Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 31 страниц)

* * *

– Чуєш, Сергійовичу, ти точно той!… – Микола Петрович здивовано і тривожно огледівся. – Проти ночі самому в колектор лізти. Що ти там нового побачити хочеш?

Вони стояли на верхньому майданчику кам’яних сходів, що деруться на Кирилівську гору від вулиці Теліги. І з кожною секундою нерозуміння на обличчі Петровича ставало дедалі живописнішим.

– Я ж не сам – із тобою, – відповів Сергійович.

– Та я сюди з тобою поперся, тільки щоб тебе, дурня, зупинити! – розсердився Петрович.

– Дивися, що це там? – урвав його Марійчин батько, дивлячись йому через плече.

Той незадоволено обернувся, але побачив лише насуплену білу церкву, в якій, коли вірити другу та гарячим випускам новин, безбожна пацанва принесла в жертву двадцятидворічну дівчину…

– Здається, побіг хтось, – напружив слух Петрович, неприязно щулячись у бік неприємної церкви. – Там, із боку психлікарні… Може, собака.

– Ні, – спохмурнів Володимир Сергійович, – якийсь мужик. У червоній куртці. Молодь таку носить…

– Та немає там нікого!

– Ходімо подивимося.

– Та мало хто це міг бути! – обурився друг.

– Колю, я ж тобі вже пояснював, тут щось не так.

– Само по собі зрозуміле – не так! – вибухнув Микола. – Хіба труп «так» може бути?! І дівку шкода, звичайно. Тільки тобі що, більше всіх потрібно, га? Сам мені розповідав, скільки сюди вчора ментів наїхало. Без тебе, мабуть, розберуться.

– Ти що, не зрозумів? Вона з Марійкою моєю вчилася! – скипів Володимир Сергійович, випинаючи рішуче підборіддя. – Марійка моя в цього покидька закохана. А його сьогодні випустили! Я думав, слідчий нормальний, а він… – Марійчин батько неприязно махнув рукою. – Такий же, як вони всі! Я йому діло говорив: Кирилівські відкриті! А вони в ці печери навіть сунутися забоялися.

– Так он ти куди намилився? – очманів Петрович. – Ні, Сергійовичу, тобі не в печери, тобі пряма дорога в Павловку! Ось, прямо і праворуч, – вказав він, різко рубонувши повітря ребром долоні. – Ти що, зовсім вже з’їхав з глузду? Не гірше за мене знаєш: там усе на чесному слові тримається! І менти наші – не самогубці. Дівку в церкві прирізали. Так якого біса під землею шукати?!

– Є там щось, – уперто насупився Володимир Сергійович. – Я відчуваю, є.

– Досить! Ходімо додому, – скипів його друг. – Востаннє кажу! Погеройствував, і годі!

– Значицця, так: ти зі мною чи ні? – Володимир Сергійович непохитно стискував посірілі губи.

– Я – додому! У мене вже терпець увірвався! Ну що ти за чоловік такий? – обурено поремствував приятель. – Вічно на рожен прешся! Ми з тобою вже раз браконьєрів ловили в тебе на дачі! Пам’ятаєш, чим воно все закінчилося?

– Ти як баба, їй-богу, – зневажливо скривився Володимир. – Годі, пішов я. Ніколи мені… Лише час через тебе даремно згаяв. Коли б із тобою півдня не сперечався, я б сюди ще о п’ятій прийшов.

– Ну так і прийдемо сюди завтра завидна! – позадкував напарник. – Що ж бо за нетерплячка серед ночі?

– Під землею завжди ніч, – похмуро буркнув Володимир Сергійович. – Один біс – зараз чи вдень. Уночі навіть краще. Якраз уночі вони сюди і приходять… Доволі, чвалай додому, до дружини під бік!

Микола Петрович залишився на майданчику, розгублено дивлячись у спину друга, що йшов собі геть. Сплюнувши, він сів на парапет.

«Не можу ж я його самого покинути, – натужно подумав він. – Може, й добре, що хтось угорі залишився. Якщо за годину не повернеться, спущуся, подивлюся, що там, – приколисав він свою збентежену совість, яка вступила в непримиренний конфлікт зі здоровим глуздом батька родини. – Ну, Сергійович, ну, ненормальний…»

Він неприязно підібгав губи і незатишно оглядівся довкола. Досить було Ковальову розчинитися серед дерев Кирилівського узгір’я, як відчуття безпечної цивілізації зникло, і стало темно та тривожно, як у лісі. І думка про те, що освітлений і зрозумілий центр десь поряд, уже не рятувала. А всього лише декілька кроків… Дивне все-таки місто Київ! Дивне місце. Темрява й цілковита тиша, що тисне на вуха.

