Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 26 страниц)

Розділ восьмий

1

Абрахамс вернувся з клініки Ентоні Рестона і сказав, що лікар зможе прийти тільки увечері. Чого йому так уже летіти до мертвого, коли в приймальні чекають живі пацієнти? Тим більше що віддала богові душу навіть не людина, а…

Порадившись з Раджем, Абрахамс пішов з лопатою на мис Кіптюра, який трохи прикривав від морських хвиль вхід у затоку і рукав-канал. Там і вирішили поховати Джейн під пальмою, недалеко від естакади, по якій електротельфером до води спускали «Нептуна».

Почав копати могилу Абрахамс, потім прийшов на допомогу і Радж. А поки старий не вилазив з ями, Радж ні дів поруч із кучугурою сирого піску і слухав, як той філософствує.

– От скажи, тварину бог створив. Розумна, мозок навіть великий, кажуть, як у людини. А сказати нічого не може! І рук немає, щоб пальцем на щось або на когось показати. Не можуть дельфіни пристосуватися до нашого життя.

– А ми до їхнього можемо? – кидав репліки Радж. – Теж ні… Ви подивіться, як їм добре у воді, як вони плавають, як усе в них пристосовано до води. Тільки що зябрів немає, дихають, як люди.

Радж ліз у яму, Абрахамс сідав на його місце.

– Це правда. Куди бог на яке місце призначив тебе, там і сиди, не рипайся. І в людей отак… – Абрахамс розтирав коліна – занили від того, що побув у сирій холодній ямі, – і морщився.

– А як же тоді пояснити, що люди борються за кращу долю? Не чекають ласки від господарів-роботодавців, а домагаються від них і зарплати кращої, і кращих умов праці. Страйки влаштовують, коли щось не так.

– Це їх нечистий, злий дух підбиває на непокору.

– От раділи б кровопивці, якби вас почули. Ви всі їхні дії готові заздалегідь виправдати: мовляв, від бога це, терпіть, люди, покірливо, інакше це й проти бога бунт.

– З господарем можна і полюбовно домовитись. Розум, як і пов'язка на стегнах, у кожного свій.

Абрахамса в голові відклалися догми раз і назавжди.

– Абрахамс, Абрахамс… А коли багатій і слухати вас не захоче, одразу поліцію викличе? То, може, оті власники заводів, готелів, капіталісти, всякі мільйонери – і є злі духи? Бо вони ж самі змушують людей страйкувати, не дають людям добре жити, заробляти.

– Терпи – і потрапиш у царство небесне. Бо все від бога.

– Значить, у тому, що є багатії, мільйонери і є безробітні, жебраки, винен бог? Один панує-бенкетує, на нього працюють сотні – так і повинно бути? Один їсть, а інший тільки слинку ковтає?

– Еге, так було і буде. Без волі бога навіть волосинки з голови не впаде.

– От… – скубнув Радж п'ятірнею себе за чуба. – Будь ласка, штук п'ять волосин вирвав. Так це я їх вирвав чи бог?

– Бог підбив тебе на це – вискубнути.

– Бог зробив так, щоб проти нього бунтували?

– Ну, не бог, то злий дух.

– Крім святих книжок, ви що-небудь читаєте? Що на світі діється, знаєте хоч трохи?

– Уся мудрість у святому письмі. У християн – у Біблії, у мусульман – у Корані, в індусів – у книзі Вед. Так навіщо більше що-небудь читати? Зате я радіо слухаю, часом такі цікаві проповіді передають…

– Ну а про соціалістичні країни ви чули? Там немає вже багатіїв-експлуататорів, народ сам собі господар. Бог захотів, щоб так було? Ви ж кажете, що все від бога.

– А-а… Там самі безбожники живуть.

– Не думаю, що самі безбожники. А якби навіть і так, то можна, видно, і без бога багато чого досягти?

– Гм, кхи… Дай краще я покопаю, а ти. посидь у затінку. Напекло тобі голову.

– Не бійтеся за мою голову.

– Думаю, нижче рівня води не треба копати.

– Не треба… Гарне місце вибрали для Джейн – під пальмою… – Радж обіперся руками об краї, відштовхнувся ногами і спритно викинув їх наверх. – Так-от, папо Абрахамс, пояснювати все, і добре, і погане, що робиться на світі, волею бога не можна. Ви ж знаєте, я з Біргуса… Так от: немає вже Біргуса… Точніше, Біргус залишився, але там уже господарюють американці, острів продали їм. Американцям потрібен тільки острів, тільки земля для бази. А люди, що на острові, заважають, їх і викинули, як тухлу рибу.

