, прошу сьогодні ж розрахуватись. Моя жінка вдома, вона прийме. Не маєте грошей – віддавайте натурою. Прийму горіхами, прийму свиней, курей, качок. Домашні пожитки… Все одно вам важко буде з собою все забрати.

– З цього б і починав! Тебе тільки це й турбує! – знову не стримався Радж.

Лі Сунь уклонився на всі боки. Біла коротка сорочечка з боковими розрізами щоразу, коли він нахилявся, задиралася на спину, оголюючи товстий озадок.

Лі Сунь не постояв з людьми, не посидів у натовпі. Покотився, часто перебираючи ногами, геть. Але не додому, не в свою крамничку, а туди – на пронизливі звуки, на задушливий сморід від моторів.

Люди сиділи або стояли в заціпенінні, і чути було, коли затихали чужі звуки, як з лагідним хлюпанням-шумом котилися на пісок утихомирені лагуною хвилі прибою. Сонце було вже за лісом, над самим крайнебом, і промені час від часу вогняно проривалися крізь частокіл пальмових стовбурів та стовбури-корені баньяна. Спека спадала, дихати ставало легше. У заростях почали обзиватися птахи. За ними ожили й діти. Трохи старші, голопузі й голозаді, позалишали своїх матерів, стали наввипередки бігати з собаками і верещати, потім сипонули на обмілину – похлюпатися в лагуні.

Не рушав з місця Янг, сиділи і його друзі. Янгові скоро дванадцять років, він уже багато чого розуміє, починає розбиратися в житті. Янг чекав, до чого додумаються дорослі, що. вирішать. Недитяча тривога за долю людей, долю всього острова, стискала його серце.

– Чуєте, люди? Ось він, злий дух… Нюхайте! – мовив тихо Ганеш, відчувши запах солярки, що знову долетів з лагуни. Він сплюнув під ноги, і багато хто з чоловіків, які жували бетель, теж сплюнули. – Гнати треба цей дух з нашого Біргуса! Гнати! – потряс Ганеш палицею.

– До бома треба йти! Хай нашле на них прокляття!

– Раніше треба було до цього додуматись!

– Раніше… А раніше думали, що ходоки чогось доб'ються! А вони не добилися!

– Тебе треба було посилати, такого спритного! Ти б добився!

– Годі, люди! Ніякий бома не допоможе! Треба посилати гінців у чужі села! Піднімати народ! Загородити човнами вхід у лагуну! – намагався перекричати всіх Радж.

– Правильно! Чого сидіти склавши руки! – підтримав його Амара, кращий Раджів друг.

– Коли вас усіх посадять до в'язниці – там вам і місце! – відокремився од них Пуол і пішов на берег лагуни.

Перемогли ті, що хотіли йти до бома.

Першим рушив Ганеш. Він стомлено обпирався на бамбукову палицю, обмацував дорогу. За ним затупотіли всі. Позад усіх ішла Рата, її гуртом підняли на ноги – «Іди», і вона, задихано сопучи, човгала по піску своїми розпухлими колодами.

Ганеш ішов і говорив, що з пустими руками до бома нічого ходити. Треба одразу нести подарунки. І він назвав, кому сьогодні ловити курей чи півнів, брати сушених тунців, кому нести варений рис і тодзі – виброджений, з градусами, сік кокосів.

Молодь відстала, йшла позаду. Посередині крокував Радж, ліворуч від нього був Амара, праворуч – Янг. Він тримався за братову руку і старався ступати широко, щоб потрапляти з ним у ногу, бути схожим на брата.

«Нервовий став Радж… – думав Янг. – Особливо останній місяць, відколи з'явився в нього цей шрам. Ніколи про шрам нікому не розказував. Таємниця якась, загадкова… Невесела в нього робота, небезпечна – багато часу доводиться бути під водою. Але як би ми жили без Раджевої допомоги, без його заробітків?»

– От же дурні люди… От же темні… – говорив Радж, ніби шепотів заклинання. Але його добре чули всі хлопці. – Хіба в цьому бома допоможе?

