Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 31 страниц)

– Я прошу вашої руки!

– ЩО?

Марійка судомно схопила ротом повітря.

«Карамболь!» – переможно крикнув хтось у більярдній кімнаті.

– Я відкладу поїздку до Венеції.

– О!

– Скажіть «так»!

Так!

Вона вийде за нього заміж! Вона повінчається з ним у церкві Миколи Доброго на Подолі, як Булгаков і Тася Лаппа. Вони куплять собі обручки з руки святої Варвари, як Надія і Осип Мандельштам. Вона берегтиме його, і піклуватиметься про нього, і невпинно повторюватиме, що він талановитий, геніальний, що його слава неминуча. Він не збожеволіє! Вони оселяться на Андріївському і…

«Ти зміниш історію!»

– Ні! – випалила Марійка з останніх сил.

І побігла до виходу.

– Це недозволенно! Тут пристойний заклад, панове! – вибухнув, нарешті, викректаний володар пенсне та «Болгатуру».

Марійка чула, як Михайло схопився з місця, маючи намір наздогнати її. Знала, що він за спиною, всього за два кроки, і що зараз, витягнувши руку, він торкнеться її плеча, щоб утримати, і, як тільки це станеться, вона зупиниться і залишиться з ним! Тут. Назавжди. Без жалю, відмовившись од двадцять першого століття свого життя. Тому що саме тут її дім. І саме з ним. Вона врятує його!

«Ну ж бо!»

Її праве плече занило в очікуванні його долоні.

Але долоні не було. І вона зупинилась і обернулася.

Михайло Врубель застиг, вчепившись у спинку стільця й несамовито дивлячись у вікно, за склом якого у високому, чорному, припорошеному снігом стрункому циліндрі стояв, граючись нервово тростиною, імпозантний брюнет із голубоокою каблучкою на безіменному пальці.

Той самий. Але так само мало схожий на того, доброзичливого, сонячного й безтурботного хлопця в біло-джинсовому костюмі, як і на іншого, з великим ротом, широконосого…

Та все ж вона відразу зрозуміла, чому експресивна Емілія Львівна так миттєво впізнала і злякалася його – злого й дотепного, з чорними, як вовчі ягоди, очима без дна.

«Демон!» – вибухнуло в голові.

Марійка рвонула на себе двері.

І закрутилася дзиґою, з шиплячим криком, що вихоплювався з неї.

Не було більше двоповерхової будівлі Міської Думи! І триповерхової, добудованої пізніше! І шпиля з патроном Києва Архангелом Михаїлом, який вражає мечем диявольського змія! І 15-го будинку кондитерської Бернарда Андрійовича Семадені, винахідника м’ятних льодяників «Кетті-Бос»! І татаро-монгольського брюнета в засніженому циліндрі – не було теж!

А на його місці стояли дві дівулі, облизуючи морозиво, що розтікалося, в однакових яскраво-квітчастих коротких сукнях і товстих намистах.

– Дивися, дивися! – кинула одна, вказуючи подрузі на жінку в театральному костюмі.

– Ну і що? – незадоволено відрізала друга, вже заляпана, намагаючись безуспішно стерти зі свого ліфа солодкі краплі.

Марійка істерично викинула вперед благальні долоні, немов сподівалася, що зараз цей час розчиниться під її руками, і той світ упустить її назад.

Але нічого подібного не сталося.

– Хвора якась, ходімо, – потягла заляпана свою пару. Інші гранувальники також косували на неї. Цікаво, але без особливого здивування: хіба не буває? І лише Інститут Шляхетних Дівчат сумно підморгнув Марійці з гори: «Я тебе розумію…»

– О, ні!!!

Ковальова з ненавистю відштовхнула очима коринфську колону з позолоченою «Україною» в національному костюмі, скляні «парники» підземних магазинів, залізний міст у нікуди, перекинутий через Інститутську-Дівочу вулицю, і завила від злості, що охопила.

«Ідіотка, яка ж я ідіотка! Треба було зупинитися раніше! Обернутися, сказати йому! – плакали Марійчин живіт, Марійчині груди, ноги й ліва рука, тоді як права гарячково полізла до кишені, намагаючись намацати там дорогоцінний ключ. – Треба повернутися, треба почати все спочатку!»

«Ти пам’ятаєш, Хрещатику, всі мої біди і втрати…» – знуджено співав вуличний музикант у центрі пішохідної площі, мучачи немолоду гітару.

