Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 26 страниц)

«Куди тепер?» – притиснувся Амара склом маски до Раджевої, запитав очима. Радж показав рукою: «Ближче до берега!» Він і не думав проминати заборонену зону.

Трималися біля самісінького берегового обриву. Ставало дедалі глибше, обриси дна внизу розтушовувалися у фіолетовому сутінку. Стіна пішла дуже нерівна, з виямками і розколинами, кожний її сантиметр заріс кольоровими коралами, губками, актиніями, устрицями. З нори виглянула довга і товста, у плямках мурена. Посунулась назад у нору, загородила вхід, роззявивши зубастий рот. Амара не витримав, дав їй шток, щоб цапнула, але та злякалася, відступила глибше. Радж показав йому кулак, і Амара кинувся наздоганяти його.

Доплив і бачить: Радж щось уважно розглядає в чорних заростях мадропорів на стіні. «Дивись…» – показує. Зверху, з поверхні тягнулися вниз три проводи, два товстіші, в чорній гумі, третій тонший, сплетений у дві сталки. Радж підчепив їх штоком – натягнуті туго. Показав Амарі вниз і перший перевернувся туди головою, бовтнув ластами.

Опускалися, а назустріч випливали, а може, тільки так здавалося, паралізовані риби – котра боком, судомно ворушачи хвостом, котра догори черевцем. Під берегом чомусь не темнішало, а світлішало, і це інтригувало, насторожувало. Ось уже те, що світліло, набуло обрисів нерівно приплюснутої арки, входу в грот.

Якась незатишність, тривога охопила хлопців. Захотілося озиратися на всі боки. Мізки ніби просвердлюються цією тривогою, у головах забив пульсуючий, розпираючий біль. У вухах задзвеніло і закололо. Кожний думав, що це йому тільки болить, нічого не говорили один одному. І ось побачили заслону, зіткану з безлічі сяючих повітряних бульбашок. Ніби сотні кулеметів, поставлених на дні в ряд, безупинно строчили вгору сяючими круглими кулями. На лінію вогню, під черги трасуючих потрапив великий оглушений окунь – і вмить розвалився на шматки. Ці шматки ворушилися, сіпалися вгору-вниз, потрапляли під нові кулі і розпадалися на ще дрібніші.

«Назад!» – посмикав Амара Раджа за плече. Але той уперто захитав головою, підігнув ногу, щоб вихопити з піхов крис. І тоді Амара рвонув його за плече дужче, аж розвернув до себе обличчям, постукав Раджу пальцем по тім'ю: «Збожеволів?!» Показав на свої вуха, схопився за голову і попрямував до виходу. Радж трохи проплив за ним, а потім відстав, виловив лівою рукою проводи. Поплив угору, пропускаючи проводи крізь кулак. Шток заважав, і Радж засунув його за пояс, а крис усе-таки вийняв, тримав у правій руці, збирався різонути по проводах. Амара, оглянувшись, замахав йому руками хрест-на-хрест – «Боронь боже!». Радж неохоче випустив проводи, неохоче сховав крис. Але раптом рухи його стали квапливими. Він випередив Амару, на ходу показуючи, ніби просовує нитку в голку і веде пальцями по нитці. Амара зрозумів: швидше пливти до того буйка на залізному стропі.

І, здається, випливли вже на лінію того буйка, а таки покрутилися, поки його побачили. Виринули, схопилися за іржавий прутик, один з двох прутиків, якими були з'єднані на торцях бочки. Разом зірвали маски, разом випхнули з рота загубники…

– Усе зрозумів? – Радж похлюпав на обличчя водою, витер з нього краплі.

– Не все…

– Печера в них там, під берегом! – ледь не крикнув він.

– Тихо… І придумали загородку – бульбашки. Не прості бульбашки… Бачив, як окунь розвалився? У мене голова аж розколюється і чую погано.

– І в мене щось з вухами… Підпливи ближче, щоб не кричати. Тепер зрозуміло, чому поліція не знайшла дельфінів. Вони в печері, за бульбашковою заслоною! їх у печері хочуть і використати… Судзір навчав їх пірнати з ковшами, черпати і виносити пісок.

– Ті, з табору, думають, що в печері на дні є золото.

– Ух, це золото!.. Якби міг, зібрав би його все! З усього світу! – і втопив би у найглибшому місці океану.

– І після цього, гадаєш, зло зникне? – іронічно усміхнувся Амара.

– Якщо не все, то на три чверті – неодмінно.

