Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 26 страниц)

– Там теж скрізь глей і мул, нема твердого берега, – вернувся до них Амара, махнувши в бік моря рукою. Устиг хлопець пройти уперед метрів на тридцять.

– Навмисно на загибель нас сюди послали… Нікому ми не потрібні! О, Вішну, о, всемогутній! Чи бачиш ти, як знущаються над твоїми дітьми?! – піднімав Амат угору кістляві руки, а по щоках текли краплі поту чи сліз.

– Так нам, дурням, і треба, – плюнув Амара. – Не гроба було піддаватися янкі, не треба було залишати Біргус! Ці американці готові увесь світ проковтнути, тільки поступись.

Янг почув майже те саме, що говорив брат Радж. Значить, Амара і Радж – заодно?! О, якби всі біргусівці були такі, як Радж і Амара!

– А що ми могли зробити голими руками? У них і права, і сила, і зброя… – розпачливо зітхнув Натачин батько.

– Що? Багато чого… Шкода, що Раджа немає з нами… Султан не менший ворог, ніж оці янкі!

Дядько Амат перелякано оглянувся, він забув, що перебуває не на вулиці Кампонга, а в безлюдних чагарниках. Потім насторожено глянув на Янга – а може, його треба остерігатись? Може, він проговориться про такі розмови? І сказав:

– Не будь дурною черепахою, не лізь напролом. Та як упреться в дерево, то пнеться, лізе, поки не здохне.

– Він свій хлопець, – поклав Амара руку на Янгове плече. – У нього в самого великий рахунок і до янкі, і до султана.

Янг захопився рибками-скакунами, вони вже посміливішали і знову почали видиратися з води, міцно стискуючи плавниками стеблини й коріння, ніби присмоктуючись. Та варто було рвучко махнути рукою, як рибки падали у воду, миттю знаходили там якусь опору, виставляли над поверхнею лупаті цікаві оченята: «Хто це лякає?»

Янгові пощастило схопити двох рибок.

Там, де мав бути океан, щось протяжно і важко плюснуло, ніби обвалився підмитий берег. Усі насторожилися.

– Ходімо швидше, вода прибуває! – підвівся Амат.

– Дядьку, а крокодили тут водяться? – запитав Янг, переляканий сильним плюскотом позаду.

– Не повинно бути: і острів не дуже великий, і річка мала, – замість нього відповів Амара. – Іди посередині, якщо так боїшся, – і пропустив Янга йти другим.

Чи приплив підганяв, чи той уявний крокодил – верталися скоріше. Хотілось бути якомога далі від згубного місця.

Біля вогню знайшли менше десяти чоловік, і то сиділи тільки сім'ї Амата, Амари і Янгів батько. Сиділи, оповиті димом, і позакутувавшись хто як міг.

Янг підпік на жару принесених скакунів, одну рибку дав батькові, а другу зхрумкав сам. Це була єдина їжа, якою сьогодні підживилися. Але хіба це харч? Тільки дужче їсти захотілося, розвереджений шлунок нив і бурчав.

І хоч була страшенна спека, а ліс до краю наповнився задушливими запахами, парким туманом, рушили назад. Далі, далі, подалі звідси! Здавалось, коли вони ще трохи затримаються, то разом з цими випарами наповзе на них якась пошесть, і не буде вже від неї ніякого порятунку. Янгів батько скаржився на біль і чи то скиглив, чи то плакав, як маленький. Янг і втішав його, і пригортав, умовляв потерпіти ще трішки. Спинилися відпочити тільки через якусь годину. І то, може, ще повзли б, якби не виявили, що ті, хто втік раніше, не дочекавшись наслідків розвідки, теж лежать покотом у затінку дерев, сплять як убиті. Тут було вже сухо, і ліс мав вигляд не такий похмурий і дикий. Попадали майже непритомними й вони.

Через години дві, коли люди почали просипатись і потроху ворушитись, Натачин батько спробував поміркувати вголос, чи варто завтра лізти в гори, щоб подивитися, яке там місце. І до самого Кампонга про це говорили, де влаштували ще один привал. Жінки люто нападали на нього, їм треба було на комусь зігнати злість. А хіба Амат у всьому винуватий? Докричалися до того, що нікуди вони з Кампонга не підуть. Коли чоловікам хочеться, хай поневіряються. Але ж хай не забувають і про сім'ї, про те, що треба годувати дітей.

