Текст книги "Грот афаліни"

Автор книги: Павел Мисько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 26 страниц)

– Ага, Судзір. Повинен уже підійти. Учора він тільки заглянув у дельфінарій і пішов. А сьогодні ж нормальний робочий день, – сказав Абрахамс і ніби спохопився: – Хоча який же він нормальний? Боже, боже…

– Приблизна картина вже вимальовується… Нікому нікуди не відлучатись, будемо ще розбиратися з кожним окремо, – обернувся йти з берега офіцер. – Вільне приміщення у вас є? – звернувся до Абрахамса.

– Немає. Кабінет Крафта замкнутий, я не можу без нього пустити вас туди. І Судзіра ще немає… А в Раджа комірчина, склад, там навіть стола пристойного немає.

– Гаразд, діду… Ми в прохідній влаштуємося. Почнемо з вас, містере Абрахамс.

– Матір божа, свята діво Маріє… Не обминай мене своєю милістю… – зашепотів молитву Абрахамс. – А я ж думав, що уже все!

2

Лежали під кущами напроти прохідної, нудилися. Тітки прилаштувалися окремо, розв'язали вузлики з харчами. Алі, чорний і великий, як безсонна ніч, мовчки курив. З розпитуваннями до Раджа не приставав, бо піхто не знав, як тут усе сталося, а Радж – тим більше: був далеко звідси, на Гірському.

А от де був Судзір? Походжає вже нервово по доріжці біля прохідної, хоч намагається мати вигляд незалежний і бундючний. Хотів він сходити у свою «резиденцію», подивитися, може, знову там щось покрали, але поліцейські не дозволили.

Абрахамса ще мучили, мабуть, з годину. Вийшов з прохідної мокрий, як миша, поплентав наче не своїми йогами у бік головної арени. Може, думав про рибу.

– Вас хоч не били? – стиха запитав Радж.

– Ні-і… О, господи, як усе пережити? – говорив старий, бредучи. – Що мені містер Крафт скаже?

Покликали Судзіра, а не Раджа і не ту тітку, що чергувала вночі біля малої арени.

– Радже, а як тепер буде? – Янг лежав потилицею на його нозі, руку тримав на сумці – у ній урна з прахом предків, кілька горіхів. – Дельфінарій закриється?

– Не знаю. Якщо не знайдуть дельфінів, то все може бути. А може, Крафт нових роздобуде.

– А де вони продаються?

– Не знаю. Цих, що пропали, були наловили… Може, знову найме людей, щоб ловили.

– За гроші?

– А хто тобі задарма що-небудь зробить?

– А раптом у Крафта не вистачить на це грошей? Він же мало не знепритомнів, як записку від тріади одержав. Казав, нема чим платити викуп.

– Відстань! Прилип… Хай Крафтові й болить голова, а не мені.

Але й Раджу вже боліло. У такій ситуації легко залишитися без роботи. Самими надводними й підводними прогулянками Крафт займатися не буде, скаже, невигідно… А куди тоді подітися? Йти шукати місце якогось посудника? Страшна ця крадіжка і дивна. Злодії знали, що цієї ночі в дельфінарії не буде Раджа. Хто їм підказав про це? Тільки той, хто знав напевно. А напевно міг знати той, хто працює в дельфінарії. Підказати чи навіть брати участь у крадіжці могла тільки зацікавлена людина, а то й підкуплена… Абрахамс відпадає, Малу мертвий – отруїли вином. «Ага, ще штришок! Той, хто частував сторожа, знав його слабість. А від чужого, невідомого, Малу і не взяв би пляшку, не дійшов він ще до такого становища…»

Чим більше думав Радж, тим більше напрошувався висновок: уплутаний Судзір. Самі його вправи з дельфінами можуть у будь-кого викликати підозру. А розмови з Пітом? Навіть з того, що підслухано, можна зробити висновок: підозрювати можна й Судзіра. «Немає прямих доказів? Хай здобувають ці докази… На те вони й поліцейські, слідчі… А коли мене запитають, кого підозрюєте, що відповісти? А скажу те, що знаю напевно».

– Радж, а коли поліцейські і мене допитуватимуть, що мені говорити? – перепинив його думки Янг.

– А що ти можеш сказати? Ти нічого не знаєш. Розумієш? Нічого… Ти у дельфінарії недавно. А протягом цієї доби ми були на Гірському. В кого були, з ким туди пливли, з ким назад, можеш говорити. Це ти знаєш. У нас повне алібі, не бійся.

– А в Судзіра немає цього алібі?