2

О їхній острів дуже схожий на кокосового краба біргуса (звідси й назва). Великого краба з тулубом-панцирем розміром три на чотири кілометри. Маленькі рифи кругом – ніби його підтяті ніжки. У острова і клешні є, як у краба, – ліва, ширша і довша, охоплює лагуну зі сходу. Вона складається з вузького мису-півострова і чотирьох зелених острівців-скель, розташованих один за одним через вузькі проточки. А права клешня Біргусу ще вужча, в ній сім білих коралових атольчиків, на тих семи майже нічого не росте, тільки гніздяться чайки. Янг не раз вибирав з друзями з гнізд яєчка – смокчеш їх і відчуваєш запах риби.

Люди йшли до півострова-мису, бома жив там – відокремився од села, понаставляв навколо хатини і коло дверей дерев'яних ідолів зі злими витрішкуватими очима, з широченними ікластими ротами. На бамбукових жердинах здіймалися догори пучки якогось зілля – теж захист від злих духів. Хатина серед коренів-ходуль великих панданусів здавалася якимсь настовбурченим гніздом. Навіть за тихої погоди на стрісі ворушилося і шелестіло сухе пальмове і бананове листя, ніби хтось невидимий швиденько, ледь торкаючись, бігав по ньому. Може, якісь добрі духи? Бома дружить з ними, то, певно ж, і вони мають у нього притулок.

Підійшли, насторожено спинились. У людей перелякано повитягувалися обличчя, тільки Радж кривив губи в іронічній посмішці. Жінки поопускали додолу дітей, розклали подарунки, посідали самі. Зв'язані кури не хотіли сидіти тихо: то та, то інша завзято били крильми.

Бома почув кудкудакання і лопотання крил, висунувся з дверей.

Бома Яп – чаклун і лікар. Кощавий, наче йог, голий до пояса, на животі відбилися від довгого лежання якісь смужки і кліточки. Позіхнув, криво роззявивши щербатого рота, почухав під пахвою, поправив на голові чи шапочку, чи корону, за яку було навтикано різнобарвного пір'я. Замість штанів чи, може, поверх них метлялися смужки якогось лахміття. У бома, хоч він і знався з духами, розбирався у лікувальних травах, були червоні білки очей, гноїлися повіки – як і в багатьох людей на острові. Чаклун називається, а цю хворобу ні в себе, ні в інших вилікувати не може.

Усі впали навколішки, ніби перед богом Вішну. Потім порозгиналися, долоні склали перед грудьми, ніби кожний упіймав собі метелика. А Радж ліг на бік, щоб не височіти над людьми, і стежив за всім, ніби за якоюсь виставою. Янг присусідився до нього, ліг на живіт. Ганеш тим часом плутано пояснював бому, чого хочуть люди.

– Знаю. Я все знаю, хоч ніде й не буваю, – сказав Яп. На худому обличчі спокійна закам'янілість, і ні проблиску думки. – Треба порадитися з добрими духами.

Ганеш махнув лівою рукою жінкам, ніби вигріб щось із-за вуха. І ті взяли подарунки, ще раз схилилися в поклоні перед бомом, по черзі занесли їх до хатини. А великого кухля бражки, зробленого з цілого коліна товстого бамбука, Ганеш сам подав у руки бому. Той щось пошептав над ним і випив, не передихнувши. Голосно відригнув, дістав із-за пояса якийсь корінчик, пожував, і на губах виступила піна.

– Буду радитися з добрими духами, поки не випливе з води Небесний Човен. Тихо!.. – і зник, рвучко смикнувши за собою циновку, завісив вхід.

Люди поворушилися, зручніше влаштовуючись на піску. Кожний у думках, а то й пошепки благав добрих духів допомогти у нелегкій справі. Чекали довго, поглядаючи в небо, у той бік, звідки завжди випливав місяць. Люди наелектризували себе моліннями і були ніби в трансі.

– Подуріли… Геть подуріли, – шептав Радж. – Кожна секунда дорога, а вони… Американці ж не молитися приїхали сюди!

Нарешті місяць, ніби червоний великий човен, виплив з океану і, здалося, загойдався, затремтів на хвилях. І в цей час у хатині щось глухо загуркотіло, забренькало, запищало пронизливо, ніби чаклун спіймав за хвіст кокосового пацюка і закрутив над головою, щоб шпурнути у хвилі. Хатина дрижала і тряслася, крізь щілини пробивалися відблиски вогню.

