Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 26 страниц)

Поліцейському, що стояв позад Пуола, довелося вже обороняти його, розчіплювати жінчині пальці: «Ма-да-а-ам! Мадам!» Товстогубий поліцейський тим часом потрошив гаманця над столом і розкладав те, що було в ньому. Товстун вигукував: «Паспорт цілий! І права водія!.. І квитки на авійон… І страховий поліс! І чекова книжка!» Він і руки простягав до того, що розкладалося, але відсмикував, ніби обпікався чи боявся залишити відбитки пальців, і все витирав мокрий лоб і залисини великим картатим носовиком.

– Ну от… І чорт з ним! Відпустіть! – говорив поліцейському.

– Не пускайте! – мало не вищала жінка. – Це одна зграя! Заодно вони! – показувала і на Раджа.

– Ну, ходімо, панове, у поліцейську дільницю. І ви тож з нами! – наказав Раджу перший поліцейський.

Радж підвівся, прикидаючи, скільки коштує замовлене ним, вийняв гроші. Поліцейський поквапно зібрав зі стола все, що повикладав з гаманця. І в цю мить од вікна пролунав дзвінкий хлопчачий голос:

– Раджа не зачіпайте! Радні ні в чому невинен! – Янг зіскочив з підвіконня, підбіг до стола.

– Ти?! – аж сторопів Радж.

– Дядечки, він невинен! – засмикав поліцейських за рукави. – Пуола беріть! Він – гад!

Навколо них уже зібрався натовп. Нервував, тупав адміністратор, пориваючись щось сказати.

Пуол зацьковано озирався, втягував голову в плечі:

– Сам ти гаденя… Ти мене ще згадаєш!

– Янг, ти – іди! Без тебе розберуться… У дельфінарії мене шукатимеш. Іди! – Радж устиг обняти Янга й підштовхнути від стола.

Товстогубий поліцейський, однак, розміркував інакше:

– Хлопчику, і ти з нами підеш. До з'ясування всіх обставин.

– Правильно! – лізла під руки товстуха. – Усіх! Під корінь! Випустите, а вони нас пристукнуть!

Поки виходили, Радж заспокійливо гладив Янга по плечах. Коли пробував щось сказати, товстогубий наказував мовчати.

Услід їм гриміла весела музика.

Розділ третій

1

Ніхто не чекав, що буде ураган, бо час зимових циклонів і безперервних штормів закінчився в листопаді.

Янг, відпущений з поліцейської дільниці, йшов до готелю, а пальмове листя тривожно шаруділо, вулицею здіймалися вихори. Майже не чути було нічних птахів і цикад. Дихати було важко, повітря згустилося настільки, що його, здавалося, можна було мацати в пальцях. Шпиль на вежі одного будинку блакитно світився. У проміжках між будинками на горизонті безперервно спалахували блискавиці.

І все-таки, незважаючи на задушливу атмосферу і всі циклювання, Янг устиг заснути. Поруч з його канапою у вітальні номеру синьйори Терези лежав Тота. Собачка довго непокоївся, і Янг час від часу його гладив та так і заснув, звісивши руку в його собачі кудли. Прокинувся від сильного удару грому, навіть заплющені очі сліпнули від блискавок. Тота трохи скавучав і лизав його руку. Крізь ревіння і виття вітру, дзенькіт шибок у вікнах, хлюпотіння і шум зливи було чути гуркіт водяних бурунів на пляжі, гарматні удари хвиль у районі пристані тріск дерев на алеях.

– Мадонна міа, матер деї… – голосно молилася в спальні донна Тереза. – Янге, хлопчику мій, ти тут? – вигукувала вона між словами молитви.

– Тут, тут, – відповів Янг.

– Іди до мене, а то я боюся.

«От іще не вистачало! Нав’язалася на мою голову…» – Янг знехотя пройшов до спальні.

– Увімкни світло!

Янг клацнув вимикачем – світло не загорілося. Вернувся до вітальні і там клацнув. Немає! Чи щось зіпсувалося, чи підстанція відключила струм.

– Не горить, – зайшов знову, став біля дверей.

– Боже, боже… Кінець світу, не інакше. І часто у вас такі страхи?

– Часто.

– Може, ляжеш біля мене?

Добре, що не ввімкнулося світло. Але і при блискавицях донна Тереза, якби не заплющувала очей від страху, могла б побачити, як почервонів Янг.

– Ні-і! – хитнув головою. – Може, Тота вам покласти?

– Поклади!