– Той витік з озера потрапляє в печеру, не інакше. То невже й тіло Янгове там?

– Я ще під водою про це подумав, хотів шарахнути крисом по проводах – і туди…

– Авжеж! Вони під струмом. Чуєш тахкає двигун?

– Чую, здається… – Радж покрутив пальцями у вухах. – А мене струмом не вдарило б. Перевірено: колодочка – ізолятор.

– Ну й що, якби не вдарило? А ти знаєш, що опісля могло відбутися? Ті, з табору, одразу кинулися б шукати пошкодження і застукали б нас.

– А дельфіни за цей час – фіу-ф'ють!

– А тобі ножем під ребро – і ф'ють на дно.

– У мене теж ножичок непоганий. Звичайно, не такий, що лезом стріляє, але…

– Скільки людей у таборі – ти знаєш? Ні… Гадаєш, вони церемонитимуться з нами, коли довідаються, що їхні махінації викриті? Сюди треба заявлятися із загоном поліції або… Щоб усіх одразу накрити… І цю печеру обстежити.

– Ти сказав – «або». Що – «або»?

Амара зам'явся:

– Ну – гаразд… Я тобі не казав, а ти не чув. Той гурток пам'ятаєш? Що в «Кракені» засідав?

– Ну…

– Так гурток гуртком, а… Є ще у підпільної організації загін бойовиків. Навчені як слід, озброєні… Їх створюватимуть дедалі більше, до того ж – у суворій таємниці. Сам міг здогадатися, що тільки лекціями і гуртками султана не переможеш.

– Вважаю, що це «або» ти не казав. Щоб розпатрати табір, досить і поліції.

– Додумався: ножем по проводах! У печеру все одно ж не поліз би одразу, ліхтарів з собою не брали. А там же темрява!

З берега почувся короткий скрик чайки. Обернули туди голови… По коліна у воді стояли Даял і Мамада. Абдула і Натача залізли аж до пояса. Усі махали їм руками, кликали до себе.

– Щось трапилося… Знайшли, мабуть, щось… – Радж, не одягаючи маску, поплив до гурту, шльопаючи по воді маскою. Амара за ним.

Носії були майже на лінії буйків, до табору залишалося метрів сто п'ятдесят – двісті. Близько! Тому Радж і Амара, щоб не маячити в гідрокостюмах, полягали на живіт у прибої.

– Ось, дивіться! – Натача впала перед Раджем на коліна, простягла до нього долоню, ледве не в ніс, і відразу ж – Амарі: – Він живий, живи-и-ий… – вона притиснула долоню з тим, що показувала, до губів.

Радж схопив її за руку, з силою одвів униз.

– Та покажи-и ти-и… чортова…

Але Натача вихопила лівою рукою з правої якусь ганчірочку, затрясла нею.

– І ось! – засмикала подолок своєї спіднички. – З мого плаття це! Така сама матерія… Отут виловили, у прибої!

– Ага! Правда! – допомагав Натачі, то присідав, то схоплювався на ноги і Абдула. Тота метлявся у нього під рукою і трохи скімлив.

– Хіба мало в прибої сміття.

– Яке сміття?! Диви-ись… як згорнутий шматочок… і зв'язаний… А як зв'язаний? Три петлі, як квіточка… Зовсім недавно Янг учив мене в'язати такі бантики! – Обличчя в Натачі палало, губи тремтіли.

Радж обережно взяв двома пальцями шматок, поклав собі на долоню. Торкав пальцями у вологий згорточок, пробував нігтем підчепити петлі, щоб розібратися, як зав'язана тоненька нитка. Але вони були мокрі й злипалися… Гмукнув недовірливо, хотів уже кинути за спину, в море.

Натача схопила згорточок, порвала нитку, розгорнула шматочок, витрусивши з нього трохи зілля.

– Чого б тоді цьому шматочку бути тут? Навіщо комусь робити такі згорточки і в'язати Янговими вузлами? – гарячилась Натача. – Він ніяк не міг подати про себе звістки! Не напишеш, не винесеш, не пошлеш… Що було під руками, з того і робив. Воді довірив, а вона винесла… Мою блузку порвав. Він знав, що його і тут шукатимемо, і зробив, аби тільки нам було зрозуміло… Ну і Янг, який він розумний, який хитрий! Він живи-и-ий!..

– Якщо все так, як ти кажеш… – почав щось говорити Амара, але подивився на Раджа. Той заплющив очі. – Ти що? Тобі погано?!

– Нічого, нічого… – відповів Радж, не розплющуючи очей, подихавши. – Затискує щось там… Перевтомився сьогодні.

