Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 26 страниц)

Аж настрій покращав!

Плив, плив і виплив… у Храмовий грот! Коли несподівано посвітлішало попереду і заворушилися на цьому світлому постаті аквалангістів, він навіть розгубився: «Трохи на пліт не наткнувся!» Узяв праворуч, хутко намацав мис-виступ і свій поріг за ним, озирнувся: усе правильно, звідси лампочку видно. Обережно, щоб не позбивати коліна, виліз. Обтер з себе долонями воду, порозтирав трохи груди, спину, ноги, щоб розігріти кров. Насилу розібрався з одягом, понатягував на себе. І поки робив усе це, стікав слиною, прицмокував. Хай їм грець, цим шкуркам, так і хочеться ковтнути не жуючи. І одразу до гребеня – а що робиться на плоту? Жував, молов зубами, мліючи від насолоди, і наглядав, прислухався.

А там вилазив уже на пліт аквалангіст, що плавав з рибою до дельфінів.

– Ну як? – запитав той, що залишався на плоту.

– А хай вони поздихають… І близько не підпустили. Думав, може, не бачать, темно. Вийму рибину поплещу нею, щоб запах пішов по воді. Жоден не підплив!

– Треба було хоч так накидати. Вони не дурні, зрозуміють, що ми з добром до них.

– Кидав! Ось, у мішку, може, третина тільки зосталася. Ще раз спробую, наприкінці.

– Я пропоную так: перше занурення – удвох. А потім чергуватися. Ліхтар постав, щоб світив на воду. Для орієнтування…

Далі вони не обмовилися жодним словом, ніби посварилися. Мовчки зібралися, причепили акваланги. Один узяв підводний ліхтар, не той, що горів скраю плота, другий, і два черпаки. Занурювалися так, ніби хотіли сісти на уявний бортик плота, але знічев'я перекидалися догори ногами у воду.

Розійшлися і зійшлися круги, похитався трохи ліхтар, помигувала пляма світла на воді…

Янг набрався нахабства: поки вони занурюватимуться, а потім зачерпуватимуть, вимиватимуть, він похазяйнує у них на плоту. Ніяких мук совісті не відчував, здалося навіть, що долетів до нього схвальний голос Абдули: «Молодець! Так їм, грабіжникам, і треба!» – «Я нічого не братиму. Я тільки термос з кавою… Вони обійдуться без нього, а я вже не можу: нутро хочеться погріти… Підкину потім порожній, от здивуються!» Роздягнувся Янг другий раз швидко, хотілося скоріше дорватися до солодкої, духмяної і гарячої кави. Плюхнув у воду сміливо – не було кого остерігатись.

Ледве вибрався на пліт, царапаючи коліна об кострубаті дошки. І одразу попідпливали дельфіни, повиставляли півколом зубасті пащі, чмихаючи, муркотять, скриплять. Ну й створіння! Бобі коло самісінького помосту, задер високо голову і поклав її підборіддям на край, роззявився як тільки міг. Ніби просив-благав: погодуй! І Янг забув про термос, взявся за плівчастий мішок з рибою. Бобі делікатно взяв рибку і зсунувся у воду. Іншим кидав у роти по черзі. Дісталось кожному по дві, по три, а Бобі навіть дав четверту, маленьку. Малюк спробував вискочити на поміст, як робив це у дельфінарії, але наколовся об край дошки, зсунувся у воду, незадоволено посвистуючи.

– Немає більше… от, бачиш? – Янг навіть вивернув мішочок перед його очима, кинув його на круглу річ, зауваживши між іншим, що вона схожа на решето.

Кепська справа: дельфіни більше голодні, ніж він. Вони просто досі терпіли, а тепер, мабуть, терпіння закінчилося. Стануть поступливішими, затанцюють під дудку чужинців. Голод – не тітка.

Узяв ліхтар, поводив пучком світла по воді, провів повз стіни, по самих стінах грота. Світло розсіювалося, але можна було розібрати, що ліва стіна нахилена, як покрівля, вона нерівна, у напливах і западинах. У самому кутку, де темніше, ніж будь-де, ці напливи повилазили з колишніх щілин, як висолоплені ніздрюваті язики. Ці стіни і «язики» сіро-бурого кольору, інколи коричневі, а то й чорні. Стіна праворуч теж має нахил, але початок її близько від мису ніби викусаний. Там і створилася ота сідловинка, в яку він забирався, як у лігво. До самого верху гострого склепіння, світло ліхтаря не доходило, але світла пляма, схожа на пуголовка з хвостиком, від нього зникала.

