Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 31 страниц)

Ця думка прийшла до неї не одна, а під руку з питанням, заданим Василині Андріївні на Старокиївській горі, й не занадто ввічливою відповіддю історички з розряду «Чому? – Бо кінчається на “у”»!

«Та тому, що це й так усі знають!»

Але зараз Марійка зрозуміла: фраза, що здавалася на перший погляд лише нудотною спробою відмахнутися, була вичерпною й геніально логічною. Таємниця, яку знають усі, нікому не цікава. Прописна істина – занадто нудна! Ми звикли, що справжню правду ховають од нас, накладаючи на неї заборони й вішаючи таблички «Небезпечно для життя». Але ні зараз, ні до революції, ні за радянської влади ніхто не приховував, що Київ – Столиця відьом, і Лисі Гори спокійнісінько перелічувалися в довідниках і путівниках. Саме тому кияни про це якось не замислювалися, – навіщо думати про те, що й так усі знають?

– Що з тобою?

Ковальова підвела очі.

У дверях стояла посвіжіла й порожевіла Дарина Чуб, енергійно розплутуючи стразово-бісерні джунглі на своїй шиї.

– Ну що ти так на мене дивишся? – незадоволено спитала вона у Марійки, що втупилась у її груди важким незмигним поглядом. – Знову щось собі придумала?! Перехрестись! Завтра підеш до бібліотеки, й гайда до свого Врубеля…

– Звідки в тебе ЦЕ? – хрипко мовила Марійка, вказуючи несамовитим пальцем на Даринині груди, де виблискувала мокра луската змія, що вчепилася золотими зубами у власний хвіст.

– А, подобається? – розквітла Дарина. – Це мені, між іншим, твій Демон подарував. Іще в центрі. Супер-річ!

Марійка раптом норовливо повела плечима, з силою відкинула словник на канапу і з викликом розстебнула скромний комір смугастої татової сорочки.

– Звідки у тебе це? – вискнула Дарка.

– Він подарував! Він подарував мені такий самий ланцюг! Сказав, що на щастя. Просив не знімати!

– І мене просив… Так він що? – здивувалася до глибини душі Землепотрясна. – Він залицявся до нас обох? Він із двома одночасно?!

– Ні, – недобре оскірилася Марійка. – З трьома! – Вона звитяжно витягнула з кишені джинсів третій ланцюг, який мирно дрімав у кишені її брюк. – Оце було на Каті! Вона випадково його зірвала, коли непритомніла. Тоді, на горі…

– Але Катя бачила його всього один раз! У «Центрі…»!

– І уві сні, – зі значенням додала Ковальова. – Коли була Емілією Праховою!

– Виходить, він клеїв нас трьох! – завищала Дарина.

– Ні, виходить зовсім інше. Перш ніж зайти до Килини, він видав ланцюг кожній із нас!

– Чому ти мені відразу не сказала?! – вискнула Чуб.

– Що? Хіба мало однакових прикрас?! – зло переспівала її Марійка. – Я лиш подумала, що позаяк у Каті така сама, то, напевно, він дорогий, а він говорив, ланцюг – дешевий.

– Дешевий! – вискнула Дарина, явно маючи на увазі не ланцюг. – Та не піду я нікуди! На біса потрібно?! – Дівчина ледве не плакала від образи. – Баболюб кінчений – що бачу, те кадрю… Ну, Катя, зрозуміло, – тут у будь-кого щелепа відвисне. Але ти! Ти! Ти тоді взагалі міль була! У нього цих змій – як гною… І бабів, мабуть, стільки ж!

– Наречені Змія! – істерично прорекла Марійка, хапаючись за горло. – Усе сходиться! Я, справді, не вірила… Хіба стали б вони через якийсь безглуздий скарб приносити в жертву трьох людей?!

– Та людей не те що за скарб – за пляшку вбивають, – відмахнулася Дарина. Дуже ображена, вона стягла із шиї ланцюг і зашморгала засмученим носом.

– Хто? – скрикнула Марійка. – П’яниці, злочинці, відморозки! Але не Києвиці! Сам факт, що «страшний обряд» у книзі Києвиць включає жертвопринесення самої Києвиці, свідчить: це щось надзвичайне, щось «неможливе», екстраординарне! Я і Миру це хотіла сказати. Але якраз Катя подзвонила, потім ти, потім Кока, Мир розповів про Митю. І я вирішила, що помилилася, перемудрувала.

– Це з тобою буває, – похмуро погодилася Чуб.

– Слухай! – зупинила її Марійка. – Тільки не перебивай мене хоч раз у житті – це важливо! У це важко повірити, хоч це всі знають. Але це як «Здрастуйте», яке всі говорять, але ніхто не замислюється, що це не вітання, а побажання здоров’я.