І от на порозі з'явився бома з палаючим смолоскипом у лівій руці. Відблиски вогню гуляли на страшному, розмальованому білими і червоними смугами і трикутними знаками обличчі. У правій руці похитувався довгий бамбуковий кий, схожий на спис. Та й сам бома заточувався, наче п'яний, щулив, як від холоду, плечі. Обидві руки від плеча і до зап'ястя були перев'язані кольоровими стрічками, кінці яких метлялися на вітерці, вигиналися, мов змії. Бома пильно подивився в один бік, у другий, витягуючи шию, як черепаха, і раптом скочив сюди, скочив туди, штрикнув повітря списом. А сам пронизливо вищав, певне, заклавши листок за зуби, хотів, мабуть, щоб люди думали, що пищать і тікають злі духи. Він то йшов по колу на зігнутих ногах, то скакав на обох зразу, як горобець, і в такт штрикав списом на всі боки, креслив вогнем якісь знаки. В очах бома палали вогненні відблиски, здавалося, що з них, як із смолоскипа, сипляться іскри.

Янгові стало страшно, його затрясло.

– Усі… Беріть смолоскипи… Беріть киї. І за ним! – пояснював Япові жести староста. Голос Ганеша теж став писклявим і хрипким, і всі загукали, завили не своїми голосами, щоб духи зла не впізнали нікого, не знали, на кого нападати. Усі пішли за бомом, пританцьовуючи, підскакуючи кожен по-своєму, і всі кололи палицями і киями повітря. Янг не тямився, він уже не помічав, хто відділявся од натовпу, щоб озброїтися й запалити смолоскип, хто бухкав по пустому стовбуру бамбука. Вогнів ставало дедалі більше, через запах горілої олії вже не чути було злого машинного духу. Чад і дим потягло в зарості, й там затривожилося нічне птаство. Вогні відбивалися в листі пальм, і здавалося, що там теж загоралися маленькі смолоскипи, а на небі ставало більше зірок тому, що туди піднімалися іскри від смолоскипів. Блищали очі, блищали зуби, зяяли скривлені чорні роти, самі люди були схожі на обвуглені головешки. Янг бачив, що і Радж уже озброївся цурпалком кореня пандануса і в батька в руках палиця. Тільки мати несла, притискуючи до повного живота, чорний горщик з кокосовою олією, і ті, в кого згасав смолоскип, підбігали вмочати, знову запалювали.

Зійшли аж до берега. Вода біля рифів зблискувала фосфоричним світлом, раз у раз поверхню лагуни прокреслювали бліді смуги, ніби хтось черкав величезними сірниками по сірці, а вони ніяк не хотіли спалахувати. Піщана, в шумовинні смуга прибою була пошматована рваними слідами-рубцями від коліс машин.

Зовсім близько було місце, де розвантажувалися й висаджувалися чужинці, як раптом – «Па-ах!» – у небо злетіла червона ракета і полетіла в їхній бік. Знижувалася просто на голови, сичала й бризкала іскрами, і дехто перелякано відбіг осторонь. Але ракета погасла, не долетівши до землі. У ту ж мить з рейду, з-за лагуни, де стояла величезна баржа, спалахнув стовп світла, уперся в небо – засвітили прожектор. Світлий стовп хитнувся, упав на воду, потім занишпорив на березі, вихоплюючи з темряви силуети нахилених у бік води пальм, то гори розвантажених ящиків під брезентами, то машини й бульдозери, то брезентові намети. Люди заплющували очі, оберталися спинами до кинджального вогню.

– Ти… біжи додому! Ти малий ще… – тривожно прошепотів Радж, боляче стиснувши Янга за лікоть. – І маму забери звідси!

– Ай, – вирвався Янг. Не міг він у ці хвилини залишити і Раджа, і всіх своїх. Не міг не побачити, як злякаються злі духи, почнуть – шубовсть, шубовсть! – кидатися у воду, пливти на свою баржу.

«Па-ах!!! Ш-ш-ш-ш…» – знову злетіла червона ракета, і цього разу в одному з наметів, високо на березі пролунав різкий вигук чужою мовою. З наметів почали вискакувати, на ходу одягаючись, солдати, шикувались у шеренгу.