Янг спохопився: чим він займається?! Жах… Зараз випливуть аквалангісти… А де той термос? Он, у другому решеті.

Ставлячи ліхтар на попереднє» місце, трохи не зіпхнув його у воду. Затиснув термос під пахву і плюхнув животом на воду, запрацював правою рукою. До нього одразу підплив Бобі, потім випередив, розвернувся, хлюпнувши хвостом так, що Янг закашлявся. Хотів, мабуть, сказати – чого повзеш, як черепаха?

Кашляючи, вибрався на свій берег. Клав здобич під ноги і добре обмацував навколо, щоб термос не скотився у воду. В ту ж мить почув за стіною невиразні, спотворені луною голоси: випливли аквалангісти. Добре, що встиг утекти… А що вони говорять? Не розібрати… Одягнувшись, переліз через бруствер, притискуючи термос до грудей. Зайняв місце біля свого спостережного пункту, слухав, поглядав, а руки робили своє – відкручували кришку; зуби смикнули корок, у ніс полетіли гарячі бризки. Налив трохи у кришку-чашечку, подув – і зацмокав, умліваючи від насолоди і тепла в животі.

– Бач, посміливішали без нас… Кружляють навколо плота.

Обидва аквалангісти сиділи навпочіпки на плоту один проти одного, не знімаючи аквалангів зі спини. Між ними на черпалці стояв ліхтар.

– Я зараз візьму рибку, поманю, – підвівся один на ноги, роздивився. – Ч-чорт… Зіпхнули, мабуть, у воду, вилазячи. Не бачу мішка.

– А он, на решеті. Порожній.

– Я-як порожній? Там ще кілограмів три було! Я добре пам'ятаю, що не клав його на решето!

– Старий, лікуватись треба… Склероз – погана річ.

– Іди ти!.. Дурнем мене вважаєш, чи що?

– Ну то де тоді риба? І хіба мішок з ногами, щоб перескочити на решето?

Устав і той, що називав другого старим. Підняв ліхтар, провів світлом по воді, повз стіни, ковзнув трохи по стінах, потім знову по воді. У кружок світла потрапив величезний плавник, мабуть, Діка. Ще раз промінь ковзнув по стіні – біля самого Янга, і йому довелося пірнути за гребінь.

– Не подобається мені все це. Нечисте тут місце… Недаремно туземці на озеро не ходять. Багато сьогодні всяких загадок. Випливали – ти бачив, як огонь танцював, потім зник був?

– Ну-у…

– Не подобаються мені такі фокуси… Слухай, а пам'ятаєш, як Піт розказував про виставу? Дельфіни вискакували на поміст, лягали… Може, й тепер побували тут, поковтали рибу.

– Авжеж! Вони в крайньому разі стягнули б мішок у воду і там термосили б його. А він лежить пустенький на решеті. До того ж… ще й вивернутий! І якби вони скакали на пліт, то ліхтар би зіпхнули.

«А що ви ще заспіваєте, коли побачите, що термос…» – не встиг додумати Янг.

– Не ліхтар зіпхнули, а термос… Термоса немає! – той, що стояв з ліхтарем, незграбно затупав ластами, світячи навколо плота на воду. – Ніде не плаває.

– А термос і не могли зіпхнути, я його в решето клав. І добре це пам'ятаю, можеш не посміхатись! Знаєш, у печерах іноді поселяються величезні восьминоги. Для них тут добра схованка… Восьминог може щупальцями чого хочеш наробити.

– Перестань… А то я більше у воду не полізу.

– Полізеш, нікуди не дінешся.

Вони поприсідали біля черпаків, почали ритися. Потім залишився на плоту один, а другий з ліхтарем на грудях і черпаком у руках ковзнув за борт. Той, що зостався, зняв із-за плечей акваланг, обережно поклав на дошки. Помахав трохи руками, порозгинався, натискуючи обома руками на середину і крутячи стегнами. Висипав з черпака щебінь у решето.

«Знаходять вони щось чи ні? – мляво подумалося Янгу. – Якби знаходили, то, певно, кричали б з радощів…»

Набридло йому стежити за маніпуляціями того, що на плоту. Не бадьорість відчував Янг від кави, а навпаки – захотілося спати.