А Марійчині пальці несамовито шаруділи по кишені, відмовляючись визнати, що ключа там немає!

«Мамо, – сказала Хрещатику Марійка. – Я втратила його!»

Вона втратила своє життя, що вже привиділось їй до самого горизонту, величезне, нескінченне, щасливе й нещасне.

І відчайдушно поглядаючи зараз на це – чуже, із заскленою площею, плиткими фонтанами, із бронзовими Києм, Щеком, Хоривом і їх лебединою сестрою Либіддю, – вона навіть не могла згадати, навіщо воно колись було їй потрібне?

Розділ двадцятий,
у якому Дарина Чуб викликає дух Віктора Васнецова

…меморіальну дошку на вулиці Володимирській, 28, як довів краєзнавець М. Кальницький, встановлено помилково.

Л. Федорова. «Володимирська вулиця»

Тримаючи ключ у руках, Дарина зійшла на останній поверх.

«Здрастуйте, високоповажний Вікторе Михайловичу…

Прийшла благати вашого благословення і заступництва…

Мрія у мене… Змалку малюю… На вас сподіваюся… Вік би за вас Бога молила… А то сука стара, прости Господи, мати настоятелька самореалізуватися не дає! – сумно прорепетирувала вона про себе. – Тьху! Нічого не вийде. Яка я в біса послушниця?! Це Марійка – черничка. А я – корова! Влізла б у нормальне плаття, не довелося б зараз…»

Дарина, хоч якою бідовою вона була, страшенно боялася нині, розуміючи, що неодмінно завалить іспит зі старосвітського звертання, щойно запитання Віктора Михайловича Васнецова плигне за межі двох десятків зазубрених нею фраз.

«Не говорити «дівчина», говорити «отроковиця». Не говорити «раніше», говорити «колись». І «прикол» замість «пасаж» теж не говорити, тому що послушниці не годиться говорити «конфуз» і «неподобство». Господи, помилуй! Насправді! Будь ласка!»

Чуб «насправді» перехрестилась і, шумно зітхнувши тричі підряд, нечутно вставила ключ в один із замків, відразу наразившись на вхід до «екзаменаційної аудиторії», відчувши, як ключ легко обертається навколо своєї осі, а двері без скрипу подаються назад.

Дарина відчинила їх, маючи намір тут же причинити й натиснути на дзвінок, але стулка сама поїхала всередину. За нею лежав широкий і темний коридор. З дверного отвору віддалік падало косим килимком яскраве світло, і долинало безліч жвавих голосів. На Дарину повіяло таким знайомим і рідним запахом багатолюдного свята.

«Здається, – знову запнулася вона, – моя послушниця буде зовсім недоречною. У кращому разі, він скаже мені прийти в інший день. А сьогодні, мовляв, ніяк неможливо. Тоді на коліна. Не прогнівайтеся! Я більше не насмілюся!»

Пригинаючись і витягуючи шию у бік щебетливого світла, послушниця зробила кілька несміливих кроків. І втягла голову в плечі, почувши, як зі святкового шуму викристалізувалися два чоловічі голоси. «Килимок» забруднився їх тінями.

– Балаган це, причому найнижчого штибу. Хто він такий? Колишній телеграфіст зі станції Попельня! – мовив один.

– Не скажіть, – заперечив інший.

І перш ніж Дарина встигла усвідомити безповоротність такого вчинку, вона прошмигнула в темну кімнату навпроти, підкоряючись лише інстинкту самозбереження, що розрахував за неї: трьох зайвих секунд на те, щоб ретируватися назад за двері – у неї просто немає!

– Цей пан Самбор – прецікава особа. Кращий контактер із потойбічними силами! А медіумізм і медіумічна енергія є науковим фактом.

Голос другого наближався. Чуб істерично прорисила очима просторий салон, заставлений канапами, кріслами та ногатими підставками для квітів, і кинулася під стіл, накритий оксамитовою скатертиною з бахромою, що звішувалася до самої підлоги, Встигла ледве-ледве: майже тієї ж секунди в кімнаті спалахнуло електричне світло.

– Не можете ж ви, справді, заперечувати такого явища, як електрика? – вів далі другий, гарячкуючи.

– Аж ніяк, – глузливо запевнив його співрозмовник.

