Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц)

– Радж не казав, куди піде? – знову запитав Янг, а на пропозицію сторожа нічого не відповів.

– Десь у ресторані або в барі твій Радж. До нього земляк заходив. Із земляком пішли.

– А хто… земляк? Не називали його?

– Чому ж ні… Знайомив мене: Пуол, чи як його…

– Пуо-о-ол?! Сюди вже добрався? – Янга ніби чимось по голові торохнули.

Він кинувся через кущі до паркану. Поліз на нього спритно, як мавпа. Мить – і був уже на тому боці.

Щось кричав навздогін Малу, але Янгові було не до нього.

Пуол. Мерзотник і гад, він же не просто так перебрався сюди. Щось уже надумав. Янг нутром відчув, що над братом нависла небезпека. Яка? Та хоч би яка, а Раджа треба попередити. Тільки куди спочатку кинутись?

Розділ другий

1

Не кожний той рибак, що у мокрих штанах. Пуол переконувався в цьому чим далі, тим більше. Який він дурний, який наївний! Хотів з теніскою заявитись у дельфінарій, до Раджа, показати йому, ненароком спитати – чи не знає чия? Він же всіх співробітників там знає. Радж Сінх… Радж Сінх… «Р. С.», «R. S.». Могла і йому теніска належати. Не раз бачив на ньому таку – з емблемою дельфінарію… «Проклята, проклята, проклята…» – аж зубами скреготав. Теніска вже так пекла в-живіт, що не міг витримати.

Тільки-но поліцейські висадили його в порту Рая і навіть помахали глузливо на прощання, попрямував до переповненої сміттям бочки з-під бензину, від якої тхнуло смородом. Налякав безліч котів, поглянув на всі боки і сунув теніску під сміття.

«Не можна Раджу показувати. Одразу підозра буде, насторожиться: «Звідки вона в тебе? Хто передав? Я ж не можу сказати, що «Біла змія» дала. А що сам знайшов – не повірить…»

«У дельфінарії не один Радж працює. Ініціали можуть збігтися повністю. Скажімо, якийсь Сулейман Радха або Раджа-крішна. Чи ще якось… Пристукнеш абикого, а завдання так і залишиться невиконаним. Тоді пощади від Чжана не жди…»

«Аби якось почати розмову на цю тему… про теніску. Випитати, чи не загубив хтось… І за яких обставин це сталося…»

«Запрошу Раджа у якийсь ресторан, напою. У п'яного можна що хочеш випитати. Ну, а коли з'ясується, що то його теніска? Як підняти руку… вбити? Разом росли, ходили разом… Та й зброї у мене ніякої немає, навіть ножа складаного відібрали. Якби десь іти через якийсь пустир, темної ночі… І каменем – трах! Але ж не такий Радж простачок, щоб завести його будь-куди… Напоїти, напоїти під зав'язку! З п'яним легше справитися. Його і втопити можна. Скажу, ходімо купатися, остудитись треба після ресторану. І… Хто доведе потім, допомогли втопитися чи сам утопився. А можна і сварку затіяти, напившись, причепитися до чогось, розсердити його. І… пляшкою по кумполу! П'яна бійка, з ким не буває. Якщо й схопить поліція – виручать… свого. Той офіцер виручить… Скажу: подзвоніть по телефону 11–00–22, а то будете мати неприємності… А як прізвище офіцера? От бовдур, навіть прізвище не спитав. Хоча він міг і не сказати його».

Допитався, де той дельфінарій. Купив квиток на останню виставу. Перед початком ходив по території, розглядав малий басейн з рибами і черепахами – і не бачив того, що розглядав.

Попрямував до трибун головної арени. Ходив там, поглядав на всі боки, придивлявся до тих, хто підходив і займав своє місце. Йому здавалося, що серед глядачів є поліцейський агент, стежить за ним. А що є люди від «Білої змії», то неодмінно. Бачив худенького, ніби виснаженого, хлопця по той бік басейну, приніс лоток з порізаними тунцями, поставив коло смугастого помосту на тому березі. Дельфіни одразу завирували, захлюпали біля того місця, полізли головами на борт басейну, чекаючи подачки. «Як собаки голодні…» – подумав Пуол. Наблизився до горбатого мостика з товстих бамбучин, перекинутого аркою через воду. Вхід на нього був загороджений низенькими, до колін, на всю ширину мостика ворітцями. Повз нього пройшов невисокий чоловік з «дипломатом», стрельнув на Пуола чорними пронизливими очима, аж похололо в грудях. Відчинив ворітця ривком, як господар, одразу ж і зачинив за собою. Швидко зник за дверима під вишкою. За каналом у кущах промайнув що якийсь чоловік, але він не був схожий на Раджа.

