Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 26 страниц)

Виринули, повернули Пуола обличчям догори і попід руки – до берега.

Менше всього хотілося Раджеві його втопити. Щоправда, коли побачив Пуола в списку, а потім і самого з крисом на поясі, зрозумів, що поєдинку не минути. Сутички з ним під водою не боявся, навіть подумалося, що в критичний момент вирве в нього загубник – зразу втихомириться. А тепер, коли ненавмисно сталося те, що треба, занепокоївся: хоч би добре все закінчилося. Хай би жив, хай би коптив небо, погань…

Назустріч кинулися Янг і Абдула, допомогли стягнути з Пуола акваланг і ласти.

– Радже, у тебе кров капає з плеча! – перелякано вигукнув Янг.

– Нічого, нічого… – Радж, поклавши Пуола грудьми на своє коліно, видавлював з легенів воду.

Довелося и штучне дихання робити Пуолу, оживляти. Коли зрештою очумався, душачись страшенним кашлем, він ще довго був блідий і синій, як мрець.

– Янг… Віддихається – заведеш землячка до душової, – Радж змахував з лоба піт і дивився на Пуола не тільки з огидою, але й з жалістю. – Приймеш від нього акваланг і гідрокостюм. І нехай котиться на всі чотири боки. А ви, Грехем, пробачте мені, що так сталося. Психоз… Під водою і не таке трапляється. Можемо з вами продовжити прогулянку… якщо хочете… – Мабуть, Радж чекав, що той відмовиться. Та ще б пак!

– Ага! Від кожного капіталовкладення мусить бути прибуток, користь або задоволення. – І Грехем перший ступив у воду, на ходу беручи в рот загубник і натягуючи маску.

Радж помахав піднятою рукою. Може, хотів підбадьорити Янга та Абдулу або сказати, що довго не затримається.

4

– Ну як вони… пляшконоси[12]12
  Так у США називають афалін.


[Закрыть]? Піддаються?

– По різному.

– Посувається справа?

– Повільно. Але посувається.

– Ми могли б і аквалангістів найняти. Але там є глибина до сімдесяти метрів. Ехолотом перевіряли. І темрява одвічна.

– Містере Піт, а дельфінам і не потрібне світло. Вони в цілковитій темряві можуть працювати. Сонар у них, ультразвукова локація… Посилають сигнали, серії сигналів на різних частотах, ловлять їхні відбитки. І повна картина в голові, усе видно, що перед ними робиться, які предмети, навіть з чого зроблені.

– Той самий принцип ехолокації… Я розумію, містере Судзір.

– Вони своїми сонарами і хеморецепторами можуть навіть відрізнити залізо, скажімо, від міді.

– О-о?! Те, що треба.

Власник чужого, незнайомого голосу чогось не договорив. А може, сказав тихо? Радж ще більше напружив слух.

Правду казав Гуга: усе чути, ніби якийсь спеціальний канал для підслуховування вбудований. А може, стіна має такі незвичайні акустичні властивості, не глушить голоси, а ще більше посилює? Цікаво, а звідти теж чути, що діється в душовій? Мабуть, ні, інакше Судзір був би дуже обережний під час розмов.

Радж, сполоснувши гідрокостюм під прісним «дощиком», протирав його гумовою пористою мочалкою, щоб видалити воду. Мимоволі знову прислухався. Розумів поки що одне: розмова торкається дельфінів. Хто вій такий, містер Піт, якого так цікавлять дельфіни?

Голос Судзіра:

– Легшими черпаки треба зробити. Може, навіть не із заліза, щоб і міцні були, і легкі.

– Дюралюміній підійшов би. Але його так швидко не дістанеш.

– Може, дюралюміній, а може, ще якийсь сплав. За рахунок зменшення ваги черпалок можна більше набирати породи, грунту… Щодо конструкції… В цілому добра, але задню стінку, що притискується до підборіддя, краще робити не простою, а з вирізом, за формою шиї. Щільніше буде прилягати, менше розсипатися, змиватися під час транспортування. А то при максимальній швидкості пісок струменіє повз боки. Поки до місця доставить, мало що в черпаку залишається… А вони ще не розуміють, що я від них вимагаю не порожній ківш донести, а з грунтом.

– Проблеми, проблеми… Чорт би їх побрав! А коли ви зможете показати, що вони вже можуть робити?

– Найменше через тиждень. А то й через два.

– Ч-чорт… Кожний день на вагу золота.

