Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 26 страниц)

Радж відчув, що голова пухне від усіх цих премудростей. Хіба вони мають відношення до марксизму-ленінізму? Але тут, у цьому дивному кабінеті, в цій незвичайній обстановці, від отакого непростого проповідника можна було чекати ще й не таке.

Тим часом керівник заняття закінчив розмову про життя-буття й оголосив:

– А тепер почнемо знайомитися з книжкою Володимира Леніна «Держава і революція». Написав цю мудру працю керманич російської революції у 1917 році, коли якраз і ставилося питання про державу й відношення до неї пролетаріату. Через те зрозуміло, чому Ленін дав такий підзаголовок чи уточнення назви своєї праці: «Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції».

І всю свою лекцію-розповідь керівник гуртка викладав, ходячи навколо довгого стола то в один, то в другий бік. Слухачі, переважно такого віку, як Радж, повертали вслід за проповідником голови, пильно стежили за виразом його обличчя, очей, ніби це допомагало розуміти то, про що розповідалося. Раджеві здавалося, що він у школі, а керівник гуртка – учитель, що от-от він кого-небудь з особливо старанних учнів погладить по голові. Хвилюючий, теплий сплеск затопив Раджеве серце, під горло підкотив давкий клубочок. Нахилився, поквапно став прокашлюватися: «Що зі мною?» А напружені за останні дні і ночі нерви відпускалися, послаблювалися, і треба було збирати сили, щоб не розплакатися вголос. «Невже це те, про що мріяв, на що сподівався? Є ще в моєму народі життєдайна сила, є!.. – І підступила злість на себе: – А я кваша… Кваша! Треба гартувати себе по-справжньому, бути готовим до майбутніх рішучих сутичок… А я розчулився, розкис – надто вже переболіла душа… Амарі докорятимуть – якого це ти слабодуха привів?»

– Здається, ніхто нічого не записував. Якщо ненароком щось записалося, зараз же, не встаючи, спаліть. Усе повинно бути в голові і в серці! – сказав наприкінці керівник. – Усім можна йти, а керівній трійці, Амарі й новенькому залишитися для розмови. Познайомимося ближче, ху із ху[15]15
  Хто є хто (англ.).


[Закрыть].

З кімнати можна було потрапити в службовий коридор, до якого вели окремі кручені сходи. Дехто поспішив до них, а інші ще наостанку наливали собі прохолодного оранжаду, заспокоювали спрагу і теж поквапно прямували до виходу.

Члени трійки і керівник гуртка сіли біля Раджа й Амари. Почалися розпитування.

А за склом стіни вирувала шалена веселість. У різних позах між столами мляво рухалися парочки, не стільки танцювали, скільки виламувалися. Повно парочок було і на арені, де вже закінчилася вистава. Один здоровило з офіціанточкою на руках виліз у прожекторне коло, і Радж помітив, як кокетливо мадамочка обнімала партнера за шию, як грайливо злегка дриґала ніжками у білих черевичках з ковзанами-роликами. І нікому не було діла до того, що говорилося в цій скляній кабіні-кімнаті, наплювати їм було на те, що під їхній безумний світ готується вже міна уповільненої дії.

4

Настав Янгів день народження – виповнилося дванадцять років. Радж упросив містера Крафта дати і йому і Янгу відгул хоч на один день. Півмісяця Радж без вихідних, та і Янгові, хоч і нещодавно поступив на роботу, не зашкодить відпочинок. А в дельфінарії можна зробити день профілактики: хай Абрахамс увімкне пересувну асенізаційну помпу і хоч трохи висмокче з дна бруд, а потім повністю поновить воду.

Крафт хоч і позітхав чимало – кожний день простою завдавав витрат, змушений був погодитись. Чистити басейн треба, а то можуть захворіти дельфіни.

Раджеві потрібен був відгул ще й тому, що на душі весь час було неспокійно. Урна з прахом предків десь у Гірському в Натачі або її батьків, і не можна, щоб таке довго тривало. Нехай уже ниє вічна незагоєна рана – не знає, де спочиває прах матері, прах батька, так ще й урну з прахом предків трохи не згубили. А це ж великий гріх! І добре було б роздобути хоч жменьку землі з Біргусу. Острів же теж тепер небіжчик, і хотілося б мати хоч що-небудь з нього.

