Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 26 страниц)

Розділ п'ятий

1

Упряж сірого віслюка і візок на двох величезних колесах, який він тягнув, були прикрашені гірляндами паперових і живих квітів. Із вуздечки біля вуха віслюка стирчала барвиста парасолька, вона прикривала віслюкову голову і погойдувалася в такт ході. На візку лежали здоровенні барабан та літавра, і в них то по черзі, то водночас бухкали набалдашниками правий і лівий барабанщики. На кожний удар набалдашників у віслюка здригалася шкіра на боці, він крутив хвостиком з прив'язаним рожевим бантиком. Ба-бух! – круть-верть, ба-бух! – круть-верть…

– Уох-ха-ха! Авох-ха-ха! – аж заходилися хлопчаки. Пританцьовували, щось вигукували, метушилися. Назбиралося їх за оркестром ціла юрба – усяких: і добре вдягнутих, і майже голих, і обшарпаних.

– Глянь – тільки вправо крутить хвостом! Он, крутить – знову вправо… Ха-ха-ха, і не зіб'ється! – особливо потішався один, широкоротий і худий, гнучкий, мов гумовий. Хлопець навіть спробував ходити на руках, подригуючи в повітрі ногами.

Для Янга все було таким дивом, що він аж онімів. То йшов за візком з дивним осликом, то забігав збоку музикантів. Які дивовижні в них сурми і сопілки: і білі, й жовті, і чорні, малі й великі, товсті й тонкі. Одна така широка, що реве, як слон, – голову в розтруб можна засунути! Усі музиканти – європейці, усі в білих рукавичках, у білих костюмах, під пахвами й між лопатками попроступали темні плями поту, піт струменить по обличчях з-під високих конусоподібних шапок із султанчиками над дашком. Попереду йде спиною до музикантів керівник оркестру, на оркестрантів не дивиться, а все махає блискучим києм, ніби товче пшоно в ступі. На киї метляються якісь кульки-боми і золоті китиці. Диригент одягнутий трохи химерніше, ніж решта оркестрантів: шапка з таким пишним султаном, як і в усіх інших, але через плече перекинута плямиста леопардова шкура.

Янг відстає, пропускає оркестрантів повз себе – і знову до віслюка, по-свійському лоскоче його пальцями. Віслюк відповідає одним – круть-верть хвостом! Хлопчаки регочуть, весело і Янгові. Тільки барабанщик насупив брови і кивком бороди показав – «Не заважай, а то…». І підкинув набалдашника в руках, пригрозив ним.

Весело Янгові, він уже свій серед хлопчаків. Йому по-дружньому дають стусанів, плещуть по плечу. Він знову проштовхується крізь глядачів, випереджає оркестр, щоб іще трохи помилуватись диригентом. Смішний цей диригент з рудими вусами-кільцями. Він уже не товче пшоно в ступі, а розважається своїм блискучим києм – то хитає на всі боки, то крутить його млинком.

З-за прикрашених будинків вириваються останні промені сонця, яскраво відбиваються від блискучих сурм… Масть віслюка здається незвичайною, ніби це величезний і стомлений пальмовий пацюк… Янгові вже шкода його, пропускаючи оркестр повз себе, він погладив віслюка по крупу й відступив, щоб не потрапити під колесо, вище за нього.

– Уй, а вчора що було! Ти був учора на прошпекті? – звернувся до Янга той хлопчик, що ходив на руках.

– Ні, ми тільки сьогодні приїхали з Гірського, – Янг не сказав, що вони біргусівці.

– Мене Абдула звати, а тебе?

– Янг.

– Ой, тут учора процесія була із слонами… Карнавал!.. Фейєрверки! Смолоскипи!.. Слони під золотими попонами, із золотими балдахінами на спинах, ратички на кожному пальці позолочені!.. Один слон на смолоскип наступив – що тут почалося! Розлютився, мабуть: ятки-лотки поперевертав, людей потоптав… Махаута[3]3
  Махаут – погонич слонів.


[Закрыть] схопив хоботом і як ударить об землю! Така паніка почалася, люди самі себе стали топтати, давити, розбігатися. А я на пальму виліз, і все-все було видно. Слона поліцейський застрелив, у вухо просто – ба-бах! Слона бензопилкою розрізали, цілу ніч вивозили… Те місце тепер не впізнати, піском засипали – бігав дивитися вранці.

– І ти все це бачив?! – Янг уявляв усе, що розказував Абдула, і від хвилювання аж язик присихав до піднебіння.

