Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 26 страниц)

Розділ четвертий

1

А Пуол у цей час був на Головному острові. Привіз туди його худий рибак на моторизованій джонці з намальованими спереду човна, на «щоках», великими: очима дракона. Як сідав у човен у Кампонгу з трьома іншими пасажирами, сказав господареві, що віддасть гроші на Головному: немає дурних раніше платити. А раптом мотор зіпсується, чи ще щось? А тицьнулися в причал на Головному, то показав човняреві замість грошей ніж, покивав бородою: «Пискни – умить п-приріжу!» Тинявся вулицями Світтауна – столиці, Духмяного міста, посвистував, радів життю й тому, що вирвався на волю, на простір. Раз у раз засовував руку в кишеню, де шаруділи новенькі долари. Украв у батька чек, коли заявився був на Гірський, одержав на нього гроші, і тепер відчував себе незалежною людиною. Як влаштовуватимуться батьки на новому місці без грошей, він не хотів і думати. Забув він і приказку: продавши матір і батька – не розбагатієш.

Дурний отой матрос Дуку, що вчив їх колись грамоти. Як почне розказувати, де побував та що бачив, які дива є на світі… Не могло простому матросові спасти на думку, якою отрутою лягають в душу Пуола його звабливі розповіді.

І ось тепер він вільний, як пташка. Ходитиме, де хоче, робитиме, що заманеться. Тут такий простір, стільки можливостей! Краще було б, звичайно, зовсім нічого не робити, а тільки їсти й пити – чого душа забажає. Це не на їхньому зачуханому Біргусі, де, крім моря, пальм і хатинок, нічого немає. Які крамниці у Світтауні! Цілий би день стовбичив біля вітрини, милувався б виставленими товарами, уявляючи себе власником усіх цих розкошів – дорогих костюмів, транзисторів, блискучих гітар, мотоциклів, машин. А як люди в столиці гарно одягаються, які дівчата цокають каблучками, перебігаючи з установи в установу, в різні офіси й крамниці. Тут і кінотеатри є, і різні бари-ресторани. Щоправда, аби скрізь побувати, усе покуштувати й спізнати, треба дідько зна скільки грошей.

Що оці п'ятдесят доларів! Навіть не п'ятдесят, а вже менше – устиг розтратити. Якби була набита грошима кишеня, то тоді б він розвернувся, тоді б показав, чого вартий. Хай би тоді дивилися на нього оті нікчеми біргусівці й заздрили.

Пуол випив цілу склянку соку з цукрової тростини. Гендляр, з вигляду китаєць, відганяючи мух і ос, при ньому ж пропустив між валиками преса довгу палицю-стеблину тростини, вичавив сік, підставивши посудину під лоток… Пив Пуол і кривився: нічого особливого, солодкий, аж губи злипаються, теплий, пахне зеленню і спраги аніскільки не утамовує. А як уявив, що під прес потрапили десь мухи й оси і китаєць з них теж соку начавив, то аж занудило й підкотило до горла. Плюнув, пішов далі.

Коло якогось шинку, що виходив дверима у скверик, повиносили під дерева столи й стільці і обслуговували клієнтів на свіжому повітрі. Пуол теж прибрав поважного вигляду панка-багатія, сів у затінку, за стіл. Не встиг поглянути – де ж кельнер? – як той уже сам підбіг, схопив з лівого ліктя серветку, махнув нею по столу, нахилився: «Що накажете?» Ах, як сподобалося Пуолу, що йому кланяються, як потішило це його самолюбство, піднесло у власних очах! «Щось у мене є таке… отаке… А хлопець не старший літами за мене. І мені кланяється!» Кельнер неспокійно зиркав ще за один столик, де сідала літня пара, з вигляду малайці. «Що накажете?» – ще раз перепитав кельнер. «Оранжаду! Найхолоднішого!» – «Бу' зроблено!» – хлопець від нього підлетів до тієї пари і там схилився зо два рази в поклоні, потім помчав звідти і зник за дверима шинку, з дренькотом розкинувши на обидва боки бамбукові висульки-ширмочку з намальованими пальмами. Може, через хвилину вискочив з тацею, на якій стояли три високі різнобарвних пластмасових фужери з напоєм, поставив один біля Пуола – об стінки фужера застукав кубик льоду, – помчав до літньої пари.