– Якщо все так, Натачо… – Амара обернувся до неї. – То до твоїх рук потрапив один шанс із тисячі. А може, і ще менший, – він узяв у Натачі клаптик, розгладив на долоні.

– З тисячі? Він же не міг тисячу клаптиків з блузки нарвати, – не збагнула Натача.

– Я не в тому розумінні… Щоб зостатися живому, в нього не було шансів. А вижив! Щоб потрапив тобі до рук цей клаптик… Хай він хоч десяток чи два їх пустив… Але теж шансів майже не було. Диво, та й годі!_

– Дай сюди! – вихопила Натача ганчірочку. – От руда пляма скраєчку, бачите? Уся пляма на зірку схожа… Братик ударив у плечі каракатицею, а вона чорнило – випустила… На спині пляма була… Чого ви сидите? Шукати треба!.. Рятувати Янга треба! – Натача знову розплакалася.

– Бабу… – подав занепокоєно голос Даял. Досі носії сиділи мовчки, ніби заніміли від усього почутого. – Бабу, я такий радий… Я поздоровляю вас. Я вірю дівчинці, що брат ваш живий. Але ви на нас не розраховуйте, коли підете в табір. Ми не наймалися на це. Ми погоджувалися тільки речі нести. А тут… з оцим табором… справа нечиста.

– Ми не можемо вам усього говорити про табір, що знаємо. Але «нечиста» – не те слово. Слабо сказано! – Радж відстібнув ласти, сів по-турецькому. – Там печера її них під берегом. Якщо Янг живий, то він у печері… Вихід з неї під водою на глибині чотирьох, а то й п'яти метрів. А загороджений хитромудро, по-науковому. Сичить Янг у темряві…

– А може, й не в темряві – проводи забув? – обперся на лікті Амара, а потім теж сів. – То якщо там світло, могли й виявити Янга, спіймати… Але якби схопили, то чи зміг би він пускати такі цидулки? Коли в печері і там вода – то зміг би… А коли десь під замком сидить, уже на березі?

– Сидячи під замком, цидулок не пустиш – факт, – погодився Радж. – У печері він – це теж факт… А вдвох чим у табір не можна потикатися. А якщо все-таки учотирьох, то як? – подивився прохально на Даяла.

– Радж-бабу, ми тебе дуже поважаємо, але ти нас відпусти! Діти в мене… – став благати Даял.

– А я женитися збираюсь, наречена чекає! – поквапмо додав Мамада.

– Не будемо поспішати, Радже, – розсудливо сказав Амара. – Головне – він живий. А то поспішиш різати роги і відчикрижиш заразом вуха. Виявлять вони там Янга, то це йому так не минеться. У самісіньку ж їхню таємницю проник!

Від цих слів Натача знову захлипала.

– Ух, такі пригоди в Янга! Якби ми там разом були, тако-ого б натворили! – заблискав очима Абдула.

– Помовч, вояко, – скривилася Натача. – Сича в лісі злякався, а ще хоче…

Абдула шморгнув носом, йому стало трохи неприємно. Але прорізалася і впертість.

– Я пішов би зараз у табір і зажадав: «Давайте нам Янга!»

– На банановому листку, під соєвим соусом… – додав Амара насмішкувато.

– Радж-бабу, не роздумуй довго, відпусти нас додому… – став просити Даял. – Ми і плати всієї не будемо правити, а тільки як за півдня. Усе ж так добре закінчилося, і хлопець живий.

Нічого не сказав Радж, розсмикнув на грудях «блискавку», став скручувати поділ сорочки трубкою. Коли трубка дійшла до грудей, схрестив руки, схопився за сорочку – стягнув через голову.

– Роздягайся і ти… – кинув Амарі. – Хепі енда[19]19
  Щасливий кінець (англ.).


[Закрыть] немає, але на сьогодні досить.

«Так добре закінчилося… Добре закінчилося… Хлопець живий», – товклося у Раджевій голові. І не тільки Радж повторював ці слова на різні лади.

Нічого ще не закінчилося. Не починалося навіть. Коли пускав Янг ці листи-криптограми, то був ще живий. А що з ним тепер? Дві третини дня минуло, а нічогісінько не зробили, щоб витягти Янга.

– Розбирайте манаття… – махнув Радж на речі.

Розділ п'ятий

1

Нещасному і голодному – кожний рік високосний, кожна доба – рік.

