Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 26 страниц)

Розділ сьомий

Певно, ніхто з табірників так не чекав появи Судзіра, як Янг. Від хвилювання і думок довго не міг заснути, а потім чи спав, чи галюцинував наяву. Часом кидало то в піт, то в дрож, охоплювала млявість. Боліли очі, смикало, кололо вуха.

Коли нарешті задрімав, то приснився натовп людей. Гомонить натовп, перекочується в ньому гул, люди натискують одне на одного, пориваються скоріше до храму. Нібито це той самий храм на Головному, куди вони прийшли поклонитися Вішну. В натовпі штовханина, наступають одне одному на ноги батько, Ганеш і дід Амос. Не батько несе кавадзі, а він, Янг, хоч найменший і найслабший. Зігнувся Янг під вагою в три погибелі, рама муляє плечі, шию ніби хтось скручує, як тій курці. «Іди! Та швидше ж ти, не барись!» – підштовхує Янга в спину Ганеш. «Іди, іди! Заснув? – Амос і батько теж підштовхують його, щипають від злості: Через тебе можемо спізнитися! Усі милості Вішну пороздає!» А от уже здається, що Янг на базарі разом із синьйорою Терезою. Снують між нескінченними рядами, що їх утворили зі своїми товарами продавці. На голій землі, на циновках, на підстилках, на лавках, табуретках, на столиках, на прилавках, напнуті на жердини, розвішані на гілках і мотузочках, висять і лежать дари лісу, поля, городів, плантацій, моря. «Туцці-фруцці! – безперервно повторює синьйора. – Туцці-фруцці!» І все гребе до себе, звалює на спину Янгові, на плечі, чіпляє на шию, на пояс, ставить на голову. – «Неси в готель!». І раптом уже не італійка, а батько суне йому на руки рябеньку свинку: «Це наша, бери! Неси в готель! У апартамент синьйори! Вона буде тобі за матір!»

Від такої новини Янг кліпає очима і прокидається, серце бунтівливо калатає, пульс болюче стукає у хворе вухо. Янгу вже страшно засинати знову, щоб не приверзлася якась нісенітниця. Дрімота сама знаходить його, зліплює повіки, підсовує нові страхіття. Нібито хтось боляче стискує Янга за ноги і суне головою вперед у бульбашкову заслону, щоб відчикрижити голову… Шкребуть лапками і клішнями краби, омари, лангусти, йдуть на нього в наступ… У шумі Янг навіть відрізняє окремі крики крабів: «Янг уже здох! Здох і лапки простягнув! Сюди всі, сюди! Велика пожива буде! Не зрівняєш з рибою!»

А коли почув справді живі голоси людей, зітхнув з полегшенням: «Спасибі Вішну, закінчилися страждання-страхіття. Я – живий, і новий день настав… Що принесе новий день?»

Слів людей ще не розібрати, голоси задихані, зриваються. Люди тільки що повиймали загубники з рота. Янг стежить з-за бруствера і перелічує чорні, ледь помітні голови тих, що виринули з-під води: один… два… три… Троє всіх? Ні, он і четвертий, вилазить на пляж зі згортком чорного гумованого дроту і лампочкою на кінці. Голоси деяких здаються знайомими, один так навіть і дуже…

«Судзір!.. Он той, найменший… Останнім на пляж вилазить. А найбільший – «старий» – учора був на плоту. І Піт, він учора стовбичив на камбарині… Запросили-таки Судзіра, не обійшлося без нього…»

От уже всі топчуться на пляжі, шльопають ластами. Від чорних, ніби полірованих костюмів відблискує лампочка. Той, що з дротом, одразу приступив до роботи, став забивати в стіну гак.

Янг почав заспокоюватися, щось відлягло від серця. Нібито побачена реальна небезпека – Судзір – перестала бути небезпекою. З цього моменту Янг цілком перетворився на зір і слух. Не все дочував із того, що говорилося, не все розбирав з почутого, не все розумів. Говорили як і в ті дні, по-англійському, щось вантажили на пліт, а щось – з плота на пляж. Янг спробував підставляти свої слова замість недочутих, щоб збагнути зміст. І щось виходило, хоч, може, й не зовсім те, що говорилося.

Голос Судзіра:

– Ну й… (страховище) у вас тут!.. І людям, не тільки дельфінам. А дельфіни… (печер не люблять).

Піт:

– На жаль, так… (Кращих умов) їм створити не можемо. Якби були добрі умови… (то й без дельфінів обійшлися б).

