Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 26 страниц)

Розділ сьомий

1

Янга обмацали, обшукали, штовхнули в машину. Затиснутий між двома дорослими, Янг не бачив, якими вулицями машина мчить, куди повертає. Їхали довгенько – тільки це й відчув. І ще дивувався: чому отого чоловіка з баулом не посадили з ним – машина ж була велика, фургон на сім місць.

У поліцейській дільниці Янга увіпхнули у велику кімнату, з грюкотом зачинили двері.

Передусім відчув гострий сморід. Кімната була дивною, віконце одне, під самісінькою стелею, з ґратами. На стелі ледь блищить лампочка у дротяній сітці. Світла вона дає мало. На підлозі майже темно. Хотів прихилитися до стіни – відсмикнув плече: настільки боляче кольнуло. Стіни були поштукатурені так, що густо стирчали соски-шипи, ніби луска акули. Пофарбовані вони були брудно-синьою фарбою і поглинали все світло, яке падало на них. Коли очі трохи призвичаїлися, Янг розгледів, що немає в кімнаті ні лавок, ні табуреток, у кутках під віконцем лежать якісь волоцюги у лахмітті. Один з них трохи підняв кудлату голову і знову опустив, підклавши під вухо лікоть.

Янг боявся підходити до них, сів навпочіпки біля дверей. Добре сісти гидував – такою брудною, із якимись висохлими патьоками і плювками була цементна підлога.

Терпів отак майже годину. В голові спалахували уривки думок: «Ускочив… До в'язниці кинули… А що ж тепер буде? А як же Радж? Він же нічого не знає, де я, що зі мною… А Пуол – гад… Гад з гадів! Останні гроші видурив, та ще й поліції підсунув…»

Потім заскреготав ключ у дверях, всунувся до половини тулуба поліцейський, поглянув на всі боки. «Тебе!» – смикнув за плече.

Привів до якоїсь кімнати чи кабінету. Біля вікна за столом хтось сидів. Янг не встиг роздивитися, як поліцейський козирнув і боком, наче краб, вийшов.

Янг знову подивився за стіл. Так це ж сидить той офіцер-поліцейський, що виліз на вулиці з машини, подзенькуючи наручниками. Високий, з красивими рисами обличчя, з великими горбатим носом. Сьогодні він у цивільному і без головного убору. Дивився офіцер на Янга і по-батьківському усміхався. Янг не піддався на цю підлесливу посмішку, відвів очі.

Праворуч від входу був ще один стіл, набагато довший, і сиділи за ним двоє: один – той піжон з вусиками, що йшов вулицею за Янгом і крутив блискучою палицею, другий – дебелий і огрядний, наче перегодований, європеєць, у сірувато-блакитному мундирі. Коло нього на столі лежав кашкет з написом на околичці «Interpol». А ліворуч, біля глухої стіни, сидів за маленьким столом коло машинки ще один поліцейський.

– Як тебе звати, хлопче? – ласкаво звернувся офіцер і навіть усміхнувся.

– Янг. Янг Сінх.

– Дуже приємно. Класичне ім'я для хінді. Краще і не придумаєш. Скажи, будь ласка, ти читати-писати вмієш?

– Умію.

– У-о-о?! – здивувався офіцер. – Молодець. Тоді бери ручку і розпишися ось на цьому папері.

– Як це? – підійшов Янг до стола начальника-офіцера.

– Ну – напиши своє ім'я і прізвище. Цим самим ти даси клятву, що будеш говорити тільки правду, чистісіньку правду. Коли збрешеш, посадимо до в'язниці.

Янг повільно надряпав своє ім'я і прізвище. Рука тремтіла, авторучка не слухалась. Написав і відступив далі від стола. Надто вже солодким і клейким був погляд офіцера, що й не відліпитися.

– То, кажеш, як тебе звати? – ще раз перепитав офіцер. – У мене син такого віку, як ти. До речі, він ніколи не бреше.

– Янг Сінх. Дванадцять років скоро.

«Трет-те-те-те» – застукав по машинці той, що сидів ліворуч, за малим столиком.

– Де ти живеш?

– Ніде.

– Як це ніде? Не в повітрі ж ти висиш.