Не з'явився Радж і під час вистави з дельфінами. Прислуговував чоловікові з пронизливими очима той худорлявий хлопчисько.

Сидів Пуол і більше стежив за публікою, аніж дивився на дельфінів. Заздрив він цим багатіям-туристам лютою заздрістю. Не міг Пуол отак безтурботно, як вони, захоплюватись усякими «штучками» дельфінів, плескати в долоні, ніби якимсь артистам.

Не можна було всидіти, наче під його штанами стирчали гострі черепашки або хтось підштрикував його знизу ліановою колючкою. Йому хотілося весь час озиратися, спіймати зненацька хоч один з тих поглядів, що кололи потилицю. Але не спіймав жодного. Глядачам було не до. нього, глядачів цікавили тільки дельфіни.

Як тільки дресирувальник роздав сувеніри, вигукуючи номери ряду й місць, Пуол схопився, заспішив. Наступаючи людям на п'яти, обійшов басейн.

– Ей, друже! Підійди сюди! – покликав худого хлопця, а сам почав відчиняти червоні ворітця на місток.

– Сюди не можна. Що ви хотіли? – хлопець, підійшовши, зачинив ворітця, узяв на защіпку.

– Як тебе звати?

– А вас?

– Ти мені ще свого імені не сказав, а вже…

– Гуга. А що?

– Дуже гарне ім'я. Раджа мені треба побачити. Земляки ми, друзі.

– Він ще не скоро буде. Поліз під воду з туристами.

– Як це… під воду?

– Ну як – з аквалангом.

– Шкода… А ти що тут поробляєш?

– Вистачає всього. – Гуга зібрався йти.

– Почекай! Де можна дістати таку теніску з емблемою, як у тебе?

– А ніде. Це нам містер Крафт видає як фірмовий одяг. Будете тут працювати, дасть і вам.

– Та не викай ти! Ми ж майже однолітки… А що, тут є місце вільне?

– Якби ж то було!

– А багато тут людей працює?

– Скільки треба.

– А чи є в когось по дві, по три таких теніски?

– Може, і є, якщо не зносив.

– А в тебе? Ти не продаси мені?

– Немає в мене. От пристав! Іди, вистава закінчилася!

– Я не пристав. Ти можеш мені порадити, до кого звернутися? Щоб теніску купити… Ну, одного я вже знаю – Радж Сінх. Навіть двох і тебе…

– Ну Судзір ще. Судзір Рам. Потім…

– Гу-га-а! – пролунав з-під вишки гучний, ніби металевий голос. – Мерзотнику, де ти пропав?

– Судзір кличе… – прошепотів Гуга.

Побіг він на голос, а Пуол постояв, відчуваючи слабість у руках і ногах. «Судзір Рам… Рам Судзір… Це ж такі самі ініціали – «Р. С», «R. S.». Ось тобі й знайшов… А що, коли цей «R. S.» не Радж, а Судзір? Чи, може, навіть хтось третій – четвертий є?» І знову захололо в грудях, пригадався його зміїний погляд. Ні з ним не хотів би мати справу.

«Сволота! Усі сволота! Даєте завдання, то давали б і чим його виконувати! Дали б пістолет, то я із-за рогу тут усіх би перестріляв… Бути не може, попався б і той, хто потрібний! І, головне, на відстані вбивати не страшно – все одно, наче й не ти…»

Пішов поблукати по місту, щоб вернутися години через дві.

Рай йому подобався більше, ніж Свійттаун. Стільки люду безтурботного, з роззявленими ротами! Не будеш сам роззявою, то можна і поживитись добре. І він заглянув у гаманець, якого встиг витягнути із задньої кишені шортів якогось туриста. Ого! Під сотню доларів… І якісь документи в другій кишеньці.

Підходив знову до дельфінарію і відчував не щастя удачі, а знайомий холодок під грудьми. «На біса він зачепив того Гугу, поліз із розпитуваннями про теніски. Може, збігав до Раджа… Або до тієї змії… Розпатякав усе. Радж буде вже насторожений. Як з ним повестися спочатку, про що говорити?»