До них підійшов Гуга. Постояв, позітхав: «Бідна Джейн…», пішов знову.

Докопали могилу, пішли по Джейн, яка лежала під покрівлею в затінку, прикрита рогожкою. Поклали на носилки, перенесли на мис, не відкриваючи.

Увечері прийшов лікар. При розтині були присутні Абрахамс і Крафт, Радж підійшов трохи пізніше, наміть гідрокостюма не знімав після підводної прогулянки. Лікар розтинав, розглядав, відразу ж робив зауваження, дивувався, що у дельфінів усе, як у людей. З'ясувалося, що Джейн померла від великого внутрішнього крововиливу у ділянці шиї. Найімовірніше, що її вдарили тупим предметом. Ніяких прикмет отруєння виявлено не було.

Лікар помив руки, одержав готівкою, підхопив свою сумку і пішов. Час – гроші, а він і так затримався тут.

Абрахамс залишився сам засипати могилу. Крафт і Радж ішли з мису разом, мовчали.

– Кажи свою думку: хто міг ударити? – нарешті обізвався Крафт.

– Гуга не міг, він любить дельфінів. Судзір?.. Важко сказати. Думаю, що ні.

– А самі дельфіни не можуть?

– Ну що ви! Хіба, може, навмисно якось.

– Хоча б ненавмисно.

– Може, підлізла якраз. Дорослі стрибають через бар'єр, крізь кільця. Дік триста кіло важить, уявляєте, який може бути удар? Та ще сконцентрований на рострум.

Кілька днів Радж був у напруженні. Чекав якоїсь каверзи від кожного туриста, особливо від охочих до підводних прогулянок. З крисом не розставався ніколи. Гарпуна зі знаком тріади заховав на полицю за різний непотріб.

Коли трибуни головної арени заповнювалися глядачами, Радж непомітно обмацував поглядом кожного відвідувача, навіть жінок і підлітків. Але робити це перед кожною виставою не вдавалося, вільних хвилин було мало.

Під час деяких вільних вечорів годину-дві займався з Гугою. Дорослий хлопець, а прийшов у дельфінарій, не вміючи ні читати, ні писати. А гроші лічити вмів – до ста… Був від природи кмітливий, хоч і затурканий, всю науку схоплював на льоту. Хвалив його Радж за успіхи, подарував йому навіть кулькову ручку, і Гуга болісно усміхався. Вигляд у Гуги був нездоровий, наче сонний, під очима синіли підкови. Варто було щось раптом гучно сказати, як він увесь здригався. Від різкого несподіваного стуку він мало не втрачав свідомість.

– Не сплю я, Радже, майже зовсім… Уже понад місяць, і кожної ночі все гірше. Лежиш, очі заплющені, а в голові що завгодно роїться, і думки всякі, думки… Замучуся до ранку від думок. Встаєш, а голова наче розпухла, важка – на плечах не втримати, аж на всі боки водить… Годую дельфінів і боюся: от-от пірну в басейн…

– У тебе нервове виснаження. Тобі треба пити на ніч якісь порошки, щоб заснути. – Радж підливав йому в склянку чаю, підсовував ближче цукор та галети і, хоч той відмовлявся, змушував пити і їсти ще.

– Порошки… На порошки гроші потрібні. Усе, що одержую в Крафта, мамі віддаю. Нас шестеро у, матері… Було семеро, але один братик утопився. Може, з рочок йому було.

– Як це… з рочок – і втопився? Він же не ходив купатися у такому віці?

– Де там купатися… Він ще й ходити не вмів, ніжки тоненькі, криві… Ми у джонці живемо біля сьомого сектора, ближче до пристані. Там ціле селище таке на воді, ти ж, мабуть, бачив… Мати залишила малого на двох старших. Три роки одному, а другому – чотири… Ну а сама побігла на пристань риби купити. Уранці не було… Приходить, а малий висить за бортом голівкою у воді… за ніжку прив'язаний… Вивалився… Так ті двоє, значить, сплять, а малий висить за бортом, утопившись… У нас ще двоє між тими трьома і мною, я найстарший.

А тих двох якраз не було: побігли в місто чи на пристань пожебрачити чи перепродати щось. Комерсанти!

– То як ви там, на човні, восьмеро розміщуєтеся? Там же, мабуть, і сидіти тісно, а не тільки лежати.