– Бачив! Я такий! Я скрізь устигаю… Давай ще до султанського палацу збігаємо, покажу, як варта змінюється біля воріт. Ой, кишки порвеш зо сміху!

– Ні… Мені нема коли! – раптом спохватився Янг. І так загулявся з цим оркестром, там уже, мабуть, його шукають.

– А де ви зупинилися, в якому готелі? – в голосі Абдули не було ніякої іронії.

– Готелі?! Хіба ми буржуї? Коло пристані наші… І батько.

Янг не хотів розказувати, у який «готель» вони упхнулися: якийсь склад-піддашок без вікон, без дверей. Там навіть сидіти було тісно, а не те, що лежати.

– То я сам побіг. Прощавай! – Абдула ящіркою шмигнув у натовп і зник.

Янг повернув до пристані. Йшов і зітхав: як шкода, що вони не приїхали на Головний раніше, скажімо, відразу, як їх вигнали з Біргусу. Тоді це було б і дешево, і він стільки б усього побачив. Свято коронації почалолося вчора, відзначалася третя річниця царювання султана Муту. Заможніші архіпелагівці з'їхалися на Головний за день, за два до свята. Про це Янгові земляки не могли й мріяти: власники баркасів (широчезних і мілких, з покрівлями-балдахінами, дуже схожими на застелені скатертинами столи) дерли з пасажирів сім шкур. Наживалися, як тільки могли, і власники моторок і вітрильних джонок. Човном було б і дешевше, але в один усі десять біргусівців, яких вибрали везти жертву Вішну, це змогли б поміститися, а розлучатися вони боялись: хоч би не загубитися на Головному!

Не могли поїхати і в перший день свята, бо плата за проїзд зменшилася тільки на третину. Вибралися на другий і пливли півдня – за півціни: бог з нею, з тією коронацією, головне, щоб потрапити на храмове свято. Янг віддав тридцять п'ять доларів – двадцять за батька і п'ятнадцять за себе. На зворотну дорогу зосталося в нього неповних дев'ять доларів – на двох! Але про те, як будуть повертатися назад, ніхто нічого не говорив, нібито воно зробиться само собою.

… Янг обминав багатолюдні групи людей, які дотримувалися земляцького принципу або кастового, через когось переступав, об чиїсь ноги спотикався. Не поменшало людей на пристані, поки він бігав за оркестром: вируюча і гомінка людська маса заповнила не тільки всю набережну, але й дерев'яні причали-пірси, і бетонні, що виступали далеко в море. Біля них стояли великі баркаси, лопочучи вітрилами, великі й малі катери і навіть океанські, схожі на білу гору або багатоповерховий будинок, теплохід-лайнер. Деякі, не хінду, кого не цікавило завтрашнє храмове свято, уже сідали на баркаси й катери, відбували до своїх островів. Люди юрмилися, щось обмірковуючи, або сиділи чи лежали, дрімаючи. Тільки не під кокосами: торохне по голові горіх, може вбити. Деякі щось варили або смажили на маленьких багаттях. Шастали, спритно лавіруючи між людьми, лоточники, пропонували бетельову жуйку, смажені горіхи, пиріжки й цукати, всілякі фрукти, овочі, дерев'яних божків, маски, сандалові палички для обкурювання богів, жертовне молоко. Дим і чад, різні запахи паморочили голову. Особливо сильно пахло чимось кислим і пригорілим.

Насилу Янг пробрався у піддашок до своїх. Десять найстарших чоловіків у їхній групі, в тому числі староста Ганеш, дід Амос і Натачин батько Амат – жінок не було жодної. А чому було б не обрати в цю групу й Амару? Було б хоч до кого Янгові прихилитись.

– Де ти вештаєшся? – накинувся на нього Амос. Дядька Амата не було видно, а Ганеш лежав, прикривши обличчя хустинкою, жалібно стогнав. – Сідай коло батька і не дозволяй йому виколупувати черв'яків з ран. А то зв'яжемо йому руки… Ти ж не хочеш, щоб зв'язали йому руки? – Голос старого став ласкаво-солодкуватий.

Ні, Янг цього не хотів.