У порт з Гірського щодня припливали рибалки. Острів Рай був ласим, ненажерним черевом, і цей шлунок щодня вимагав багато риби. І не тільки риби. Свіжих омарів, лангустів і крабів, устриць, креветок, голотурій, каракатиць, кальмарів, акулових хвостів, плавців та печінки молодих мантів, черепах, ікри морських їжаків… Важко перелічити все, що могло наверзтися на думку товстосумам. І господарі ресторанів із шкури вилазили, щоб задовольнити, ублажити, догодити. Коли чогось раптом не було, то відвідувачам-завсідникам обіцяли приготувати страву на завтра. Аби прийшли, аби не відцуралися їхнього стола! Коли Амара розказував про все це Раджеві, то тільки підсміювався з дивацтв буржуїв. А Радж слухав і трохи не скреготав зубами: обжираються, божеволіють, а інші не мають і шматка сушеного тунця, якого можна цілий день жувати, розмочуючи слиною, і не розжуєш.

Радж одразу попрямував з Янгом у порт, до причалів. Там щодня продавали морську живність просто з човнів. Їм пощастило: побачили земляка – дядька Джипу, батька Пуола. Може, і не впізнали б його, давно неголеного, у самій пов'язці на стегнах – вішці, – зігнутого між ящиками з рибою на дні великої моторки. Але він сам перший окликнув їх.

І зраділи землякові, і засмутилися. Доведеться розказувати про Пуола. А як розказати, і чи про все розказувати?

– Може, чули щось про мого лайдака? – якраз про Пуола і запитав Джива… – Пішов з дому, і ніякої звісточки… Мати місця собі не знаходить… Я вже казав їй: дідько його не візьме, заспокойся! Може, десь уже роботу добру знайшов. А вона: ой, чує моє серце, ой ниє-горить серце!

Янг швиденько прошепотів Раджеві: «Пуол обікрав батька, усі викупні долари забрав. А Джива прокляв його». І Радж шепнув йому: «Нічого не знаємо про Пуола, зрозумів?» На це Янг тільки очима блиснув: ні, такого не зрозуміти. Як можна змовчати про Пуола, коли він устиг так допекти до кісток і йому, і Раджеві? Та й бачили ж його! Бачили під водою, роз'їденого крабами!

– Не чули, дядьку. Казав, правда, хтось, ніби бачив його на Головному острові. Вдягнутий кумедно, як панок, паличкою махає… – Радж це казав і ховав очі: не вмів він брехати.

– Ей? Дай оте, боже… Можливо, як заживе добре, то й нас коли-небудь згадає, підкине якийсь цент. А я ось у рибалки записався на старості.

– Це ваша посудина? – поцікавився Радж.

– Ні, найняв мене добрий чоловік. Його помічник загинув… Ногу акула відкусила, поки привезли на берег, то й кров'ю зійшов… Може, молодшого взяти, при доброму здоров'ї.

– А ми вже хотіли проситися, щоб підкинули до Гірського, – Радж подивився на інші човни і на людей біля кожного.

– З хазяїном поговоріть, він пішов покупця шукати. Не прийшов наш оптовий покупець сьогодні… Але ж і їхати вам нема до кого – ні батька, ні матері. Була сім'я – і нема сім'ї…

– Ми походимо трохи, а через кілька хвилин підійдемо, – Радж поштовхав у плечі Янга, бо той усе збирався щось сказати.

Хотілося сховатися в затінок, бо сонце піднімалося швидко й починало пекти немилосердно.

– Про Натачу з батьком треба було одразу розпитати, – нагадав Янг. – Може, їх немає на Гірському, а ми даремно поїдемо.

– Розумник… Я й сам про це розпитав би, якби хтось інший нагодився, а не Джива. Він мені всю голову заморочив… Ох-ха, не витримати просто. Таке відчуття, ніби я чимось завинив перед ним. А в чому моя… наша провина? Хай би не сунув голову в зашморг. – Радж виправив себе: – Не ліз, куди не треба.

Поки ходили-штовхалися між людьми, Радж кілька разів несподівано й різко озирався, ніби хотів зненацька виявити якогось переслідувача.

– Ти чого? – щоразу питав Янг, і Радж відповідав: «Нічого, нічого…» Але Янг бачив, що це не так собі, Радж чогось остерігається.

І справді, Радж усі дні, після того як знайшли труп Пуола, відчував неспокій. Часом йому здавалося, що за ним стежать чиїсь погані очі, що хтось лічить кожний його крок. Розумів, що коли Пуол мав завдання прикінчити його, але цього зробити не вдалося, то тріада не може так легко відступитись. Завдання перейшло до когось іншого. Хто він, цей інший? Коли почне полювання, п якому образі з'явиться? А може, вже з'явився?

