Текст книги "Меч і хрест"
Автор книги: Лада Лузина
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 31 страниц)
– Надійна, – миролюбно поправила Дарина. – І ніяка ти не шльондра. Тобі до шльондри ще рости і рости. Якщо хочеш знати, він…
Але її дозріле зізнання в злочині «з необережності» перервав неввічливий чорний телефон. І на Марійчин жах і сором, глухий голос відданого їй Мира попросив її спуститися за ним у під’їзд.
– Лишенько… – заскиглила перелякана Марійка.
– Гаразд, – остаточно заспокоїлася Дарина. – Готуйся. Я за ним сходжу. – І додала примирливо: – Для чого ще потрібні подруги?
– Стій… – запобігливо пискнула Ковальова. – А як ти гадаєш, Михайло мені освідчився по-справжньому? Він же її любив… А я так, просто нагодилася? – слізно запитала вона, благаючи про спростування.
– І в голову не бери! – негайно довела свою дружбу Дарина. – У нього до неї була психопатологічна любов, – безбожно понівечила вона медичний термін. – Від такої зараз лікуються! Ця Прахова йому абсолютно не підходила! Він же засмиканий, ламаний – таким тільки у ваті лежати. А ти і є – вата!
– Правда? – зраділа сумнівному компліменту Марійка.
– Повір, я знаю, що кажу! – запевнила її Дарина Чуб.
* * *
Мир навіть не запитав про походження чернечого балахона Дарини, лише ковзнув по ньому відстороненим чорним поглядом. Враховуючи, що вперше він побачив Чуб у дранті, а вдруге – закутаною в прапор, він, певно, встиг змиритися з її зухвалою екстравагантністю в стилі «гегемон вульгаріс».
Утім, на Марійку, що зустріла його вже в цивілізованому одязі, прибулий теж не поглянув. Зайшов, опустився на канапу, разом опустивши голову, плечі й безвільні руки, і втупився в підлогу, не вимовивши ні слова.
– Що з тобою? – пригнічено спитала Марійка.
Мир повільно поворушився, спідлоба поглянув на Чуб. Без колишнього презирства, безбарвно й бездушно, так, немов цей погляд був лише рудиментом його минулого життя – зниклого без сліду.
Але та однаково напосілася:
– Не хочеш при мені говорити, можу й піти!
– Ні, – кивнув він повислою рукою. – Не має значення.
– А що має? – поцікавилася Дарина, помовчавши й так і не дочекавшись наступного продовження.
– Ми взнали номер батька Миті.
– Телефонний?
– Машини. Він приїздив його провідувати. А номер такий, що запам’ятовується.
– І можна дізнатися, чия ця машина? – пожвавилася Землепотрясна.
Руда Пуфик, що із приходом гостя втратила Даринині коліна, але залишилась у кімнаті, щоб їх вартувати, прохально потяглася до них передніми лапами. Але хазяйка неввічливо відсторонилася.
– Можна, але не треба. – Мир знову дивився в підлогу з виглядом людини, що занурилася в саму себе й потонула там. – Ця машина у вас під будинком. Я на ній приїхав…
– Це твоя машина? – невпевнено спохмурніла Дарина.
– Це машина мого батька. Митя – мій брат. Дмитро Красавицький.
– Ось тобі й К. Д.! – приголомшено ахнула Чуб. – Співчуваю! Чесно! – несподівано перейнялася вона людськими почуттями до нього: тепер, коли його присутність більше не загрожувала Марійці розчаруванням, а їй жахливим викриттям у чаклунстві, Дарині стало щиро жаль красеня. – Позашлюбний? І батько нічого не говорив, так? Боже, жах який – дізнатися про себе таке! Уявити тільки, я зараз з’ясовую, що в мене є божевільна сестра…
– Виходить, – жахнулася одночасно з нею Марійка, – для того щоб виправдатися, тобі треба звинуватити рідного брата?! А що ж твій батько? Він такого не витримає!
– Я нікого не збираюся звинувачувати, – ледве чутно мовив Мир. – Я піду в міліцію. Я скажу, що це я.
– Дурень, – кинулася захищати його від нього самого Дарина. – Твоєму братові нічого не буде! Він же божевільний! Переведуть на жорсткіший режим. І правильно зроблять! Коли б не цей ваш схибнутий лікар, що дозволяв йому все на світі. Пустив маніяка в город!