2

Перший, кого побачив Радж, видибавши з води на мис Кіптюра, був Гуга. Хлопець, мабуть, розгубився, побачивши три однаково одягнутих постаті в чорних гідрокостюмах, з жовтими смугами на боках, з оранжевими балонами за плечима. Усі майже водночас появилися з води. Завагався, до котрого кинутись? І тільки коли Радж стягнув з обличчя маску, подався до нього, схопився за акваланг – допомогти зняти, донести до дельфінарію.

– Ти не мені… От їй допоможи, якщо хочеш, – Радж кивнув на третього, найменшого на зріст підводного мандрівника – дівчину. Руки в неї були зайняті, в кожній тримала по уламку корала, білого й рожевого. Костюм на неї був великий, і на ногах розбухли, обвисли складки – набрала води.

Гуга допоміг дівчині зняти з себе акваланг, надів ременями собі на ліву руку, почекав, поки Радж розстібне й зніме з ніг ласти. А в цей час третій мандрівник допоміг своїй напарниці звільнитись від ластів, і всі пішли до головної арени. Молода пара йшла до будинку попереду, ноги вони ставили ще невпевнено. Юнак ішов зігнувшись, не знімаючи акваланга, в руках ніс свої і дівчини маски й ласти, палиці із загостреними металевими шпениками – штоки від акул. Ішли всі і таємниче мовчали. Для Раджа не було новиною приголомшення підводних мандрівників. Вони все ще були думками там, у глибинах моря, не могли ніяк отямитися від того неймовірного, що побачили й відчули під водою.

– Душ – перші двері ліворуч, не забули? – нагадав Радж по-англійському. Молоді люди, не оглядаючись, похитали головами на знак згоди.

– Звідки вони? – тихо запитав Гуга, ідучи поряд з Раджем.

– Австралійці. Медовий місяць у подорожуванні проводять… – так само тихо відповів Радж, а голосно додав по-англійському: – Акваланг залиште на лавці, костюми – в душовій.

– Гу-уд, – цього разу турист коротко глянув на Раджа.

Пройшли трохи мовчки, голий пісок закінчився, почалися кущі й дерева, від доріжки їх відділяли дуги з бамбукових жердин, увіткнутих у землю кінцями.

– Ти уже все поробив? – спитав Радж, скидаючи акваланг на лавку біля зелені. Таких лавок стояло три, кожна ховалася під навісом магнолій, коли сонце припікає, тут завжди затишно.

– Ще. дельфінів догодувати треба і «резиденцію» Судзіра прибрати. Великим паном став, вимагає, аби щодня пил витирав, як і в кабінеті Крафта… Зачинився з якимсь американцем чи англійцем. Чарки дзенькали…

– Ого! Це на нього не схоже.

– Я підмітав під вишкою, так проганяє. Чи щоб не піднімав пил, чи щоб не підслухав нічого… Ага, трохи не забув: про тебе земляк запитував. Зліз із трибун, мабуть, виставу дивився… Не сподобався він мені: оченята бігають, як у злодія, головою крутить.

– Пуол?!

– Не називався, а моє ім'я випитав. Усе цікавився хто тут працює, як звати. Питав, скільки тенісок ми маємо з емблемою, чи можна їх де-небудь купити.

– Цікавився тенісками?! От воно що… І хто б міг подумати!.. Невже він… – здивувався вголос.

– Ти про що? – В очах Гуги все-таки відбилося непорозуміння, навіть переляк.

– Нічого, нічого… Це я, мабуть, стомився сьогодні. Ледве витурив туристів на берег. Повітря вичерпується, а їм усе мало: ще оце, ще оте, ще осюди… – Радж розсмикнув на грудях «блискавку», розгорнув камзол-сорочку, виставив руки: – Допоможи зняти.

Гуга стягував камзол, і рукава загорталися, виверталися наверх жовтим.

– Ніяк не уявляю, як костюм допомагає під водою, У нього ж все одно набирається вода.

– Трохи набирається. Але та, що набирається, стає теплішою від тіла, а свіжа майже не надходить. Зовсім без костюма заклякнеш, – сказав Радж.

– Чим ти миєш зсередини? Я – порошком… Може, допомогти тобі?

– Я сам… Ти тільки акваланги порозбирай. Не казав той земляк… чи прийде ще?

– Не казав. Мабуть, прийде.

Гуга порозбирав на лавці акваланги, розклав частини.

– Ну дякую, братухо. – Раджу хотілося побути самому, подумати про все. Але Гуга не відходив.