– Так, – замислилася Дарина, – я теж якось не замислювалася. Хоча це, напевно, всі знають. Але воно ж застаріло.

– Саме так, – схопилася за слово, що прозвучало, Марійка. – Застаріло! Тисячу років усі, починаючи з Дмитра Ростовського і закінчуючи імператором Олександром II, називали Київ руським Єрусалимом.

– Через те, що тут Русь хрестили? – напружилася Чуб.

– Звідси приказка «Язик до Києва доведе». Київ був Меккою! – замоноложила Марійка. – Сюди приїздили і йшли пішки тисячі паломників, од селян до царів! Побачити Місто, де народилася віра, було для багатьох метою їхнього життя! У рік Лавра приймала сто тисяч паломників, тоді як у самому Києві жило всього двадцять. Київська Лавра заробляла мільйони! Не мільйон, а саме мільйони рублів, у той час коли обід коштував 16 копійок. Кожна вулиця вела до церкви. Місто складалося із суцільних церков. Вони були на кожному кроці, при всіх лікарнях, вокзалах, кладовищах, гімназіях, університетах. Ось там, – розпалившись, замахала вона руками в різні боки, – поряд, на Львівській площі, – Стрітення Господнього, тут, недалеко від Золотих воріт, – Георгіївська, на горі Хоревиці – Троїцька, на Щекавиці – Всіхсвятительська, на Старокиївській – Десятинна, на Десятинній – Трьохсвятительська й Оникія святого. При першій гімназії – Миколи Миркілійского, при другій – Олександра Невського, при університеті – Володимирська училищна…

– Ого! – щиро здивувалася Чуб. – Навіщо стільки?

– Київ називали азбукою православ’я, батьківщиною і колискою віри, духовною Столицею держави! – з пафосом мовила Ковальова. – Тобі не здається це дивним?

– Звичайно, здається, – з сумнівом погодилася Дарина, що завжди пасувала перед серйозними академічними знаннями. – Я й не думала, що це було так круто!

– Я не про те! – обірвала її студентка. – Тобі не здається дивним, що Місто, визнане Столицею віри, було одночасно й визнаною Столицею відьом?

– У-у-у-у… – здивовано видала Чуб. – Але чому? І чому про це ніде не написано?

– Тому, – врочисто мовила Марійка, – що це й так усі знають! І цей парадокс застарів на сотню років. Церкви знесено, і до Києва більше не їздять паломники. І на Купала не влаштовують карнавального ходу відьом по Хрещатику, щоб притягнути туристів. А з приводу першого «чому» я просто перелічу тобі факти, й ти даси відповідь на нього сама! Нумо, загинай пальці.

Чуб невпевнено виставила вперед заготовлену руку.

– Найдавніша легенда Києва свідчить, що один із трьох братів – князь Кий – переміг Змія, що мешкав у цих краях, після чого заснував тут Місто. Це раз, – почала рахунок Марійка.

Дарина мовчки загнула великий палець.

– Два – билини розповідають, що під час правління князя Володимира Красне Сонечко Змій з’явився тут знову. Він викрадав жінок собі в дружини і вкрав племінницю князя Забаву Путятичну. Тоді його переміг один із трьох богатирів!

Дарина покірно загнула вказівний.

– Ну а по-третє, і це вже не міфи, а реальні історичні факти: літописи про жіночі обряди за участю змієподібного ящера підтверджуються археологічними розкопками – ритуальними амулетами і оберегами із зображенням Змія. – Марійка значущо затрясла своєю змією. – В Середньовіччі люди поклонялися йому! Але і в XIX столітті киян переслідував страх перед змієм, що мешкав нібито під церквою в Кирилівських печерах. Ось у Макарова! – Вона замружила очі і заторохтіла напам’ять: «Більшість киян XIX століття вірили в історичність великих змієборців і в існування самого змія-людоїда. Досить було київським хлопчиськам знайти двох удавів (в усякому разі, так свідчила офіційна версія), що втекли з цирку і задубіли від холоду, як у місті почалася паніка». Так чому ж, – різко підвела вона повіки, – Столицею віри стала Столиця слов’янських відьом? І чому вони мешкають саме тут? Не в Москві, не в Пітері, не в Кишиневі, а саме в Києві?

– Чому? – безпорадно повторила Дарина, тримаючи перед собою кулак із жалюгідно випнутим, несвідомим мізинцем.

– Тому що відьми завжди там, де Диявол! Недаремно захисником Києва вибрано Архангела Михаїла, майбутнього переможця Сатани!

– Сатани?

– Сатани. Демона. Воланда. Вельзевула. Люцифера. Змія! Марійка стрімко метнулася до чорного бюро й поспішно накреслила на чотирикутничку паперу якусь схему.

Чуб очманіло витріщила очі.