Ні, Микола Петрович не боявся темряви. Просто пітьма насторожувала його. Але ще більше Петровича нервувала невизначеність його положення і ще щось – іще більш невизначене, смутне і неназване.

Проклята церква немов витріщалася йому в спину важким і гнітючим поглядом зґвалтованої, а божевільня за її огорожею беззвучно скалилась і нечутно підкрадалася ближче і ближче, тяглася до нього недоумкуватими, примарними, смішливими руками…

Тільки зараз він помітив, що всі ліхтарі на сходах розбиті. Мовби спеціально…

У будинку через вулицю згасло світло. Спочатку одне вікно, потім друге.

А потім світло зникло зовсім.

Для Петровича воно зникло назавжди. А ще за п’ятнадцять хвилин воно зникло і для Володимира Сергійовича. Тому що земля, в череві якої він брів звивистими катакомбами Кирилівських печер, раптом здригнулася від страшного і безмовного вибуху всім своїм великим, темним і розсипчастим тілом і накинулася на нього, накриваючи його собою.

* * *

Пізнього п’ятього липня до Старокиївської гори під’їхав піжонський рожевий лімузин 30-х років, із черева якого вийшов відомий український телеведучий із пляшкою «Советского шампанского» в руках. Услід за ним із машини вилізли нікому не відомий довготелесий хлопець і довгокоса дівчина з гладенько зачесаним темно-русявим волоссям.

– Ого, дивися, відьми! – засміявся довготелесий, показуючи на трьох особин жіночої статі, які похнюплено сиділи на сходинках історичного музею, що досі зберігали тепло спекотного літнього дня. Біля їхніх ніг лежала розтріпана двірницька мітла.

– Напевно, якісь міські божевільні, – уточнив ведучий боязко й нервово.

– А якщо і справді відьми? – спалахнула дівчина, і в її голосі прозвучала така непідробна віра в можливість неможливого, що телеведучий, який мав намір відзначити в цьому романтичному кутку Києва свій сьогоднішній успіх, вирішив раптом не ризикувати.

– Краще там розіп’ємо, – хитнув він рукою в інший кінець пейзажної алеї. – Або їдьмо до Батьківщини-матері!

– Як скажеш, – байдуже погодився з ним довготелесий.

Русява дівчина кинула на загадкових власниць помела останній невдоволено-цікавий погляд, і лімузин від’їхав…

– А раптом твоя правда? – похмуро спитала Дарина Дображанську.

Вона неприязно подивилася на Катю, ніби і її правота була лише черговим свідченням невикорінної зловредності Катиного характеру, і роздратовано вела далі:

– Досить лиш припустити, що в того, хто нас розвів, купа зайвих бабок, і з’ясується: ніяких чудес немає! Перекладачі для тварин справді існують – це не казка. А мітла так і не злетіла! – Чуб безжально відкинула безнадійну підміталку ногою. – А К. Д. цей, може, щойно в тій тачці рожевій приїжджав, над нами, дурепами, позбиткуватися! Що скажеш, га?

Але Катя не сказала нічого – лише нетерпляче смикнула тугий комір-стійку і повільно вдихнула свіже нічне повітря.

Залишений за плечима день був подібний до фіналу казки Єршова, герої якої стрибали по черзі в три казани. І, виринаючи з чергової палітурки, Катя не знала, чи відродиться вона знову, чи живцем звариться круто.

Виходило, що вижила! І, зробивши божевільне, запаморочливе коло, тупо повернулася на те ж саме місце – в прямому і переносному значенні слова.

– А ти чого мовчиш? – накинулася Чуб на Марійку, що вже п’ятнадцять хвилин сумлінно не зводила очей із неба.

– Начебто ніде нічого не загорілося, – пискнула та, підім’ята цим войовничим викриттям. Вона самовіддано підперла затерплу шию долонею і знову з надією задерла її вгору.

– Кінець світу! – завила Дарина Чуб. – Вона все ще вірить! Перехрестись, Марусю! Не було жодного справжнього дива! Усе можна пояснити! Ми живемо в століття високих технологій! Пси говорять людською мовою! Прозорий привид – кінопроекція! І якщо зараз на небі з’явиться червоний вогонь, це буде всього лише…

– О БОЖЕ!!! – розкрила рота Марійка Ковальова.