– Набирати, зачерпувати ВЯІЄ майже всі можуть… Окрім Бобі, малюка. Але ж цього мало. Треба, щоб і зачерпнув, і виніс нагору, віддав у руки. Людина наверху забиратиме повні й даватиме в зуби порожні, відправлятиме назад. Ага, от іще що: добре було б дужки покрити якимсь пластиком. Не люблять дельфіни голе залізо в рот брати.

– Гаразд… А коли саме їм винагороду давати, заохочувати?

– Потім, я все розкажу. Найкраще, звичайно, коли винесе і вручить повний черпак. Я так їх і привчаю – чим повніший, тим більша винагорода.

– А скільки за день вони з'їдають?

– Дивлячись який. Дікові, може, й двадцяти кіло мало… Самки менше їдять – десять-п'ятнадцять кілограмів риби. Але коли працюватимуть, то кількість витраченої ними енергії значно зросте, отже, й риби треба більше. Скумбрію дуже люблять.

– Обжори… А так не може статися, що принесе, скажімо, разів десять, нахапається, нажереться – і будьте здорові? Не захоче більше й дивитися в той бік?

– Усе може бути. Наказати працювати по десять годин на добу ми не зможемо. – Усе на добровільних началах. Під час вистав ми не нагодовуємо їх досхочу. Увечері догодовуємо, кому мало.

– А якщо, скажімо, так: аквалангіст на дні зачерпує і дає в зуби – неси! Тільки транспортування лишити на дельфінів.

– Це було б простіше. Але ж ви самі казали, що там є і сімдесят метрів глибини.

– Не скрізь, але є.

– Людина довго не пробуде на такій глибині. А потім треба буде декомпресію проходити, швиденько не піднімешся нагору.

– Ч-чорт…

– Це, якби, скажімо, аквалангісти жили в підводному домі, не потрібно було повертатися за кожним балоном на поверхню.

– Підводний дім! Ви забуваєте про витрати… Та й скільки мине часу, поки замовиш та зроблять, поки сюди доставлять, змонтують. Ні-і, це для нас фантастика. Ніхто не дасть позику під таку авантюру. А раптом кокос порожній і не проросте?

– А я думаю, якби нічого там не було, то ви не крутилися б коло того острова.

– Якого острова?! Ви що?

– Гірського.

– Не фантазуйте.

– Я знаю більше, ніж ви думаєте. Гірського?

– Гм-м… одне скажу: в цьому архіпелазі.

– На Гірському, можете не викричуватися. Мої люди вистежили вас, містере Піт! Ховаєтеся під вивіскою «Ocean science and Enqineering» – OSE[13]13
  «Наука і техніка океану».


[Закрыть]. Знаю також, що це американське товариство, і займається воно видобутком алмазів біля берегів Південної Африки. Має також концесії на розробку площ континентального шельфу коло берегів Австралії, Таїланду, Малайзії, Аляски. Не чув я, щоб султан Муту дозволив вам займатися цими справами і на нашій території. Виходить… Виходить, ви тут контрабандним шляхом! Або видаєте себе не за тих, ким ви є. Висновок робіть самі, чим буде все пахнути, коли вас викрити.

– Ви нас шантажуєте? Погрожуєте?

– Ні в якому разі. Я веду з вами ділову розмову. Далі… Я все-таки постараюсь довідатись, хто ви такі насправді. Це по-перше. А по друге, OSE шукає тільки алмази. А у вас, якщо судити з натяків, не алмазами пахне, а… золотом. Так? Так, так, заспокойтеся, містер Піт… Так ось, третє: у вас немає іншого виходу, як узяти й мене на паях!

Запанувала мовчанка. Мабуть, містер Піт, притиснутий до стіни, збирався з думками.

– Але ж так ми не домовлялися, містере Судзір! Минулого разу ми не про таку оплату послуг говорили! І ви вже взяли у нас завдаток.

– Минулого разу було так, а тепер буде ось так. По-перше, навчити дельфінів того, чого ви хочете, не так просто. Я поки що не знаходжу аналогів у світовій практиці. По-друге, під час минулої нашої зустрічі я ще нічого не знав про вас, розмова точилася наосліп. По-третє, в таємниці від містера Крафта ми це залишити не зможемо. Отже, ще і його доведеться в пай брати. Коли справа обернулася таким чином, то давайте займатися бізнесом чесно.

– Чесно! – іронічно гмукнув містер Піт. – І це ви називаєте чесним прийомом – брати за горло?

– Не перебільшуйте. Ви робите свій бізнес, я – свій.

– Але ж ми ще не впевнені, знайдемо там щось чи ні!