Звідкілясь з'явився п'яний Пуол. Насміхався і глумився зі своїх земляків. Хоч як чіплявся, ніхто не хотів з ним розмовляти. Зрештою Амара надавав йому стусанів.

– Т-ти ще мене запам'ятаєш! Кров'ю вмиєшся! – п'яно погрожував він і, випинаючи бороду, похитував головою, ніби хотів вигвинтити її з коміра.

Хтось порадив: коли будувати якусь халупу, то найлегше це робити на околицях Кампонга. Там скоріше можна і готовий куток найняти. На смітниках і звалищах можна назбирати якихось картонних коробок, фанерних ящиків на стіни, нарозламувати порожніх бочок, вимудрувати з целофанових мішків шматки плівки на покрівлю. Поступово приставали до розмови всі чоловіки, тільки Янгів батько мовчки хитався на всі боки, щасливо усміхався, потім спробував щось плести з лозинок і пальмового листя, надягав ці незграбні плетенки-капелюшки на голову й усміхався ще щасливіше.

Зробив чоловік дах над головою!

– Він уже не чує нас… Він з Вішну розмовляє… Він божа людина, хіба ви не бачите?! – зашепотіли жінки, поглядаючи загадково на Ханга. Потім почали перешіптуватися так, що Янг нічого не міг розібрати. Жінки й чоловіків покликали. Першими – діда Амоса і старосту Ганеша. У всіх був змовницький вигляд.

Дедалі таємнішим і глухішим здавався шепіт. Але повіки Янга, як на лихо, важчали й важчали – хоч розпірки вставляй. І він не помітив, як знову заснув.

Прокинувся від того, що Натача делікатно затискувала йому ніс, посмикувала за вухо.

– Сонько, встава-ай… Проспиш усе на світі!

Односельці були вже на ногах, прилаштовували за плечима клунки, дітей. На Янга і особливо на його батька поглядали шанобливо, з блиском надії в очах. Такий блиск Янг не раз бачив, коли односельці молилися Вішну, розмовляли з самим Вішну… Янгів клунок теж хтось узяв на плечі. – «Нічого, нічого, ви – відпочивайте…» Батька чимось почастували, він жував, злизував з долоні крихітки і був дуже задоволений життям. Нічого не розумів Янг: що могло змінитися? Чому раптом така увага й повага? Усі ці дні кожний був зайнятий сам собою, думав передусім про себе і свою сім'ю, тільки одна Натача, спасибі їй, допомагала. То що ж сталося? Що проспав Янг – дуже важливе і для нього, і для батька? Спробував розпитати Натачу, але вона відмовчувалася або загадково поглядала на всі боки і стискувала губи. Хіба їй заборонили до пори до часу говорити про це?

Опікувати Янгового батька став дід Амос, худий, як висохла цикада. Помічником у нього був дядько Амат.

Коли нарешті сяк-так розселилися у хатинках на околицях (за гроші бідняки ладні були порозумітися, дати куточок і біженцям), для Ханга дід Амос найняв хлівець без вікон. А Янга до батька не пустили, хоч як він просився, хоч як умовляв. На двері хлівця почепили замок і Янга проганяли, щоб чого-небудь не передав батькові. Раз на день дядько Амат приносив Хангові воду і більше нічого не давав. Батько спочатку стогнав і вив – якось жахливо, по-звіриному, просив їсти і плакав. На третій день уже тільки стогнав і не вставав з купи листя, нагорнутого в кутку хлівця. Янг підглядав за ним у щілини, і серце обливалося кров'ю. Якось підкрався, щоб підсунути під двері пару бананів, куплених на базарі. Звідкись виринув дід Амос, перелякано поштовхав Янга від дверей, вернувся і сів під стіною вартувати.

– За що ви його посадили до в'язниці? За що знущаєтеся?! Що він вам поганого зробив? Його лікувати треба, лікареві показати! А ви… а ви… – сльози душили Янга.