Бома Яп дотанцював до вартового, завив, рвучко підстрибуючи то праворуч, то ліворуч, прицілюючись києм в обличчя, у шию, але в останню мить завдаючи уколів мимо. І всі завили дикими голосами, заскакали, повторюючи рухи бома, погрожуючи палицями, смолоскипами. Прожектор знову засліпив усіх. Потворні тіні захиталися, здибилися вище від пальм, а смолоскипи потьмяніли, стали зовсім не грізними.

Солдат задкував, наставивши автомат перед собою, погрожував ним, щось вигукував і показував, щоб люди йшли геть. Та от уже й відступати йому нікуди, уперся спиною в гору ящиків. Киї загрожують і праворуч, і ліворуч, хтось довбнув палицею солдатові в груди. Якась жінка схопила жменю піску й сипнула йому в очі…

І тут оглушливо застрочив, забризкав вогнем автомат. Янг, збитий Раджем з ніг, устиг іще помітити, як бома впав на коліна, потім ліг на бік, як Радж блискавично змахнув крисом, ткнувши солдатові під бік, як американець сповзав на землю, шорхаючи спиною по ящику з написом «US navy engineer troops», як зверху, від пальм, тупотіли вниз чужі солдати.

Люди зі страхом розбігалися. Янг біг з усіма односельцями і раз у раз оглядався туди, на гору ящиків, де тремтіло світло прожектора і в цьому світлі старенька Рата, яка тільки ще дотупала до ящиків, підхопила із землі кинутий горщик з олією, вилила її на ящики, підпила залишений смолоскип і притулила до брезенту, підпалюючи. Ще не розгорілося добре, як знову застрочив автомат… За солдатами не було видно, де впала Рата, де лежить Яп. Американці метушилися, відриваючи брезент з вогнем, гасячи його піском. І тут пролунала нова команда, залящали постріли. Кулі стукали у стовбури пальм, гупнули в пісок кілька збитих горіхів.

Люди розсипалися по хатах, ховалися в глухі кутки. Боялися, що солдати кинуться слідом, усіх повбивають, а хати попалять.

Янгова мати стогнала, схлипувала, а батько гладив її по голові, як малу. А потім вони перешіптувалися, а мати все стогнала і скаржилася на болі в животі. Янг лежав на циновці у своєму кутку й тремтів усім тілом, клацаючи зубами. Куди подівся Радж? Чи не підстрелили його в цій метушні?

Тільки на світанку просунувся в хатину Радж.

– Спиш? – прошепотів він. Тамуючи глибоке і важке дихання, ліг біля Янга.

– Ні-і… Тебе чекав! – прошепотів і Янг.

– Я зараз піду… Птаха, коли він засидиться на одній гілці, можна й каменем збити. Попливу на Рай.

– На чому?

– Щось придумаю.

– Оце зараз, уночі?!

– Уночі. А зірки навіщо на небі? Та й над Раєм заграву від вогнів здалеку видно. Може, вранці шукатимуть чи питатимуть про мене, кажи, що я не був увечері біля ящиків. Поїхав на Рай відразу після сходу. І мамі з татом скажи, щоб так само говорили.

– А люди ж бачили, що ти був з усіма.

– Люди бачили, звичайно. Але думаю, що і їм вигідно казати, що мене не було. Ю андестенд мі? Розумієш мене?

– Йес, сер. Але всякі є люди, кому вигідно і на одного тебе звалити провину. Я ж бачив, як ти ножем…

– Тс-с-с…

– Лі Сунь перший тебе викаже. – Янг міркував зовсім зріло, і Радж скуйовдив йому чуба: «Ростеш, малий!»

– Не було ж китайця з людьми… Ну, прощавай… – Радж поцілував Янга. – Ти ж знаєш, де мене шукати – у дельфінарії. Ух! – раптом скреготнув Радж зубами. – У такий час доводиться вас залишати!

– А коли знову вдома будеш?

– Не знаю. Важко в містера вирватись. У вихідні подвійне навантаження. А знаєш, що на тих ящиках, на березі, написано? Що майно належить військово-морському флоту США. Базу хочуть будувати.

Янг у темряві обняв Раджа за шию.

– Ну, хлопче, бережи матір і батька. З Амарою дружи – він вірний мій товариш. – Радж поцілував Янга ще раз і відповз до дверей.

Стогнала уві сні мати…

Янг витер сльози на щоках.

3

– Янг… Я-янг! – хтось покликав його здушеним голосом. Потім постукали ціпком об поріг. – Ти ще спиш?