І весь час, поки тривала розмова з офіцером, скрекотала машинка. Янг розказував про Біргус і про те, як виперли їх звідти американці (під час цих слів усі, хто був присутній у кімнаті, переглянулися між собою і навіть покректали, покрутилися). Як завезли їх на Гірський, як потрапили потім на Головний на храмове свято, як помер батько, як відцуралися Янга земляки„.

– То, кажеш, мати померла і батько помер? Ай-яй-яй, бідолашний хлопчик…

– Мати не померла, її деревом убило, – уточнив Янг.

– Ай-яй-яй… – ніби не чув офіцер, відчинив шухляду стола, перегорнув папери і знайшов там цукерку. – Візьми, будь ласка. Візьми, не бійся! І більше нікого в тебе з близьких родичів немає?

– Є брат Радж. Він на Раї працює в дельфінарії.

Поліцейський ліворуч і це вистукав на машинці. А ті двоє, що сиділи праворуч за довгим столом, навіть і бровою не повели – ніби зробили їх з каменю. Доля Янга їх аніскільки не зворушила.

– Давно ти знаєш того чоловіка?

Янг, не зрозумівши, подивився на офіцера.

– … того, з ким тебе разом арештували?

– Я його зовсім не знаю.

– Ти хочеш сказати, що вперше підійшов до нього?

– Ага.

– Що ти мав йому сказати?

– Що в готелі «Санта-Клара» місць немає. Що йому треба в «Гонконг», апартамент сорок перший… Але я все не встиг йому сказати, він почав кричати на мене.

Офіцер швиденько сунув руку під стіл. Одразу ж за спиною Янга скрипнули двері, хтось заглянув.

– Засідку в номер сорок перший «Гонконга». Усіх впускати, нікого не випускати!

– Стоп, стоп! – могутнім басом сказав той, коло якого лежав кашкет з написом «Interpol». І далі вже заговорив по-англійському. Офіцер вислухав його і погодився:

– Правильно. Візьміть документи того… Зрозуміло? І зареєструйте спочатку в портьє. Нібито приїхав той, кому було заброньоване місце. А портьє пригрозіть, щоб не проговорився. І самі в засідку!

Двері за спиною Янга тихо скрипнули.

– Продовжимо нашу розмову. То чого, як ти думаєш, той чоловік лаяв тебе? Ти все правильно йому сказав, як тебе вчили?

– Не знаю. Здається, правильно, тільки не все. Але я забув подивитись, у якій руці в нього був баул. Можна було підходити й говорити тільки тоді, коли він буде біля будинку № 15 і візьме баул у ліву руку.

– Зрозуміло. Пароль не міг спрацювати, бо був неточний. Після того як ти йому сказав про «Гонконг», що ти мав далі робити?

– Нічого. Відійти од нього. Мені повинні були за це дати гроші.

– Он як? Хто, цікаво?

– Пуол.

– Це він тебе й підсилав?

– Ага.

– Де живе? Швидко адресу!

– Не знаю.

– Хто він такий?

– Земляк. Він приїхав з Біргусу. Я не думав, що й він уже тут, на Головному… – І Янг розказав, як Пуол перейняв його у порту, як навчив, що сказати тому чоловікові з рожевою косинкою на шиї, пообіцяв за це заплатити, а сам, навпаки, відібрав гроші.

– Ах, негідник!.. І вір після цього землякам… А ти молодчина. Ти все правдиво розказав?

– Ага. – Янг говорив щиро: йому зовсім не хотілося вигороджувати Пуола.

– Останнє запитання. У що вдягнутий Пуол?

– У що? Ну – сорочка біла, штани сірі.

– Дорогий мій! Це не прикмети. Так ходять тисячі людей у Свійттауні. Пригадай, може, є щось на обличчі особливе, на голові, на руках?

– Ні, нічого такого. Черевики нові купив – хвалився. Мозолі мабуть, натер – накульгує.

– Колір черевиків?

– Теж, здається, сірий.

– Та-ак… – розчаровано промовив офіцер. Затарабанив пальцями лівої руки по столу, а праву сховав під стіл. За спиною Янга знову скрипнули двері. – У камеру його! Хоча ні, потримай трохи в приймальні, може, ще буде потрібний.

Янга взяли за плече, вивели у передню кімнату. Поліцейський старанно зачинив подвійні двері до кабінету, але і одні, й другі трохи відхилилися.

– Сідай! – показав Янгові на стільця під стінкою, а сам сів за стіл, удав з себе поважного: дуже, мабуть, хотілося бути схожим на начальника.