– Знаєш… – притишив він голос до шепоту. – Я трохи почув, про що Судзір з тим говорить. Про дельфінів говорили… Але по-англійському, то я мало зрозумів. Гість щось назве, якусь цифру, а Судзір: «Ноу, ноу, ноу…» – і свою цифру. Торгуються про щось… А ще знаєш, звідки добре чути, що в «резиденції» робиться? З душової, звідти, де шафочки стоять.

Радж устиг сказати: «Ціка-аво!..» – і побачив, що з того боку до басейна підходять Малу і Пуол, у земляка в руках якийсь газетний згорток. Гуга прошепотів: «Той самий…» – і пішов до дельфінів – догодовувати.

Радж відстебнув з правої литки піхви з крисом, почав швидко знімати з себе штани, сів на лавку. Поки Малу і Пуол переходили через горбатий мостик, він стояв уже в самих плавках. Малу підняв руку, вітаючи Раджа, і повернув до Гуги.

– Здоров, друже мій! – нібито зрадів Раджу Пуол, подав руку.

– Здоров, – стримано подав руку і Радж, пронизливо глянувши йому в очі. Пуол одразу відвів погляд, подивився на Гугу. І знову обернувся до Раджа, надав привітного виразу обличчю.

– Гарно в тебе тут. Робота ж по блату!

– А що ти розумієш у моїй роботі, що знаєш про неї? Нічого… Ото й з висновками не поспішай.

– По блату, по блату… От, аби мені таку роботу! Ти б закинув слівце про мене перед містером… містером… як його…

– Крафтом… Нема чого закидати, бо брати він нікого не збирається. Кажи одразу, що хотів, бо в мене ще багато роботи.

– Перестань морщитись, як сушена копра. А може, зуби болять? Забув хіба, що ми були друзями?

– Не треба лицемірити. Ніколи ми друзями не були.

– А я до тебе зі всією душею. Завжди! Нам і тепер треба триматися один одного. Хоч і не на Біргусі ми, порозкидало нас, як вітром… Давай зайдемо кудись, посидимо, поговоримо про життя-буття.

– Розбагатів?

– Г-гм… І поганий коваль може добру річ викувати, – він розгорнув газету і поплескав гаманцем по долоні. – Для друга мені нічого не жалко.

– На крадені я не звик.

– Ху, і що за слова в тебе якісь… Просто допоміг одному товстосумові потратити гроші. Тут у вас такі можливості – у-у-у… Так і ти допоможи мені від цих грошей позбавитися, а то сили в самого не вистачить.

«М'яка в тебе циновка, а спати – боки намуляєш», – не вірив Радж у його добрі наміри.

– Сідай… – показав на лавку, – і чекай. Мені треба ще помити костюм, повісити його сушити. – Радж пішов зі своїм гідрокостюмом у душову. Уже зсередини крізь віконце у дверях побачив, як Пуол відразу ж кинувся до піхов з крисом. «Аг-га…» – пробурмотів Радж. А Пуол витягнув кинджал, виважив у руках, полюбувався лезом, з ляскотом загнав на місце, обережно поклав, сів на лавку, закинув ногу на ногу, а руки врозкид на спинці, підборіддя вгору…

Радж відступив, пропускаючи австралійців, які вже і сполоснулися і переодяглися: «Будь ласка! Нема за що дякувати! Захочете ще – приходьте, будемо раді!» – сказав на прощання.

Пуол нетерпляче крутився на лавці. Час від часу Радж підходив до дверей, щоб подивитися, як він поводиться. І бачив, що нерви в земляка на зводі: то тарабанить пальцями по спинці лавки, то дриґає ногою, то походжає: три кроки в один бік, три – в другий. Радж прокричав із-за дверей: «Вже, вже, кінчаю!»

Потім вийшов, костюми кинув угору на кущі. Частини механізмів і балони попереносив до себе в комору, порозкладав на полицях сохнути, переодягнув плавки, надів святкові штани. Хотів і сорочку одягти святкову, все-таки доведеться йти в ресторан чи в бар, та раптом усміхнувся сам собі й натягнув на плечі стару теніску з емблемою дельфінарію. Теніска застряла трохи на плечах, закотилася, вивернувся лівий бік рубця з вилинялими літерами «R. S.». Так і пішов із сандалетами в руках до Пуола.

– Обсмикни! – обернувся до нього спиною.