Вернулись до моторки. Джива закінчував вивантажувати на причал ящики з рибою. Робив це, вичерпуючи останні сили, худий живіт від напруження аж провалювався. Хазяїн човна, жилавий японець у шортах і розпашонці (на лобі біла косинка з крислатим ієрогліфом), обережно витрушував з одного ящика рибу в глибоку миску чи казан, підвішений на ланцюжках до коромисла. На другому кінці важеля така сама миска з гирями. Перекупщик, такий самий японець чи китаєць, але без пов'язки і в довгих штанах, гидливо стискував губи: «Ну й дрібнота! І де ви таке назбирали? І що – у всіх ящиках така?» – «Ні, ні, там більша, і ящики ті більші…» – Та які вони більші? Не будемо усі переважувати, решту так прикинемо. А то протухне, поки будемо церемонитись…» – «Так ті ж у півтора рази більші! По два долари мінімум, треба за ті додати». – «Висипай назад… І зв'язався я тут з вами. А в риби вже от… зябра побіліли…» – «Де побіліли? Де?! Рожеві, на світанку зловлена!» Нарешті безкінечний торг був закінчений, вся риба пересипана в ящики, що стояли на електрокарах. Хазяїн з покупцем плеснули долоня об долоню, японець з пов'язкою швиденько перелічив гроші й показав Раджеві і Янгу сідати в човен. Мабуть, Джива вже говорив йому про пасажирів.

Радж охоче схопився за мокрий, у рибній лусці ящик, щоб допомогти Дживі перенести їх у човен. Але той лякливо запротестував.

– Я сам, я сам… Забруднишся! Ти став такою великою людиною, Радже, тобі вже не можна братися за таку чорну роботу! Отут сідайте, на лавку, я чистий мішок вам підстелю… Спасибі Вішну, і мій Пуол у люди вийшов… Хазяїне, ви чуєте? Вони мені таку добру новину сьогодні сказали! Мого Пуола бачили в дорогому костюмі, з краваткою… З блискучої машини вилазив, у руках портфель тримав і ціпок позолочений.

– Уга. тепер у нього ціпком носа не дістанеш, – підсміюючись, пробурмотів японець і почав заводити мотор. – Знаємо таких вискочок, знаємо… У самого такий. Батьків потім і пізнавати не хочуть, соромляться.

Мотор сильно затріщав, і більше не можна було почути, що іще говорив японець. А те, що повторював, усміхаючись, Пуолів батько, розбирали чи здогадувалися по губах:

– Ні, мій не такий… Мій – ого! Він ще малий був, а я вже казав дружині: «О, цей вирвикишка далеко піде!» І бачите – правда. Дасть бог, та ще ожениться на багатій…

Моторка робила різкий крен то ліворуч, то праворуч, поки вирулювали на вільний простір, і доводилося хапатися за борти, щоб не вивалитися. А Джива усе хвалився Пуолом: який вродливий… який сміливий, який здібний та грамотний.

– Та брехня все це! – наче з прив'язі зірвався Янг. – І Пуола вже на світі немає! Убила його тріада і в морі утопила! Ми бачили, як поліція його діставала!

Радж схопив його однією рукою за потилицю, а другою затиснув рот, але Янг викручувався і мугикав, кричав, поки не викричався. А Джива схилився спиною на ящики, почав хапати повітря ротом, як риба. Радж відштовхнув од себе Янга – «Дур-рень!», кинувся до Дживи, зачерпнув за бортом долонею води, линув йому на обличчя.

Нарешті Джива почав дивитися нормально, але дихав стогнучи.

– Що з ним? – прокричав з корми японець, тримаючи руку позад себе, на важелі руля. – Чи хоч живий? Не доведи господи, ще один небіжчик буде на човні, тоді доведеться човна міняти. Злий дух поселився в ньому.

– Нічого, хазяїне… Пробачте мені, хазяїне… – постарався сісти Джива. А Радж, балансуючи руками, вернувся на своє місце. Човен уже вийшов у відкрите море, і хвилі потроху захлюпали через борти, довелося і йому, і Янгу взятися за черпаки, вихлюпувати між шпангоутами воду. – Хазяїне, ви чуєте? Мені вже зовсім добре… Я ще дужий, і ви мене не проганяйте. Я ще все можу робити… – і не витримавши, згорбившись і тремтячи, заплакав.