У кабінеті розмовляли бурхливо, часом переходили на англійську мову. Янг напружив слух – ах, як погано, що англійська мова така важка, так повільно піддається йому!

– Ми його вели з самого Гонконга! Разом з ним плив і наш агент! З рук у руки, можна сказати, передавали… А ви втрутилися і на фініші все зірвали. Як тепер виявити продовження ланцюга? До кого їхав цей з рожевою косинкою?

– У сорок першому номері засідка.

– Користі з цієї засідки! Туди і випадкові люди можуть завітати, скажімо, покоївка, офіціант… – гуркотів голос того, що сидів біля кашкета «Interpol». – Телефон у цьому сорок першому є?

У кабінеті трохи помовчали, мабуть, чи сам офіцер, чи той поліцейський, що сидів за машинкою, дивилися в довідник.

– Є, – нарешті пролунав голос офіцера.

– Ну от, перш, ніж зустрітися з «косинкою», йому подзвонять у номер. Чи є він… А коли є, то чи той це, хто потрібний, і розмова буде з паролем.

– … ми підслухаємо, про що вони розмовляють. Усі номери прослуховуються!

– Ваші там сидітимуть, подзвонить телефон. Піднімати трубку чи ні? Якщо піднімати, то що говорити? Коли почують, що хтось підозрілий зняв, то й говорити не стануть.

– А ми випотрошимо цього, з косинкою. Запевняю, ми зуміємо взяти в нього все, що треба… По-друге, випустимо малого… – далі офіцер перейшов на англійську мову, видно, він володів нею непогано.

– Ви так думаєте? А кому він потрібний, тим більше після того, як провалився? Хлопця використали випадково і одноразово. Міг на його місці бути і не земляк цього… як його… Пуола, а інший хлопець. Пуол підсунув замість себе цього малого тільки тому, що побачив підозрілих осіб… які за «косинкою» стежать.

– З цих підозрілих міг бути і ваш вусатенький молодик.

– Я попрошу! – підвищився третій голос, тонкий.

– Можете не просити! – став твердішим голос офіцера. – Я розумію: ті двоє наших, що розігрували парочку, учинили незграбний маскарад. Але ж і ви, пробачте, не далі відійшли. У всіх дешевих кіно таких сищиків-незграбників показують. Моїх очей у порту було більше, ніж ви думаєте… І ще… Звідки ми, по-вашому, знаємо про цього з рожевою косинкою? Отож-то! Не такі ми простачки, як вам здається.

Виглянув з дверей той поліцейський, що сидів за машинкою.

– У камеру! – махнув на Янга і знову зник.

– Вставай! Прилип… – встав той із-за стола.

«Усе-таки до в'язниці?! А я ж геть усе правдиво розказав!» – ноги Янга не хотіли слухатися.

У коридорі зустрілися двоє вартових, вели на допит чоловіка з рожевою косинкою на шиї. Один вартовий був скований з арештованим спільним наручником.

2

Коли на чоловіка з рожевою косинкою і Янга спрямували з усіх боків зброю, Пуол завмер на місці. За кроків двадцять попереду бачив двері під'їзду зі східцями. Поки йшов до них, ледь стримувався, щоб не кинутись бігом. Устиг ще побачити, як на «косинку» надівали наручники. Шмигнув у під'їзд, пробіг будинок наскрізь повз сходи, смикнув за двері, що вели у двір. Вони не піддалися. Тоді він штовхнув їх з усієї сили – ні з місця. Закалатало серце, у голову вдарив жар… «От і попався… Сам ускочив у пастку!» Кинувся назад, за три стрибки подолав проліт сходів. На першій площадці було зовсім невелике і вузьке, як бійниця, віконце. Розбивати, виламувати не став – однаково не пролізе. Інстинкт самозахисту погнав його східцями вище. Пригадалося з кіно, що встиг подивитися на Головному, як отак рятувалися від погоні «агент №…». З останньої площадки до квадратного люка в стелі прямовисно стояла драбина. Опинився нагорі швидко, як кіт, штовхнув у щит люка руками і головою… Піддався!

Біг у напівтемряві під низько навислою покрівлею, ледь не стукався головою об крокви. Зі страшенним лопотінням злітали голуби, липла до обличчя павутина. Біг на світло, що струменіло з боків, з лівого і правого схилів покрівлі, де в нішах були віконця. «Це – на вулицю, а це – у двір…» – зорієнтувався, пірнув у праве, раму вирвав одразу.