– І як ви їх сюди… (загнали)? – знову Судзір. – Давали… (на сон чи наркоз)?

Піт:

– Професійний секрет.

«Старий»:

– Я читав: дельфіни наркозу… (не витримують). Не просинаються. А в даному випадку могли утопитись.

Піт:

– Слухайте увідні дані… Сюди… (дельфіни підпливати) не люблять. Вони й на відстані… (відчувають ультразвук; бульбашкову заслону); займайтеся з ними з плота, пліт можна… (відігнати далі звідси; загнати в Храмовий грот)… на місце роботи. З переносною лампочкою.

Судзір:

– Як виглядає слон, навпомацки не впізнаєш. А я хочу не тільки помацати золото… (але й побачити). Щоб знати, чи варто займатися.

Піт:

– Переконаєтеся, почекайте… (Разом з нами упірнете, самі зачерпнете). Разом промиємо, подивитеся.

Судзір:

– Пісок? Самородки?

«Старий»:

– Пісок в основному… Самородочок був один – як наперсток.

– Не будемо гаяти часу. – Судзір перший ступив до плота.

Поки дочекалися карети «швидкої допомоги», поліцейський уже конав. Носилки з потерпілим несли і санітари, і Радж хапався – до самої прохідної (ключа, щоб відімкнути ворота і впустити карету на територію, не знайшли). Всі інші йшли слідом. Абрахамс не переставав стиха бідкатися: «А що ж тепер буде? Кому ж я служитиму, що буде з роботою? У мене ж сім'я…» Ніхто йому нічого не відповідав.

Не хотів думати, про своє майбутнє і Радж. Одне знав: настав час рішучого повороту в його житті.

Горбоносий офіцер і з кабінету дзвонив, а коли дійшли до прохідної, то й з будки. Викликав додатковий наряд поліції для охорони дельфінарію. Наказував: усіх підозрілих затримувати, нікого не відпускати до особливого розпорядження. Дзвонив і на Головний, розмовляв незрозуміло, шифровано.

І нервував (по ньому було видно), чому затримується група, що пішла за Судзіром. Та перш ніж з'явилася група, прийшов стомлений Амара. Його відразу схопили за лікті. Радж ледве довів офіцерові, що ця людина ніякого відношення до Судзіра не має, що вони збиралися удвох з ним знову добиратися до Гірського, шукати брата (довелося коротко викласти історію зникнення Янга).

– А я думав, що це поліцейські підготувалися виїхати в табір, – з якимось розчаруванням промовив Амара, коли його відпустили. І Раджу довелося пояснювати йому тихо, що сталося за той час, поки він був у ресторані і вдома. І з цього часу з Амариного обличчя не сходили здивування і тривога.

І ось діждалися другої групи. Прийшла без Судзіра.

– Ну що? Відправили під варту? – звернувся офіцер до начальника поліції Раю.

– Не було вже. Ні дома, ні в коханки… Обшук теж нічого не дав.

– А коханку затримали? Хто вона?

– Відправили під замок. Касирка з дельфінарію… – начальник поліції говорив стомлено, ніби розвантажив до цього баржу.

– Не розпитували нічого? – не відставав офіцер.

– Трохи розпитував. Але, видно, не багато знає. А може, й прикидається. Сказала тільки, що кожного дня Судзір вказував їй, які номери квитків затримувати й продавати тільки за паролем. Про наркотики не здогадувалася.

– Я знаю, де Судзір, – вигукнув Радж. – Швидше треба на Гірський, до тих, що покрали дельфінів.

Абрахамса залишили в дельфінарії. Хотів офіцер і Абдулу не брати, але той несподівано так розплакався, що Раджу довелося упрошувати, щоб узяв. Офіцер відмінив своє розпорядження і наказав: після прибуття на місце з катера не сходити, під ногами не плутатись, щоб не потрапити під кулю.

На плоті – знайома, вчорашня картина. Тільки вчора сиділи біля черпалок двоє, а тепер троє, і сьогодні пліт ближче до виходу з Храму – далі не вистачило проводу з лампочкою (монтер, зробивши своє діло, одразу бовтнувся з пляжу і зник під водою). Третій з тих, що сіли навпочіпки, – Судзір. Він зняв маску, поклав її біля себе на дошки, а Піт і «старий» тільки посунули на лоб. Греблися в черпалках довгенько – то мовчки, то перемовляючись, наче бурмочучи. І хоч зовсім близько були від Янга, разів у чотири ближче, ніж тоді, коли були на Крабовому пляжі, слів не розбирав… От почали щось показувати один одному, потім Судзірові. Далі крутили й промивали в решетах, відбирали, просіювали і знову промивали, роздивлялися. Окрім черпалок і решіт, сьогодні були в них і відра, і ночви.