– Він повинен усі ці дні постити справжнім постом, – сказав дід Амос і почухав худі груди. – Ти не загубив тих грошей, що по чеку видали?

– Є ще трохи…

– Бережи. Дуже скоро знадобляться. Так на жодне запитання й не відповів.

Янг і без того зберігав гроші. За всі дні потратив тільки два долари і тридцять п'ять центів. Янг пам'ятав, що гроші потрібні будуть, щоб показати батька лікареві. Тільки коли це станеться? Навіщо посадили під варту хворого батька? Якби жили на Біргусі і коли б живий був бома, то все лікування могло б коштувати значно дешевше: занесли б знахареві двох курей, і він вигнав би з батька злого духа. Бо батько став не святою людиною, не божою, а навпаки – у нього вселився злий дух і мутить розум. Цікаво, чи є в Кампонзі бома? Чи може лікар замінити його?

І що односельці вирішили зробити з батьком, навіщо примушують його голодати? Янг вирішив нікуди далеко не відходити від хлівця, на ніч залазив у якийсь курятник. Добре, що господареві кури не хотіли там ночувати, а кожного вечора вилітали, кудкудакаючи, на панданус. А будка гарна, так затишно в ній – аби ще довша, то можна було б і ноги випростати. І курми майже не пахне, всю підлогу Янг застелив сухим листям, на стіни приліпив кольорові знімки моря, зелених островів і рожевих палаців – повиривав з якогось часопису, знайденого на звалищі.

Сама того не бажаючи, видала таємницю Натача. Якось в присмерку забігла у двір, стала на коліна коло будки. У руці за спиною щось тримала.

– Ти вже спиш? Ой, як у тебе тут гарно! От якби й мені таку хатку! – щебетала вона. – Навіщо люди роблять великі хати? Аби залізти можна було, від дощу сховатись. А не захотілося на цьому місці жити, устав, перебіг з хаткою на спині на інше місце. Так і мандрувати можна – з хаткою на спині!

– Уночі добре. А спробував удень залізти, то трохи не спікся.

– Ще б пак! – Натача побомкала пальцями по бляшаному дашкові, який був зроблений з розплесканих бідонів. – Сонце як напече… Слухай, тебе теж беруть на Головний острів.

– Куди-и-и? Хто бере?!

У Янговому голосі було стільки здивування, що Натача перелякано затиснула собі рот.

– Ой, а я ж думала, що ти все знаєш! – Вона поквапно почала вставати, щоб утікти, але Янг висуну і спритно ухопив її за руку.

– Ану – лізь сюди! І розказуй… Усе, що знаєш!

Ахкаючи від цікавості й повискуючи, Натача залізла в будку.

– Ти знаєш, що скоро наше храмове свято?

– Ну… – відповів Янг. Справді, щось про це чув. Щороку буває.

– Твого батька повезуть на Головний. Він кавадзі понесе з жертвами Вішну! Він тепер найближча до бога людина, і його Вішну послухається. Вішну повинен нам усім допомогти, усім біргусівцям!

– А якщо з сусіднього села більшу жертву Вішну занесуть? То бог їх послухається, їм допоможе, а не нам? – наївно питав Янг.

– Ні, Вішну і нас пожаліє, він добрий і всемогутній! – палко шептала Натача. І так близенько від Янгового обличчя, що він відчував її гаряче дихання, а кучеряві пухнасті кіски Натачі ні-ні та й лоскотали йому ніс. – Роздягайся! – раптом сказала Натача, хоч Янг і так був тільки в трусиках. І вона розтулила кулак, показала, що принесла. У твердому, наче картон листочку фікуса із загнутими ріжками лежала якась сірувато-жовта смола. – Дід Амос мазь зробив. Давай я тобі помажу, де покусано. Скоріше заживе.

– Батькові треба було б помазати. У нього на всьому тілі утворилися виразки.

– Не можна батька лікувати, дід казав. Чим більше він страждатиме, тим більше очиститься його душа, ближче буде до бога. Лягай! – наказала Натача і навіть штовхнула у плечі.