Янгові було прикро і соромно, хоч за борт стрибай.

5

Натачу з батьком знайшли кілометрів за п'ять від Кампонгу на кокосовій плантації. Це кілометрів чотири по тій дорозі, якою йшли на болото шукати вільні землі, іще ліворуч з кілометр. Здалеку відчули запах диму і солодкувато-приторний дух гарячої, щойно з печі копри. Побачили на краю плантації і повітку з пальмового і бананового листя – довгу, не такі курені, як робили в них на Біргусі над ямками-жаровнями. Біля повітки стояла бідарка-візок, запряжений осликом. Вусатий дядько в капелюсі скидав з візка підвезені горіхи.

Підійшли ближче і впізнали: перший чоловік за візком Амат, Натачин батько. Бере кожний горіх і довбає ним об гострий, забитий у землю кілок, облущує з горіха верхню волокнисту шкаралупу – койру. Голенькі горіхи, без сорочок, з кістяним звуком падають під ноги іншому чоловікові, а той змахнувши із-за плеча широким і довгим, важким парангом – розрубує, розколює голі горіхи пополам, відкидає половинки до повітки.

Привіталися палко, Амат і Радж навіть обнялися, причому Амат смішно відставляв долоні, клейкі від шкаралупи, – щоб хоч не забруднити гостя. А з Янгом Амат привітався кумедно – притулився лобом до лоба, ніби хотів зробити «буц-буц», кольнути рогами, а потім виставив пальці літерою «V» і вколов ними Янгів живіт. Гарний настрій був у дядька Амата!

– А де Натача, дядьку? – запитав Янг, викручуючись, рятуючи свій живіт.

– А он, під кущами. Там і мати… Копру виколупують.

Янг залишив Раджа розмовляти з дядьком Аматом, який знову схопив горіх і почав облущувати його об кілок, а сам повернув за повітку.

Натача з матір'ю сиділи під крислатим кущем бугенвілів і виколупували з іще гарячих половинок шкаралупин сухі, руді, зморщені шматки ядер – ту саму копру. Натача і так темна, негритка, а тут ще замурзалась… Не стримався Янг, розреготався.

– О-ой, Я-янг?! – ніби проспівала Натача. – Ти що, а неба впав? – і засвітилась уся, засоромилась. – Мамо, поглянь, а Янг виріс! Їй-богу, вусики навіть позначилися.

Тут уже і Янг засоромився: та ну, отаке вигадала… А вголос сказав:

– Мені дванадцять років сьогодні.

І краще б не говорив: ця вертуха підхопилася на ноги і… цмок Янга у щоку, цмок у… Ні, в другу не встигла, Янг відхилився – і ще дужче засоромився.

– Я вітаю тебе!.. Ми з мамою вітаємо. Тільки подарувати тобі нема чого. На, хоч копри погризи… Може, не снідав сьогодні.

– Коли те було… Але я не хочу їсти, – сказав Янг, й сам підставив пригорщі, узяв Натачине частування. Сів коло них на траву, потроху заспокоюючись. Не думав, що так розхвилює зустріч з Натачею!

– Ну, розказуй, Янге, де ви тепер і що поробляєте, – попросила лагідним голосом Према, Натачина мати. – А ми от, бачиш, де опинилися. Курені тут поробили з гілля – недалеко. Малі там сплять. А коли почнуться дощі, то не знаю, як буде. Але спасибі Вішну, хоч таке місце знайшли. Платять тільки батькові нашому і он тому чоловікові, що рубає на половинки… Ну й збирачам. А ми вже так тут допомагаємо батькові, бо запарка у них. Треба і горіхи готувати для сушіння, і за вогнем дивитися, і перевертати-сушити, і виколупувати із шкаралупин, запаковувати в мішки. Від тонни копри платять, а на тонну потрібно тисяч сім-вісім горіхів. Без рук лишитись можна.

Янг слухав вродливу Натачину матір, думав, що Према[16]16
  Према – кохання (сінгал.).


[Закрыть] дуже підходить для неї ім'я. Крадькома любувався і Натачею, порівнював їхні обличчя і бачив, Що Натача і цяточки матері побрала. Він відчував, що після Раджа вони найближчі і найдорожчі йому люди. На запитання відповідав повільно, старався говорити поважно, як дорослий. Навіть похвалився, що тепер працює в дельфінарії і Судзір-дресирувальник не може без нього обійтися. Натача щиро реготала з фокусів Бобі, вона вже заочно полюбила це хитреньке дельфіненя.