І Піт, і «старий» увесь час пересувалися так, що можна було бачити тільки їхні затягнуті в лискучі костюми спини й потилиці, зрідка – торбуваті, обтягнуті шоломами щоки. У Судзіра костюм без шолома, дресирувальник сидів обличчям до Янга, і коли щось знаходилося, вставав, простягаючи долоні до лампочки. Жоден м'яз не здригався на його обличчі, схвильованості своєї не виявляв.

– Ну, гаразд, переконали… – остаточно підвівся Судзір. – Тільки прошу пліт віддати в повне моє розпорядження. І щоб сторонніх біля мене не було.

– Як – сторонніх? Що ви хочете цим сказати? – разом насторожено сказали Піт і «старий».

– Ви не так мене зрозуміли. Коли я працюю з дельфінами, більше нікого біля мене не буває. А то в дельфінів розпорошується увага, вони нервують, не слухають наказів і так далі.

– Он що… То ми можемо біля водоспаду попрацювати. Салют – підняв руку Піт.

– Прохання невеличке… Рибу забули там… – Судзір махнув у бік пляжу. – Не в службу, а в дружбу – доставте сюди, га? – Голос його був майже дружній. – Черпалки залиште тут, решту… – Судзір махнув рукою, наче згріб з плота все начиння. – Ганчірку залиште… Хай дельфіни понюхають, чим воно пахне.

– Судзіре, дельфіни – не собаки… І золото не пахне, – зауважив Піт.

– Пахне, друзі, пахне.

«Старий» притягнув на пліт прозорий мішок з рибою, а деякі речі частково перенесли на пляж, а частково «старий» і Піт взяли з собою. Судзір перестав триматися за кийок з лампочкою, який був прилаштований до краю плота і від метушні хитався й нахилявся, і сів, звісивши ласти у воду. Лампочка опинилася позад нього, і Судзірове обличчя було в напівтемряві.

Сидів довгенько, ніби прикидав, що робити, з чого починати. А може, йому не хотілося взагалі розпочинати, може, розчарувався в усьому? Відхилився назад, навпомацки взяв мішок з рибою, підтягнув і поклав поруч. Потім повільно нагнувся до черпалки, узяв там щось, загорнуте в ганчірку, поволі розгорнув. Може, золотий пісок? Було його там мало, бо придивлявся до нього здалека і зблизька, ніби нюхав, чи пахне, доторкався до ганчірочки і розглядав те, що прилипло до пальця, обертаючись до лампочки так, що Янгові було видно все його обличчя. Не було вже на обличчі спокою, воно пересмикалося, а очі гарячково блищали. Брав налипле з пальця на язик, легенько стискував зубами, потім обережно повипльовував крупинки назад у ганчірочку. Зав'язав навхрест, поклав з лівого боку. А праворуч, не дивлячись, узяв з мішка рибину, очі в цей час нишпорили по воді, намацували ледь помітні спини з плавниками. Дельфіни повільно пропливали то далі, то ближче, стримано фукали повітрям, іноді висовували голови і завмирали на місці, розглядаючи Судзіра, ніби впізнаючи його чи принюхуючись.

Судзір поплескав рибиною об воду, покликав співучо: «Бо-обі-і!.. Бо-обі-і-і…» І дурний малюк спокусився, мабуть, проголодався, підплив і роззявив рот. Не зовсім близько, метрів за два або півтора. Чекав почастунку, а сам подавав такі звуки, ніби людина бурмотіла крізь зуби, потім дзвінко затенькав перетинкою. Судзір не кинув йому риби, а підняв праву ногу, зняв з литки щось гранчасте, ніби кілочок. Клац – відкинулося гостре лезо, появився ніж-кинджал. Відрізав шматочок риби, кинув Бобі в рот.

– Смачно? Давай ближче, коли ще хочеш… А ті хай облизуються… – казав Судзір, і Бобі підсунувся зовсім близько. Можна було, нахилившись, поторкати за рострум, але Судзір не доторкнувся, вкинув малюкові в рот другий шматочок. – Ну от, чавкай голосніше. І клич свою матір… До-ора-а, До-ора-а… Ну, клич!

