Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 26 страниц)

– Санта Марія! Та йому ж нікуди більше ходити! Це Янгів друг, аміко… І собачка з ним чорний був, кучерявий такий…

– Ні кучерявого, ні простоволосого не бачила. А на територію не пущу, мадам. Усе!

Раджу теж довелося вислухати їхню розмову і підтвердити, що хлопчаків справді немає. Сам хотів би знати, де вони вештаються.

– Це жахливо! У нього серця немає – цілий день морити Тота голодом… Ви не брат Янга? Такий схо-о-жий… Скажу вам компліменто: ви дуже приємний молодий чоловік… Будь ласка, з'явиться Абдула – пошліть його скоріше до готелю. І скажіть цьому розбійникові, що в. мене починається нервове знесилення від його фокусів… Я вже не можу розпоряджатися своїм часом, усе його чекаю! Я не відпочиваю, а тільки нервую і хвилююся! Це не просто коміко, це партиджано… Скинув з плечиків мою найкращу сукенку – півмільйона лір заплатила! А своє дрантя повісив у шафу! Саме дрантя, самий бруд, у сміттєпровід треба було викинути. Я ж йому все нове купила! А він…

Ніколи було слухати балакучу італійку. Радж пообіцяв усе зробити так, як синьйора просила, й відкланявся.

Майже година минула, поки вернувся назад. Про тренування каратистів так і не згадав, а сьогодні ж треба було йти до містера Ромеша у підвал.

Італійки біля прохідної не було. Подивився запитально на сторожиху. Та зрозуміла погляд:

– Не було, не з'являвся ще.

«А чого вони підуть через ворота?.. Вони з моря підпливуть». Радж усе ще сподівався, що пригода хлопчиків закінчиться добре. Він і уявити собі не міг, де вони зараз знаходяться і що могло скоїтись.

Він і макаронів наварив, і захолонути вони встигли.

Знову підігрів і їв сам, а вони росли в роті, застрявали в горлі. Сонце вже сіло, швидко насунулася темрява. Увімкнув світло, і в розчинені двері ринули малі й великі товстопузі метелики. Напружено прислухався до звуків на морі, на алеях дельфінарію. І зрештою почув жіночі голоси, навіть схлипування. Заскрипіли бамбукові мостини на місточку…

– Ось тут… Он двері відчинені… – почувся голос сторожихи.

Радж вискочив надвір, але тітки вже не побачив – пішла назад до прохідної. У смугу світла увійшла кучерява смуглянка – заплакана, змучена, в якійсь обірваній зверху, ніби обгризеній спідничці.

– Натача?! – упізнав Радж. Схопив за руку, швидко потягнув у комору. – Як ти тут опинилася?

Натача нахилилася, затуливши обличчя руками, затряслася в плачі.

Розділ третій

1

Штовхани були не грубі, але сильні, тривалі, більше під груди і живіт, іноді діставалося по бороді й по носі – трохи не спускали юшку. Це тоді, коли глибоко занурювався обличчям і міг знову вдихнути води. Янг ще не опритомнів добре, але вже відчував, як горло відпустила спазма-судорога, як страшенний, з блювотою кашель роздирав пазурами горло й бронхи. А коли зміг сприймати трохи більше, відчув біль у грудях, у животі, в черепі. Німим болем нили суглоби, тупо смикали м'язи на руках і ногах, щемливий свербіж перебирав шкіру. Між литкою і кісточкою на лівій нозі пекло, як вогнем – шкіра там, певно, була зідрана.

«Пху-ух-х! Ф-фуш-х-х… Ху-ф-ф… – здається, почув крізь шум дивні й дуже знайомі звуки. Захитав, затряс головою, щоб вилилася з вух вода, і з правого вуха витекла тепла струминка. «Пфу-ух!» – почув уже виразніше. Спробував сам поворушити руками й ногами, щоб триматися на воді. Так, він був на воді, а не під водою… На воді! Притому вода здалася теплішою, ніж в озері, на глибині. Але цього тепла було так мало для його переболілого, змученого тіла!

Стулив губи, затиснув ніс, спробував продути вуха, роблячи ковтальні рухи. Важкі видихи і праворуч і ліворуч, чув і свист, і скрип, і якесь мекання чи бурмотання. «Дельфіни?! – пробилося крізь біль і каламуть у голові. – Зі мною дельфіни?!» Махнув кілька разів саженками до найближчого «Хуф-фх!», і долоня ковзнула по гладенькому, наче відполірованому, холодному тілу. Провів долонею, намацав спинний плавник. За його розміром зрозумів: не на дорослого дельфіна натрапив він, а на малюка. І не тікав він від Янга, а дужче запрацював хвостом, як тільки відчув, що взялися за плавник. Можна було трохи підгрібати лівою рукою, допомагати дельфіненяті, але в Янга було ще так мало сили!