– Але навіть дитина нині знає, що, зіткнувшись мізинцями один із одним, спірити, що сидять за столом, можуть скласти певний електромагнітний ланцюг. І з його допомогою вступити в контакт зі світом духовним, суть якого – не що інше, як душі людей, які померли або ще не народилися. Трапляється навіть повна матеріалізація покликаного духу. Померлий може взяти вас за руку, передати вам якийсь предмет з інобуття…

– Та вже наслухався, – саркастично урвав його перший, – що духи пана Самбора на сеансі в «Метрополі» виробляли! Вони в нього великі пустуни. І стіл у повітря піднімали, і на скрипках грали, і шапки на голови гостям понадівали. А потім одночасно висмикнули в усіх присутніх стільці й…

– Але це неприпустимо! – стривожився другий. – А якби там сиділа дама? Треба Павла Андрійовича попередити. Боронь Боже, з Варварою Андріївною такий конфуз трапиться! Та я… Та я цього пана Самбора на дуель викличу!

– Романтична ви особа, – фамільярно посміхнувся перший. – Особливо коли справа стосується Варвари Андріївни.

– Та ви ж і самі, самі до неї небайдужі, – знітився співрозмовник.

– Я – зовсім інша річ. Я – людина цинічна, – розбещено процідив його конфідент, бравуючи франтівською байдужістю. – Та при такому посагу я б не лише з Варварою Андріївною, а і з дамою зі свинячим рилом під вінець пішов. Тим більше, що за своєю сестрою Павло Андрійович усього сто тисяч дає, а дама, кажуть, мільйонниця! – зухвало додав перший, явно вважаючи себе Печоріним. Хоча, виходячи з вищевикладеної тиради, тягнув від сили на Голохвастова.

– І ви кажете це мені? Мені? – зайшовся від обурення романтик, схоже, по вуха закоханий у згадану Варвару.

– І зауважте, – знизив голос Печорін-Голохвастов, – без жодного ризику. Адже Варварі Андріївні прекрасним чином про ваші почуття відомо. І коли ви їй моє зізнання перекажете, вона визнає, що ви щасливого суперника зганьбити хочете, і ні єдиному слову вашому не повірить. Хто ви, а хто я?

– Чи не забагато ви із себе вдаєте? – скипів закоханий, погоджуючись із Дарининою думкою.

– Я жінок розумію набагато більше вашого, – нестерпно гордовито мовив повагом Печорін. – Ви, Іване Івановичу, певно, мрієте, що Варвара Андріївна вашу душу, прекрасну і віддану їй, одного дня оцінить. Так жінки лише говорять про душу, а цінують винятково красу! І не красу навіть, а красивість – позолоту галантерейну. А про душу міркують, бо це тема красива. Лишень покажіть мені бодай одну панночку, яка б красі душі своєї сестри заздрила. А від того, що в іншої обличчя, стан, сукня, виїзд гарніший, ніж у них, буде, вони вкоротити віку собі ладні. І коханого вони собі за тим же принципом облюбовують – гарні картинки в думці малюють, на манер журнальних. Чи гарна ми пара, чи пасує він мені? Вони чоловіка під капелюшок підбирають. І лише у виняткових випадках – капелюшок під нього!

І Дарина, що і справді вже намалювала у мріях десяток коміксів на тему «Я + Ян», миттєво розбухнувши від незаслуженої образи, стала в колінно-ліктьову позу і, притиснувши щоку до килима, обурено втупилася в галантерейно-гарні лакові штиблети дуже неприємного Печоріна, судомно намагаючись придумати який-небудь убивчий контраргумент.

«Ну і що, що малюю! Ну і що? Це ж не означає, що я його не люблю!»

– Ось і помисліть, шановний Іване Івановичу, – продовжував видавати сентенції Свирид Петрович Печорін, – які ваші шанси? Я – потомствений дворянин. А ви в газетці служите, одягнені demode[12]12
  Той, що вийшов із моди (франц.).


[Закрыть]. І прізвище у вас непоказне – Мочалкін. І собою не видні. І любов ваша крихкотіла, без форми. А панночки тільки в красиву любов вірять! Ви Варварі Андріївні зітханнями жаліснивими докучаєте. А я дивлюся на неї поглядом, запозиченим із майстерні самого Амура. Я їй букети та цукерки в бонбоньєрці, а ви вірші. Так у вас і почерк негарний! Вже не звольте гніватися…

– Нехай так! Нехай вона ніколи мене не полюбить. Але якщо ви лише через посаг, я цього не дозволю! – застогнав розгніваний романтик.