Янг простягся з кутка в куток спиною догори – якраз вистачило місця. Натача подихала на мазь, ще дужче розігріваючи, почала умочати в неї пір'їнки і змащувати шию, спину, руки – легенько, делікатно, похукуючи на ранки.

«Якби ж послухав Вішну! – думав Янг. – Якщо послухає, варто для цього й постраждати. Зате всім односельцям буде полегкість, почне щастити з роботою, знайдуть де і за що свої хатки будувати. А може, і на батька зверне Вішну увагу? Усе ж таки кавадзі понесе… Боже, зроби так, щоб став він нормальною людиною, щоб його розум прояснився!»

– А ти собі мазала? Давай я тобі… – поворухнувся Янг.

– Мазала! Лежи спокійно… От, бачиш, на руках – підсихати ранки почали… Тут трішки мазі залишилось, заховай на інший раз. Ну, я побігла! А то ще побачать нас разом! – Натача схопилася на ноги – буц головою об дах! Трохи не звернула його набік.

Майже цілу ніч лив дощ. Гримів, не стихаючи грім, краяли небо сліпучі блискавки. Двором мчали потоки води, виносячи сміття й нечистоти. Янг сидів по кісточки у воді – халабуду підтопило – і, жахаючись і молячись, слухав грозу, слухав, як стогне і скаржиться комусь батько.

3

Заснув, може, на світанку, притиснувшись у куток, і тільки намучився, а не виспався. Потім перебрався під хлівець, де був замкнутий батько. Янг устиг заснути під дверима знову, як розбудив його Амара.

– Здоров, володарю землі й неба! – дивно привітався він.

– Безсмертний[2]2
  Амара – безсмертний (сінгал.).


[Закрыть], ти?.. Знайшов володаря!

– А що? Уся земля під тобою, небо – над тобою. Хто все це зможе у нас відібрати? Ніхто. Поки будемо живі – ніхто.

– Піді мною землі на крок, та й та чужа. Острів відібрали, хату зруйнували… Ні мами, ні тата… – Янг боляче скривився, ще мить – і він розплакався б.

– День, розпочатий зі сліз, не приносить удачі, як каже дід Амос. На ось, підкріпися. Та підемо… – Амара простягнув йому два варені плоди пандануса. На плечі в Амари висіла біла целофанова торбинка, видно, не порожня, бо спід її важко відвисав, розпирав торбинку на всі боки.

– Куди… підемо? – навіть трохи злякався Янг. Протер очі, почав вигризати, висмоктувати м'якіть із твердих волокнин-жил, якими були пронизані плоди.

– Ми повинні з тобою взяти на себе те, від чого відмовилися дорослі. Коли найстарші сходять з дороги, уперед повинні виходити ми.

– Ще сонце низько, а вже напекло тобі голову.

– Не бійся, я не заговорююся. Нам треба оглянути гори. А може, й справді знайдемо там вільну землю? Усе, що виявимо, побачимо, розкажемо людям.

– Виявиш, роззявляй рота… Як на болоті, у манграх… У тебе нічого більше немає з їжі? Може, батькові підсунемо поки немає діда Амоса? – Янг поглянув на Амарову торбинку.

Цікаво, як він ставиться до ув'язнення батька? Амара ж більше освічений, уміє читати й писати, а не такий темний, як дід Амос. З Раджем дружив, а Радж багато чого бачив, багато що знає. Щодня з усякими буржуями зустрічається, з усього світу з'їжджаються ті буржуї на Рай. А Радж з ними і по-французькому, і по-англійському…

– Взагалі… я дещо припас… – поплескав Амара по торбі, збентежено покашляв. – А раптом ми нашкодимо? Нагодуй зголоднілого – одразу померти може.

Янг мовчки злизав сльози з губів, витер щоки. Подивився на двері хлівця, ніби попрощався навіки.

– Я готовий.

Пішли не в той бік, де кінчалися халупки бідноти й починалося звалище, а значно лівіше, на південний захід, угору по схилу. Тут були привілейовані квартали, білосніжні котеджі серед плантацій бананів, ананасів, кокосів і горіхових пальм. То тут, то там на обплетених дротом огорожах, на парканах, на воротах висіли вивіски «PRIVATE».