Куди ж везе його малюк? Де Янг опинився? На тому світі, напевно. Пригадалося, як топився, як помирав на дні озера, як засмоктував його водяний вихор… Справді, тільки на тому світі може бути така непроглядна темрява, без жодної зірочки над головою. Але чому тоді він усе відчуває, як живий? Янгові болить, як живому, а на тому світі повинна бути тільки легкість і насолода для душі й тіла, цілковита нірвана. Щоправда, тільки для праведників, для тих, хто ніколи ніякого гріха не допускався. А які гріхи за дванадцять років життя мав він, що Вішну розгнівався і шпурнув його в пекло, в темряву?

Вода здається не чорною, вона, як розведене молоко, там-сям навіть пробігають якісь іскринки чи крапки… Отже, і на тому світі є море і дельфіни?!

«А де ж люди? Вони ж сотнями помирають, тисячами… Чому я один тут? Може, це ще тільки дорога в пекло, на той світ…» Над головою побачив невеличку світлу пляму, вона весь час поширювалася, а потім різонула світлом по очах. Просвіт у вишині був не круглий, а ніби викривлена й худенька вісімка. Дельфіненя завмерло на місці, перестало працювати хвостом, а дорослі дельфіни повільно і поважно, зрідка посвистуючи, закружили навколо Янга. Ніби давали можливість досхочу налюбуватися світлом, що пробивалося згори. І Янг дивився на здвоєну світлу плямку, як на незвичайне диво і помітив уже, що вона блакитна і на цій блакиті видно навіть кілька вогнистих іскринок. «Небо?! І зірки?! На світлому небі – зірки? Там ще день, а так не буває, щоб удень – зірки! Тільки на тому світі такі фокуси бувають…» Потім Янгу здалося, що на тій світлій плямі ніби щось метушиться, літає, здалося навіть, почув мишачий писк. «Невже кажани?!» А як високо до них! Та світла дірка видалась проломом у куполі височезного храму-палацу. Якась дивовижна сила розламала, розірвала землю, створила це склепіння, шпилястий грот.

Справді, це печера, грот, залитий водою. Янга усмоктало на дні озера в щілину, провалювався туди з пригодами, застрявав, і його не дуже делікатно хтось тягнув за ногу, рятував. Хто кинувся йому на поміч у водяний хаос і тісноту, хто міг почути його останній, передсмертний крик? Радж якось казав, що дельфіни страшенно бояться вузьких щілин, ніколи не лізуть у них, щоб не застряти. Ця боязкість у них передається з роду в рід, з покоління в покоління. Але ж хтось із них зважився на подвиг, переміг страх.

Дельфіни розташувалися навколо Янга на найсвітлішому місці. Видно як повиставляли з води морди, пороззявляли роти, можна помітити навіть гострі кілочки зубів. Скільки ж дельфінів? Три, чотири… Малюк – п'ятий… Усміхаються, ніби в загадки граються: угадай, хто перед тобою? Один виткнувся з води настільки, що показалися три білі царапини на боці.

– Єва-а-а! – крикнув Янг охрипло й радісно, упізнаючи. Під склепінням прозвучала луна, метушливо за-пурхали кажани. – А це Дік! Це ти, ти!!! Не крути головою… – Янг підплив до нього. – От, і зуб той, що не в ряду, і чотири пеньки праворуч… Ти, хитрун, ти! А малюк – Бобі! Наші дельфіни-и! Ура-а-а!!!

Розкотами загриміла луна, зверху навіть щось відірвалося і плюхнуло у воду. Янг залишив Діка, обернувся до Бобі. А той уже і сам плив назустріч. Потерлися щоками, Янг навіть поцілував його. Навколо кружляли і з полегкістю зітхали дельфіни. Ніби і їм було досі страшно самим у цьому підземеллі. Хто їх сюди загнав, запроторив? «Їх сховали тут… Отже, десь повинен бути вихід у бік моря… І чимось загородили той вихід, щоб не повтікали. Самі дельфіни не можуть розгородитись. А якщо я їм допоможу?»