– Ага… Зараз… – Пуол тремтячими руками засмикав низ теніски. Радж посміхнувся і пішов у душ, щоб обполоскати від піску ноги, взутися. На Пуола нібито не дивився, але краєм ока бачив, яке витягнуте в нього і посіріле обличчя.

Крізь щілину дверей з душової ще раз глянув на Пуола. Земляк то сідав, то підхоплювався на ноги, потім сів, витер рукою лоб, видихнув повітря на всю силу – і раз, і вдруге, ніби задихався…

«Ось ти й відкрився, голубчику… Тепер я знаю, яка ти пташка…» Але вийшов Радж з душової спокійний, навмисно ще підійшов до лавки: «Ах, забув!», забрав піхви з кинджалом, заніс у комору. Вийшов, замкнув двері.

– Я до ваших послуг, сер! – і кинув у кишеню ключ.

3

Вони йшли, поряд. На вулиці товклося багато людей, був улюблений курортниками час вечірнього моціону, саме в розпалі роботи нічних гендлярів. Тому йти поряд було важко, часто перехожі роз'єднували їх, ніби клинами, в сторони. Ні Раджеві, ні Пуолу не хотілося опинитися позаду або спереду один одного. Пуол жваво розмахував руками. Обидва були неприродно збуджені, і ніхто навіть подумати не міг, що це йшли два смертельних вороги. Двобій-поєдинок, ніби вибух міни, міг спалахнути між ними щомиті, і тільки він міг покласти край напруженню.

Пуол говорив і говорив, а жестикулював так, ніби відмахувався од москітів або показував комусь дорогу чи розштовхував на всі боки людей. І все для того, щоб притупити Раджеву пильність, щоб той розслабився, відкинув свої підозри.

А Радж навіть заспокоївся, був у сконцентрованій готовності блискавично ударити у відповідь будь-яким способом – ногою, кулаком, ребром долоні, ліктем, головою. Стежив краєчком ока за Пуолом: здається, в кишенях у нього нічого немає, великий гаманець несе загорнутим у порвану газету. А хоч би й було щось, Радж був певний – з Пуолом справиться. «Може, хіба тільки якоїсь отрути сипне у питво… Доведеться бути пильним, від стола не відпускати. Місце, де сісти, виберу сам. Може, навіть у «Літучу рибу» заведу…. Будемо сидіти, а тут раптом Амара: «Здорові були!» От Пуол закрутиться…»

Позаду почулися свист, гикання. Оглянулися разом: посередині вулиці мчали два рикші, в одного бідарка двоколісна з голобельками, у другого триколісний візок з педалями. В обох візках хиталися, розмахували пляшками солдати-янкі. Той рикша, що біг пішки, був у довгих трусах і сандалетах, у другого замість трусів були білі штани, він крутив педалі стоячи, босоніж, майже навалившись на кермо. Американці і підскакували, й гепали на сидінні, задираючи ноги, знову схоплювалися, криком і свистом підбадьорювали своїх «коней» і самі кричали-гоготали, як мустанги в преріях. «Скоріше! Дохлятина, скоріше! Приз! Премія переможцеві!»

На тротуарах осторонь і слідом за колясками бігли люди, потішалися незвичайним видовищем, чекали чим закінчиться це змагання. Пуол і Радж, підхоплені натовпом, теж побігли. Але в кожного були різні почуття. Пуол сам ладен був гикати й улюлюкати, а Раджа душив гнів: «Забаву влаштували… Вони ж просто знущаються над нами!.. Невже ніхто не бачить у цьому зневаги?! О, бечі дурні, і як вони погодилися на це?!»

Рикші вилетіли на майдан, люди розбіглися на всі боки, щоб не потрапити під колеса. Візки помчали по кругу навколо фонтана. У якусь мить і Радж і Пуол опинилися якраз навпроти них. У того, що біг, шльопаючи сандалетами, тіло блищало, руки з голобельками були підігнуті й відтягнуті назад, ніби його почали піднімати на дибу. Очі витріщені, рот роззявлений, аж, здавалося, метлявся язик. У того, який щосили натискував на педалі, поспадали до самих ліктів плічка брудної, мокрої від поту майки, щербатий старечий рот був теж вискалений. У педалях вищало-стогнало, і здавалось, що візок от-от розсиплеться на частини, і поряд з ними упаде господар. Майже два повних круги об'їхали рикші навколо фонтана. Той, що тримав візок за оглобельки, почав уже випереджати. І тут сталося те, що, мабуть, і мало статися: швидкість по кругу перейшла за критичну, а може, янкі хитнувся убік. Бідарка перекинулася, американець випав, як мішок з глиною, тернувшись об асфальт вухом. Рикша вискочив з голобельок, ніби випряжений кінь або віслюк, і дивився перелякано, як крутиться і ніяк не може спинитися верхнє колесо таратайки. А велорикша, щоб не налетіти на голобельки, крутнув руль до фонтана. Здавалось, він відразу ж і назад повернув, але було пізно: налетів заднім колесом на борт фонтана. Пасажир шубовснув у воду…