Янг упізнав голос старости Ганеша, і його сон відразу зник. Такого ще не бувало, щоб сам староста звертався до нього, якогось хлопчака.

– Я знаю, що не спиш… Збери друзів і біжіть купатися. Довго сьогодні купайтеся… І було б добре, якби весь час хтось хлюпався в лагуні – по черзі. І коли щось побачите, негайно повідомляйте. Янг, ти будеш командиром розвідки.

Хлопець не вірив своїм вухам. Йому довіряють таку важливу справу?! Схопився так, що аж задвигтіла хатина.

– Тихіше гарцюй… А то завчасно розвалиш, – сказала мати кволим голосом. Вона і батько ще не вставали, ніби враз і назавжди втратили цікавість до життя. – Насічи горіхів, кинь поросяті, а тоді вже лети. Курей випусти.

Їхня хатина, як і все у селі, збудована на високих палях. Під бамбуковою підлогою-настилом можна ходити пригну вгайсь. Тут і загородка для поросяти, і клітка для курей. Тут і комора, де ще є трохи кокосових горіхів торішнього урожаю.

Янг працював і прислухався до того, про що перемовляються Ганеш з батьком. Один стоїть біля порога, другий – у дверях.

– … Так користі ж немає із зелених. Сік, молочко… Хіба що бражку робити. Так на бражку ж можна і з самої пальми соку наточити! – говорив батько. – Але ж на біса вона, і без неї гірко!

– А я раджу позрізати горіхи, хоч зелені. Усе-таки якась користь буде, – каже Ганеш. – А може статися – не встигнемо і такі спожити. Знищать усе бульдозерами… Я чув, що сюди, на Біргус, великі літаки сідатимуть, кораблі військові припливуть.

– Боже милосердний! Отаку навалу послати…

– Треба нам усім триматися разом. Може, прийдуть американці карати, то будемо в одно говорити: ми тільки молилися, проганяли злих духів. І що Раджа не було з нами, поїхав на Рай. Я всім так скажу, попереджу… (Янг подумав: «Ну й добре, що сам староста скаже»)… А солдат перший напав на нас… І треба готуватися до поховання Япа і Рати… – Ганеш пішов, постукуючи ціпком.

– Великий Вішну! – схлипнула мати. – Вони ж цілу ніч лежали на березі. Краби очі повиїдали… Як я тепер буду родити? Бома немає, нікому буде відганяти злих духів.

– Ти не горюй… Дасть бог, усе буде добре, – зітхнув батько.

– А Лі Сунь і сьогодні пішов до американців. Потягнув мішок більший за себе – мало носом землю не орав.

– Торгівлю налагоджує, відчуває – поживитися можна, – відповів батько.

Янг вибрався з-під хатини.

– Я все зробив. Нате вам по яєчку… – поклав у зашкарублу батькову руку яєчка, знайдені в курячому гнізді. – Я побіг!

Голопузиків, що бігають без штанців чи трусиків, Янг не братиме помічниками. І дівчаток не візьме… Хоча одну і можна було б – Натачу. Її так назвали на честь радянської лікарки. Добре, що саме тоді, коли народжувалася Натача, стояло недалеко радянське дослідне судно. І тепер люди пам'ятають, що над ним майоріли два прапори – червоний і синьо-білий. Якби не приїхала з судна лікарка, то могло б не бути ні Натачі, ні її матері, люди вже молилися Вішну, щоб забрав собі їхні душі. Бойовою росла Натача, спритною. Але Янг не кликатиме сьогодні і її, у нього суто чоловіче завдання.

Насамперед покличе Туна. Завжди, коли спадала денна спека і в селі починався хоч якийсь рух, Янг будив Туна так: підлазив під поміст його хатини і гострою тонкою тичкою совав знизу поміж бамбуковими жердинами. Янг знав, у якому кутку спить Тун, і звичайно влучав якщо не з першого, то з другого разу. І сьогодні пробрався Янг… Раз штрикнув, удруге…

– Ой, що це?! – пролунав переляканий чоловічий вигук. Хтось підскочив, хатина задрижала, як від землетрусу: – Нечиста сила! Нечиста сила!

Янг кинувся навтікача від хати. У ту ж мить почувся Тунів сміх:

– Янг, це ти? Ха-ха, трохи живота батькові не пропоров!