Він ледве знаходив сили, щоб триматися на воді. Варто було зісковзнути руці з Бобі, і він міг би втопитися. Сили, щоб обіпертися на дельфіненя, уже не зібрав би.

«Нікуди не дінеться той вихід… Якщо він є…»

От якби відпочити, обсохнути… Задубів зовсім, дерев'яніють руки й ноги. Хочеться стогнати й плакати – не вистачає духу терпіти страждання.

Покерував Бобі за рострум уздовж стіни, спробував сяк-так перебирати ногами. Пливли повільно, дуже повільно у глиб грота, у темряву від світлої плями. Очі, побувши трохи на світлішому, не хотіли нічого бачити, сльозилися від напруження. «Стій, Бобі, стій… Я зміню руку…» Переліз на правий бік дельфіненяти, взявся за плавник лівою рукою, а правою вів по слизькому камені, по мокрій скелі, мацав. От уже й гострий кут, тупик. Захлюпала у воду з невеличких виямок якась живність – може, краби, може, ще що-небудь. Повернув Бобі назад, повз другу стіну, протилежну…

Попереду, куди навпомацки просувалися, проминувши світлу пляму, чути було той глухий, нудний і рівний шум. Грот мав подовжену, з гострим тупиком форму. А в цей бік стіни розходяться дедалі більше. «Бобічок, не смикайся, не виривайся… Потерпи, любий…»

Раптом права рука провалилася в пустоту, і з-за повороту у вуха вдарив шум і ревіння водоспаду. Нога натрапила під водою на якусь приступку, слизьку, з наростами. Спробував стати на неї обома ногами і… плюхнувся навзнак. Забовтався, обертаючись на живіт, пливучи до скелі. На підводну приступку став коліньми, учепився, як тільки міг, руками – виповз вище. Розлазилися на всі боки, часом потрапляли під руку більші й менші краби, плюхали у воду. Зробив кілька незграбних кроків навкарачки – і стукнувся головою об скелю. Вибився із сил зовсім, руки й ноги підкосилися.

Так і заснув обличчям на простягнутих руках, а може, й знепритомнів.

2

Ноги гойдалися, ворушилися, а щось важке сиділо на нозі, де закінчувалася штанина, і гризло, царапало за ранку вище кісточки. Ще добре не очунявши, тернув другою ногою по тій штанині – зіпхнулося щось кострично-колюче, безформне, як гострокутний каменюка. Від огиди й страху, здригнувся: краб, щоб він здох…

Скільки він проспав? У голові ясно і не дуже болить, та й увесь почувався міцнішим. Обережно, поволі розгинаючись, спробував устати. Ні, виступу немає, помахав угорі рукою – пусто. Обернувся обличчям до скелі, обмацав її руками. Круто дибиться холодний мокрий камінь, жодної зачіпки. Сів знову, обхопив себе за плечі руками, потер, помасажував, подавив. Відчував під долонями, що сорочка на плечах хоч і волога, але від тіла висохла, не тече з неї. Але цього так замало! А як би хотілося одягнутися в сухе, зігрітися! Щоправда, тут і сухе враз відволожиться: повітря густе від вологи, зверху ціляють по голові важкі краплі. Ех, якби на сонечко скоріше вибратись, на волю. Яке це щастя – мати сонце над головою!

Пригадав, як доплив з Бобі до цього виступу з площадкою, як вилазив на неї. Тепер він сидить спиною до того виступу, об який стукнувся. Виходить, коли встати і обернутися до нього обличчям, а потім тихенько, учепившись, нахилитися праворуч, то можна заглянути в грот-храм з діркою в куполі, звідти він плив, там трохи світліше. Янг і проробив усе це дуже обережно, привчав себе до остороги та обачливості, привчав орієнтуватися в темряві. Нахилився – і нічого не побачив: чорнота, тільки подекуди плямами сіріє вода, іноді по ній пробігають ледь помітні фосфоричні смужки. Певно, ніч уже, глибока ніч. Бо він не знає, скільки проспав.

А може, й не треба стежити за часом? Яке це має значення, коли весь час темно й темно!

«Ти де, Бобі! Пливи сюди!» – просвистів умовний сигнал. І подумав, що не почує його малюк. Шумить безперестану водоспад, хоч і не так дзвінко, як раніше: прилив заглушує, вода піднялася в печері.

Та минуло, може, якихось хвилин зо дві, як біля Янгових ніг почулися «Пху-уф…» і коротке скрипіння. Нахилився до води і намацав мордочку Бобі. Той дався полащити і відразу ж зсунувся у воду, зник з-під руки.

