Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 26 страниц)

Пройшов праворуч, за проводи, навпомацки назбирав ошмаття водоростей біля берега. Наприбивало з волі, а може, і в печері ростуть, на виході? Поробить маленькі «ляльки», в кожну загорне і шматочок водоростей. Будуть вони плавучішими… Навитягає з подолу й ниточок, поперев'язує згорточки, щоб не розкручувалися. По-своєму наперев'язує, з трипелюстковими бантиками.

Пливіть у білий світ, несіть звістку на волю!

3

Може, з годину, а то й більше подрімав, накрившись рогожею і прихилившись плечем до стіни. Боліли від холодного каменю стегна, нив хребет. Рогожа була волога, тхнуло цвіллю. Невідомо, чи допомагала вона зігріватись, може, відбирала тепло, просихаючи від тіла. Треба було забрати її звідси, можна використати якщо не на бік, то під бік, усе-таки не голий і слизький камінь. А краби, відчувши тишу, зовсім знахабніли: повзали по ногах, пробували викарабкатися вище. І доводилося їх відстрашувати або відбрикувати ногами, глушити ластом. Крабовий пляж…

Янг чиркав об виступ скелі лезом ножика, гострив, перевіряв жало на нігті. Виявив, що в нього не просто шматок рогожі, а мішок, на дні навіть зосталося трохи брудного, в мулі, друзу. Вивернув на лівий бік, а потім зійшов до води, виполоскав і викрутив. Можна перевернути дном догори, прорізати дірки для голови і рук – і будь ласка, одягай на себе.

Коли дивитися з Крабового пляжу, то праворуч від нього чорніє ще один грот. Великий він чи малий? З'єднується з Храмом чи ні? Янг відчував, що не заспокоїться, поки не обстежить його. Спочатку почне без дельфінів, а під кінець, може, й вони насміляться, підпливуть.

Залишив рогожу на пляжі, зайшов за проводи, надів ласт і ринув грудьми на воду, піднявши велику хвилю. Після трьох-чотирьох гребків піднімав праву руку вперед і вгору, відставляв праворуч – чи тут стіна? Знову гріб, знову мацав… Хоч ласт і один, але додавав хуткості. Переконався в цьому на ґулях: кілька разів сильно стукався лобом. Стіна потроху повертала в лівий бік, зрештою закінчилася тупим кутом, починалася стіна зліва. Видно, цей грот найменший з усіх обстежених. Дивна печера, не трилисник, а чотирилисник. Щось на зразок чинари, або інакше платана, часточки-лопаті загострені. Вихід, куди ведуть проводи, уявляється як черешок листу.

Через двадцять шість гребків обмацалася площадка чи поріг. Потримався трохи за бережок, відпочив. Знову плив і лічив гребки – площадка простягається до сорок першого гребка, потім знову здіймається стіна. Не встиг її помацати зо два рази, як вона зникла з-під руки. Ага. поворот… Ріг скелі гострий, як ніс у «Нептуна». Посунувся вперед і одразу обмацав стіну-втікача. Оглянувся назад – лампочки не видно, подивився вгору і ясно побачив дві великі зірки. Ні, більше! П'ять… сім… Отже, потрапив знову в Храм?

Можна навпомацки вернутися, обстежити виявлену площадку.

Мацав стіну тепер уже лівою рукою, підгрібав правою. Почув біля себе стримане «Пфу-ух-х…». Бобі підплив, його видих більш високий за тоном.

– Ну що, боягуз, засумував без мене? – Янг завернув за той гострий ріг і незабаром ухопився за початок площадки. Вилазив на неї з такою ж пересторогою, як і на ту, де перший раз спав. Уставав обережно – головою не стукнувся, виставив руки уперед, не зачепився ні за що. Так ступив два кроки, три… Наткнувся на стіну, хоч і не дуже круту. Пішов, мацаючи ногами, уздовж неї, виставивши поперед себе тільки ліву, а правою шкребучи по стіні. Стіна нерівна, та й під ногами теж то бугорки, то ямки. Не обстежував до кінця, перед черговим виступом повільно повернувся до води. Неширока, виявляється, ця площадка, але значно краща за ту, де спав. І лампочку добре видно, навіть латку стіни біля неї. Водоспаду майже не чути.

Тут і поселиться, швендяти більше не буде. Звідси і до Крабового пляжу не більше як п'ятдесят метрів. Добре туди пливти – просто на лампочку. А звідти? От якби й тут щось блищало…

Залишилось тільки попливти за тим мішком з рогожі, і на сьогодні буде все. Бо вже ноги-руки не слухаються.