Пуол спочатку вийняв поліетиленову трубочку, як непотрібну, сьорбнув соку просто з фужера, аж лід заскочив у рот. Так і тримав уже на язику крижинку, смокчучи сік. Але побачив, що малайці не поспішають проковтнути питво, а попивають його крізь трубочки, зосереджено і заспокійливо поглядаючи навкруги. Криги вони не беруть у рот, і шматочки глухо подзвонюють об стійки фужерів, особливо коли малайці починають колотити сік соломинками. «Он воно що…» – Пуол нагнувся над своїм фужером – тьфу! – виплюнув туди кригу і тож поганяв її соломинкою. Потім і сам уже засмоктав оранжад крізь трубочку – поважно, з незалежним виглядом позираючи довкола. Пуол робитиме все так само, як оті двоє бізнесменів, начебто небагаті на вигляд, а насправді – ого-го… Пуол усе що треба, запозичить, усього навчиться. Він нічим не гірший за них, то чому б і йому врешті не стати багатієм? Щоб усі кланялися йому…

– Ще скляночку! – наказав кельнерові. Уже сьогодні, в перший день свого байдикування по столиці, хотілося зробити всі можливі кроки до того життя, яким колись житиме, тієї кар'єри, що принесе йому гроші, гроші, гроші… Будь-які, у всякій валюті.

Досмоктав другу склянку, аж забурчало в животі, крижинки засунув, як мавпа, за щоку, пішов далі.

Минав вулицю за вулицею, брів коло високих будинків і низьких, широкими вулицями і брудними завулками, пройшов кілька майданів. Постояв, поспостерігав трохи за тим, як змінюється почесна варта біля палацу султана. «Ха, одні остолопи тупають ногами, інші роззявляють на них рота і витріщають очі…» – подався далі. Заглядав у якісь лавочки-крамнички, аптеки, де теж щось пив. Повештався по базару. Навмисне спотикався об розкладені на циновках фрукти, овочі, та ще перший і сваритися починав, коли продавці обурювалися. То в одного, то в іншого брав що-небудь покуштувати, прицінювався, торгувався, а потім гудив і йшов далі.

Потрапив у кінотеатр, хоч спочатку хотів пройти повз нього. Привабила намальована на афіші потвора – чи то людина-велетень, чи то гігантська мавпа; паща червона, ікласта, сама в шерсті, лазить по місту, перевертаючи на купу хмарочоси, душачи людей. Сидів у залі, дерев'янів від жаху, але жодного разу не скрикнув, не пискнув, хоч мавпа-гігант на екрані розривала на шматки людей, смоктала з них кров.

Був уже вечір, коли він вийшов з кіно. На Рекріейшн-стріт – вулиці відпочинку й розваг – палахкотіли різнобарвні реклами, приваблювали ресторани й кабаре. Біля якихось не дуже виразних дверей без будь-якої вивіски його спинила молода парочка. Пуол піддався на умовляння, ступив за ці двері…

… Викинули його, п'яного, після півночі. У голові сильно гуло, а в кишені було тихо-тихо.

2

Підняв його з тротуару поліцейський. Пуол уже трохи протверезився. «Геть звідси! Де твоя домівка?» – нібито грізно питав охоронець порядку. «Там!» – махнув непевно Пуол кудись у бік порту.

Решту ночі він провів у тому сквері, де пив оранжад. Зігнав з лави якогось жебрака. Коли той почав обурюватись, пригрозив зарізати. Щоб показати свою огиду до жебрака, постелив на те місце витягнуту із ящика для сміття «Свободу» («Фрідом»). На світанку його знову підняв поліцейський: «Тут спати небезпечно…» – «Можуть пограбувати…» – закінчив за нього Пуол насмішкувато і вивернув порожні кишені.

Він сам ладний був кого-небудь обчистити, та всі гуляки вже розбрелися по домівках, а доброчесні мешканці ще не прокинулися.

Через якийсь час почали вже роз'їжджати мото– і веловізки, машини-фургони доставляли в крамниці продукти. Багатим мешканцям міста замовлення доставляли по домівках. Пуол простежив, як високий індус у чалмі спинив візок біля якогось особняка, витягнув з-за спини прикриту білим корзину, поставив її на стовп воріт – високо, на рівні голови, натиснув у дверцях на ґудзик дзвінка, викликаючи кухаря або слугу. І відразу ж сів за кермо, поїхав далі. Але від'їхав він, може, кроків десять, як Пуол уже був коло воріт, запустив руку в кошик. Трапилась величезна, присипана поруділим цукром булка. Не став перемацувати, що там ще є, а накивав п'ятами.