– Проходьте, проходьте, пане Самбор. Прошу вас, панове, – почувся переливчастий дівочий голосок. – Про що це ви, Рокотов, тут із Іванком секретничаєте?

– Про даму зі свинячим рилом, Варваро Андріївно, – карамельно проспівав підступний кавалер. – Ось Іван Іванович нещодавно розповідав, що до них у «Кіевлянинъ» новий лист надійшов. Іще один жених знайшовся. Пише: «Якщо мільйонщиця зі свинячим рилом і справді існує й досі вільна, настійно прошу переслати мені її адресу, оскільки наміри у мене найсерйозніші».

– Саме так, – розгублено підтвердив бідолашний романтик. – Але дозвольте, пане Рокотов, він же ще не вийшов. Звідки ж вам відомо? Я лише сказав… – щиро здивувався Іваночко, закоханий і, мабуть, тупуватий.

– Та що ви? Ви ж мені його й переказали. Забули? – нахабно відпарирував підлий викривач жінок.

Іванко раптом уривчасто, обурено засопів. Дарина – теж, але в долоньку:

«Оце так Голохвастов! Викапаний. За двома зайцями! Ні, в цьому випадку – свиньми!»

– Бідолашна дама, – жалісливо зітхнула Варвара Андріївна. – Чи можна муку більшу придумати, ніж із таким обличчям на світ народитися?

– Ось слова справжньої жінки, – сказав Голохвастов, солодко, як комплімент, із адресованим тільки Іванкові бридким підтекстом.

– Ви маєте рацію, Варваро Андріївно, – палко вигукнув закоханий. – Він же не за неї, за посаг її піде, а потім її ж і соромитися почне! Мучити. У нас у газеті кажуть, її в минулому за гроші показували, як зразок фізичної потворності, поки якийсь оригінал-мільйонник не одружився з нею з цинізму. А альфонс цей нинішній – потомствений дворянин, що процвиндрив…

– Та ніякої дами зі свинячим рилом не існує! І хто лишень цю чутку пустив? – весело проказав чийсь бас.

Численні ноги оточили тим часом Даринин стіл.

– Що ж, пане Самбор, ми в цілковитому вашому розпорядженні, – сказав бас без особливої поваги.

– Прошу всіх присутніх сісти! – негайно розпорядився новий тенор, що намагався бути особливим. – Панам, які бажають особисто пересвідчитися, що спіритичні явища – не трюки й не обман, продукований самим медіумом, пропоную розташуватися поряд зі мною. Таким чином, ви будете самі тримати мене за руку упродовж усього сеансу і торкатися ногами моїх ніг.

– Я так розумію, ви гіпнотизуватимете самі себе? – ліниво потягнувся голос Голохвастова, зображуючи іронічну знудженість.

– І переконливо прошу присутніх не робити з цього жарту! – злетів нервовий тенор, який, безумовно, належав колишньому телеграфістові зі станції Попельня. – І не задавати духам запитань з підколюванням.

– Чули анекдот? – сказав над Дариною ще незнайомий їй баритон. – Хазяйка дому ставить запитання: «Духи, скажіть, скільки у мене дітей?» «Четверо», – відповідають духи. Чоловік хазяйки жартома цікавиться: «Духи, скажіть, скільки у мене дітей?» «Двоє», – відповідають духи. Більше він із духами не жартував!

– Я вам так скажу, Сергію Васильовичу, ввесь цей медіумізм – лише новомодні забобони. Раніше у відьом і бісів вірили, а нині новоявлену чортівню винайшли…

На Дарину з шумом насувався ліс дерев’яних ніжок і ніг, в основному, чоловічих. Жіночих були всього дві пари. Одна, найчарівливішого вигляду, розташувалася просто навпроти – причому черевички, слід визнати, були ніяк не з тупими, а з витягнутими носами, зі світлого рожевого шовку, вишиті пастельними кольорами, – просто не черевички, а цукерочки.

Ліворуч од них помістилися знайомі чепурні штиблети, а праворуч – нервові, не впевнені в собі черевики.

«Напевно, Варваронька, між Іванком і Голохвастовим. А другі жіночі, – певно, дружина Васнецова. А Васнецов – бас – дуже вже по-хазяйськи звучить!»

Утім, у будь-якому разі легенда з послушницею, змалечку схильною до живопису, вже провалилася. Тепер Дарина тягнула тільки на послушницю жіночого Флорівського монастиря, запроторену туди дбайливими батьками за непереборний потяг до крадіжок зі зломом.