– Ти куди, дурненький? – не стримався і почав свистіти знову.

Пропав Бобі, як і не було. «Скривдився… Рибки не даю… – А де ж її взяти, ту рибку? Може, і є в цій печері риба, то хай сам ловить… І я сказав би «дякую», якби хтось почастував, та ще смаженою…» – в Янга набігло повний рот слини, занило в животі. Аж тепер відчув страшенний голод.

Знову почув «Ф-фу-ух!» близько біля себе і якесь ласкаве, ніби кошаче мурликання. Нагнувся в той бік, простяг руку. І відразу намацав голову дельфіна. Мала голова, отже, Бобі… «Ну й пустун малий…» Провів рукою до рострума, хотів ухопити за верхню щелепу, поводити в боки. А рука намацала щось тверде, широке.

– Що в тебе? Давай, давай… Ну, пускай же! – Янг і другою рукою посмикав. – Ласт? Справді, ласт… Ну й Бобі, ну й малюк! Якби ти знав, який ти молодець! – ніжно погладив його, поводив за ніс. – А другий де? Може, й другий знайдеш? Шукай, братіку, шукай!

Бобі щось промурмотів, а зрозумів чи ні? Мабуть, ні, бо не зсовувався у воду, лежав і чмихав дихалом, ніжився під Янговою рукою. Янг попхнув його в рострум, зсовуючи: «Пливи, пливи! Шукай!»

Не бачив, поплив чи не поплив. Здалося тільки, що зітхання й сплески навколо почастішали. Багато зітхань! Підпливли сюди, мабуть, усі дельфіни.

– Другий ласт шукайте! Маску шукайте! Ну, чого ж ви?»

Ніхто не поплив, наказу не розуміли. Прислухався крізь шум водоспаду і, здається, чув їхні зітхання й тихе похлюпування.

Янг добре обмацав ласт. Ремінчика не було, відірвався разом з вушком. Але гніздо для ноги було ціле. Він одразу сунув туди праву ступню, «взувся». Не хочеться знову лізти у воду, а треба. Міг би ще потерпіти, не лити, але вирішив налити шлунок водою – не так болітиме. Посвистів: «Ти де, Бобі?» Намацав руками дельфіна. Бобі!.. Слабак цей Бобі, от якби Дік слухався. «Сюди, сюди…» – відвертав його голову ближче до скелі, праворуч. Лікоть перекинув, звісив на той бік Бобі й долонею натискував на лівий бік, керував. Два орієнтири – скеля праворуч і шум водоспаду. Коли попливе назад, теж по них керуватиметься. Інакше не знайдеш ту площадочку, де відпочивав. Мала вона і нерівна, спадиста, але що робив би без неї? Може, де-небудь і краща є, але спробуй знайди у такій темряві!

Стіна під правою рукою подавалася на Янга. Цей печерний завулок теж звужувався, як і той храмоподібний. Шум і плескіт збільшилися, в обличчя полетіли бризки. Ззаду почулися короткі тривожні посвисти, мабуть, дельфіни пливли за ним і Бобі. Почувши сигнали, Бобі одразу крутнувся під рукою, як веретено, вирвався і сам засвистів тривожно. І в цю мить Янг коліньми намацав каміння, нагромаджені уламки, зачепилися за них руки. «Дуролоби… Бояться сюди лізти… А як же мене рятували й не боялися? Щось же затьмило їм розум, змусило кинутись на допомогу людині».

Обережно підвівся і ледве втримався на ногах: у ноги били буруни-коловерті. Простяг руки уперед, у невідомість, і холодна вода ринула по руках до плечей. Наповнював долоні і пив, пив, ледве не лопався од води, а все пив. І думав: що робити далі?

Можна пробратися назад на свою площадку і дрімати, чекати ранку. Але чи зміниться щось уранці? Тільки в храмі була хоч якась крихта світла, але там немає ніякого виходу. І тут, у Водоспадному гроті, немає. Вірніше, щілина є, але веде вона в озеро. Про те, щоб вибратися крізь цей лаз, годі й думати. Просто загадка, як він сюди потрапив і не захлинувся на смерть.

Отже, шукати, шукати, шукати… Поки є трохи сили, поки не задубів зовсім, шукати!