Янг відступив ще на крок, ліг на пластикову підлогу – вона здалася холодною.

– Ти тут, Янге?! – перелякано вигукнула синьйора.

– Тут, не бійтеся.

Пориви вітру не зменшувалися, у вікні спальні гуло й свистіло, аж стогнало, у шибки то періщили потоки води, то барабанили великі краплі. Ревли на пляжі в рифах водяні буруни. Але блискавок і грому, здається, стало менше, грозовий фронт відкотився далі, десь під Біргус.

Задрімав ще разів зо два чи зо три, і щось верзлося уві сні потворне. На світанку і добре заснув, але його розбудив Тота: почав скімлити, лизати руки, проситися на двір. Синьйора Тереза спала як убита.

– Ну, ходімо, ходімо… – неохоче встав Янг, відімкнув двері.

У коридорі під скляними кришками горіли на столі кумедні, з трубок, лампи, світили блакитним світлом. Біля кожних дверей стояло, ніби на параді, взуття – по кілька пар. Усі черевики сяяли і були повернуті носками до стіни. У номерах хто спав, а хто й не спав, а невидимий чистильник робив своє діло цілу ніч.

Надворі було свіжо, дихалося легко. Асфальт біля «Морської лілії» був увесь ніздрюватий: курортниці попротикали гострими каблуками туфлів. Величезні калюжі на асфальті диміли, ніби хтось поналивав окропу. Міріади сонечок спалахували в листі дерев, гущавина алей була затягнута туманом. У двірників було клопоту, хоч відбавляй: стягували на купи гілки, згрібали обламаний хмиз, збите листя, вантажили на тачки.

Янг помчав з собакою наввипередки, розбризкуючи калюжі, аж поки не добіг до пляжу. Море ще було неспокійне: по той бік рифів бурунами здіймалися мутно-зелені хвилі, гребені їхні здиблювалися щораз вище, кучерявилися піною, падали, з гуркотом розбивалися об рифи. По цей бік рифів усе було біле від піни, вирувало й клекотало.

Янг побіг до дельфінарію. Тота вже очуняв після ночі і зовсім розвеселився, з гавкотом кружляв навколо нього, або, догнавши, старався хапнути за литку. Янг за звичкою дивився під ноги – може, щось знайдеться? І знайшлося; з обшарпаними скельцями димчасті окуляри, кілька монет – ціленьких, це стертих, їх можна було пустити в обіг. Сунув окуляри за пазуху, оглянувся. Ех-ха, якби хоч півдня побігати по пляжу, можна було б нашукати грошей до біса! Але, мабуть, прибиральники самі вже обгасали не раз.

… Малу щойно закінчив уранішній обхід дельфінарію, бо якраз вертався до прохідної.

– О, рання пташка, – привітно обізвався до Янга. – Зараз відімкну. Але ж немає Раджа. Як пішов увечері з дружком-земляком, то й не вернувся. А що, ти так і не знайшов їх?

– Не вертався? – В голосі Янга було стільки неспокою, що й Малу затривожився.

– Виходить, ти не бачив його… А я думав, загулялися десь разом.

Янгові не хотілося нічого йому розказувати. Обернувся і пішов геть, понуривши голову. Знову на пляж? Бо й до синьйори не хотілося йти.

Плівся нога за ногу по пляжу, потім сів на решітчастий тапчан, ще вологий, у плямах присохлого піску. Поклав на задрані коліна долоні, на долоні – підборіддя. Незряче втупився очима в пінні буруни біля рифів. Як самітно, як одиноко відчував він себе на білому світі!

Що з Раджем? Невже його довго не пустять? А все через того тричі проклятого Пуола.

А Янга вчора не тримали довго. Розпитали, хто він і звідки, як опинився на острові, записали ім'я синьйори Терези і номер апартаменту в готелі «Морська лілія» – може, довідуватимуться? Виходив з участка і зустрів у коридорі Раджа, його ще вели на допит (Пуол сидів окремо). Радж бадьоро усміхнувся Янгові: «Шукай мене там…» – кивнув він у бік дельфінарію.

2

Крізь розірване клоччя хмар праворуч виблискувало ще не гаряче і невисоке сонце. Вітер дув поривами, і океан-море ніяк не хотів заспокоюватись – гудів і бушував, рокотав.

Не подобалося Янгові на Раї. Який же це Рай, коли немає такої тихої, спокійної лагуни, як на Біргусі! І пісок на Раї не подобається. На Біргусі він білий-білий, аж засліплює на сонці, а тут якийсь сіруватий і крупніший.