Відпочивати треба, набиратися сили. Щоправда, звідки та сила візьметься, невідомо: їсти ж нічого.

Сів навпочіпки, потім ліг на живіт, щоб ногами вниз сповзти у воду. Але почув, як нетерпляче заскрипів, затринькав дихалом Бобі. Янг сів, у воді вже простяг до малюка руку.

– Пробачення просиш? Я не серджусь, дурненький.

Бобі щось тримав у зубах, сунув йому в руки… Маска від акваланга! З несподіванки Янг трохи не впустив її. «Ну й Бобі! Це ж треба…» А руки вже гарячково обмацували маску. Ремінчик цілий… Гума ціла… У склі, здається, тріщина… Навіть дві, вони схожі разом на літеру «ві»: «V». Будуть осколки триматися під тиском чи ні? Пропустять чи не пропустять тріщини воду? Зразу ж надів маску, зсунувся до Бобі.

Здається, нормально… Ех, якби ще щось було видно! Не знімаючи маски, посвистів Бобі і поплив просто на огонь лампочки. Про відпочинок забув одразу.

Бобі проплив поруч, потім позаду. Зрештою зовсім відстав, бо дельфіни тривожно засвистіли.

Не вилазив на Крабовий пляж, а посунувся повз берег, чіпляючись руками, до товстого провода. Віддихався добре, провентилював легені. Зловив кілька «ляльок», що наробив з Натачиної сукенки, сунув за пазуху. І пірнув, хутко перебираючи провід обома руками.

Цього разу спускався набагато упевненіше. Незабаром вода спереду ніби затуманилась, потім і добре посвітлішала. Ось уже ця просвітлина набула форми широкого й нерівного зверху пологу чи запони. Провід ліг на дно і пішов під низ цього пологу, і Янг випустив його з рук. Шипить полог. Вода крізь тріщини скельців майже не просочувалася в маску, добре було видно вже, що полог складається ніби з тисяч шнурків намистинок, розтягнутих від низу до стелі. Бульбашки-намистинки не більші ніж зернятка маїсу і світяться білим, мов ті лампи, що бачив у коридорі готелю.

У голові вже дзвеніло, кололо у вухах, під груди підверталася нудота… Ще підсунувся на крок ближче, ще… Бульбашки здіймаються не просто з дна, там щось покладено металеве, схоже на іграшкове, з низенькими бортиками і дуже довге, на всю ширину полога коритця.

Здавалось, що вода тут значно тепліша, наче на самій поверхні моря. І це насторожило більше, ніж нестерпний дзвін у голові та колючий біль у вухах. Але поспішав, як і раніше, метушливо намацав за пазухою «ляльки». Хотів голою рукою пропхнути їх на той бік гарячих бульбашок, але знову ж спохопився. Зігнувся як тільки міг на лівий бік і почав бовтати ногою, стараючись ластом проштовхнути згорточки на той бік заслони. «Ляльки» не слухалися, скакали угору-вниз, мов комарі, «товкли кашу». Кілька разів ласт доторкнувався до бульбашкового пологу, і по нозі ніби бігали мурашки. Устиг помітити, що самий край ласта скручувався і розтавав від бульбашок, як від вогню, шматочки відривалися і падали на дно.

Від болю у вухах уже хотілося кричати німим криком. Побачив, як скельця в масці зсередини раптом укрили червоні кров'яні патьоки. З якимсь відчайдушним диким жахом загріб руками, замолотив ногами (забув і за дороговказний провід!)… Наверх, швидше назад, до повітря!

І виплив наверх, але раніше, ніж треба, бо стукався, царапався об нерівний кам'яний навіс стелі, вкритої черепашками. Мало не в агонії драв нігтями стелю, боровся з бажанням видихнути, щоб не розірвалися груди. Повітря! Коли буде оте повітря?!

Мало не знепритомнівши, виповз трохи на Крабовий пляж, зірвав маску. Упав долілиць.

Під щокою і носом розпливалася тепла пляма крові. Поволі, як мокриця, повз кров'яний струмочок і з правого вуха…

Розділ четвертий

1

Радж біг до Амари. Коли на когось у сутіні натикався, бурмотів: «Пробачте!» – і ще більше підганяв сам себе.

Швейцар на дверях «Летючої риби» не впізнав його і хотів заступити дорогу – «Немає місць!» Але Радж так глянув на нього, так гребонув-відхилив з дороги, що той аж поперхнувся і розгублено став озиратися, шукати когось на допомогу.

