Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц)

– Пуол? Не схоплюйся, поводься спокійно і просто. Ми з поліції… – прошепотів він.

– Доїдай, доїдай – ми почекаємо, – сказав другий. – Пива сьорбнеш? Добре спрагу заспокоює під час спеки… Не хочеш? Ну, як хочеш. Поглянь тепер під стіл…

Пуол трохи подався від стола, нахилив голову. Той, що праворуч, показав йому наручники і тихенько, щоб не дзвякати, заховав їх у кишеню. Пуол механічно кинув у рот грудочку ямсової каші-пюре. М'яке, жувати не треба, а вона прилипла в горлі – ні туди ні сюди, аж тикнулося, потягло на блювання.

– Підеш звідси спокійненько, прогулюючись. Ти ж не хочеш, щоб тебе брали в наручники? Ти достатньо провинився для цього… Ллє ти спокійненько встанеш і підеш. На майдані звернеш на Портову, за рогом стоїть «Тойота». Відчиняєш задні дверцята і сідаєш… Поводься пристойно, солідно, бо від кулі не втечеш, – поплескав по випнутій кишені перший.

Пуол спокійно вийшов з «Тридакни». За два кроки позаду, теж прогулюючись і бурмочучи якусь пісню, йшли ті двоє. Зробив усе точнісінько, сів у машину на заднє сидіння. Ті двоє відразу ж сіли праворуч і ліворуч від нього, водночас грюкнули дверцятами.

У поліцейському участку він потрапив до носатого офіцера. Посадили перед столом.

– Закурюй… – посунув офіцер Пуолу сигарети. Пуол простягнув до пачки руку, але пальці не слухалися, сигарету впустив, довелось піднімати її з підлоги.

– Мені доповідали: ти поводився спокійно. – Офіцер клацнув запальничкою, підніс прикурити. – Це плюс тобі… Уся твоя епопея з чоловіком у рожевій косинці і Янгом нам відома. Ти звинувачуєшся в тому, що вступив у злочинний зв'язок з підпільною бандою-тріадою, яка займається наркотиками. Одного цього достатньо, щоб згноїти тебе у в'язниці. Але свою долю ти можеш полегшити, звичайно… Щиросердо розкажи, хто тобі доручав іти на зв'язок з тим чоловіком, до якого ти підіслав Янга. Де він живе, які прикмети?

– Вони мене уб'ють!.. – Пуол не витримав, затрясся від плачу. – Вони т-такого мені ніколи не простять!

– А вони і не знатимуть, що ти нам щось розказав. Ми ж тебе публічно не арештовували, у наручниках не вели… – голос у офіцера лагідний, навіть батьківський.

– Ага! Ви не знаєте «Білої змії»… У них скрізь очі й вуха, скрізь свої люди…

– Навіть тут? – криво усміхнувся офіцер, постукавши пальцем об свій стіл.

– Чжан усе знає. Навіть про те, що ви стежили за мною до самої квартири. Вони вже прикрили ту квартиру – і кінці в воду.

– Чжан – це хто? Ім'я справжнє чи вигадане?

– Не знаю. Він китаєць, зараз поранений у ногу, з квартири не виходить.

– Адреса!

– Не знаю. Обидва рази мені зав'язували очі, навіть уночі. Довго водили, задурювали – управо, вліво, угору, вниз…

– А коли ми голочок під нігті заженемо тобі? Не багато, по одній на кожний пальчик. О-о-от такеньких! – розвів офіцер пальці сантиметрів на десять. – Кажи правду! – прикрикнув.

– Я і т-так… правду… – Пуол скреготнув зубами, стримуючи тремтячий плач. – Я ще нічого не знаю! Мене нікуди не допускають! Завдання випробне давали…

– Грошей хочеш заробити? Ти можеш і в нас непогано заробляти, коли трохи щось розкажеш. Нас цікавлять явки, телефони, квартири членів тріади, адреси підпільних лабораторій по переробці опіуму, хто агенти по забезпеченню сировиною, місце зберігання її, агенти по збуту… Де їхня морська база, яким транспортом володіють, що мають на озброєнні… Про те, що ти нас інформуєш, ніхто, крім мене, не знатиме. Звідси ми тебе вивеземо таємно, щоб ніхто не бачив, що ти був у нас… Підпиши оцей папірець, ось отут… Покажемо тобі тайник, захочеш щось написати – кинеш туди. А ще краще – подзвониш по телефону 11–00–22. Запам'ятав? Будь-кому, хто зніме трубку, скажеш усе, що хотів сказати… Кличка твоя буде… Ну, скажімо, Контужений… І ми цього разу помилуємо тебе, не будемо притягати до судової відповідальності. Через тайник одержиш перший аванс – після першого дзвінка-повідомлення.