Одні реготали, інші допомагали «купальникові» вибратися з басейну. Навколо обох колясок стовпилися люди. Американець з обідраним вухом бив свого рикшу, закривавлював йому обличчя. Люди вже хапали янкі за руки, але американець ревів, як бізон, відмахувався від усіх: «Не підхо-о-одь!»

Радж розштовхав людей, протовпився до американця. Пуол не помітив із-за спин, які блискавичні рухи зробив він, але янкі враз осів під ноги людей.

– В'яжіть!.. Руки в'яжіть! – кричав Радж.

І, мабуть, знайшлося, чим в'язати, знайшлося, кому. Бо коли підбігли туди поліцейські, засвиставши у свистки, то янкі вже лежав зі зв'язаними за спиною руками розідраним вухом догори. Качав голову по асфальту, скреготав зубами:

– Пекла хочу-у! Пе-екла! До біса ваш рай! Пе-е-е-кла!

Радж сам знайшов Пуола, як тільки вибрався з натовпу.

– Ходімо… Зараз тут почнуть розпитувати, записувати, хай розбираються. Пасажири, мабуть, з тих вояків, що висадилися на Біргусі… Думають, що в нас скрізь джунглі і все дозволено. У-ух! – Радж сильно зціпив зуби, смикнулися на щоках жовна.

– А я і не втручався б. Хай би хоч повбивали один одного, – сказав Пуол.

– Так вони ж наших б'ють, а не один одного! Дурні бечі наввипередки пустилися, заробити хотіли… От я їх повозив би, цих янкі! Десятому б замовили!

– Скільки ми будемо ходити? І кабаре проминули, і дансінг – пройшли… Давай от сюди, в «Летючу рибу», – показав Пуол.

– Мені байдуже, – погодився Радж.

Він не впізнав бару. Тоді, коли заходив з Амарою, зала була, може, втричі меншою. А тепер у сторони розсунули рухому чорно-перетинчасту, як крило кажана, порегородку, і зала відкрилась у всій своїй величині й красі, в тому кінці її було синьо від сигаретного диму, численні гірлянди різнобарвних китайських ліхтариків не так світили, як створювали таємничий сутінок. І в цьому сутінку біля сцени-подіума смикалися-танцювали іноземці в яскравих сорочечках. На сцені тряслися і оркестранти, то виймаючи, то вставляючи в труби сурдінки. Неймовірні колінця з мікрофоном біля рота виробляв співак-мулат.

За стойкою буфету відбивалися в дзеркальцях численні пляшки. За прилавком спритно змахував якоюсь посудиною, тряс і перекидав її відгодований буфетник у білому кітелі, розливав потім у фужери коктейль. Ліворуч на прилавку сипів автомат для приготування кави, дрібно дзинчали наставляні на ньому маленькі чашечки. Радж зрозумів: того разу був або вихідний в оркестру, або не працювала кухня, тому й відвідувачів було мало і всі купчилися за перегородкою, коло буфету.

«Цікаво, де Амара, чому не показується?»

Десь у глибині зали праворуч був ще один буфет і хід на кухню, бо туди й звідти шмигали офіціанти з підносами. Темп у них був такий, що з-за плечей, здавалося, валив пар. Був час «жнив» і «молотьби», тому й моторність обслуги можна легко зрозуміти. Поки Пуол, роззявивши рота, розглядав пляшки на полицях за стойкою, Радж пройшов далі в залу, спинив офіціанта. Прохання підкріпив доларом, і той швидко організував столик і пообіцяв навіть більше за нього нікого не садити.

Сіли напроти один одного. Радж підсунув Пуолу меню: якщо він платить, то хай і «музику» замовляє… І тут короткий перепочинок і відносна тиша закінчилися. На подіумі знову засмикалися, заграли музики. Знову цілував мікрофон, пританцьовував і плескав у долоні мулат. З-за столів повставали парочки, а деякі чоловіки запрошували дам із-за інших столиків. Усі вливалися у ворушливий натовп, смикали руками й ногами, вигиналися й тряслися. Пуол щось сказав, знизавши плечима, і Радж нахилився до нього через стіл.