– Половина човна з піддашком. Батьки з малими внизу, а ми втрьох у гамаках висимо. Не сон, а…

– Ти не ходи кожного разу додому, можеш і тут, зі мною, коли переночувати. Зробимо другі нари.

– Не знаю, Радже, що робити. Ти мені – як брат. Але ж і тобі увесь час надокучати не хочеться. Може, я тобі неприємний, а буду мозолити очі.

– Облиш!

– Я знаю, як це важко, коли не можеш терпіти якусь людину… Я побачу Судзіра, і в мене вже пухирі червоні вискакують на шкірі… Слово честі! Аж трясе й тіпає… Якби десь знайти якусь роботу, я пішов би звідси. Тільки із-за Судзіра пішов би! Хоч тебе мені й шкода… Люблю я тебе.

– Я розпитуватиму то там, то там у місті. Може, щось і трапиться.

– Ти вже закінчуєш оте карате чи тільки почав заняття?

– На середині програми. Ще з місяць ходитиму. А шпігелі вчитися карате можна все життя… Скажи, яку б ти хотів роботу?

– Будь-яку, Радж. Аби самому не здохнути і що-небудь матері давати.

– А батько в тебе є?

– Є. Вантажник у порту. Але в нього така робота – Навперебій. Буває, що й по кілька днів нічого не приносить. У Свійттауні бачив крани у порту?

– Ну?

– Кажуть, тут один такий встановлюватимуть. А коли поставлять, то вже ніякого заробітку не буде… Скажи, а джіу-джицу – це те саме, що й карате?

– Майже.

– Радже, ти не заїдайся з Судзіром. Він дуже небезпечна людина, знає прийоми джіу-джицу. І він м'ясо їсть… Щодня їсть м'ясо – уявляєш? Він дуже сильний, не дивись, що такий худий.

– Про м'ясо звідки знаєш?

– Сам бачив. Уранці перед виставою виймає таку коробочку, як з-під цукерок, пластмасову… А там шматочки сирого м'яса, посолені, з приправами, з часником. Ковть, ковть! Не жуючи… Від нього часником за милю чхне. Я й не знав би, що там, у коробці. Але якось… Він же примушує, щоб і в його «резиденції» я прибирав… – Витирав стіл і зіпхнув ту коробочку. А вона бенц – і розкрилася на підлозі. Дивлюсь – м'ясо… А Судзір почув стукіт коробки, заскочив, пронизав мене очима, як шилами: «Що впало?» Я показав на коробку з м'ясом, а він зітхнув з полегшенням: «А я думав…» – і похапав зі стола дельфінчиків-сувенірів, повкидав у свій «дипломат», замкнув.

– Я чув, що дехто мишенят бере у китайських аптеках, живцем ковтають.

– Бр-р… Радже, а яке м'ясо на смак? Я ще ніколи не куштував.

– Коли-небудь я запрошу тебе в шикарний ресторан. Посидимо, як якісь панки, м'ясо будемо їсти, вино пити…

– Ой, Радже! Розказуй, може, хтось і повірить.

– Повір. Буде таке.

Там, де всі радіальні вулиці міста сходяться, утворився трохи сплющений майдан з фонтаном посередині. Фонтан так собі, нічого особливого, забавні тільки четверо пухкеньких бронзових діток посередині. Одне забралось на дельфіна, ще двоє лізуть, спихаючи вершника, четверте годує дельфіна рибкою. Із сопел, які встановлені скрізь по борту фонтана і утворюють круг, з шипінням вивергається вода. Струмені злітають угору і падають на хлопчиків і дельфіна – з усіх боків падають усередину. Часом напір води зменшується, струмені води не дістають до фігур, і бронзові хлопчики ніби лисіють, обсихаючи, чітко видно на них білі смуги і патьоки солі (вода у фонтані морська), ніби хтось цих безкривдних ангелочків розмалював білилами.

_ Тільки коли найжаркіше – площа стає пустою, а так на ній завжди людно. Люди ходять навколо фонтана. Окремі закохані парочки довго сидять на гранітному бережку, забавляються з водою: то полощуть руки, то затикають котресь сопло, оббризкуючи одне одного. У воді то тут, то там просвічуються монети, за кожну з них, визбируючи пізно вночі, б'ються хлопчаки, а сентиментальні туристи знову й знову кидають. Є там і зілля, в одному місці розпласталося на воді якесь кругле листя, плавають перісті риби-папуги.