– Він і прийняв нас тому, що думав: це прийшов твій батько! Ото він злякався, побачивши тебе. Він же знав, що ти не знаєш про брата, – загальмувала на попередній темі Ковальова.
– Треба негайно повідомити слідчого! – рішуче резюмувала Чуб. – Доки він нікого ще не вбив. Адже скарб, як з’ясувалося, досі там.
– Скарб…. – Мир сумно зітхнув, немовби кажучи «це пусте», але сказав незрозуміло: – Будь проклята ця любов! Щоб любити, треба бути сильним – слабкий на любов не здатний! А я – сильний. Принаймні я сильний…
– Про що це ти? – насторожилася Дарина, вже здогадуючись, у чому таїться проклята каверза.
– Якщо я скажу, що це Митя, Марійка мені не пробачить, – виправдав він її гірші підозри. – Він же сподобався їй. Я бачив. Вона його захищала…
Дарина різко схопила Марійку за руку і поглянула на її годинник. 17.40. Присуха набула фатальних форм!
– А може, це справді не він? – негайно виправдала гірші підозри Мира Марійка. – Може, це сам «дядько Киря»! Якщо він відданий хворому, – спішно залепетала вона, – то уявляєте, як відданий йому Митя? Добрий лікар у нього – все світло у віконці! Що той скаже, те він і зробить. А розкриється – Снуровський умиє руки і скаже: що ви хочете, він же божевільний. Він використовував його наосліп. Підіслав до Рити… Чи ні. Він сам убив Риту й Миколу Петровича! Знаючи: в разі провалу він просто зверне все на пацієнта!
– Ти ж кажеш, він його страшенно любить! – обурено заперечила Чуб.
– Ну і що? Що Миті загрожує? – розгарячилася Марійка Ковальова в пориві почуттів до васильковоокого Василькова, видавши на-гора цілком струнку версію. – Увесь його «жорсткий режим» буде під м’яким контролем того ж дядька! Він спеціально напхав його інформацією. А раз напихав, значить, знав: і про скарб, і про гетьмана. Він цікавиться історією! Він сам – божевільний! Психіатри часто божеволіють. Божевілля заразливе – це науково доведений факт! А Снуровський – фанат божевілля! Він вважає, що божевільні – обрані! Бо вони бачать і відчувають те, чого не осягають нормальні люди.
– Він не К. Д.! – осадила її поглядом Чуб.
– Ти що, і справді думаєш, що листи писав нам Митя? – зневажливо поцікавилася Марійка. – У нього є червона вітрівка? – вимогливо спитала вона у Мира.
– Ні.
– А в лікаря?
– Сестра не знає.
– Ось!
Дарина з силою смикнула сперечальницю за руку:
– Ну що – ось? Лікар, хворий – яка різниця?! Нехай заарештують обох. Головне, швидко скажи цьому ідіотові, що ти пробачиш, і нехай їде в прокуратуру!
– Але якщо Митя не винен, а його заарештують, битимуть, – зажурилася захисниця ясноокого божевільного, – а заарештований лікар уже не зможе йому допомогти. Краще не поспішати, а вирушити туди вночі учотирьох…
– Щоб нас усіх прирізали? – очманіла Земплепотрясна. – Тобі одногрупниці мало? Друга татового мало? Мало того, що третьою має бути Києвиця? Так ми ще самі на забій попремося? Бери – не хочу! Ось тобі три дурки на вибір!
І самі! І самі! Як ті двоє – «по волі їх»! Випадково! Тільки вони не знали, а ми ж бо знаємо, чим ця випадковість закінчиться!
– Не про-ба-чить, – сказав Мир по складах, немов підписував собі смертний вирок.
– Два дурні! – завищала, як різана, Чуб. – Павловка вдома! Не хочете – я сама в міліцію піду… Зараз же!
– Ні! – Мир раптом стрімко ожив і підскочив до Дарини, міцно зчепивши їй руки ззаду сильним замком своїх долонь. – Буде так, як вона скаже. Як скаже, так і буде.
«І кожне його слово стає для тебе більшим і значнішим, ніж усі слова Христа», – згадала Марійка і злякалася цієї надмірної влади.
«А я ж його навіть не люблю!» – жахнулася вона.
– Дурень! – розлючено заволала Дарина, намагаючись вивільнитися з переконаних рук Мира. – Гадаєш, вона тебе любить? Вона іншого любить! Скажи йому! Хоч це ти сказати йому можеш?!