– Розібратися не можу!.. У тебе більше досвіду, давай ти!

– Пити що будемо? Я пропоную вино.

– Давай чогось міцнішого – душа горить! – Пуол витяг із-за пазухи того товстого гаманця, хвацько плеснув ним по долоні, потім поклав перед собою на стіл і ще поплескав зверху: «Знай наших!»

Коли до них підійшов офіціант, Радж сказав кілька речень по-англійському, і той відповів: «Зрозумів, куріть поки що…» – поклав на стіл блискучу пачку сигарет, сірники. Пуол з цікавістю потягнувся до них.

Радж не курив і взагалі важко переносив тютюновий дим. З прокуреними легенями, з кашлем під водою нічого робити. Він болісно втягував носом переповнене димом повітря. «Чому не вмикають кондиціонери?» У скронях починало стукати. Трохи очманілий від розгардіяшу й диму, він уже байдуже думав про небезпеку, поволі обводив поглядом сусідні столики. За правим, хоч і був заставлений питвом і закусками, ніхто не сидів – усі танцювали. За лівим сиділи троє чоловіків і одна жінка. Усі в літах, може, вдвічі старші за Раджа. Жінка сиділа до нього у фас. Зачіска в неї химерна, на лоб спущена гривка, від чого обличчя стало квадратним і якимсь дурнуватим. Тітка була ще не засмагла, може щойно приїхала в тропіки. Напроти неї сидів худорлявий чоловік з високо підстриженою потилицею. «Виправка військового, хоч і в цивільному…» – відзначив Радж. Праворуч, у профіль до Раджа сидів громило-боксер, теж за виправкою військовий. Із-за того, що з підстриженою потилицею, час від часу нагинався до жінки (чи не чоловік її) ще один, середнього віку, кремезнячок.

«Хоч би вікна повідчиняли…» – болісно думав Радж. І тут ніби спинився гірський обвал оркестру, аж дихати стало легше. Танцюристи почали розходитися до своїх столиків, деякі кавалери шанобливо цілували дамам ручки, церемонно кланялися. Але церемонистих було мало, більшість таких, що завалювалися за свої столи з гуркотом, важко дихаючи, обмахувались віялами і хустинками.

Сусіди ліворуч ніби зраділи, що можна поговорити, почали жваво перемовлятися, як і раніше схиляючись одне до одного і до середини стола, ніби все ще перешкоджав оркестровий лемент. Говорили по-англійському. Незнайомі згадували в розмові їхній Біргус!

– Ні, спільного мало! Хоча якусь подібність можна й побачити. Тисячі атолів схожі один на одного! – говорив «боксер». – Лагуни особливо схожі.

– На Біргусі менша… Може, навіть удвоє менша. Але вигода в тому, що і Дієго-Гарсія, і Біргус розташовані однаково: вони найпівденніші в архіпелагах, нижче них – відкритий океан. Зручно!

– А я вважаю, що купівля не зовсім вдала, – сказав кремезнячок. – По-перше, і острів набагато менший, і лагуна менша. По-друге, дуже близько інші острови. Літакам доведеться робити розвороти над сусідніми островами, заходячи на посадку. Та й злітних смуг таких не збудуєш, як на Дієго.

– І не треба! Головне – острів наш, лагуна. Я, коли перший раз приїжджав на Дієго-Гарсія, то теж не міг повірити, що можна всього стільки наробити, – говорив з притиском «боксер». – Дієго в плані трикутний, а Біргус – як панцир черепахи. І лагуна в Дієго з півночі, а не з півдня, як на Біргусі… На Дієго в проході в лагуну три невеличкі острівці. Між ними добрі протоки. А на Біргусі довелося висаджувати в повітря, очищати прохід від рифів. І в середині лагуну доведеться ще почистити. Зате така стоянка для субмарин буде – люкс! І тільки за півмільйона доларів, для нас це як раз плюнути.

Знову заграв оркестр, тепер щось мелодійне і спокійне. Але розібрати, що говорилося за сусіднім столиком, було вже важко. Товстун з жінкою прихилилися головами і зашепталися про щось своє, раз у раз стривожено поглядаючи на гаманець біля Пуола.

