Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 26 страниц)

Стільки бундючності в цього Судзіра, стільки мух у писі! Таким уже маестро-панком себе тримає, ніби тільки пін один на всьому світі знає, як поводитися з дельфінами. А Радж певен, що це не так. Чого ж би Судзір так ховався зі своїми дресируваннями-репетиціями? Борони боже, щоб хтось піднявся на вишку або сів де-небудь на трибунах, постежив за його способами і методами. Ні Раджу, ні Гугу не довелося жодного разу це пробити. Судзір кричав і лаявся найгіршими словами, погрожував звільнитися з роботи. Містер Крафт у таких випадках аж тремтів: тільки не це, тільки не це!

Умів Судзір набити собі ціну…

… Ялик плив тоді за попереджувальними буйками. Сонце стояло на вечірньому крузі, гріло ласкаво, не пекло. Охочих купатися в такий час було багато, узбережжя аж кишіло. Радж обминув одного човна з матросами рятувальної служби, другого. Нудьгували вони, вудили рибу. Привітався з ними, віддавши салют рукою: усі давні знайомі. Потім його самого випередив. глісер на підводних крилах. Промчав ще далі в море, майже біля самісіньких рифів повернув на крутому віражі, зробив круг довкола Раджа, на другому витку наблизився упритул і застопорив, осів у воду. Ялика гойднуло на піднятій хвилі.

– Ти куди? – грубувато спитав його схожий на араба чоловік з густими чорними вусами – здається, не було такого в рятувальній службі.

– А ви куди? – так само грубувато перепитав Радж.

– Ми на роботі!

– У мене теж робочий день не закінчився.

Вусатий глянув на свою руку з годинником.

– Я радив би тобі, хлопче, плавати поблизу дельфінарію. («Знає мене?!» – неприємно здивувало Раджа). Тут приватні пляжі. Можеш наскочити на неприємність. – І глісер ревнув мотором, помчав навколо Раю на північний захід – проти годинникової стрілки.

А Радж повернув ялика до берега, туди, де заходили у воду дві величезні скелі з черепашника. Кинув нейлонову шворку на прискалок, прив'язав. Швидко просунув руки у ремені акваланга, застебнув поясний ремінь, сполоснув маску водою, насунув її на очі й ніс. Загубник у рот, шток у праву руку – беркиць спиною вниз із корми…

Проплив трохи від берега, спинився на триметровій глибині. Треба огледітися, продути вуха. М'яке, розсіяне світло ніби розлите всюди. Виграють сонячні відблиски на поверхні, скачуть на піску зайчики. Усе немов збільшене, наближене, уже вкотре дивується з цього Радж, а звикнути не може. Ах, море-океан, море-океан!..

Повз маску вниз пропливає різна жива дрібнота. Отже, він сам спливає нагору – мало начепив грузил. З шумом вириваються з пелюсткового клапана бульбашки повітря. Осяйні, ніби з живого срібла, вони стрімко летять угору і збільшуються, збільшуються, щоб тут-таки розбитись об поверхню на тисячі дрібненьких. Простягнув руки похило вниз, запрацював ластами – глибше і глибше, просто в табун перістих, жовто-синіх риб-метеликів, що пурхають і кружляють, танцюють навколо зарослих червоними і фіолетовими губками, жовтими, рожевими і білими коралами скель. Риби розпливаються трохи ліниво, трохи лякливо, щоб відразу ж знову з цікавістю повернутися назад, подивитися – а хто ж це потривожив? Чи треба рятуватися, зникати в зарості? Глибина понад сім метрів, тіло врівноважилося, ніби потрапив у невагомість, але збільшився тиск на грудну клітку, дихати стало набагато важче. Не дає забути, де ти і холод. Колір води набуває вже синювато-зеленого відтінку, позначається на всьому. Ось колонія поліпів – немов пухка подушка або шапочка гриба. Густо стирчать сотні живих, уже фіолетових у розсіяному світлі, а не червоних квіточок. Не втримався, погладив живу щітку, і поліпи, ніби по них провели праскою, повтягували в чашечки маленькі тільця, щоб тут же знову висунути їх, затремтіти.

Глибше не буде спускатись… Глянув на компас і повернув уздовж берега. Пропливе отак на північний захід метрів сто, потім поворот на сто вісімдесят градусів – і ще раз, уже ближче до берега. І досить на сьогодні.