У шумі хвиль Янг чув шум кокосів на узбережжі лагуни Біргусу, уловлював навіть мелодію материної пісні, її завжди співали жінки гуртом, коли збиралися посидіти надвечір.

Коло Янга стріпнувся мокрий Тота – Янг схаменувся від бризок, притягнув собачку за вухо до себе, погладив. Той лизнув у коліна, в руки, ліг на Янгові ступні.

– Дурненький… Тебе ж могла хвиля змити і назад не вибрався б… Пробач, що я забув трохи про тебе.

Тота солодко примружив очі, і Янг знову задрімав-задумався. Цього разу в думках з'явилася Натача. Де вона тепер і що робить? Чи знайшов Натачин батько хоч якусь роботу? Чи вдалося їм на Гірському зліпити свою хатину-притулок від непогоди? Чи зберігає Натача Янгові речі? Небагато їх лишилося, зовсім трохи, найдорожча – урна з прахом предків. Легко зберігати, коли маєш свою хату, а не блукаєш по чужих кутках. Чи пощастить коли-небудь поїхати на Гірський? І її побачити хочеться, і урну забрати.

Як вона тоді делікатно і ласкаво, по-материнському змащувала йому виразки – сліди п'явок і укусів комарів… Які чутливі були в неї пальчики! І як вони тоді соромилися одне одного, як бентежилися… Згадалося це зараз, і ніби ласкавий вогник теплився в грудях.

«Цікаво, а чи с тут «морські оси»? Треба буде Раджа запитати… Мабуть, немає, бо стільки курортників з усього світу не з'їжджалося б».

Коло Біргусу їх теж немає, цих отруйних медуз. Але розповіді про них живуть. Таке страхіття, може, сам диявол вигадав. Матрос Дуку розказував, як біля Австралії раз купалися і двоє матросів потрапили на цих «ос»-медуз. І хоч зовсім близько від берега були, а так і не вибралися, загинули. У цих медуз зонтики великі, а щупальців тонких і довгих, може, тисячі, і на кожному клітки-присоски з отрутою. Одна ужалить, і досить – параліч, смерть. Отрута в них сильніша, ніж у кобри. На перших порах, після того як Дуку розказав про такі страхи, боялися у воду лізти, купатися в лагуні. І потім часто лякали одне одного: «Оси пливуть!» А Натача не боялася ніяких ос, перекидалася й переверталася у воді, наче бісеня якесь.

– Ай глед ту сі ю![8]8
  Я радий тебе бачити! (Англ.)


[Закрыть] – пролунав раптом над вухом рідний голос. – Ти що тут робиш?

– Радж! – Янг підхопився, уткнувся обличчям братові в груди, схлипнув і сам же затамував це несподіване схлипування.

– Перестань, усе ж добре. Ходімо до мене… У-у, а звідки це в тебе звір такий?

Ішли, обнявшись, уздовж прибою, і Янг розказував почасти про свої пригоди на Головному острові. А як сказав, що вже немає в них і батька, а не тільки матері, за яких обставин і де помер, то плакали разом і не соромилися сліз. Добре, що пляж був майже безлюдний, – де-не-де тільки лягло кілька чоловік загорати. Потім і про Абдулу розказав, і про Пуола, в яку авантюру був утягнув землячок. Розказав про італійку з собачкою, про те, як пощастило сховати від піратів її цінності.

– А тепер вона вимагає, щоб жив у неї. Собачку на прогулянку водив. Прислужував… – Янг цвіркнув крізь зуби під ноги слиною. Ішли вони швидко, пісок шарудів і хрупав під ногами. Тота бігав кругами навколо них, метляв рожевим язиком, з гавкотом кидався на чайок.

– І поживи… А що? На скільки вона сюди приїхала, не знаєш? – спитав Радж.

– Може, на місяць.

– Ну от, бачиш. Місяць поживеш у шикарних апартаментах. У нашому становищі треба хапатись за будь-яку можливість, щоб прожити. Добре було б, якби тобі якусь постійну роботу підшукати. Чи Гугу… Хлопець у нас у дельфінарії є, Гуга, хоче знайти іншу роботу. От якби він десь улаштувався, то я тебе посватав би на його місце. Справився б, у нього не дуже важкі обов'язки…

– Ой, Радж, це було б чудово! Я один раз побачив дельфінів, погладив їх – і полюбив на все життя! Я з ними б день і ніч займався…

– Ну-у… день і ніч. Нікому це не потрібно. Та й Судзір у нас такий – ганяє всіх від дельфінів. Отже, ти поки що побудь з італійкою, але до мене прибігай щодня. Придивлятимешся до того, що я роблю. Допомагатимеш. Може, коли-небудь і мене потрібно буде замінити на роботі. Як називається така порода собак?