– Неправда! – Мир стиснув її так сильно, що Чуб скрикнула від болю. – Якщо потрібно, вона помре заради мене. А я заради неї!
– Помру, – чесно підтвердила Марійка, і справді готова негайно померти в покарання за те, що вона його розлюбила.
– Боляче ж! – заплакала Дарина. І трохи не впала, оскільки руки Мира з криком розпалися.
Засичавши, як батарея, що прорвалася, з верхнього майданчика спіральних сходів на голову Мира стрибнула важка Ізида Пуфик і полетіла на підлогу, відштовхнувшись од його лоба і маківки чотирма пазуристими лапами.
Мир відсахнувся, затуляючи роздертий лоб. Ізида по-звірячому захрипіла, згорбивши спину:
– Іщ-щ-ще з-з-за-ч-ч-е-пиш-ш-ш маму!!!
– Знаєте що? Що я вам скажу? – з надривом закричала «котяча мама». – Уся ваша любов – дурня! Хоча й дуже сильнодіюча. Ти її любиш, так? Жити без її пробачення не зможеш? А тебе через чотири години попустить. Та пізно буде! Ти присуху випив. Приворотне зілля! Випадково. Вона в кока-колі була! Я для себе зварила, а ви…
Мир поглянув на них обох збожеволілими очима. Беззвучно схопив повітря ротом і стиснув помертвілі губи. З хрестоподібних подряпин на його лобі текла кров.
– Присуха? Але навіщо? – схлипнула Марійка, мимоволі відшукуючи очима свій рюкзак, із роздутого боку якого виглядала червона кришка Дарининої коли.
– Та кажу ж, для себе! – рикнула скуйовджена Чуб. – Для Сані зварила! Коли ти вранці пішла, ми з Катею зілля зготували. Я – любовне. Вона – переможне…
– Лю-б-бовне? – Мир захитався, затрясся довгим і темним сміхом, широко розкриваючи рот. – Така любов? Хлиснув бурди! Так боляче… Неможливо повірити… Все, все, все. Немає більше сил! Усе, ніяких сил більше немає! Я не можу. Все…
Він упав коліньми на килим і захитав головою, з виснаженим, мокрим і червоним лобом і змученим чорним волоссям, що розсипалося по обличчю:
– Все. Все. Все. Та що ж це таке? Це нестерпно. Я більше не можу! Сил більше немає терпіти! Невже вони всі так страждали? Ще чотири години… чотири години. І попустить. Та пізно. Не допомагає! Що сталося – те сталося. Коли б не це, я б не дізнався…
– Ти про брата? – стражденно заламала руки Дарина, пригнічено дивлячись на справу своїх легковажних рук. – Та що тобі цей шизик? Зате тепер ти все знаєш! Медсестра – свідок! Од тебе відразу відстануть! – спробувала хоч якось утішити його вона. – Потерпи до ранку, і до ментів. А Марійку забудь. Тобі ще пощастило. Ти б бачив, що було з тими, хто моєї присухи з нігтів нанюхався! Гналися за мною, як недоумкуваті, по всій трасі. Дві аварії. Ледве жива залишилася…
Вона поривчасто підхопила і притисла до грудей дорогоцінного Пуфика, що хоробро кинувся на захист своєї хазяйки, і занурила ніс у її шерсть.
– Я ж говол-рила, – ніжно прогаркавила їй у вухо та. – Дл-руга стихія – merd. Повітл-ря неконтлольоване. Любов стає ненол-рмованою. Повітл-ряно-капілялний спосіб – чал-рівність тільки в замкнених пл-ростол-рах.
– А всього-на-всього – нігті, голубині яйця, травичка, перець та земля, – присоромлено виправдалася Дарина, дивлячись на зламану фігуру Мирослава.
– Яка земля? Звідки? – відреагувала оглушена Ковальова.
– Та тут, – зніяковіло пояснила Чуб, – в шафі в банці лежала. Мені Пуфик показала. Там цієї землі сто видів! З Байкового кладовища, з Лук’янівського, з Солом’янського, з Чорнобиля. І навіть прах чоловіка, померлого від нерозділеної пристрасті, у нас, виявляється, теж є.
– А що ще? Ще що там було?! – перебила її Марійка, раптом забувши враз про присушеного Мира. – Там були голки? Хвоя сосни була?!
– Була, – подумавши, пригадала Чуб. – А що таке?
– Вона його приворожила! – нестямно заголосила студентка. – Вона дала йому землю! Жартома. У мішечку. Вона – відьма!