– Аніль, підміни мене на моїх столиках! – крикнув комусь Амара в другій половині залу «і поспішив назустріч. Його теж вразило Раджеве обличчя. – Що трапилось? – одразу потягнув Раджа до службового столика, показавши буфетнику два пальці. – Розказуй…

Радж сидів деякий час, затиснувши голову долонями, важко дихав.

– Знаєш… Він обдурив мене! Обвів навколо пальця! А Натача прибігає… Пропав, не виплив!

– Хто обманув? Хто пропав? Кажи до ладу! – Амара сів поруч з Раджем, заспокійливо, як малого, погладив по плечу.

– Янг… Хто ж іще! Прокляте озеро… І треба ж було вам на нього підніматися!

Рука Амари ковзнула з плеча. Обидва мовчки безтямно дивилися на бокали з пивом, що приніс і поставив їм буфетник. Обидва згорбилися, ніби й на плечі Амари ліг неймовірний тягар лиха. Але не все було зрозуміло, і він, вимучуючи слова, розпитував більше, поки не уявив усе, що сталося.

– Що робити, Безсмертний? В мене більше нікого не лишилося… – Радж нагнув голову, з усієї сили затискуючи рот, скрегочучи зубами, щоб не застогнати. – Жити не хочеться…

– Насамперед візьми себе в руки. Незважаючи ні на що, треба жити. Треба! Тепер кожний чесний чоловік на обліку. Ми вже не належимо тільки собі, не можемо самі розпоряджатися своїм життям.

– Це в майбутньому. Ти мені скажи, що тепер робити?!

– Піти й постаратися хоч трохи відпочити. Треба дочекатись ранку… І будемо шукати… Одного не можу зрозуміти: чого він з акваланга вивільнився?

– Могло бути глибинне оп'яніння… Я ж йому нічого про нього не казав… Тільки про елементарну техніку безпеки… Хіба я міг подумати, що Янг буде опускатися на таку глибину? Сам, без будь-якої страховки!.. Я і то ще жодного разу на таку глибину не спускався.

– Іди, друже, додому. Поспи, якщо зможеш… Важкий буде завтра день. Я до тебе прийду, як тільки розвидниться. А вночі нічого не зробиш, нічим йому не допоможеш.

«Допоможеш…» Хоч би тіло знайти… Хоч би тіло…» – розпачливо думав Радж.

До пива навіть не доторкнувся. Пішов від стола мовчки, не попрощавшись.

2

Натача закінчила обдирати довгу, як пакіл, криву бульбу ямса. Порізала на кружечки, щоб обсмажити. І в цей час вернувся Радж.

– А я й забув тобі сказати… Макарони ж є зварені. Їж.

– Це я на ранок підсмажу, з собою візьмемо. – У Натачі тужливо тремтіли губи.

– У Крафта ще огонь горить – забіжу. Може, дасть «Нептуна» на завтра, – сказав Радж тихо, мов прибитий, і вийшов.

– Ага, сходи, – як господиня, погодилася Натача.

Піднімався Радж скрипучими сходами важко, по-старечому.

Для годиться постукав, але двері відчинив, не чекаючи відповіді.

За столом Крафта сидів, уткнувшись у папери, Судзір.

– А де містер Крафт? – запитав здивовано.

– Був, та загув… – неохоче підвів голову Судзір. Вигляд незадоволений: перешкодили. – Правда, завтра ще зможеш його побачити – буде тут з нотаріусом. І до Англії поїде.

– У гості? У відпустку? – все не міг очуматися від такої несподіванки Радж.

– Багато запитань ставиш. Кажи, що ти хотів…

– Я хотів… З хазяїном мені треба було б поговорити.

– Слухаю тебе. – Судзір подивився на ручний годинник.

– Так ти… так ви…

– Можеш говорити «ти», як і раніше. Я не кривдитимусь. Правда, були у нас сутички по роботі… Але де їх не буває? Служба є служба. А хто давнє пом'яне, той лиха не мине.

– Так що, у тебе тепер треба проситись… просити?!

– Ага. Ніхто не знає, хто в кого буде на поминках. Завтра решту паперів на купівлю-продаж підписуємо.

Радж помовчав, збираючись з духом і думками.

– Горе в мене… Янг утопився… На Гірському… Треба їхати шукати.

– О, боги… Коли ж це могло трапитись? Я ж учора його бачив.