– Судзір хай сам викручується. Головне – зайвого не базікати.

На диво, Судзіра тримали на допиті не дуже довго. Вийшов, постояв коло дверей, шукаючи поглядом Раджа. А коли побачив, то примружив ненависно очі.

– Ти що це наплів про мене? Ти бачив, що я командував, щоб дельфіни вискакували на поміст? Щоб їх брали готовеньких?

– Радж Сінх, зайдіть! – вигукнув поліцейський, прочинивши двері.

Радж пішов просто на Судзіра, йшов і говорив:

– Це я бачив на репетиціях, а не сьогодні вночі. На виставах… І я сказав, що тебе дельфіни слухаються більше, ніж будь-кого. То хіба це неправда?

Судзір гмукнув, стулив і без того вузькі губи. Але відступив ліворуч, дав дорогу Раджу. Ради? не бачив, як поволі сів на траву Янг, той уже був підготувався кинутись на допомогу братові, якщо почнеться бійка.

Поліцейські сиділи за маленьким столиком біля вікна носом до носа. Більше табуреток не було, та ніхто й не збирався запрошувати його сісти. Радж став під шафочкою з ключами, руки заклав за спину, ніби арештований.

– Я мушу зробити заяву, протест, – сказав рішуче. – Для протоколу… Я не стверджував, що Судзір брав участь у крадіжці і допомагав брати дельфінів. І прошу в цьому на мене не посилатись!

– А хіба я на тебе посилався? – безневинно спитав офіцер. Подивився на Раджа знизу вгору, але все одно вийшло, ніби згори. Верхні повіки поліцейського опустилися так, що, здавалося, закривали й зіниці. – Ми встановили… майже встановили, що в містера Судзіра алібі. Він дав адресу, де був цієї ночі, залишилось тільки перемірити ще раз, – сказав той, що писав протокол.

– Краще скажи, що ти знаєш про Піта Уілсона, – ніби між іншим, кинув офіцер.

Радж аж здригнувся. «От воно як… Я вагаюсь, чи говорити, а вони вже знають. Сам Судзір сказав?»

– Я його добре не бачив. Голос чув. По голосу міг би впізнати. Цей чоловік кілька разів приходив до Судзіра. Мабуть, на прохання Піта Судзір останнім часом учив дельфінів черпати з дна пісок, переносити його в піше місце. З їхньої розмови… ненароком почутої… я зрозумів, що дельфінів хочуть використати десь на великій глибині біля Гірського, щось шукати з їхньою допомогою.

– Усе це готувалося з відома містера Крафта? – запитав офіцер. Умів він вилущувати головне.

– Не знаю. Нібито збирався Судзір ввести Крафта в суть справи. Такий натяк я чув у розмові Судзіра з Пітом.

– Цей ваш Малу… Він добре знав Піта? – підкинув питання той, що писав.

– Думаю, що знав. Він же кілька разів пускав його до Судзіра.

– Так, так… Отже, Піт міг вивідати про ситуацію в дельфінарії від Малу. Від Піта він міг і пляшку з вином одержати… – міркував сам з собою офіцер і дивився в низьку стелю.

«Не порозумівся Судзір з Пітом… Сам сказав про нього поліцейським. Хоче всі підозри навести на нього? А яка Судзірові від цього користь? Без користі він же нічого не зробить…» – думав Радж.

– Ми знаємо, що ти був, з братом на Гірському, повернувся тільки вранці, – сказав той, що писав. – З ким їхав туди, у кого був там?

Радж усе розказав.

– Як ви гадаєте, крадіжка магнітофона в Судзіра, крадіжка дельфінів і підкинутий Крафтові лист мають якийсь зв'язок? – офіцер заговорив на «ви». – Судзір казав, що ви читали ту записку. Не пам'ятаєте, який там указаний термін виплати? Може, минув уже цей термін? Погроз у записці не було ніяких?

– Були погрози, здається… – Радж сказав усе, що знав, знову дивуючись: «Судзір і про записку їм сказав?! Крафт боявся навіть заїкнутись про неї, щоб не розгнівити ту тріаду». – Вам краще з Крафтом про це поговорити, – додав обережно.

– Поговоримо з Крафтом, поговоримо… Ну, гаразд, можете йти.

Поліцейські викликали ще до себе Алі і ту жінку, що чергувала вночі. Довго їх не тримали, мабуть, заповнювали протокол для формальності.

Невдовзі й самі пішли з дельфінарію. Вигляд у них був заклопотаний.