Але Дарина, що ідеальним жіночим локатором визначила велику літеру в слові «його», прекрасно зрозуміла, хто «Вона».
– Прахова? – заперечливо хитнула Дарина головою. – Зовсім не обов’язково… Я знаю трьох дівуль, які хлопців поприворожували. Не так різко, як ми, звичайно, але теж продуктивно. Звичайні дівки. У нас же це на зразок народної традиції. Усі баби – відьми, так або інак…
– Ви! Ви всі! Всі ви! – розплющив очі Мирослав.
– Пробач, Мирчику! Пробач! – Дарина прохально витягнула губи в трубочку поцілунку. – Ти ж мені теж боляче зробив, але я тобі прощаю… Не пам’ятаєш, у нас у книзі немає протиотрути? – стривожено звернулася Чуб до Марійки. – Сил немає дивитись, як його ковбасить! – жалісливо повела вона очима в бік Красавицького, що зігнувся, немов скручений тяжкою різачкою в шлунку.
– Ніби щось таке було, – озвалася Ковальова. – Відсушка із трав, зібраних на Купала.
– Та до Купала він сам відсохне! – розлютилася Чуб.
– А де наша книга? – занепокоїлася Ковальова.
– Книгу взяла тл-ретя, – тихо муркнула Пуфик.
– Як узяла? – голосно скрикнула Чуб. – Це в неї що, ідея-фікс? Нав’язлива ідея книги красти? й що, першого разу було мало?
– Може, почитати хотіла… – припустила Марійка.
– Та якби ж вона читала ті книги, які цупить! Усе це не жарти! Чаклунство – не жарти, – захитала косами Дарина. – Тут усе на межі життя і смерті! Я уявляю, що з нею на рингу буде. Катя і так не Білосніжка, а тепер точно приб’є когось. І попередити не можна. Вона попереджала, що телефон відключить. Та й номер не дала…
– На рингу?
– Та в неї сьогодні поєдинок у приватному клубі.
– Клуб «Церцея»? На Пушкінській, поряд із «Бергоньє»?
– Із кафе «Дім Бергоньє»? – схвильовано перепитала Чуб.
– Із колишнім театром «Бергоньє».
– Нинішньою російською драмою? Так це одне й те саме. Завжди ти все ускладнюєш!
– Вона чекала на мене там! – ошаліла від власної безвідповідальності Марійка. – А я забула! Я зовсім забула! Потім таке закрутилося…
– Та ти зі своїм Врубелем узагалі вирубалася! Біжімо! Краще попередити її, інакше… – Дарина, не договоривши, перекинула Ізиду через плече і, схопивши свої пакети з «Сафо», помчала перевдягатись у ванну.
Марійка пригнічено подивилася на принишклого Мира. І зробила жахливе відкриття: в душі поміщається лише обмежена кількість почуттів!
Страх у Кирилівських печерах витіснив залишки домашнього скандалу. А Олег і Смугастий, що принизили її, миттєво забулися, знесені бурхливою зустріччю з Красавицьким. Але через велику кількість бурхливих подій, що тіснили одна одну, любов Мирослава так і не встигла пробратися в її серце. Їй просто не вистачило місця. І не лише їй.
Вона мусила хвилюватися за Мира, безжально вивернутого Дарининою присухою та зломленого існуванням божевільного брата; переживати за Митю, невинного й обдуреного, і за того, кого він уб’є, якщо його блакитні очі її обманюють; переживати за батька, який не може прийти до тями через смерть друга й сам покалічений обвалом; за Катю, яка намагалась її врятувати, бо була переконана в Марійчиному арешті; мусила боятися арешту, що, як і раніше, висів над ними дамокловим мечем, а ще більше – смерті, швидкої, обіцяної їм «уже сьогодні», що наближалася з кожним «так» її вірної «Чайки».
Але в результаті не відчувала взагалі нічого, окрім скорботної бездушності, що охопила її, коли вона побачила такого гарного, такого жаданого й недосяжного колись Мира Красавицького, схожого на зламану й викинуту ляльку. Вона дивилася на його поздряпаний лоб із чорним волоссям, що прилипло до нього, й абсолютно хворі очі під ним. Але думала не про нього…
Оскільки перша її думка була про підлу відьму Прахову, що отруїла беззахисного Михайла кладовищенською землею. Друга – про чорноокого Демона в засипаному снігом стрункому циліндрі та вперту Дарину, що навідріз відмовляється визнавати небезпеку, яка йде від нього й невблаганно підкрадається до них.