«Добренького вдає з себе… А за що ж він, усі вони батька катують? Спробуй витримай оту сверблячку…» – Янг з жахом дивився на батькові страждання, на те, як він з якоюсь насолодою і очманілою несамовитістю роздирає виразки. «Мало їм ран… Бачте, треба, щоб і черви були, щоб більше всіх вражало… Щоб самого Вішну пробрало до печінок, коли дивитиметься на батькові страждання». Янг докоряв собі: не треба було утікати звідси, а сидіти з батьком. А то все кинув напризволяще, захотілося, бачте, послухати музикантів, повеселитися. І це йому веселитися? Йому, який втратив усе в житті?!

«До Раджа треба було податися, йому показати батька. Радж краще потурбувався б про нього…»

– Таточку, не треба! Таточку, потерпи! – хапав батька за руки, не давав роздирати виразки, колупати їх. А той виривався, мугикав, як без'язикий, кусав заструпілі губи, норовив покачатися по землі, почухатися спиною об стійку-стовп чи об стіну. Хоч і ослабнув він, але хіба порівняєш силу дорослого і силу хлопчика? Вириваючись, батько кілька разів сильно вдарив сина – раз у вухо, раз по щоці, – око почало підпливати й запухати. Янг мовчки плакав від кривди на батька, на Амоса, на весь світ…

– Та не рюмсай ти! Отакий великий хлопець, а гірше за малого. Треба, щоб у батька такий вигляд був. Треба! – з'явився звідкись і опустився на коліна біля Янга дядько Амат.

– Такий, та не такий… – незадоволено бурчав Амос. – Уже не покажеш Хангову терплячість і покірність. Навпаки виходить – нетерплячість. І бунт плоті, почуттів! Якби він хоч місяць постив, страждав, а то…

– Що маємо… Наварили каші з маніоки, а хочемо їсти рисову… Значить так, Янге: вартуй, щоб батько нікуди не втік. Завтра усі страждання закінчаться, його полікують. – Амат як стояв на колінах, так і впав на бік і швидко заснув.

«Полікують… Хіба можна вже вилікувати оті страшні виразки? Які круги синюшні навколо кожної – боже, боже… У батька гарячка, увесь трясеться, горить. Може, якесь зараження крові почалося? А хто розум його вилікує? Хто?!» – страдницькі думки душили хлопця.

Несподівано запала тропічна ніч. І майже одразу густо задихали, засопіли, захропли навколо люди. А Янг не спав, він боявся заснути. Прив'язав батькову ногу до своєї якимсь обривком мотузка – хай смикає, аби не заснути ненароком, не випустити батька.

Тільки на пристані та в гавані ще не було спокою. По воді снували різнобарвні вогні, сюди-туди ревли й чмихали, глухнучи, мотори баркасів, чулися якісь притишені гудки й свистки. Десь далеко, може, на тому білосніжному теплоході-красені, задзенькали у дзвін-ринду – відбивали склянки. Але Янг не міг зрозуміти – що це.

2

Янг ладний був поклястися, що не спав. Ну, може, зімкнув трохи повіки, прихилившись спиною до стовпа, щоб дати відпочити очам. Прокинувся від гуркоту тамбуринів і тамтамів, щенячого вищання флейти. Помацав біля себе… Тут батько, не втік! От – стогне-дихає.

– Уставайте скоріше! – штовхав біргусівців дід Амос.

– Пити! Води-и!.. – проснувся батько і почав чухатися, шкребтися.

Янг перев'язав мотузка – вже за пояс, а не за ногу.

– Потерпи, потерпи… Ми й так нагрішили. Люди й цілий місяць постять, а в останні дні навіть слину не ковтають, а ми… У струмку нап'ємося… Ведіть його, чоловіки, а то не протовпимося, – розпоряджався дід Амос.

– Ведіть… – прошепелявив староста Ганеш, ніби дав згоду.

Тріск і гуркіт барабанів густішали. Було ще темно, поодинокі лампочки на стовпах мало допомагали, і дехто почав запалювати смолоскипи і яскраві, іскристі бенгальські вогні на довгих, півметрових дротинах. Навколо цих вогнів лякливо завирували, обпалюючись, нічні мошки й метелики.

Біргусівці йшли щільно, вишикувавшись клином, – щоб легше пробиватися крізь натовп. Першим, на вістрі клина, йшов батько Туна, він був найсильніший. За ним, обнявшись, а вільними руками ухопившись за його пояс,

Ганеш і дід Амос. За ними троє – дядько Амат і батько Пуола – Джива, тримали попід руки Янгового батька. Позаду батька, схопившись за шворку його пояса, тупотів Янг. Решта замикали процесію.