Янг не пам'ятав, як перебрався з Крайового пляжу на поріг. Не пам'ятав, як забирав з собою рогожаний мішок, підстилав під бік. Але очумався на порозі, отямився від різкого й дзвінкого гуркоту – наче ото б'ють по пустій бочці з-під бензину. Сів, несамовито хитаючи головою, не тямлячи, де він і що з ним. Одне вухо боліло й не чуло, друге чуло добре. Може, вже ранок? А очі враз накололися на світло лампочки, а потім намацали і те місце, звідки долітав такий оглушливий, помножений луною звук: дон-дин, дон-ден-дин… Два чоловіки в чорних гідрокостюмах поралися на Крабовому пляжі біля смугастих бочок – точнісінько таких, як під буйками, майстрували щось схоже на пліт. Мабуть, усе, що треба було, підготували в таборі, бо пліт збирався з готових деталей. Чотири бочки були зварені торцями по дві, а зараз ці видовжені пари з'єднували на краях дошками, щоб вийшло щось схоже на раму. Недалеко від робітників лежала купа коротших дощок, а біля самої води однобалонні акваланги.

Аквалангісти все це доставили сюди через підводний вхід, витягли на пляж, гуркоту-дзвону, певно, вистачало. А отже, не чув Янг, спав як убитий. Можна було підпливти до нього, взяти сонного голими руками.

Основу плота зі скреготом зсунули у воду, один аквалангіст, похитуючись, одразу перебрався на нього. Погойдався, присідаючи, вигукнув щось схоже на «Го-го!», потім «Ол райт!». Сказав, щоб другий подавав йому з берега коротенькі дошки. Прибив одну, прибив другу. Той, що на березі, набрав дощок цілий оберемок і переліз туди сам, розклав усі помостом. Теж погойдався, сказав, що з однієї бочки не всю вилили воду, бо пліт осідає на один кут, А потім стояв, узявшись у боки і дивлячись у напрямку до Храмового гроту, майже що на Янга. Може, виглядав дельфінів? А перший повзав на колінах, крутився, стукав молотком, поки все поприбивав. Час від часу той, що стояв, обертався до прибивальника, щось говорив, але через стукіт розібрати було неможливо.

У Янга першило в горлі, хотілося добре прокашлятись, але він тільки тихенько пирхав, боявся, щоб це пирхання не дуже виділялося з шуму водоспаду. Допікав нежить, доводилося часто витиратися або сякатися. Простиг у цій мокроті й холоді… Розумів, що його становище ускладнилося: важче буде з нежитем і кашлем сховатися від чужих вух. Важко буде й під водою, коли доведеться пірнати.

Приступами калатали дрижаки: сонного добре пройняло холодом. Довелося пом'яти за боки, надавати самому собі стусанів, порозтирати живіт і спину, груди, ноги, руки. Намацав складаний зламаний ніж, дістав з-під себе рогожу. Довго мацав, крутячи поперед себе, міркуючи. Ось дно, в ньому виріже дірку. І дві зверху з боків, щоб просунути в ці дірки голову й руки.

Різав-пиляв, допомагав ножеві зубами. Зрештою натягнув на себе одежину з усмішкою: «Опудало городнє…» Кілька разів ловив ще на шиї окремі волокнинки, навпомацки відрізав, щоб не лоскотали, не кололи.

А очей не зводив з тих двох на плоту: «Що вони робитимуть далі? Навіщо їм цей пліт? Не дуже розженешся на ньому тут у темряві. Та коли мати весла або щось подібне, то можна обплавати всю печеру, обстежити… І мене знайти! Але біля них, здається, немає ліхтарів, хіба, може, десь на пляжі…»

– Ге-гей, Магомет! – закричав голосно той, що стояв руки в боки. Під склепінням розсипалося громом-гулом: «… мет… мет… мет!» – Коли не йдеш до гори, то гора прийде до тебе!

Янг утиснувся в скелю: здалося, що аквалангіст йому крикнув, у його бік дивився. «Але хіба мене Магометом звати?»

– Тихо! Здурів? Дельфіни не люблять шуму, – прибивальник теж підвівся на ноги. Обидва на фоні світлішої стіни біля лампочки виглядали як тіні-силуети.

– Це науці невідомо. А що ультразвуку свині не люблять, бояться – можна відзначити.

– Це афаліни, а не морські свині.

– Один чорт. Хто б міг подумати, що з простих бульбашок можна створити таку заслону.

– Це не прості бульбашки. Зворотний п'єзоелектричний ефект.

– Ти кумекаєш трохи, з чим його їдять?