Янг розтер лікоть, ліг на другий бік, бо зомлів, стежачи. Він відчував пекучу ревність до Судзіра, зовсім не хотів згадувати, що Бобі знав Судзіра набагато раніше, ніж його. «У-у, зрадник…» – Янгова рука сама шукала навколо, щоб що-небудь намацати й шпурнути в Бобі. Янг ладний був це зробити, видати себе, аби відігнати Бобі від дресирувальника.

– А це ти нюхав? – Судзір опустив з плота ліву руку з ганчіркою, зав'язаною вузликом, теж поплескав. – Ну – що ти відчуваєш? Чи нічого не відчуваєш? Ніяких емоцій у тебе золото не викликає? А ти нюхай, нюхай… До-о-ра-а, До-ора, До-ора! – знову покликав він, а права рука теж опустилась у воду з рибиною, заплескала. Підпливла близько і Дора, теж роззявила рот, здається, навіть щось проскрипіла чи промурмотіла, Судзір і їй кинув шматочок риби, і Дора на мить зникла під водою. Дік з Белою і Свою товпилися віддалеки, ніби радилися, що робити. Зрідка Дік сильно плескав хвостом, ніби кулаком пристукував, підтверджував своє рішення: не робити і кроку назустріч Судзірові!

А дресирувальник перестав мочити ганчірку з золотом, кинув її на середину плота, порізав на шматки ще одну рибину, пополоскав ніж і знову заховав його в піхви на литці. Зісковзнув у воду без маски, спіймав рукою Дору за спинний плавник і поплив поруч, погладжуючи її по спині, по лобі, коли-не-коли частував її шматочком риби, дістаючи десь з-за пояса. Вернувся до плота, забрав з нього черпалку і сунув ручкою в зуби Дорі – так, як робив у дельфінарії. Пропливли поряд навколо плота, Судзір увесь час лащив її, погладжував, потім забрав черпалку і знову почастував рибою. Викинув черпалку на пліт, виліз туди сам.

– А тепер, дорогенька, складніше завдання зробимо. Ти вже таке робила, треба тільки пригадати… – казав, а сам чіпляв на груди електроліхтар, надівав маску, а Дора й Бобі стежили неподалік, фиркали, задравши носи з води. – До мене! – в тоні Судзіра почувся наказ, він і жестом показав, що означає ця команда. Коли Дора підпливла ближче, кинув шматочок риби. Бобі теж підплив, але Судзір нічого йому не дав, і той незадоволено проскрипів, свиснув.

Узявши черпалку, цього разу Судзір сповз із плота якось незграбно, навіть балонами грюкнув об крайню дошку. Підплив до Дори, дав ручку черпалки їй у зуби, трохи підправив, щоб виріз акуратно приліг до шиї. – Зі мною! Аб! – схопив загубник у рот і пірнув, притискуючи і Дору лівою рукою під воду. Трохи подумавши, і Бобі пірнув. А Дік, Єва і Бела припливли на те місце, покружляли, але через якусь хвилину знову попрямували в темніший куток.

Здалося, що Судзіра з Дорого і Бобі не було довго, як тільки повітря у дельфінів вистачило. Перший вискочив, одфиркнувся Бобі. Дік та інші самки повернули до нього, ніби їм кортіло розпитати: «Ну як там? Чого він пристає до вас?» Але виринули Дора і Судзір. У Дори в зубах боком висіла черпалка, піску в ній не було ані жмені. Але Судзір поплескав її по спині і довів до самого плота, забрав і викинув на дошки черпалку, а дельфінку винагородив шматочком риби. Цього разу вилазив на пліт зовсім незграбно, здавалося, безпомічно дриґав у воді ногами. А коли виліз, то знову звісив ласти, поринув у роздуми.

За той час, поки Судзір займався з Бобі і Дорою, Піт і «старий» двічі винесли на пляж по відру піску, зсипали його там на купу і попливли за новою порцією. Янг усе відзначав, обертаючи голову і в той бік, підраховуючи їхні рейси. Судзір цього не бачив, але в голові теж, мабуть, підраховував, що за цей час можна було зробити самому і скільки взагалі потрібно буде часу, щоб чого-небудь навчити дельфінів.

– Дора, репете. – Судзір узяв черпалку, знову зсунувся у воду.

Поліз ближче до води і Янг. Не міг терпіти, бачивши, що мішок з рибою майже повний, а дельфіни плавають голодні.