– Я думав – пудель. А синьйора каже – тер'єр шотландський.

– Ти з маскою, трубкою і ластами плавав коли-небудь? – спитав Радж.

– Ні! – І Янг з такою радісною надією подивився н обличчя Раджу, що брат усміхнувся, дужче притиснув Янга до себе.

– Для початку освоїш маску з трубкою. А потім і за акваланг візьмемося.

– Ой, Радже… – від щастя, що раптово наринуло, Янг потерся вухом об його бік. І не міг від хвилювання більше нічого сказати. Це ж була його найбільша, найсвітліша мрія, яку плекав у душі не один рік. – Одразу пригадалися всі Раджеві розповіді про те, що бачив під водою, і аж у голові запаморочилось. Скоро, скоро і він побачить усі ті дива!

– Тебе назовсім відпустили з поліції?

– Назовсім. Пуол сказав, що я ні в чому не винуватий, просто він запросив мене як земляка у бар, щоб почастувати. За крадіжку всю провину взяв на себе… Не такий він уже й поганий, як виявляється.

– Радж, ти не знаєш його, хоч і росли разом. Він гад і хитрун! Обманщик! У мене гроші видурив… Він щось знову придумав!

– Поживемо – побачимо. А в нього теж вистачить часу подумати, якщо посадять.

Радж чогось не договорював, якісь думки пригнічували його. Деякий час ішли мовчки, у кожного на думці було своє.

Сторож Малу топтався коло воріт, чекаючи змінника. Його очі були червоні, мало не такі, як у бома Япа. Пропускав їх у дверці й хитляво поточився вбік. «П'яний?!» – здивувався Янг. Здурів чоловік, попереду день, спека, а він… А може, вночі пив, і тепер у нього тільки похмілля?

– Радж! Меткий у тебе брат! У мене такий шибеник є – не дам ради! Ти дивись за ним, а то влізе в якусь шкоду! – сказав їм навздогін Малу.

– Нічого, він уже не маленький, – оглянувся на мить Радж і притиснув Янга до себе. У грудях хлопчика щось щемливо заворушилося. Зараз Янг любив Раджа неймовірно – він же був йому і за тата і за маму.

– Радж! – знову вигукнув услід Малу. – Тільки що вантажний автомобіль повіз до головної арени пісок. Я пропустив, хоч мені про це містер Крафт нічого не казав… Ти нічого не чув про пісок?

– Ні! – прокричав Радж, обернувшись до Малу. – Може, Абрахамс щось вирішив ремонтувати. І цемент теж повезли?

– Цементу не бачив. Тільки пісок-черепашник!

Йшли алеєю до головної арени, і Янг бачив, що на газонах між кущами старанно працюють дві тітки з граблями.

Вийшли алеєю до трибун і басейну, відразу почули коротке: «біп-бі-іп!» і гудіння мотора. З-за північного торця трибун задом виїжджав невеликий грузовичок, він ледь не терся здвоєним заднім колесом об бетонний борт басейну. Не бачив таких машин Янг – оранжева, низенька, кузов тригранний зовсім не димить. Шофер, прочинивши дверці, дивився на колеса, стежив, щоб якомога щільніше під'їхати до борта з поручнями. Янг постояв коло перекидного містка й побачив, що з-за машини вийшов невисокий чоловік у білій курті[9]9
  Індійська чоловіча сорочка, яку носять навипуск.


[Закрыть]. Не боючись, що грузовик може на нього наїхати, він притулився до поручнів і рукою подавав знаки шоферові: ще трішки, ще…

– Стоп! – рвучко опустив руку вниз той чоловік. – Вивалюй!

Кузов самоскида повернувся набік. Ш-шух!

– Що він – здурів, цей Судзір?! – обернувся до Янга Радж. – Басейн чистити треба, а він…

Біла хмарка пилу пливла повз кабіну, і шофер помахав рукою біля обличчя, ніби розганяв тютюновий дим, сів за руль. Машина проїхала метрів на два уперед, і шофер знову виліз, натужно тримаючи в руках великий фанерний ящик. Щось важке було в тому ящику, бо й Судзір, узявши його, зігнувся від ваги.