Сповз у лігво, підклав лікоть під голову. І весь він відчув тепло й затишок, навіть кам'яна постіль здалася не такою холодною і твердою.

2

Спочатку спав без снів. Потім сни, мабуть, були, навіть страхітливі, бо кілька разів прокидайся від жаху, але заспокоювався і знову засинав.

Потім проснувся остаточно. Звідкись долинала невиразна, з великими паузами розмова… Склепіння печери по губиться у віковічній темряві, а Сіріє, можна розгледіти навислі брили, неправильні, ніби зламані арки. Десь стрімко проноситься, ковзає сліпуче світло, бо навіть його відблиски на каменях стелі болючі для очей. Звіриний інстинкт обережності примусив Янга не схоплюватися одразу, не висовуватися. Він прикинув, де може бути оте сильне джерело світла, перевернувся на живіт і по-пластунському поповз до бруствера. Потім ліг на бік, задер, завернув рогожний поділ, затулив ним обличчя й очі, щоб не так різало світло. Навіть крізь мереживо волокон дивитися було боляче.

Плота у Храмовому гроті не було. Біля входу в нього плавало щось довге і товсте, разів у три-чотири довше за Діка. Ні носа, ні хвоста не видно, вони занурені у поду. Спина сіро-срібляста, ледь здіймається над водою. Зате надбудова на половину зросту людини. Вона висовується посередині, де в дельфінів спинний плавник. У цій надбудові-кабіні Янг налічив п'ять вікон-ілюмінаторів, розташованих в одну лінію. Шосте віконце трохи видно спереду, над ним рухалася туди-сюди кругла фара, і це з неї світло різало, пронизувало простір, скакало по склепінню, ковзало по воді. Зверху кабіни-рубки були два люки, і в цих люках виднілися до пояса два чоловіки – у звичайному одязі, не в гідрокостюмах. Фара нарешті погасла, проти її яскравості і сліпучості віконця, здається, ледь жевріють. Янг поступово розбирає на боці плавучого тіла червоний напис: «PERRY CUBMARINE». «Кабмарин, кабмарин… Підводний човен! – здогадався Янг. – Але хіба бувають такі малі підводні човни?!» Він відкидає з обличчя рогожу, дивиться вже без неї, прислухається.

– Виходить, не сифон? – Янг розібрав: це сказав той, що стирчав з першого люка і обертав фару.

– Ні! – відповів задній. – І ми спочатку думали – сифон. А потім дивимося – дірка в склепінні… – і показав рукою вгору повз вухо переднього.

– Куди веде печера, не обстежували?

– Нікуди, ви ж самі світили, бачили. Чотири заводі, ця найбільша.

– Вважай – грот, а не печера.

– Хоч верть-круть, хоч круть-верть. А глибоко тут… У цій – футів сто вісімдесят, у тих – по тридцять – п'ятдесят.

– Це тут ви черпали проби?

– І тут, і там, де водоспад. А дві заводі ще не обстежували.

– А чи варто займатися?

– Думаю, що варто. Навіть коли не пощастить експеримент з дельфінами, то будемо самі. Аквалангів тільки більше треба, у нас лише три.

– Витрати, витрати… І на дельфінів даремно розщедрилися.

– Шеф! Ми на них ані долара не витратили.

– Поясни, будь ласка.

– Провели одну операцію, бомбонули дельфінарій на Раї.

– Хвіст застряв?

– Чисто! Приїжджала поліція, ми їм акваторій табору показали – дивіться, шукайте. А про печеру ніхто не знає.

– Ну й що?

– Ви про що?

– Про дельфінів. Є від них користь, годівлю хоч виправдовують?

– Ще жодного разу їх не годували. Тут вистачає їь. і риби, і крабів, і лангустів, а біля виходу – і молюсків, Самі харч здобувають.

– Та-а-ак… Не подобається мені справа з дельфінами. Можете поставити під загрозу всю справу!

– Шеф, усе буде о'кей. Правда, без дресирувальника капризують. Він з ними займався на Раї, учив черпати породу на дні, виносити наверх. За моїм завданням… Успіхи були вже.

– Та-а-ак… І тут хвіст загруз, ще й дресирувальника вплутали. Зважте, Піт: коли щось трапиться, відповідаєте головою.

– Шеф, усе буде о'кей, от побачите. Дозвольте тільки взяти його в долю, щоб він і тут з дельфінами займався.

– Ти думаєш, про що говориш?

– Думаю, а як же.