Море починало розгулюватися, на гребенях хвиль скипали білі гриви. Катер летів на максимальній швидкості, часом урізаючись носом так, що бризки злітали вище голів. Але ніхто не ховався від цих бризок, тільки мружилися і напружено вдивлялися уперед. На носі біля правого борту стояли двоє – Радж і Амара, офіцер із Свійттауна і начальник поліції Раю міцно трималися за поручні.

– Я думаю, що треба було б висадитися коло табору й оточити його з усіх боків, – говорив начальник поліції.

– Аз боку моря як оточиш? Висаджуватися тільки з моря! І штурмом… Насамперед захопити їхні плавзасоби. А берегом вони далеко не втечуть, – заперечив офіцер.

– Он будиночок на колесах їхній, з антенами. Там у них, мабуть, радіостанція… Його теж треба передусім захопити, щоб перервати зв'язок зі світом, – сказав Амара.

– Правильно, юначе. Скільки їх там усіх? – У голосі офіцера була твердість.

– Думаємо, що не більше десяти… За нашими спостереженнями, – одночасно сказали Радж і Амара. – З правого боку, он, бачите намети? Два, чотиримісні.

– Зараз частина людей може бути в печері під водою, – додав Радж.

– Розпорядіться там, у кубрику, кому куди треба буде бігти, і командуйте «До зброї!» – сказав офіцер тоном, який не залишав сумніву: він здійснює загальне керівництво операцією, і тільки він. Обернувся до рульового, який виглядав з-під довгої трохи піднятої фрамуги з бризками на склі. – Бачиш їхній глісер на березі? Притрися щільненько, щоб можна було перескочити на нього. І повний уперед!

– Слухаюсь, пане офіцер.

… Дік став на хвіст, мотнув головою так, що черпалка пролетіла в повітрі, із дзенькотом брязнулася в стіну зовсім близько від Янга і плюхнула у воду. «Ой молодчина!.. Друга вже, одну Дора втопила…» – устиг подумати Янг. І тут Дік пірнув. Пірнув з ним і Судзір, не випускаючи з лівої руки обруча з провода, накинутого на голову дельфіна. Судзір, певно крутив цей обруч, дедалі тугіше скручуючи петлю. Провід урізувався в тіло, душив дельфіна. Дік, мабуть, думав, що, рвучись уперед, зможе позбавитися петлі й Судзіра, думав, що людина-хижак, який зумів підкрастися до нього разом з Дорого і несподівано накинути петлю, не витримає довго. Люди ж не можуть довго бути під водою, змагатися в цьому з дельфінами. А те забув Дік, що людина хитра, що вона озброїлась аквалангом і сама хоче взяти його змором. І вже, навпаки, у дельфіна не вистачить духу, бо треба суперничати не з людиною, а з технікою. Судзір і притопити може, і коли повіє холодом смерті з безодні, коли від ядухи заблискають вогненні кола в очах, на все підеш, аби виринути, аби вхопити повітря. І кривдно стало Янгові, що Дік стане сумирним і покірливим, що буде, як той раб-каторжник, слухняно пірнати з черпалкою, слухняно виносити Судзірові на пліт золотоносну породу.

«Так ось які в Судзіра секретні прийоми дресирування! От чому він не хотів, щоб хтось бачив його в цей час… А хіба ж можна спокійно дивитися, як дельфіна топлять і душать?!»

«Не здогадується Дік дати задній хід… Може, дельфіни не вміють плавати задом наперед? Міг би отак петлю зняти, вилузатись…»

«Кат! Недолюдок!… Сволота! – проклинав Янг Судзіра. – Отак і погубити можна людину!» Шепотів «людину», а думав про Діка.

Нарешті дресирувальник і Дік виринули. Дельфін шумно, мало не стогнучи видихнув – Янг добре почув. Видно було, що обидва втомлені до краю. Однак Судзір усе ще тримався рукою за петлю, крутив, натягував. Повів Діка до плота, а підвівши, взяв з дощок останню, третю черпалку, натиснув ручкою на зуби Діка силоміць. Мабуть, Дікові дуже заболіло, бо він не витримав, роззявив рот… Тр-р-р… – ручка перелічила зуби дельфінові. Судзір виштовхнув з рота загубник: «Аб!» – і знову вхопив загубник у рот, штовхнув Діка зверху, примушуючи пірнути. Дельфін, однак, повторив свій маневр, здиблюючись на хвіст і випручуючись, – аж Судзіра трохи підняв з води. Але вже тієї сили, з якою шпурнув черпалку до цього, не було. Просто випхнув ручку з рота, і черпалка, падаючи, вдарила Судзірові по голові, ковзнула і зникла під водою.