Грюкнули дверці, машина крутнула навколо трибун, а на алею вискочила так, ніби брала участь у гонках.

Судзір, тримаючи ящик поперед себе, поніс його до своєї «резиденції». Ставив ящик біля дверей, і в ньому щось металеве дзв'якнуло. Швидко відчинив двері й так само стрімко зник за ними з ящиком.

– Ну й ну… – похитав головою Радж. – Але немає такого таємного, щоб воно не стало явним… Ходімо, покажу свій притулок!

Тота за ними не поспішав: став лапами на бортик і пустотливо гавкав на дельфіна, похитував головою, ніби слухав його скрип. Здається, то був малий Бобі. Дельфіненя тея? висунулося з води і з цікавістю розглядало собаку.

– Пан, бог і воїнський начальник, – казав Радж, відмикаючи свої двері. – Ніхто ніколи не знає, що думає робити Судзір. Навіть містер Крафт не наважується запитувати про його плани.

Янгу сподобалася Раджева комора. Просто чудо, а не житло! Ніби каюта на якомусь фантастичному кораблі. І скільки всього в ній на стінах, на полицях і стелажах! Цілий рік можна дивитися, і всього не передивишся. Про призначення деяких речей, дуже дивних, тільки здогадувався. Акваланги! А це довга гостра стріла-гарпун із зазубнем на кінці… Для чого Радж заховав її на полиці? Водив очима направо-наліво й зітхав.

Радж одразу пішов у дальній правий кут, там стояло щось схоже на мотор і на ту машину на колесах, що бачив з хлопцями на понтоні, тільки ця набагато менша. Радж ввімкнув її, вона запрацювала майже безшумно, тільки десь посвистувало повітря.

– Компресор японський. Електричний… Ми ним повітря накачуємо в балони, – пояснив Радж. – Піднось, будемо заряджати, – показав на стелажі, де лежали спарені оранжеві балони з ременями.

Ухопився Янг за одну пару – ог-го! Ледь з місця зрушив. Подивився на Раджа – насміхається з нього, чи що? Радж усміхався, але доброзичливо, по-дружньому.

– Що – кишка тонка? Увесь заправлений акваланг майже двадцять кілограмів важить… Кажу, щоб одразу зрозумів: з аквалангом плавати – не дитяча справа. Щоб не скиглив даремно: «Коли з аквалангом, коли з аквалангом? Маска з трубкою для тебе – якраз поки що. Освоюй і плавай. Акваланг вивчиш поступово, за цей час і сам підростеш, подужчаєш. А знаєш, цієї ваги акваланга у воді не відчуваєш! Навпаки, ще грузила на пояс прив'язуєш, бо виштовхує нагору.

Підніс одну пару балонів Раджу й почув, що на дворі нервово заскавучав Тота. Такий голос він подавав, коли сумував без господині чи без Янга або коли хотів іти гуляти. Янг вибіг з комори і побачив, що Тота бігав коло містка, принюхувався до їхніх слідів, а куди ведуть ті сліди, не розумів. Покликав його до себе, але собачка тільки покрутив хвостиком, подивився на нього з-під навислого волосся, загавкав.

– Радж, я скоро повернуся! Тота, мабуть, їсти хоче, треба бігти годувати, – крикнув братові й побіг на місток.

… Донна Тереза ще спала, і Янг аж чортихнувся. Якби знав, то так не поспішав би. Запитав би Раджа, може, знайшовся б якийсь коржик для Тота… Але пестун цей навряд чи їв би просту їжу.

Янг грався з собакою у вітальні, поки ненароком не вдарив ногою маленький столик. І в цей час донна Тереза почула їх – вийшла в нічній сорочці, натиснула, позіхаючи, на якусь кнопку біля дверей. Поки прийшов кельнер з ресторану, вона дивилася у велике дзеркало при стіні, масажувала повіки і зморшки у куточках очей, сумно зітхала. Потім наляпала собі на обличчя чогось білого і рожевого, понавитискувавши з тюбиків. З таким страшним обличчям-маскою і замовлення на сніданок зробила, хлопця-офіціанта не соромилася.

«Ця європейка і за людей нас не вважає…» – зовсім по-дорослому подумав Янг.

Потім синьйора надовго сховалася у ванній кімнаті. Уже офіціант прикотив у номер двоповерхового столика на коліщатах, цілком заставленого тарілками, вже Янг і Тота і тарілки майже всі почистили, навіть з деяких соус вилизали, а синьйора все не з'являлася.