Мабуть, вони зробили помилку, не треба було пертися на «прошпект», як назвав головну вулицю Янгів знайомий Абдула. По обхідній, що простягалася в тому ж напрямку, було б швидше, хоч і відстань більша. Але всі чомусь ломилися на «прошпект», на перехрестях з вулицями й провулками утворилися великі завихрення-людоверті. Подолати їх було важко. Біргусівці, що замикали процесію, загубилися. Не стали чинити опору течії, і вона знову винесла їх на «прошпект». «Чіпляйтеся міцніше один за одного!» – кричав хрипло Ганеш. І дядько Амат і Джива учепилися за старосту й Амоса. Хоч як кричали – і поодинці, і всі разом, – не могли догукатися, загублені так і не обізвалися. А може, й ті кричали, загубившись, але в цьому людському бедламі й галасі, барабанному гуркоті упізнати їхні голоси було важко. Багато хто гукав, наче блудив у джунглях. Янгів батько не йшов, а ледь ноги переставляв, і його довелося тягти попід руки.

Чим ближче підходили до центру, тим ставало світліше. Але не від сонця, сонце ще тільки думало сходити. Над вулицею звисали від стовпів до стовпів гірлянди різнобарвних електричних лампочок, такими ж гірляндами були обвиті стовпи, стовбури пальм. На вершечках стовпів сяяли дивні зірки, виготовлені з кольорових скляних трубочок. Світло в цих трубочках тремтіло, як живе, і ніби переливалося сюди-туди. На великих будинках різних контор, банків, крамниць, готелів стрибали, бігали всякі написи, заклики, оголошення. На височенній глухій стіні якогось хмарочосу вогненний чоловік усе наливав з пляшки в зелену склянку пепсі-колу, підносив до губів і випивав – рот усміхався до вух від приємної смакоти.

Янг тупотів за батьком, наступав йому на п'яти, спотикався, не тямлячи, куди бредуть, а сам усе крутив головою праворуч, ліворуч, угору, щоб нічого не пропустити. І в цьому неймовірному, запаморочливому світі живуть люди?! І їм не страшно?! Але чого їм боятися – звикли. Їм цікаво, їм весело, ситно… Ні, не спить Янг, усе це наяву.

Минали центр міста, і почало світати. Швидко, враз – як завжди в тропіках, і вся вакханалія вогнів почала стихати, згасати, поки не пропала зовсім. Ще далеко було до кінця міста, а там треба буде брести до святого струмка-криниці, робити омовіння, а потім підніматися вгору, до храму. Як вони дійдуть, коли батька вже й ноги не тримають? І не жарко ще, а по ньому вже течуть патьоки – спітніло-криваві і брудні.

Але все на світі має свій кінець, прочалапали по калюжах помий на околичних провулках, пробралися крізь нетрі за місто. Струмок угадувався в низині, там хмара людей – пістрява і довжелезна, скільки сягає око. В багатьох місцях цю хмару закривали плями кущів, купи величезного каміння, чорно-жовті дими ритуальних вогнищ. Звідти долітав густий гул, як з базару в Кампонгу, і цей гул пронизували тріскотня барабанів, вищання флейт.

У струмку кишіло. Хто роздягався догола, обмивав свої болячки і виразки, хто плескався в одязі або в самій пов'язці на стегнах – вешці. Багато хто набирав воду пригорщами, занурював туди обличчя, потім пив цю воду – скаламучену, брудну і, певно ж, заразну. Дід Амос дозволив Янговому батькові тільки напитись, помив йому руки, змочив шию і груди, щоб трохи очуняв, зібрав сили на найвідповідальнішу ділянку шляху. Тепер уже йому не забороняли роздирати себе нігтями, і невдовзі по спині, грудях, по шиї батька заструменіли криваві патьоки.

Хто закінчив омовіння, пританцьовуючи наближався до вогнищ. Біля них з підстрибом топталися голомозі чопці й проповідники в довгих жовто-шафранових хітонах. У божих прислужників треба було одержати благословення. Пройшли і біргусівці біля священнослужителів, шепочучи молитви, склавши долонями руки коло грудей. Кожному ченці насипали на голову жменьку попелу, малювали на лобі між бровами оранжеву цятку – знак мудрості. Амос пошептався з ченцем, і той прохромив Янговому батькові щоки довгим сріблястим прутиком, присипав рани попелом. На плечі батькові почепили дерев'яну раму, схожу на дві з'єднані коромислом літери «А», – каваді. Каваді було пообвішуване важкими кокосами й мідними посудинами з молоком – жертвою для Вішну, квітами кокосової пальми, схожими на величезне пшеничне колосся. Вага неймовірна, а для знесиленої людини – просто непосильна.