– То вчора, а це – сьогодні. «Нептуна» проситиму… І щоб самого з роботи відпустив.

– Мені з тобою треба багато про що поговорити. Але зараз в тебе клопоти, і в мене. Цими днями неодмінно поговоримо.

– Так я про «Нептуна»…

– Візьмеш. Я тобі зобов'язаний, можна сказати, життям… Думаю, що потім усі витрати від простою наженеш. Так?

– Так, містере Судзір.

– Ну, навіщо так офіційно? Я хотів би, щоб стосунки між нами залишились дружніми. Бувай! – трохи підняв над столом забинтовану праву руку.

– На добраніч! Дякую.

«От як… Проковтнув Крафта і не поперхнувся. І де він грошей на це стільки взяв? Зарплата в нього була тільки наполовину більша за мою…

Червоні губи викажуть того, хто жував бетель. І сліпому видно: сам Судзір приклав руку до розорення Крафта. Інакше не говорив би про це з таким спокоєм і задоволенням. Навіть звістка про загибель Янга не вивела його з цього настрою. А хлопчик же щиро любив дельфінів, охоче, навіть надмірно допомагав Судзіру в роботі.

Тісно думкам у Раджевій голові.

Віддав тапчан Натачі, а сам, узявши дещо під бік, улаштувався на лавці у дворі. За всю ніч навіть і на мить не задрімав. Хворобливе уявлення малювало жахливі картини, і все про те, як гинув, топився Янг. «Я… Тільки я винуватий у загибелі брата… Не допильнував, не доказав того, що мусив йому сказати. А треба було всю увагу йому віддати – і за себе, і за батька, і за матір…»

І була така тяжка мить, так облягло серце болями і стражданнями, що хотів уже заподіяти собі смерть. Та застогнала, почала скрикувати уві сні Натача, і це трохи протверезило.

Пройшов у комору, поторкав Натачин лоб. Він був гарячий, аж палав, і Радж узяв рушник, пішов у душ, намочив. Вийшовши, послухав ще, як непокояться, плюхаються у басейні заполонені дельфіни. Рушник трохи допоміг, хоч і невелика була від того прохолода. Натача стала дихати рівніше, тільки схлипувала іноді тоненько, не прокидаючись. «Бідолашна дівчинка… Напереживалася… Нічого не сказала – може, на її очах загинув Янг?»

Рештки ночі прислухався, як Натача дихає. І те, що не залишився сам на сам зі своїми думками і переживаннями, а довелося турбуватися про іншу людину, врятувало його.

Переконавшись, що заснути не зможе, над ранок зарядив повітрям три комплекти балонів, підготував два акваланги і два костюми – собі й Амарі, бо зріст його знав.

Ці три комплекти балонів і той запасний, що десь на Гірському – чотири. Повинно вистачити надовго.

3

Уранці Натача встала майже здоровою, жару не було. Поки Радж з Амарою готувалися в похід, виносили все що треба на берег затоки, поки спускали тельфером до води «Нептун», прилаштовували до корми мотор, Натача збігала в булочну, аж у центр міста. Їх троє, Абдула – четвертий. Тога – п'ятий. Компанія назбиралася велика, і треба буде пробути на Гірському, може, цілий день. «Горе горем, а людині все одно треба підкріпитись», – міркувала вона по дорослому.

Коли пливли до Гірського, Радж про все розпитував Натачу – аби не мовчати, не залишатися сам на сам з думками про Янга. Спочатку про ялик запитав: «Де залишили?», потім: «А де Абдула чекатиме?» Помовчав, поприглядався до панорами Кампонга, і знову: «Не казав Янг – добре він заряджав балони, повністю? Який був тиск на манометрі?» Натача відповідала, але коротко й ніби неохоче: настрій був пригнічений.

Домовленості, де приставатимуть до Гірського, не було, і Амара спрямував ліворуч від Кампонга, а потім узяв ще більше в море, щоб обійти попереджувальні буйки на смугастих бочках біля табору. Здалека буйки здавалися якимись комашками, що поснули на воді.

– Це і є той табір? – покричав Радж.

– Ага-а! – крикнув і Амара.

– А де ти причалиш? Там ще є селища?

– Немає! На чистий берег висадимося!

– Розвертайся назад!

– А що таке?

– А те-е! Я вже раз приставав до безлюдного берега, з яликом. На Раї! Так мені – от! – показав Радж на шрам-місячник під лівою щелепою. – А ялик проламали і втопили. Давай до причалу.