– То чого вам хвилюватися? Ви нічим не ризикуєте. Вам порожній кокос і мені порожній.

– Я повинен порадитися з моїми компаньйонами.

– Радьтеся, мені поспішати нікуди. Одне тільки зрозумійте: коли я теж буду зацікавлений у справі, то й робота з дельфінами набуде для мене нового інтересу. Можуть і терміни скоротитися.

– Я пораджуся… Я повідомлю… цими днями… Що і як… – розгублено пробурмотів Піт.

– Всього найкращого, містере Уілсон. Своїм компаньйонам передавайте від мене привіт… А сторожу на прохідній скажіть, що я просив пускати вас до мене в будь-яку годину дня. – В останніх словах Судзіра вчувалася пихатість і нахабство господаря становища.

– А він мене вже добре знає, – кинув Піт.

Почулося легке скрипіння Судзірових дверей, ще через хвилину – поскрипування бамбукових жердин на перекидному місточку.

Пішов, значить, Піт. А Судзір? Менш за все хотів би зараз бачити Радж Судзіра. А він же може ткнути свого носа сюди, бо ще не мив свого костюма, не приносив балони для заправлення. Що робити, побачивши його? Промовчати? А чи вистачить витримки, почувши таке, такі переговори? А якщо не витримає, то що сказати?

Ну й діється на світі… Спочатку Пуол із сьогоднішнім нападом, а тут і Судзір… Добра штучка цей Судзір! Якби цій свині та ще роги, як у буйвола, то наробив би справ.

Послухаєш Судзіра, то виходить, ніби він господар дельфінарію, а не Крафт. Як він зможе разом з якимсь Пітом використати дельфінів за межами дельфінарію? Тимчасово повезуть їх туди, а потім вернуть, чи як? А може, Крафт у курсі справ, може, й він хоче побічного заробітку? Як тоді буде з дельфінарієм? Тимчасово відмінять вистави?

«А що я можу Крафту розказати? В чому я можу звинуватити Судзіра? Як зможу довести, що в нього злі наміри? У будь-який час він може відмовитися від своїх слів і від Піта: знати нічого не знаю, відати не відаю. А про експерименти з черпаками скаже: хочу навчити дельфінів басейн чистити. Поганого нічого, тільки користь для дельфінарію, для Крафта. Ну і, звичайно, для науки. В усьому світі з дельфінами досліди проводять. Он у США навіть навчають дельфінів атакувати з мінами ворожі кораблі…»

Радж почув, як знову злегка скрипнули двері Судзірової «резиденції». Пішов нарешті, навіть костюм не віддав мити. Надто. довго він сьогодні сидить тут!

Нервове напруження спало. Радж відчув себе страшенно стомленим, руки й ноги просто не слухалися. А треба ж іще раз перев'язати плече: у недобре місце пирнув Пуол, пов'язка не тримається. І треба було б заклеїти костюм. Крізь дірку надто багато потраплятиме в нього води.

Та добрався до комори, так-сяк розвішав костюми на натягнутих дротах, на стелажах, мимохідь глянув у відламок дзеркальця на одвірку. Ого, які червоні в нього сьогодні очі, поналивалися кров'ю. Відпочивати треба, більше відпочивати…

Відкинув тапчан од стіни. Упав на нього, не роздягаючись. Останнім проблиском думки було: «Янг… у готелі ночуватиме чи повернеться?»

Розділ шостий

1

Минуло кілька днів.

Ще ніколи Янг не жив у такому напруженні. З нього вимагали, як з дорослого, і він працював, як дорослий. І ні на кого не нарікав, нікому не скаржився. Енергії витрачав багато, і Радж аж дивувався з його апетиту. Вечорами, хоч Радж і примушував учити англійську мову, іноді не дослуховував, що втлумачував йому, – засинав. Якось Радж запитав його кілька нових слів – не знає.

– Ти мені не говорив їх! – обурився Янг.

– Говорив. Ти спав, а я все говорив-повторював. Думав, крізь сон запам'ятаєш. Я читав – так вивчають зарубіжні мови. Лягають спати, а магнітофон із записом уроку крутиться, довбає по мізках.

– Дурниця все це.

– Мабуть, дурниця, якщо в тебе ніякого сліду в голові не зосталося, – погодився Радж.