Пуол затиснув долоні між колінами, зігнуто хитався, ніби збирався упасти під стіл, сховатися від погляду офіцера, від його слів.

– Ну?!! – грізно прикрикнув офіцер, і Пуол здригнувся, розігнувся.

– Із т-такою умовою… – вирішив поторгуватися Пуол. – Ви мене зараз т-таємно відвезете на Рай, у вас є на чому. Мені треба виконати завдання для Чжана, а то мені не віритимуть.

– Це для нас дрібниця. Яке завдання – не питаю. Потім, коли захочеш, розкажеш. – Офіцер схилився над столом, ще ближче посунув до нього папірець для підпису.

Пуол тремтячою рукою взяв ручку… «А хай би ж запитав, яке завдання! Хай би ж!.. Мені ж людину треба вбити… Може, самому сказати? Може, вони щось придумають, щоб. якось відкрутитися від цього? Але що вони можуть придумати? І для «Білої змії» ніякого виправдання не існує. Не зроблю – самому смерть…»

Була мить, коли вставав зі стільця, хотів застогнати: «Мамо-мамочко! Навіщо ти мене народила на світ?!»

Частина друга
Коли плачуть дельфіни

Розділ перший

1

– Я є італьяно… Ти мене розумієш? Ти мене називай синьйора Тереза. Добре? Або донна Тереза.

Італійка не могла помовчати і хвилини. Сипала й сипала словами і все добивалася уваги від Янга: «Ти мене розумієш?»

– Ти ніколи не був у Рома? Ні? О, повера бамбіно, бідне дитя… Це краще місто в світі! Які там палаццо! Таких гарних будинків ти не побачиш більше ніде! Ну, чому ти все мовчиш? Ти такий малінконіко, сумний… Треба бути оттіміста! У вас тут така природа, такий океан!

Синьйора Тереза на кожному кроці вигукувала «Ой!» та «Ой!» – усе з чогось дивувалася. Янг у думках так і прозвав її: «мадам Ой».

– Ой, мама мія! Де у вас південь? Там?! Ой, так у вас сонце не туди йде! Не зліва направо, а справа наліво! І воно у вас… Ну так, трошки на північ, не над самою головою!

Янг ішов попереду синьйори Терези, ніс на руках її Тота, чорного смішного і кошлатого собачку. З-під довгих кудлів Тота виглядали сумирні й веселі оченята. За груди собачка був по-особливому обв'язаний ремінчиком.

Коли Тота відпочив, Янг накрутив кінець ремінчика на кулак і пустив собачку на землю. Побіг Тота, старанно теліпаючи рожевим язичком, дихав важко: душно! Кожний ріг будинку, кожний стовп чи пальму він обнюхував, задирав ніжку. Мадам Ой попереджально піднімала палець: не перешкоджай, а то буде нервовий.

Янг знав тільки породи собак, які були на Біргусі, і тих бродяг, що бачив біля храму. А таке диво, як Тота, бачив уперше. Та й жінки такої не бачив: плаття біле, прозоре, плечі зовсім голі, на голові величезний білий капелюх, а над капелюхом ніби ще один капелюх, тільки удвічі більший – японська парасолька від сонця. Парасольку синьйора тримала в лівій руці, а в правій порожній волохатий мішок і величезну сумку, схожу на гаманець. А оскільки в італійки не було третьої руки, щоб вести Тота, то вона й найняла Янга одразу, як тільки вийшла з готелю «Біла орхідея» погуляти, познайомитися з Свійттауном. Янг якраз тоді поспішав з Абдулою в порт, друг обіцяв повчити його комерції – торговельній справі.

«Звільнишся, приходь туди!» – прокричав на прощання Абдула і підморгнув Янгу: мовляв, не розгублюйся, від цієї тіточки можна добитися непоганого приварку.

– Янг, чого ти мовчиш? – перервала донна Тереза його спогади. – У тебе є мама?

– Немає.

– Мадонна мія… А падре, папа?

– Теж немає… – зітхнув Янг. – «Пришелепувата якась… Чого вона лізе в душу? Хоче, щоб я розревівся на всю вулицю?»

– Ой, ой!.. Я одразу відчула інтуїто, що в тебе щось не так. Бель бомбіно – гарний хлопчик, і така трагедія. Так що, ти так і живеш сам?