Амара зробив коло у бік відкритого моря, покерував до Кампонга. Але не витримав, усе-таки прокричав Раджу:

– Порівня-яв! Там же контрабандисти були або пірати!

– Тут теж… Ще невідомо хто!.. А коли щось з «Нептуном» трапиться, Судзір у в'язниці згноїть!

Додав усім тривоги Радж. Він і раніше відчував, що з цим табором не все просто, а підслухана розмова Піта з Судзіром і зовсім насторожила. Бо надто вже настирно ліз Судзір у компаньйони до Піта і дуже відбрикувався від цього Піт! Може, табірники і наукою займаються, хтозна. А якщо та наука тільки камуфляж, як і Судзір підозрював? Може, вони справжнісінькі хижаки, здатні не тільки на викрадення дельфінів. У таких людей нічого святого за душею немає.

Спочатку побачили Абдулу – сидів на причалі, а потім і ялик. Упритул до ялика підплисти не змогли, він був густо обставлений човнами. Вибрали місце, де вільніше, біля містків, уклинилися і закинули кормовий ланцюг за причальний залізний прут, прикутий до дощок уздовж усього причалу. Старанно замкнули на замок.

– Ти чого тут? – першою вискочила на дошки Натача.

Абдула, мабуть, закляк сидячи, бо вставав незграбно, крекчучи і тримаючись лівою рукою за поперек. Права була засунута за пазуху.

– Я ж тобі сказала: залишатися біля акваланга і балонів! Там ночувати!

– Я їх замаскував у кущах… – сказав Абдула, підходячи і здоровкаючись з усіма. І відразу перейшов на плаксивий голос: – Ага, тобі гарненько! Кинула-ринула все і побігла! А я сам на голому камінні… У дикому лісі, серед звірів.

– Пугача злякався чи сича… А там, може, хтось покрав і акваланг і балони.

– А я Тота прив'язав до акваланга.

– От знайшов сторожа! Сконав десь там з переляку… – Натача поглянула на обличчя Абдули, на його руки. – Справді, дісталося тобі. Руку чого так тримаєш? Ану, покажи!

– Тихо, я сам! – Абдула почав допомагати лівою, вивільняючи праву з прорізу манишки. – От… Як колодка напухла… Переламав, мабуть, зі скелі падаючи, як у Кампонг уночі пробирався.

– Так ти присмерком звідти утікав, не чекав до ранку?! Оце так-так, добре, що не зламав собі шию… – У голосі Натачі відчулося трохи поваги. – Хіба ти бачиш, як кіт, уночі?

Натача обережно обмацала його руку, але все одно на опухлому місці залишилися білі ямки від пальців. Абдула роззявляв рот від болю і тільки охкав.

Повела його до Раджа, який розмовляв з незнайомцем, стоячи біля купи розвантажених речей. Трохи поодаль від причалів під деревами рибаки лагодили сітки, і незнайомий, говорячи з Раджем, весь час обертався до них і навіть рукою показував або підкликав ще когось.

Радж теж обмацав Абдулову руку, обережно покрутив кисть у боки.

– Поки женитися – загоїться. Може, якась тріщинка де-небудь і є, а найімовірніше порвав зв'язки або розтягнув. Добре було б до якоїсь дощечки прибинтувати, прив'язати, щоб рука цілком відпочивала.

– Бабу[18]18
  Бабу – шанобливий додаток до імені індійця, на зразок «пан».


[Закрыть], я знаю такі кущі… Прикладеш листочків – і опух спаде, і рана швидко заживе, – сказав незнайомець. – Будемо йти в гори, то я покаяїу.

– Гаразд, Даяле, гаразд. Клич того другого… Як його – Мамада? І розбирайте речі.

Абдула не збирався шукати дощечку, буркнув: «І так заживе як на собаці…» – і знову сховав руку за пазуху.

Вистачало вантажу всім: два акваланги, три комплекти балонів, два гідрокостюми, вісім рятувальних кругів, твердих, залитих пінопластом, дві дошки, два металевих штоки, ласти, маски, торба з харчами, бухта нейлонового ліня завдовжки метрів сто, два важких підводних ліхтарі у водонепроникних боксах. І… носилки для перенесення дельфінів: дві бамбукові жердини, з'єднані шматком парусини. Ніхто не запитував, для чого вони. Носіїв це не цікавило, а діти здогадувалися. У носилках думали нести назад Янга. Коли знайдуть тіло…

Захований Абдулою акваланг і балони довго шукали б, якби не Тота. Абдула не міг пригадати, куди затягнув їх уночі і закидав ломаччям і листям. Але почули тоненьке і хрипле, як на останньому диханні, скавучання собачки і пішли на голос. Побачили його і жахнулися: Тота так заплутав і закрутив за ніч поводок, що нашийник ледве не задушив його. У багатьох місцях поводок був погризений, пожований.