Янг справлявся зі своїми обов'язками, крім участі у виставах, якнайшвидше, щоб іще й Раджу допомогти доводити до ладу акваланги й костюми. Щоранку приносив у «резиденцію» Судзіра сухий і чистий гідрокостюм, заправлений як слід акваланг. І не розумів, чому Радж, бачивши усе це, злиться? Отак і при Гугу було. І Гуга доводив до ладу Судзірів гідрокостюм, приносив перевірений і заправлений акваланг. Не так часто було? Бо тепер Судзір щодня довго, майже до самого смерку дресирує дельфінів, учить носити черпаки, зачерпувати пісок. А це ж так цікаво!

Двічі Янг разом з туристами плавав на «Нептуні», дивився у прозоре дно під воду, слухав Раджеву розповідь англійською мовою і радів: усе розуміє! У голові складалися чарівні казки про підводне царство і морського царя Нептуна, ім'я якого має цей величезний шлюп.

Кілька разів їм вдалося поплавати з масками і трубками удвох, поряд. І Радж раз у раз виймав з рота загубник і пояснював те, що бачили на дні. Знову забирав загубник у рот, і – опля! – пірнали разом, на мить показуючи над водою, мов ті качки, свої сідниці, збовтували ластами.

Абдула за цей час двічі подивився програму вистави. Його тепер важко було впізнати: і поправився на обличчі (навіть, здається, рот став менший), і одяг новий йому донна Тереза справила. А коли не дивився на дельфінів, то йшов на берег подивитися, як плавають Янг і Радж. Від заздрощів братам сварився і муштрував ні в чому невинного Тота: «Нав'язався на мою голову!»

– Терпи, душа, в рай потрапиш! – кричав йому Радж.

– Я й так у Раю! – відповідав Абдула і сам уже кричав з берега: – Янге! Янге! І ти, Радже… Знаєте, що сьогодні було? Скандало грандійозо! Я взуття попереставляв під дверима! В готелі! Якісь чоловічі черевики, може, сорок сьомого розміру приніс через три номери і поставив під двері синьйори Терези… Йо-ха! Що там бу-ло-о-о! Жінка з того номера прибігала до Терези, за волосся вчепилася… Багато які пари пересварилися – страх і жах! Збираються подавати на розлучення, роз'їжджаються в різні готелі!

Янг і Радж мало не втопилися від реготу. Повиймали з рота трубки, повиходили з води на берег.

– А хай тобі… – попадали знеможено на пісок, щоб віддихатися.

– А що? Я їм, буржуям проклятим, ще й не «таке влаштував би! – нахвалявся Абдула.

– Абалдуй ти, а не Абдула! Ти хоч розумієш, що ти натворив? – докоряв йому Янг. – Дідько їх не візьме, ті пари – помиряться. А от чистильника можуть прогнати з роботи. Подумає хазяїн готелю, що він винуватий.

– Я так не хотів… – затих Абдула.

Одного дня настала мить, коли збулася Янгова мрія.

– Ну, гаразд, – сказав Радж. – Теоретично ти підкувався, акваланг знаєш. Так тому й бути – поліземо під воду… Костюма, правда, на тебе не підберемо… Але не замерзнеш і голий: глибоко не поліземо, довго не будемо. Гууд?

– Йес, сер! Сенкю вері мач! – Янг розхвилювався, став частіше дихати.

– Дихання! Не забувай про дихання! – прищипнув Радж пальцями його ніс.

Брат допоміг йому надіти пояс з грузилами, плечові ремені, застебнути поясний. Простежив уже на самому березі, чи добре надів і застебнув ласти. Сам, як завжди, мав на литці крис, у руці шток з гострим наконечником.

Янг уже надивився під воду і крізь дно «Нептуна», і плаваючи з трубкою та маскою. Але все-таки коли опинився під водою з аквалангом, наче вразили в саме серце. Якби й можна було говорити під водою, то не міг би вимовити жодного слова. Він відчував себе занімілою малою дитиною, якій хотілося до всього доторкнутися, помацати, а то й потягнути в рот. Казка, дивовижна казка!.. Ледь ворушив ногами, а руки тримав поперед себе, як лунатик.

Кожний листочок, кожна стеблинка виточували з себе нескінченні черги повітряних бульбашок. Блискучих, ніби із срібла: на-на-на-на-на-на… Ударяються бульбашки об тіло, об руки, злегка лоскочуть, повзуть за спину – і вгору, вгору розбиваються об поверхню.

Вивів із стану захоплення Радж, натиснувши на плече: «Далі далі!»

Попливли до каньйону-безодні, він ніби стріла напрямлявся на берег, на причали. На самісіньке «вістря» накидано бетонних кубів-брил, щоб не дуже осідав берег.