3

Чутка про події в дельфінарії якимсь чином розповсюдилася на пляжах, по всьому місту. Натовп цікавих біля каси і прохідної дедалі густішав. У всіх раптом прокинулась полум'яна любов до дельфінів, новину обговорювали на різні лади. На вистави з дельфінами квитків не продавали, і бажаючих прогулятися на «Нептуні» чи зробити підводну прогулянку набагато збільшилося. Раджеві довелося йти до каси і давати всьому якийсь лад, не міг же він розірватися на шматки. Вирішив так: спочатку він поведе дві пари на підводну прогулянку, потім покатає бажаючих на «Нептуні». Після обіду три пари під воду і одна прогулянка на шлюпі. Усіх інших – наступного дня.

– Шановний містере Судзір, може, і ти поїхав би хоч разок на «Нептуні», – пішов до нього Радж, коли побачив, що Судзір з аквалангом і ластами теж з'явився на мисі Кіптюра. – Або візьми двох на підводну прогулянку… Ось цих, я їх уже проінструктував.

– Це не мій обов'язок, – сухо кинув Судзір, сунув пальці в рот і пронизливо свиснув. Якраз за рифами розвертався глісер рятувальної служби, і там його почули. Глісер став лавірувати між рифами, повільно наблизився до берега. Матрос подав Судзірові руку.

Другий, що сидів за рулем, хоч Радж бачив його збоку, видався знайомим. Здається, це був той вусань, що кричав: «Ти куди?», коли Радж плив на ялику шукати в західному секторі підводний грот.

Оголошений графік був дуже ущільнений. Ще жодного разу Радж не брав такого навантаження. Янг устиг прибрати в коморі, звільнити на покуті й оздобити гілочками місце для урни, поставив туди посудину. Підібрав костюми для чергової пари, підзарядив балони аквалангів, а хвилин за десять до закінчення першої прогулянки повів чергову пару, вже у костюмах, з аквалангами й ластами в руках, на мис Кіптюра. Радж ніс нові балони і фляжку з гарячою кавою. Ніс і повторював екскурсантам майже все, що сам почув на інструктажах брата: менше буде Раджеві роботи перед зануренням.

– За каву ти молодчина, – похвалив Радж, – і за все молодець. А цих відведи в душову, дай лад їхнім костюмам. Та ви сядьте, панове… – звернувся він до новеньких —…і послухайте, що я вам скажу… – Радж простягся на гарячому піску, гріючись.

– Я їм уже все розказав! Веди одразу в воду, – не витримав Янг.

– Я коротко, основне, – Радж не відступав од своїх правил.

Тих, що відплавалися, Янг завів у душову, прополоскав їхні костюми, старанно витер зсередини губкою і рушником – скоріше висохнуть, виніс розкинути на лавці. І тут почув за шлюзом стукіт весел. «Абрахамс вернувся!» – побіг туди доріжкою.

Абрахамс уже витягував ялика на пісок, і це в нього ніяк не виходило. Ніби розгубив він сьогодні всі сили. Підбіг Янг, схопився за трос, допоміг.

– Майже нічого не продав. Роздав так – не викидати ж у море рибу… – ніби поскаржився він. – Хай люди споживуть.

А Янг уже не чув його, пильно дивився на ялик, мацав борти, обійшов навколо, пом'яв у руках нейлоновий трос. Те, що треба! Легкий ялик, зручний, і двом не тісно. На ньому і в море можна йти.

– Дядьку, я його вимию, добре?

– Зроби ласку, синок… А в мене сьогодні ні до чого руки не горнуться. – Абрахамс не забирав весел, пішов до головної арени, втомлено ступаючи ногами. – Поліцейських уже немає? – оглянувся, наче спохопившись.

– Немає.

Ах, з яким замилуванням Янг ще і ще оглядав ялик! Навіть подих стримував, завмирав на місці та тільки головою крутив, як півень, приглядаючись. Під ногами пекло, і не тому, що сонце розпалило пісок: час, про який мріяли з Абдулою, настає! Не треба вигадувати, як і від роботи звільнитись – дельфінів немає! Не треба горювати, на чому добиратися – на ялику, тільки на ялику! Не було щастя – нещастя помогло…

Бігом до комори, схопив відро й віхоть, бігом назад. Ялика тягнули на берег удвох з Абрахамсом, а назад на мілководдя стягнув сам. Поставив на бік, підпер веслом… І на ялик ніби обрушився величезний водоспад – отак запрацював відром.