Вийшли всі разом на кам'янисту дорогу, що вела вгору, до храму. Пекло сонце, з-під сотень і тисяч ніг здіймався білий їдкий пил. Кожний старався ще й пританцьовувати, раз у раз вигукуючи слова молитв. Натовп дедалі густішав… От іде молода мати, на руках хлопчик із сліпими білими очима… Повзуть на колінах, дріботять на дощечках, стоячи на гострих гвіздках, і кожний слід на камінні – кривавий. За біргусівцями сунеться бородатий здоровило… За ним тягнеться маленький візок, на якому лежить скорчений дід з підігнутими руками й ногами, суглоби розпухли, як набалдашники. Візок з'єднаний зі спиною бороданя мотузочками, кожний мотузочок з гачком… Гачки позастрявали в спину, шкура на тих місцях повипиналася конусами, з кожної ранки цебенить кров.

Шастають між людьми, потрапляють під ноги облізлі, шолудиві собаки. Бреде, мов п'яна, заважає людському потокові худа корова. Свята тварина, ніхто не насмілиться її прогнати.

По обидва боки дороги сидять на сонці голі й чорні, як головешки, святі – садху. Дехто підходив до них, кидав у бляшанки монетку: святі теж не самим духом святим живуть. Янг чув шепіт людей, шепотілися поштиво і з заздрістю: «О-о, он той був у Бенаресі, в Індії… Пив воду із священного Гангу… А той – у Ришикеші… А той – у Хардварі…» Де та Індія, де місто Бенарес? Янг мав про це невиразне уявлення. Може, це взагалі казка-легенда, в яку можна вірити, а можна й не вірити.

Мабуть, вітер трохи повернувся, бо дим від величезних вогнищ, які палали поблизу храму, почало закручувати й гнати якраз на потік людей. Люди кашляли, плакали від диму, задушливого, акі хапала ядуха від паленого м'яса. На вогнищах спалювали небіжчиків. Бути спаленим під час такого храмового свята – велика честь, заплатити за таку честь могли тільки багаті люди. Про все це Янг теж почув у натовпі.

Янгів батько, мабуть, був уже непритомний. Голова обвисла на груди, ноги волочилися по камінню, як неживі. Але йому не давали впасти, не знімали каваді з його плечей. Допомагали нести і батька, і каваді незнайомі чоловіки, не біргусівці: жертву треба донести до Вішну, інакше всі намагання будуть марними, молитов і прохань бог може й не почути.

Майдан біля самого храму скрізь заставлений чи то дзвонами, чи то маленькими храмиками, навколо них у чашах з піском горять сандалові палички, жевріють ґноти у каганцях з олією. Тіснота і штовханина неймовірні… Ченці пробують надати людському розгардіяшу якогось порядку, ділять потік людей на струмки – до головного входу і до бокового, намагаються стримувати людський натиск, пригальмовувати. Хто взутий, сходили з дороги під стіну, роззувалися, скидали з себе все, що було з натуральної шкіри, і знову поспішали до входу. Кожний поривався до Вішну потрапити якнайскоріше, поки той не стомився вислуховувати людські скарги і прохання.

Обабіч головного входу стояли величезні білі скульптури корови і лева. Чернець показав Янгові на боковий вхід. Кинувся туди, щоб скоріше наздогнати своїх, але наткнувся тільки на чужі спини. «Мамо!.. – якийсь страх пройняв душу. – Тату-у! – протискувався усе глибше в храм, пробирався то праворуч, то ліворуч, облипаючись потом, хоч у храмі було холодніше, ніж іззовні. – Дядьку Амате! Діду Амосе!» Біргусівців у натовпі не було, вони, мабуть, зайшли крізь головний вхід і протискалися до вівтаря в іншому потоці. Туди, де над людськими головами височить шестирукий бронзовий Вішну з лагідною, ласкаво-дитячою усмішкою на обличчі. Сидить він у позі лотоса, а отак здіймається над усіма…

– Дядочку, підніміть мене, я подивлюсь! Дядечку, підніміть! – смикав Янг за рукави, за сорочки чоловіків. Але вони ніби оглухли чи були в трансі, нічого не хотіли чути, нічого не помічали, крім Вішну. Нарешті один ніби прокинувся, підхопив Янга під руки: «Ди-вись… І молися, молися!..» Янг крутив головою на всі боки, видивлявся своїх, шукав батька. Коло самого Вішну в цей час відбулося якесь сум'яття, мигнула знайома каваді. Але жодного біргусівця Янг не впізнавав, тільки метушилися там люди в жовтих довгих хітонах з блискучо-чорними головами. Кого вони виносять звідти ногами вперед? Чого схиляється над тим, поваленим, жінка м білому халаті та білій косинці?