За тим самим принципом – права рука повинна весь час обмацувати стіну. Триматися тільки правої стіни, і зрештою прийдеш на те ж саме місце. «А якщо не на те, то в Храм, а з Храму я вже знаю, як добратися до тієї площадочки… Якщо нічого кращого по дорозі не намацаю… або виходу не знайду».

Обережно, хитаючись під ударами потоків, обернувся спиною до водоспаду. «Ти де, Бобі?» – Янг уже сміливіше ринувся грудьми на воду. «Пливи сюди!» – посвистував і відпливав від водоспаду все далі. Нарешті відчув, що вода біля нього загойдалася по-новому, не так, як від водоспаду, здається, почув і зітхання дельфінів, тонке «кр-рин-н, пр-рин-н…» коло обличчя. Викинув руку вперед і намацав малюка, учепився за спинний плавник. «Праворуч, Бобі!» – повернув трохи його за рострум. І той зрозумів, поплив правіше. Янг запрацював одним ластом, допомагаючи йому. Але через якихось метрів два Бобі різко звернув уліво. «Ти що…» – не встиг запитати, як стукнувся головою і правим плечем об слизький і гострий виступ.

Так, розслаблятися тут не можна. Слід більше довіряти Бобі. Малюк ніби остаточно зрозумів, що від нього вимагається. А кам'яна стіна то відступала управо, й доводилося запливати в кожний вигин, то раптом виступала, і знову треба було пливти зайві метри. «Ех, якби був ліхтар!»

Ще кілька уступів… І раптом здалося, що вода зарожевіла, навіть задралася чогось угору, як водоспад. Тихий водоспад, безшумний. Ця хмара рожевості праворуч чимось перетиналася, ніби хтось провів ламану лінію між нею і чорнотою. Контраст між чорним і рожевим з кожним ударом ласта збільшувався, вода попереду вже не світилася зсередини, від неї відлітали відблиски. Очі, поки підпливав, звикали до більшого світла, хоч треба було сильно примружуватись, щоб не дуже різало. Що там? Від нетерплячості гребнув кілька разів правою рукою, думав уже, що там вихід і звідти підсвічує вечорове (чи, може, вранішнє уже?) сонце. І раптом крикнув від болю в очах, випустив з-під руки Бобі, притиснув до очей долоню. Інстинктивно повернув назад – небезпека! Але Бобі не відпливав, не утікав, поблизу мирно пихкали решта дельфінів. І Янг, примружившись, як тільки міг, знову повернув до світла…

На нерівній кам'яній стіні горіла електрична лампочка. Гумовий чорний провід висовувався біля стіни з води і ліз угору до лампочки, як ліана. Сяяла лампочка, як дивовижний казковий плід, від неї розліталися на всі боки міріади тонесеньких і болючих промінчиків-голок. Вона освітлювала широку площадку. І висіла ця лампочка, виявляється, на протилежній стіні нового, третього гроту-відгалуження.

«Чому ж я не бачив її з Храму і з Водоспадного? Як повернуті входи в них до цього, третього гроту?» – думав Янг, підпливши до освітленої площадки і схопившись за берег однією рукою. Другою затуляв очі, залишивши тоненьку щілинку між пальцями. Розгледів спочатку щось нагромаджене і прикрите рогожею – праворуч від лампочки. Потім вирішив оглянути всю площадку по черзі. «Невже тут бувають люди?! Може, й тепер вони є, але заховалися?» Повертав голову якомога далі праворуч і ліворуч, щоб побачити, що діється за межами площадки, і не міг нічого розгледіти – чорнота. Невідомо було, чи далеко вправо простягається площадка і закуток-ущелина, в яку не запливав, не обмацував. Ліворуч від товстого гумового проводу теж угадувався затемнений прогин. Стеля над площадкою проглядалася, вона була невисока, перекошена до центру печери.

Обережно на колінах і руках виліз на площадку, повільно встав, слухаючи, як стікає з одягу вода і, розбігаючись, шарудять клешнями краби. Деякі – бовть, бовть – падали у воду, деякі затаювалися у виямках, виставляючи очі-перископики. Янг незграбно шльопав ластом, і коліна тремтіли від хвилювання. Додибав до прикритої купи, смикнув рогожу. Одразу почувся металевий брязкіт, із дзенькотом зсунулася під ноги така сама черпалка, як і ті, що носили в зубах дельфіни у дельфінарії. Усіх черпалок на купі Янг налічив десять. Підняв ту, що впала, навіщось постукав нігтем об днище. Не із заліза зроблена, не дуже важка, а на задньому бортику – напівкруглий виріз.