– Бідолашний… – Натача розплутувала і ніжно лащила Тота. У собачки знайшлося ще сили, щоб лизнути її в ніс. – Ти хоробріший за деяких боягузів.

– Знайшли вартового… Якби хтось тут був, то не пройшов би повз нього, повернув би на скавучання, – додав Амара.

Абдула морщився і одвертав обличчя, щоб не бачили очей.

Радж насамперед обстежив Янгів акваланг. Він був без ніяких пошкоджень, навіть резервне повітря було. Запасні балони теж заправлені як слід – 150 атмосфер тиску.

4

Поки зробили з тих восьми рятувальних кругів і двох дощок щось схоже на пліт, минуло чимало часу. Складність полягала в тому, аби примудритися усе зв'язати, розмотуючи один кінець ліня і не ріжучи його на шматки. Такого на островах Веселого архіпелагу не купиш, треба спеціально замовляти у Малайзії або навіть у Гонконгу. І треба було умудритися, щоб пішло на зв'язку не більше двадцяти метрів. Решта, більша частина, ліня послужить за рятувальний кінець. Прив'яжуть його, скажімо, до пояса Амари, і Даял сидітиме на плоту, травитиме потроху, відпускатиме – страхуватиме хлопця. І буде прислухатися, щоб не пропустити ні найменшого сигналу, посмикування. Три ривки – термінове підняття наверх. Піднімати треба буде хлопця із зупинками-передишками, щоб не схопив кесонну. Інструктував Радж Даяла і все-таки боявся, щоб не наробилося лиха ще більше, бо Амара спускатиметься під воду вперше (те, що пірнав у дитинстві в лагуні Біргусу, – не береться до уваги). Був момент, ще коли в'язали пліт, що Радж хотів оголосити: «Сиди хлопче, і не рипайся… Сам полізу». Але зрозумів, що Амара дуже скривдиться. Навіщо ж тоді було город городити, кликати його з собою? Навіщо було тягти з собою в гори стільки зайвих речей, спорядження, витрачати кошти на носіїв? Міг би Радж сам обплавати все озеро, і пліт не знадобився б…

І от по озеру повільно сунеться пліт. На ньому сидять три чоловіки, Радж і Амара в комбінезонах і аквалангах, а Даял – без нічого. Гребуть і руками, і ногами з ластами, прямують у бік острівка. Натача і Абдула дивляться, щоб бути урівні з ними, видираються берегом у бік південної кручі. То Натача, то він не витримують, кричать зверху плотарям, куди пливти, у який бік гребти, щоб потрапити якраз на те місце, де виплив і кружляв Янгів акваланг.

А потім вони сідають на самісінький краєчок кручі, спускають униз ноги і не зводять очей з плота. Що там діється? От – понадягали уже маски, узяли в руки важкі ліхтарі й штоки, кинулися спинами у воду… От – дядько Даял, розчепіривши ноги на дошках, перебирає в руках лінь, відпускає його дедалі більше і більше. Зрештою стає на коліна, потім сідає, а лінь тримає, хоч він увесь розмотався… От – натягується вже лінь, а пліт починає пливти то вправо, то вліво, то крутиться на місці навколо себе і навколо якоїсь латки води. Ніби гігантський поплавок величезної, як на кита, вудки. А раптом і справді візьметься якась потвора, і пліт-поплавок заходить, заскакає, як шалений, а потім косо стрибне під воду?

«Як це стрибне? – жахається Натача. – Там же не принада… Не черв'як… Там же Амара прив'язаний!» – дівчинка аж головою хитає, щоб відчепитися від страшної уяви.

І знову дивляться на пліт-поплавок, злившись зі скелею, закам'янівши. Дивляться і чекають дива. З води повинні виринути утрьох, а не вдвох. З ними і Янг буде, живий і здоровий, навіть зарегоче на все озеро: «Ха-ха… от і я! Ну й пожартував же я з вами!..»

Ніяк не можна було уявити хлопця мертвим.