– Ну…

– Давай лекцію, професоре.

– Отже, так… Якщо з кришталю кварцу вирізати своєрідним способом пластинку, то, стискаючи і розтискаючи її, на гранях виникають електричні заряди, протилежні за знаком. Це прямий п'єзоелектричний ефект. А якщо, навпаки, до цієї пластинки підвести електричний заряд, то вона змінить свої розміри. Чим більший заряд, тим більша вийде деформація пластинки або пластинок. Коли перемінним струмом діяти, то пластинка буде стискатися і розтискатися у такт зі зміною плюса на мінус. Є спеціальні ультразвукові генератори, коли їхньою допомогою змінювати плюс на мінус з ультразвуковою частотою, виникнуть ультразвукові хвилі. Так от зміни у розмірах пластинки під дією струму і називаються зворотним п'єзоелектричним ефектом. Але тепер такі пластинки роблять не з кришталю кварцу, а з п'єзокераміки. Це в десятки й сотні разів дешевше. І з інших речовин роблять… Щоб отримати великої інтенсивності ультразвукове випромінювання, його фокусують спеціальними концентраторами. У нас, якщо ти помітив, такі жолобки з трубок зроблені… Вони і концентрують, фокусують ультразвукові хвилі настільки, що у воді аж бульбашки виникають… У них температура – тисячі градусів, а на воду передається тиск страшенний… Сотні атмосфер!

– Як ріпу гризеш… А мені начхати на всі ці бульбашки… Аби вони робили для нас те, що ми хочемо.

Багатьох почутих від «професора» слів Янг не зрозумів, деяких, може, й не дочув. Але запам'яталася «лекція», і він вирішив усе переказати Раджу. Якщо живий зостанеться, звичайно… Цікаво, чи зрозуміє все це брат?

– Отже, дельфіни не можуть звідси втекти?

– Не можуть. Хіба що двигун зупиниться, електростанція.

– Ми могли б і біля берега цією самою заслоною з бульбашок відгородити загін, і хай би плавали.

– Авжеж! А як ти їх потім примусиш лізти в печеру? А тут вони на місці, а з плотом взагалі удвічі моя? – на прискорити обертання, не треба буде тягати породу до лампочки.

– Треба зробити переносний світильник, пустити проводу футів[20]20
  Фут – 30,48 сантиметрів. Ця міра довжини застосовується н Англії, США та в інших країнах з англійського системою мір.


[Закрыть] триста, щоб з плотом переносити. І мити будемо на плоту.

– Майкл тобі не казав? Годині о другій ночі телефон зазумерив. З печери… Алло, алло, а в трубці – мовчок.

Янг і дихати перестав. Невже – влип?

– Вогкість велика. Замкнуло контакти.

– Вогкість? Вогкості, правда, вистачає. Ревматизм можемо підхопити… Ха-ха, у тропіках, у чортячому пеклі! Якби хоч добре знали, що недаремно змарнуємо час.

– Не змарнуємо. Море чому велике? Бо й від малих річок і струмків не відмовляється. Так місцева мудрість каже… Ну, а ми будемо клювати, клювати… По зернятку, по дві-три унції[21]21
  Унція ювелірна (аптекарська) дорівнює 31,103 грама.


[Закрыть], по самородку.

– Самородків захотів?

– Будуть і самородки… Учора скільки ми тут полазили, а п'ять унцій намили. Не те, що в струмках.

– А спочатку здалося, що в струмках повинно було бути більше.

– Як де. Аби добре розвідали, пошукали, то, може, і в струмках могли на родовище натрапити… А з туземців ніхто нічого не знає про золото. Бояться цього озера.

– Старий, то ти, може, кумекаєш, як і з цими пляшконосами справлятися? Я вчора і на ймення кликав, і рибою принаджував – жоден не підплив. Курсують віддалеки, поглядають.

– Може, не нам треба було з ними займатись. Хай би ті, хто не брав участі у викраденні, транспортуванні. Може, вони нас по запаху впізнають?

– Дідько їх знає… А може, просто до лампочки бояться підпливати? І заслона бульбашкова сильно впливає на них – здалека відчувають, хоч там і спрямоване випромінювання. Спробуємо з плота…

Вода в печері хоч помалу, а все-таки рухалася в напрямку до виходу. Бо стояли ті двоє на плоту спочатку так, що лампочка виблискувала з-за плеча лівого. А поки постояли, поговорили – почала виблискувати між ними, потім – із-за плеча правого. Пліт ледь помітно рухався за водою.