Радж і Янг пливли біля самої безодні. Янгові здавалося, що в цій безодні гойдаються, снують сюди-туди величезні потвори з вогненними очима і страшенними ротами, і ці потвори здатні проковтнути не тільки людей, а навіть і човни. Видно було розпливчасті контури бетонних брил. Вони позаростали вже водоростями, губками, актиніями…

Раптом Радж щось помітив серед бетонних брил, показав Янгові рукою і почав планерувати туди. Янгу здалося, що й він розпізнає там людський силует, голови не видно, занурена вниз, а тулуб і ноги спливли, ворушаться.

Спустилися, і сумнівів не лишилось: людина, труп людини. Навколо нього вирують, як вороння, риби. Людина одягнута і взута, ще не стара. Шматок дроту в'ївся у шию, кінці дроту прив'язані за монтажну петлю куба. За ці залізні арматурні петлі колись кран зачіпляв куби і скидав їх у море. Янг боявся дивитися в обличчя утопленика, боявся зрушити з місця, а Радж зробив круг навколо трупа і показав рукою наверх.

Коли випливли, стали на мілині, Радж звільнився від загубника і маски. Похитуючись від хвиль прибою, сказав:

– Пуол це… За всіма прикметами – Пуол… Обличчя вже пороз'їдали краби, але можна впізнати. Поліції треба заявити… – А коли видибали на сухе, то гірко зітхнув і сплюнув: – Доскакався землячок… Завели криві стежки!

Поки додзвонилися з прохідної до поліції (кабінет Крафта був зачинений), поки прибули двоє поліцейських і медексперт, минула не одна година.

А потім довелося Раджу і одному поліцейському, який умів добре плавати, прикріплювати акваланги й опускатися на дно, діставати Пуола. Другий поліцейський і медексперт залишилися на березі, спробували допитувати Янга. Але що він міг особливого розказати? Внаслідок огляду трупа з'ясувалося, що в його лівому боці рана, якраз навпроти серця. Медексперт дістав з рани лезо ножа, сантиметрів дванадцять завдовжки. Є такі ножі: натиснув кнопку – стріляє лезом, за десять метрів може вбити людину.

2

Радж стягнув мокре від поту кімоно і, переодягаючись, мовчки, запитливо поглядав на Амару: ну як – сподобалося? Чекав захоплення, схвалення, чекав слів: «І я проситимусь до Ромеша…» Але Амара нічого не говорив, мовчки ходив з кутка в куток темного, з однією підсліпуватою лампочкою передбанника, міцно стулював уста і думав. Радж підвівся з низенької, на всю довжину стіни, лавки, почав складати й запихати кімоно в сумку. І трохи сердився: для Амари ж старався, упрошував Ромеша пустити на заняття стороннього.

– Ну то що? – зрештою не витримав Радж, ще раз поглянувши на Амару. – Зваж на те, що Ромеш скоро набиратиме групу новачків.

– І радий би в рай, та гріхи не пускають, – зітхнув Амара.

– Якщо ти про оплату, то не думай. Упросимо, щоб платити в розстрочку.

– Ні, Радже. Просто часу немає. У мене лише один вихідний вечір на тиждень – щопонеділка. А Ромеш провадить заняття по два рази. Якби хоч не вечорами треба було ходити, а в першій половині дня… Але тільки із-за мене він не переноситиме заняття.

– Хо! Так він якраз і набиратиме денну групу!

– Ну то й що з цього? Усе одно ми не можемо бути разом. Ти увечері, а я вдень, та ще в різні дні.

Нарешті вийшли з сирого і душного підвалу. П'ять східців угору, і вже вулиця. Радж перший вибрався наверх і, чекаючи, то поглядав униз на Амару, то вгору на ящірку, яка осідлала заплетену дротом лампочку над входом і ловила мошкару й метеликів, що летіли на світло. Ящірка чавкала ротом гучно, із схлипом, мабуть, зголодніла за цілий день.

– Ромеш каже, що прогрес народу і взагалі людства залежить тільки від фізичної досконалості людини, – мовив Радж, ніби пробний камінь кинув. Як зреагує Амара?

– Досконалість… Фізична… Яка користь з неї? – Амара щільно зачинив двері, вибрався нагору. – Якби ви хоч навчалися боротьби по-справжньому, а то… Жодного разу ніхто нікого не стукнув як слід.