Тут і знайшов його Абдула. Він уже знав про дельфінів і хотів поговорити про це з Янгом. Але побачив ялика, і руки самі розслабилися. Тота зісковзнув на землю. Очі запалали – зрозумів усе без пояснення!

– Коли?! – кинув палко тільки одне слово.

– Не зна-ю… – відповів протягом Янг, і так багатозначно, що Абдула зметикував: цими днями, а може, й раніше.

– А оці латки не повідклеюються? – стримуючи радість, показав Абдула на колишні пробоїни в днищі.

– Ні, – відповів Янг, хоч у самого такої впевненості не було.

– Слухай! Ми і собаку з собою візьмемо… Я попрошусь у Терези поночувати в тебе у дельфінарії. І випрошу в неї потрійний сухий пайок! Пригодиться, правда?

– Ще й як!

– А я за ці дні такого наївся! Аж шлунок розладнався… Донна-мадонна папірець блискучий з ресторану попросила, меню називається. Там усяких страв понаписувано – за рік не запам'ятаєш! Ха-ха, не я їй прислуговую, а вона коло мене увивається: «Вибирай, миленький! Ну що б ти хотів з'їсти, миленький?» А я, як панич, і заплющу очі, ткну пальцем: «Подати на стіл оце й оце!» Ха-ха, а ресторанщики все носять та носять. У цієї Терези, мабуть, грошей – кури не клюють:.. Ага, ти їв таке? Молюски у кокосовому молоці… Відбивна котлета з акули, запечена в середині плоду хлібного дерева… Варені біргуси з салатом та овочами… Смажені банани в тертому кокосі з цукром та ізюмом.

– Досить! У мене вже спазми в животі, – не витримав Янг.

– Хо, не треба було залишати таке місце! Та я тобі назвав тільки те, що Тота не хотів їсти. А скільки було такого, що й собаці до смаку, і для моєї утроби до вподоби.

– А ти ж не хотів іти в собаківники.

– Клепки не вистачало. Дай боже здоров'я і Тота, й італійці.

Доріжкою між кущами й газонами швидко йшов до них Абрахамс.

– Радж іще під водою? – здалеку запитав він хлопців. – Святий Єзус, там Крафт з'явився. З головою в нього щось… Сидить, як китайський божок, нічого не говорить. Блідий як смерть.

4

Раджа водило трохи на всі боки, хоч старався ставити ноги якнайширше. Здавалося, що гойдається земля, а вага акваланга за спиною аж пригинала до землі. Навіть ласти й маска в лівій руці були наче свинцеві, як і грузила на поясі. Думав, що матиме хоч короткий перепочинок перед прогулянкою на «Нептуні» (кому прогулянка, а кому й робота), а тут Абрахамс причепився: піди та піди до вартівні, Алі не знає, що робити з Крафтом.

«А що казати тому Крафту, як утішати? Як поводитись?» – дошкуляли думки.

Хоч Янг і допоміг, прийняв амуніцію в підводників, привів її до ладу, минуло хвилин п'ятнадцять. А треба ж було і самому сполоснутися.

Коли нарешті прийшов до прохідної, Крафта у вартівні не було. З кущів вийшов на алею Алі, в руках тримав склянку.

– Яв затінок його перевів, – гучно прошепотів Алі. Беча привіз, ледве з коляски витягли… Сунеться, як зачумлений, очі невидющі, руки розставив… Беча з нього гроші вимагає, а він наче й не чує, не розуміє. Мені довелося розрахуватися… Підсовую табуретку, а він і сісти не вміє – топчеться, хитається… Садовлю його, і се і те кажу – мовчить. Схоже, що поліцейські перестріли його з теплоходу, наговорили всякого.

Радж мовчки пішов до Крафта. Той сидів, прихилившись спиною до волохатої пальми, руки на стегнах, очі поперед себе. Обличчя бліде, щоки одвисли, як порожні торбинки. Нагнувся Радж, поторкав за плече:

– Містере Джері, ви мене чуєте? Це я – Радж!

Ніякої реакції. Тоді він потермосив за плече дужче, Крафт перевів очі на нього. Погляд був ще нетямущий.

– Я Сіту, касирку, до аптеки за нашатирем послав, – підступив ближче й Алі. – Дамо понюхати.

Радж слухав у Крафта пульс. Серце билося уповільнено, неритмічно, а тоді, в кабінеті, як листа від тріади одержав, грюкало, ніби в барабан.

– Радж… побудь… – раптом подав голос Крафт. – Стань ближче… Скажи, все це правда?

– На жаль, так.

Крафт протяжно, сипло зітхнув.

– Ти працюєш – молодець… А Судзір тут?