– Так і живу. Брат у мене є, на Раї працює.

– О, Рай! Увечері я теж їду на Рай. Цілий місяць побуду в Раї!

Заходили в черговий магазин, і синьйора Тереза широко розплющеними очима розглядала чорні дерев'яні маски з вищиреними зубами і вирячкуватими очима, приміряла намисто: «Каралльо! Каралльо!», капелюхи з пальмового листя. Різного намиста, в тому числі з чорного кораля, вона вже купила кілька. Пхала в сумку і бамбукові серветки, блискучі черепашки, стирчали з сумки і дві маски. Продавець, побачивши, що вона не купить у нього намисто, посунув до неї іграшковий черевичок. Натиснув щось у ньому, і з черевичка жваво висунувся чортик, дико, ніби в нього від сміху болів живіт, зареготав, черевичок задриґав, засовався по прилавку.

– Мадонна міа! Дияволо! Беру. Скільки коштує?

Платила синьйора Тереза не торгуючись, і її, звичайно ж, обдурювали, беручи удвічі, а то й утричі більше. Швидко її сумку заповнив усякий непотріб.

Дійшли до базару, і донна Тереза стала, ніби остовпівши. Скільки рядів гендлярок. І біля кожної гори всякої садовини і дивовижних, небачених раніше овочів. Грейпфрути – як дитячі голови, грона бананів – для двох нести…

– Тутті-фрутті! Тутті-фрутті! – шептала і аж тремтіла. Раптом зірвалася з місця: – Коко! Коко! Який величезний! Янг, давай поп'ємо соку з цього кокоса, я чула, що це дуже смачно!

Вона вибрала два найбільші й найспіліші кокоси, подала продавцеві, щоб розкрив. Але той сказав, що в таких уже не буде соку, а тверде ядро, і вибрав сам, спритно зрубавши маківки, подав.

А далі пішло-поїхало. Італійка накидалася на банани, сирі й смажені, приплющувала від смакоти очі: «Грандійозо!» Частувала і Янга: «Премійо! Премійо!» Пару кокосів і фунтів чотири бананів запхнула в мішок і дала його нести Янгові. Куштувала вона і папайю, рамбутан, мангіс, дуку, знову запихала в мішок і те і се, і той розбухав і розбухав. «Тобі не важко, миленький?» – питала щоразу і вмить забувала про це. Спокусив її один продавець і дуріяном. Донна Тереза, хоч і зморщила від запаху ніс, відважно гризнула білу м'якоть скибочки, посмоктала кісточку. І завмерла з гидливою гримасою, роззявивши рота і замружившись. Сплюнула під ноги, почала нігтями шкребти язик, витирати і його і пальці носовою хусточкою, потім шпурнула хусточку від себе. «Ой, коко! Коко!» Янг здогадався, приніс розрубаного молодого кокоса, щоб пополоскала в роті. Навколо них уже стояв регіт: «Синьйора, треба з'їсти весь плід, тоді відчуєте справжній смак!» – «У мене смачніший, купіть ще і в мене!» Назбиралося хлопчаків, гладили Тота по голові, посмикували за хвостик. А той хлопець, що дав їй покуштувати дуріяну, розрізав його на шматки і зі смаком, з найбільшою насолодою вишкрібував їх ножем, запихав у рот, ніби рекламував фантастичний овоч.

– Це знущання над людиною! Навіть мій Тота не буде їсти таку гидоту! Це малина з часником, перцем і клопами!

Чим дужче вона обурювалася, тим більше реготали. Під цей регіт вони і йшли далі.

Не пройшли і половини базару, як у мішок уже не можна було нічого впхнути, а сама синьйора так накуштувалася всяких «тутті-фрутті», що їй зовсім стало погано. Віддала Янгові і сумку.

– Аванті, Янг! Уперед! У готель! – і частенько зацокала каблучками.

2

– Ну от… Пока а пока[7]7
  Мало-помалу (італ.).


[Закрыть] і прийшов! – почув Янг позад себе голос синьйори Терези і здригнувся. Замлів уже, стоячи на осонні біля дверей готелю, а Тота ліг на бік і простягнув усі чотири лапи, ніби збирався здихати. Усередину, до вестибюля, зайти з собакою він не насмілювався. – Який ти браво, молодець! Іди ж скоріше! – Голос у синьйори був уже веселіший.

Зайшов у вестибюль і відразу подав мадам Ой і собачий повідець, і сумку, і мішок.