Особливо бурхливі людські приливи, коли висипають на вулицю глядачі з кінотеатру, що поблизу, або сунуть потоком на нічне шоу в «Кракен». Чомусь багатьом ще хочеться обійти хоч одне коло на майдані, потовктися в натовпі, заглянути в крамнички з сувенірами або в бари-забігалівки. А ще тут і базарчик, і чорний ринок, на якому відбуваються блискавичні угоди на контрабандні товари. У вируючому натовпі та багатомовному гомоні робиться це непомітно, а для грошей закони не писані. П усякому разі поліцейські, що інколи з'являються тут, не помічають або не хочуть помічати нічого протизаконного.

Коли Радж повертався із занять у містера Ромеша, де брав уроки карате, він теж заходив до фонтана. Від тієї приватної школи карате, яку відкрив Ромеш у одному з підвалів будинку сьомого сектора, до майдану – лише якихось метрів двісті. І Радж сідав на бортик фонтана. Приємно було посидіти, слухаючи лагідний плескіт і шипіння води, відчувати, як утома залишає розвереджені й натруджені суглоби, затихає біль у м'язах. Давав містер Ромеш навантаження максимальне, кімоно щоразу доводилося вивішувати сушити від поту, а то й прати.

Сидів розслаблено, бавився з водою і в думках перебирав Ромешеві повчання. Щоб добре служити своєму народові, треба бути фізично досконалим. Тільки така людина може і за себе постояти, й іншому допомогти, і народові користь принести. Ромеш ледь не молився на фізичну досконалість людини і бачив у карате і порятунок, і зброю в боротьбі за краще майбутнє народу. Смішний і наївний Ромеш: нібито небо можна проткнути кулаком! Та прийомами карате можуть досконало володіти й вороги народу, всякі кровопивці та пригноблювачі.

Одне добре: завдяки гурткові познайомився з кількома порядними хлопцями-вантажниками з порту, електриками з готелів, музикантами з ресторанних оркестрів, офіціантами, матросами з рятувальної служби. Прості, наські люди.

Погляд Раджа ковзає по обличчях. Механічно відзначає, хто місцевий або в усякому разі – з тропіків, а хто приїхав здалеку. У місцевих шкіра темно-руда, часом навіть коричнево-синя, тільки китайці жовті.

Пройшли двоє під ручку, один з них товстун з виблискуючим кийком. Вухо Раджа спіймало:

– Тут таке казино-рояль! Краще, ніж у Монако, – у захопленні змахував кийком товстун.

– А я в рулетку не наважуюсь. Жебраком можна зостатись.

– Хе, у карти теж можна програти.

Коли проходили дівчата, погляд Раджа затримувався на них довше. Прикидав, чи міг би він у якусь з них закохатися чи ні. Йому хотілося вже когось кохати – він такий. Двадцять років уже!.. «А я і уявлення не маю що таке кохання…» – зітхалось йому.

Уже можна було і попити, і він покликав хлопчика візком. Той розвозив у скляному чані, схожому на акваріум, кокосовий сік з дольками апельсинів, мандарині ананасів, шматочками льоду.

– Черпни разок.

Пив, а сам усе придивлявся до людей. І здалася йому одна постать знайомою. Навіть не постать, а хода людини. Віддав швиденько хлопчикові кухлика, кинув п'ятицентовик – і бігом за тим юнаком. Він знав ходу цієї людини з дитинства: рівненько йде – ніби глечика з водою на голові тримає. Він чи не він? Він чи не…

– Амара!

– Радж?! – оглянувся юнак.

Обнялися, утворивши серед людей нерухомий острівець. Посипалися звичайні в таких випадках запитання: «Ну де ти? Що поробляєш? Як тут опинився?» Більше, звичайно, питав Радж, бо в нього самого майже нічого не змінилося.

– Ти як зник з Біргуса, то більше й не знаєш нічого, що там сталося? – У цьому запитанні Амари Радж відчув прихований біль і співчуття. Заперечливо похитав головою, уп'явся очима в очі друга, а серце вже боляче занило. – То мені багато що є розказати… Чого ми тут стоїмо? Давай сюди, у «Летючу рибу», – показав Амара на бар-ресторан, на фронтоні якого стрибали різнобарвні неонові риби з плавниками-віялами. – Мені до роботи ще ціла година, посидимо, посмокчемо коктейлю.

– А де ти працюєш?

– А тут же, у «Летючій рибі». Ночами… Сьогодні четверта ніч буде. Посудником… Я попрошу буфетника, позичить.

– Ні, дорогенький. Платитиму я, готівкою. Ти ще обживайся.