– Поїхав десь на катері. З аквалангом.

– Візьми мене під руку… Допоможи дійти до кабінету.

Радж вів Крафта по алеї і мовчав.

– Це кінець, Радже… Я ж і досі ще не виплатив проценти під кредити. Двадцять років сам кредит виплачував, напозичався, коли будували дельфінарій… І ніхто відстрочки не дасть… Думав, під кінець року розплачуся, хоч трохи зберу грошей на старість. А тут тріада ніж у бік… Знову заліз у борги, їздив відкуплятися від тих бандитів. А тепер… з дельфінами таке… А доньки-перестарки в Лондоні приданого вимагають, про заміжжя мріють… – Крафт гірко крізь схлипування хихикнув. Замовк, дістав хусточку, почав витирати очі, лоб. – Ти пробач старому. Сам я тут, ні рідних, ні друзів… Навіть щиро поговорити немає з ким.

– Вам Судзір казав, для чого він учив дельфінів?

– Учора тільки перед моїм від'їздом… Так і так, концесіонери зі Штатів хочуть найняти дельфінів для дослідних робіт під водою… І нібито це вигідно, у півтора рази більше можна заробити, ніж у дельфінарії за той самий час… Кажу: подумати треба… А тепер що хочеш думай.

– Поліцейські кажуть – у нього алібі, не має Судзір відношення до крадіжки.

– Дай боже почуте бачити.

– Не треба забувати принципу кішки, містере Крафт. Вона хоч як падає, та все на лапи приземляється.

– Радже, мене поклали вже на лопатки, мені немає куди далі падати.

– Ви сказали, що знову взяли позику.

– Взяв. Короткочасну, на три роки… Під двадцять процентів річних! Збожеволіти можна… А чим віддаватиму?

– Візьміть ще. Все одно дельфінів треба купувати.

– Думаєте, тих не знайдуть?

– А що, обіцяли знайти?

– Постараємося, сказали…

– Стараються… Магнітофон теж обіцяли знайти. Де він?

Крафт гірко зітхнув. Вони зупинилися біля великого басейну. Крафт зняв капелюх, як перед небіжчиком, згорбився.

– Люди вже йдуть з квитками… На прогулянку треба вести.

– Ага. Ти йди. Мені вже краще… Появиться Судзір – зайдете разом.

5

Увечері в кабінеті Крафта були не тільки Радж і Судзір. Запросив він і Абрахамса й Алі. А Янг сам прийшов, хоча й не запрошували. Усі посідали на стільцях біля стін, тільки Судзір розвалився у м'якому кріслі перед столом Крафта. Сиділи й мовчки дивилися на Крафта.

– Панове… Я завжди ставився до вас добре, – почав Крафт, зітхнувши. – Мені не хочеться думати, що хтось мною незадоволений або приховує на мене якусь злість… Я демократ за вдачею. Я сам, коли хочете знати, починав колись гендлярем-лоточником. А зараз і моє життя, і ваше залежить від дельфінарію. Відтепер я вважатиму вас у складі ради керівництва дельфінарієм. То давайте і думати разом, що робити. Аби не продали дельфінарій з молотка.

Але поговорити, подумати не встигли: заскрипіли сходи під чиїмись важкими кроками. Потім у коридорчику почувся і голос тітки-двірничихи, не тієї, котру допитували поліцейські: «От сюди… Тутечки вони…»

Не стукаючи, зайшов високий горбоносий чоловік у цивільному одязі, за ним – той офіцер, що вів розслідування зранку. Горбоносий здався Янгові знайомим. Авжеж, цей горбоносий допитував і його, і того японця-мішанця у Свійттауні! Видно, поліція з Раю викликала підмогу з Головного. Може, горбоносий – великий спеціаліст по боротьбі з тріадою і контрабандою наркотиків?

Горбоносий ступив кілька кроків до стола, потиснув Крафтові руку. Ще й руки його не відпустив, а вже оглянув усіх присутніх:

– У вас нарада? Інструктаж? Я хотів би поговорити тільки з вами… Довго не затримаю – з півгодини.

– Будь ласка, будь ласка… Панове, усі на півгодини вільні.

Однак чекати й нудитися довелося майже годину, поки відвідувачі пішли.

Піднялися сходами знову до кабінету.

– Панове… Я змушений вам сказати… – пальці у Крафта дрібно тремтіли. – Поліція оперативно побувала на Гірському в таборі Піта Уілсона. Немає в тому таборі ніяких дельфінів, немає загородок у морі. Містер Піт Уілсон щиро сумує і шле нам своє співчуття. Він не винуватий ні в чому. Пошуки триватимуть.