Біг дахом, гуркотів бляхою, ковзаючись, перескакував на черепичні й шиферні покрівлі, а кінця будинкам, кінця вулиці, здавалось, не буде ніколи. Уже видно було мачти теплоходів у порту (біг не вперед, а назад), нарешті побачив крізь віконце мотузки з білизною.

Коли лазять вішати білизну, значить, мусить бути хід на сходи, вниз.

Перед тим як вискочити у двір, обтрусив трохи з себе пил, голубиний послід, обібрав павутину. Двором перейшов на сусідню вулицю і пішов уже поволі в той бік, куди йому було треба.

«От так я! Молодчина…» – Пуол був задоволений собою. Чим не супермен з кіно? Подобалося йому таке життя, з риском і небезпекою. Ішов додому, насвистуючи на обидва боки, і назад не оглядався.

А того не знав, що на кожного розумного знаходиться ще розумніший.

Чим ближче підходив до своєї конспіративної квартири, тим більше відчував, як цей піднесений настрій і самовдоволення виходять з нього, ніби повітря з проколотої шини. Ще й ще раз перебрав у думках, що говорив Янгу, що той міг розказати поліції. «А він розкаже, усе розкаже, навіть не сумнівайся!.. Злість у нього на мене… Про готель «Гонконг» скаже, про апартамент сорок один». Пуол відчував, що ця адреса – найважливіше, що було довірено йому особисто. Йому, а не Янгу, якомусь хлопчиську. «А я передовірив таємницю, віддав її в руки поліції… – Пуола почав проймати то жар, то холод. – Краще, аби я сам попався… Називається, врятувався… Від кого? Від поліції – так, а від Чжана? Якби сам попався, то я їм нічого б не сказав. Викрутився б або сказав, що випадково опинився біля того чоловіка з рожевою косинкою. Хіба мало хто ходить вулицею? У центрі люди як мурашки метушаться. Так будь-кого можна схопити, до будь-кого причепитися… Але я і не підійшов би до нього, хіба я дурний, очей у мене немає? Незнайомець же не взяв баул у ліву руку!.. А може, був ще один чоловік з рожевою косинкою?! – Пуол аж зупинився від цієї думки, йому знову стало жарко. – Може, я не помітив іншого, переплутав?»

Гарячково перебрав у думках те, що було в порту. Усе, здається, йшло як слід. Вештався серед гендлярів-лоточників, навіть прицінювався, видавав себе за примхливого покупця. Один дорослий китаєць-лоточник мало не нахрапом ліз, тикав під ніс намисто – «Коралі для вашої кралі! Чорний корал! Чорний корал!» Не витримав, аж зашипів, щоб не чіплявся. А той, з рожевою косинкою, теж побродив трохи по крикливому базарчику. І просто випадково впало Пуолу в очі, що надто вже однаково виходить і в цього, з баулом, і в того вусатенького піжона з блискучою палицею. Стане один, щоб подивитися на якийсь товар, прицінитися, навіть у руки взяти, а біля сусіднього гендляра або через одного – зупиниться й піжон, теж нібито щось розоглядає, крутить у руках, а сам так і стежить за «косинкою».

«Діло нечисте… Стежать… А мене ж попереджали, щоб дивився пильно…» – згадав він тоді. То хіба міг після цього сам лізти на рожен?

Треба вже повертати у провулок, що веде до лабіринту будинків того двору, де його квартира. Оглянувся… Здається, нічого підозрілого, йдуть люди, як ішли, – кому куди треба. Ніхто не витріщає очей на нього.

Кімната зустріла затхло-нудотними запахами, ніби десь гнила копра. Постояв біля трюмо, вдивився в своє обличчя… На ньому тривога і розгубленість… Унизу на столику безліч всіляких флакончиків, тюбиків, баночок з кремами, духами, мазями. Хотілося змахнути їх, щоб аж осколки задзвеніли… Подивився на ліжко з балдахіном. До високих спинок був причеплений шнурок, на якому пересувалася завіса з матерії з грубими плямами-візерунками. Не кімната для чоловіка, а дамський будуар. Чи не для любовних зустрічей використовував Чжан цю квартиру? Смикнув від злості завісу вбік, аж порвався шнурок, і впав на постіль одягнутий.