І на її закинутому вгору обличчі виписався такий нескінченний захват, що обидві її супутниці мимоволі подивилися ввись і побачили те, що неможливо було пояснити ніякими високими технологіями.

Небо над ними замерехтіло, ожило, з’їхало з глузду, зірки зірвалися зі своїх орбіт і, закружлявши у стрімкому снігопаді, склалися самі собою в рівні й зігнуті лінії небаченого і водночас дивно знайомого візерунка.

– Ви бачите?! – нестямно заволала Чуб, несподівано усвідомивши:

Вона знає його!

Знає напам’ять!

Споконвіку він лежав у внутрішній кишені її червоної шкіряної куртки…

На безмежному оксамитово-синьому небі горіла складена з тисячі зірок карта Києва!

А в серцевині та у верхньому лівому кутку сяючої карти вибухнули три сліпучо-червоні вогні. І, вхопившись поглядом за один із них, Дарина відчула, що небо запаморочливо падає на неї, чи, може, це вона нестримно мчить із неба на землю, тому що зоряні лінії раптом миттєво злились у вулиці та будинки, й, інстинктивно виставивши вперед руки, Дарина летіла прямо на темну церкву, що вищирилася безліччю гострих хрестів.

– Ні! – безглуздо закричала вона, розуміючи, що зараз розіб’ється на смерть об напівкруглий зелений купол.

– Чо-о-о-о-орт! – задушливо прошипіла поруч Катя, судорожно стискуючи свій комір.

І в ту ж секунду безумна фантасмагорія розсипалась і зникла. А за їхніми спинами замекав догідливий цапиний тенорок:

– Кликали, панночко? Що накажете?

І, обернувшись, Катя побачила когось чорного, волохатого, з плескатим носом, і полетіла на землю, обриваючи конвульсивною рукою ґудзика з піджака.

– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а! – завищала Дарина. І щоб передати всю безрозмірність її крику, слід було б продрукувати це довге «а» до кінця сторінки.

Марійка розкрила рот у безмовному окостенілому запитанні.

– Ти хто? – поворушила вона губами, з яких не злетіло жодного звуку.

Але чорнопикий, мабуть, умів читати по губах.

– Чорт, – послужливо відрекомендувався він. – Що накажете, панночко?

* * *

Поцілувавшись потилицею з бетонними плитами, Катя ледве вибралася з безглуздої темряви і спробувала сісти. Їй здавалося: відколи вона гепнулася на землю, так невдало відсахнувшись від чорнопикого, минуло не більше хвилини. Але її вже оточував день, ясний і сонячний, і тіло було легким і спокійним – без слідів переляку, нервових потрясінь і бетонного болю. Ось лиш навкруги щось явно було не так. І навіть не щось, а зовсім усе!

Зник сірий музей із шістьма колонами сталінського ампіру, й розчинилися сусідні будинки. А ліворуч од неї з’явилася звідкись кам’яна хрестово-купольна церква з шістьма напівкруглими візантійськими куполами. Праворуч – високий терем-палац і ще безліч інших будівель.

Хтось різко підняв її із землі, й голос, густий і грубий, прогудів у саме вухо. Катя розібрала лише одне слово «Маринка», але не зрозуміла і його: «Це що, їй?»

Вона спробувала злякатися.

Проте цього в неї не вийшло. Замість страху було зовсім інше, нестерпно обтяжливе відчуття: ніби її серце намагається прорватися крізь груди і кудись утекти. Чоловік потягнув її за собою, продовжуючи схвильовано казати незрозуміле їй. Його рука, яка стисла її руку, була великою, мозолястою і шкарубкою – мужицькою. Все інше йшло на крок уперед, і вона бачила лише його широку спину у важкій темній кольчузі.

Вони спустилися з гори вниз – туди, де більше не було Андріївського узвозу. І церкви не було теж. Але сама гора була, і на її вершині стояв устромлений у землю високий і кривий залізний хрест.

Чоловік обернувся, і вона, нарешті, побачила його обличчя – з довгою недоглянутою бородою, чудовим рішучим носом і прохальними волошковими очима. Він був високий – на дві голови вищий за високу Катю, з широкими – чи не в цілий сажень, плечима. Але вона не боялася його – вона боялася за нього, і водночас відчувала, що так гнівається на нього, що ладна вбити!