– І тут прайвіт, прайвіт… – читав ці надписи Амара і зціплював зуби. – І тут не сунься, давно все стало приватною власністю.

Нарешті передмістя закінчилось. Схил гори став набагато стрімкіший. Земля була вже скеляста, помережана ярами і ровами, зарослими лісом. Деякі дерева – нахутакові – були схожі на велетенських багатоніжок з потворними довгими лапами, їхні стовбури майже лежали, розстеливши крони по камінню. Зрідка траплялися на терасах вузенькі латки городів, були й покинуті ділянки, зарослі колючими кущами і бур'яном. Дерло в горлі від диму – подекуди вирубували й випалювали ліс, щоб розчистити хоч маленьку ділянку, наносити туди землі. Чоловіки, які цим займалися, лазили по схилах, як мавпи, були майже голі, з невеличкими пов'язками на стегнах. Темні тіла блищали від кіптяви й поту. Хворостиння горіло слабо, більше диміло, було ще сире від нічного дощу. Амара спробував заговорити то з одним, то з іншим.

– А що – оті покинуті ділянки, на терасах, нічиї вже?

– Можеш вважати – нічиї. Там що-небудь зможе рости тільки років через п'ять. А то й ніколи – поливай не поливай.

У голосі чоловіків були втома і розпач, і хлопці зрозуміли: люди нічого доброго від своєї праці не ждуть.

Дедалі частіше траплялися величезні напливи чорно-бурої лави – ніздрюваті, вкриті мохом. Ніби якийсь велетень, а може, й сам бог Вішну замісив десь там, угорі, тісто, а воно так бурхливо підходило й пухкотіло, що розповзлося на всі боки.

Видиралися, подавали один одному руки або гілки ліан і зрештою опинилися ніби на плоскогір'ї. Подивилися на всі боки – і крізь гущавину зелені побачили внизу воду. Не рівнина тут була, а западина з озером. Справжня ж гора височіла ще далі за озером. Сама верхівка її була не зелена, а буро-синя, затягнута завісою туману чи диму. В одному місці серед чагарників білів, пінився невеликий водоспад. Але до нього, мабуть, було далеко, бо шуму води не чули.

– На ту гору не поліземо, ми ж не божевільні… – якось байдуже сказав Амара. Відчувалось, що він втратив уже всяку надію щось знайти.

– То давай хоч озеро обійдемо, спустимось до води, – запропонував Янг.

– Кальдера називається… На місці цього озера було колись жерло вулкана, – сказав Амара. – Дивно, правда? Не на самій маківці гори, а збоку.

– Не вигадуй, – не повірив Янг. – Я на малюнку бачив вулкан, там з верхівки гори дим, огонь і каміння летить.

– Був, кажу, вулкан, але погас. Може, сотні, може, тисячі років тому. А тепер у кратері вода й ліс.

– А може бути виверження знову?

– Може. А коли – ніхто не знає. Зійдемо нижче?

Янг ліз за Амарою, старався повторювати всі його рухи, хоч іноді важко було дотягнутися до гілок або до виступів, якими той користувався.

– Вода!… Холодна… І чиста, а здавалося спочатку, що чорна.

Хлопці повисли, тримаючись однією рукою за гілки, а другою зачерпуючи воду, і пили, ніяк не могли напитись. Смачна вода, тільки, здається, трохи чимось пахне, ніби тухлим яйцем. Янг устиг виголодніти за цей час і захотілося знову підкріпитись. Але Амара навіть не заїкнувся про їжу.

– Ходімо, ходімо далі…

Легко Амарі квапити – «Ходімо…». Аби Янг мав такий зріст і стільки сили, то й він би так спритно стрибав, ліз, зависав на руках, розгойдувався, щоб стрибнути з виступу на виступ.