Треба зосередитись, треба продумати, що після всього цього може статися? Що загрожує йому особисто?

І що більше лежав, то більше холонуло під серцем. Як подивиться на все, що сталося, Чжан? У нього ж довгі руки, багато помічників, багато очей… А може, все-таки пощастить утекти? Свійттаун великий, острів і архіпелаг ще більші – дідька знайдуть. Добре, що є в кишені долари – «аванс», який треба ще відробити. Так сказав посильний, коли передавав разом з грошима перше завдання. Завдання, яке він не виконав!

Не витримав, підхопився. Під три чорти страждання і роздуми! У нього ж є п'ятдесят доларів, навіть більше, коли врахувати і Янгові. З ними можна непогано провести вечір або ніч. Ніхто йому не вкаже, як коротати вільний час, як витрачати гроші. Він сам, собі голова! І він знає, де та Рекріейшн-стріт, вулиця забав і втіх.

У якихось шиночках просто біля стійки, не сідаючи, не закушуючи, пив джин, пив американське віскі з содовою. Чаркувався з якимсь підозрілим забрезклим гулякою, частував його. І, мабуть, той гуляка завів його у якесь підвальне приміщення. З нього взяли останні сорок доларів, замість них дали сигарету. Одну-однісіньку за сорок доларів!

– Не жалій грошей, не вони нас наживали, а ми їх… Викуриш – потрапиш у нірвану… Звідаєш щастя й насолоду, які тільки можуть приснитися… – нашіптував той горілчаний брат.

І Пуол не жалів, йому вже було море по коліна. Узявшись попідруки, зійшли ще на кілька східців нижче, відхилили темну заяложену руками завісу. У ніс ударило кислятиною і їдким димом. Потрапили в довгий зал із низькою стелею і запліснявілими розмазаними кутками. Вздовж стін не дуже густо лежали циновки, деякі з плямами і пропалинами. Майже на кожній сиділи, хитаючись, заплющивши очі, напівроздягнуті люди, деякі дряпали, роздирали себе нігтями, ніби хотіли і шкіру здерти. Дехто лежав то скорчившись, то розкинувши руки й ноги у найнеймовірніших позах. Обличчя перекривлені в ідіотських гримасах-усмішках.

– От… От якраз вільні підстилки… Сідаймо, покуримо… – горілчаний брат посадив Пуола обережно, як дитину, дав припалити і сам припалив.

Пуол ще і звичайних сигарет не призвичаївся курити. Купив, щоправда, одну пачку, чмокав для форсу і солідності, хоч ставало нудно і наморочилася голова. А тут з жадібністю чмокав і чмокав, поки й знепритомнів.

А може, це не була втрата свідомості? Якісь сни-галюцинації, марення. Він ніби плавав у рожевому тумані, не відчуваючи свого тіла. Здавалося, що кожна клітинка організму розчинилася у млосній насолоді. Він ніби стежив збоку за своїм тілом, а воно розпадалося на частини, і кожна частина виростала до жахливих розмірів і лопалась, як ракети феєрверка в день коронації султана. Потім здалося, що це горять-спалахують асигнації – долари, франки, фунти стерлінгів, динари. Пекучі іскри падають на голову Пуола і знову вибухають. Якісь вибухи звучать праворуч і ліворуч, від них аж голова метляється, ледь не зривається з плечей. Хтось б'є, не жаліючи – по одній щоці, по другій, аж коле в мозку, здається, розривається на частини голова.

Блимнув очима, важко приходячи до пам'яті. Але ще нічого не розумів, і той чоловік, що стояв, зігнувшись, над ним, ввижався примарною, розпливчастою плямою. «Де я? Що зі мною?» – здається, пробурмотів, зібравши сили, але Пуола схопили за грудки, смикнули так, що трохи не одірвалася голова. Його посадили, знов ударили по щоках, і дзвони в голові загули нестерпно, попливли кольорові круги перед очима.

Ах, краще було б не приходити до пам'яті… Той незнайомий не бив більше, а в голові все одно бухало молотом, кололо в потилиці і в скронях, очі наче вилазили з орбіт, у шлунок нібито свинець залили, язик розпух, ледве повертався у смердючій рідині-слині. Обняв обома руками голову. Страшенна млявість і біль охопили все тіло…

Об зуби стукнув якийсь посуд… Відчув запах води і схопив бляшанку, пив теплу, залізисту на смак воду, хотілося пити нескінченно, поки не лопне. У голові трохи прояснилося… А очі ще бачили, як крізь москітну сітку, і Пуол не впізнавав того чоловіка, що термосив його, а тепер поїв водою, хоч і здавалося знайомим його обличчя.