– Піди вже, донечко, відпочинь трохи, побігай з Янгом, – відпустила їх Према.

Натача зраділа.

– Пити хочеш? – запитала вона Янга: побачила як важко він плямкає губами, ворушить язиком, жуючи копру. І не дочекавшись відповіді, схопила в зуби свій ніж, підвела голову: на яку пальму полізти? Ага, ось на цю, трохи нахилену… І кинулась крізь кущі до пальм. Невдовзі Янг побачив її над кущами – видиралася на пальму спритно, як мавпа. Через кілька хвилин на землі загупали горіхи. А скоро і сама з'явилася з оберемком горіхів на руках, задихана, очі палають.

– Коліно он подряпала, – не знайшов що сказати Янг.

– А-ат… – байдуже махнула рукою і побігла з горіхами до дядька з парангом. – Зрубайте їм маківки!

Дядько зрубував, а Натача роздавала: Раджу… батькові… самому рубщикові… А три відкриті принесла до кущів, найбільший подала Янгові.

– Донечко, ти так більше не роби. Не доведи господи плантатор побачить… Розпоряджаєшся, як на своїй плантації.

– Так що ж нам – знемагати від спраги? Та не збідніє він із-за шести горіхів! – відмахнулась Натача. Дочекалася, поки Янг висмоктав свій горіх, ухопила його за руку: – Побігли!

– Почекай, – заперечив Янг. – Я подивлюся, як у вас тут зроблено… – і завернув під повітку.

Поки роздивлялися, Натачина мати вигребла під кущем чималу ямку, позносила туди випиті горіхи, присипала землею і листям. Так буде спокійніше.

Янг побачив, що принцип сушильні такий самий, як вони робили і на Біргусі. Тільки тут розмах – не порівняти. Не якась там ямка з вугіллям, перекрита бамбуковими палицями, а довга канава… На дні горять сухі шкаралупи горіхів, тільки жар, диму майже немає, над канавою не поміст з палиць, а залізна решітка з товстого дроту. За один раз можна розкласти майже тонну горіхів.

– Ну, побігли, – мовив Янг після оглядин. – А куди?

– Куди очі бачать!

Як це чудово – бігти куди очі бачать! І вони бігли спочатку вздовж кокосової плантації, заплутуючись у тростях трави і кущів. Подекуди траплялися сині квіти бугенвілів або червоні махрові гібіскуси з довгими маточками, схожими на йоржики, що ними пляшки миють. Натача їх зривала й утикала собі в кучері. Під кінець прогулянки її голова нагадувала дивовижний, чарівний букет. Трохи були і заблудили в кущах, потім розібралися, повернули назад. Янгове серце аж тремтіло від замилування і симпатії – такою гарною він Натачу ще ніколи не бачив.

Натачине світло-рожеве платтячко на грудях зашнуровувалося і зав'язувалося бантиком. Та поки лазили по кущах, він розв'язався і кінчики білого сплетеного шнурка метлялися.

– Давай я тобі зав'яжу… – сказав Янг і, не чекаючи згоди, став зав'язувати. Вузлик вийшов. як квіточка з трьох пелюстків. Схилив голову набік, хоч іще не розумів, що з ним діється.

– Подобається?

– Ага… – усміхалася Натача. – Навчи і мене.

Янг і її навчив зав'язувати «квіткою».

У пориві щирості він розказав їй, як надумали з Абдулою обстежити з аквалангом озеро на Гірському, пошукати на дні золоті самородки. Здивувався тільки, чому Натача не захоплюється так, як колись Абдула, а навіть злякалася трохи.

– Янгу, це ж дуже небезпечно! А раптом щось з аквалангом станеться? З вами ж Раджа не буде, не знатимете, що робити, повтоплюєтеся.

– Я сам полізу, Абдула буде нагорі. А я вже знаю, як з аквалангом поводитися.

– А раптом ті, що шукали золото, нападуть? Вони ж, мабуть, озброєні! Вони ж перестріляють вас!

– Я тебе не запрошую, якщо боїшся. А знайдемо самородки, то й з тобою поділимося.

– Ні, я піду! – твердо сказала Натача. – Ви ж там без мене нічого не зробите. Або влізете в якусь халепу, знаю вас… Я вам обіди варитиму!