А пліт описує все ширші круги. А сонце пече в потилиці дедалі нещадніше, і в Натачі і Абдули болять голови, стукає в скронях. Час повзе так повільно, що хочеться закричати не своїм голосом, аби щось зупинити або прискорити, зруйнувати нестерпну тишу. Натача засовує в рот пальці, з усієї сили натискує зубами на кісточки…

«Ну що-о, ну як там?» – хочеться кричати й Абдулі. А кому крикнеш? Лопаються тільки, може, сотнями бульбашки навколо плота. Інколи бульбашок не видно, лопають десь якраз під плотом.

І раптом побачили, що Даял схопився на ноги, став перебирати руками лінь, кидав його собі під ноги петлями. Радж і Амара, отже, пішли на підйом…

І знову час ніби застиг на місці, сонце завмерло над самісінькою головою, не хоче ступити убік ні кроку. Нещадне сонце, убивця-сонце… Натача і Абдула схоплюються на йоги, і хлопець враз захитався і трохи не впав, Натача його підхоплює. Дивляться на Даяла, запитують у нього, запитують у озера – німо, без голосу: «Ну що-о там? Що-о?!»

І раптом разом з бульбашками коло плота з'явилися чорні м'ячики голів, блиснули скельця масок. Радж і Амара випливли водночас, Даял допоміг їм вилізти на пліт.

Без Янга випливли!.. Посідали на краєчок, нахиливши голови, і… мовчать!

Натача розридалася. Абдула підтримав її за плечі, посадив на землю. І в нього текли по щоках сльози, і він не міг нічого з ними вдіяти, хоч старався стримуватися.

Мовчать хлопці на плоту. Ось один, а потім і другий повільно стягують маски і знову сидять, зігнувшись. Даял стає на коліна і просить Раджа підняти ногу, розстібає в нього один ласт. Гребе Даял ластом, поволі керує до берега – туди, звідки й відпливали на пошуки.

Натача і Абдула нічого не кричать їм, не запитують, підтримують одне одного і пробираються верхом, бредуть туди ж. Там, схрестивши руки на грудях, стоїть мов укопаний другий носій, Мамада. Стоїть і аніскілечки, мабуть, не переживає:, чуже горе ніби й не горе. Його найняли не плакати, найняли на цілий день, і він терпляче відробляє час.

Вийшли Амара і Радж на берег, похитавшись на каміннях, поковзавшись ластами. Радж одразу зняв і другий ласт, вибрав великий камінь і сів. Даял поглядав то на Раджа, то на Амару, чекав дальших розпоряджень. А вони нічого не говорили, Амара відкинув кілька каменів, розчистив площадку і ліг лицем до землі на теплий пісок. На ногах в Амари були два ласти, коло Раджа лежав один. Зате на плоту були два… Два, а не один!

– А той зайвий – чий? – схопила його Натача, підбігла до Раджа. Упала на коліна, почала водити пальцями по рубчиках, ребрах ласта. А пальці тремтять, тремтять!..

– Янгів… ласт… – вимучив Радж. – Застряв у розколині під водою… А самого засмоктало, мабуть, під землю… Там така вертушка, вода вирує…

Абдула відв'язав од запасних балонів Тота, взяв на руки, бо той усе поривався, ставав дибки. Підійшов до Натачі, сів навпочіпки і теж поторкав ласт.

– Ви з Янговим аквалангом, як виловили з води, нічого не робили? – зітхнувши, запитав Ради?

– Ні, – за обох відповіла Натача, витираючи сльози.

– Ремінь поясний нормально розстібнутий. Отже, сам, свідомо розстібнув під водою. А може, й несвідомо… І ласт акуратно відстібнутий. Янг був п'яний!.. Глибинне оп'яніння – є така підступна штуковина.

– Про це озеро в нас різні легенди ходять… Страшні! – Даял потупцював і теж сів на камінь. – Нібито на дні живе дракон вогненний. Часом як дихне – дим і пар шугають! Усе з'їдає дракон, що потрапить живе в озеро, і реве: «Ма-ал-о-о!» Тому й риби тут майже немає, і люди не хочуть поселятися, бояться навіть ходити сюди.

– Тут було так… – озвався нарешті і Мамада. – Кидали рибалки пляшки під кручу… Так наливали води й затикали, щоб пляшка ніби тонула, ніби плавала. А через тиждень виловлювали… о-он там, коло Гірського, – не оглядаючись, Мамада показав за спину. – І навіть на захід туди, коло Зубів Дракона… Як течія тягне.

– Радж… Миленький, рідненький… Сьогодні. треба шукати, не чекати цілий тиждень! У морі шукати, коло берега… Може, і Янга туди винесе. Там, певно, річка підземна.