Яке нагромадження скель, які химерні форми! І якісь гриби, і колони з наростами, і шпилеподібні, схожі на храми, споруди.

Радж повертав то праворуч, то ліворуч, то забирав угору, щоб відразу ж знову опуститися нижче. Не забував поглядати і на компас.

Скелі порідшали, ніби хтось накидав їх урозсип, етапі траплятися галявинки. Повернув ближче до берега, проплив під якоюсь аркоподібною спорудою, навіть зробив круг навколо неї. Усе це добре, все цікаво, але ж містерові Крафту давай грот.

Он іще лабіринт скель, глибина понад десять метрів. Тут набагато темніше – заблудитись можна. А скільки всяких риб! І перістих, і смугастих, і в цяточки, і величезними фальшивими очима, намальованими на хвості. Оглянувся туди-сюди – чи не підкрадається звідкись акула? Можна було б і ту арку, і цей хаос рифів та скель включити в новий маршрут, але ж… Але ж грота немає! А що там, ліворуч, ближче до берега? Якісь пласти, напливи приступками, козирками, деякі з них примхливо порізані каньйонами, темніють вирвами.

Заглянув під один козирок, де вода була темніша. Погляд не вперся в дно чи в стіну, склепіння дедалі підвищувалося, забирало ліворуч. Розхилив водорості… Невже знайшов?! Очі трохи призвичаїлися до сутінків, і мін побачив на стелі і стінах цілі колонії актиній, коралів, юрмища мідій та устриць. Повільно ворушили численними ніжками і вусиками лангусти… Зачепив ненароком балоном за виступ скелі, скреготнув, і врозтіч кинулися червоні риби-солдати. Деякі – під Раджа, до виходу, деякі глибше, де щось світліло з лівого боку. Може, другий вихід? Поплив обережно вглиб, помітивши, як кинувся тікати від нього величезний окунь… Так і є, це – другий вихід, навіть ширший за той, крізь який заплив. Риби тут плавають смішно, ніби стоячи на хвостах, усе намагаються триматися спинами до світлого, до виходу.

Щось схоже на грот… Але ж тут майже зовсім темно, треба плавати з електричними ліхтарями, щоб роздивитися усе всередині. Чи захоче містер Крафт придбати кілька підводних ліхтарів? Це ж не прості електричні ліхтарі, і, мабуть, вони коштують чимало.

А це що за металева штуковина виглядає з-під листя ламінарій? Радж поторкав її штоком, почув залізний скрегіт… Наче бочка літрів на п'ятдесят, тільки сплющена з обох боків, денця овальні, а не круглі. Відхилив листя більше… З одного кінця не денце, а міцна накривка з гумовою прокладкою. Віко тримається на затискачах, вони схожі на ті, які бувають у каністрах для бензину. Збоку пригнуті ручки. Хотів уже братися за ручку, щоб зрушити контейнер з місця – важкий чи ні? Але підсвідомо відсмикнув руку, ніби обпікся. Поворушив штоком листя, прикрив знахідку, як і була.

Бр-р, чи це холод дошкуляє, чи підступає до серця страх? Здалося, що хтось стежить за ним, ніби хто потилицю свердлить з глибини грота… Не втерпів, оглянувся – ні, нікого. Поплив з грота геть. Зробив коло: подивився на вхід з боку моря: контейнера Звідти не побачив.

Що робити зі знахідкою? Що може бути в контейнері?

«А коли в ньому крадене, награбоване або якась контрабанда, наркотики? Може, треба скоріше поліції заявити?»

Радж виринув на поверхню, огледівся. На всякий випадок треба запам'ятати орієнтири… Ага, закінчується фасад готелю «Сельют», три пальми стирчать серед похилих гілок казуаринів, за ними нічний клуб «Кракен». А де ж ті скелі з яликом? Ого, далеченько заплив. А сонце? Зовсім низько сонце…

«Що робити? Що придумати? А може, забути про все. Нібито нічого не бачив, нічого не знаю? Далі від гріха…»

І відчув, що просто так залишити свою незвичайну знахідку не зможе. Пірнув знову, заглибився… Проплив спочатку в бік ялика, може, знайдеться по дорозі інший грот. Але піймав себе на тому, що нічого не помічає під водою, усе стало нецікавим. У голові одне – таємничий контейнер.