– Ну гаразд, тільки наступного разу – я.

Пішли обнявшись.

Усі місця за столиками були зайняті. Амара організував два місця за службовим столиком, сам і коктейлі приніс із соломинками.

… Радж слухав його розповідь про все, що сталося на острові, і плакав, щосили притискуючи долоні до обличчя, щоб не так виривалися придушені ридання.

– А де… поховали матір? – знайшов нарешті сили спитати.

– Не знаю… Нас, живих, загнали на катери й повезли… А там, на Біргусі, бульдозери все нищили. Скрепери рівнятимуть, екскаватори копатимуть котловани під усякі сховища… Немає місця для могили на Біргусі!

Амара ще розказав, як шукали притулку на Гірському – спочатку в болоті, потім, з Янгом, у горах. І нічого не знайшли, не було місця біргусівцям і там, і всі розбрелися хто куди.

– А батько де? Янг? На Гірському зосталися?

– Коли я від'їжджав сюди, то були на Гірському… Кахи-и… Не хотів тобі ще й це говорити, але скажу. І з твоїм батьком негаразд: у нього розум помутився… Як побачив тоді, що з матір'ю сталося, так і…

Склянка приглушено хруснула в руці Раджа, на столі розтікся напій…

– Пробач, друже… Не про таке я хотів би говорити тобі. Але ж… Я від'їжджав, то батька тримали під замком… Дід Амос і Ганеш опікувалися ним, на самій воді тримали. Пост йому робили, очищення. Я чув, що хотіли, щоб на храмовому святі на Головному ніс каваді з дарами Вішну.

– Так уже ж минуло це свято! Де вони зараз, не знаєш?

– Ні. Нікого з біргусівців потім не бачив… Кров на столі… Порізався?

Радж посмоктав долоню, сплюнув під столик.

– Глибоко? Посидь… Я зараз щось пошукаю, щоб перев'язати. І приберу тут.

Радж уже не чув Амару. Ганяв по рожевій калюжці на столі прозорі осколки. У вухах дзвеніло… То хотілося зірватися з місця і кудись бігти, трощити-ламати все на своєму шляху, то схопитися за крис, пустити його в хід. Але на кого піднімати руку? Проти кого конкретно? Конкретні винуватці були там, на Біргусі. «Бідний Янг, скільки йому довелося пережити за ці дні! Де вони тепер, як житимуть?» – гарячкові думки роїлися в голові.

Коли повернувся Амара і почав забинтовувати йому долоню, Радж попросив і його напитувати роботу для одного доброго хлопця.

2

«Усе… Дременути звідси! Якнайдалі! І більше не попадатись…»

Ніде ні душі, на вулиці майже цілковиті сутінки. Дві-гри лампочки світилися подекуди на стовпах жовтими плямами. Біля них тріпотіли кажани, ловили нічних живих метеликів. Вороже і лякливо чорнів через вулицю якийсь сквер. Там, мабуть, був і ставок. На фоні неба віялові пальми здавалися понатикані шаблями. На Біргусі Янг не знав ніяких нічних страхів, міг іти в ліс у будь-який час ночі. А тут, у найголовнішому місті султанату, на Головному острові, йому було страшно.

Повернув праворуч – там, на його думку, мав бути порт. І в ту ж мить почув зі скверика притишене: «Е-ей!» Через низенький тинок перестрибнула невисока постать, кинулась до Янга через вулицю.

– Хай тобі… Я вже думав, якийсь бандит. – Янг перелякано сплюнув під ноги Абдулі.

– А що в тебе можна забрати? Голий як риба. Зате в мене… На от, їж… Холера, папір розмок… – Абдула дістав із-за пазухи якісь темні грудочки з прилиплими рештками паперової серветки. Один шматочок упав під ноги, і Абдула підняв його, нібито дмухнув для годиться, кинув собі в рот. – Чого дивишся? їж! Це з «Тридакни». Твоя порція чучі. М'ясо, вимочене в соусі, підсмажене на цурках. Смакота!

Янг підставив обидві долоні, потім, помістивши усе на лівій долоні, один шматочок укинув собі в рот. Потекла слина, у животі почало різати. Тільки тепер він відчув страшенний голод. Смачне було м'ясо, пекуче від перцю, трохи кислувате від соусу. Проковтнув, майже не жуючи, один шматочок, другий, і схаменувся: Абдула проводив очима кожний шматок. Далі вже їв так: один шматок кидав у рот собі, другий – Абдулі.