– Ну, надивився? – Чоловік опустив його на землю.

– Дякую… – Янг вислизнув з його рук, протискувався до Вішну, до тих ченців, що ковзалися на мокрому, проштовхувалися до виходу, когось несучи. Янг спробував опуститися на землю, проповзти під ногами, але наступали на руки, і довелося випростатись, устати… Он уже ті ченці, біля самого виходу – другого бокового виходу. Ліз туди осатаніло – кого вони несуть?! Таке знайоме до кожної подряпини-синця тіло, такі знайомі пороздирані виразки…

– Тату!!! – вирвався крик нелюдського болю.

У батька безпорадно теліпалися руки, хиталася відкинута вниз голова. Очі були примружені і ніби з каламутного скла. Не відгукнувся батько, жодним словом не обізвалися ченці.

Ось уже двір, тут трохи вільніше. Янг забігав то з одного, то з другого боку батька, підхоплював його руки – «Обдере об каміння… Йому ж болить!..» І відчував, що руки були холодні.

Занесли батька під повітку, збиту зі свіжих дощок. Там уже лежало кілька тіл, накритих простирадлами. Батька поклали в один ряд з ними.

– Іди, хлопчику звідси… Ти син його? Усе одно – іди. На ось понюхай – і йди… – жінка в білій косинці з червоним хрестиком над лобом дістала з брезентової сумки пляшечку, відіткнула і сунула корок Янгові під ніс.

Перехопило дихання, сипонули з очей сльози…

– От… Поплач – і йди. У твого батька гарна смерть. Ти пишайся ним – він не пожалів життя для Вішну. Його спалять на найголовнішому жертовнику – як знатну людину. Ти пишайся ним… Ну – іди! – поквапливо підштовхувала в плечі до виходу. Вистачало в неї сьогодні роботи.

Не бачачи за слізьми білого світу, Янг брів униз до струмка разом з іншими прочанами. А потік тих, що підіймалися до храму, все ще не рідшав.

Ніхто з біргусівців його не шукав. Кому він був потрібний?

За два кроки позаду кульгав за ним, метляючи довгим язиком, бездомний рудий собака.

3

У центрі столиці хрипіли від натуги репродуктори:

Світтаун[4]4
  Англійське слово sweet має багато значень, які й обігруються в пісні: солодкий, духмяний, свіжий, улюблений, милий, мелодійний і т. д. Taun – місто.


[Закрыть] – улюблене місто,

Світтаун – перлина моря,

Світтаун – як пісня серця.

Світта-а-аун! – у даль несеться, –

Світтаун! Світта-а-а-аун!!!

Духмяний наш, солодкий наш

І милий наш – Світтаун!

Янгові здавалося, що репродуктори-висульки на стовпах, схожі на гігантські приплющені, з решіточкою знизу, невідомі і неїстівні плоди, аж дрижать і трясуться. Вони от-от полопаються від напруження й спекоти, упадуть на землю дзвінкими цурпалками. Слухати цю безкінечну залізну пісню було нестерпно, в голові дзвеніло і від недосипання, і від спеки, і від того, що пережив уже тут, у столиці. Янг уже кілька годин бродив по місту, не розуміючи, куди йде-бреде, кого чи чого шукає.

Хотів спочатку вернутися на Гірський, де були люди їхньої общини. Потім зрозумів, що повертатися немає до кого. Є, щоправда, кілька друзів – Амара, Натача, Тун. Але чи на місці вони зараз? А якщо сьогодні на місці, то де опиняться завтра? І хіба замінять вони батька-матір, у них своїх клопотів доволі. Шкода, звичайно, друзів: може, більш ніколи не пощастить побачити. Але ж йому треба думати, як перебратися на Рай, а не на Гірський. На Раї брат Радж, коло нього і знайде притулок.