Крикнув їй, що піде з Тота гуляти, – і скоріше до дверей.

3

Коло каси дельфінарію стояла черга людей. На будиночку, де розміщалася каса і прохідна, висіло оголошення, що сьогодні будуть три вистави, перша – о десятій годині за місцевим часом. Мабуть, містер Крафт зорієнтувався: море бурхливе, купатися не полізуть, а загорати цілий день ніхто не витримає, отже, посунуть шукати інших розваг.

Коло воріт дельфінарію з внутрішнього боку походжав інший сторож, не Малу. Це або нащадок негрів, або чистокровний негр. Обличчя блискуче і чорне, ніс широкий і плескатий. Сторож на вигляд був лютий, величезний і сильний, як міфічний герой Роксаса. Хоч і боязно було до нього звертатись, та довелося проситись, щоб пустив до Раджа, пояснювати, хто Янг такий.

– Своя, значить, людина? – широко усміхнувся негр, осліпивши Янга білістю зубів. Почав відчиняти йому двері.

– Ага, – усміхнувся і Янг, не можна було не зреагувати на таку усмішку. Взяв на руки Тота, бо коло нього вже присіли дві білі дівчинки, почали тицяти в рот собачці розм'яклі шоколадки.

– Проходь і пам'ятай: брат мого друга – мій брат. Алі мене звати… – Негр пригнувся і трьома величезними пальцями делікатно відігнув Янгову руку, що прикривала Тота зверху, потряс за долоню – ніби поздоровкався. Це теж розвеселило Янга: дивак, видно, цей Алі. Йому й ім'я батьки правильно дали[10]10
  Алі – величезний (сінгал.).


[Закрыть]. Цікаво, яка сила в його ручищах? Що було б з рукою Янга, якби Алі поздоровкався як слід?

Радж зустрів заклопотано:

– Ти ще жодного разу не бачив програми вистави?

– Ні.

– Біля перекидного містка лавка – це ніби директорська ложа. Сядь там і дивись. Це напроти трибун, видно все добре, на ранковій виставі сонце тобі збоку буде – теж добре. А в мене поки що справи.

Янг відійшов, щоб не заважати йому. Сів на. лавку, собачку посадив на коліна, щоб не ліз нікуди. Але Тота весь час неспокійно поглядав на воду, там пропливали туди й сюди, виринали і шумно видихали повітря дельфіни. «Ай-яй, точнісінько, як люди, коли довго пірнають і випливають…» – не переставав дивуватися Янг. Він уже не звертав уваги на Тота, який смикався на руках, шкрябав ногами, щоб вирватися на волю. Янг стежив тільки за дельфінами, особливо за маленьким Бобі. Малюк частіше, ніж дорослі, виставляв з води голову. Привітно роззявивши рота, він оглядав трибуни, що їх почали заповнювати люди, або підпливав і дивився на… Тота.

– Бобі, Бобі, малюк ти мій… – ласкаво шепотів Янг, хотів, щоб дельфіненя дивилося на нього.

Бобі ніби послухався, наблизився до самого борту, поклав голову підборіддям на кант. «Скір-р-р, трин-н-н, трин-н-н», – подивився у самісінькі очі Янга, щось запитав. І ніби зрозумівши, що контакту не відбудеться, знову втупився в Тота, заусміхався на весь рот. Те кошлате і чорне, що борсалося в Янгових руках, цікавило більше – наче дитину нова іграшка. Очі дельфіненяти, здавалося, аж благали: пусти, дай це кошлате створіння, погратися, позабавлятися з ним у воді.

Янг уперся колінами в бетонний борт, присів. Собачку підсунув під червоно-жовтий поручень – нюхайтеся, знайомтеся. Бобі широко роззявив рот, повний води. Довгі ряди білих і гострих зубів здалися Тота дуже страшними. Завищав, задриґав лапами і хвостом: подумав, що Янг хоче сунути його в ці страшні зуби. І тоді Бобі линув водою з рота на собачку – як з кухля! Від такої несподіванки злякався не тільки Тота, але і Янг – підхопив собачку, відскочив сам.

– Ха-га-га! – вибухнув регіт на лавках. З трибун давно уже стежили за Янгом і собачкою.

Глядачі, які влаштувалися раніше, нетерпляче розглядали басейн і те, що в ньому діється. «Он один! А он ще два!» – захоплено вигукували то там, то тут, помітивши дельфінів. Діти плескали в долоні від радості.