Ланцюг замкнувся… Ті золотошукачі на озері, довгий Піт з компаньйоном мають відношення і до печери. Дельфінів Судзір теж не так собі навчав: не басейн думав чистити, а щоб могли черпати на дні моря або тут, у печері, породу, виносити наверх. Усе робилося за одним планом! Компанія Піта отруїла і Малу, і дельфінів покрала, запроторила сюди. Злочинці, справжнісінькі злочинці!.. Табір на березі моря, обгороджений дошками, що його колись роздивлявся з Амарою, теж їхній. Може, стоїть якраз над входом у печеру.

«А той бовдур-офіцер завалився до Крафта: «Ми все оглянули в таборі Піта… Немає в них дельфінів, немає загородок у морі». Сказав би краще, що й не пробував шукати… У самісіньке їхнє гніздо потрапив… Ух, аби тільки вибратись! Накрили б тут усіх, як горобців ночвами…» Хотів уже шубовснути з площадки у воду, пливти якнайдалі звідси, щоб десь заховатись. Але розсудливість взяла гору: «Зараз же тут нікого немає. Бо нагорі глибока ніч. Сплять усі в таборі». Тільки в такий час Янг і може плавати безкарно. А вдень – ховатися. Тільки де? Коли вони з'являться тут з електричними ліхтарями, то знайдуть одразу. А під водою довго не всидиш. «А чому й ні? Засвітять, а я упірну… Одведе вбік – вирину… Ні, краще зразу шукати вихід звідси… Куди веде цей провід?»

Янг повів очима від самого гака, забитого у щілину в стіні, на якому висів кінець провода з лампочкою, і донизу. Провід і справді зникав під водою, а не йшов біля поверхні у прогин, у темряву. Постояв біля провода нагнувшись, спробував навіть потягнути за нього. Він майже не піддавався. Янг сів знову.

Вихід з печери під водою, туди веде провід. Навіть у їхній лагуні на Біргусі були невеликі гротики серед рифів. Зверху нічого не побачиш, а пірнеш і… «Цікаво, чи глибоко знаходиться вихід з печери? І скільки треба пливти під водою, щоб вибратися в море? І потрібний ще буде час, щоб піднятися на поверхню… О, якби на все вистачило хвилини дві-три! Можна було б пірнути одразу. Але ж там ще повинна бути загородка або сітка від дельфінів. Якщо вдасться її швидко ліквідувати, то й дельфіни зможуть вибратися. Учепитися за Діка і… Разів у три-чотири швидше буде…»

Ліхтар! Хтозна-що віддав би за ліхтар! Без нього як без рук. А якби ще був і акваланг, то й зовсім добре було б. Зостався акваланг десь у озері, а запасні балони біля озера.

«Що там тепер Натача робить, Абдула? Перелякав я їх своїм зникненням… Вирішили, що загинув… І я на їхньому місці так би подумав…»

Краби, побачивши, що їх більше ніхто не лякає, посміливішали, полізли з води на берег, повиповзали з ямок. Під лампочкою вже їх зібралося багато, ніби грілися на сонці.

«А що я робив би на місці Натачі? – прикидав Янг. – Комусь одному треба добиратися на Рай, сказати про все Раджу. Бідолашний Радж!.. Бідолашна Натача!.. Як їй пережити все це, як розказати Раджеві?» – Якось само подумалось, що добиратися до Раджа буде Натача. Вона сміливіша й рішучіша і плаває добре.

Праворуч від Янгових ніг і вправо від провода, який ішов під воду, щось білувате повільно погойдувалося коло _берега, іноді не в лад з водою, іноді затемнювалося, зникало. Там було чути шарудіння крабових клешень, якийсь скрегіт. Але це не дельфіни скрипіли, дельфіни повільно курсували на межі повних сутінків і напівсутінків, притискувалися більше до входів у Храм і Водоспадний грот. Янг лінувався вставати й дивитися, над чим бенкетують краби. Він відчув мляву насолоду від нерухомості.