Повернув до грота…

«Хоч посмикаю добре, якщо не можна заглянути в контейнер». Раджа і вабило до грота, і тривожило відчуття невідомої небезпеки.

Як поблякло все під водою, посіріло!.. Промені сонця вже майже не пробиваються в глибину, а ковзають і відбиваються од води. Скоро зовсім споночіє, а він так далеко від дельфінарію…

Обігнув останню скелю біля грота і… ледь устиг підігнути ноги, загальмувати, сильно запрацювавши ластами. Двоє незнайомців у чорних гідрокостюмах з жовтими аквалангами піднімали за ручки той самий контейнер. Один тримав вільною рукою величезний елетроліхтар, другий – підводну рушницю. Незнайомці вже сильно працювали ластами, щоб набрати швидкості. І тут один оглянувся і зреагував на Раджа блискавично: підкинув рушницю, клацнув гарпун, розтинаючи воду. Радж підняв руки, перевертаючись на спину, але відхилитися не встиг: стріла таки влучила у щелепу. Цілився, гад, у шию, але удар припав трохи скісно. Радж згарячу сильно смикнув гарпун. Вирвав легко, але випав з рота і загубник. Задихаючись, кинувся угору, на поверхню – щоб не потонути і не привабити акул. Кров вони відчувають за милю.

2

… Набридла ця дошка-весло… Але Радж намагався веслувати рівно і розмірено, з якимось навіть завзяттям. Рай наближався, видно було вже не тільки заграву, але й окремі вогні. Де-не-де світилися ще вікна в готелях і пансіонатах. Найтемніші квартали були в сьомому і восьмому секторах. А он те сузір'я вогнів – «Кракен», нічний клуб. Якби це було не так пізно, а годині о дванадцятій ночі, то побачив би над ним різнобарвні спалахи. А так уже вакханалія вогнів і підсвічувань пригасла, затих музичний одур, вистава давно закінчилася. Не хвицяють ніжками стандартні, наче вирізьблені на одному верстаті, майже голі дівчата… Раджу не доводилося ще там бувати, чув тільки краєм вуха, як один турист-американець розказував іншому, облизуючись, і все повторював: «Фентесцік! Фентесцік! Мудріше, ніж колись у Гавані!», а той слухав, розвісивши вуха, і трохи слину не пускав.

Куди краще спрямувати човна? Якщо огинати острів праворуч, пливти через район порту, буде набагато ближче до дельфінарію. А якщо вздовж усіх пляжів довкола острова – набагато довше. А може, зовсім поки що туди не плисти? Аби тільки добратися до берега, сховати де-небудь гумівку – і далі пішки… А може, і не ховати тут, а спустити повітря, взяти на плечі й тюпати собі потихеньку?

… Тоді, коли виринув, задихаючись і кашляючи, затискаючи рану, опинився трохи праворуч, ближче до «Сельюта». Виплив, видряпався, розкарячено шльопаючи ластами, на берег. З правої руки не випускав ні штока, ні чужого гарпуна, ні маски. Спочатку впав був навколішки, потім сів на ще теплий пісок, такий привабливий і ласкавий, щоб добре викашлятись, але відразу ж підхопився: «Та що це я? Так і кров'ю можна зійти…»

Кров і справді лилася сильно, цебеніла між пальцями, хоч як затискував рану долонею. Уся рука від кисті до ліктя розмалювалася струмками крові, краплі часто зривалися з ліктя, потрапляли на бік і на ліву ногу. Побіг до скель, де був схований ялик. Звідси, з берега, добиратися до шлюпки було важче – руки зайняті, на ногах ласти. Позбивав коліна, пробуючи лізти на скелю в ластах. Позривав їх з ніг і, забувши про рану, видряпався нагору, заглянув в ущелину. Ялика не було!

Спочатку розгубився і не помітив, що в прибої ворушиться кінчик нейлонового мотузка. А як помітив, злетів униз, стукаючи балонами об скелю, схопився за нього обома руками. Потягнув з усієї сили, і ялик показався трохи з води. Фібролітове дно ялика було в двох місцях пробите, дірки – двома долонями не закриєш.

Залишив усе так, як було, – на дні. Повільно зняв акваланг.