– Ні як слід, ні навіть трохи… За це штрафні очки нараховуються. Тільки імітація удару, тільки імітація! Удар нищівний, може, навіть смертельний, але зумій спинити кулак, або ребро долоні, або ногу за якийсь сантиметр від противника, зумій встигнути відбити контрудар і відразу ж завдати знову свого удару. Для цього треба бути дуже натренованим фізично, досконало володіти прийомами, мати точний розрахунок і гострий зір. Це тобі здасться, що ми тільки махаємо руками чи ногами, приймаємо стійки й пози. Сто потів виливається. Поклади одну на одну кілька цеглин, а добрий каратист ударить ребром долоні, і всі розлетяться. Така сила удару. Може, ти читав, а може, й ні… В Англії був випадок… Муніципалітет хотів знести один старий цегляний будинок. Так віддав каратистам, щоб його зруйнували. Ті за два дні голими руками й йогами розмолотили його на щебінь!

– Не агітуй. Краще я тебе поагітую… Найтклаб «Кракеп» знаєш?

– Ну.

– Був там хоч раз?

– Не доводилося. На такий шик грошики потрібні. Та й… не тягне мене в той притон. Там тільки буржуї розбещуються.

– Дивак… Щоб туди потрапити, не обов'язково мати товсту кишеню. До того ж… – Амара оглянувся довкола себе. Ніхто поблизу не йшов, тільки попереду, де вулиця вливалася в яскраво освітлену кольоровими вогнями площу з фонтаном, було багатолюдно. – До того ж… Кращого прикриття, конспіративного місця і не придумаєш. Жоден шпик не додумається туди заглянути.

– Прикриття – для чого?

– Потім узнаєш. Ти за мене просив Ромеша, а я за тебе – там. Поручився я за тебе. О десятій годині там заняття, ще встигнемо. Прискоримо ходу!

– Не піду, поки не скажеш, що там таке, – навмисно уперся Радж, хоч і був уже заінтригований. Здивовано приглядався до Амари. Думав, що добре знав його – друг усе-таки. А виявляється, не дуже. Останнім часом Амара вельми змінився. Стало суворішим його обличчя, зникли юнацька припухлість губів, наївний вираз в очах. До нього придивлятися було цікаво: от який земляк у нього є.

– Ну, гаразд, – сказав, пройшовши трохи мовчки, Амара. – От проминемо площу, щоб народу не було… – А коли вийшли на вулицю, що вела до «Кракена», сказав: – Це революційний гурток. Називається «Молода земля». Вивчається теорія і практика революцій, читаються лекції з сучасного марксизму-ленінізму.

– Так там тільки комуністи, агенти Москви! – пошепки вигукнув Радж і теж поглянув на всі боки.

– Не бачив я там агентів Москви. А комуністи, мабуть, є. Але багато там і не комуністів, так би мовити – широкий фронт… І запам'ятай, товаришу анархіст і стихійний бунтівник: це тобі не кинджалом пороти під бік янкі на Біргусі. Усе на світі набагато складніше, потрібна величезна підготовча робота, найсуворіша конспірація… Комуністична партія у нас на архіпелазі заборонена, перебуває в підпіллі. Можливо, що з ініціативи комуністів цей гурток організувався. Але за це їх треба не в штики зустрічати, а спасибі сказати і в ноги поклонитись. Мало стихійно, так би мовити, природно ненавидіти експлуататорів, капіталістів-запроданців. Треба ще й знати шляхи, як можна весь порядок змінити на кращий, щоб сам народ керував країною, щоб усі її багатства всьому народові належали, а не купці багатіїв.

– Усе. Загітував, веди! Про такий гурток, таку організацію я давно мріяв. А можна буде ще декого привести? Там, у Ромеша, чимало добрих хлопців.

– Ні-ні, навіть натяку не роби. Приглядайся добре, вивчай, а потім буде видно. Коли хтось зацікавиться, чого зачастив у «Кракен», думаю, знайдеш, що сказати.

– Знайду, не турбуйся. Не підведу.

– Турбуватися треба. Але якби я тебе не знав, то ти від мене і слова про «Кракен» не почув би. А я навіть порекомендував тебе!

– Дякую… – обняв за плечі Амару. – Раз на те пішло, то і я тобі одну таємницю розкажу. І ти повинен порадити, що робити, ти ж людина розумна.

І Радж розказав, як Судзір вчить дельфінів управлятися з черпаками, копати грунт, переносити. Про Піта Уілсона, який зачастив у дельфінарій до Судзіра. При згадці імені Піта Амара пожвавився, намірився щось сказати. Але на запитання Раджа – «Ти що? Ти знаєш його?», тільки сказав квапливо: «Нічого, нічого… Доказуй до кінця, я потім». Радж докладно переказав підслухану з душової розмову Піта з Судзіром.