– О, ні, ні! У номер, будь ласка! Я тебе дуже прошу! А коли зайшли в номер; додала:

– Граціо, милий! Велике дякую! Але ти не залишай мене. Мені так сумно одній, я у вас відчуваю себе сиротою, як і ти. Я пропаду без тебе! І Тота пропаде! Ти тільки подивись, як він сумує, плаче… А на шосту годину ми повинні бути в порту, а о пів на сьому теплохід вирушає на Рай. Я тобі вже за все разом заплачу. Слухай, а може, ти зі мною і на Рай поїдеш? І мені, і Тота так потрібна близька душа!

– У мене немає грошей на квиток, – відповів Янг, ледь приховавши радість: невже так просто йому пощастить потрапити на Рай? Уже навіть сьогодні?!

– Граціо а діо! Слава богу, я ще маю чим заплатити за приємність. А ти для мене робиш тільки самі приємності. Побудеш моїм пажем.

Що таке паж, Янг не розумів, але ліг на канапу із задоволенням. Тота примостився поруч. Трохи дрімали, трохи спостерігали за синьйорою Терезою. А та ходила по кімнаті, у спальні наполовину роздягнута, не соромлячись Янга, готувалася приймати ванну. Хлюпалася у вапні довго, потім вийшла, намотавши на голову рушник, як чалму. Халатик її був дуже коротенький, ніби не на неї пошитий. Вона граціозно сіла до телефону, закинула ногу на ногу і замовила в номер обід.

Майже всім тим, що привезли, вона нагодувала Янга – «Ти такий магро… худий!» – і Тота, а сама випила тільки зо дві малесеньких чарочки вина.

Синьйора сіла в спальні до туалетного столика і трюмо, почала причепурюватися, а Янг лежав у кімнаті на канапі, забавлявся з Тота і думав, що, може, й непогано побути отим самим… як його… пажем?

Потім він ходив кликати таксі для синьйори, бо на звичайній триколісній моторній колясці з тентом, механізованим рикшею, усі чемодани, баули, валізи, коробки й сумки донни Терези завезти в порт було неможливо.

У порту, поки шофер таксі допомагав мадам Ой упоратися з речами й оформити проїзд для Янга, сам Янг востаннє прогулював на причалі собаку і розпачливо поглядав на всі боки: Абдули ніде не було видно! Покликав до себе хлопчика-лоточника, трохи вже знайомого, запитав, чи знає він Абдулу.

– А хто його не знає! – відповів той і присів погладити дивного собаку.

Янг попросив передати Абдулі, що він переїздить сьогодні на Рай.

– Зрозумів? Хай шукає мене в дельфінарії, у брата.

Хлопчик кивнув, посмикав Тота за кудлате вухо і зник у натовпі.

Теплохід був невеликий. Одразу як перейдеш на борт з трапа, можна або сходити в носовий чи в кормовий салони, або підніматися на палубу – на передню чи задню площадку. На обох площадках стояли решітчасті лавки, багато пасажирів-туристів облюбували собі місця там. Один сивий і худий європеєць стояв на носі теплохода, як орел, вдихав свіжий вітер так смачно – аж ніздрі роздималися. Усі вдягнуті були просто, по-дорожньому, і важко було відрізнити мільйонера від не мільйонера.

Теплохід заревів, загрюкав мотором одразу, як тільки підняли трап. Від причалу він відповзав помалу і задом, начадивши чорним димом. На рейді розвернувся і взяв курс на Рай.

Синьйора Тереза сиділа коло своїх речей у кормовому салоні і весь час перелічувала їх, навіть пальці загинала, все не могла перевірити, скільки в неї було і скільки зосталося місць: одинадцять чи тринадцять? Янг, узявши Тота на руки, прогулювався на теплоході. З кормового салону перебрався був у носовий, потім виліз на передню площадку. Там бив в обличчя пружний вітер, і треба було добре замружуватись, щоб не висікало сльози. Нахиливши за поручні голову, бачив, як завихрювався дугою пінистий вус, лизав щоку теплохода. Зустрічні хвилі розбивалися об ніс, злітали вище поручнів. За кормою кружляли чайки, сідали на широкий бурунний слід, хапали оглушених риб.