«Капець мені», – подумала Дарина, зіщулюючись у грудку на крихітному острівці окупованого ногами простору, де послушниця ледве вміщувалась. І заплющила очі, несподівано всією душею зрозумівши африканських страусів, – із заплющеними очима справді було не так страшно!

– Приберіть світло, – з шиком розпорядився пан Самбор.

Хтось, поспішно тупаючи, мабуть, служник, прибрав сяючу електрику.

– О ні, так – страшно, – схлипнула Варваронька. – Запаліть свічку!

– Не бійтеся, Варваро Андріївно, – заспокоїв її голосом Голохвастов.

– Темрява є одна з найважливіших умов, за яких виявляється медіумічна енергія, – з апломбом пояснив колишній телеграфіст Попельні. – Втім, проти однієї свічки я не заперечую. Зчепіть ваші мізинці. Треба створити спіритичну фігуру «магічне колесо»! І настійно прошу вас, коли я співатиму, співати разом зі мною. Це притягне одного з духів…

– Ні, ні, – знову перервав його схвильований голос Варвари Андріївни. – Я хотіла б викликати цілком певний дух – великомучениці Варвари. Моєї заступниці!

За столом виникла незручна пауза, і Дарина розплющила очі. Штиблети на чолі столу нервово затанцювали на п’ятах – здається, до такого пасажу пан Самбор був не готовий.

– Але чи добре це буде, Варваро Андріївно? – затремтів стривожений голос Іванка. – Хіба можна святу заради забави тривожити? Церква й без того засуджує спілкування з душами померлих…

– Я знаю, лише вона мені правду скаже! – мовила з пафосом Варваронька. – Я тільки їй одній вірю! Мені треба поставити Варварі важливе запитання. Як до мене ставиться та людина, про яку я зараз думаю?

Здається, її загадка секрету ні для кого не становила. Ноги занервувались, а лакова пара, що сиділа поруч із шовковими черевичками, рішуче закинулась одна на одну.

– У такому разі, – прийняли виклик лакові штиблети, – я теж хотів би поставити запитання святій. Коли я почую відповідь від особи, цікавої для мене, що викрала моє серце?

– Але Варвара – гонителька відьом, войовниця всілякого мракобісся, – захвилювався Іванко, чи то і справді від благочестивого страху образити святу, чи то боячись, що ненадійна Варвара дасть Голохвастову позитивну відповідь.

– До речі, ви чули, який скандал минулого тижня у Володимирському з Варварою стався? – пожвавився баритон, що багато чув. – Живописець зображував великомученицю з обличчям Лелі Прахової. Так губернаторша істерику влаштувала й зажадала, щоб він ікону ту переписав. Що ж, каже, мені на Лелю Прахову молитися?

– Ми у Васнецових були, він нам казав, – відгукнулася, маніжачись, пара ніг «дружини Васнецова».

«Як у Васнецових?! А тут тоді хто живе? – очманіла Дарина Чуб. – Тут же дошка, я сама бачила!»

– Панове, панове, – обурено вискнув телеграфіст Попельні. – Дозвольте нагадати, це не ярмарковий балаган!

«Дошка біля під’їзду! – подумки завищала за ним послушниця Флорівського. – «В цьому будинку в 1885—1889 рр. жив і працював видатний російський художник Віктор Михайлович Васнецов». І його портрет, і Три богатирі під ним!»

– Пане Самбор, – вступив поважний бас, – оскільки я запросив вас провести приватний сеанс на прохання моєї сестри, будьте ласкаві виконати її бажання.

– Це неможливо.

«Це абсолютно неможливо!!! І в біографії, і в довіднику Києва – Володимирська, 28!»

– Утім, як хочете, – жалюгідно пробелькотав медіум, подавившись чиїмсь мовчазним поглядом. – Покладіть руки на стіл і стуліть мізинці, – почав він гіпнотизуючим голосом. – Я викликаю дух святої великомучениці Варвари. Варваро…

«Васнецов! – заплакала Дарина, всіма фібрами душі закликаючи інший дух – «російського» і «видатного». – А Васнецов тоді де?»

Несподівано десь, як і передбачав Голохвастов, завищала скрипка – напевно, число фокусів спірита було обмежене. Чоловічі коліна праворуч і ліворуч від пана Самбора тут же прилучилися до його ніг, перевіряючи їх чесність. Хоча якби той міг грати на скрипці нижніми кінцівками, то напевно заробляв би цим значно більше, ніж демонстрацією сумнівних спіритичних явищ.