– Ти не ковтай, як акула. Жуй довго-довго, а потім смокчи, як цукерку, і знову жуй, – повчав Абдула. Але вчитися їсти так, як казав Абдула, не було вже на чому, м'ясо закінчилось.

– Ти звечора і сидів у скверику?

– Ну! Я тебе чекав, чекав у «Тридакні», бачу у вікно – пішов ти на Портову. «Що таке?» – думаю. Ми ж домовилися пообідати. Я ще не зустрічав такої людини, яка б від цього відмовилася. Я швиденько проковтнув своє і з твоєї тарілки соус вилизав. Ага… А тут бачу, якісь типи відірвалися од вікна і на вулицю, за тобою. Я твоє м'ясо в папір загорнув і теж вискочив. Пройшов трохи і бачу: тебе цап-царап, геп у машину, фир-р-р… Ну, куди ж, думаю, якщо не в поліцію? І бігом слідом.

– І цілу ніч сидів?! – не переставав дивуватися Янг.

– Я і лежав, не тільки сидів. Задрімав був і злякався: а раптом тебе в цей час випустили?

– А якби мене взагалі не випустили – скільки б ти сидів?

– Цю ніч до кінця і ще день. Я. так вирішив. Я все за вікнами стежив, які світяться, хотів угадати, в якому ти. Прикидав, чи можна залізти, щоб виручити тебе.

– Авжеж, залізеш! Там же грати на– всіх вікнах, а зсередини біля дверей вартовий з пістолетом.

– Он як… А я чекаю і чекаю… Не може такого бути, думаю, щоб дітей довго тримали… безневинних. А ти ж сумирний, як черепаха. На тобі їздити можна! Тебе хто захоче, той і обдурить!

– Не дуже… – сказав Янг і покашляв. Правду каже друг, чистісіньку правду. Не пристосований він до міського життя зовсім.

– Слухай, а куди це ми розігналися? Я живу не в тій стороні! – спохватився Абдула. – Давай от сюди… – звернув на якусь перехресну вулицю. – У мене ж, я тобі казав, тапчан – от який! – ступив три великі кроки. – А завширшки – от! – розвів руки.

Житло Абдули було близько від проспекту. Зайшли у вестибюль височенного будинку подалися в закуток біля сходів. Янг побачив що схованка під першим маршем сходів відгороджена від вестибюля стінкою, вставлені дверцята, в них можна зайти зігнувшись. У верхній частині дверей чотирикутна дірка – як пацюкові пролізти. Стукали довго і за ручку смикали – ніхто не відчиняв.

– Дрихне, наркоман нещасний… – зітхнув Абдула.

Узяв у кутку мітлу, відламав цурочку і просунув у щілину між дверима і одвірком, хоч від того одвірка тільки сама назва, підчепив защіпку. Вона впала, дзвякнувши об двері.

Відчинили, в обличчя дихнуло важке, сире повітря. Абдула простягнув руку десь праворуч, клацнув вимикачем. Янг побачив комірчину, яку колись зробили для того, щоб прибиральниці ховали там мітли й відра. Канапа стояла ліворуч, де нависали сходи. Поруч з канапою можна було навіть стояти, на цьому місці спав, простеливши циновку, худий, як скелет, дід.

– Завалюйся… – показав Абдула на тапчан. – Ага, а ти все зробив надворі, що треба? Бо в нас тут ніяких туалетів немає.

Янг на це нічого не сказав.

– А чому він спить на підлозі, а не на тапчані? Ви могли б і вдвох поміститися.

– Могли б. Але йому там більше подобається: нікуди падати. Ти вже ліг? Вимикаю… Абдула зачинив двері на защіпку, а тоді вже вимкнув світло. Пробрався до Янга навпомацки.

– Жалко… Старий він усе-таки.

– Та який він старий? Тридцять п'ять – сорок років. Це він із-за наркотиків став як дід. Усі свої гроші пускає на героїн. Не дядько мене, а я його утримую. Жалко – хвора, нещасна людина… І тапчана шкода, нічого більше в нас немає. Тут хоч над головою не капає… А так хочеться утекти світ за очі!

– Ти про мене все знаєш, а я про тебе – нічого. Де твої батьки поділися?

– Батько рибалкою був, загинув під час шторму. Несподівано тоді шторм налетів, багато човнів не вернулося. А мати умудрилася вдруге заміж вийти за якогось гендляра. Виїхала аж в Індонезію.

– Ти хто за вірою? – поцікавився Янг.