Постояв і біля капітанської рубки, розглядаючи крізь широку шибку, як дядько в морському кашкеті, але без кітеля, тільки в білій сорочці з короткими рукавами покручує рульове колесо – штурвал. Як хотілося Янгу бути на його місці, покрутити цей штурвал! Відчути самому, як махина теплохода слухається тебе: «Уліво руля! Управо руля!» Або хоч би постояти поруч з капітаном, подивитися крізь оту шибку вперед, і то був би щасливий. Мабуть, дуже забавний був у нього вигляд, бо дядько-капітан навіть співчутливо підморгнув йому й усміхнувся. Л може, не йому, а Тота? Бо в Тота був кумедний вигляд, язик висунувся, може, на п'ядь, метлявся, наче погано прив'язаний.

Янг хотів уже й сам усміхнутися доброму дядькові-капітану, але побачив щось дивне: у рубку зайшов ще один дядько, молодший, китаєць. Капітан сказав щось йому не оглядаючись: мабуть, думав, що хтось свій – помічник або машиніст. Аж раптом капітан здригнувся, обличчя його посіріло і витягнулося. Швиденько, наче уколовшись, глянув на свій бік, під руку, і знову погляд уперед. Губи капітана вже тремтіли, на лобі виступили краплі поту – як перлини. «Що з ним? Може, погано стало…» – Янг теж поглянув туди, праворуч капітана. Там були сутінки, і Янг подався ближче до шибки. Побачив: китаєць наставив у бік капітанові револьвер з якоюсь трубкою-насадкою – може, глушителем? Китаєць тримав револьвер у лівій руці, а правою рішуче і сильно обривав якісь проводи й антени…

У Янга від страху прикипіли до палуби ноги. Бачив: капітан хитає головою на якусь вимогу китайця. Тихо пролунав постріл, потім другий – по радіопередавачу. Курортники нічого не почули. Янг устиг ще помітити: китаєць підтримує капітана, щоб не впав, підштовхує до штурвала, щоб крутив туди, куди потрібно було бандитові.

У цей час швидко встав з лавки молодий чоловік, підійшов до Янга, схопив його за лікоть і повів перед собою до салону на кормі, штовхнув по східцях униз. Падаючи, Янг боляче вдарився. Але відразу ж схопився на ноги, озирнувся. Той, що так пустив його по східцях, замість пальця приклав до губів дуло пістолета – «Цс-с-с!». В цю мить відчинилися двері з машинного відділення, показався машиніст чи помічник капітана, смикнув двері рубки: «Відхиляємося од курсу! Що трапилось?» Назустріч йому з рубки бахнули два постріли, помічник схопився за живіт і впав під ноги молодому бандитові. Той одразу відштовхнув убитого від себе і став біля дверей машинного відділення, щоб більше ніхто не вийшов.

Янг приєднався до синьйори і сторопіло дивився, що буде далі. У салоні вже. судорожно схлипували-стогнали від страху. «Мадонна міа! Мадонна міа! Така траджіко морте! І нас… можуть… морте…» – шептала синьйора Тереза.

Тим часом на дверях машинного відділення з'явилася ще одна голова – матроса, і бандит, що стовбичив біля дверей, тріснув його рукояткою пістолета по голові, і той осів, зник з очей. Тоді бандит став спихати униз, у ті двері і вбитого. А в салоні в цей час чулися схлипування жінок. З однією сталася істерика. Крізь судорожні схлипування і ридання вона скрикувала: «Мамочко моя! Дітоньки мої!» Чоловіки спробували обуритися вголос, мовляв, будуть скаржитись, хай тільки теплохід… Однак варто було грабіжникові, який стояв біля дверей, ворухнути пістолетом, щоб усі відразу ж замовкли.

– Сидіти й не ворушитись! Речей не чіпати. Стріляю без попередження! – І в ту ж мить вистрілив по сумці однієї дами, яка спробувала підсунути її ближче до себе. – Я ж сказав – не ворушитись!

З капітанської будки вийшов перший бандит і подався у носовий салон, де почалося якесь сум'яття, прокричав майже ті самі погрози: «Не вставати! Не ворушитись! Застрелю на місці!»

У вікно салону Янг бачив, як розтає на горизонті острів Головний, як подекуди маячать рибацькі моторні й вітрильні баркаси і джонки. Рибаки займалися своєю справою, і жоден не підозрював про те, що діється на теплоході.

«Куди ми пливемо? Куди наказали тримати курс? Чи надовго вистачить сили у пораненого капітана?» – діймав себе думками Янг.

«Відвезуть далі убік, пограбують і затоплять… Висадять у повітря разом з кораблем! А тут і шляхів морських немає, ніхто й не шукатиме…» – перешіптувалися в салоні.