А для третьої місця в голові вже не вистачало…
Зі щоденника N
Жінка – природа. Жінка – земля. І Єва зрадила Бога зі Змієм, згодом нареченим Сатаною. І Бог прокляв жінку та землю. І Диявола нарекли Великим архітектором всесвіту і Князем світу цього…
Ось, ось вона, хто повстала першою, збунтувавшись проти утопічного едему, де не було місця смерті!
Бо безсмертя – це також смерть, без смерті – немає життя, і в смерті – життя, і в цьому одному формула безсмертя. У вічному народженні нового та смерті старого, смерті слабкого та перемозі найсильнішого. Скажете мені, що не на цьому стоїть світ?
Але повстала була розумніша за Творця: її води і скелі, звірі та птахи, дерева та квіти ніколи не підкорялися Божим законам.
І сам Господь, здатний змусити море розверзнутися, ніколи не закликав його: «Не вбивай!» Не вмовляв Лева підставити другу щоку й «молитися за тих, що кривдять і гноблять» його, кролика – не «дивитися з жадобою» на кролицю, а білку, що збирає на зиму горіхи, – «не піклуватися про хліб насущний».
Він тільки намагався відірвати людину від землі. Але закон земного тяжіння був проти!
Бо хай би там що говорили про наші любов та милосердя, у своїй прихильності до близьких ми скоріше – рідня звірам, які захищають своїх малят і їх матерів, китам і дельфінам, які підтримують пораненого побратима, ніж великому милосердю Христа.
Бо природа вчить нас боротись і виживати.
Тоді як Бог учить нас лише покірливо приймати смерть.
Панове, ви звірі, панове! І в тому ваше щастя…
Розділ двадцять другий,
у якому Марійка розуміє ціну справжньої любові
Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки – чарівниці…
Як прийшов вівторок – зіллячко зварила,
А в середу рано Гриця отруїла.
Як прийшов четвер – то вже Гриць помер.
Маруся Чурай
– Он він, – сказала Марійка.
Дарина вилізла з машини Мира і зупинилася, тримаючись за дверцята й надимаючи губи, – особняк поряд із колишнім театром «Бергоньє», що прихистив нині однойменне кафе, – неприємно спантеличив її блискучою дзеркально-золотою табличкою з написом «Вхід лише за картками членів клубу».
Мир, німий, із мертвим обличчям, вийшов і механічно подав руку Марійці. Та взяла її, опускаючи очі, – думки про бідолашного Михайла і К. Д. із загадковою блакитноокою каблучкою раптом різко відсунулись, і стало страшенно соромно. Так соромно, що живіт прилипав до спини, а очі намагалися симулювати сліпоту, аби не бачити його ТАКиМ!
Він автоматом вийшов із будинку вслід за ними, не відстаючи ні на крок, і в жодної з них не повернувся язик послати непотрібного присушеного в інший бік. Обоє покірно всілися на заднє сидіння його машини з компрометуючими номерами й по дорозі на Пушкінську жаліли очима його нерухому потилицю та намагалися виблагати пробачення одна в одної.
– Я не хотіла… Я ж несла пляшку Сані… – слізно прошепотіла Чуб.
– Я знаю. Це я…
– Ти ж не знала!
Але те, що теоретично обоє вони невинуваті, чомусь ніскільки не заспокоювало. І тоді, вимогливо посмикавши себе за ніс, Дарина втішилася недовговічністю Мирових страждань: «Усього тринадцять годин. Всього-на-всього! Однаково що отруїтися зеленими абрикосами. Шматувала б себе я за те, що випадково дала йому зелену абрикосу? Ну, болів трохи живіт, ну, понудило. Може, навіть на користь йому піде. Знатиме, як воно – так закохуватися!»
А Марійка спробувала сховатися в тому закутку своєї свідомості, де жила її безпристрасна логіка, що незворушно доводила їй: немає злочину в тому, що вона його розлюбила – позаяк і не було ніякої любові. Була лише романтична мрія про неї, що набула форми красеня-одногрупника і заповнила нескінченну порожнечу її життя, населену такими ж безтілесними фантомами інших почуттів. Мир був тінню з минулого, де величезні дози літературних кохань і пригод цілком заступали їй реальне життя, і вона ковтала книжки одну за одною, немов знеболюючі пігулки, які хворий зі стажем п’є ще до того, як почнеться напад.