Потім метрів сто йшли берегом озера, повз саму воду вела обмілина з сіро-бурого гравію, гальки, латок вулканічного синього попелу, закам'янілого від давності, а над головою зависали кам'янисті брили. Чули вже шум води, але це був не той маленький водоспадик, що бачили здалека серед скель і зелені. І струмок був менший, і вода тут скакала з каменя на камінь, як по приступках. Біля гирла і береги струмка, і берег озера, навіть обмілина скрізь розриті, перекопані. Купи піску, гравію були слизькими, стоптаними людськими ногами, помітні сліди й від босих ніг, і від грубих черевиків або чобіт.

– Хтось рився, як свиня, – ніби сам собі сказав Амара. Щось йому не подобалося, щось тривожило. Він озирнувся на всі боки, але що-небудь побачити далі на березі й навколо було неможливо – перешкоджали скелі, кущі й дерева. – Що він тут шукав? – Амара присів, поводив рукою по піску, погрібся в ньому.

Янг теж помацав, потер пісок, пильно придивився до крупинок і камінчиків.

– Може, якісь самоцвіти коштовні, – сказав він.

– Давай трішки піднімемось угору.

Амара майже на карачках поліз по воді, по каміннях, Янг за ним. Вони швидко намокли з голови до ніг. Коли отак піднялися на плоскогір'я, то побачили, що струмок тут спокійніший і ширший. Скрізь на березі пісок насипаний пагорбками, навіть у воді, можна було побачити каміння, зсунуте зі своїх місць. Пройшли ще трохи до місця, де струмок розділявся скелею на два. Перейшли через перший струмок, обігнули скелю, побрели вниз лівим берегом найширшої протоки, який усе далі брався праворуч. Сліди невідомих шукачів або дослідників помічалися і тут: то у воді на мілкому, то на самому березі сіріли купки гравію й піску, камінчиків, ніби хтось розсортував зачерпнуту з дна дрібноту. Сліди й тут були подвійні – від грубого черевика або чобота і від босих ніг. Отже, шукач був не один?

З-за невеликого повороту вдарив у вуха шум водоспаду. Перед самим водоспадом течія в струмка була бурхлива й стрімка, хлопці не наважилися заходити у воду, щоб не збило й не покотило по камінню вниз. Пішли й далі теж лівим берегом. Скелі тут ледь не заходили в озеро, а водоспад зостався трохи позаду й праворуч. На самому урвищі сіли, зачаровані красою.

Звідси можна було оглянути добру половину озера. Там, де поверхню освітлювало сонце, вода здавалася ніжно-блакитною, трохи зеленуватою, а там, де була тінь, – темно-зеленою і фіолетовою. Дальню частину озера приховував схожий на здвоєний пухкий корж, зарослий кущами острівець. Унизу, під хлопцями, простяглася бухточка, майже всю її огортав затінок. Бухту оточував низький, густо засипаний камінням берег. Біло-сині пасма водоспаду (звідти несло на хлопців холодну мжичку) обрушувалися на цей природний брук, губилися між камінням, залишаючи на їхніх боках і лисинах клубки білосніжної піни-шумовиння. І скрізь повз бухту, де тільки можна, були насипані пагорбки, багато каменів були зрушені з місця.

Янг хотів уже шукати спуск униз і першим скотився на берег бухточки, як Амара ухопив його за плече: «Ховайся!»

Майже з-за такого самого виступу скель праворуч від бухточки плив під поверхнею води якийсь чоловік у чорному гідрокостюмі з жовтою смужкою на боці. Руками не гріб, руки були чимось зайняті, перебирав тільки ногами з ластами. Ось над водою показалася половина блискучої чорної кулі – голови плавця, висунулась і трубка. З трубки бризнув фонтанчик води… Плавець повернув до берега, голову підняв з води більше, але обличчя не можна роздивитися – закрите було склом маски. Ось уже дістав він ногами дно, випростався, важкий свій вантаж взяв під одну руку, нахилившись на другий бік, щоб урівноважити вагу. Тримав під рукою ніби обрізок з якогось бака із зачерпнутим десь на дні піском. Мабуть, у днищі металевого бака були пробиті дірочки, бо знизу численними струмочками текла вода. Невідомий зірвав маску і трубку, поклав на своє металеве решето, взяв його вже обома руками, притискуючи до живота.

– Піт! – покричав заклопотано на обидва боки. – Піт!