Ось уже трибуни заповнилися цілком. Десь на вишці озвався невидимий репродуктор, полилася чарівна музика. З-за будинку вийшов з тазиком нарізаної риби Гуга, поставив його біля нижнього помосту. Чоловічий голос по-англійському, а потім по-французькому і по-іспанському щось розказував про дельфінів. Потім у репродукторі клацнуло, і знову полилася тиха музика. Під вишкою – навстіж, рвучко – розчинилися двері. З'явився чоловік, закутаний в широчезний чорний плащ до самого носа. Ступив кілька кроків до басейну і знову велично завмер. Повільним жестом, ніби якийсь факір, скинув плащ з плечей. Не оглядаючись назад, шпурнув його. В ту мить позаду опинився Гуга, зловив плащ на льоту й відразу ж зник з ним за дверима. Чоловік залишився в чорному й гладенькому, аж виблискував, гідрокостюмі, без шолома. «Той самий Судзір, дресирувальник! Туману напускає, щоб сильніше вразити публіку…» – подумав Янг. Поки лунала музика, дельфіни теж, видно, готувалися до вистави, бо їхні рухи ставали дедалі спокійнішими.

Раптом Судзір рвучко підняв руку, ніби висмикнув з води рибу, і один дельфін високо злетів угору, смикнув зубами за мотузочок дзвінка, який звисав з другого помосту вишки. Бебехнувся назад з таким хлюпанням, що вода ринула з басейну на береги, відкотилася, знову хлюпнула, а біля містка глухо застукав об берег легкий, з пінопласту човник. І тільки тепер помітив Янг, що там спущена у воду трубчасто-металева драбинка.

Глядачі заплескали в долоні, заплескав і Янг, затиснувши Тота під лівим ліктем. А Судзір узяв з тазика шматок риби, кинув виконавцеві номера. Котрий з дельфінів був той, що злітав, Янг не впізнав: вони всі повисовували з води роззявлені роти.

Упоперек басейну на тросі висіли три обручі, середній був трішки нижче за два крайніх. Судзір подав знак рукою, і Гуга, який опинився біля вишки, щось відв'язав чи покрутив, і обручі опустилися; до води лишилося, може, метр.

Янга дивувало, що голосу Судзіра не було чути, команди подавав дельфінам, мабуть, тільки жестами. Змах руки – і три дельфіни виринули водночас біля обручів, подивилися на них, ніби примірялися, на яку висоту злітати, і відразу ж зникли під водою, щоб розігнатися. Знову помах руки, і три виблискуючі сіро-сині тіла вигнулися боками, стрибнули крізь обручі, разом плавно шубовснули у воду. «Ай-яй-яй, – знову здивувався Янг. – Який точний розрахунок! Ні хвостами, ні плавниками жодний не зачепився!» Цього разу він затиснув Гота між колінами і плескав так, що долоні аж горіли.

Потім дельфіни стрибали через мотузок з надітими на нього кольоровими трубками з колінець бамбука. Спершу Гуга закріпив мотузка за метр від води, вдруге – метрів на три. Стрибали через бар'єр не троє, а двоє дельфінів, але не можна було розпізнати, чи це інші, чи:і тих трьох. У роззявлені роти полетіли шматки риби, і це чомусь Янгові не подобалося, ніби Судзір принижував дельфінів до рівня собак. Маленький Бобі теж роззявляв біля Судзіра рота, але йому не дісталося жодного шматочка. «У-у, скупердяй!» – незлюбив Судзіра Янг.

Потім дресирувальник кинув у воду схожого на кокосовий горіх м'ячика. Дельфіни навперебій ринулись до нього, один з них схопив м'яч ротом і, підпливши, кинув у руки Судзіру. Вдруге дельфін кинув м'яч не в руки, а в баскетбольну корзинку, прикріплену теж на середній площадці. І знову всі задоволено заплескали в долоні, а Янг відчув, що відразу закохався в дельфінів. А коли Судзір став кидати у воду різнобарвні кільця, то дельфіни почали їх ловити, надівати на роструми і нести Судзіру. Двічі кидав кільця Судзір, і обидва рази один і той же найверткіший дельфін ловив по два кільця і подавав дресирувальнику. Бобі крутився, незадоволено скрипів: йому теж хотілося хоч один раз зловити кільце, але через дорослих не щастило.