Блакитноокий заговорив знову. І несподівано, немов хтось витягнув вату з її вух, вона почула і зрозуміла його:

– Ти відьма, ти одна знаєш. Не дай скоїти гріха! Скажи, чи воно це? – благав волошковоокий.

І хоча вона не знала, про що він, проте точно знала відповідь: «Так, воно!»

І ще знала, що не мусить говорити про це волошковоокому.

А якщо не скаже, він загине.

– Скажи, кохана, – попросив він так ніжно й гірко, що в неї заголосило серце.

– Відступися, – безнадійно попросила вона. – Не губи себе. Відречися від неї!

– Ні, – похмуро похитав головою він. – Ні.

І вона зрозуміла, що його вибір зроблено – і він остаточний і незворотний. А значить, тепер доведеться вибирати їй.

Хто загине сьогодні вночі?

Її чоловік?

Чи її Місто?

І тоді вона, нарешті, змогла злякатися.

Розділ десятий,
де ми знайомимося з Луканькою або Анчуткою

Не такий страшний чорт, як його малюють.

Прислів’я

– Чорт? Справжній? – прошепотіла Марійка.

Сутулий чоловічок із замурзаною, порослою брудним волоссям фізіономією кумедно вклонився, відставивши праву ногу, немовби відповідаючи: найсправжнісінький, хай там що, власною персоною!

– Або ж, як зволите, – біс, нечисть, лукавий, нелегкий, нечистий, рогатий, безп’ятий, лівий, поганий, лихий, супостат, блазнитель, супротивник, гравець, блазень, шехматик, некошний, окаянка, отяпа, немитик, луканька або анчутка!

– Луканька або Анчутка? – перепитала вона.

І несподівано відчула, що їй аж ніяк не страшно…

Навпаки – страшенно весело!

Пружна реальність, в ієрархії якої Марійка Ковальова була лише нікчемним книжковим черв’яком, нараз лунко прорвалася прямо в неї на очах, і, остаточно переступивши невидимий, тепер уже тонкий бар’єр, вона опинилася у звичному і затишному світі своїх казок і вперше в житті зрозуміла: перемогла!

– Я завжди знала, що це можливо! Чуєш, я знала це! І Він теж знав! – заволала вона, намагаючись перекричати оглушливий шум крові у вухах. – Що? – агресивно штовхнула вона ліктем повітря в напрямі Чуб. – Досить тобі чудес?! Чи ще потрібно?

Марійка відчувала, що зараз вона здатна на все. І від надлишку щастя та всесильності вона розсміялася, судомно зігнувшись навпіл, і впала на коліна поруч із бездиханною Катею.

Катя лежала на землі в роздертому піджаку, що оголив чорно-шовкові груди, – безвільна рука, як і раніше, стискувала комір, за який вона смикнула при падінні. Очі були заплющені.

– Ха! Вона непритомна! – нелогічно весело оповістила Дарину Марійка і тремтячими від сміху руками підвела Катину голову, обмацавши постраждалу потилицю. – Ха… Крові немає!

– Що накажете, панночко? – Чорт миттєво опинився рачки поруч із нею і, немов метушливий собака, догідливо висунув голову з-під Марійчиної пахви.

– Хто він? – нарешті здобулася на голос Чуб.

– Тобі ж сказали, Анчутка і страшенний Немитик! – реготнула Марійка.

– А це ти бачила? – Дарина тривожно ткнула пальцем у небо. – Червоний вогонь, а потім… – почала вона уривчастим од хвилювання голосом.

– А потім я полетіла вниз, прямо на Миколаївський парк і до Терещенка! – Марійка розставила руки, як крила.

– До якого Терещенка? – здивувалася Дарина.

– Федора Артемовича. Брата Колі. Я відразу його впізнала по пам’ятнику Рєпіну.

– А я на церкву. Ну та були ж три вогні, – згадала Чуб (третій, мабуть, призначався Катерині, навряд чи здатній внести зараз хоч якусь ясність у це питання). – По-моєму, – запобігливо припустила вона, – нам треба терміново летіти туди – туди, де ми «завидели красный огонь». Еге ж? – Дарина явно намагалася притлумити свій напад матеріалістичного реалізму.

– Летімо! – безтурботно погодилася Марійка. – Де твоя церква?

– Не знаю.

– Ну, яка вона?