– І сам не знаю. Може, мусульманин? Пам'ятаю, колись дядько, поки не став наркоманом, водив мене в мечеть. Тут, у Свійттауні, і мечеть є, і буддійські храми, і церкви всякі.

– Мені байдуже, якої ти віри. Я дружитиму з тобою все життя!

– І я з тобою, Янг… – Абдула обняв його. – Я тобі братом буду. Нас тепер троє братів – ти, я і Радж. От якби побувати на Раю, з Раджем познайомитись, у дельфінарій заглянути! Дельфіна зблизька подивитися, погладити.

– Побуваєш! Я думаю перебиратися до Раджа, а коли-небудь і ти переберешся. Я теж іще не бачив зблизька дельфінів. Радж казав, вони майже ручні, свійські. А що під водою робиться – як у чарівній казці! Я нічого так не хотів би, як поплавати під водою. З аквалангом!

– Немає дитячих аквалангів, не розганяйся.

– А хіба не однаково, дитячий чи дорослий? Маску підігнати можна, а балони… Нам же менше треба повітря, ніж дорослому, на тих самих балонах можна і довше пробути під водою, і запливти глибше. А ти знаєш, як я плаваю? Звідкіля-а! Я краще за всіх малих на Біргусі плавав і під водою можу більше пробути не дихаючи.

– Не хвалися дуже.

– Хочеш – об заклад? Я тебе враз пережену.

– Я слабо плаваю, ніколи було бігати до моря.

– А ще знаєш, про що я мрію? Побувати з аквалангом на озері… Є на Гірському озеро, ми там з Амарою були, хотіли землю знайти, щоб біргусівцям поселитися. І ми таке там бачили! Тільки ти дай слово, що нікому ні гу-гу!

– Щоб мене чакула зжерла! – поклявся Абдула.

– Золото в тому озері є. Там двоє англійців чи американців, одного Пітом звати, лазили… Усі річечки і струмки обшукали, землю перерили. Усе промивали породу в бляшаних решетах – крутять, крутять, крутять. Потім те, що зверху, найлегше, викидають, осадок роздивляються. Так золото шукають – Амара казав.

– Оце так штука-а! – Абдула аж сів.

– Вони і з дна озера черпали пісок, гравій, роздивлялися. Якби нічого не знаходили, то стільки б не рилися… Золотий пісок і самородки дуже важкі, вони на дно осідають. Ті двоє без акваланга плавали, тільки з маскою і трубкою. А от якби з аквалангом пірнути!.. Ми пішли звідти з Амарою, а ті зосталися лазити.

Абдула часто задихав:

– От якби ми знайшли по самородку! Обміняли б на. гроші… За золото багато грошей дають.

– Золото – найкращі гроші. А щоб ти зробив із самородком, якби знайшли?

– За золото можна знайти лікаря, лікарню, де наркоманів виліковують. Якби дядька на ноги поставити, тоді б я від нього поїхав… А так – не можу залишити старого… І ще: я вступив би учитися до коледжу.

– І я! Найперше – учитися… Щоб потім і на капітана вивчитися, по всіх морях і океанах плавати. Увесь світ об'їхати! Можна пливти на захід, моряк Дуку розказував, а вернутися зі сходу… Усе пливти і пливти, а припливеш зі сходу.

– Я чув про це. Але не віриться.

– Правда-правда, бо земля кругла. От дивись… Дай сюди голову… Ось так: попливемо від лівого ока…

– Не виколи, капітане далекого плавання.

– … від лівого ока попливли… – Янг став перебирати пальцями по голові Абдули. – Кругом, кругом… Над одним вухом, над другим… А от уже й праве око, і от – знову ліве. Припливли! З другого боку… Зрозумів?

– Ага… Ми будемо сьогодні спати чи ні?

– А мені й не хочеться. Чого ти чухаєшся, як свиня?

– Та клопи, мабуть, попросипалися, полізли.

– А що це таке? Москіти?

– Не зна-аєш клопів?! Щаслива людина… Комахи такі, руді, плескатенькі, смердючі. У щілинах живуть… А кусючі – страх!

– Не було на Біргусі клопів. Хіба що американці завезуть… Ой, і мене куснув! Давай побіжимо де-небудь у сквер, на свіже повітря. На травку ляжемо… А то задихнемося втрьох.

– Нічого, нічого… Ти ще не знаєш, не відчув добре, „що таке не мати покрівлі над головою.

Чухаючись, полягали. Янг, зморений усіма пригодами, почав дрімати, як Абдула штовхнув його під бік:

– Чуєш? Ми все-таки побуваємо на озері. Давай поклянемося!