Бляшанку відібрали, брязнули під ноги, Пуола підняли під лікті. З підвалу вивели силоміць, і під стіною на тротуарі він страшенно, до жовтої немочі блював. Коли трохи відпустило і зміг розігнутися, ноги аж підкошувалися від слабості.

Вели його довго, плутано. Час від часу проводир струшував його за барки, щоб очунював скоріше. Потім зав'язали очі і знову вели. Зрозумів: до Чжана, на розправу… Звідкілясь узялося ще трохи сили, зірвав з очей пов'язку і кинувся тікати.

Догнали, сіконули ребром долоні по шиї, і Пуол упав непритомний. Коли прийшов до пам'яті, його знову струсонули, відібрали великого складаного ножа, зав'язали очі.

Перед Чжаном Пуола кинули, наче мішок лахміття або якоїсь дохлятини. Лежав, і не хотілося вставати. Освітлення в кімнаті було слабке, горів тільки в кутку червоний нічник, і Пуол подумав, що це добре, не бачитимуть, яке в нього змучене обличчя. Почув загрозливо-розтягнуте:

– Ну-у-у?

І тоді підхопився на коліна, поповз до покладеної на крісло, у рожевих бинтах Чжанової ноги.

– Я ні в чому не винен… Я хотів як краще!

Чжан штовхнув милицею, її гумовим набалдашником, Пуола в плече – «Сиди там!». А той, що невідступно стояв за його спиною, смикнув назад за друге плече.

– Розказуй… – Голос у Чжана був такий, що сподіватися на милість було даремно.

Розказував, збивався, знову починав спочатку, не забув похвалити себе за хитрість: розкусив поліцейських агентів! І отак обдурив!

– Так, це все чудово… Чоловік дійшов куди треба… Тільки не той, що з рожевою косинкою.

Пуол почув це, і йому знову стало погано аж до нудоти.

– Чудо-о-во, що ти проявив винахідливість та обачність. І чудово, що послали тебе пустити сищиків по фальшивому сліду. А для справжньої справи ти не підходиш: довірив сторонній людині пароль, довірив секрети. Уяви, чим могло б усе закінчитися, якби і справді йшло так, як розігралося? Ти начебто урятував себе для подальшого діла, а по суті – продав це діло, тремтячи за свою шкуру. Що заслуговує така людина?

– Смерть! – коротко кинув із-за спини Пуола той чоловік, який привів його сюди і зараз стояв як охоронець.

Пуол з жахом оглянувся на нього. Цього разу його обличчя здалося ще більше знайомим. І голос знайомий! Десь зустрічалася ця людина на дорозі. Але де?

– Передоручивши свою справу першому стрічному, ти почав виробляти фокуси, чогось лазив на покрівлі, на горища, бігав по сходах… – як обвинувач, що виносить присуд, карбував Чжан.

– Я замітав сліди… Можливо, могли і за мною стежити.

– Стежили. Ти привів «хвіст» до самої квартири, розкрив явку.

– Не може цього бути! – затремтів Пуол усім тілом, з очей сипонули сльози. – Дайте… води!

Охоронець підійшов до вікна, налив там склянку води, подав. Пуол жадібно її випив – текло по бороді, по шиї. Поставив склянку на столик.

– Так воно і є, – сказав охоронець. – Я стежив і за тобою і за тим, хто стежить за тобою від самого порту.

– Не може цього бути! Не може бути. Я оглядався!..

– Може. «Коралі для вашої кралі! Чорний корал!» Пам'ятаєш?

Пуол заридав.

– Що заслуговує людина, яка приводить «хвіст», провалює конспіративну квартиру? – карбував Чжан.

– Від такої людини позбавляються, – відгукнувся з-за плечей китаєць-лоточник.

– Ти й себе особисто викрив, там уже знають твої прикмети.

– Вони мене не можуть знати! – Пуол аж вискнув.

– Янг знає, твій земляк, а ти віддав його поліції. Він і викладе їм усе. Так от, ти для нас уже не тільки непотрібний, а навіть шкідливий. Від таких людей позбавляються.