Змив кров на шиї, на руках, але гарячі струмені відразу ж знову залили плече й руку. У воді від удару стріли болю майже не відчув, а тепер рана страшенно боліла, наморочилося в голові й нудило. Затиснув рану долонею, правою рукою підніс до очей гарпун. Схожий на саморобний, ніде немає фабричного тавра. Тільки там, де обірвалася волосінь, вибито на залізі якісь навскісні риски, ніби хто викарбував одну біля однієї кілька «пташок». Вони були схожі чи то на дві англійські літери дабл ю – «WW», чи то на дабл ю і ві – «WV». В очах розпливалося…

Затиснув між камінням під водою шток і гарпун, притопив ласти, накривши брилою вапняку, надів акваланг ременями на праву руку – надто дорога річ, щоб залишати, – і вибрався з кам'яного гнізда.

Він то брів знесилено, то біг підтюпцем, обливаючись кров'ю і чомусь задихаючись, до готелю «Селыот» – найближчого пункту, де йому могли надати допомогу. Десь праворуч на лужку чути було удари по кулях – грали в гольф. З усіх вікон і дверей водоспадами вивергалася музика. На балконах-галереях, що оперізували кожний поверх, людей – мов насипано. Вечір був тихий і ясний, небо на заході грало рожевими і багряно-ліловими барвами, мережива легеньких хмарок сяяли вогнем. Туристи милувалися заходом, дихали посвіжілим повітрям і чекали-сподівалися, що сонце, ховаючись у воду, раптом пошле останній прощальний зелений промінь. Хто побачить таке диво, той буде щасливий до кінця днів своїх.

Усі дивилися тільки на захід, тільки в океан, ахали й мліли від насолоди. Ніхто й не глянув на Раджа. А йому здавалося, що всі дивитимуться тільки на нього – голого, і в крові!

Наробив переполоху в готелі… Дівчина-портьє вибігла з-за стойки, від переляку сунула пальця в рот: думала, що хтось із постояльців. Кинулась до телефону, набирала номер лікаря і кілька разів збивалася…

… Радж перестав веслувати. Що це застує, яка стіна? Чому зникли всі вогні на березі? Човен за інерцією ще трохи проплив і м'яко уткнувся у темний високий борт. Якесь судно… Наставив руки, щоб більше не било хвилями об борт. Чиє воно? Чому без вогнів? Червоного – праворуч, зеленого – ліворуч… Хоч тут і не проходять водні шляхи, але ж правила є правила, хіба мало хто може наткнутися… Стоїть на якорі, чогось чи когось чокає. Ті, що привели судно в цю затоку, не наткнулися на риф або скелю, вони добре знали, що робиться в цьому місці під водою.

– Ти чув? Здається, щось хлюпнуло… – долинув раптом тихий басовитий голос із катера. Але не над головою Раджа – з того борту.

– Хвилі… Вітер посвіжішав, розвиднятися, мабуть, починає.

– Ага… Сто чортів їм у печінку! Будемо розвантажувати, а то не встигнемо вернутись.

– Собаки!.. Зайві півтори години через них простирчали.

З того боку судна чути гучний плюскіт – щось кинули важке. Під цей шум Радж сильно відштовхнувся од борта долонями, а потім обережно поплив – щоб не хлюпати і менше було видно фосфоричні сліди. Ще один важкий плюскіт за судном, і Радж взяв у руки дошку. Гребок, другий, третій… Чим далі, тим швидше!.. «Контрабандисти… І того разу під водою або вони були, або їхні поплічники… Добре, що зняв сьогодні білу теніску…»

Борт судна віддалився, став нижчий, його вже майже не видно було на тлі пляжу, зате дружно висипали, наче спливли, вогні «Кракену».

Чи не можна знову повертати до берега? Хай їх люди не знають, цих паразитів…

Несподівано дошка зачіпляється за гумове вухо, в яке вставляється весельце, виривається з натруджених пальців і дзвінко вдаряється об бляшанку-черпак.

– Пероул?! – відразу окликнули з катера.

Ніякого паролю контрабандистів Радж не знав і знати не хотів. Запрацював з усієї сили дошкою, щоб відпливти якнайдалі від цих піратів.

На судні сяйнули спалахи, вдарила автоматна черга. Кулі віялом зачеркали по воді, дві чи три влучили в човен. Пфхху-у… Пху-у… – рвонулися струмені повітря з пробоїн, ніби виринули поруч, стомлено зітхнули дельфіни.