– Піт був у дельфінарії, а нічого не може сказати, які команди подавав той дресирувальник.

– Він дельфінів бачив під час вистави, а не на заняттях.

– Я ж казав Піту: рано! Хай краще вивчаться. Ні-і, давай-давай, хап-хап. А тепер хоч під хвіст їм труби.

– А якщо більше не було б такого зручного випадку?

– Не було б, то самі влаштували б. Терпінням треба було запастися, терпінням!

– Терпінням… А забув, що час – гроші? Не знаєш, де виграєш, де програєш. Спробуємо, не вийде нічого – доведеться Судзіра в долю брати.

– Це той дресирувальник?

– Еге ж… Штучка – пальця в рот не клади.

– Шеф сьогодні припливає, то скаже, що робити.

– У шефа, думаєш, парламент, а не голова?

– Не парламент, але – голова.

– Погодиться шеф… Не бачу я іншого виходу. Якщо на одному втратимо, то на іншому виграємо.

– Сніданок де? На пустій каві скоро ніг не потягнеш. Злопати б хоч зо два сандвичі.

– Он… на ті черпалки я поклав.

– Мішка рогожного ти не брав? Я кинув учора на черпалки, щоб трохи просох.

– Не бачив… Може, краби стягнули.

– А рибу куди поклав?

– Там же… Не доберуться, не турбуйся.

– З оцими крабами… Відбою немає. Лізуть, як мухи на струп.

– Гадаєш, допоможе ота риба? Дельфіни не голодні, начхати їм на наше частування.

У Янга давно свербіло в носі. Він і на перенісся натискував, і сякався тихенько, і чухав пальцем у ніздрях. Не допомогло, чхнув – вибухово, бо затискував і ніс і рот долонями.

– Будь здоровий! – сказав правий аквалангіст.

– Це ти мені? Я не чхав… Може, дельфін.

– А що, дельфіни теж чхають?

– Може, і чхають. Кажуть, у них мозок дуже на людський схожий.

– Якщо такий схожий, то, може, їх і спокушати треба чим-небудь іншим… Скажімо, вином, а не рибою.

– Ха-ха, ну й придумав!

– Риби у печері вистачає, поки не переловлять всю – не сунься. А переловлять – самі на поклін прийдуть. А ми їм: хто не працює, той не їсть.

– Старий, ти не соціаліст? Тепер модно під соціаліста маскуватись.

– Ти що – того? – правий аквалангіст покрутив пальцем біля скроні.

– Гм… Виходить, ти самостійно відкрив один з основних соціалістичних принципів.

– Виходить, соціалісти – не дурні, якщо до цього додумалися.

– Розбалакалися ми тут…

– Ніхто не почує.

– Я не про те. Працювати треба, а ми… Зволікаємо час, зволікаємо. А потім Піт або шеф спитають: а що ми зробили за цілий день?

– Ага-a… Щоб вони виздихали, ці дельфіни… Знаєш. давай поснідаємо, а тоді й почнемо.

– Давай, хіба я проти?

Обидва на плоту стали на коліна, загребли руками воду, щоб щільніше пристати до пляжу. Неначе боялися намочити гідрокостюми. А пристали, то перший, що, ступив на берег, почав виробляти ногами всякі викрутаси, ніби стукав ними туди й сюди, щось розкидав на всі боки. Спинився біля купи совків, заглянув з одного боку, з другого, потупав грізно, лякаючи крабів.

– Старий, ти не пам'ятаєш, що робиш. Ніякої рогожі тут немає.

– Ч-чорт… Я ж не з'їхав з глузду. Невже краби могли потягнути? – той, що чортихнувся, озирався довкола, оглядаючи всю площадку. Потім пройшов повз самий край, вдивляючись у воду. Звідкись з правого боку, де була вже темрява, приніс дві круглі речі, схожі на решета, поперевертав їх. Обидва аквалангісти посідали на них лицем в лице, і стали потрошити виблискуючий прозорий мішок з харчами. Сиділи так, що один закривав трохи другого і закривав те, що діставали з мішка. Говорили далі напівголосно, і Янг, хоч і наставляв здорове вухо, нічого не міг розібрати.

Уявив, що вони їдять, яку смакоту, і в шлунку почалися голодні болі. Зачерпнув долонею солоної води, ковтнув. Почало нудити.

Сидів на ласті, зігнувшись, притиснувши долоні до живота, а лікті до боків. Дрижаки вже не били, рогожа і ласт усе-таки допомагали. Старався більше не думати про їжу, зосередитися на тому, що почув з розмови цих двох.