– Клянуся!

– І я клянуся!

3

Пуол бродив, як безпритульний. Суперечливі почуття краяли душу. Страх, як туман, огортав з голови до ніг. Через приступи цього страху відмовлялася варити голова. Думки гарячково перескакували з одного на інше. Що робити, куди кинутися? Як перебратися на Рай без цента в кишені?

Половина дня минула, зосталося ще два з половиною дні, які дали йому для виконання завдання. А він ще й на пшоняне зернятко не придумав, як виконати те завдання, знайти таємничого «R. S.». «Шукатиму на Раї Раджа… Усе-таки товариш, дружили нібито колись. Він теж у Дельфінарії працює, усіх там знає. Може, підкаже…»

Ніч добув Пуол у знайомому скверику на знайомій лавці, навіть бродягу скинув того самого. Голодний, невиспаний, із зашкарублими зі сну очима, побрів на базар – там легше що-небудь роздобути. Ішов і на всі боки, вироблялася вже звичка, озирався. Часом здавалося (а може, у страха очі великі?), що якісь підозрілі особи стежать за ним.

Йому пощастило: натрапив на колишнього старосту Ганеша і діда Амоса. Ганеш, мабуть, зовсім осліп, бо Амос тримав його під лікоть, підказував, як ступати, куди повертати. На поясах у одного і в другого висіли довгенькі бляшанки з-під консервів, у них бряжчали мідяки.

– О, земляки, кого я бачу! Здорові були! – першим зачепив їх Пуол, і привітання його було зовсім не шанобливим для їхнього віку. Для годиться почав розпитувати про здоров'я, про життя-буття на Головному. Запитав, чи не чули, як там батько з матір'ю на Гірському поживають.

Амос охоче відповідав, увесь час звертаючись до Ганеша: «Ти чуєш, хто це з нами говорить? Син Дживи… Такий міський став, такі черевики взув…» – «А-а, той вітрогін, що батька обікрав… Знаю, знаю…» – відповідав Ганеш.

– Старий! Коли хочеш знати, я нічого не крав. Позичив просто. Розбагатію – удвічі більше віддам. А в тебе що тут бряжчить? – Пуол перевернув бляшанку Ганеша собі в жменю, відразу ж швиденько і Амосову. – І у вас позичаю, віддам з процентами. О, та у вас тут крихта якась… Ви жалісливіше просіть… Ну, за мною не пропаде. Ад'ю, дідусі! Шліть телеграми на Гірський з привітанням від мене! – і навіть не оглянувся, зник у натовпі. Старі потопталися, покрутилися приголомшено: хто сказав, що злодій не страшний тому, в кого кишені порожні?

«Тепер у порт… Пообідаю в «Тридакні» і сьогодні ж спробую перебратися на Рай. А може, пощастить… Ех, мало діди нажебрачили…» – пожалкував Пуол.

І все-таки його настрій покращав. Ішов і навіть підгойдувався на пальчиках. Але голова була забита думками, і, переходячи вулицю, зіткнувся з рикшею. «Дивитись треба, шалапут!» – гаркнув на худого, жилавого чоловіка. Той не змовчав, теж вилаяв його, підняв голобельки-раму коляски з літньою японкою і з місця набрав розгін.

Ішов Пуол і плювався. Сутичка здалася недоброю прикметою.

Він пам'ятав Чжанові слова, що обідати у «Тридакні» треба в правому кутку. Мабуть, першому кутку, а не дальшому, бо дальший був десь за буфетною стойкою.

Сів спиною в самісінький куток. За цим столиком уже сиділи похмурий бородатий індус у чалмі і старий з головою, посипаною білою щетиною від підборіддя до маківки. Підборіддя старого дрібненько тремтіло, ніби він ніяк не міг поцілити зубом у горошину. Ні один, ні другий не викликали в Пуола підозрінь. Намагався чекати замовлення спокійно, а сам крадькома оглядав залу, обмацував очима всіх, хто жував, сидів, хто пив коло буфетної стойки. Час від часу крутив головою, ніби його душив комір.

Бородань у чалмі і щетинистий старий пішли. На їхні місця від буфету одразу прийшли двоє спітнілих здорованів у костюмах, з пляшками пива і склянками в руках, хоч можна було знайти вільні місця і за іншими столиками. Сіли на стільці упритул до Пуола – праворуч і ліворуч, поцмокали трохи пива зі склянок. Один подався головою ближче до Пуолової тарілки.