Радж ковзнув за борт униз головою…

Розділ третій

1

Груба рука смикнула Янга за плече, потім жорсткі пальці покрутили за вухо. Хлопчик ще добре не проснувся, але почав уже сприймати звуки: на сходнях тупали босі ноги, сходні прогиналися і хлюпали по воді, гула, двигтіла залізна палуба, дзвенів від ударів борт катера. Він дихав жаром, обпікав, ніби побував у вогні… Сонце немилосердно смалило в голову, в скронях бухала кров. Янг розплющив очі, але побачив над собою не батька, а широке й спітніле обличчя матроса з рудими бакенбардами.

– Ну, прочумався? Викидайся звідси скоріше… І батька свого забирай… Твій батько що… той? – матрос покрутив пальцем біля скроні.

Янг сів, приголомшено похитав головою. Він ледве збагнув, де він, що з ними сталося. Вони тільки удвох на палубі катера. Батько обіруч учепився за радіомачту, обхопив її і ногами, ніби силкувався вирвати з «коренем».

– Моя пальма… Моя пальма… – бурмотів він, ласкаво усміхаючись. – Я заберу її з собою, почекайте… Вона ще молода. Вона прийметься на новому місці… Пальмочка моя!

Двоє матросів розгублено поглядали на це дивацтво, а потім силоміць розчепили його руки. І тоді батько пронизливо й дико, ніби його колють у серце, закричав, задриґав ногами, чіпляючись ними, як гаками, за троси розтяжки.

– Таточку! – кинувся до нього Янг. – Не треба! Заспокойся, таточку! – спробував обіймати, тішити, а батько безтямно водив очима, сина не впізнавав і не слухав.

Матроси потягли батька по трапу, його босі ноги стукалися кісточками об кожну поперечку, обдиралися до крові. Збіг за ними і Янг… Матроси кинули батька на пісок – і бігом на катер, витягли за собою сходні. А той рудий, що залишився на катері, розгойдав забутий Янгів клунок і шпурнув на берег. Від кидка клунок розв'язався, і речі з нього, не долетівши до сухого, попадали у воду. Янг не кинувся рятувати їх. Він перевертав у цей час батька, витирав на його обличчі пісок, кричав, як глухому. І не міг докликатись, батькові очі залишалися безтямними, дихав він важко. Янга давили сльози і розпач: що робити?

– На… Поклади йому на голову… Може, стане легше… – почув Янг голос Мансурового батька. Той тримав якусь вихоплену з прибою одежину, з неї дзюрчала вода. Віддав – і пішов до гурту односельців під дерева.

Янг трохи протер батькові обличчя. Той став дихати рівніше, заплющив очі.

Янг поглянув на всі боки: катер уже відійшов далеко, гуркіт мотора ледве долітав. Вигнанці з Біргусу сиділи під пальмами похмурі, пригнічені від горя. Ніхто не знав, що робити, куди податись… Ніхто їх тут не зустрічав, ніхто не чекав. Від близького дерев'яного причалу йшли рибалки, які щойно розвантажували з баркасів і човнів сітки й рибу. Ідучи сперечалися, чи варто підходити, чи треба допомагати прибулим. «Це не мусульмани. Хай цим прибульцям їхній Вішну допомагає, а не ми…» – «Нам самим немає роботи, а тепер ще й ці…» – «Що вам – шкода якоїсь рибини?» – «На всіх не наловишся, і так сіті порожні».

Рибацькі човни з трикутними різнобарвними вітрилами стояли і коло дерев'яного причалу і лежали витягнуті носами на піщаний берег. Багато човнів ще підпливали, увесь простір широкої протоки між островами був поцяткований ними, і ці човни були схожі на жуків-водомірів, що якось умудрилися тримати над собою ще й по листочку-вітрилу. За ніжки жуків легко можна було прийняти поперечки, які стирчали з човнів праворуч і ліворуч або на один бік – з балансирами, бамбуковими стовбурами. Янг помітив, що серед вітрильників стрімко ріжуть воду великі моторні вельботи, прямують сюди – мабуть, теж з Біргусу.