Очікується сьогодні приїзд якогось шефа… Сподіваються, що шеф дозволить покликати сюди Судзіра…

Так, це – головне. Так що – одразу підпливти до Судзіра? Так і так, мовляв… Усе-таки знайома людина, разом у дельфінарії працювали. Можливо, допоможе вибратися?

«Перелякається, як побачить мене. І так підозри на нього падали, що допомагав дельфінів красти. А тепер будуть явні докази, що співучасник. І я – свідок… А навіщо йому свідки? Чи не краще позбавитися від них?»

«Стривай, стривай… Він же не дурень. Він сам бачив, як горнуться до мене дельфіни… Не обійтися йому без мене. Злякається тільки спочатку, а потім захоче використати. Без мене йому як без рук! З чужинцями ж дельфіни не йдуть ні на які контакти…»

«Триматиме, як у тюрмі-темниці, світу білого не побачу ніколи. А Радж пошукає трохи, пошукає і… перестане…»

Гірко Янгу й сумно, кривдно за свою долю. «А я ж не жив ще, мені ж тільки дванадцять років…»

«От якби акваланг у них украсти… Не потрібний костюм, не потрібні ласти, маска… Аби загубник у зуби, аби вдихнути зо два рази… А-а-а! Бульбашки… Розріжуть, як ножем… Як крізь них пробратись?»

«Дурень… Треба було дивитися краще, чи не можна ті залізні штуки, на яких бульбашки робляться, трохи підняти. Щоб під них підлізти… А я «ляльки» просовував… Оце так дурень! А тепер уже й сили не вистачить другий раз у масці підпливти…

Тим часом аквалангісти поснідали. Усього, здається, не з'їли, бо щось скидали назад у прозорий мішок. Один потім устав, поглянув куди викинути, але кинув тихо під лампочку до купи черпалок. Потім, певно, приберуть, винесуть нагору… Обидва одразу стали квапитися, ніби захотіли наздогнати згаяний час. Перенесли на пліт кілька совків, ті круглі штуки на яких сиділи, мішок з рибою, підводні ліхтарі, ласти, маски, акваланги і ще якийсь згорток.

– Дурниця оці ліхтарі. Довго при них не напрацюєш, – сказав один.

– Я взяв пару запасних батарейок.

– Все одно це не робота. Ну, дві години промучимося, три, а користі? Лінію треба тягнути – я казав уже.

– Скажемо мотористові, хай сьогодні ж зробить.

– Безголові ми… Треба було хоч пару веселець з гумового човна взяти.

– Ага… Та й гумовий човен знадобився б: скільки вже часу минуло, а ми ще добре печеру не обстежили.

– Піту це нецікаво. Йому головне, щоб рилися в грязі, як свині, гнали чистоган.

– Де сьогодні будемо? У Дірявому гроті чи коло водоспаду? Давай до дельфінів, у Дірявий.

– Давай.

Один аквалангіст, взувшись у ласти, відштовхнув пліт від Крабового пляжу, плюхнувся сам животом на воду, вхопився за дошки. Другий увімкнув ліхтар, поставив його на ту круглу штуковину так, щоб пучок світла спрямувати вперед, і теж сунув ступні в ласти, скочив з плота у воду, учепився поруч з першим.

Пліт рухався хутко і якраз на Янга. Кругла, трохи розтягнута пляма світла ковзала по воді, часом посвічувала трохи управо, коли пліт здригався, навіть здіймалася і вгору. Янг відчував себе як у пастці. Лізти у воду, ховатися там від аквалангістів? Не хотілося: тільки-тільки почав підсихати й зігріватися. Забрався від води далі, мацаючи руками й ногами. Добре, що стіна була тут похила і намацувалися виступи і виямки. І раптом рука, простягнута вперед і вгору, не знайшла опори! Замацав нею на всі боки – диво, не стіна це була похила, а нібито ще один великий вал чи поріг. Почав вилазити й мацати ще обережніше – так і є, за валом іде зниження. Закинув туди одну ногу, підтягнув другу і зсунувся за вал ногами уперед. Западина була неглибока, може, трохи глибша, ніж півметра, і рівна, ніби якесь лігво. Зрадів неймовірно: недаремно вибрав цей поріг для житла. Тепер у нього і гніздо буде таке, що не скотишся у воду, і крабів тут немає, і ховатися добре – знизу, з води дідька лисого помітиш, хоч як світи. Якби Янг знав, що таке окопчик з бруствером, то порівняв би своє лігво з ним. Одразу скористався цим бруствером, виглянув із-за нього обережно вниз. Пліт був зовсім близько, ліхтар осліплював. Довелося затулятися рукою, світло вже скакало по тому місцю, де Янг тільки що був.