Цього дня починали прикрашати столицю до свята коронації султана. По місту розвозили й чіпляли прапори, плакати, гірлянди, портрети султана і членів його сім'ї, будували арки, обвивали їх вінками, ставили додатково торговельні палатки, напинали на пустирях тенти їдалень, де роздаватиметься юшка для бідних. Було вже багато приїжджих, помітно збільшилось людей на вулицях. Пуол тинявся серед них і відчував себе як риба у воді. У однієї дамочки вихопив з рук господарську сумку, бо побачив, що на дні її лежить пузатенький з кнопочками гаманець, і кинувся навтіки. Заплутував свої сліди у якихось провулках, а через деякий час знову подався у центр. У гаманці разом з дрібними грішми було вісімнадцять доларів і двадцять центів. Нічого собі! І так легко заробив він ці долари. Шкода, що гаманець старенький, не продаси…

Зайшов у крамничку, купив легенькі черевики, оглянув ноги в низько поставленому дзеркальці – сам собі сподобався! Як джентльмен, а не злодій… Він ще не знав, що справжні великі злодії, маклери і гангстери, мають пристойний, навіть респектабельний вигляд.

Поки що не думав, де мине його друга столична ніч.

З ночівлею все вирішилося зовсім несподівано.

Йшов Томіроудом повз колишні англійські казарми і зі здивуванням помітив, що ця «Солдатська дорога» перехрещується з тією вуличкою, де з нього висмоктали все, що можна, і викинули як непотріб на тротуар. Пішов далі, за перехрестя, вулицею Томіроуд, помічаючи, як дедалі меншають будинки, стає глухішою і бруднішою вулиця. Це була, мабуть, остання вулиця, яку він ще не обстежив.

Постояв трохи, зайшовши в один такий двір, подивувався, як люди знаходять у цьому хаосі своє житло. І раптом десь позаду, на Томіроуд, чи ще далі, почулися постріли. Глухо, без відлуння. Пуол миттю обернувся… Під склепіння проїзду вбігав, сильно накульгуючи, китаєць з пістолетом у руці. Діти й бабусі з вереском сипонули по домівках, а один малюк-кривоніжка спробував підвестися із землі і раз у раз падав, лементуючи на весь голос. Пуол спантеличено підхопив його на руки… І в цей час побачив крізь отвір проїзду, що по той бік Томіроуд, із завулка, вискочило ще двоє озброєних. Поранений китаєць оглянувся на них і стрельнув туди, не цілячись. Очі китайця бігали сюди-туди, шукали схованку, і Пуол показав йому на прочинені двері найближчої прибудови. Утікач збагнув, пострибав туди на одній нозі і зник усередині.

За хвилину в двір забігли й ті двоє, в одного в руці теж був пістолет, у другого щось схоже на маленький автомат з довгим стволом.

– Куди він побіг? – автоматник штовхнув зброєю Пуола в груди.

– Вай-ва-а-ай! – лементував, вириваючись з Пуолових рук, малюк.

– Он… туди! – показав у темний лабіринт завулків. – На сусідню вулицю!

Переслідувачі кинулись у напівтемряву.

Малий заревів ще дужче, почав дряпатися, і Пуол відпустив його. Подекуди заскрипіли, попрочинялися двері. Одні відчинилися навстіж, з них вискочила молода жінка, підхопила малого, обпікши Пуола недобрим поглядом, і сховалася знову. «Дурна…» – зібрався вилаяти її, та прочинилися й ті двері, за якими сховався утікач.

– Ей, іди сюди! – покликали Пуола крізь шпарину.

Він підійшов до дверей.

– Ти господар цієї хатини?

– Ні-і.

– Байдуже! – китаєць розчинив двері ширше, потягнув Пуола за руку всередину, підпер двері.

У глибині приміщення чулося притлумлене голосіння мешканців.

– Я чув… як ти їх. Дякую, що допоміг, – китаєць раптом застогнав, опустився на стільчик, випростав поранену ногу. – Завдання, значить, таке… Та цитьте ви там! Ріжуть вас, чи що? – гримнув він на переляканих мешканців. – Значить так… Ти повартуй надворі, поки мене тут перев'яжуть. Дивись, щоб ніхто не виходив у двір. Може, бігтимуть ті назад, – щоб не було їм у кого розпитати.