А теплохід усе плив і плив у напрямі Блакитного острова, і навіть найвищих дерев Головного уже не було видно – розтанули в імлі.

Звідки взявся чорний катер з кулеметом на носі, Янг не помітив. Глянув в ілюмінатор тоді, як інші пасажири завзято закрутили головами, стежачи за маневрами катера. А той раз обійшов навколо теплохода, наче брав його в петлю, вдруге. Люди, що стояли біля кулемета на катері і вздовж бортів, мали в руках зброю, махали цією зброєю капітанові, щоб загальмував хід. І скоро теплохід став, поволі загойдався на хвилях. Чорний катер відразу ж підплив до правого борту, з катера полетіли на теплохід мотузки з чотирилапими гаками на кінцях. Пірати підтягли і пришвартували свій катер упритул, поперелазили на теплохід спритно, як коти. Кожен тримав у руках целофановий мішок і зброю – пістолет або автомат, – усі вмить розбіглися по салонах і палубах. Пірати по всі були на вигляд китайцями, були і схожі на малайців.

У маленькій метушні, коли була відвернута увага того, що стояв біля дверей машинного відділення, донна Тереза встигла зірвати з пальця один перстень з брильянтом, укинути його в гаманець, а гаманець засунути під Тота, у вигин Янгового ліктя.

І тут знову пролунав постріл – пальнув той, що стояв біля машинного відділення. Одна жінка, що почала заздалегідь знімати з вуха золоту сережку, ойкнула і схопилася за руку – з під пальців заструмувала кров.

– Сидіти спокійно! Не ворушитись, поки не дійде до вас черга! – прокричав вартовий.

Пірати діяли спритно. У кого не знімався перстенець, здирали силоміць мало не зі шкірою. В однієї тітки так рвонули сережку, що потекла по шиї кров. У мішки летіли перстенці, кулони, кольє, хрестики з ланцюжками, браслети, перлинні буси, гроші. Виверталися сумки, навіть деякі чемодани, баули і коробки, але в «ганчір'ї» довго не копирсалися, самого «ганчір'я» не забирали. І без нього мішки наповнювалися швидко. Янг з жахом чекав наближення піратів, гаманець аж пік у руку.

– Екск-'юз мі! Міль пардон, мадам! – від шанобливості й делікатності піратів бігли по спині мурашки.

Янг бачив тільки очі, очі, очі… Витріщені, повні страху очі пасажирів. Навіть схлипувань більше не було чути, а якесь напівпридушене «гмг… гумг…» – боялися роззявити рота. У багатьох були золоті зуби або коронки, щоб хоч не вирвали!

Синьйора Тереза познімала з себе прикраси швидко, за що заслужила знущальну подяку-уклін. Янга пірат зігнав з місця, думав що-небудь заховано під ним. А під собаку подивитися не здогадався!

Ще хвилин через десять потрошити закінчили, і звідусюди почулися вигуки піратів: «Усе, закругляйтеся, черепахи! Відчалюємо!» Потім тупіт ніг, скреготання відчіплюваних гаків… Густе ревіння мотора чорного катера…

Хтось запізно закричав-залементував:

– Радіо! Скоріше по радіо передати, поліцію викликати!

– Розбито уокі-токі, прострілено! – відповів йому хтось.

З машинного відділення виліз переляканий матрос із засохлими патьоками крові на лобі. Відчинив капітанську рубку… Капітана біля штурвала вже не було, осунувся вниз.

– Лікаря треба! Чи нема серед вас лікаря?! – кричав матрос, витягаючи з рубки тіло капітана. «Лікаря! Лікаря!» – повторили його прохання багато голосів, навіть нагорі, на передній площадці.

Лікар знайшовся – жінка. Вона швидко спускалася східцями з передньої палуби, а за нею тупотів товстенький дядечко, мабуть, її чоловік: «Еллен, не треба! Не ходи, яке тобі діло до всього цього? Може, вони ще повернуться!» Але лікарка йшла у кормовий салон за матросом, куди той утягнув капітана і поклав на лавку. Потім жінка-лікар, кинувши сумку на руки товстунові, мовчки витрушувала на свої долоні духи чи одеколон, мила ними руки: «Роздягніть його!» Перед нею розступилися, пропускаючи до капітана, і знову зійшлися люди. Подивитися, що вона робитиме пораненому, Янг не зміг. Якби хоч собаки не було на руках!

Матрос вибрався з натовпу, став до штурвала. Теплохід набрав швидкість, ліг на потрібний курс.