Але головне, – не було ніякої любові Мира, яку вона могла б зрадити. Позаяк усього через чотири години красеневі Красавицькому соромно буде згадати, що він «любив» убогу миршавку Марійку Ковальову. Тоді як Михайло… З Михайлом – це справжнє. Михайло побачив ЇЇ!
Але варто було Марійці, вилазячи з машини, побачити втуплені очі Мирослава, як їй знову стало соромно і бридко вже через те, що вона намагається виправдатися.
– О’кей, – буркнула Дарина собі під ніс і з перебільшеною рішучістю попрямувала до дверей клубу. Марійка нерішуче прилаштувалася у хвіст – Мир тінню поплентався за нею.
Штовхнувши двері, Чуб опинилася в оправленому в чорний мармур холі і, розвернувшись до охоронця біля входу, вже розкрила рота для натхненної брехні, але вмить закрила його, плямкнувши пухкими губами.
– Дарина? – розкрив рот страж «Церцеї».
– Алекс? – здивувалася вона не менше за нього. – Що ти тут робиш?
– Я тут тепер працюю. Сьогодні перший вечір. – Він дивився на неї, немов не в змозі повірити у власне щастя, але водночас боязко та з тривогою – і в поєднанні з грубими, виписаними плакатними мазками рисами його обличчя й амбалоподібною статурою цей вираз був майже комічним. – А ти? – зазаїкався черговий присушений. – Хіба ти тут… у клубі?
– Так! – гордо зронила та. – Бокс уже почався?
– Давно. Зараз в самому розпалі. А в тебе…
– Що, ксіву в мене запитуєш? – з викликом запитала його вона. – Ну, давай-давай! Тобі мало, що дівка твоя мене догола роздягла! Що ти друга мого майже побив! Що я через вас на трасі ледве не загинула! – Логіки в такому перескоку з «ксіви» не було, звичайно, ніякої, але Дарина, на відміну від Марійки Ковальової, прекрасно знала: люблять і бояться люди зовсім не логікою.
І тому виграла за одну секунду.
Простонародне обличчя Алекса стало розгубленим і нещасним, величезні плечі зламалися, масивна статура догідливо подалася до неї:
– Ледве не загинула? Через нас?! На мопеді? – йому навіть не спало на думку спитати: «А при чому тут ми?»
– Гаразд, – царствено розпорядилася та, котра мало не загинула. «– Потім обговоримо. Нам до зали треба.» Де вона?
– Там… – йому навіть не спало на думку викрити її у кричущому незнанні нутрощів клубу! Він рабськи кивнув, підвів голову на її супутників, які сиротливо стояли біля дверей, і здивовано розтулив рота:
– А ти що – із Миром?
– Ти його знаєш? – «Ах, так, – згадала вона, – він же колишній дігер». – Це хлопець моєї подруги, – мовила Чуб із виглядом глибокої послуги.
– А подруга хто? – спохмурнів він, дивлячись на Марійчину непрезентабельну батькову сорочку.
«Ну, я й жлобиха. Треба було і Мусьці щось купити!»
– Відьма, – пирхнула Дарина, сподіваючись, що ця правда прозвучить як вичерпне «відчепись». – Ми поспішаємо, – нагадала вона грізно.
– Я не можу, – з надломом сказав він, нахиляючись і вимолюючи пробачення в її гордовитих очах. – Чоловікам не можна. Таке правило – тільки жінки. Навіть якщо я його пропущу, із зали однаково виведуть…
– Гаразд, – швидко й навіть із полегшенням погодилася Дарина. – Марійко, ходімо. А ти, Мире, будь ласка, почекай у машині… Сюди хлопців не пускають, – запобігливо пояснила вона.
Мир мовчки подивився на Марійку і слухняно вийшов.
«Як дресирований», – подумала Чуб.
У підлій і напевно забороненій міжнародною конвенцією з прав людини присусі були, слід визнати, і свої безперечні принади.
– Підійди до мене потім, гаразд? Мені треба сказати тобі щось важливе, – прохально забелькотів Алекс.
Але цього «щось» Дарина вже наїлася через край.
* * *
Пульсуючий, магнетичний, майже матеріально відчутний гул сотні збуджених голосів повз порожнім коридором, і Дарина, мимохіть відчувши приплив цікавості, прискорила крок.
– Здається, там щось цікавеньке відбувається…
Чуб жадібно зробила крок до зали й зупинилася, підім’ята враженням, яке навалилося на неї.