Пуол метнувся за двері. Він якимось десятим чуттям уловив: це той Його Величність Випадок, який треба хапати за хвіст. Усе відбулося не так собі! Ні!.. «Дурний лоб гулю знайде!» – раптом ніби почув він докірливий голос батька і аж головою крутнув, щоб відв'язатися від нього. «Гулю… Гулю… Моїй гулі ви ще не раз позаздрите!» – огризався в думках.

Не стояв стовпом, а походжав туди-сюди. Де прочинялися двері, бив по них ногою:

– Не висовуйте носа, коли хочете жити!

І люди не висовували.

Виглянув і на Томіроуд. Скрізь була тиша, тільки десь гули машини. На цій ділянці вулиці увечері не освітлювалося, темрява була б майже суцільною, якби не падали подекуди смужки світла з вікон, та не кольорова заграва над центром, примарні відблиски якої сягали й сюди.

Повернувся у двір. Тут ніде з вікон не пробивалося світло. Люди сиділи притаївшись, як миші.

Переслідувачі не верталися у двір, мабуть, махнули на втікача рукою. Та й знайти людину в цих лабіринтах було не легше, ніж терміта в джунглях.

Знову прочинилися ті самі двері, Пуола покликали…

І ось вони вже йдуть темними вулицями і провулками. Поранений незнайомець однією рукою спирається на палицю, другою вчепився в лікоть Пуолу. Наказав: «Веди!» І Пуол повів, не розпитуючи куди. Пуол у цій частині міста не був, навіть не уявляв, що є таке місце в місті. Впадали в око численні вивіски і написи китайськими ієрогліфами на транспарантах, порозвішуваних на дротах через вулицю. Китайське місто!

Перед якимось під'їздом зупинилися. Китаєць зняв з шиї косинку, зав'язав Пуолові очі і повів його, раз у раз попереджаючи: «А тепер сюди!.. Ліворуч! Ноги піднімай, тут починаються східці». Цих поворотів, переходів коридорами, спусків і підйомів сходами було безліч. Як сам китаєць подолав усе це, було просто дивно. Нарешті знову спустилися східцями прольотів на два, і китаєць постукав умовним стукотом у двері. Відчинилися вони не скоро і, мабуть, ледь-ледь на довжину ланцюжка. Певно, хтось розглядав Пуола, бо китаєць сказав після паузи:

– Він зі мною.

Ланцюжок ще раз брязнув, рипнули двері. Китаєць штовхнув Пуола перед собою і стягнув з його очей пов'язку. Однаково не було нічого видно, і Пуол наставив поперед себе руки, щоб не виколоти чим-небудь очі. Слухав, як сам китаєць зачиняє, брязкаючи замками і ланцюжками, двері, і в грудях напружено дзвеніло і стискалося від страху і цікавості. Попереду загорівся сірник, освітивши старечу руку і змарнілі, у зморшках щоки, запалий рот. Старий китаєць чи китаянка? Такий хвостик-кіска з мотузком міг бути і в чоловіка. Виявилось, таки жінка. Китаянка засвітила дві рожеві свічки в підсвічнику, що стояв на причепленій до стіни поличці. Понесла його поперед себе, затуляючи одну свічку долонею, пройшла з нею у чималу кімнату, обставлену м'якими меблями. Нічого схожого Пуол ніколи не бачив, це було ніби в якійсь казці. Став, наче закам'янілий, не насмілюючись ступити далі. Вся підлога в кімнаті була застелена м'яким квітчастим килимом, посередині стояв низенький стіл з акуратно розкладеними навколо нього подушками.

Китаянка поставила на стіл свічки і мовчки вийшла.

– Сі-сі, – подякував китаєць. – Мамо, звари нам кави! – кинув він навздогін. – А ти роззувайся і проходь далі. І сідай, хочеш – на подушку, хочеш – на канапу.

Сам китаєць дошкандибав до червоної з химерною спинкою канапи, упав на неї.

Скидаючи біля порога черевики і кривлячись (устиг намуляти й порозтирати ноги), Пуол спідлоба розглядав господаря і всю розкішну, з картинами на стінах квартиру. Китаєць сидів, приплющивши очі, обличчя в струмках поту, на лобі виступили краплі. Немолодий господар уже, років під сорок. Терпить, мабуть, жахливий біль і ні разу не застогнав за всю дорогу.

– А тепер мене, – виставив до нього китаєць здорову ногу.

Пуол ступив на м'який килим, відчуваючи ласкаве лоскотання ворсу на підошвах. Став на коліна біля канапи, коло ніг китайця. Він ладен був повзати на колінах (поки що!), готовий слугувати для того майбутнього, що чекає його. Виніс господареві черевики за двері, лівий був липкий від крові.