– Янг! Де ти, Янг! – перелякано кричала синьйора Тереза, і йому довелося вийти з-за людей. – Сідай, миленький, осюди! І не ходи нікуди, а то я збожеволію! – підняла за шкірку Тота, дістала з-під нього гаманця: – Мої діаманте… брильянте… золоті речі… Аби ще трохи, то ці бандіто зробили б мене жебрачкою. Ви врятували мене від розорення! – І вона поцілувала Тота в ніс, а Янга в щоку… – Навіть не віриться, що врятувалися від смерті… – І вона з запізненням заплакала-заридала.

3

– Ти ж, дивись, приходь назад! Провідай брата, передай йому моє привітання і вертайся. Скільки братові років – тільки двадцять? Як шкода, а мені за тридцять… Тільки ти про це нікому не кажи, гаразд? Запам'ятай номер апартаменту – триста сімнадцять… Гоголь «Морська лілія»… На ось тобі на морозиво… – Синьйора Тереза дала йому три долари. – Потім я з тобою розплачуся краще… О, я тебе не скривджу! Я тобі таке подарую, що тобі й не снилось! – Мадам Ой спокушала, вона не дуже вірила, що Янг вернеться до неї. – Арівердерчі, миленький!

Перші, самим зароблені гроші… Янг відчув себе зовсім дорослим і самостійним.

Поки біг у дельфінарій, морозиво купував двічі. Ніколи в житті його не куштував – смакота!

Усі, кого питав, знали, як пройти до дельфінарію, усі правильно йому показували. Але дійшов до воріт побачив, що вони зв'язані ланцюгом, висить замок.

Постояв, подивився з сумом крізь грати на те, що було на території дельфінарію. А бачив тільки гущавину кущів і дерев – парк. Крізь листя трохи проглядала круглими боками якась не дуже висока будівля з віконцями-ілюмінаторами.

І в цей час заскрипіли двері прохідної, звідти вийшов чоловік з рушницею за плечем, ще не дуже старий.

– Ти кого тут виглядаєш? Зачинено давно все… Приходь уранці, – мовив той чоловік.

– Брат мій тут десь… Казав – шукай мене у дельфінарії… Радж.

– Ах, Ра-адж?! То так би й сказав… Нема його, до міста пішов. Ти можеш зайти, почекати, якщо хочеш. – Чоловік зайшов у прохідну, почав відмикати знадвору двері. – Ну, чого переступаєш з ноги на ногу? Боїшся мене?

– Я не боюсь. – Янг зайшов, і чоловік знову примкнув двері.

– Я сторожем тут… Хочеш – іди зі мною, я починаю обходити територію. Заодно і розкажу, що знаю… Малу мене звати, дядько Малу. Радж у нас фігу-ура… От! – показав він великий палець. – Не те, що деякі… От я, скажімо, хто? Простий сторож. А Радж мене за людину вважає, не так, як деякі. Тому і я його люблю… Ти надовго до Раджа? Назовсім?! А як ти сюди добрався? Сам чи з батьком?

Довелося почасти розказати Малу всю свою історію.

– Ай-яй… А Радж мені нічого ж не говорив. Бачу тільки – сумний, дуже сумний, переживає весь час. А не каже!

Ходили спочатку зеленою зоною, алеями. То тут, то там траплялися павичі – походжали вони по доріжках або галявинках, тягнучи довжелезні хвости, пробували злетіти на дерева. Один розпустив хвіст – і Янг завмер на місці. Такої краси зроду не бачив.

– Райські птахи… Райські на острові Рай… – зашепотів захоплено.

– Ні-і, райські не такі. У тих пір'я всіма кольорами веселки переливається, а найбільше пір'їн рожево-оранжево-золотистих. Райські дикуваті, в гущавину лізуть. Може, пощастить, то побачиш.

Підійшли до тієї напівкруглої будівлі, що помітив із-за воріт. Смішні в стінах круглі вікна – як ілюмінатори на кораблі. Заглянув у одне зблизька і ахнув: у будинку було налито до самого верху води. І чого там тільки не плавало! І риби всяких кольорів і розмірів, невеликі черепахи, повзали лангусти, під каменем згорнувся спрут.

– А черепахи тванню заросли! Водорості на собі тягають, маскування! – не втримався Янг.

– У нас і велика черепаха є, слоновою називається, – сказав Малу. – Кажуть, їй сто років.

Бабуся-черепаха жила в загінці під фікусом. Урівні з землею там була укопана і ванночка з водою. Черепаха сиділа зараз над ванночкою, широко розставивши ноги, і стогнала. Коло її слізливих очей літали мухи. «Бідна!» – пожалів її Янг.