Посеред великого приміщення височів оперезаний червоно-синіми канатами ринг, оточений десятками круглих, спустошених і неохайних столів, за якими вже ніхто не сидів. Усі стояли, підстрибуючи, витягуючи напружені шиї, розмахуючи руками, охкаючи та ахкаючи, вигукуючи й рикаючи, – сотня, а то і дві жінок: білявок, брюнеток, шатенок і рудоволосих, виряджених, як манекенниці на подіумі високої моди, і збуджених, як сп’янілі вболівальники на стадіоні «Динамо». – Давай! Давай! – заволала одна, згинаючись і викидаючи вперед зігнуті в ліктях випещені руки, в елегантному малиновому капелюшкові, що різко дисгармоніював із цією неелегантною позою, з тонкими пір’їнками, що гойдалися колосками.
– Ну! Ну! – тупцяла кокетливою ногою з позолоченим каблуком білявка поруч.
Зала раптом здалася Дарині сліпуче-яскравою клумбою з ядучими, заморськими, дурманно-хижими квітами…
– Катю, давай! Давай Динозавриху! – заволала довготелеса дамочка, мимоволі пристрасно зриваючи з шиї грона різнобарвного пластмасового намиста.
Намисто розсипалося, покотилися по підлозі великими круглими кулями. Дама сіпнулась і вищирилася нервово й азартно.
– А! А! А! – вигукувала, як під час сексу, білявка з кожним Катиним ударом. Її легке, смугасто-веселкове вбрання пожмакалося і стало схоже на ганчір’я.
– Катю!!! Катю, давай! – не витримавши, застрибала на місці Дарина, вчепившись захопленими очима в ринг, у кутку якого робилося щось страхітливе, огидне і водночас таке, що перехоплювало подих:
СМЕРТЬ.
Одна людина вбивала іншу.
Хоча одна – Катя, зі змарнілими від зосередженої злості рисами та чорними очима без дна, в чорній майці та трусах, залитих чорною й мокрою кров’ю, – була на голову нижча і втричі тонша за другу – неправдоподібно велетенського бабиська з рішучим квадратним обличчям і масивним, але сильним і гладким тілом, яке виблискувало потом.
І ця хвороблива невідповідність, ця непропорційна перевага дебелого та велетенського над тонкокостим і струнким – захоплювала, заворожувала, переймала дух. Якби був перед Катею суперник менший або рівний, його розкритий, повний сліпучої яскраво-червоної крові рот, розітнута брова, що заливала темною рідиною осліпле око, викликали б жалість. Але вигляд гігантського, загнаного в кут динозавра, що відступив перед безстрашним і таким неможливо тендітним супротивником, викресав лише очманілий, надзвичайний, натхненний звірячий азарт, що заполоняв шлунок.
– Ка-тя! Ка-тя! – скандував зал. Зал тремтів, хто в ритм, хто не в ритм, махаючи їй руками.
– Давай! Давай її! – благально завила довготелеса, мовби досі не могла повірити в Катину перемогу, не бачила: смерть уже бризкає з рота бідолашного динозавра – вже приреченого, вже нездатного захищатися, який лише безвільно й безглуздо крутить головою, що її відкидають стрімкі, блискавичні, страхітливо прекрасні удари Каті.
– Давай, давай, Катю! – заверещала Чуб, геть забувши, що прийшла сюди зовсім з іншою метою. – Катю, ще трохи! Ну!!!
«Лівою в корпус, аперкот правою, хук лівою! Вау!!!»
Руки Каті викликали в неї запаморочення.
Її рівне, синяво-чорне волосся розсипалось і танцювало по чорній, неймовірно вузькій і тонкій спині, і сама вона раптом здалася Дарині велетенською змією, що стоїть на хвості, виконуючи небачений за красою звіриний танець смерті.
І Дарина повірила: так і має бути! Так і влаштовано – перемагає найсильніший. Так задумав Бог. І Катя прекрасна й чесна у своїй невблаганності – в нестримному тваринному бажанні вбити супротивника, що втричі перевершує її! У її страшному й чесному поєдинку.
Але тут хтось непотрібний і нетямущий вчепився в Даринину руку зі здибленими від захоплення волосинками і затряс її щосили, і, обурено обернувшись, хазяйка руки побачила Марійчине обличчя – бліде, хворе і збожеволіле від безсилого співчуття.
– Он-он, – залопотала вона.