Океанські теплоходи не ходять на Рай, там і порту немає такого, щоб їх прийняти, вони розвантажуються тут, у Світтауні. Пасажирів одразу направляють у довгий одноповерховий будинок з коротким написом – «Митниця», після цього тим, хто приїхав, можна вільно бродити по місту, поселятися в готелях. А деякі до міста не хочуть іти, хочуть одразу на Рай. І представники туристичного бюро аж із шкіри пнуться – усім треба догодити, усіх задовольнити. Морськими трамваями або катерами на підводних крилах гостей відправляють на Рай. Янг довідався про все від хлопчаків-лоточників, вони роїлися біля теплохода, а найспритніші пробиралися навіть на теплохід. Один китаєць-гендляр з лотком на животі кілька разів потрапив на очі.

Біля борту теплохода косо звисають два довгі трапи з балясинами, по них тупотять і тупотять десятки й сотні ніг. Потоку пасажирів і носіїв, здавалося, не буде кінця.

Проклятий дзвін у голові… Здалося, що звідкись, наче з неба, хтось дзвінко покликав, ніби в якусь залізяку блямкнув: «Я-я-ян-нг!» Він став поглядати навкруги. Перебрав очима один косий частокіл людей на трапі, другий… Якийсь смаглявий хлопець махає йому зверху правого трапа – хто ж це? А той нетерпляче шмигає попід руки пасажирів, наскакує і спотикається на їхні валізи, сумки, ледь не вивалюється під балясини, котиться вниз. Абдула?! На трапі лайка, дехто з носіїв пробує ляснути проворного непосидька по потилиці, але Абдула тільки розкотисто-дзвінко регоче, викручується і катає униз.

– Янге! – знову кричить він радісно.

Янг сунеться назустріч, на душі одразу стає легше. От кого б він хотів зараз бачити – Абдулу!

Кинувся до нього в обійми:

– Ти що тут робиш?

– А ти? Від'їжджаєш уже звідси?

– Нема куди… І… нема до кого… – Янг одразу спохмурнів і зціпив зуби, щоб не розплакатись.

– Розказуй! Кажи, що трапилось… – Абдула тягнув його за руку далі від причалу.

Довелось розповідати – хоч почасти.

– Не журись. Будемо триматися вдвох – не пропадемо. Я ж теж сирота! Кругленький! Дядько, правда, є – ліфтер. Наркоман. Я в нього і живу, в комірчині під сходами. У мене знаєш який широкий тапчан? Удвох помістимось… А зараз наїмо-о-ся – щоб пузо тріщало! Я знаю тут близенько одну харчевню дешеву, там портові робітники харчуються… Ха-ха, ну й дурна буржуйка мені трапилася сьогодні! Пластмасовий гребінець продав їй за черепаховий. Кажу: «Це ж неабиякий, а з панцира трирічної слонової черепахи!» Повірила, ха-ха… У двадцять разів більше, ніж коштує той гребінець, увірвав! Бізнес! – і без того широкий рот Абдули розпливався в усмішці до вух.

– Ти не Абдула, а Абдурило.

– Ха! А з ними так і треба. Не знають, куди гроші подіти. Думають, що тут черепахами всі острови кишать.

– А я думаю: чого це ти летиш по трапу, ніби шию хочеш собі зламати? Ти від неї тікав!

– Ага. Ха-ха-ха!

Вони закінчували обходити напівкруглий пристанський майдан. Уже видно на розі майдану і вулиці вивіску «Тридакна» з грубо намальованим молюском. От і сама харчевня з банеподібною покрівлею.

– Ей, пірати! Зупиніться на два слова – у мене ноги не казенні, щоб за вами бігати, – почувся раптом знайомий голос.

Хлопці оглянулися. Янг одразу впізнав Пуола, і в животі недобре похололо. Пригадалися всі його витівки: як трощив американським бульдозером свою і чужі хатини в селі, як насміхався і знущався над односельцями на Гірському. «Хто він такий?» – прошепотів Абдула. «Земляк… Щоб його земля не носила…» – пошепки відповів і Янг.

– Здорові були! – швидко підійшов Пуол, подав руку одному й другому, як ровесникам. – Закуримо? – дістав з кишені штанів пачку, поляскав пальцями під денце, вибиваючи сигарету. Сам взяв її губами по-молодецькому і чванливо скривився, виставивши вперед нижню губу.

– Ми не куримо, – разом відповіли хлопчаки.