Янг забув, що в нього під рукою Тота. Став біля поручня і так заплескав у долоні, що собачка смикнувся і… висковзнув з-під руки. Упав на трубу, шкрябнув по ній кігтями, потім на краєчок бетонного бар'єру – шубовсть у воду. Сховався з головою, виринув – голова стала маленька, волосся прилизане, замолотив по воді передніми лапами, доплив до стіни. Дряпає кігтями, а зачепитися нема за що. Глядачі плещуть, кричать, деякі повставали.

Янг нічого з себе по знімав, переступив через поручень і шубовснув униз головою.

Виринув, може, посередині басейну, повернув назад до собачки. Але скоріше за нього коло Тота опинився Бобі. Виставив голову, біля собачки, роззявив в усмішці рот – «Привіт, дорогий!». Тота вискнув від страху, ще дужче замолотив лапами, став дряпати стіну, щоб вилізти, – і падав, пірнав з головою. І тоді Бобі штовхнув рострумом Тота в живіт, підняв його над водою. Собачка завис, заколихався – переважував то хвіст, то голова. Бобі опустив його нижче, потім знову штовхнув угору, як м'ячик. А тут і Янг доплив, схопив лівою рукою Тота за шкірку. Кілька змахів правою, і Янг уже біля човника, що погрюкував бортом об стіну. Посадив у нього собачку, а сам – однаково вже мокрий! – пірнув спочатку під Бобі, ковзнувши спиною йому по животі. Виринув, і те ж саме одразу ж зробив Бобі – підпірнув під Янга, провівши йому по животі пругким плавником. Янг крутнувся, схопився лівою рукою за спинний плавник, і Бобі сильно запрацював хвостом. Обидва поряд швидко пропливли по басейну.

– Стій! Хто такий? – кричав з берега Судзір. – Гуга, чому в басейні сторонні особи?!

Ніхто йому не відповідав.

Бобі в цей час обернувся плисти назад, і Янг захотів показати ще один фокус – сісти на Бобі верхи. А пругке слизьке тіло не змога було втримати ногами, та й Бобі був замалий для цього. «А на дорослому якраз було б!» – устиг подумати Янг, подивившись у бік Судзіра. Той стояв блідий, губи щільно стулені і тільки загрібав повітря правою рукою, ніби вимітав його з басейну: «Геть! Іди геть!»

Поряд з Бобі поплив до човна. Його саме відв'язував Гуга, мабуть, хотів підтягнути ближче і забрати собачку. Тота в цей час так стріпувався, аж з ніг падав. І тут сталася ще несподіванка: Бобі вихопив зубами повідець з рук Гуги і потягнув човна до середини басейну. На трибунах здійнявся регіт і свист: такого цікавого номера ще не доводилося бачити.

Янг, збентежений, виліз по драбині з басейну, почав стягувати з себе сандалети і виливати з них воду. І йому було смішно з усього, й він реготав. Та якби знав, що переплутав усю програму вистави і що Судзір уже шаленіє від злості, то не сміявся б.

У Бобі вистачило бажання затягнути човника тільки на середину басейну. Далі не знав, що з ним робити. А може, вирішив, що пожартував, і досить. Вискочив радісно з води, плюхнувся і поплив до Янга, виставивши:і поди роззявленого рота – просив на винагороду рибку. Не Янг, а Гуги підійшов до тазика, узяв шматок рибини, кинув Бобі.

– Гуга! – Голос Судзіра зірвався на якийсь рик. Очі палали від люті.

Тим часом дорослі дельфіни оточили човника, штовхали його носами. Тота, спершись передніми лапами на Портик, боязко поглядав на них, трохи скавучав. Дельфіни теж не знали, що робити з човником, такого номера не розучували, та й Судзір не подавав ніякої команди.

Янг знову переступив поручень, трохи присів і відштовхнувся, змахнувши руками. Описав дугу, увійшов гарно у воду, мабуть, жодної бризки не злетіло. Виринув біля човника, і Тота завищав дужче, захвилювався, загупав передніми лапами. Янг схопив човника за повідок, прибуксував до драбинки, подав його Гугу. Затиснув Тота під пахвою і виліз із басейну.

Глядачі були задоволені. Наступні номери, які показував Судзір, уже майже не захоплювали людей. Дельфін тягне за повідок човна з Судзіром? От дивина, так це ж саме робив Бобі, тільки віз не людину, а собачку. Пливе Судзір, учепившись за плавник дельфіна? І це було, Янг робив таке. Обпирається Судзір руками на спіши двох дельфінів, і всі разом летять, як три з'єднані торпеди? Це цікаво, цьому номеру можна поплескати. Навіть Янг поплескав Судзірові, затиснувши знову Тота між колінами.