– Дивися, – затрясла збудженим папірцем Ковальова. – Змій проповзає через усю історію Києва починаючи з дня його заснування! А церкви завжди будують на тому місці, де треба перекрити зло. І знадобилося двісті церков і тисячі святинь у них, аби втримати його під землею. Але церкви розібрали, висадили в повітря, знесли, і Місто втратило колишню силу.

– А змій що, з’являється раз на тисячу років? Як у кіно? Ти що, – дійшло нарешті до Дарини, – хочеш сказати, він був насправді?

– Не був. А є, – спростувала та. – І ти сама сказала, в ніч на Івана Купала змії набувають сили…

– А ти говорила, – нервово відбилася Чуб, – що змії-жеретії – це наша прадавня пам’ять про динозаврів! Ні, – схвильовано перепитала вона, – ти що, справді віриш, що сьогодні вночі з-під землі вилізе дракон із трьома головами?

– Звичайно, ні, – образилася Марійка. – Я кажу про те, що Демон, Диявол, Мефістофель, Мара або, як називали його в Україні, Вогняний Змій справді існує. І він не абстрактне зло. Він…

– Ну, ні-і! – зрозуміла її натяк Чуб. – Може, Ян і сволота, але він звичайний хлопець! Із двома руками, ногами і, зауваж, усього однією рудою головою!

– У якому розумінні рудою? – оступилася Марійка.

– У прямому, – бовкнула Дарина. – Чи він, по-твоєму, брюнет?

– Звичайно, брюнет, – не зрозуміла її сарказму та. – З чорним волоссям, чорними очима…

– Стривай, стривай, – задихнулася від раптової надії Землепотрясна. – Так, може, це взагалі не він? Не він тебе замолоджував? Мій Ян – рудий-прерудий! І очі світлі! Ми говоримо про зовсім різних людей!

– І ці різні люди подарували нам одні й ті самі ланцюги? Так не буває! Ні! Я прийшла в «Центра»… – спробувала розплутати вузол Ковальова.

– Після мене й Каті, – активно підтримала її в цьому намірі Чуб.

– І біля дверей Килини сидів хлопець.

– Так, сидів.

– Молодий.

– Так, молодий.

– І на руці каблучка, з великим блакитним каменем.

– Так, із блакитним… – насторожено спохмурніла Дарина.

– Він читав книжку «Майстер і Маргарита»!

– Так, – очманіла Чуб.

– І був брюнет.

– Ні! Рудий. Стривай! А Катя казала, що взагалі блондин… І впевнено так, як оце ти зараз. – Дарина несамовито труснула білими косами. – Брюнет, рудий, блондин. І всі в одному місці!

– У нього три голови – три іпостасі одночасно! Змій із трьома головами! «Він один у трьох особах, і він – обман»! – схопила Марійка з канапи щоденник Мира і підсунула його подрузі під ніс. – Читай! «Він є». «Я знаю його в обличчя». «Він допомагав мені… і він обернув моє золото на череп’я». Це він змусив його піти до Килини, а потім убив її! Він, а не Мир. Він обіцяв Миру скарб, а сам використовував його!

– Це неможливо, – мовила Чуб, не вірячи. – Якби Ян хотів, він міг убити нас уже тисячу разів.

– Йому немає потреби вбивати нас, – раптом видихалась і згасла Марійка. – Для здійснення обряду йому потрібна була тільки одна. Він бачив, як ми займали чергу одна за одною, спілкувався з кожною з нас і знав, що спадкоємиці Килини будуть безсилі перешкодити йому «повернути колишню владу».

– Колишню владу?

– Колись давно, ще до заснування Києва, ця земля належала йому.

– Та коли це було!

– Правильно. Він так і сказав: «Мої предки жили в Києві ще до заснування Київської Русі».

– І навіщо він утелющив нам ці ланцюги?

– А навіщо на людей одягають ланцюги, – щоб вони стали рабами. Він не знав, яка з трьох увійде до Килини першою, й тому заздалегідь скував усіх трьох. Він скував щось усередині нас…

– Що?

– Силу.

– Коли так, значить, не такі вже ми й безсилі, – похмуро зауважила Землепотрясна.

Вона неприязно втупилася у свою змію, тяжко роздумуючи: брязнути її об підлогу, чи поки що не варто? – і прислухаючись до себе: всередині не відбувалося ніяких сильних змін. Там, як і раніше, були тільки порожнеча, розчарування та безмовна надія, яка стояла збоку, на те, що Марійка дуже помиляється, і Ян – усього лише Ян, а його подарунок – просто подарунок.

Але виходило, що помилятися – ще гірше! І якщо Марійка – насправді дальтонічка, не здатна відрізнити рудого від брюнета, то Ян – не страшний і грізний Демон, а явний і мерзенний баболюб, і Дарина не трагічна жертва, а тривіальна і кінчена дурка!