– То т-так вам і треба, мені більше буде, – заховав пачку. – А ти йди, іди. Мені ось з ним треба по-земляцькому поговорити. – Пуол обережно глянув на всі боки.

– Ми разом, і нікуди він не піде, – заперечив Янг.

– Що, не можу я пару слів сказати землякові сам на сам? – Пуол смикнув бородою і знову оглянувся. – Через п'ять хвилин відпущу.

– Янг, я замовлю і чекатиму тебе, – кинув йому, ідучи до дверей «Тридакни», Абдула.

Янг кивнув і похмуро втупився на Пуола.

Той стояв так, щоб причали з теплоходом залишалися в нього ліворуч і можна було туди скоса поглядати. Янга поставив спиною до «Тридакни», а потім, ніби передумавши, повів за лікоть у наполовину прочинені двері підворіття будинку, сусіднього з харчевнею. Виглядаючи на майдан, Пуол сказав:

– Я знаю, що ти сміливий і чесний. А чи знаєш ти, що на цьому можна заробити?

– Кажи, що тобі треба! Присмоктався, як п'явка… – Янг нетерпляче переступав з ноги на ногу. Накивати б п'ятами звідси! Але Пуол знову взяв його за лікоть, покрутив бородою.

– Мені хочеться, щоб ти заробив собі на черевики, а не ходив босий… – Пуол боляче наступив носком нового черевика Янгові на пальці, і той ойкнув. Хлопчикові вже хотілося вдарити його головою в живіт і поки Пуол корчився б і стогнав, утекти. – У тебе грошей скільки?

– Скільки є, всі мої!

– Дурень, я хочу знати, чи зможеш ти мені дати здачі. Щоб на місці й розрахуватися. А то в мене в-ве-лика купюра… Ось! – показав п'ятдесят доларів.

Янг дістав свої, навіть дрібні гроші. Пуол узяв паперові, перелічив.

– Замало… Але хай, іншим разом підкинеш мені ще якусь п'ятірку чи десятку. Значить, так: ось у лівій кишені в мене п'ятдесят доларів. Вони твої. У правій – вісім доларів, що ти дав, – мої. Вони будуть мені як здача з п'ятдесяти доларів. Щоб ти не втік з півсотнею, не давши мені здачі, я їх потримаю поки що в себе.

– Нема дурних! А тоді шукай тебе, як рибу в морі… Віддавай назад мої!

– Тихіше, дурень. У нас уже немає часу сперечатись. Он, бачиш, іде сюди джентльмен у кепочці з довгим козирком, у шортах і з рожевою косинкою на шиї? Рудий баул у правій руці…

– Ну… – припав Янг до щілини у воротах.

– Він зараз піде Портовою, ти – за ним, я – на відстані протилежним тротуаром, назирці. Коло будинку номер п'ятнадцять він візьме баул у ліву руку. Ти приноровися, щоб у цей час якраз опинився поруч з ним. Скажеш: «Може, вам допомогти?» Він повинен відповісти: «Нічого, нічого… Тут уже недалеко. У готелі відпочину». Ти: «А в який готель вам треба?» Він повинен сказати: «Санта-Клара». Ти відповіси: «Там уже місць немає. Вам треба в «Гонконг», ваш апартамент сорок перший». Повертаєшся назад і йдеш до мене по гроші. Усе запам'ятав?

– Усе.

– Будь дуже уважний. Якщо візьме баул у ліву руку не біля будинку номер п'ятнадцять або взагалі триматиме в правій – не підходь. Ну – йди! А то відстанеш… – Пуол злегка ляснув його нижче спини.

«Джентльмен» з рожевою косинкою уже йшов пружинистим кроком Портовою, лівим тротуаром, біля будинків з непарними номерами. Янг поглядав на будинки, прискорював ходу. Відстань скорочувалася… Заважала тільки стежити за незнайомим у шортах парочка, яка вийшла звідкись на тротуар і старанно тупотіла перед Янгом. Дев'ятий помер будинку… Одинадцятий… Янг оглянувся: метрів на двадцять позаду цим же тротуаром ішов гладенько прилизаний фертик з вусиками, покручував у правій руці стек. Пуол тримався на правому тротуарі далеченько. Ось уже тринадцятий будинок… Янг рішуче випередив парочку, закохані більше не йшли під ручку, а розмахували руками. Жінка здалася надто широкоплечою, з темними плямами поту між лопатками й під пахвами, довгій, схожій на індійське сарі, дивній сукні з рукавами.