Рибаки, підійшовши, постояли коло біргусівців, стримані, з кам'яними обличчями. Розмовляли скупо, холодно: «Вам би на Головний проситись. Там міста є, заводи. Там роботу легше знайти». – «Де ви тут дінетеся? Тут і землі вільної немає…» – «Їх же силоміць вивезли… Хіба не бачите? Нема їхньої провини», – чути було співчутливий самотній голос. Обернулися рибалки, пішли. Тільки один поклав біля ніг літньої жінки товстого, аж круглого, тунця кілограмів на два. Пішли знову до човнів, де все ще метушилися жінки й діти, собаки й птахи.

З розгону всунулися на пісок вельботи, з них теж почали зганяти біргусівців, скидати їхні жебрацькі пожитки. Янг побачив нарешті Туна й Натачу. Приїхали! Тун ніс чимось напханий мішок, а Натача – меншу сестричку і чорний, полакований жбан-урну з прахом предків. Така посудина мала бути і в Янговім клунку. Всі хінду з їхнього села не ховали померлих у землю, а спалювали, цим займався бома на своєму мисі, біля води. Янг виловив з води клунок – чи не випала урна-дзбан? Це було б жахливо – згубити родинну святиню. Тоді в людини взагалі обриваються всі коріння, що з'єднували її з життям предків, з тією землею, яка виростила їх самих.

Є урна, слава всемогутньому Вішну!

– Ну, куди ви надумали? – Натача віддала матері сестричку, підійшла до Янга, опустилася колінами на пісок. – Мій батько каже, що треба всім гуртом іти до правителя острова. Так йому той чиновник сказав, на Біргусі. І чим скоріше, тим краще, бо сьогодні ще з інших сіл привезуть людей.

– Не знаю… Нічого я не знаю… Батько… – кивком голови показав Янг, і рясні сльози полилися з його очей. А так не хотілося плакати перед цією дівчинкою! Здавлені схлипування розпирали йому груди, спазми перехоплювали горло. І Натача, точнісінько як мати, погладила його по голові, хотіла навіть і ніс витерти, але Янг не дався. Багато собі дозволяє! Хай іде своїм сестричкам витирає. Чорнопузі всі, кучеряві – негрити, в матір пішли. А батько їхній, Амат, – хінду, як і всі біргусівці.

– Бери батька під другу руку, ходімо. – У голосі Натачі було більше рішучості, ніж у Янга, ніж у інших дорослих односельців.

– Стривай… – Янг швиденько прив'язав за плечі клунок. – Татку, вставай! Татку, пішли! – засмикав він батька.

– Дядечку Ханг, ну, дядечку Ханг! – Натача і Янгового батька ласкаво гладила по голові, по щоках. І той послухався, підвівся на тремтячі ноги.

– Може, ти моя донечка?! Тільки ж я не пам'ятаю, коли ти народилася, коли виросла… Янге, ти бачиш, яка в тебе сестра? – батько почав радісно озиратись. – А де ж мати? Хай би і вона полюбувалася. Янге, поклич матір!

– Вона скоро буде! Вона прийде… – Янг одвернувся, до крові прикусив губу, щоб знову не розплакатись.

Уже всі повставали, хто був прилаштувався під деревами. Уже було за ким іти. Натачин батько забрав собі на руки більшу дівчинку, скликав людей.

– Скоріше до правителя острова! Він допоможе, врятує нас! – з надією гомоніли біргусівці.

Довго довелося блукати по розпечених від жари вулицях Кампонга, поки добралися до резиденції правителя. Не було в кого добре розпитати дорогу, позачинялися всі крамнички й лавочки, кав'ярні й лоточки – спека! Дрімали в затінку пальм на своїх триколісних візках велорикші – беча. Усе живе поховалося від сонця в затінок, чекало, коли спаде жара і парка духота. Тільки увечері почне знову оживати місто. Довелося і біженцям поховатися під кущі та дерева в невеличкому скверику перед будинком правителя й чекати вечора. Бо на їхній стукіт вийшов тільки охоронець з карабіном і сказав, щоб не барабанили даремно, інакше він застосує зброю. До шостої години вечора нікого, певно, не буде. А чи буде о шостій і пізніше – теж невідомо. «Чекайте!»

Охоронець сказав правду: не дочекалися правителя острова і після шостої. Люди, що проходили повз їхній табір, пояснювали, що звичайно правитель вечорами їздить на Рай повеселитись: бо там безліч усяких ресторанів і барів, різних закладів для розваг.