– З куполами. Зеленими. А на них хрести.

Марійка нестримно розреготалася: з тим же успіхом Дарина могла запропонувати їй упізнати людину за такими особливими прикметами, як ніс, рот і двоє зелених очей!

– Це нормально, – закивала Землепотрясна. – У мене теж таке було, коли я з парашутом стрибнула. Крутіше, ніж під колою, – разів у десять.

– Під кока-колою?! – зайшлася від нестерпного сміху Марійка.

– Під коксом. Кокаїном, – пояснила Чуб. І ця протекційна ремарка, схоже, дещо привела її до тями. – Гаразд, чорт із нею, з церквою, – вирішила вона, – їдьмо до твого брата Колі.

– А що я маю робити з церквою? – радісно уточнив Чорт.

– Нічого, – боязко відсунулася від нього Дарина. – А ось із цією тіткою…

– Накажете доправити пані додому? – затрясся той, присідаючи від нетерпіння.

– А зможеш?

– Звичайно!!! Пам’ятаю, ми з Вакулою…

– Але, – затурбувалася Ковальова, що несподівано відчула слабкий укол совісті, що пробив кокон її натхненного куражу.

Кинути непритомну Катю на руках неперевіреного Анчутки було неприпустимо!

Зволікати, коли само небо благає тебе про допомогу, а на горизонті маячить перша Справжня Пригода…

– О’кей. Залишаємо її на тебе, – вирішила за неї моральну дилему Дарина, що нітрохи не переймалася материнською турботою про Катерину Дображанську. Її в цю мить непокоїло зовсім інше: нетерпіння та відчуття провини, яку їй якраз і не хотілося спокутувати.

Чуб фамільярно підхопила Катину сумочку й повісила собі на плече.

– Гроші на тачку нам потрібні! – відбила вона здивований Марійчин погляд. – Ну, ходімо. Одлипни від неї, врешті-решт!

Ковальова поспішно запнула Катин піджак і, вивільняючи комір із її пальців, виявила там зірваний із шиї ланцюжок. Вона машинально запхала його в кишеню брюк.

– Ходімо! – засунувши під пахву реабілітовану мітлу, Дарина різко потягнула Марійку, що все ще сумнівалася, до машини. – Треба поспішати! Слухай, Марусю, ти пробач, що я на тебе так накинулася. Я вже казала: ти геній, а я дурка. О’кей?

– О’кей. Але якщо ти ще раз назвеш мене Марусею, Мусею або Масею… – несподівано збунтувалася Марійка.

– Квит! Не буду! Присягаюся мамою!

Вони втекли тримаршевими сходами, прикрашеними сталінськими п’ятисвічниками ліхтарів, позначеними ще російськомовною табличкою:

Территория Киевского государственного музея.

Во времена Киевской Руси была центром древнего Киева.

Постановлением Правительства Украинской ССР

территория объявляется заповедной…

І щойно їхні маківки зникли за парапетом, Чорт нараз пристрасно втягнув чорними ніздрями повітря, улесливо схилився над нерухомою Катею і, жадібно поцілувавши нечутливу до його захоплень руку, прошепотів, задихаючись від глибокої поваги:

– Це ви? Моя Ясна пані! Це – ви!!!

* * *

– То де ж у вас випускний? – недовірливо мовив таксист, який чекав їх біля Андріївської церкви.

– Та розвели нас однокурсники, як останніх лошиць! – мимохідь збрехала Чуб.

– А ви знаєте, скільки вже на лічильнику нацокало? – загрозливо процідив той. – Більше сотні!

– Немає базару, ми все сплатимо! – Дарина жваво заспокоїла таксиста щедрою купюрою з Катиної сумки, додавши «на чай»: – Здачі не треба. Тільки швидше!

– Так куди тепер їдемо? – повеселішав таксист.

– На Бібиковський бульвар, – нервово пролосила Марійка.

– Куди?!

– Боже, як його… До Миколаївського університетського парку. До університету Святого Володимира. До червоного університету!

– На бульвар Шевченка? Ти що, не місцева? – гмикнув водій.

– Я – корінна киянка!

– Що ж ти навіть назв вулиць не знаєш?

– Просто занадто глибоко вдарилась у коріння! – ображено рикнула Марійка, і машина, загарчавши їй у відповідь, нарешті рушила з місця й помчала широкою Володимирською вулицею.