«Мені потрібен Васнецов! Боже, часу немає. Ми ж сьогодні, можливо, загинемо!»

– Я щось відчув, – приголомшено й недовірливо сказав бас. – Якийсь поштовх.

«Мені потрібен Васнецов!»

– І я, – слабко видихнула Варваронька.

– Вона тут! – віщуюче проголосив спірит і зробив значущу паузу. – Я відчуваю, дух великомучениці витає в цій кімнаті! Дух Варвари хоче повідати нам…

«Де живе Васнецов?!»

– А-а-а-ах! – голосно злякалася дівуля.

– О!

– Боже милостивий…

– Господи! Свят, свят! – хрестився хтось із гостей.

Адже просто над головою медіума з темряви раптом засяяло бліде жіноче обличчя.

– Ви кликали мене! – сказала страшним замогильним голосом Дарина Чуб.

І вигляд перевернутих, що розтеклися від страху, обличі, що нестямно дивилися на темну постать у чернечому одязі, яка взялася з нізвідки, відразу надав їй рішучості.

Настрій аудиторії вона завжди вловлювала геніально!

– Слухай мене, Варваро! – наказала вона, не розтуляючи губ (знайомий хлопець із циркового намагався навчити її чревовіщання, та недовчив. Але за браком професіоналізму виходило ще краще – розтягнуто і з підвиванням). – Він! – вказала Чуб на посірілого Іванка витягнутим перстом (на щастя, вже позбавленим неналежного святій манікюру). – Знає відповідь на твоє запитання! його вустами я відкрию тобі скорботну правду! А тобі, – перст-викривач перекинувся на паскудного викривача жінок, – сріблолюбець і марнослов, я призначаю в подружжя даму зі свинячим рилом!!!

– Так він із-за посагу? – перелякано заплакала Варваронька. – Я знала!

– Він писав їй, він не міг знати, він сам признався… – скрикнув визначений святою Іванко.

– А тепер, – заволала Дарина, розмахуючи пальцем у пошуках візитерші Васнецових. – Відкрийте мені, де мешкає нечестивець, який написав мій образ із отроковиці Прахової? На нього ляже Божа кара!!!

– О Боже! Не знаю! – до смерті злякався вусатий пан на іншому кінці столу, тоді як огрядна дама, що сиділа праворуч од нього, тільки несамовито хрестилася, пустивши очі під лоба й безмовно розтуляючи рота. – Я Васнецова. Він на Великій Володимирській, 42!

– У-у-у-у-у-у, – розперезавшись, страхітливо завила Дарина Чуб, і, розставивши руки «літаком», метнулася до виходу.

Але досить було зробити їй крок уперед, як Варваронька пристрасно схопилася за серце і, різко похитнувшись, повалилася на підлогу разом зі стільцем. І перед приголомшеними побаченим промайнув вихор нижніх спідниць і дві жіночі ніжки в чорних панчохах і з оборками на панталонах, що неналежним чином зметнулися вгору.

– Варваро Андріївно! – відчайдушно крикнув Іванко.

Але Дарина вже встигла прошмигнути в так і не замкнуті ніким вхідні двері, і тільки її й бачили.

* * *

У чернечому одязі, що розвівався, мов вітрила, Дарина Чуб тайфуном улетіла до квартири на Яр Валу й помчала до шафи.

– У-у-ууу! Скільки вас! – обурено простогнала вона від відчайдушного нетерпіння.

Тисячі ключів із тисячею картонних брелоків, на ревізію яких Марійці знадобилася ціла година, загойдалися перед нею, потривожені надміру поривчасто розчиненими дверцями.

– Та не лізь ти! – скинула вона лапи Ізиди Пуфик, що потяглася до неї на руки. – Володимирська, 42, де ж вона? А-а-а-а!

Упиваючись кігтями в шкіру під платтям, Пуфик з розгону видерлася на Даринину спину, як на дерево, і вчепилась у плече.

– Іди геть!

Землепотрясна сіпнулася, скидаючи кішку на підлогу й боляче вдарившись розлюченим ліктем об дверці шафи.

Ключі з дзенькотом посипалися на підлогу. Дарина з виттям впала на карачки й почала поквапно їх збирати. Пуфик негайно вихопилася на зігнутий зручною дугою хребет і заходилася втоптувати його лапами, муркочучи так голосно й захоплено, що Дарина, яка мала діаметрально протилежні почуття, заревла вголос:

– Відчепися од мене! Бачиш, що ти наробила? Як я тепер… Іди! йди геть, щоб очі мої тебе не бачили!