– Їх убивають, – уточнив лоточник.

– Для нас це легко зробити – як плюнути й розтерти. – При цих словах Чжана лоточник ухопив Пуола п'ятірнею за чуба, смикнув назад, від чого шия випнулася. Китаєць підніс ножа, полоскотав горло гострим лезом.

Пуол завив німим криком…

Він уже відчував себе наполовину мертвим. Його можна було і не вбивати, просто викинути під паркан, то й здох би там. Навіть довго плакати-скиглити було несила.

– Так де, кажеш, ти його знайшов? – спитав Чжан лоточника.

– На Рекріейшн-стріт, у підвалі, з наркоманами. Надумав сховатися від нас.

– Запам'ятай, молодий чоловіче, як перший заповіт. Винуваті перед «Білою змією» ніде не сховаються і завжди зазнають кари. Ми не з тих, що прощають… Іч ти, у підвали допер… Широко ступаєш, кузько, дивись – штани лопнуть! Наркотиками краще гендлювати, ніж споживати їх.

– Кги-кгикм… – попереджувально кашлянув лоточник.

– Так от, Пуоле. Дарунок за дарунок… Ти врятував мене, тепер я рятую тебе. І квити. Надалі тебе вже ніщо не врятує і ніхто. Будда прощає до трьох разів. А ми не боги, ми не прощаємо жодного разу. Почнемо знову, з нуля… Поклади ключі на столик! Про ту квартиру забудь – вона випарувалась, висохла. Живи де хочеш. Часом заходь у «Тридакну» обідати, займай столик у правому кутку. Коли ти будеш потрібний, там тебе знайдуть… І можеш заслужити нашу довіру, коли ви конаєш одну невеличку справу. У туфлі виткнувся цвях, він заважає нормально ступати, ходити. У таких випадках що роблять з цвяхом?

– Виривають… Забивають… – пробурмотів Пуол, нічого не розуміючи.

– Краще друге. Ну, а тепер поясни йому, що до чого… – Чжан сказав це і стомлено відкинувся на подушки.

Лоточник вийшов з кімнати в коридор і відразу ж вернувся. Розстелив на столику білу теніску, вона теж здалася блідо-рожевою при світлі нічника. Майже на всі груди теніски була відбита емблема дельфінарію: п'ять синіх хвиль, оранжевий обруч сонця з променями-бризками, а крізь обруч стрибає синій дельфін. Така теніска, як у Раджа!

Лоточник відвернув подолок теніски і трохи кривим пальцем ткнув у дві вишиті на рубці сині літери: «R. S.»

– Термін – п'ять днів.

– Три, – поправив Чжан.

3

Янга покликали на допит вдруге. І, мабуть, трохи раніше, ніж треба, упхнули його в кабінет до офіцера. Бо коло дверей струнко стояли двоє поліцейських, і аби що-небудь бачити, він відступив у бік довгого стола, за яким був тільки один чоловік – той, що з кашкетом «Interpol». А перед столом офіцера, закинувши ногу на ногу, сидів чоловік у рожевій косинці.

– Так що, – виявляється, зайнятий номер сорок перший? – запитав офіцер поліцейських біля дверей.

– Так точно! – пристукнув той, що ліворуч, каблуками. – Цей номер – здвоєний люкс. Там уже три дні засідають представники «Гонконг енд Шанхай бенкінг корпорейшн», ведуть переговори з представниками нашого «Нейшонол бенк», маючи на меті купити його зі всіма бебехами!

– Ну це тебе не стосується, – відрізав офіцер.

– Так точно! – виструнчився поліцейський.

– Документи містера… містера… запнувся офіцер, приляснувши пальцями, і чоловік у косинці ніби зробив спробу встати:

– Говард Хоякава, представник концерну «Міцубісі». Японські мікро– і малолітражки – кращі в світі.

– Давайте паспорт та інші документи Хоякави, – простягнув офіцер над столом руку.

Поліцейський, що стояв праворуч, ступив кілька кроків уперед, дістав із-за пазухи документи і подав йому, відступивши назад, не обертаючись.

– Хоякава-сан, а чим пояснити ваш маскарад? Не будете ж ви стверджувати, що весь цей одяг – ваш? – У голосі офіцера додалося шанобливості.