Той, кого кликали, не відгукувався, його ніде не було видно.

– А що! Я так і думав: не один чоловік тут колупався, – прошепотів Амара. – І не один день.

Незнайомий видибав на берег, поставив своє решето, зняв з ніг ласти і стомлено сів на камінь.

– Що будемо робити? Може, спустимося запитаємо, що вони тут шукають? – запропонував Янг.

– Цс-с-с… Дивись! – кивком показав Амара ліворуч.

З-під навісу скель, уже з їхнього боку, виплив на невеличкому гумовому човні, веслуючи широкою і короткою лопаточкою, ще один незнайомий. Був він у смугастих, ніби американський прапор, трусах і пляжній білій шапочці з прозоро-синім довгим дашком. Може, він плив від того струмка, де тільки що мацали пісок і хлопці? Як вони не помітили цього човняра, а він – їх?

Човен насунувся днищем на берег. Човняр виніс бордове пластмасове відро з піском і мілке, але довге пластмасове коритце з виламаним з одного вузького боку бортом. Поставили коритце трохи похило, насипали на нього пісок, поливали водою. Топталися навпочіпки, мацали і, мабуть, нічого доброго не вимили, не знайшли, бо той, у шапочці, раптом зі злістю шпурнув відро. А той, що в гідрокостюмі, щось сказав, і вони засперечалися, показуючи в різні боки і навіть на острів.

– Про що вони? – прошепотів Янг.

– А ти хіба не розумієш по-англійському?

– Слабо. Дуку-матрос трохи вчив, але…

– І я слабо. Щось про золото говорять.

– Ама-а-ара?! – видихнув схвильовано Янг. – Вони шукають золото? А що, коли нам спробувати? А раптом пощастить!

– Не сподівайся. Ніколи ніхто ні на Біргусі, ні тут не казав, що на Гірському є золото. Якби хтось знайшов його, то знаєш, що б тут почалося? Кінець світові.

– Але ж вони не так собі шукають! – палко заперечив Янг.

– Шукають! Може, якісь дурні туристи. Думають, коли від'їхати на тисячі кілометрів, потрапити на якийсь острів в океані, то можна повні кишені самородків або золотого піску нагребти. Ходімо звідси!

4

Обхід озера забрав ще з годину. Поки лазили, видиралися, виявили із західного боку, ще два струмки, які впадали в озеро.

– Хіба воно бездонне? – здивувався Янг. – У нього он скільки ллється, а з нього – ні струмочка.

– Висихає… – сказав Амара, але відразу ж додав: – Ні, не може стільки висохнути. Куди ж дівається вода? Он, по камінню можна побачити – не змінюється рівень.

– Воно хоч і в колишньому кратері, але набагато вище від рівня океану. Якби прорвалася вода через ці скелі – от шугонуло б!

– А може… А коли воно під землею тече в океан? Може бути таке?

– Може. Вулкан, землетрус чого хочеш можуть наробити. Але якби вода провалювалася, то вона б кружляла, вир був би. От дурні, треба було краще приглядатися до поверхні.

Янг зійшов по камінню до самої води, нарвав листя, шпурнув на воду. Листя розлетілося, впало, може, за якихось два метри від берега. Упало і лежить собі спокійно, нікуди його не несе, не крутить.

– Вдруге не будемо обходити! – зітхнув Амара. – Нам треба ще південний схил гори розвідати – до самого моря. Якщо і тут нічого не знайдемо… – Амара не договорив, розпачливо махнув рукою.