Пуф, скривджено пискнувши, плюхнулася на паркет і, докірливо подивившись на дівчину, відійшовши на кілька кроків, почала з підкреслено незалежним виглядом ловити лапою «мишу» з картонним «хвостом».

– Не смій! Віддай мені! – спробувала забрати ключ Дарина.

Ізида моторно підхопила здобич у зуби й позадкувала.

– Віддай, кому сказала! Я – твоя хазяйка!!! Якщо ні, то й не підходь до мене! Я тебе більше не люблю! Чула? Все!

Кішка ображено покосилася на неї й після тривожних роздумів невпевнено підійшла до Дарини й акуратно поклала ключ у її простягнену долоню.

Хазяйка втупилася в нього, не вірячи своїм очам.

– Це ж… Так ти знала? Ти мені?.. Ах ти мій Пуфичок! Моя канапка! Канапе моє любе! Моя найкраща у світі кішечка! Моя плюшечка… й ди, матуся тебе поцьомає! – Ізида старанно замуркотіла, відвертаючись і скоса поглядаючи на Дарину кокетливим оком. – Іди, моя руда дівчинко… – Землепотрясна поривчасто згребла свою помічницю докупи і притиснула до грудей. – Мій товстенький мішечок! Мамочка скоро повернеться й купить своїй киці мишку… Я швиденько, зовсім скоро, тут два кроки.

* * *

Хазяйка не збрехала. Не «два», так двісті два: будинок № 42, що присусідився до Золотих воріт, за бажання можна було побачити з вікна на Яр Валу.

Ключ підійшов. Дівчина приклала вухо до дверей, прислухаючись, чи є хто у квартирі, – ніяких ознак життя! – і, кинувши недоброзичливий погляд на електричний дзвінок, обережно відхилила стулку і протиснулась усередину. Образ якщо не всевидющого, то того, що все чує, Святого Духа припав їй до душі значно більше недорікуватої послушниці. Та й рангом, як не крути, був вищий.

Проте не встигла неслухняна послушниця зробити кілька безшумних кроків, у двері подзвонили, і, підстрибнувши від несподіванки, Дарина кинулася в першу кімнату, що трапилася на її шляху, і очманіла.

На неї дивилися три величезні богатирі! – з дитинства рідні й невід’ємні від дитинства, як слово «мама», – врятовані нею нині вночі.

«Оце так!!!»

Дзвінок зазвучав знову. Звідкись із глибини будинку почулися важкі неквапливі кроки. І Дарина, не довго думаючи, прошмигнула у вузьку щілину між стіною та притуленим до неї натягнутим на підрамник полотном.

– Адріан Вікторович! Заходьте, заходьте, – почувся густий і статечний чоловічий голос. Голос був радий, – очевидно, візитер був такий же приємний густоголосому, як і Дарині Чуб, яка вмить відреагувала на рідкісне ім’я.

«Професор Прахов! Слава Богу! А це, виходить, сам…»

– Ось, Вікторе Михайловичу, вирішив зайти, вас провідати, – оповістив Васнецова енергійний професорський голос. І Дарина радісно вдихнула, приготувавшись слухати чергову радіоп’єсу. – Щось ви дуже розхворілися. Не винуватьте, що не телефонував. Через ці трамваї, самі знаєте, що нині зі зв’язком відбувається. Ось вам і велике диво техніки! Хе-хе… – засміявся гість.

– І правильно зробили, дуже вдало! Олександра Володимирівна дітей у Володимирський парк на прогулянку повела. А я вже здоровий майже, лікар мені й вино для тих, хто видужує, рекомендує.

– «Сен-Рафаель», з аптеки Марцинчика? Мовби для вас вигадали, Рафаель ви наш! – заохочувально пожартував професор. – Наша Сікстинська капела чекає на вас не дочекається. Собор наш буде першим у Києві, згадаєте моє слово.

– Прошу сюди, Адріане Вікторовичу…

«Хоч би це було сюди, ну будь ласка!» – благально мовила Дарина.

Про XIX століття вона знала мало і смутно, але одне їй було відомо напевно – в той достопам’ятний час споруджували будинки з такими товстими стінами, що почути з однієї кімнати те, що відбувається в іншій, було просто неможливо!