Судзір це слухав і криво усміхався.

Частина третя
Грот афаліни

Розділ перший

1

– Навіщо вона нам? Не вистачало ще дівчаток!

– Я обіцяв її взяти, розумієш? Ми не зможемо без неї обійтися.

– Без дівчинки? Х-хе…

– Без дівчинки! Вона підготувала все необхідне. І нам на озері допомагатиме.

– Чим менше людей знатиме про це, тим краще.

– Та Натача така… така… Ну – як добрий хлопець!

– Навіть краща за мене?! – у голосі Абдули відчулася ревність.

Янг хотів відповісти «краща!», але спохватився.

– Ви обоє мої найкращі друзі!

– Ну, гаразд. Вірю… – ревність все ще відчувалася в голосі Абдули. – Веди!

– Веди… Вийдемо за місто, заховаємо все в кущах. А то поки до Натачі донесемо, поки назад…

– А де її схованка? Забрали б, що вона підготувала, і пішли б.

– Ти знову за своє! По-перше, я не знаю де. По-друге, це було б просто свинством, якщо не зрадою.

Йшли нагнувшись, обливаючись потом, дихали важко, як загнані. На Янгові був акваланг, не надівав тільки маску й ласти, а то хоч зараз кидайся у воду. Абдула ніс на руках Тота, а за плечима пару запасних балонів.

– Ще цей собака на мою голову! – обурився Абдула. – А чи добре хоч ти примкнув ялик? Краще було б дістати якийсь ланцюг і за петлю – р-раз! А трос і розв'язати можна, або перерізати.

– Даремно я тобі не дав на Раї спробувати перерізати трос або розв'язати вузол. Кишка тонка!

Ще пройшли мовчки, але кожен думав про ялик. Може, не слід було його примикати на причалі разом з човнами рибалок? Може, краще було б десь за містом витягнути на берег, замаскувати в кущах. Але ж справу зроблено, і нема коли переробляти. Абдулу турбувало, що на якусь Натачу треба гаяти хтозна-скільки часу.

Тота смикався з рук, метляв рожевим язиком, тоненько повискував. Може, хотів води? Але ж і хлопці з задоволенням напилися б, та немає.

За містом дійшли тільки до повороту на кокосову плантацію, і Абдула закомизився:

– Я тут вас почекаю, – скинув з плечей балони. – Тота погодую, постережу.

– Гаразд, нічого удвох бити ноги. Постережи тоді й акваланг, – Янг скинув важку ношу. Звільнене від вантажу тіло втратило рівновагу. Янга потягло вперед, і він аж пробіг, щоб не впасти. – Я швиденько, не сумуй! – І припустив підтюпцем.

Однак це «швиденько» розтягнулося години на дві.

Коли Янг вернувся з Натачею до розвилки, то побачив: Абдула з Тота лежать під кущами і хропуть, аж трава стелиться. Якби хтось хотів, то можна було б і акваланг, і їх самих украсти.

– Відпочинемо трохи, хай посплять, – запропонувала Натача, і сама сіла коло них, поклала під кущ свою торбинку.

– Час гається! – сказав Янг, але теж сів поруч з нею. – Давай зав'яжу… – побачив, що дівчинка однією правою рукою і зубами намагається тугіше зав'язати великий і вказівний палець лівої руки. – Одразу видно, що ніколи молотка в руках не тримала.

– А я без молотка… Я каменем била. Раз по цвяшку, раз по пальцях… З ящиків навитягала цвяшків, а вони іржаві, гнуться.

– А якби з сокирою треба було працювати, то повідрубувала б пальці?

– Хіба я дурна?

– Дай подму, не виривайся… Я знаю, як болить, коли по нігтю ушквариш… І в нас от мозолі од весел, а ми не пхикаємо.

– А хіба я пхикаю?

Він легенько дихав на Натачині пальці. У серці розливалася ніжність.

– Нігті чорні, понабігали кров'ю… Позлазять, мабуть… – Натача не виривала від нього руку.

– Так, так, так… – почули голос Абдули і здригнулися, відхилилися одне від одного. – То у вас, може, кохання, хі-хі?

Абдула лежав спершись ліктем, скалив великі зуби.

– Абдулику… По шиї заробиш!

– А я лежу і любуюся: так щебечуть, так щебечуть – як пташечки.

– Замовкни, сказано! І досить валятись, біля озера належишся. Натачо, ти бери Тота і веди нас.