«Які ноги!.. Кісточки пооббивані, зідрані… А скільки подряпин і синяків!..» – Підтягнув штанину на тій нозі, де все ще відчував сліди зубів. Ось вони, знаки… Прокусів не було, видно тільки два ряди плямок-синяків, навіть шкіра здерта на тих місцях. «Залізна хватка… За шириною рядів – не малюкова робота. Найімовірніше – Дікова… А може, Єви або Бели. Єва – мати Джейн. А котра мати Бобі? Здається, Дора… Перший міг і Бобі кинутись у ту розколину, а мати за ним, Бобі рятувати… і мене заразом…» – Янгу хотілося думати, що було саме так. Похукав, подув на синяки, навіть слиною промив – і встав. Підійшов до того, що біліло коло берега. Це була рибина, навіть завелика, п'ядей на дві. На ній безліч крабів – і більших і менших. Замість хвоста у риби ребринки-ниточки, на боках повигризані ямки. «А чого тут дохне риба? Може, вода якась застійна, отруйна?»

Очі звикли до напівтемряви, і коли Янг відвів погляд праворуч, за прогин стіни, то помітив унизу щось гранчасте і височеньке, ніби скриньку. Одразу ступив туди.

Так, це була скринька. Металева, важка… Підняв, щоб піднести ближче до світла, а вона несподівано смикнулася з рук, трохи не впустив. Помітив, що до скриньки веде скручений удвоє дріт. Вилазив той дріт теж з-під води, кроків на три глибше в темряву від того, товстого. Янг обережно поставив скриньку на місце. Серце тривожно калатало. «Не чіпатиму, ну її…» А цікавості не міг перебороти, руки вже намацали засувку. Відсунув засув, потягнув за нього – відчинилася кришка, зависла на завісах. Руки намацали укладену вздовж скриньки на важелі телефонну трубку. «Телефон?! З табору сюди дзвонять, а звідси в табір… Дивний телефон… Як по ньому дзвонять, коли немає ні диска, щоб набирати, ні кнопок?»

Зняв трубку й відразу почув, як вона ожила, загула, якраз так, як у Крафтовому телефоні. Знімав якось, витираючи пил. Але Крафтова гула, і все, а тут…

– Хелоу? Майкл біля апарата! – гучно сказала трубка по-англійському. – Що за чорт… Ф-фу-у… Ф-фу-у-у! – подули в трубку. – Зіпсувався чогось… Нікого ж там не повинно бути.

Клац… Тіу, тіу, тіу, тіу.

Янг забув, що треба дихати. Обережно поклав трубку на місце і так само обережно-стримано видихнув.

Дозабавлявся!.. Тепер можуть і серед ночі примчати сюди… «Мало тоді не буде…» Повільно закрив вічко скриньки як було, клацнув засувкою. «Як ця скринька стояла? Здається, отак…» Щоб не помітили, що хтось чіпав апарат.

І не хотів, а ще більше ускладнив своє становище. Той черговий біля телефону (а може, сам головний начальник табору, бо тільки у начальників телефони) розкаже уранці всім, як сам по собі задзвонив телефон з печери. Чорти з пекла чи дельфіни подзвонили, тільки сказати нічого не змогли. А хтось із табірників скаже, що не така вже й таємниця їхня печера, коли можна в неї забратися і звідти дзвонити…

Часу на роздум не було. «Ти де, Бобі? – посвистів дельфінчикові. Треба хутко перевірити, куди веде гумовий чорний провід. Може, пощастить ще сьогодні втекти звідси.

Бобі підплив до берега площадки, висунув голову, роззявив рота. Трохи ближче підпливли і всі інші дельфіни, але збилися докупи ліворуч від освітленої водяної прогалини, а туди, де опускалися під воду проводи, не наближалися.

– Сюди давай, сюди… – присів навпочіпки, підкликав Бобі рукою. – І ти, Дік! До мене! – покричав і ватажкові. Але ні Бобі, ні Дік, ні Бела, Дора, Єва не підпливали. Усі тривожно посвистували, насторожено поглядали на Янга. – Ну й дідько з вами! – Янг кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, потім узяв у ліву руку товстий провід, вдихнув добре наостанок і пірнув.

Пропускав провід крізь кулак, а правою гріб і гріб, допомагав і ластом. А потім почав перебирати провід обома руками, підтягуватись. Царапнув плечима об камінь… Ага, виходить, заглиблення більше немає, провід іде під скелю. Там вихід, там! Розплющив був раз очі – чорнота, через кілька метрів ще раз. Побачив попереду якусь білу заграву, почув шипіння чи дзюрчання. Кілька разів стукнулися об Янга здохлі чи оглушені (плавали абияк) рибини. Глибоко у вухах відчував болюче поколювання, аж гарячим швиргало в голову. І тут щось величезне й стрімке налетіло на нього збоку, хвостом вибило чи зубами вирвало з рук провід. З переляку Янг видихнув майже все повітря, а це було небезпечно: спливати далеко, і дуже важко буде подолати бажання вдихнути. А страховисько, розвернувшись, безцеремонно штовхнуло його під груди, а потім Янг відчув, що ліва литка опинилася в зубастій пащі. «Дельфін?!» Янга тягли й штовхали водночас, кілька разів зачепив головою і плечем за скелястий навіс, і тоді дельфін трохи опускався глибше, але щелепів не розчіплював, ноги не випускав…