Судзір розлютився. Схопився за петлю правою рукою, а лівою – за спинний плавник. Рвонув петлю з Діка і почав шмагати нею по голові, по очах, по роструму… Дік якось вискнув, крутнувся веретеном, позбавляючись мучителя, потім скочив угору, шумно плюснувся всією тушею. Дельфіни, які товпилися в темному закутку храму, раптом пропали з очей, зникли під водою.

Судзір, кашляючи, виліз на пліт. Сів на краєчок, важко дихаючи. Потім зірвав з себе маску, зняв ласти, зняв акваланг, ще посидів, нагнувшись, обпираючись з обох боків руками і якось неприродно випнувши лікті. І раптом щось надумав чи на щось наважився. Згріб целофановий мішок з трьома рибинами у воду (цього разу, частуючи дельфінів рибою, Янг зробив хитріше: залишив трохи в мішку, а поклав його так, нібито він оце сам перекинувся, а риба попадала у воду). Рішуче встав – утоми як і не було. Провід з лампочкою, який з'єднував пліт з пляжем, за час вовтуження сильно провис, його середина осіла в воду. Піддаючись вазі проводу, пліт ще більше виплив з Храму. Судзір, підвівшись, став поволі тягнути провід до себе, прискорюючи хід плоту. Середина проводу час від часу плескалася по воді, але в руках дресирувальника ставало дедалі більше петель-витків.

Янг перевернувся у своїй схованці, наліг на бруствер, щоб краще було стежити за Судзіром і пляжем. І почув, що до порогу підпливали дельфіни, фукають унизу біля самого берега, жалісливо скриплять, ніби скаржаться, а котрийсь із них коротко і тривожно посвистує – подає сигнал тривоги, небезпеки. Не втримався, сповз до води.

– Ну – чого ви? – прошепотів ласкаво. – Нічого більше не можу для вас зробити. Зовсім нічим не можу допомогти… – Янгові зробилося гірко, знову стало шкода себе і дельфінів: усіх чекає марна загибель.

«Птр-рин-н… Тенк-тк-тк-ткриї…» – Бобі висунувся підборіддям на берег, виставив дзюб. Майже не видно малюка, лампочка з мотком проводу десь за животом Судзіра, сюди ніяк не світить. Янг простяг у бік дельфіненяти руку – полащити, погладити, поводити за ніс. Але рука на щось наткнулася, Бобі тримав щось у зубах. Узяв ту річ – і ледве не випустив: не сподівався, що та річ така важка. Наче залізо якесь, і холодне, як залізо. «Дивак малий… Що він дістав, притягнув? – подумав, лізучи назад у свою схованку.

Сидів і обмацував знахідку Бобі. Не гладенька вона і товстожила, нагадує гілочку з ледь помітними листочками чи пупирчиками. Там-сям щось присохло, ніби уплавилося – може, піщинки або шматочки магми. Мацав-мацав шишки, і спало на думку інше порівняння: дракончик-семиніжка, а не гілочка. І голівка є, і ніжки – дарма, що на одному боці чотири, а на другому три, і хвостик викривився вбік закарлючкою. Постукав іграшкою об камінь і не почув ніякого дзвінкого звуку. Удари були якісь в'язкі, глухі. Сунув за пояс – хай побуде там, може, пощастить підібратися до лампочки, тоді й роздивиться добре.

Судзір тим часом причалював до пляжу. Ось бочка плота шкрябнулася об берег, дресирувальник хитнувся. Дійшов до стіни із забитим кілком-гаком, повісив скручений провід з лампочкою. Від двох лампочок на пляжі стало видніше. Судзір вернувся до плота, забрав з нього на берег електроліхтар, акваланг, ласти й маску і став, руки в боки, чекати Піта і «старого». Вони теж якраз виринули – цікаво, вкотре уже? – і робили останні змахи ластами. Судзір нагнувся, однією рукою взяв з рук Піта відро, другу подав, щоб допомогти вибратися на сушу. Поставив відро, а коли Піт став розстібати ремені, зайшов йому ззаду взяти акваланг.

– Ну як, слухалися троси? – спитав Піт, ще не обертаючись до нього, смикнув маску вгору, стомлено потер долонями обличчя.