– Думаєш, тільки не головою. А коли нічого не дасть забавка з дельфінами? Усі карти відкрили… цьому твоєму дресирувальнику.

– Це не мій, а дельфінячий… І я думаю все-таки головою. Якщо нічого не вийде з дельфінами, Судзір звідси не вийде живий.

– Це хто такий – Судзір?

– Той самий дресирувальник. А зараз він уже й господар дельфінарію. Крафт збанкрутував. Такі останні відомості.

Від такої новини Янг аж устав, забувши про все. Але спохватився і знову прилип до скелі – добре, що не глянули в його бік.

– Та-а-ак… Ну що ж – під твою відповідальність.

– То на який процент погоджуватися?

– Вирішуй сам. Я фінансую всю справу, мої п'ятдесят п'ять процентів видобутку. Твої десять, решта – всім іншим. Чим більше набереш людей, тим менше припаде на вас. От зі своїх сорока п'яти процентів можете кинути йому кістку.

– На голу кістку він не погодиться. А не запросити – надто багато він знає, про багато що здогадується. Нас тепер шість з вами, з ним буде сім. Якщо тільки нам з ним ділитися, а ви збоку, це буде несправедливо, шеф. Я ж турбуюся про спільні інтереси, про ваші доходи. Але чому ми самі повинні взяти на себе Судзіра? До вас потече річка, а до нас якісь струмочки, та й ті треба ділити. Шеф, поступіться трьома процентами зі своєї частки!

– Ані долара, Піте, я ж сказав. Мені не експерименти потрібні, а робота, робота… І зваж: мої видатки з кожним роком зростають, а доходи… А доходи поки що ні. Ось довелося цей брухт купити.

– Чому брухт? Добра ще посудина.

– Позавчорашній день. Через п'яті руки дістав… Їздив сам в Уест-Палм-Біч[22]22
  Місто в штаті Флоріда (США)


[Закрыть] зустрічався з шефом «Пері камбарин компані», торгував нову камбарин. Не докупитись! Теперішні малятка порівняно з цим і запас ходу мають у кілька разів більший, і глибину занурення більшу, і потужність акумуляторів, і швидкість. У мого 15–20 вузлів[23]23
  Вузол – одна миля за годину, 1852 метри.


[Закрыть], а в нових – тридцять. Транспортувати їх можна на палубі інших суден, у десантному кораблі-доку. В наше малятко тільки два чоловіки можуть забратися, а в ті – по три. І люк у тих є спіднизу, можна просто на грунт виходити в аквалангах.

– А як ви цей «брухт» доставили сюди? Стільки тисяч кілометрів.

– Військові допомогли, до самого Біргусу приперли. Ну, а в межах архіпелагу своїм ходом плаваю. Обіцяли військові трохи модернізувати, наше малятко: двигун дизельний поставлять, генератор струму, лопаті гвинта замінять.

– Не за так же, не за добре слово?

– Звичайно ж! «Ти мені, я – тобі». Будемо ділитися з ними зібраною інформацією. Шкода, печера ця мала… А то можна було б і за неї поторгуватися з ними, поступитися потім.

– Вони і таку з радістю схоплять. Тут при бажанні можна добру схованку зробити: і на атомну зброю, і на хімічну, і на бактеріологічну.

– Досить про це. І кажани можуть підслухати.

«Кажани… – посміхнувся в цей час Янг. – А я? А ті двоє, що на плоту були? Чи від них вони не ховаються? Копошаться чогось на пляжі, і пліт там припалений…»

«PERRY CUBMARINE», не занурюючись і не розвертаючись, тихо посунувся по воді у бік крабового пляжу.

«Добра посудинка… – зітхнув Янг, заздрячи. – От якби мати такого підводного човника. Я б тоді… Тоді б я…» – а придумати, що він робив би на ньому, так і не міг. Занадто багато було бажань. Насамперед, звичайно, виплив би на ньому звідси. Мабуть, човну ті бульбашки зовсім не страшні. У нього корпус сталевий або з такого металу, що витримує під водою надзвичайний тиск. Що йому якісь там бульбашки! Але, поміркувавши, Янг прийшов до іншої думки. Не полізе човен у ті бульбашки – навіщо ризикувати такою дорогою річчю? Оператор з табору відключає заслону. Так і для аквалангістів робить. Знімуть у печері телефонну трубку, а з табору – «Хеллоу? Майкл біля апарата!» А вони йому: «Через хвилину відключай, ідемо на вихід». А може, використовують якийсь пароль? Ні, навряд, щоб… Оператор і так знає їхній голос, знає, хто в печері в дану мить знаходиться.