– От, уперлися… Греби ти, я пригальмую. Управо будемо брати, – почувся зовсім близько, як над вухом, чужий голос.

– Уліво, а не вправо. Я пам'ятаю цей виступ. Дірявий грот за ним, зліва.

Бочка скреготнула, зачепивши під водою камінь. Пліт гребці відтягли трохи назад, а потім спрямували в лівий бік, а коли дивитися від Янга – у правий. Світло ліхтаря зникло за мисом-скелею, ледь видний відсвіт уловлювався над гребенем бруствера. Чим більше праворуч до Храмового грота, тим більше задирався угору бруствер. Бачивши світліше «небо» і чорний силует гребеня на його фоні, Янг сміливо рушив туди, тільки виставивши поперед себе руки. Тут можна було майже стояти, обпираючись або тримаючись за гребінь, спостерігати, що робиться унизу, на воді.

Контур плота ледве виднівся, з нього углиб грота і на воду падав сніп світла. Світліли трохи і плями за плотом, де бовтали ноги плавців – фантастична, казкова картина! Янг спрямував погляд угору – а де ж та дірка в склепінні, схожа на вісімку? Очі звикли вже до світла ліхтаря, хоч і не прямого, не хотіли вловлювати те, що повинно було проникати зверху. Нарешті щось побачилося, тільки не вісімка, а ніби пуголовок з хвостиком, і зовсім блідо. Не помітив на тій плямі ні зірок, ні літаючих кажанів. Мабуть, отим пуголовком було не саме небо, а тільки відсвіт денного світла, а саме небо чимось прикривалося. Янга охопила нестерпна туга, хотілося завити, як Мансуровому собаці. Був випадок, що той завив на березі, чекаючи рибалок. І накликав біду: не вернувся з ловів двоюрідний Мансурів брат, старший за Янга на чотири роки. Бідолашний Мансур, де він тепер? Чи вилікувався? У нього ж тоді, коли він пірнув у лагуні під час підводного вибуху, полопалися барабанні перетинки, і сам він був контужений. «У мене одне вухо болить, і то не стерпіти… А як йому тоді було?»

Тим часом пліт опинився серед дельфінів. У сильно розтягнутій овальній плямі на воді побачилися спини з плавниками, дельфіни кружляли навколо плота то в один, то в другий бік. Нарешті скупчилися і відійшли в найдальший куток, куди світло не діставало.

Обидва аквалагангісти видерлися на пліт, світло ліхтаря погойдалося по воді.

– Ну от… Хоч бери ласо та кидай, як ковбой… – голосно зітхнув один аквалангіст. – І як до них піддобритися?

– Ти ж кричав: коли гора не йде до Магомета…

– Ага… Попливу до них без акваланга, спробую з рук погодувати… Як дикі, не віриться, що з дельфінарію.

Той, що згадував ласо, взяв мішок з рибою і кинувся грудьми на воду, аж хвилі захлюпали в стіни. Другий підтягнув до ліхтаря акваланг, став щось у ньому підгвинчувати чи ремонтувати. Янг був упевнений, що дельфіни не піддадуться на їхнє підлабузнювання, і відхилився од гребеня. Довго ще тут аквалангісти забавлятимуться, ще й на дно полізуть з черпаками. Треба використати цей момент!

Він миттю переліз через бруствер, сповз, мацаючи руками, до води. Скинув рогожу, роздягся догола – так, як вони купалися без дівчаток у лагуні Біргусу. Тихо ліг на воду, обережно й рівномірно запрацював руками. З Храмового гроту його не побачать, перевірено. Звідти навіть пляжну лампочку не видно. Але довго не буде на пляжі, тільки схопить той целофановий мішок з рештками їжі і назад. «Тут роздивлюся, що в ньому… Ха, а як ти роздивишся в темряві? Де хвилина, там і дві, нічого це не змінить…»

Плавав недаремно. У зім'ятому мішечку знайшовся підгнилий банан, зовсім добрий усередині, блискучий від жиру недогризок хліба і дві продовгуваті свинячі шкурки від бекону. На шкурках подекуди можна було ще обгризти, обсмоктати сало, та й самі шкурки добрі ласощі. Тільки треба вміти їх їсти… Хліб і банан проковтнув за мить, а шкурки сунув за щоку – і назад у воду.