– Так, мій. З учорашньої ночі. Якщо дозволите, я повторю свої показання.

– Дозволяю. Коротко, – кивнув офіцер, трохи розгублено гортаючи маленьку книжечку, можливо, паспорт.

– Так от. Пізно увечері… Ні, скоріше глибокої ночі, я вже спав… До мене в каюту постукав сусід, людина спортивного вигляду… ось у цьому костюмі… З баулом у руці. Він одразу запропонував мені помінятися одягом, поміняти баул на чемодан-«дипломат». І на додаток до всього – помінятися каютами. Запропонував зробити це не задарма, давав триста доларів. Я прикинув різницю вартості наших костюмів, баула і «дипломата» і погодився за чотириста. Ну а за обмін каютами я запросив ще сто доларів. Але розмова на тому не закінчилася, незнайомий попросив, щоб я в новому вбранні, неодмінно з косинкою на шиї, зав'язаній по-мексіканському, пройшов по Портовій вулиці Свійттауна. А тоді вже йти, куди мені захочеться або куди треба. Я підвищив ціну до шестисот доларів.

– Дешево ви цінуєте своє життя, Хоякава-сан, – стиснув губи офіцер.

– Що це означає? – випростався на стільці і навіть зняв ногу з ноги Хоякава.

– А те… Вас підставляв замість себе член банди «тріада чайна». Якщо врахувати, що на архіпелазі Веселому кілька китайських тріад і всі вони воюють між собою, то… За ваше життя я не дав би навіть порції бетельової жвачки.

Хоякава осів, ніби поменшав на зріст.

– Дякую… Дякую, що мене арештували. Ви не випускайте мене поки що… Я великого гардеробу з собою не брав, відрядження коротке – тільки підписати контракт на продаж автомобілів… Я дам долари, купіть мені пристойний костюм. За послугу будуть комісійні – я не пожалію.

– З цим ми допоможемо. У кімнаті вам дадуть папір, ви опишете одяг, у якому ви їхали до тієї ночі з переодяганням. І опишіть усі можливі прикмети людини, яка так легко дала вам заробити шістсот доларів… – У голосі офіцера навіть прозвучала щира заздрість. – Тільки ще одна маленька формальність, очна ставка… Ви раніше ніколи не бачили цього хлопчика? Янг, підійди сюди ближче.

Янг зайшов наперед поліцейських.

– Його – ні. А схожих на нього – тисячі.

– І ніякого паролю, виходить, ви не знаєте?

– Клянусь чим хочете! Я думав, що він заробити хоче, через це і просить піднести.

– Янг, а ти коли-небудь зустрічав цього містера?

– Ні. Я вже вам казав, як було.

– Усім можна йти. А у вас просимо пробачення… – Офіцер козирнув чоловікові в косинці і подав документи. – Янг залишиться. І покличте, будь ласка, «парочку».

Поки люди виходили і заходили нові, офіцер і той, з «Interpol», іронічно і знущально поглядали один на t одного. І обидва були задоволені: кожен вважав, що втер носа іншому. Представник «Interpol» прокашлявся.

– Та-а-к… Візьми їх голими руками.

– А ви думали, все просто. Приїхав, побачив, переміг… Повірте, ми теж гав не ловимо. Тільки результатів – кіт наплакав.

У цей час зайшли агенти, що грали закохану парочку. – Янг упізнав їх. Офіцер не дав їм довго роздумувати.

– Які прикмети того хлопця, що підмовляв Янга на зустріч з «рожевою косинкою»?

Один агент, той, що грав дівчину, вискалив зуби:

– Він отак ось робить… Ми з вікна бачили… – І якось смішно відставив нижню губу, випнув уперед бороду і повів нею в обидва боки, ніби йому душив тісний комір.

Янг аж засміявся: здорово! Дуже подібно! І як він міг забути про таку прикмету!

– Є така звичка в Пуола? – спитав офіцер.

– Ага… – шморгнув носом Янг. – І він ще трохи заїкається, коли сердиться або розхвилюється… І лівша він.

– Ну от, бачиш. А казав, що в нього немає ніяких особливих прикмет. Треба бути спостережливим: у житті все знадобиться. – І офіцер махнув на нього рукою з таким вивертом, ніби викидав за шкірку. Одразу заклопотано схилився над паперами.

Янга вивели з кабінету, а ще через якусь хвилину він опинився на тротуарі.