Цікаво, чи такі припливали на їхній Біргус відкладати яйця? Не раз з іншими хлопчиками і Натачою ходили з кошиками збирати їх. Місця кладок легко можна було знайти по незграбному маскуванню, по слідах, які залишають черепахи, знову повзучи до моря. Хлопці ніколи не вигрібали кладки до кінця, брали, тільки по п'ятнадцять – двадцять яєць. А їх у кожної, казали, буває до сотні штук. Решту загрібали піском, креслили хрест – знак, що тут уже не можна брати. Які чудові яєчні смажили в ті дні матері! І самі наїдалися досхочу, і навіть свиней годували… Коли наставав час вилуплюватися черепашенятам, на берег виходили і малі й старі, чергували майже біля кожного гнізда, відганяли фрегатів, кайрів, чайок, не давали хапати малих. Зелені, схожі на жабенят, вони вигрібалися з-під піску і – дай боже ноги! – якомога поспішали до прибою. Ніби самі розуміли, що їхній порятунок у воді…

– От і дійшли, – перервав його спогади Малу.

Янг зітхнув: батьківщина, рідна батьківщина, ніколи вже не пощастить її побачити!

– От, дивись!.. Це трибуни, чоловік двісті п'ятдесят – триста уміщується… А це сам басейн… А он і дельфіни пливуть, побачили нас…

Янг не вірив своїм очам: оці сіро-сині ситенькі тіла і є справжнісінькі дельфіни?! І отак близько?!

– Роструми повисовували з води, розглядають нас! Ха-ха, на бортик голови кладуть! А вони вискочити не можуть? – присів біля бетонного бар'єра Янг, простягнув під червоно-жовті поручні руку, щоб дістати до дельфіна.

– Вони тільки он на той поміст вискакують, під пишкою. Це входить до програми вистави. Накаже Судзір, покаже рукою – вискакують, лягають, як дрова.

– А вони не кусаються? Стільки зубів гострих, і всі однакові, жувальних немає.

– Не кусаються, можеш поторкати за рострум, погладити.

– У них дзьоби теж шкірою обтягнуті, не голі. А тіло яке гладеньке, наче шліфоване! І холодне, а не тепле! А Радж казав – теплокровні тварини.

– Теплі. Але спробуй доберися до тепла, на них жиру, як на свині.

– Ой, і маленькі є! Он, он, сміється нам! Як дитя крізь сон сміється. А з очей вода дзюрчить… Може, він отак плаче?

– Ніхто не знає, коли вони сміються, коли плачуть. А отого малого Бобі звати. Було ще маля, Джейн, загинуло. Відійдемо, а то ще помітить Судзір, біди не обберешся. Не любить він, коли хтось сторонній забавляється з дельфінами. Тут він ще сьогодні… Он, чуєш? Гомін у «резиденції».

Обходили повз трибуни басейн, а Янг розглядав будинок на тому березі. Дивний будинок. Є тільки торцева стіна, а бокових майже немає, круті схили покрівлі під рожевим шифером починаються зовсім низько від землі. На схилах покрівлі на другому поверсі стирчать, як собачі будки, вікна.

– Он там Радж живе, збоку, де середні двері, – показав Малу. – Там така комора-склад, у коморі він і живе. – Помовчав і додав: – Судзір чомусь довго сьогодні тут…

І тільки встиг він це промовити, як розчинилися двері під вишкою. До нижнього помосту, на який вискакують дельфіни, вийшов європеєць у синюватому кашкеті з довгим козирком, слідом – Судзір. Він був на голову нижчий від білого, смуглястий і кощавий.

Щось здригнулося в грудях Янга. У високій огрядній людині він упізнав Піта. Того самого Піта, що лазив з напарником на озері Гірського острова, шукав золото.

– Ти чого зіщулився? Судзір не бачив, як ти гладив дельфінів, не бійся.

– Я… так… А куди до міста пішов Радж?

Малу не встиг нічого сказати, бо в цей час його голосно окликнув Судзір:

– Гей, ти! Випусти містера Уілсона.

Малу не сподобалося це «гей, ти!», неначе в нього не було ім'я. Зітхнув.

– Янг, ти ото… Можеш почекати Раджа тут, а якщо ні, то ходімо зі мною. Чаєм почастую… Ти пив коли-небудь справжній чай? – говорив це і чекав, поки містер Піт Уілсон передибає своїми довгими ходулями місточок.