Виринули разом на освітленій латці води біля площадки з лампочкою. Дельфін тільки раз фукнув повітрям і помчав у лівий бік. А Янг дихав і дихав, як загнаний. Дік (а це був він!) щось сердито свистів і скрипів, самки закружили коло нього в нетерплячому хороводі, ховаючись у темряві і знову випливаючи.

– Зараза… Щоб тебе чорти волочили… – ледве не плакав Янг. Виліз знову на площадку під лампочкою. – Допоміг, називається!

Поганявся трохи за крабами, ловив і спересердя шпурляв їх, цілився в Діка. І чого дельфіни так панічно бояться виходу з печери? Самі бояться і його не пускають. «А я без вас туди попливу, нишком, ви й не знатимете… Все одно розвідаю, що треба!» Попався на мілкому і лангуст, відламалася клешня, і Янг механічно сунув її в рот, потиснув зубами, висмоктав м'ясо. Відірвав і шийку… Смак не дуже, але терпіти можна. І вже навмисно ходив по площадці, ловив не тільки лангустів, але й крабів. Голод – не свій брат.

Зрозумів остаточно: утекти звідси буде нелегко і непросто. А як подати про себе звістку на волю? Аби вона потрапила до рук Раджу, чи Натачі, або Абдулі… Щоб знали, що живий, знали, де знаходиться… «На черпаку-совку нацарапати камінчиком листа, дати в зуби Бобі або Діку – хай пливе… – і сам усміхнувся зі своєї наївності. – Куди попливе, до кого? Як утлумачиш дельфінові, де Рай, хто такий Радж? Так буває тільки у фантастичних книжках, а не в житті. А як звідси вибратися дельфіну, коли він боїться навіть близько підпливати до виходу… Пляшку із запискою… Чи кілька пляшок… Звідси ж повинен бути якийсь стік води. І під час відливу вода відходить, понижується…» Але й цей спосіб висміяв. Ну, де візьмеш пляшку, папір, чим напишеш? І до кого швидше вона потрапить? Тільки себе виявиш, почнуть шукати… А то ще й не так буває. Радж у газеті читав, що недавно виловили пляшку, яку минулого століття кинули моряки, зазнаючи корабельної аварії. Понад сто років проплавала, і нікому не потрапила до рук!

От якби що-небудь придумати таке… Яке нікому нічого не говорить, а тільки Раджу, Натачі або Абдулі… А що?

Почав стягувати з себе мокрий одяг, аби повикручувати штани, сорочку. Поліз у воду, і знову почало трясти від холоду.

Викручував штани, намацав у кишені ножик з надламаним лезом. Зрадів, наче потрапила до рук якась невідома зброя. Натачина річ… І як він потрапив у кишеню? Викрутив штани, знов засунув ножик у кишеню. А ноги які «гарні»! До самого паху в синяках, подряпинах.

Сорочка пристала – ледве зняв. І тільки знявши, помітив, що з сорочкою знялася і та «блузка», що її відірвала Натача від свого платтячка, і майка. А він уже й забув про цю «блузку»!

Роз'єднав одежинки, викрутив кожну окремо. І знову дивувався, розглядаючи себе. Синяки були на всьому тілі, на руках. А правий рукав сорочки був трохи відірваний, з подолу вирваний і метлявся клинець. Приклав його, притулив до дірки, пригладив.

І раптом простісіньке спало на думку. Він порве на клаптики сорочку, пустить їх на воду. Може, кілька штук випливе, може, якийсь потрапить на очі Раджу. Брат неодмінно ж шукатиме його живого чи мертвого, і не тільки в озері, а й у морі коло берега. Він повинен здогадатися про цю печеру, про витік з озера в море. «Ні, краще блузку порву… Вона яскравіша, легше клаптик помітити… І матерія оригінальніша, а таких сорочок – тисячі. Натача упізнає клаптик зі своєї сукенки, якщо Радж не здогадається…»