– А тепер подай ближче апарат… он там у кутку… – показав господар за торець канапи під вікном.

Пуол кинувся туди, а як брати – не знав. Упала, торохнула трубка.

– Зараз… Він розвалився… І він прив'язаний, я зараз відв'яжу, – почав смикати шнур.

– Ха-ха… – не втримався китаєць. – Не треба відривати, відв'язувати. Давай так, як є.

Пуол поставив телефон йому на коліна.

Китаєць зняв трубку, поторкав пальцем у кнопки з номерами. Почекавши, сказав у трубку:

– Залишаємось при своїх інтересах… Навіть пукалками почали забавлятись… Про подробиці пізніше – і не по телефону. – Послухав якусь відповідь з трубки і ще сказав: – Я теж думаю. Більше того: я про це свого часу попереджав. – І поклав трубку, передав апарат Пуолу, щоб той поставив його на шкіряну тумбу, схожу на відрізану від товстого дерева колоду.

Ставив телефон на місце Пуол вже обережно.

– Дай мені дві подушечки під спину.

Пуол швиденько взяв дві подушечки від стола, повітря сколихнулося, ледь не погасли свічки.

– А тепер сідай сам і розказуй, – владно показав китаєць коло своїх ніг.

– Що? – Пуол підмостив під себе подушку, внутрішньо тремтячи від захоплення: де це було бачено чи чувано, щоб хоч один біргусівець сидів на такому!

– Усе! Хто ти, звідки ти… Чому на тому місці опинився… Як звати… Чи є сім'я… Де живеш…

Багато що цікавило китайця! Але Пуол розказував усе щиро, сам дивуючись зі своєї щирості: звичайно любив прибрехати. Старався бути діловим, говорити без зайвих подробиць.

Китаянка принесла каву. На таці стояв високий кавник, дві чашечки на блюдечках, блискуча цукорниця з цукром, чотири сухарики на паперовій серветці. Пуол здивовано поглядав на матір китайця: син сидить із зав'язаною якимсь шматтям, закривавленою ногою, а вона не поцікавиться, не запитає, що сталося. І не охкає, як охкали б усі матері в таких випадках.

– Підтягни стіл ближче сюди… Та свічок не перекинь… І пий, не соромся. Ти пив коли-небудь справжню чорну каву? Думаю, що й уявлення не маєш.

Пуол обережно підтягнув стіл до ніг китайця, несміливо взяв у руки гарячу чашечку, сьорбнув гіркого напою і обпік собі язика, губи. Вигляду, однак, не подав.

– А ви хто? – насмілився запитати.

– Цього тобі не треба знати. Чим менше людина знає, менше виявляє цікавості, більше слухається і виконує то, що наказують, тим довший її вік. Закарбуй собі на носі!

– Я нічого такого не хотів… – пробурмотів він і відрину ж спохопився: – Закарбував, закарбував!

– Забагато хотіти теж шкідливо. Але ти мені подобаєшся… Хоч ти й не хуацяо, не китаєць… Як я зрозумів, тобі потрібні гроші, а щоб мати гроші, треба знайти свій бізнес. І тобі потрібне місце, де жити… Так?

– Ага… – облизав обпечені губи Пуол.

– Усе це ти матимеш… трохи згодом… Коли пройдеш іспитовий термін. Житло, правда, знайдемо раніше. Я напишу записку, зайдеш на одну адресу… За кімнату там заплачено… Як заведуться свої гроші, повернеш борг. Я скажу суму, яка до того часу набіжить.

– Щиро дякую! – не втримався Пуол.

– Дякувати будеш потім. Та «дякую» і не відбудешся. Робитимеш те, що тобі накажуть. Ніякої ініціативи не проявляти, чув? Ні про що не запитувати, не бачити того, чого не треба тобі бачити. Коли пройдеш іспитовий термін, на своє ім'я в банку відкриється рахунок. На нього перераховуватимуться гроші за разові послуги… Це означає: після кожного конкретного випадку, коли буде визначено, що завдання ти виконав бездоганно. Ти матимеш зв'язок тільки зі мною і не безпосередньо, а через когось… Ох, допоможи покласти ногу… на канапу… А подушечки ці під голову… Щоб вище…

На лобі китайця блищали великі, як перлини, краплі. Він змахував їх рукавом. Дихання почастішало, стало уривчастим, мабуть, починалася гарячка.