«От якби забрався в човен – і шмиг з ним… Ага, заберешся, а як вибратися? Цапнуть за шкірку і викинуть у морі акулам… Може, на човен? Пригнутися за тією руб-кою-будкою, сісти верхи… Якщо й не відключать бульбашкову заслону, то корпус захистить…» Хотів уже спускатися до води і стримався: «Дурень… А ти знаєш, з якою швидкістю вони попливуть у цьому проході? Може, ще повільніше, ніж я сам. Захлинешся враз, не вистачить духу. Та вони й побачать через віконце, як я сяду, навмисне пригальмують, щоб захлинувся, сама маска нічого не допоможе. Це якби акваланг поцупити…» Але знову подумав, подумав і вирішив, що й акваланг не допоможе. «Залізеш з аквалангом на човен, а ті побачать, дадуть задній хід. Зразу спіймають!»

«Ой же султан Муту! Нічого не знає, що в нього в султанаті робиться… Одне тільки знає – острови розбазарювати…» Уперше Янг думав по-державному, широко й зріло.

Ті, що стовбичили з люків кабмарина, про щось напівголосно перемовлялися з тими двома, що возилися на пляжі. Розібрати, про що вони говорять, було важко.

У Янговій голові виник сміливий план: а що, коли підпливти тихо під водою до плота, учепитися там під дошками? Ніхто не здогадається про таку схованку, а почуєш геть усе. Та знову спрацював інстинкт перестороги: «А чи все ти обдумав, щоб лізти в зуби дракону? А що, коли під плотом не буде за що вчепитися? Або зімліють руки, зірвешся, плюхнеш, виявиш себе? Чим тоді все скінчиться?»

Звідкись із темних закутків повипливали дельфіни, їх примушував ховатися від тих людей теж інстинкт. Фукнув, підпливши, Бобі, захрюкав по-поросячому, потім запхикав, як дитина, яка хоче, щоб з нею погуляли. І Янгу захотілося погладити його, поштовхати в боки, потермосити за рострум, але… Що буде, коли хтось надумає полоснути в цей бік прожектором?

У кабмарині брязнули вічка люків. Ще через кілька хвилин почала осідати, ховатися під воду рубка з віконцями – нижче, нижче… Ось уже ледь просвічуються крізь воду очі-ілюмінатори. Ще мить – і все зникло в чорноті.

Один з тих, що зосталися на Крабовому пляжі, зняв трубку телефону:

– Хеллоу? Майкл, виключи свою машинерію, а то з одного шефа зробиш двох.

Розділ шостий

1

– Містере Сінх, я запросив вас ось чому… Ага, до речі, як з'їздили? З «Нептуном» усе гаразд?

Судзір сидів за столом Крафта рівно, як забитий у землю довбнею кілок. Жоден м'яз не ворухнувся на обличчі, поки говорив, жодного разу не підскочили вгору брови, здається, навіть не розтискував вузьких губів. Радж був. здивований таким тоном: тільки що, учора, розігрував з себе демократа, і раптом такий офіційний тон і «ви». Радж теж вирішив говорити на «ви».

– З «Нептуном» нормально. А чому ви… чому ви не спитаєте, що з Янгом?

– Спитаю, чому ж ні: що з Янгом? Знайшли тіло?

– Ні, не знайшли… Я хотів би, щоб і на завтра мене відпустили. За свій кошт.

– Сьогоднішній день теж за ваш кошт, утримаємо із зарплати. А на завтра відпустити не можу – треба працювати. І так ми щодня зазнаємо величезних втрат… («Знайома пісенька… Крафт нив так само…» – подумав Радж)… До речі, я і запросив вас так пізно тільки тому, що коваль клепле, поки тепле. Я думаю, що для нової групи дельфінів потрібен і новий дресирувальник, сам я не зможу ними займатися. За справу візьметеся ви… Шкода, що загинув Янг, він був би у вас добрим асистентом… Та й у рекламі можна було б закрутити: «На арені брати Радж і Янг Сінхи з дресированими дельфінами!» Звучить?

– Боюсь, що не справлюся. Я ніколи не займався дресируванням.

– Я ще не все сказав. Ви будете одержувати мою колишню ставку, я навіть не візьму до уваги період учнівства… Я навіть надбавлю двадцять доларів, якщо ви зможете за місяць навчити дельфінів, підготувати програму.