Минув марно і наступний день. Частина біженців порозходилися – начхали на все, почали самі шукати свою долю. Пішла куди очі бачать і сім'я Мансурова, загубилася в Кампонгу. Але замість тих, що не витримали, з'явилися нові нещасні, з інших сіл Біргуса. Янг не міг нікуди відійти навіть пожебрачити, боявся залишити батька самого, щоб не встряв у якусь біду: старий став безпомічним, гіршим за дитину, нічого не тямив.

Харчувалися тим, що приносила Натача з базару. Чек, що його дав чиновник на вказівку Лі Суня, Натачи батько Амат обміняв у місті на гроші. Віддав їх Янгові і просив, щоб економив, бо невідомо ще, коли дочекаються правителя, невідомо, де доведеться притулити голову. Та треба ж буде показати Янгового батька лікареві. А хто захоче дивитись хворого без грошей?

Дочекалися правителя тільки на третій день. Він прийняв делегацію найстарших чоловіків. Янгові ніхто розказував усі подробиці розмови у правителя. Але хлопець сам багато що зрозумів: люди, не приховуючись від дітей, сперечалися, куди краще податись на поселення в гори чи на північне узбережжя Гірського, в джунглі. Гори всіх лякали: не жили на них. Може, краще податись у джунглі, розчистити місце ближче до води, океану?

Назавтра збиратися в дорогу почали на світанку. Чиновник-мусульманин, схожий на малайця, переписав усіх, хто залишався ще біля будинку правителя і сів на ішака: «За мною!» Ніякого інструменту чи речей провідник-землемір з собою не віз. Але так за всю дорогу ні разу з ішака не злазив, навіть малої дитини не підвіз.

Одразу за містом простяглися ліворуч і праворуч кокосові і чайні плантації, подекуди траплялися сільця з хатинами на палях і міцні будинки фермерів та плантаторів з виблискуючими табличками на воротах – «PRIVATE». Потім дорога скотилася нижче, стала грязькою.

Сирі, похмурі джунглі стиснули її з обох боків, швидко дорога перетворилася на стежку. Який несхожий був цей ліс на їхній біргусівський! Не впізнати, які дерева ростуть, усі закриті чужим листям, обвиті ліанами і ротанговими пальмами – як потворними джгутами-зміями. Та й самі дерева, придушені повзучими рослинами, мали вигляд якихось страховищ, покалічених у небувалому побоїщі. Звідусіль звисали гнучкі гірлянди, спліталися у непролазні хащі. Ротанги невідомо де починалися, може, за десятки чи сотні метрів попереду, збоку або позаду, але неодмінно долазили ще й сюди, ніби навмисно заступали людям шлях. Нудотний, якийсь жирний запах квітів – ліан та орхідей, гниття гумусу наморочив голови, терпко забивав дихання. Роями дзвеніли москіти, з гілок падали на голови, за комір огидні сіро-зелені п'явки, відразу ж присмоктувалися до тіла. Люди безперестану обгрібалися від п'явок, відмахувалися од москітів. Покусані обличчя й руки, ноги, відкриті частини тіла порозпухали і нестерпно свербіли, безупинно кривавили укуси п'явок. Зовсім зникла стежка кілометрів за десять від Кампонга.

Провідник зупинив віслюка.

– Пройдете ще з кілометр – і буде струмок, прісна вода. Праворуч – берег океану, до нього теж майже кілометр. Увесь цей куток – ваш. Тут землі султанату, державні. Корчуйте, розчищайте, оселяйтеся. Хто скільки зможе окультурити землі – вся і буде його. Перші три роки ніяких податків у казну платити не будете… – І, хльоснувши ішака дубчиком, бігом погнав назад. Трясся і хапався то однією, то другою рукою за шию, віддирав п'явок.

Коли дорогою нарікання на долю, плач жінок і дітей були ще слабкі, люди на щось сподівалися, то тепер почулося суцільне жіноче голосіння. На загибель їх сюди привели! Хіба можна жити в цих гнилих нетрях? А як же злагідно було на їхньому Біргусі! Яке там повітря, який білий пісочок на березі! Як добре росли пальми! Який урожай давали – по три рази на рік!

– Ма-амо, п'явки!!! А-а-а-а!.. – не стихав дитячий крик.

– Тихо! Ми ще не бачили ні струмка, ні берега моря! – старався всіх перекричати Амат, Натачин батько. – Треба ще потерпіти годину-дві. Я піду розвідаю, як і що, а ви розпалюйте багаття, робіть побільше диму… Щоб москітів розігнати! – Він витягнув з мішка сокирку. – Хто ще зі мною?