– От і допоможи розібратися, що тут і до чого. Де на Гірському може бути місце, куди хочуть завезти дельфінів? Це раз. По-друге, невже й справді ота наукова експедиція фальшива, а під її маркою ховаються справжнісінькі авантюристи? Третє, невже й справді вони щось там знайшли і хочуть за допомогою дельфінів видобути?

Вони дійшли вже до «Кракена». Всі вікна найтклубу світилися, різнобарвно переливалися рекламні надписи, кидали перисті плями на людей, що поспішали в нічний клуб, на дерева й кущі. Обличчя Раджа й Амари то спалахували рум'янцем, то синіли й зеленіли.

– Давай пройдемо ще разок навколо «Кракена», устигнемо, – Амара взяв Раджа під руку, як панночку. – Так от, друже, знаю я твого Піта. Бачили з Янгом. Тоді ще, як на Гірському шукали вільні землі. Там є озеро в горах, у колишньому кратері вулкана. Так отой містер Піт з напарником перерили всі струмки й річечки, які в озеро впадали. Все породу промивали, розглядали осадок. Я добре почув, ми тоді в засідці з Янгом сиділи, про золото в них була розмова. Якби я так знав англійську мову, як ти, то, може, й більше щось розібрав. Якби нічого не знайшли, то отак би не крутилися. Вони і з трубками, масками плавали по озеру, з озера проби брали. А на березі моря в них табір розкинутий, дошками щільно обгороджений. Думаю, що той самий, якого і Судзірові агенти винюхали, – OSE. Я пам'ятаю, були там такі літери на вивісці. Воші й море там пригородили до табору, буйки поставили метрів за двісті від берега – заборонену зону створили. Думаю, що вони і в морі лазять по дну, колупаються… І знаєш що? В озеро багато струмків і річечок впадає, а з нього – жодної. А рівень води не підвищується… Отже, десь вона витікає в море, тільки під землею. Може, вони хочуть дельфінів у озері використати? Але ж туди й без нічого важко добратися, а не тільки з дельфінами.

– Озеро відпадає. Афаліни – тільки морські тварини, вони не зможуть жити в прісній воді. Я гадаю, що їх хочуть все-таки в морі використати. Ти не помітив, між буйками не натягнута сітка?

– Здається, ні. Хіба, може, під водою.

– Щоб утримати дельфінів, потрібна добра сітка до самого дна, та ще й над поверхнею щоб стирчала. Вони легко можуть її перескочити. Піт із Судзіром балакали про цілковиту темряву. У темряві дельфіни працюватимуть. Отже, на великій глибині, вздовж берега. А сітку… сітку можуть ще натягнути.

– Твоя правда, товаришу Сінх.

– Ех, товаришу Безсмертний!.. Якби заглянути туди… Підкрастися під водою таємно і…

– Думаю, що коли там пахне золотом, то вони й охорону організували.

– Удвох?!

– Це ми тільки на озері двох бачили. За огорожею табору ще одного, моториста. А там же і вагончик на колесах, і намети. Скільки там усередині людей, ніхто не знає.

– Цікаво, чи в курсі усіх цих задумів містер Крафт?

І не знаю, що мені робити: говорити йому про підслухану розмову чи ні… Судзір з компанією можуть йому таку свиню підкласти.

– Ти разом з ним володієш акціями дельфінарію?

– Смієшся?

– А от Судзір, з усього видно, не в такому настрої! Цей готовий урвати де тільки може. І не переживає за Крафта.

– Так що ж робити, питаю?

– Почекаємо, подивимося, що з цього вийде.

– А про Пуола ти не чув нічого? Убили його… Ми з Янгом знайшли під водою. Дротом прив'язаний… Мабуть, з китайською тріадою був знюхався. Не догодив чимось, от і прибрали з дороги. Він же і за мною полював. Отой Пуол.

– Ну-у?

– Ось тобі й ну. Є що розказати!

– Ми запізнюємося… Побігли скоріше!