– Ви свою програму готували майже три місяці, і у рас уже був досвід дресирувальника.

– Ви забуваєте, що в мене не було з ким радитися, не було наставника. А у вас є – я.

– А хто водитиме на підводні прогулянки, готуватиме все спорядження?

– Хай це вас не турбує. Візьмемо нову людину, навіть не одну. Треба ставити все на широку ногу. У нас не було досі підводного полювання – і цей вид забави надамо, хай бавляться. Тепер про асистента… Самі не підбирайте, я вам дам людину.

– Ви так про все говорите, ніби я вже погодився.

– А вам нічого не залишається робити. Така робота ніде не валяється – це по-перше. А по-друге, не погодитеся дресирувальником, я вас і від підводних прогулянок звільню, і від надводних. Ідіть на всі чотири сторони… Дивак, та хтось інший у ноги впав би, щоб подякувати, що даю таку роботу, підвищую зарплату.

– Я ні перед ким ще не падав і не збираюся падати.

– Ви людина з гонором, я знаю. Коли хочете, я поважаю таких. І не люблю слимаків і медуз… Якби я міг, то залишив би жити тільки сильних, вольових осіб, а всіх слабаків і виродків топив би з каменем на шиї. Ми повинні протягом найближчих п'ятдесяти років вивести й виховати таку расу людей, щоб у нашій державі були тільки сильні особи.

– Хто це ми?

– Ми – це теж сильні особи.

– Щось я чув таке: Європа… Гітлер… Расова теорія. Друга світова війна… П'ятдесят мільйонів загиблих…

– Тебе лякають ці цифри? А мене – ні. От ти жив на Біргусі… («А-а, не вистачило духу, почав «тикатись»)… Мабуть, і городик був у батька, і росло дещо на грядках… Я теж мрію купити бунгало[24]24
  Бунгало – заміський будинок, вілла.


[Закрыть]. Так от, коли густо насіяно, то там же не рослини виростають, а… Криві бляклі ниточки, які не можуть дати ніякої користі, не можуть навіть лишити після себе потомство… А якби й залишили, то кому потрібне, скажи, таке слабосиле потомство? Тому добрий городник виполює з грядок бур'ян, потім проріджує посіви, робить видове прополювання… Чому б і з людьми таке не робити?

– Пробачте, у мене ще багато роботи… – Радж тривожно глянув на зап'ястя лівої руки, ніби там у нього був годинник.

– Отже, так: вважай, що ми домовилися.

– Містере Судзір, я прошу вас, дайте мені і на завтра вільний день.

– Ось ти кажеш, що в тебе ще багато роботи. Зваж, роботи буде щодня прибавлятись. Я думаю перетворити дельфінарій у моренаріум, а то й меринленд. Збудуємо підводний театр з усякою морською живністю. Навіть русалок туди запустимо… Пару дівчат голеньких, гарненьких… Вони ціле підводне шоу розігруватимуть, розважатимуть. У Японії щось подібне є, в Іоміурі. То чому повинно бути тільки в Японії, а не в нас? Що ми – гірші?

«Цьому кровопивцеві Крафт і в підметки не годиться… Не шукай у змії ноги», – правильно в народі кажуть. Судзір не просто людиноненависник, це – фашист. І не маскується навіть, відкрито проповідує свої ідеї, не приховується. А кого йому боятися? Султан комуністів загнав у підпілля, на судзірів не звертає уваги… А вся небезпека – саме від таких! Вони й султанові потім під зад дадуть, захоплять владу…»

– Містере Судзір, я подумав і вирішив погодитись, – сказав уголос. – Тільки дайте мені право підібрати собі асистента, який припаде до вподоби. Мені з ним працювати, а не вам, повний контакт мусить бути. Якщо за три дні не знайду хлопця, який задовольняв би мене, тоді візьму першого-ліпшого, кого призначите.

– От, це вже ділова розмова. Три дні даю – підбирай. А я ці три дні думатиму, як нам краще організувати роботу.

– Завтра я в дельфінарії не буду, дозволите ви це мені чи не дозволите. У мене вже нікого не зосталося на світі, я повинен виконати свій обов'язок перед братом до кінця.

– Шкода, що не слухаєшся. Мене теж не буде цілий день, і хотілося б, щоб хоч одна розумна голова зоставалася на місці. Цей Абрахамс на старість рештки розуму втратив, залишати на нього самого дельфінарій ризиковано.