– Усяк було… – відповів Судзір. Поклав акваланг, стрімко випростався. У руці блиснув ніж – Судзір з силою штрикнув ним Піту під лопатку і відразу ж вирвав, відскочив. «А-ай!..» якось по-дитячому вигукнув здоровенний Піт, вигинаючись, і впав на бік.

Судзір крутнувся до «старого», який у цей час ставив на берег відро. Миттю наставив йому в обличчя ніж, свиснуло білою блискавкою лезо, і аквалангіст, схопившись обома руками за горло, осів у воду. У два стрибки Судзір опинився біля нього, виловив за плече, підтягнув трохи на берег і ще раз ударив ножем – уже спереду, в груди. Не відпускаючи, витяг вище на берег, відв'язав тіло від акваланга. Далі рухи Судзіра стали ще квапливішими: розсмикнув на грудях «старого» «блискавку», вибрав з купи породи каміння, не забувся оглянути їх, постукати один об один і засунув за пазуху вбитому. Знову тринькнув замком, але не до кінця, зашкодило каміння, скотив тіло у воду. Зігнувшись, рачки тупотів уздовж пляжу, «старого» тягнув по воді – туди, де була темрява, куди не діставало світло лампочок, і вже там сильно штовхнув від берега.

З тілом Піта зробив те ж саме.

Присів біля води навпочіпки, обмив на руках кров, підібрав на березі й помив ніж. Спокійно склав його, засунув у піхви на литці і пішов до телефону. Зняв трубку.

– Алло? Пришліть електрика. Погано він провід підключив… Замикання, мабуть, було, лампочка перегоріла… Що? Та помаленьку. Та тут усі… Повиносили добра, сидимо, перегрібаємо, а трохи темно: звикли до двох лампочок.

«Неправда!.. Не слухайте!.. Це вбивця!..» – хотів крикнути Янг на всю печеру, але жах відібрав мову.

Улітаючи в зону, обгороджену буйками, побачили: у воду заходить аквалангіст. Припинився, зайшовши по коліна, подивився в їхній бік. Але катер не викликав у нього підозри – занурився з головою. Мотор виключили і відразу ж почули, як чахкає, гуркоче двигун ліворуч біля плоту. Катер всунувся на берег упритул з табірним глісером. Одразу на нього стрибнув з борту один поліцейський, інші хто за ним, а хто перебігав на ніс катера і звідти стрибали просто на пісок. Начальник поліції з Раю побіг зі своєю групою до наметів, офіцер зі своєю – до вагончика.

Радж і Амара зійшли останніми. Хотів і Абдула слідом стрибнути, але його покликав рульовий, показав місце поруч із собою в рубці.

Намети виявилися не однакові – один на чотири місця, другий – на два. Нікого в них поліцейські не виявили, але перевернули все догори дном. Пробігли ще по території, заглянули за купу ящиків і бочок, за двигун-електростанцію – і там нікого. Один залишився біля двигуна, другий пішов на катер, третій до воріт за наметами.

– Я тут побуду, – повернув Амара до ящиків.

Начальник поліції слідом за Раджем поліз на східці, що збоку вели у вагончик. З маленької передньої видно троє дверей. Праворуч – до лабораторії, прямо – у комірчину, ліворуч – до операторської. Радж відчинив ліві двері, звідки долинали голоси, начальник поліції – праві.

Віконце було одне, зліва. Направо при глухій стіні здіймалася панель з приладами, схожими на манометри зі стрілками, мигали червоні лампочки. Низ панелі був скособочений, як вічко шкільної парти, на ній теж були якісь перемикачі та кнопки, стояв низенький мікрофон. Коло панелі було порожнє крісло, а оператор стояв біля глухої торцевої стіни з руками на потилиці – поліцейський скрізь його обмацував.

– Що трапилось? Це самочинство, я скаржитимусь властям! – погрожував оператор, намагаючись обернутися лицем до всіх, але його штовхав поліцейський у спину, примушуючи дивитися на стіну.

– Можете… Можете скаржитись… – горбоносий офіцер сів у крісло біля мікрофона, а на друге, коло невеличкого столика поруч з панеллю, показав іншому поліцейському, подав йому папку з паперами. Той розклав усе і завмер, чекаючи, що диктуватиме офіцер. Ще один поліцейський стояв коло дверей, де і Радж зупинився, але їм довелося відступити вбік – зайшов якийсь в окулярах і білому халаті, за ним начальник поліції. Того, що в окулярах, поставили біля тієї самої стіни, що й оператора, тільки в іншому кутку, теж обшукали.