– Ну й, звичайно, ти матимеш кишенькові гроші, на перший випадок – харчування, гардероб… – спроквола говорив китаєць… – Ні, видно, без ескулапа не обійдеться… Куля в нозі сидить, рана не наскрізна. Я тобі напишу записку, збігаєш до аптекаря, покличеш… Мама вас зустріне біля під'їзду, приведе сюди. Подай… он на вікні блокнот і ручка.

3

Коло того під'їзду, де китаєць зав'язав Пуолу очі, сиділа на східцях його мати – ніби купка жебрацького лахміття. Підійшли, і вона відразу встала, витягла з-за пазухи темні хустинки, пропахлі потом і давно не митим тілом, зав'язала очі Пуолу і аптекареві. Пуол ухопився за аптекаря, а стара – за аптекареву сумку і повела.

Знову повторилася плутанина якихось переходів і сходів. Тільки у свої двері стара не стукала умовним стукотом, а відімкнула ключем. Навіщо посилали його, Пуола, він так і не зрозумів добре: могла аптекаря привести сама бабуся. Хіба що поранений не хотів, щоб вона зайвий раз з'являлася на людях, муляла їм очі?

Китаєць, чути було, закінчував телефонну розмову:

– … а провчити не завадило б! Не нам грати в піддавки! Отих даблів тільки биттям можна чомусь навчити! – І спохопився, почувши старечий кашель у коридорі: – Мамо, ти?! Заходиш, одразу знак подавай, а то я можу всю обойму всадити! – З брязканням поклав телефонну трубку.

– Ми це, ми, дорогий Чжане. Привіт! – вийшов на світло, яке падало з кімнати в коридор, аптекар.

І відтепер командував у кімнаті, розпоряджався він. Готували на спиртівці воду, розрізали штанину, знімали пов'язку з пораненої ноги, обмивали ногу навколо рани. Потім наказав застелити білим стіл (бабуся після цього зникла), поклав на нього Чжанову ногу. Нарешті старанно помив свої руки і почав мацати ногу довкола рани, тикати в рану пінцетом, від чого поранений китаєць закочував очі під лоба і тягнув: «Уу-у-у!»

– Не забув ще моє ім'я? Правильно. Мене звати У, просто У. Я так думаю, що зачеплена трохи кістка, стегно. Куля ковзнула, відскочила рикошетом. Де ж вона? А-а… ось вона, убік звернула трохи, стричить, як гуля… Зробимо маленький надтин, вилущимо. Замість сліпої рани буде наскрізна. Скоріше загоїться, не так буде гній затримуватись. Ну от… Ось вона, можеш на пам'ять собі взяти.

– Візьму… на пам'ять… – Чжан простяг руку. – Я цю кулю ніколи не забуду. І не прощу її.

– Ну от… А тепер обробимо рану. Через місяць танцюватимеш.

– У, дорогенький, я не можу так довго. Тиждень, не більше.

– Ну, тиждень не тиждень, а два – неодмінно. – У промив рани якимись рідинами, і в кімнаті запахло сильно і неприємно, аж у носі засвербіло. – Травок тобі пропишу, навар, усередину прийматимеш… Для загального тонусу мишеняток треба поковтати. Живеньких… По десятку на добу… Маленьких таких, червоненьких… Організм омолоджується. Більше користі, ніж від порошків і таблеток.

– Ну ні! Це ти вже сам ковтай!

– А банкір Ду Шань тільки облизується, розуміє, що це йому корисно. Для нього самого цілу ферму тримаю… Ах, якби ти бачив, які біленькі самки! Як сніг на горах… Не встигають розмножуватись… Нікого не цікавлять деталі, їм подавай максимальний вихід чистого товару. А коли буде поповнення бази? І целофан закінчується, і пластмаса…

Останні фрази балакучий У додав упритул до всієї своєї розмови, і Пуол спочатку думав, що й вони стосуються мишей. Але Чжан відразу ж суворо обірвав У:

– Ти-хо… Все буде свого часу і на своєму місці. – Чжан швидко поглянув на Пуола.

А Пуол навмисно пильно стежив, як аптекар бинтує Чжанові ногу. «Хай думають, що я нічого не чую, нічим не цікавлюся…» А в самого, здається, аж вуха ворушилися і забивало дух від усіх цих таємниць і секретів.

І відчував Пуол, що з сьогоднішнього вечора він почав ходити на вістрі леза або по тонкому канату над безоднею.