– Даремно ви на нього так. Він дуже старається на роботі, усе виконує сумлінно.

– Занадто навіть старається, суне свого носа куди не треба. З сьогоднішнього дня повинно бути так: сумлінно виконуй тільки свої обов'язки, а я їх розпишу для кожного, все інше не повинно тебе цікавити… А все Крафт винуватий, грався тут з вами в лібералізм, порозпускав… Коротше: «Нептуна» більше не дам. Підготуй мені на завтра акваланг, костюм, заряди балони, постав під вишку біля дверей. Я скоро йтиму, заберу.

«Чорт з тобою…» – подумав Радж, залишаючи кабінет.

Постояв трохи на площадці, подихав свіжим бризом. Мав таке відчуття, що в кабінеті не повітря було, а якась отрута, чад.

«Чим йому насолив Абрахамс? Куди він совав свій ніс? Треба при нагоді розпитати старого…»

Десь з порта по-бичачому, але стримано, нібито боявся когось розбудити, подав голос теплохід – може, хотів швартуватися або, навпаки, відчалював з Раю. Тілікали і верещали цикади, у зеленій зоні дельфінарію перелякано й плаксиво скрикували павичі, чути було лопотання крилами. «Чи не на зміну погоди?» – подумалося Раджу з тривогою. Хай би постояла добра погода ще кілька днів, бо коли зіпсується – у море не вийдеш, сполучення з іншими островами майже не буде.

Повільно, прикидаючи, що треба зробити насамперед, ступав по скрипучих східцях. Зробить спочатку те, що наказує Судзір, треба поки що догоджати йому, як лихому фурункулу. Потім слід привести до ладу всі інші акваланги, балони й костюми. Амара не допоміг з ними розібратися, тільки-но причалили до затоки, – вискочив на берег. Він запізнювався на роботу, не мав часу навіть прийняти душ. Устиг крикнути, що вранці прибіжить знову. Другу добу без сну – як він витримує? Абдула теж – собачку під пахву і гайда. Ну, цей міг би й не поспішати, міг допомогти. Але щось бурмотів: «Донна… Синьйора… Донна…» Проголодався, певно, як звір, тому й поспішав. Не хотілося Раджу погано думати про Янгового друга, але дещо у поведінці хлопчика не подобалося. Було в ньому немало від міського шпанюка. Так і довелося самому розвантажувати «Нептун», заганяти його. тельфером у гараж, самому все переносити до комори. А тут і сутінки настали.

«Куди він знову намірився пуститися з аквалангом?» – подумав про Судзіра.

Радж відчував себе страшенно знесиленим, і не так фізично, м'язево, як нервово. І як тільки побачив, що Судзір залишив кабінет, прийшов у «резиденцію» приховати до ранку спорядження, вирішив не доводити до ладу все інше, а прийняти душ, переодягнутися і сходити в місто. Там підвечеряє і загляне в поліцейську дільницю. Розкаже про підводну печеру. Хай зацікавляться табірниками не відкладаючи, щоб, ті не змогли замести сліди. Певно ж, захочуть поліцейські самі переконатися, запливти в печеру. Отже, треба буде підготувати і їм пару аквалангів. Але це вже зробить, коли прийде з міста. Головне завдання – умовити поліцейських послати в табір озброєний загін. Завтра ж! Він сам їх супроводжуватиме, сам усе покаже і розкаже, що знає… «Тільки от якби Янг витримав там ще добу – якщо живий, звичайно… У ті ганчірки, що Натача показувала, важко повірити. Але… чого тільки на світі не буває!..»

Через шум і плескіт води не почув, коли Судзір залишив «резиденцію». Та коли вийшов сам, то з лавки, з-під магнолії, обізвався Алі:

– Здоров, Радже. Посидь трохи, розмова є. Коли Радж сів поруч, одразу вів далі:

– Прийми мої співчуття – таке в тебе горе… Мені тільки сьогодні Абрахамс сказав, і треба ж такому трапитись! А такий хлопчина був, він мені зразу сподобався.

– Дякую за співчуття… Але може так статися, що він живий. Ти зараз у мене про це не розпитуй, потім усе розкаяну. І сам нікому не говори, що може бути такий поворот. Наплелося стільки – у голові не вкладається.

– Що, і тебе звільняє? – випростався, ніби хотів устати, Алі.