– Я-а… Виходь скоріше!

– Чого ти встав так рано?

– Нам є доручення. Бойове. – І Янг розказав, що до чого.

Уже вдвох помчали до Мансура.

Мансурова хатина стояла на тій половині села, яка була ближче до лагуни. Знайшли його на пальмі – зрубував горіхи. Уся земля вже була вкрита ними, зеленими, шорсткими. Мансур і слухати не хотів, що йому кричать знизу хлопці, поки вони не стали кидати в нього палицями, а Янг пригрозив, що вилізе до нього і стягне за ногу. Допомогли Мансурові зібрати горіхи в мішок, занесли до хати. Допомогли й умовити його суворого батька, бо тому не подобалося, що син не виконав його розпорядження, а вже зривається кудись бігти. «Викупайтеся і бігом назад. Коли через півгодини не прийдеш, можеш взагалі не вертатись!» – пригрозив Мансурові батько.

Побігли до лагуни наввипередки з худим Мансуровим собакою, орієнтувалися на дивні звуки: там щось пронизливо дзвеніло, тріщало і вило.

Вибігли – і очам своїм не повірили: таким незнайомим став берег! Голий, чужий: навхрест і прикорнями догори, а то й покотом лежали всі прибережні пальми, ніби пронісся шалений ураган. Ще біля двох дерев порпалися двоє білих дядьків у шортах. У їхніх руках і вили ті штуковини, на очах підгризали дерева. Третій дядько, такий же незасмаглий і майже голий, чикрижив стовбури на колодки.

– Чого роти пороззявляли? Бензопилок не бачили? Готі, звідси! – закричав на них, ніби він тут був господарем, китаєць Лі Сунь.

Хлопці оглянулися. Крамар назносив під великий банан цілу купу горіхів, розклав там на рогожці такий-сякий товар і торгував. То пилярі, то солдати, які розпаковували ящики і складали з металевих частин якісь механізми, підходили до Лі Суня, і він їм розкривав горіхи, давав пити сік. Кому не подобалося, тим розпорював бляшанки з консервованим соком або пивом. Лі Сунь робив свій бізнес.

– Чужі пальми обібрав! Я побіжу розкажу Ганешу! – Тун готовий був зірватися з місця.

– Чекай, а там що? – спинив його Янг.

Біля входу в лагуну, який дуже звужували рифи й атольчики, нерухомо завмер той понтон, що переправляв з баржі на берег машини й вантажі. На ньому стояла й татахкала прямокутна брила на колесах. На понтоні працювали кілька чоловік. Щось робили, щось подавали з понтона вниз, до води. Ось на понтон виліз майже голий чоловік з ластами на ногах і оранжевими балонами за плечима. Його обличчя не було видно, блискали тільки скельця маски. От він стягнув маску на лоб, крутив пальцем у вухах…

Понтон сьогодні був оздоблений різнобарвними прапорцями – чорними, червоними, жовтими, синіми. Казав якось Радж, що коли проводяться підводні роботи, то виставляють такі прапорці.

– Острівцями підкрадемося ближче до понтона, розвідаємо, що вони роблять! – Янг кинувся униз.

Пісок біля води був потоптаний – залишилися вчорашні сліди людей. Подекуди валялися смолоскипи. А де ж бома Яп? Де старенька Рата? Скільки не придивлялися в той бік, де працювали коло ящиків солдати, трупів не помітили. А може, їх не вбили? Може, вони встали уночі й пішки вернулися додому?

Мчали смугою прибою, а собака весело гавкав і намагався то одного, то іншого хапнути за п'яти. Добігли до мису і відразу шубовснули у воду – білопінну, бурхливу у вузькій протоці. Собака поскавучав, потупцяв на березі й поліз обережно у воду, задираючи голову, поплив за ними.

Біля останнього острівця хвилі були великі, все пінилося й вирувало. Причаїлися за скелями, постежили… І зрозуміли, що тут люди справді щось роблять під водою. Від тієї чотирикутної машини на колесах клубами шугав смердючий чорний дим. Від неї йшли під воду чорні гумові шланги. Раз у раз до понтону підпливав чоловік з балонами за плечима і в масці, і йому подавали зверху то якісь важкі пакети, то дроти.