Вони обігнули півколо Софійської площі і, не послухавшись булави Богдана Хмельницького, що зневажливо відсилала їх назад, помчали на південь.

– А подругу свою ви де втратили?

Боже, до чого ж не до речі був зараз цей балакучий таксист!

– А це взагалі ваша справа?! – з невластивою їй безапеляційною агресією відрізала Ковальова. Їй було неприємно, що вона, виявивши легкодухість, покинула Катю, але нова заключна пригода, що наближалася з кожною секундою, розбурхувала й заводила її дедалі дужче.

– Та дістало її усе! – накинулася на водія Дарина. – І нас теж! А що, швидше не можна?

– Куди саме до парку? – скривджено буркнув шофер.

Повз них уже пропливав величезний підсвічений ліхтарями оперний театр. І Марійка мимохідь прочитала афішу над головним входом:

Драматичний балет «Демон».

У головній ролі Анатолій Хостікоєв

– До будинку Терещенка, – сказала вона.

– Та звідки я знаю, де ваш Терещенко живе! – озлобився раптом водій.

– А вулицю Терещенківську ви хоч знаєте? – парирувала Марійка. – До російського музею!

Вулиця, названа на честь дореволюційного мецената Миколи Артемовича, колекція картин якого лягла в основу Київського державного музею російського мистецтва, що містився нині в блакитному двоповерховому особняку брата колекціонера Федора, була порожня. Якщо не брати до уваги чепуристого Рєпіна в бронзовій краватці-метеликові, що стояв на гранітному п’єдесталі, нарочито виставивши одну ногу.

Водій від’їхав, і Марійка побачила, як він озирнувся, щоб подивитися на них, – і мав рацію: дівчата, що намірились о першій годині ночі ознайомитися з творчістю російських художників XIII—XX століть, викликали справедливу підозру.

– Дивися, тут виставка Васнецова, – ткнула вона в засклений стенд, який оберігав плакат із трьома знаменитими «Богатирями».

– Так Терещенко – музей? – Дарина не зволікаючи вибігла на ґанок і рішуче смикнула заґратовані двері, прикрашені двома дерев’яними левовими мордами.

Але двері не послухали її. І покосившись на чергову табличку «Охороняється державою, пошкодження карається законом», Чуб безглуздо застрибала по сходинках, не знаючи, куди дівати надлишок бурхливої енергії, що поривалася до бою.

– Ну що за життя в нас? – голосно розсердилася вона. – Суцільні ребуси й каверзи. Чому не можна нічого нормально сказати? Обов’язково загадки загадувати!

– Може, вони хочуть, щоб ми на виставку сходили? – спробувала розгадати натяк Марійка.

– Гаразд, завтра сходимо, – люто скривилася Чуб.

Але чекати до завтра їй не довелось.

За мертвими вікнами першого поверху почувся оглушливий і зазивний дзвін розбитого скла. І, перш ніж Чуб устигла усвідомити, що, власне, робить, вона інстинктивно кинулася до вікон – занадто високих, аби можна було заглянути чи видертися туди, – і раптом, на очах остовпілої Марійки, підстрибнула і, знявшись у повітря, влетіла просто у вікно, розбиваючи скло держаком мітли, що несподівано опинилася біля неї під задом.

Завила перелякана сигналізація.

Чуб стрімголов укотилася до картинної зали і, не випускаючи держака з порізаних рук, підхопилася з підлоги, що бридко хруснула під її колінами битим склом.

Кімната виходила в короткий коридор, і, пробігаючи його, Дарина миттєво вбирала поглядом безлюдні зали обабіч неї, що за секунду закінчились останньою – тупиковою, де на високій стіні гордовито височіли велетенські «Богатирі».

А біля них із занесеним над головою ножем завмерла висока й темна постать-шептун.

– …уражаю навіки, не повстати, не зібрати з… – безстатевий шепіт урвався.

Дарина кинулася до замовклої постаті, замахуючись мітлою і не маючи жодної миті на роздуми, в процесі яких вона б неодмінно дійшла висновку: дерев’яна палиця, якщо ти, звичайно, не Чак Норріс, – ніщо проти вмілого ножа.

Але постать чомусь розсудила інакше. І доки Чуб оббігала широку дерев’яну лавку, темна особа, легко перестрибнувши через лаву, метнулася до дверей у службові приміщення і зникла за ними довгою чорною тінню. Дарина встигла помітити лише, що тінь ця ставна та струнка, і її темне волосся зібране ззаду в «кінський» хвіст.