Там, за червоно-синьо-білими канатами рингу, куди спрямувався з відчайдушною надією Марійчин палець, стояла дама зі срібним відром, із якого виглядав червоний ковпачок літрової коли. А сподівалася Марійка лише на Дарину, і сподівання її було таким відчутним і благальним, що думки миттю зникли з Дарининої голови, залишивши на розжиток одну:
«Ні, не в чесному!»
Дарина різко розвернула Марійку спиною, шиплячи, рвонула застібку на її рюкзаку і вивудила теплу пляшку з пригубленою Миром присухою.
Притискуючи бутель до себе, вона почала вимогливо продиратися крізь натовп. Її розсерджено відпихали, не звертаючи уваги на саму перешкоду – прикру й випадкову. У загальному крикові їй не було чутно нічого, навіть власних думок. Утім, усередині Дарини й не чаїлися ніякі тверезі висновки, тільки хвилі, що пробігали по тілу, захльостуючи грандіозне приміщення та підганяючи її до мети.
– Нехай холодного поп’є! – бездумно бовкнула вона, заграбаставши зі срібного відра напівпорожню переможну пляшку й підміняючи її любовною.
Погляд держальниці відра так само бездумно, але згідливо кивнув, хоча принесена Дариною кола, чесно кажучи, була вже гаряченькою.
«А якщо, – з’явилася друга, перелякана думка, – у них бої без правил і перерв? Тоді я даремно…»
Але їй відповів гонг, що брязнув, оповіщаючи про завершення невідомо якого раунду й безпідставності Дарининих побоювань.
Катя слухняно відпала від супротивниці.
Публіка розчаровано видихнула.
До зацькованого динозавра, що ледве стояв на ногах, підскочили три формені жіночки, заходившись промивати криваве око, заклеювати розітнуту брову, мастити обличчя якоюсь маззю.
Дама з відром, у супроводі двох інших, із рушниками та халатом, рвонула в Катин кут, але Дображанська не квапилася до них – вона стояла, переможно обводячи очима залу, а зала оглушливо кричала, обожнюючи її та випрошуючи в неї смерті супротивниці. Зала мріяла побачити, як колосальне, титанічне тіло впаде і замре на підлозі. І хтось поряд із Дариною злісно, захлинаючись прошепотів:
– Врешті-решт, є ж угода! У разі летального результату клуб інсцені…
– Так, як із Ольгою! Вона після Динозаврихи так і не відійшла.
– Ми тут не в ляльки граємося!
– Молодець Катя. Ганна всім поперек горлянки.
Чуб бігла крізь обривки реплік, не оглядаючись і не вслухаючись в їхній зміст. Марійка стояла біля дверей, дивлячись на ринг напружено й очікувально.
– Випила? – спитала Дарина.
– Так.
– Багато?
– Більше, ніж Мир. Що тепер?
– Не знаю.
– Тоді навіщо?
– Не знаю. Вона дивилася на неї? На супротивницю?
– Здається, так. Це важливо?
– Здається, важливо. Мир дивився на тебе…
Ударив гонг. На рингу звідкись узявся хлопець із мармеладною посмішкою та рельєфно-мускулястим тілом, прикритим трикутником бандажа з перлинною ниткою в дупі. Стриптизер ніс над головою прямокутник із цифрою п’ять.
Катя не рухалася.
Реанімована Динозавриха попрямувала до неї, з каламутним, безглуздим, але по-тваринному впертим поглядом. Вона притискала до грудей зігнуту ліву руку, як собака пошкоджену лапу. Невгамована кров знову пробила собі дорогу й обережно спускалася по її щоці хисткою ниткою. Катя невпевнено пішла назустріч супротивниці, що важко гальмувала на кожному кроці. Було видно – Динозаврисі досить одного удару. Тільки заради цього легендарного завершального удару її й виштовхнули зараз на ринг. І вона готова прийняти його, не збираючись просити пощади.
– Ні, – сказала раптом Дображанська несподівано голосно й чітко, різко виплюнувши пластикову пластинку з рота. – й треба до лікарні!
Зала недовірливо зашепотіла.
– Треба бути людьми! – владно, хоча і не занадто впевнено закричала Катя. – Ви що, не бачите, що в неї зламана рука? І ребро!
Люди обурено заревли – вони не хотіли бути людьми. Не зараз! Потім, після бою. Зараз вони були двома сотнями розлючених кішок, із-під носа яких вихоплювали законний шмат довгоочікуваного жирного м’яса.