Згодилися йти багато хто, але Амат вибрав Амару, в нього був на поясі ніж, як і в Раджа. Янг такими очима дивився на Амару, на Натачу, що дівчинка почала просити батька:

– І Янга візьми! Він добре по деревах лазить… Він… плаває краще за всіх нас! – І зашептала голосно Янгові: – І сам просися, язика проковтнув? А я понаглядаю за твоїм батьком, не турбуйся.

Жінки і всі, хто залишався на місці, почали виривати й витоптувати траву, обламувати над головами гілля, щоб не так зручно було нападати п'явкам. Інші збирали найсухіший хмиз, щоб роздмухати огонь.

Птахи, що були притихли від людських голосів, знову почали перекликатися в кронах дерев. Один реготав, аж заходився, ніби знущався з обдурених людей, яких кинули в джунглі на поживу п'явкам і москітам.

2

Перший пробирався дядько Амат, спритно махав сокиркою, прокладаючи дорогу. Подекуди залишав і зарубки на деревах, щоб легше було знайти дорогу назад. Ліани були і з круглими стеблинами, і з гранчастими, грані часом були гострі, з шпичаками і колючками-гачками. Петлі зі стеблин не завжди піддавалися з одного удару, спружинювали і гойдалися, доводилося підлазити під них, пірнати, відхиляти з дороги. З деяких розрубаних стеблин струмували то білий сік, то вода, з деяких вилазили бліді мурашки або терміти. А раз на ніс Янгові упав жмут синюватого жабуриння надеревної жаби.

До струмка вийшли непомітно, бо він не дзюрчав, не булькав. Просто раптом побачили, що калюжі злилися в одну і, здається, стали чистішими. Але течії майже неможливо було помітити, каламуть і гнилизна, піднята ногами, так і залишалася біля слідів. Задоволено пополоскали руки, груди, обличчя від липкого поту й павутиння і пішли далі. Все більше й густіше траплялися якісь водяні рослини з круглим листям. Буяли папороті, схожі на пальми, і пальми ніпа з довжелезним, ніби порізаним листям.

Потім усе-таки побачили, куди веде течія, і мацали дно палицями, щоб не потрапити на глибоке або в якусь драговину. Почалися мангрові зарості, вони дедалі густішали, поки біля самого моря не стали суцільними. Часом під водою нога натикалася на гострі піки паростків – це попадали з деревець-кущів з готовими корінчиками і стеблинкою, жадібно вхопилися рости насінні зачатки. У Янга вже не вистачало сили витягувати з драговини й мулу ноги, спотикався на кожному кроці, шкандибав, але перепочинку не просив.

Щоб ненароком не впасти у драговину, Янг ухопився за стеблини, завис грудьми на кущі. Все! Сили більше ані крапельки… Хай вони йдуть собі куди хочуть, а він ні з місця не зрушить. І голосу не подаватиме, щоб не турбувати, не зривати їм походу… І раптом Янг помітив на стеблинах біло-сольові позначки і мимоволі приміряв до себе: ого, доходять до шиї! А якщо ноги більше загрузнуть, то й до очей… Це ж океанський приплив позалишав мітки! Невже Амат і Амара не бачать іх, не розуміють, що може статися, коли вода почне прибувати?!

– Ге-е-ей!.. – прокричав хрипко. – Сті-ійте!

«А-я-яй, уже і вода назад повернула, пухне, росте…»

Янг побіг, хлюпаючись, спотикаючись, падаючи. З коріння градом сипались у воду мангрові краби і стрибуни. Коли вже той океан покажеться, коли закінчаться оці прокляті мангри?

– Ну чого ти кричиш? – Амат сів на вигнутий корінь. Обличчя і шия в крові від роздушених комарів. Дядька вже теж не тримали ноги.

– Приплив!.. Дивіться!.. – показав Янг на білі мітки на стеблинах і під ноги, на течію. Спіткнувся і плюхнувся животом, подряпавши бік.

Натачин батько глянув скоса на смужки на стеблинах і почав лаятись:

– Сволота! Злі духи, а не люди! Хіба ж можна жити в такому місці?! Та тут же ніде ніякого пагорба немає! Де тут з човном приткнешся? Де хату будувати?!