– Ти думаєш, ми цілий місяць там пробудемо? Один день – не більше. Ми ж зайняті на роботі, а в містера Крафта не дуже вирвешся.

– Усе одно без мене вам не обійтися. Що треба підготувати, взяти з собою? Не будете ж усе з Раю тягти.

– Потрібне старе відро, дірочок у дні цвяшком густо напробивати. А якщо цинковий тазик – то ще краще.

Натача спитала:

– А коли ви прибудете? Я ж тут усього не знайду, до Кампонга треба буде навідатися. Я там і заховаю, у Кампонзі, все що дістану. Звідти буде ближче нести.

– Не знаю коли. Старатимусь, щоб скоріше.

Янг навіть уявити не міг, що все відбудеться дуже швидко. Не міг уявити і того, що може трапитися в дельфінарії.

Розділ сьомий

1

Ще здалеку побачили: коло воріт дельфінарію стоїть запряжений двома мулами величезний брезентовий фургон. На півкруглому передку халабуди на білій плямі намальований червоний хрест і червоний півмісяць. Навіть не півмісяць, а так – ніби очищений банан. Мули дружно скубуть траву з туго натоптаного рептуха, що важко погойдується на дишлі. З воріт був показався поліцейський, за ним якийсь дядько в білому халаті, про щось поговорили, озираючись на ворота. Дядько витягну її з фургона складені носилки – дві бамбукових жердини з прикріпленим до них брезентом, узяв їх навпереваги і пішов у ворота, поліцейський – за ним.

Радж сунув у руки Янгові важку сумку, прискорив ходу. Янг – слідом за ним.

За воротами біля прохідної побачили чимало людей. Трохи віддалік на винесеній з прохідної табуретці сидів, як арештований, Абрахамс – руки на колінах, голова сумно нахилена. Позад нього, опираючись на мітли, мов ми рушниці, ніби в почесній варті, стоять дві жінки-двірнички. Янг бачив їх уперше, мабуть, вони прибирають зелену зону дельфінарію.

Ближче до прохідної двоє поліцейських, біля ніг у них саквояж. Один, у мундирі, щось записує до блокнота, а другий, у цивільному, може, старший начальник, щось диктує і раз у раз поглядає на двері прохідної. Там двоє чоловіків у білому, обидва тримаються за поставлені сторчма носилки і заглядають у середину будинку.

– Що трапилось? – Радж, нічого не розуміючи, обводить усіх очима і зупиняє свій погляд тільки на поліцейських і на Абрахамсі. Поліцейські незнайомі, не ті, що приїжджали за Пуолом.

Цивільний і далі розмірено диктував результати огляду місця події, не звертаючи на нього уваги.

– Ой, Радж!.. Ой, Радж! – мовив Абрахамс, ніби він чекав хлопців, щоб поскаржитись. – Нещасний Малу! Бідні дельфіни! О, що мені скаже містер Крафт?! Я ж йому служив вірою-правдою. Краще б мені на світ не народжуватися.

– Помовчте ви! – з притиском кинув Абрахамсові цивільний. – А ви чого тут рот роззявили? Театр знайшли… А-а, ви – Радж Сінх? Згадували тут такого… Стійте, коли з'явилися, і мовчіть. Дійде черга і до вас.

Янг нахилився під руку дядька в білому, заглянув у прохідну. На підлозі хтось лежав скорчившись. У нього цілився фотоапаратом то так, то сяк лисенький підстаркуватий малаєць, раз у раз сліпучо блискав спалах. Змінюючи місця для. чергового знімку, лисенький усе підштовхував і відкидав собі за спину важку сумку з батареєю. Був у прохідній і лікар, він стояв у глибині спиною до виходу і дзв'якав інструментами в сумці. Янг знову глянув на того, що лежав, і в яскравому світлі спалаху розгледів його синьо-почорніле обличчя. Янгові стало недобре, перевів погляд на стіл, де стояла надпита пляшка вина «Дримз сейл» («Парус мрії»), валялися шматки корка і вареного ямсу. Фотограф двічі клацнув і те, що було на столі, двічі – засклений стенд з ключами – і обернувся виходити. Попрямував до дверей і лікар, що складав у сумку інструменти.

– Можете забирати, – кинув він санітарам з носилками.

Янг відступив убік, учепився в Раджеву руку.