Вона кинулася до дверей, що поглинули злочинця, і безглуздо загрюкала в них, уже замкнених ізсередини.

Сирена горлала, «Богатирі» з розбитим склом, що обвалилося, ганебно закликали на допомогу міліцію.

Чуб зацьковано рвонула до вікна і, дивом упоравшись із неймовірними старовинними клямками, випала на асфальт недоладною купою ганчір’я.

– Дари-и-но!!! – підбігла до скривавленої подруги Марійка.

– Швидше. Міліція, – прохрипіла зломниця, яка пошкодила вікна, що охороняються законом.

– Не встигнемо, – приречено заплакала Ковальова, судомно намагаючись звести її на ноги.

«Ускочили! – подумала Чуб. – Як безглуздо…»

– Ой, Дарино! – знову закричала Марійка, очманіло витріщаючись кудись угору.

І, простеживши за її поглядом, Дарина побачила, як із вікна музею вилітає забута нею на підлозі двірницька мітла.

* * *

Найдивовижнішим у цьому було те, що нічого дивного в цьому не було.

І щойно Марійка, яка сиділа на держаку перед Чуб, мов на рамі велосипеда, побачила, що земля повільно відділяється від її підошов, як зрозуміла: політ – це напрочуд знайоме відчуття!

Раніше, обгризаючи в незліченний раз розділ, присвячений безумним піднебесним піке обожнюваної Маргарити Миколаївни, вона боязко вражалася про себе: «Як це, мабуть, страшно – літати!»

Але зараз, дивлячись із двохсотметрової висоти на темні дахи будинків, відчувала тільки спокій, немов усе раптом одразу стало на свої місця, й незбагненна загадка Сфінкса роз’яснилася за допомогою простої короткої відповіді – «Людина».

З’ясувалося, що коли твої ноги здіймаються над асфальтом, а тіло перестає бути обтяжливим та вимогливим і стає невагомим, ніби зітканим із повітря, то, приголомшений, ти раптом розумієш, що вже робив це раніше тисячу разів! І в цьому щасті немає нічого нового!

Ти відчував те ж саме, літаючи уві сні і безтурботно кружляючи над Містом, яке лежить під тобою. Ти вже бачив ці дахи й відчував спокій і пружність неба!

Просто не знав, що це можливо насправді!

«Слухайте, я відчуваю те саме, що й ви! – подумки звернулася вона до тих, хто спав зараз під принишклими шиферними, залізними, кам’яними дахами. – І недаремно одним із підступних запитань інквізиції було таке: «А чи літаєте ви уві сні?» Ось доказ! Це можливо! Інакше чому тисячам тисяч жінок споконвіку сниться один і той самий летючий сон…»

Утім, Марійка вже й не потребувала ніяких доказів.

Вона летіла!

* * *

А Катя падала. Із занебесної висоти, що не мала ні кінця, ні початку, – так довго, що вона вже перестала боятись і прокинулася, так і не встигнувши досягти дна.

Її будильник мовчки свідчив про те, що настає світанок. Катя лежала посеред ліжка у розірваному костюмі та брудному взутті, натягнувши на плечі зім’яте покривало. У бік врізалося тверде й дошкульне, і, підвівшись, вона витягла з кишені брюк великий довгий ключ із котячою головою.

Книга. Пожежа. Марійка. Дарина. Лисі Гори. Непритомність.

А потім вони притягли її додому й кинули, наче пакунок із брудною білизною, навіть не спромігшись зняти з неї черевики.

– Чорт! – гидливо вилаялася вона за всіма пунктами відразу.

– Що накажете, пані? – промекав догідливий голосок.

Катя блискавично підхопилася, притискаючи покривало до грудей.

У двері спальні вскочив хтось чорний, волохатий, брудний.

«Злодій! Нацмен! Голий! Зґвалтує!»

– Не підходь! – страшно заволала вона і, дотримуючись принципу: «Кращий спосіб захисту – напад!», кинулася на нього сама і щосили відкинула потворну волохату голову прекрасним хуком у щелепу.

Чорний хруснув і відлетів до стіни.

– Стій! – стала в стійку Катя, прикриваючи грізне підборіддя двома націленими на супротивника кулаками.

А в голові промайнула несуттєва думка про те, що сьогодні шосте і поєдинок у клубі, й треба попередити, щоб її викреслили зі списків, – не до того.

Нацмен заворушився.