– І всі? – здивувався офіцер, обертаючись разом з кріслом до присутніх.

– Більш нікого не знайшли, – сказав начальник поліції.

– Тільки що ми бачили – під воду пішов аквалангіст. Він у печеру? – ніби між іншим спитав оператора офіцер.

– Яку печеру? Може, риби захотів на вечерю настріляти, – відповів той.

– Не радимо корчити дурня. Ми знаємо більше, ніж вам здається. Де всі інші? Теж у печері?

– У печері… – буркнув оператор. – Фауну вивчають.

– Ага… Ваше ім'я?

– Майкл Стоун.

– А вашого вченого приятеля?

– Джордж Стоун.

– Угу – брати? Щось не схожі.

– А ми від різних матерів.

– Так от, брати-розбійники, розказуйте, чим насправді ви тут займаєтеся. Тільки швиденько, і не темнити. До речі, Судзір теж у печері? З дельфінами?

– У печері. І більше я вам нічого не скажу.

– Ну-ну, твердокам'яні…[25]25
  Стоун – камінь (англ.). Офіцер обігрує його прізвище.


[Закрыть] Не забувай, що ви в наших руках, а не ми у ваших. Кажи! – крикнув так, що Раджу аж заклало вуха. – Скільки золота вже намили?

У Майкла опустилися плечі.

– Про золото запитайте Піта. І Джорджа, він у лабораторії працює. А моє діло – от… – обернувся на мить, кивнув на пульт керування.

Судзір затягнув акваланги вбитих на правий кінець пляжу за виступ, де починалася темрява. Потім швидко висипав породу з одного відра на купу, набрав води – хлюп на те місце, де лежав Піт. Коли вода збігла, підійшов туди, нагнувся подивитися, чи не видно чогось підозрілого. Нахилившись, щось підняв, подивився, знову нахилився, пополоскав у маленькій калюжці, поперекидав з руки в руку, як гарячу вуглину, навіть, здалося Янгові, подув собі на руки. Вийняв ніж, відклацнув основне лезо, шкребнув ним знахідку – і вкинув «вуглину» на дно піхов, а зверху засунув ніж, задоволено плеснув себе по литці. Озирнувся на всі боки, подивився на купу породи і вже ступив до неї, хотів погребтися. Але згадав про лампочки. Підійшов до стіни, викрутив одну – ту, що була в зібраному кругами проводі, шпурнув її далі від пляжу. Янг почув, як лопнула-дзенькнула вона, ударившись десь у темряві об скелю.

А тут і електрик виринув неподалік од виходу. Голова його загойдалася, як поплавок, подалася до пляжу. Вилазив електрик поважно, неквапливо. Розігнувся, вибравшись. Шльоп, шльоп ластами.

– Ну, що тут у вас? Я ж робив усе як треба.

– Ось… – показав Судзір на згорток на стіні. – Кілька хвилин погоріла, а потім блись, і нема. Я викинув… І горілим запахло, ізоляція, мабуть, починала горіти.

Електрик повернув до стіни, Судзір за ним – майже впритул.

– Не ві-і-ірте, дя-ядечку!!! – закричав Янг таким високим голосом, що зірвався. – Він вас убити хоче!

Електрик, не розуміючи, обернувся на голос.

І враз Судзір ударив – не ззаду, як думав спочатку, а в груди. Ще й відштовхнув електрика від себе, і той загримів балоном, падаючи. Дресирувальник лишився стояти, тримаючи наставлений ніж. Отак і в бік Янга обернувся, завмер на підігнутих ногах. Круть-верть головою на всі боки… Нічого не помітив підозрілого, що примусило б одразу стріляти лезом чи кидатися з ножем у руках. І випростався, розслаблено підійшов до води, присів пополоскати ніж.

Нелюдська витримка. І спокій… А може, була тільки витримка? Відступив од води і, не розгинаючись, не дивлячись на литку, ціляв ножем у піхви і не одразу попав, уповільнив. Очі Судзіра вже свердлили темряву біля Янга. Пішов до електроліхтаря, включив його, спрямував світло в Янгів бік – і нічого не побачив. Поставив ліхтар, почав одягати свій акваланг. Застібнув старанно ремені, причепив на груди ліхтар. Згадав про ласти – взув і застібнув їх. Переступив на пліт, зашльопав до його краю, взяв загубник у рот і кинувся боком у воду.