– Ти про Судзіра? Ні, мене залишає, у дресируваники переводить. Я інші справи маю на увазі.

– А мене звільняє. І Абрахамса, і тих тіток-прибиральниць. Сказав, щоб шукали роботу, тиждень дав на це. Усіх своїх набиратиме, і тільки чоловіків. Крутилися тут сьогодні якісь підозрілі типи, розмовляв з ними Судзір. Здається, я вже бачив деяких в лице… Може, з тієї компанії, що ловили дельфінів? А надвечір англієць був, Піт. Правда, зайшов і одразу назад.

– Не думай, що мені дуже хочеться з ним працювати, навіть дресирувальником. Але згодився поки що… А для прогулянок на «Нептуні» і підводних прогулянок теж своїх поплічників набиратиме. Хвалився своїми планами тільки-но. Хоче мудріше зробити, ніж у Японії. Там є в Іоміурі, під Токіо, підводний театр. Дівки голі під водою плавають, всякі штуки виробляють, а на них дивляться крізь скло.

– Боже, боже… Був дельфінаріум, а хочуть його в притон з розпутними дівками перетворити.

– Не знаєш, чого він на Абрахамса уївся? Казав, що старий соває свого носа куди не слід.

– А-а, це… Скаржився Абрахамс… Образив його Судзір, трохи не побив. А через що? Побачив старий, що «резиденція» не замкнута, вирішив там прибрати, лад навести, хоч не його це діло. А Судзір налетів, як тигр: «Геть! Щоб і ноги твоєї тут не було!» Може, і не визвірився б так. Та побачив, що Абрахамс крутить у руках приз, дельфінчик той на підставці. «Продайте один, – каже. – Вони дуже мені подобаються, хочу внучці на день народження подарувати. Десять доларів дам». А Судзір його в потилицю, в потилицю і виштовхав за двері. Ота цяцька, може, й долара не коштує, тільки й вартості, що в продажу немає, на замовлення Судзіра десь виготовляються.

– У людей профспілки є, допомагають обстоювати свої права перед капіталістами, під час страйків допомагають протриматись. А в нас… нікому не поскаржишся. Що господар хоче, те й робить, б'є і плакати не дає.

– Радже, а чому б і в нас на острові не організувати профспілку? Одну на весь Рай, – щоб до неї всі працівники обслуги входили… От якби обслуга застрайкувала, що б тоді було? Брудом по вуха заросли б, з голоду подохли б усі оті мільйонери, що готелі позаповнювали.

– Ми з тобою про це ще поговоримо. А зараз пробач мені, хочу до міста збігати. – Радж пішов у комору переодягатися.

– Ти тільки не затримуйся. А я поки що думатиму.

– Думай. Нам усім багато про що треба думати.

2

Трапилося так, що в той самий час, коли Радж ще тільки подумав іти в поліцію, туди вже йшов, розпитуючи дорогу, Абдула. Примусила його йти незвичайна знахідка.

Хоч жив він у номері італійки не гірше за якогось панича, своєї давнішньої звички не полишав – заглядав у всі урни і на смітники, які зустрічалися. У Свійттауні іноді можна було знайти на смітниках, особливо в багатих кварталах, і цікавий журнал з малюнками, і якийсь одяг, і надламану цяцьку, і пляшки з недопитим питвом і трохи підгнилий овоч. У деякі дні торгівля, перепродаж всілякої дрібноти тривав погано, заробити не щастило, і тоді виручали смітники або кафе на відкритих верандах і виносні столики. Там можна було іноді підібрати недоїдки. У такі дні коли п не приносив нічого дядькові, то хоч свій живіт набивав.

І тепер, примчавши з дельфінарію, схопивши в портьє ключ, заскочив у номер і одразу до холодильника. Підмів усе, наївся сам і Тота нагодував. Але, мабуть, зайвого напхався, бо розболівся живіт. Чогось такого, щоб запити, в холодильнику не. було, і довелося напитися у ванній з-під крана. Живіт перестав боліти, і Абдула замкнув Тота в номері, а сам пішов шукати донну Терезу. Хай би замовила чогось з ресторану тепленького, може, живіт зігрівся б і перестав. Тереза могла бути в такий час або в холі, де грають у карти, або в дансінг-холі на танцях. Відчинив картярську кімнату, перебрав очима столики – немає її. Певно, на танцях на другому поверсі. Музика з дансінг-холу лупає на всіх поверхах, то тішить слух, то свердлить перетинки.