Її пристрасне прохання знову було почуте: перемовляючись, Адріан Вікторович і Віктор Михайлович рушили в її напрямі.

– Ну які ж гарні! – голос професора пролунав раптом небезпечно близько, по інший бік картини. – Чудо! Тільки ви могли зробити таку красу. Знаєте, а я вже до них звик. Вважай, майже десять років візити вашим «Богатирям» роблю. А відвезете, так нудьгувати без них буду.

– Що ви! – добродушно всміхнувся Васнецов. – Молодший мій, Мишко, і життя без них, певно, не уявляє. Скільки він себе пам’ятає, «Богатирі» в домі стоять. Вони для нього й не картина, а щось невід’ємне, як обід, собор, сестра, мама, тато. А щілину цю, – Чуб із жахом побачила, як в її вузьку обитель просунулася велика й натруджена чоловіча рука з вказівним пальцем, – діти так і звуть між собою – «за богатирями». Й ігри за нею влаштовують. І скільки «Богатирі» ще тут простоять, одному Богові відомо, – зітхнув він.

– Забудьте всякі побоювання щодо цього. Ви велику справу робите! – енергійний професорів голос віддалився й зафіксувався на одному місці, мабуть, визначившись на стільці. – Від виставки ваших ескізів Володимирського в Третьяковській усі, здається, в захваті були. Чого ж вам іще? А що ваш друг Полєнов вважає роботу в храмі справою, недостойною сучасного живописця, так то, пробачте за різкість, його біда.

«Це вони про наш Володимирський собор, – дійшло до Дарини. – Як цікаво!»

– То наша загальна біда, – щиро сказав густоголосий. – Ось ви, Адріане Вікторовичу, трамваї лаєте, – нелогічно перескочив він. – А коли я до Києва з вашої милості приїхав, у вас і конки не було! І ліхтарі газові на Хрещатику горіли. А зараз усюди електрика, трамваї, телефонний зв’язок. Пам’ятаєте анекдот про селянина та велосипедиста? Я тільки-тільки у вас влаштувався, його в «Кіевлянинъ» протягнули в пресі.

– Це про пана Еміля Фалера, про якого мужик на дорозі подумав, що то демон, і палицею побив?

– Він того року свій перший рекорд поставив. Міжміський велосипедний пробіг від Києва до Житомира. А нині, читали в газетах, новий – від Києва до Парижа на велосипеді проїхав!

– І що ж з того? – не зрозумів професор.

– А те, любий мій Адріане Вікторовичу, що якби не ви, я б через усе це й руки на себе накласти міг!

«Отаке тобі! – здивувалася Дарина Чуб. – Він що, такий поведений на велосипедах?»

– Через технічний прогрес і рекорд пана Фалера? – недовірливо подивувався разом із нею професор Прахов.

– Так, я ж себе знаю! Восени, неодмінно восени, коли завжди послаблюється моя енергія та воля, подивився б у вікно та сказав: «За роки, що ти в Києві пробув, світ повністю змінитися встиг, люди таких дивних див навидумували, а ти, бідолахо нещасний, не зміг завершити всього однієї картини! Чи можна вірити в себе після цього?»

«Ах, он воно що! – зрозуміла його послушниця, яка сама не раз гризла собі лікті через те, що її ровесниця, шмакодявка Брітні Спірс, уже затьмарила Мадонну, яку завжди мріяла затьмарити сама Дарина».

– Ну-ну, голубчику, – збентежено мовив повагом гість, – що за думки такі? Чи не ви мені казали: «Яке мені діло, великий мій талант чи малий, – віддавай усе!» Мені дуже тоді ця ваша думка сподобалась. Я й іншим її в приклад приводжу. У ній смирення є. Рідкісна для людей мистецтва якість! Рідкісна! Всі вони гординею мучаться і про велич марять.

– І знаєте, дуже, дуже важко робити ліквідацію своїм маренням та ілюзіям, – серйозно сказав Васнецов. – Тільки ви не бентежтеся, що я трішки скиглю і хникаю, – все минуще, – легко і світло пояснив він. – І я тільки вам це кажу, щоб ви знали, який я вам вдячний.

– Навпаки, Вікторе Михайловичу, – благополучно повернувся до Адріана Вікторовича його колишній оптимістичний тон. – Мене ви в усьому і звинувачувати маєте за те, що я зі своїм Володимирським десять років життя у вас забрав. Вам у нас у Києві, мабуть, не дуже й весело було.