3

Це не було схоже ні на лекцію, ні на бесіду. Швидше на диспут про життя і його проблеми… Слухачі сиділи за зсунутими столами, на яких стояли прості закуски і легке питво. Всього було чоловік двадцять, і хлопці прилаштувалися скраю від входу. Біля горця сидів проповідник. Проповідником Радж його назвав для себе. Квадратний, голова кругла, мов куля, поголена до блиску, навіть світло двох бра зі стіни відбивалося від тім'я. Якби на нього накинути шафранову тогу – точнісінько як буддійський монах. На стіні, окрім бра, нічого не висіло, за спиною проповідника височіла дощана перегородка. Ліворуч від Раджа була скляна стіна, крізь яку було видно, як на арені шість напівголих, у рожевих трико дівок, взявшись попідруки, дружно підкидають ногами під джазову мелодію. Їх метушливо освітлюють кольорові прожектори, встановлені аж на верху величезного амфітеатру, майже велотреку. Там, де мали бути навколо арени лавки, уступами зроблено широкі яруси зі столиками, щоб добре проглядалося все, що діється на арені. До гуляк і випивох за столиками підкочували на ковзанах-роликах офіціанточки, блискавично міняли страви і пляшки, так само стрімко від'їжджали. Летіли, мабуть, з жиканням і гулом, але цього не було чути. Радж навіть помітив, як летіли з-під роликів на поворотах іскри. Десь сидів оркестр, вивергав мелодію за мелодією, але музика в кабіну долітала слабо, і все, що говорив проповідник, який обмінювався зауваженнями зі слухачами, було виразно чути. Увага Раджа розпорошувалася, приголомшений усім побаченим, він не міг зосередитися на тому, що говорилося, стиха крутив головою: хотілося стежити і за ареною. А слухачі ніхто жодного разу не повернув голови у бік арени.

– Ти думаєш, нас видно із зали? – шепнув Амара Раджеві. – Скло з фокусами: натискують на якусь кнопку, і ми їх бачимо, а вони нас ні, блищить скло, як ртуть. Чудо!

Радж кивнув: еге ж, багато тут чудес.

– … А скажіть, як це так виходить: коли бандит грабує людей, то його ловлять і садять до в'язниці, а коли він увесь народ, всю країну грабує, його садять на трон? – почув Радж чергову репліку-запитання.

– У кожного владики норов дикий! – підкинув інший слухач.

Проповідник відразу ж давав відповідь. І був у його відповідях сплав східного фольклору з мудрістю «Цірукурала»[14]14
  «Цірукурал» – класичний пам'ятник тамільської літератури: твір складається з трьох частин: «Про доброчесність», «Про політику», «Про мораль». Книжка приписується письменнику і філософу давнини Цірувалувару (IV–V ст.). У ній вміщено 1330 дворядкових віршів, які виражають етичні й філософські ідеї автора.


[Закрыть], про який Радж чув ще змалку.

– Не народ посадив султана на трон, ви ж знаєте. А люди по своєму народженні всі однакові, рівні… Величність і велич людини залежать від того, що вона зробила. Справжнього керівника, як каже Цірувалувара, відрізняє від інших безстрашність, великодушність, мудрість і енергія.

Серед слухачів пробігло пожвавлення, дехто й зареготав. Надто вже далекими були ці класичні вимоги від тих якостей, які мав султан Муту!

– Скажу ще: один володар, без народу, ніщо. А однією рукою навіть у долоні по плеснеш, – вів далі проповідник.

– Сидить, як болячка, і нічого йому не зробиш!

– Ага! Близько пуп, та не вкусиш!

– А чи не схожі ми зі своїм гуртком на цвіркуна, який хоче брикнути осла? – чути було репліки.

– Народ може терпіти до певного часу. Навіть Будда терпів до трьох разів. Та, аби щось зробити, потрібна підготовка: навіть жаба, не підготувавшись, не стрибне. Перш ніж вирвати кілок, треба його розхитати. Якщо ви хочете розкласти великий вогонь, то треба починати з маленького. Перш ніж лікувати неміч, треба добре звати, яка то хвороба. І ще: вилікуватися самим. Від наївності, затурканості, темноти, неписьменності. Тільки ті, що володіють знаннями, можуть називатися видющими, а на обличчях неуків замість очей болячки. Лежачи животом на циновці, плавати не навчишся. У революційну практику треба вводити теорію, а теорію збагачувати практикою. Сокира без топорища – не сокира. Так і теорія з практикою взаємозв'язані. Смикнеш за ліану – всі джунглі стривожиш… Одразу багато хотіти – нічого не мати… Кожний великий шлях починається з першого кроку. Уникайте нерішучості в досягненні мети. Людина народжена для діяння. Той, хто нічого не робить, втрачений для народу. Важко перемогти народ на його власній землі, якщо він навіть позбавлений і могутніх фортець та інших переваг. Будь схожий на чаплю, яка підгортає крила і чекає потрібної хвилини, але дій з її рішучістю, коли настає час діяння. Якщо ти не маєш друзів і бачиш перед собою двох ворогів, то одного з них зроби своїм близьким спільником…