Співак не співав, сидів на краю подіуму і ліниво цідив з шийки пляшки якийсь напій. Був він блідий, наче як сухотний, і дуже стомлений: п'ючи, трохи булькав у роті, полоскав горло. З усього видно було, що йому страшенно набридли ці концерти, – одне й те саме щовечора.

Офіціант приніс замовлення – питво у штофах, тарілки. Сам наповнив келихи: Пуолу – «Рашн водка», Раджу – «Мартіні».

Пуол ніби пробудився від якихось тривожних думок, втупив очі на свою чарку, а потім на Раджеву. Хотів заперечити, що не на рівних правах, та Радж випередив його:

– Не гіпнотизуй чарок… Справи ще в мене.

Брав Пуол свою чарку, і рука тремтіла. Понесли до губів, не чаркуючись. Пуол хильнув і відразу витріщив очі, поперхнувся і закашлявся. І поки він кашляв, одвертаючись від стола і синіючи (горілка потрапила «не туди»), з-за сусіднього стола підвівся схвильований товстун з «Гаваною» в руках. Уже стоячи, відкусив кінчик, сплюнув під ноги і підійшов до їхнього стола.

– Дозвольте вашими сірниками покористуватися, – пробурмотів він невиразно, не випускаючи сигари з рота. Потягнувся до сірників, не чекаючи згоди.

Пуол усе ще кашляв і синів, не маючи змоги щось сказати, і Радж кивнув сам, дозволяючи. Пуол не помітив, а Радж бачив, що така сама коробка сірників лежить і на тому столі, з-за якого встав товстун, від них там припалювали не раз. Радж знову перевів погляд на товстуна і побачив, що в того тремтять руки, вогник не потрапляє на кінчик сигари. І не дивно: очі товстуна дивилися не на вогник, а на гаманець! Ніби мацав ними, обстежував бумажник. Припалив зрештою, кивком подякував – і за свій стіл. Пуол, хоч і перестав уже кашляти, одвертатися від стола, не помітив, на що дивився товстун, який у нього був вираз обличчя і очей.

– Ти що мені замовив! – просипів Пуол. – Ти отруїти мене хочеш?! – говорив ніби жартома, але з погрозою.,

– А що – сподобалася? – вдав із себе безневинного Радж. Дивився на перенісся Пуола, а боковим зором бачив, що за сусіднім столом товстун з жінкою знову перешіптуються. Жінка встала, швидко пішла до виходу.

«Аг-га… Пуол зараз пожне те, що посіяв… Бумажник пізнали…» Радж трохи навіть зрадів: так дурневі й треба.

«Що робити? Можуть визнати за співучасника крадіжки… Чекати розв'язки чи придумати якусь причину залишити Пуола? Але тоді він подумає, що я злякався його».

Встав з місця, попрямував до вікна, сам відщепнув, штовхнув на двір стулки. Вертаючись, подумав: «Може, пошукати Амару чи запросити когось на танець?» Ні розмовляти, ні сидіти з Пуолом за столом не хотілося. Але оркестр замовк.

Пуолові теж не сиділося.

– Облиш забавлятися «Мартіні». Хоч разок оцього… – потягнувся зі штофом До келиха Раджа. Линув, Радж не встиг відхилити чарку. – Хо-хо! Коктейль «Білий ведмідь»… Я й собі так зроблю… Пуол узяв в обидві руки по штофу, налив у свій келих з одного і з другого. І не встиг поставити штофи на скатертину, як у нього за плечима виросли двоє поліцейських – непомітно зайшли повз стіну од вікна. Пуол побачив, як чужа рука простяглася до гаманця, – і сам цапнув його. Але другий поліцейський натиснув рукою на плече.

– Сиди, юначе!

– Це гаманець – ваш? – запитав перший поліцейський, відкопилюючи товсту губу.

– А чий же ще! – знову хотів схопитися Пуол, і другий поліцейський знову натиснув йому на плече.

А до стола підсунулися уже впритул, мало животами не налягли товсті чоловік і жінка.

– Брехун він! Це злодій!

– Ага! У мого чоловіка гаманця витягнув!

– Перелічіть, що було в гаманці, – звернувся до товстуна поліцейський.

Той назвав спочатку, скільки було грошей. «Але їх стільки може вже й не бути!» – додав, спохватившись. Назвав, які документи пропали разом з гаманцем, на чиє ім'я виписані. «Їх теж може не бути, може, викинув десь на смітник!» – поки це товстун додавав, жінка простягла руки до Пуолової чуприни, учепилася за чуба: «Злодюга! Мафіозі!»