– Будемо, Натачо, будемо…

– Але ж людина не пляшка, – сказав Амара, не підводячи голови.

– Будемо шукати… Хоч надії ніякої… – хрипота перехопила горло Раджа.

– Так що, пліт розв'язувати? – спитав Даял.

Радж хитнув головою.

Саме враз було б підобідати, сонце давно ополудні. Натача знала, що ні Радж, ні Амара навіть не перекусили, крихітки зранку в роті не було. Але на пропозицію похитали головами. Носії мовчали, бо ніхто з ними, наймаючи, про харчі не говорив. І Натача погодувала зі своїх запасів тільки Абдулу і Тота.

5

– Он вони… Зуби Дракона… – кивнув Мамада вправо, навіть рукою показав. – Літні люди розказують… Рибалки якось спробували закинути сітки в озеро. Ледве втекли… Дракон так розгнівався, так плювався камінням навздогін… А потім не було чим шпурляти, так він зуби виплюнув.

Унизу, ніби на першому поверсі берега, панував кам'яний хаос, а праворуч, куди ткнув рукою носій, гостроверхих і тупих брил-скель було навалено купами.

З води теж стирчало кілька гострих, мов кипариси, зазубрин-шпеників. Чорні, височенні… Між ними було накидано і малих, ніби покришених. У закутках, лабіринтах і вимоїнах між ними море збивало білі коктейлі.

– Ми з Янгом не тут спускалися… Туди, ближче до табору, – сказав Амара.

Після переходу, видирання по каміннях усі дихали як загнані. Вантажу стало більше, довелося нести ще і Янгів акваланг, його запасні балони.

– Прийдемо і туди… Вірніше, вони підійдуть. Ви потроху переносьте і переносьте речі берегом, – звернувся Радж до носіїв. – А ми морем. Під водою пропливемо, а ви зверху дивіться, прибій дивіться… – і згріб жменею краплі з лоба. Хотіли з Амарою зекономити час, не скидали гідрокостюмів, але, видно, даремно: запарилися зовсім. Струмочки поту лоскітливо дзюрчали по жолобку на спині, по ногах. Хотілося швидше залізти в морську прохолоду, але було й небезпечно, у такому стані можна й простудитися.

Поміняли в аквалангах балони на запасні і полізли з ними вниз. А носії і Натача з Абдулою злазили повільніше, подавали одне одному руки, спускали речі. Поки попереносили все на більш-менш рівне місце і зробили перший привал, бачили, як випливали Радж і Амара, а потім зникли під водою надовго.

І тоді понесли речі на нове місце, ближче до табору, звідки ледь чутно долинало чахкання двигуна.

6

Радж і Амара пливли зигзагами, то забираючи далі в море, то повертаючи до берега. І чим більше наближалися до табору, тим чистішим ставав берег, меншало каміння і тим крутішим здиблювався на відступі другий, гористий берег.

Обрив під водою теж був крутий, підводна стіна, мов різнобарвна палітра: на коралах жили, горіли, злегка тремтіли щупальцями-пелюстками тисячі червоних і рожевих квіточок – живих поліпів, ніби притрушених білою маніоковою мукою. Дивовижний підводний пейзаж захоплював Амару, він забував, чого знаходиться під водою, куди пливе. Усе видно й без ліхтарів, і він раз у раз зупинявся, завмирав у дитячому здивуванні: рожевий кущик з гілочками виявлявся живим! Пливе, сам не знаючи куди… А який величезний омар сидить на стіні, які клешні! А морські гребінчики, схожі на двійчасті гаманці, виявляється, можуть рухатись, а не лише лежати! Тільки-но наближається до них морська зірка, шмигають убік, здіймаючи хмарку каламуті. І як вони чують, оті зірки?! «Далі! Вперед!» – махає йому Радж, і вони знову пливуть, оглядаючи дно і особливо уважно всі виямки на дні і під берегом, зарості коралів.

Амара мимоволі весь час забирав управо, у відкрите море, втрачав берег-орієнтир, і Радж помінявся з ним місцями, тримав його ліворуч і раз у раз притискав ближче до берега. Підводний компас був тільки у Раджа. Але швидко і сам Радж повернув на глибше, бо побачив залізний строп, який тягнувся з дна, мабуть, від якоря, на поверхню. Що це таке? І тільки випливши, побачили попереджувальний буйок з бочок. Отже, вони допливли до забороненої зони?.. А де ж сітка? Ніякої сітки між буйками не натягнуто, дельфінів тут тримати не можуть.