Південний схил здався не таким довгим, і був він набагато крутіший, ніж східний, який вів до міста. Нагромадження скель, тріснутих і розірваних напливів лави було більш дике і малодоступне. Тут дерев і кущів було менше, та й ті надто вже покручені й зігнуті. Ніде не помітили навіть маленької, хоч трохи рівної латочки, щоб можна було зачепитись, наносити туди землі й розбити хоч невеличкий город. Скелі закінчилися раптово обривом, далі внизу простягався піщаний берег, до білого прибою було метрів сімдесят. Подекуди на піску було розкидане поодиноке каміння і скелі, росли колючі кущі-молочаї, стирчали волоті султанської трави, сиділи кактуси. Чималий клапоть піщаного пляжу коло води був відгороджений щільним парканом, поверху якого було насновано три ряди колючого дроту. Згори хлопцям було видно, що діється за огорожею: зі східного боку площадки стояли два намети, підіткнуті з боків, щоб продувало вітром. Із західного долинало густе й часте чахкання. Там стояв на чотирьох колесах двигун, трохи схожий на той, що бачив Янг на понтоні в лагуні їхнього Біргусу. Посередині, ближче до паркану і до хлопців, підіймався автомобільний причіпний вагончик з високими й низькими антенами нагорі. Майже по прямій лінії за ним близько біля води лежали якісь ящики й смугасті бочки з паливом, а вже зовсім на воді при березі видно було катер чи глісер.

Довго стежили хлопці, поки дочекалися хоч якогось руху за парканом. З одного намету вийшов робітник, попрямував до двигуна. Постояв там, постежив за приладами і знову вернувся у намет. Тільки добре придивившись, хлопці помітили, що від двигуна до вагончика з антенами і від нього до берега нібито повзуть чи шланги, чи проводи-кабелі.

І ще одне вразило: на морі гойдалися розкинуті великим півколом гігантські поплавки – біло-червоні смугасті бочки. Вони були з'єднані рамами попарно, і з середини кожної пари стирчав угору стержень з вивіскою. Що було написано на тих вивісках, можна було прочитати хіба що тільки, в бінокль.

Хлопці зійшли вниз, насторожено пішли повз паркан. Із східного боку, де Кампонг, виявили на паркані бляшану вивіску з написом. Текст був охоплений справа і зліва червоними знаками оклику – один крапкою вгору, другий – крапкою вниз. Амара довго вчитувався, щоб зрозуміти, і Янг нетерепляче підганяв: «Ну що? Про що тут?»

– Якась наукова експедиція з вивчення океану. Американська, здається… Заборонено наближатись, особливо морем, ближче ніж на двісті метрів.

– Якби Радж був, він би геть усе переклав! – прошепотів Янг.

– А що тобі не зрозуміло? – ніби розсердився Амара, відтягуючи Янга від паркана. – Ходімо, поки нас не спіймали… Там зовсім з острова прогнали, тут – заборонені зони. Наче не в своїй країні живемо, а…

Амара йшов смугою припливу – швидко, розмашисто. Янгові довелося пришвидшити ходу, аж у лівому боці закололо. Збирався вже запхинькати, та Амара спохопився:

– Розігнався я… Їсти хочеш?

Про це можна було й не питати! Яку вже добу надголодь.

Зійшли до самої води, посідали на гарячий, мов жар, камінь. Янг не витримав, похлюпав на камінь водою і сів удруге, на мокре. Поопускали натруджені, поколоті ноги у воду, в ласкавий прибій. Часом вода била в камінь і не дуже мирно, обдавала з головою. Але хлопці не зрушували з місця, було приємно.

Підкріплялися вареною маніокою, кожний думав про своє. Пожвавили їх трохи дельфіни – двоє їх пливло уздовж берега по цей бік рифів, раз у раз плавно і граціозно вискакували з води, описували в повітрі то малі, то великі дуги, майже без бризок зникали під водою.

– Ось кому добре живеться – позаздрити можна, – сказав Янг, милуючись.

– Що, Радж тобі про це казав? – іронічно посміхнувся Амара. – Чи самі дельфіни?

– А кажуть, що вони вміють говорити, тільки не по-нашому. От якби навчитися розуміти їх!

– Дельфіна?! Тут і людину важко зрозуміти… Навіть ту, котра однією й тією ж мовою з тобою говорить. Яка то цяця? Чим дихає? Пуол отой… Хто б міг подумати, що в нього проявиться таке? А ми з Раджем один час навіть спілкувалися з ним.

Дельфіни вернулися, пропливли уже набагато ближче до берега, навіть були спинилися, ніби прислухалися до чогось. Потім тихо віддалилися, описуючи півкруги навколо бочок-буйків.

Щось їх тривожило.