– Пане офіцер, за всіма ознаками – отруєння, – коротко сказав лікар тому, що в цивільному одязі. – Отрута швидкодіюча, смерть настала години чотири тому. Отрута була у вині… Зрештою, патологоанатомічне обстеження покаже.

Санітари пронесли носилки з трупом. Обличчя в мертвого не було прикрите.

– Малу-у?! – вигукнули Радж і Янг. Упізнали нарешті сторожа.

Лікар тим часом частував сигаретами фотографа, поліцейських. Радж упізнав його: той самий, що був у дельфінарії, коли загинула Джейн, з клініки Ентоні Pecunia.

Офіцер зайшов до прохідної, згріб на папір те, що лежало на столі, а пляшку виніс, засунувши в шийку мізинця.

– Корком треба заткнути. Хай і вміст пляшки дослідять, і дактилоскопічні відбитки знімуть, – сказав поліцейський-писар.

Офіцер віддав йому в руки паперовий згорток, а сам з пляшкою вернувся в прохідну пошукати корок. І знайшов, виніс пляшку вже інакше – вказівним пальцем правої руки тримав під денце, а таким же пальцем лівої руки натискував на корок. І згорток, і пляшку сховали в саквояж, що стояв поряд.

– Ну, як ви себе почуваєте? – звернувся офіцер до Абрахамса. – Зможете вести нас до басейну?

– А я, мабуть, там уже не потрібний? – запитав лікар і нібито пожартував: – Сподіваюся, більше трупів не буде? Протокол судмедекспертизи я завезу вам.

– На все добре, – кивнув офіцер, відпускаючи його. Абрахамс стояв біля табуретки на тремтячих напівзігнутих ногах, божився й говорив уголос:

– А я ж і душею не винуватий… За що ж ви мене тримаєте як арештанта? Я ж перший побачив, що дельфінів немає. Приплив з рибою до шлюзу, дивлюсь – а чому ж це дельфіни не хлюпаються, не зустрічають мене? Раніше було вони відчувають рибу, хвилюються, на хвіст стають, за шлюз заглядають, на берег дзюби кладуть… А цього разу – тихо-тихо… – Абрахамс говорив усе, мабуть, для Раджа, ніби шукав у нього порятунку й підтримки, бо поліцейські слухали неуважно, з іронією. Може, не вперше уже? – Біжу до Малу… – Ноги наче ватяні… Що ж це таке, як це він не устеріг дельфінів? Я ж не думав, що їх покрали, думав – шлюз хтось відчинив, а вони й повтікали… Прибігаю, а там і Малу лежить неживий… Я ж перший подзвонив вам, а за що ж ви мене арештували? Чому нікуди не пускаєте? У мене ж риби стоїть повний човен, протухне на сонці. Може, хтось ще купив би… хоч не всю… І то меншими були б витрати.

– Помовч, діду. Знявши голову, за волоссям не плачуть, – кинув офіцер. – Тупай скоріше… От як будемо тебе допитувати для протоколу, тоді й розкажеш усе по порядочку.

– Алі прийшов! – дзвінко вигукнув Янг, оглянувшись, поставив сумку. – На зміну прийшов, а Малу немає…

Усі спинилися, подивилися в бік прохідної. На обличчях поліцейських навіть загуляли усмішки, побачили, як Алі розгублено топчеться біля прохідної, розводить руками, зрештою кричить їм: «Е-ей!»

Офіцер наказав Раджеві:

– Бігом туди, бігом назад… У двох словах поясни, що сталося. Скажи, щоб нікуди не відлучався з поста. З ним ще буде окрема розмова.

Радж швидко збігав і зразу приєднався до групи. Усі йшли повільно, чекаючи його.

– А містер Крафт де? – це запитав Абрахамса другий поліцейський. – Ви ж казали, що в таку пору завжди і він приходить.

– На Головний поїхав, у Свійттаун. Справи в нього… Обіцяв сьогодні повернутися, а коли – хтозна?

– Ясно. Помовч, діду.

– Боже, я ж мовчу як риба.

Підійшли до перекидного містка, зупинились, водячи очима по басейну, по берегах, по трибунах.

– Що змінилося у порівнянні з учорашнім днем? – запитав старший поліцейський Абрахамса.

Завідувач господарством глянув то в один, то в другий бік, знизав плечима. Радж і Янг теж пильно придивлялися. Одне нове помітили: за містком праворуч, на березі рукава стоїть на чотирьох колесах пересувна помпа. Один товстий, ледве долонями обхопиш, гофрований рукав опущений у воду, а другий, довший, відведений і перекинутий за шлюз. Але ж ця новина ні про що особливе не говорить.