– Розкомандувався… – Абдула сів, на весь рот зівнув, ледь щелепа не вивихнулася, а потім нахилився і стиха гавкнув на вухо собаці: – Гав! Гав!

Тота схопився, нестямно закрутив головою туди й сюди, спробував настовбурчити обвислі вуха. Абдула сказав:

– Чого крутишся? Підйом!

Натача розсміялась.

– Ой, так оце ти такий, Абдуло?

– Ой, а це ти така, Натачо? – перекривив її Абдула. Устав, приклав руку до серця, нахилився, уклоняючись: – Міледі, прийміть моє шанування!

– Здоров, – просто подала йому руку Натача. – Отже, так, хлопчики. Будемо прямувати просто на міське звалище.

– Не хочу я на звалище! Я ще жити хочу! – вдаючи з себе дурня, запхикав Абдула.

Янг широко ступав за Натачею і усміхався. Розказав їй, що цей чорний собачка – вельможний іноземець Тота.

Натача і справді привела на смердюче міське звалище – зарослу з усіх боків кущами улоговину між пагорбками. Кілька грифів з голими шиями і брудно-сірих чорногузів марабу, важко махаючи крилами, неохоче злетіли на засохлу акацію.

Стримуючи дихання від смороду, Натача вивела хлопців на західний бік улоговини, видерлася на одну скелю, на другу. «От!» – показала собі під ноги. Хлопці залишили все унизу і полізли до неї. Абдула розчаровано свиснув.

– Із оцим дрантям ви думаєте щось намити?!

Коло Натачиних ніг лежало в ямці руде від іржі колись оцинковане відро з пробитими в дні дірками. Лежав і емальований тазик, емаль з дна вся повідбивана. Дірочки в тазику були пробиті дрібніші і значно густіше. Усі зазубрини витикалися назовні, не так, як у відрі, – всередину. Абдула підфутболив ногою відро, і воно з дзенькотом полетіло на дно улоговини, сполохало худого собаку, який підібгав хвоста і кинувся в кущі.

– Ти що? – розсердився Янг. – Біжи, футболісте, за «м'ячем».

– А на біса воно? В ньому не можна перегрібати, руки подряпаєш.

– А носити чим будеш? У пригорщах? Руками черпати з дна, у руках носити? – Натача скривдилась: отак старалася, всі пальці повідбивала, а тут…

– Давай! – підштовхнув Янг Абдулу зі скелі. – Любиш бити, люби й м'ячі подавати.

У Янга останнім часом якось разом з'явилася самостійність, стало більше рішучості. Може, вплинуло те, що почав працювати у дельфінарії, сам заробляти на життя? А може, й те, що відчув себе дорослим. Нічого, що зросту йому ще не вистачало, він був нижчий від брата мало не на голову.

Натача зглянулась, забрала в Абдули відро, кинула в нього свою торбу і збігла зі скелі.

– Не поспішай, тепер першим піду я, – сказав Янг.

Узяли собі на плечі вантаж, пішли один за одним на західну околицю міста. Поки траплялися заміські віли і бунгала багачів, старалися йти стежками-доріжками або кам'яними приступками, прокладеними до них. Але закінчилися стежки-доріжки, а гори стали круто дибитися, перегороджуючи шлях, і почалися справжні муки. Тоді з Амарою лізли-видиралися з пустими руками, і то Янг ладен був язика висолопити, як собака. А зараз тягли великий вантаж, і ноги аж підломлювалися, боліли в стегнах і литках. Повітря ловили широко роззявленими ротами, а його все одно не вистачало, задихалися.

Відпочивали дедалі частіше. Гірше було Натачі: хоч і вантаж менший, але обидві руки зайняті, нічим хапатися за каміння й гілки, корчі, коріння… Спробувала посадити Тота у відро на торбу і вивільнити таким чином одну руку. Але собачці там не сиділося, кілька разів він вивалювався у найнесподіваніший момент, і не можна було його підхопити чи вловити. Тота ударявся, скочуючись з каменя на камінь, обдирав боки й голову об колючі кущі, скавучав-плакав. Нарешті Натача додумалась: витягла торбу, настелила на дно побільше листя, щоб не кололися задирки, посадила у відро собаку, а верх обплела молоденькими ліанами. На них поклала торбочку і сама зраділа: добре вийшло. Так і переставляла відро поперед себе з брили на брилу, з виступу на виступ. Один раз і відро покотилося, прогриміло вниз разом з Тота.

– Йому до кінця днів снитиметься ця прогулянка… – Абдула ледь говорив від утоми, йому не хотілося вже й золота.