Пискнув, скривджено подивився на Катю й сиротливо виплюнув із рота вибитий зуб.

– Чим я ваш плогнівив, хажяйко? – слізно прошепелявив він і поповз до неї.

– Іди геть! – закричала вона, заплигуючи на ліжко і загрозливо хвицаючи повітря ногою з важким каблуком.

– Куди накашете, хажяйко? – приречено простогнав беззубий. Діставшись рачки її ліжка, він улесливо поцілував край простирадла, поглядаючи на Катю знизу вгору покірним поглядом, який свідчив, що він на все згодний.

– До чорта! – істерично вискнула вона.

Чорний сів на зад і здивовано втупився в неї абсолютно круглими очима.

– Мені… – розгублено ткнув він волохатим пальцем у такі ж волохаті груди. – Піти… – Брудний палець описав півколо і знов уткнувся в зарослу шерстю грудну клітку. – До чолта? Плобаште, не зрозумів, хажяйко. Ви накажуєте мені пошлати шамого шебе?

– Іди до чортової бабусі! – завищала Катерина.

– А! – зрадів волохатий. – Ви накажуєте мені жлітати до моєї бабусі? У справі? Чи так, по-лодинному, пловідати?

– Линяй!!!

– Шлухаюсь! – козирнув той, приймаючи позу низького старту. І Катя побачила, як над його ворсистим задом злетів справжнісінький хвіст із брудною китичкою на кінці.

– Стій! – невпевнено скомандувала вона. – Я, здається, зрозуміла.

Чорний – чергова підстава К Д.!

Голий виродок із хвостом – занадто волохатий навіть для нацмена. Хоча за своє нелегке життя Катя надивилася на чоловіків із волохатою спиною, пальцями й навіть вухами, такого, слід було визнати, можна було знайти тільки в кунсткамері!

– Хто ти такий? – грізно запитала вона, заздалегідь передчуваючи відповідь.

Виродок із готовністю схопився на ноги і схилився перед нею в карикатурно низькому поклоні:

– Чолт, – лоблю жа відьом усю чолнову лоботу!

– Я чомусь так і подумала, – саркастично ошкірилася Катерина. – йди-но за мною…

Катя з гідністю спустилася з ліжка і пройшла до вітальні, де в низькорослій різьбленій шафі стояли її книги. Витягнувши з полиці подарунковий примірник книги рекордів Гіннеса, Катя знайшла за змістом потрібний розділ «Тілесні феномени» і переможно зачитала:

– «Найволохатіша жінка Джулія Пастрана була цілком укрита волоссям, окрім очей». «У журналі “Сайнтіфік Амерікен” було описано 12-річного хлопчика з Таїланду, в якого був хвіст завдовжки майже 30 сантиметрів. У старовинних книгах часто згадуються дорослі чоловіки та жінки з хвостами. У наш час їх видаляють одразу після народження». І до речі, «коли дитина чхала або кашляла, її хвіст виляв або скручувався». Ясно?

– Ні.

– Те, що раніше вважали відьмами та чортами, – звичайний генетичний брак! Так і передай своєму К. Д.!

– Але я чолт! – зніяковіло пробелькотав «генетичний брак» (мабуть, до фізичного звиродніння тут приплюсовувалася ще й класична шизофренія). – Даний в ушлужіння вам тльом, поки одна іж ваш не штане іштинною Києвичею.

– Одна з нас? – мимоволі перепитала Дображанська. – А інших відпустять?!

– Так, – підтвердив шизофренік. І Катине серце здригнулося нежданою надією.

На жаль, абсолютно ілюзорною.

– Але іж моїх ошобиштих джелел мені відомо, що нею будете саме ви! – переконано закінчив кудлатий.

– Чорт! – заричала Катя.

– Та тут я! – нервово підстрибнув він.

– Ну чому, чому саме я? – простогнала вона тоскно.

– Тому що ви – клаща! – відповів він із непідробною впевненістю в голосі.

Катя сумно посміхнулася: це вона знала без нього!

Але, хоч як дивно, зараз свята віра божевільного (а отже, і хазяїна, що прислав його) в її безперечну перевагу несподівано полестила їй.

За зниклу добу Катина впевненість у собі страшенно похитнулася: «Синя панчоха» в одязі з Троєщинського ринку та безголова тінейджерка-переросток – два людські види, яких вона ніколи не вважала за людей, – діяли й міркували значно швидше за неї.