– Нічого, їй-богу, нічого… – промовив нарешті Абрахамс. – Я тільки там, де ялик стоїть, на березі багато слідів бачив на піску.

Пішли через місток, відхиливши з дороги хвіртку. Від містка ліворуч на березі й коло «резиденції» Судзіра – асфальт. А праворуч – пісок-черепашник з галькою, таке покриття було і на площадці біля душів, і біля Раджевої комори і третіх дверей, де склад Абрахамса, і на доріжках між газонами з кущами. Здається, можна було розпізнати на піску біля містка і на доріжці, що вела за шлюз, сліди чоловічого взуття.

Пройшли берегом уздовж поручнів, під вишкою. Пройшли – і нічого підозрілого теж не помітили. Верталися назад, і Радж звернув увагу на те, що край помосту ніби в крові – засохлій, побурілій. Стали більше придивлятися і поліцейські, помітили бурі плямки і на асфальті, і на піску. Офіцер показав рукою, щоб і плямки і сліди не затоптували, а фотограф почав знімати. Повернули на доріжку праворуч і помітили, що сліди стали глибші (пісок був вологіший), в одному місці навіть вивернута бамбукова дужка з плотика-загородки. Видно, люди йшли навантажені. Фотограф ще кілька разів клацнув, зняв і вивернуту дужку.

– Скільки чоловік потрібно, щоб понести дельфіна? – запитав цивільний Раджа. Може, вирішив, що він більше розбирається в цій справі.

– Малого Бобі удвох можна підняти. А такого, як Дік, то й учотирьох не понести, – відповів Радж.

– Скільки вони можуть прожити без води? – знову напитав той.

– Кілька годин. Але поливати треба… А найкраще їх перевозити у величезних ваннах з водою.

Коло ялика з рибою фотограф покрутився довше. Бо и слідів тут видно більше, виявили навіть ум'ятини від двох сходнів, їх клали, певно, на відстані кроку одні від одних, щоб можна було підніматись на борт одразу групою.

– Яка тут глибина? Катер може підійти? – спитав офіцер, витягнувши до води свою шию.

– Може. Наш «Нептун» сюди заходить, – разом відповіли Абрахамс і Радж.

– Виходить, підпливали на катері… Дельфінів несли двома сходнями. Одного поранили, коли виловлювали. А як ви їх ловите – сітками? – запитав старший поліцейський Абрахамса.

– Ага… тільки треба дуже обережно з ними, а то і втопити можна, – охоче пояснив Абрахамс.

– Я думаю, їх не сітками виловлювали, – сказав Радж. – Не дуже легко сітками… Їх просто брали одного за одним з помосту. Вони у нас люблять на поміст вискакувати. Є навіть трюк такий: вискакують, лягають, як дрова. Ну, а їм за це рибку дають. Хтось знав про це або бачив і скористався цим.

– І вони будь-кого слухають? Кожен може наказати, помітити? – запитав той, що писав.

– Судзіра найкраще слухаються, дресирувальника, – сказав Радж.

– Бобі сам любить вилазити, без команди, – встряв у розмову Янг. – Побачить мене, і перший – шмиг на поміст, роззявляє рота… – Голос Янга затремтів, йому раптом стало до сліз шкода Бобі. Отак мало разом поплавали – і на тобі! Злі люди розлучили. «Бідолаха Бобі… Де він тепер? Чи хоч живий? Чия це кров була на помості й на доріжці?»

– Так ви казали, що чули, як уночі гуркотів мотор? – звернувся офіцер до однієї двірнички. Тітки поволі підходили слідом за всіма.

– Ага!.. Я біля малої арени була. І чула, якраз із цього боку – ду-ду-ду-ду, – пожвавилась вона.

– Чого ж ви не підійшли, не поцікавилися? – не втримався той, що писав.

– Я подумала… Та тут же багато чого літає по воді, може, хтось заблудив.

– Двірники чергують щоночі? – спитав Абрахамса офіцер.

– Ні, вони зрідка. Тільки в ті ночі, коли немає на місці Раджа. А цієї ночі його не було, відпросився з хлопчиком на добу. – Абрахамс почав уже трохи оживати, дещо розуміти.

– О котрій годині приходить на роботу дресирувальник… Судзір, чи як його? – розпитував офіцер.