– Хлопчики, а може перехопите трохи? – спитала Натача. – Я взяла дещо.

Перекусити не зашкодило б, бо зголодніли добре. Але обидва в один голос заявили: «Ні, ні! Там, на озері…»

:– І в мене є перекусити, от! – поплескав Абдула «о відстовбурченій спереду майці. – Якби Янг не прибіг несподівано, то й більше міг би запастися.

– Ситуацію треба було використати. Судзір ще на світанку підігнав катери, поїхали дельфінів ловити. Я теж міг би з ними. Радж запрошував. Дуже цікаво! А я кажу: живіт болить, ріже… Момент не можна було пропустити! – Янг поторкав свій живіт. – А він і справді болить, холера.

– Це від голоду. І в мене так бувало, а коли поїси щось або наллєш повний живіт води, перестає, – зауважила Натача.

– Абдуло, що ми купимо Натачі, як золото знайдемо? – спитав жартома Янг.

– Будинок триповерховий у Кампонзі… Ні, краще у Свійттауні! Легковий автомобіль, слуг наймемо дюжину… Ну й заміж віддамо за принца. І вона одразу нас забуде, задере носа.

Натача кинулась на Абдулу з кулаками. А той упав від реготу на спину, підняв руки й ноги, обороняючись:

– Рятуйте-е-е!!!

– Тс-с-с, йолопе! – Янг шльопнув ластом по відстовбурченому заду Абдули. – Ще хто-небудь прибіжить… Ходімо! А то й до вечора не доберемось. – Він надів на плечі акваланг, поліз вище.

Уже чути було булькотання струмка, і охоти у всіх додалося. Янг почав упізнавати місця і швидко вивів на невеличке плоскогір'я, де крута скеля ділила струмок на два рукави. Обернувся до своїх супутників:

– Я досі вам нічого не казав про небезпеку, – мовив тихо, майже пошепки. – А вона може підстерігати нас на кожному кроці. Того разу, коли ми були тут з Амарою, по струмках і в озері нишпорили двоє англійців чи американців… По-англійському говорили… Пітом одного звати… Якщо їм пощастило знайти тут золото, то вони й захищатимуть його. Можуть пустити в хід зброю… А ми проти них зовсім беззбройні. Щоб не натрапити несподівано на них, я спочатку піду в розвідку. Коли щось, будемо обходити берегом, підемо на протилежний бік. А може, і на острів доведеться пливти. – Янг зняв на землю акваланг. – Постережіть… І нікуди не висовуйтеся!

Як усе добре пам'ятається… Он з того навісу скелі вони любувалися озером. Звідти і за Пітом стежили, і за його супутником, бачили, як розглядали вони те, що винесли з дна озера, як сперечалися.

Пішов до тих навислих скель нагнувшись, а на самий краєчок виповз на животі, висунув ніс.

Нічого підозрілого. Тільки пронизливо кричать якісь схожі на чайок птахи, шумить водоспад.

Обережно зійшов аж до води. Потоптався на камінні, оглядаючись, поторкав пальцями грудочки шумовиння. Перескакуючи з каменя на камінь, пройшов трохи праворуч. Ніде ніяких свіжих слідів…

Мабуть, Пітова компанія перестала тут бродити, може, знайшла десь краще місце. А якщо готуються до ґрунтовнішої експедиції сюди? Вони й сьогодні можуть бути тут, скажімо, на тому боці озера, де-небудь за островом. Але там немає низького берега, скелі круто звисають у воду.

«Хай сновигають там, хай бовтаються, ми їм не заважаємо. А ми тут спочатку полазимо…»

2

Про їжу забули. Кожне відро кам'яного друзу і гравію, гальки перегрібали утрьох. Янг не поспішав у воду. Деякі підозрілі балабушки товкли камінням на плитах-ковадлах.

Ніде не блискала жодна металева іскринка. – Амара казав, що самородки золота зверху не блищать. Перевіряйте кожну гальку, а я поплив! – Янг знову брав відро, клав у нього камінь-грузило і шльопав обережно у воду.

Круг пошуків щоразу розширювався, зачерпував грунт з різної глибини. Запливи ставали щораз довші. Чим далі від берега, тим менше було гравію і гальки, все більшими ставали каміння-напливи, частіше траплялися тріщини, заповнені майже доверху мулом. Вода не була каламутною, але видно було все гірше, ніж у морі. Не було і тієї рослинності, кольорових коралів і губок, актиній, мало було і риб. А головне – тут було холодніше, ніж у морі.