– Він якось назвав її. Ур… Урус… Убрус… – спробувала згадати вона.

– Святий Убрус – рушник, на якому відбилось обличчя Христа. Нерукотворний образ! – буркнула майбутній історик.

– Значить, по-іншому…

Марійка теж зняла свою змію-ланцюг і насторожено оглянула її з усіх боків, немов побоюючись, що та оживе й укусить її – щоб помститися за викриття.

– Але позаяк йому немає потреби нас убивати, чому ми помремо сьогодні? – незадоволено поцікавилася Землепотрясна

– Ми не помремо, – безрадісно сказала Ковальова. – Просто Килина була справжньою Києвицею. І, передавши свою силу нам, не сумнівалась: її спадкоємиці кинуться захищати Місто. І знала: досить нам стати на ці шляхи, ми загинемо, адже ми нічого не знаємо і не вміємо. Вона судила по собі й не могла навіть припустити, що ми можемо просто залишитись осторонь.

– Ти хочеш сказати, – з цікавістю підхопила здогадку Дарина, – що коли ми ні в що не втручатимемось і не знімемо його ланцюги, то нічого з нами не станеться? Ну й гаразд… – Вона швидко начепила змію назад, відчувши при цьому не приємне і не героїчне полегшення. Потім злостиво скинула з крісла свій парадний одяг і вмостилася туди, врочисто посадовивши на коліна Ізиду Пуфик, із виглядом людини, що твердо намірилася провести вечір удома біля каміна, скорившись власному сумнівному «Я».

– Врешті-решт, – знервовано виправдалася вона, – світ і так належить Дияволові. Так у Біблії написано. Хіба ні? «Ось іде Князь світу цього, і я не маю від нього нічого».

– Так, – пригнічено погодилася Марійка.

– Так чого тоді сіпатися?

– Логічно…

Розділ двадцять четвертий,
у якому Марійка розчаровується в лицарях

Купало – у східнослов’янській міфології головний персонаж свята літнього сонцестояння.

Міфологічний словник

Пуфик вітально нявкнула.

Із дверей безперильного балкона вийшла білявка Беладонна, очевидно, повернулась із прогулянки по карнизах. У зубах вона несла щось, спочатку сприйняте Марійкою за мишу, яку порядні кішки приносять, спіймавши, своїм улюбленим хазяям. Але «щось» виявилося невідомою Ковальовій рослиною, зім’ятою, зеленуватою й непривабливою, і підносити її кішка їм не захотіла.

Випустивши здобич із рота, Беладонна раптом осатаніло заричала, розпушивши хвоста, що піднявся олівцем, за два стрибки перенеслася на камінну полицю і з ходу заїхала по бандитській морді Бегемота обуреною пазуристою лапою. За секунду кішка й кіт сплелися в стрімкий чорно-білий клубок. Клубок звалився з полиці на підлогу, розпався, зашипів і зчепився знову.

Марійка перелякано забігала навколо, боячись сунути руку в котячий тайфун, що гарчав і дряпався. Чуб, скинувши з колін Ізиду Пуфик, яка залишилася абсолютно байдужою, метнулася до столу, де стояла третя, не використана ніким Марійчина пляшка кока-коли.

Але згодилась і вона. Коричнева вода, що розігрілася за день, із шипінням вирвалася з шийки, забризкуючи все навкруги, і Чуб гидливо направила на звірів, які билися, липкий і неконтрольований потік пористої піни.

Бегемот тут же відскочив, зневажливо обтрусився всім тілом і, зло огризнувшись жовтими іклами, помчав на балкон. Схожа на мокру курку Беладонна запирхала, незадоволено й безуспішно лизнула опалий жовтий бік, але несподівано вигнула трикутником спину й істерично завила, дивлячись поверх каміна і притискуючи вуха.

Пуфик стрибнула на спинку крісла і, боязко пригинаючись, витягнула перелякану шию в бік блакитної «візантійки».

– Боже, дивися, фреска! – скрикнула Марійка.

– Ну, фреска. Вона завжди тут висіла… – почала Дарина. Але не договорила.

Тепер, коли камінна полиця була порожня, Чуб побачила: коромисло терезів у руках напівстертої дами стоїть практично перпендикулярно, і їхня нижня чаша упирається в край картини.

– Що це означає? – розлючено вчепилась у свій ніс вона.

– Вона набула влади! – глухо зашипіла Беладонна.

– Вона? – ткнула Дарина пальцем у блакитну «візантійку».

– Та, що була з вами! Третя! Сила в ній!!!

– Сила? – розгублено повторила за нею Дарина. – В Каті? Мамо, вона ж зірвала змію… – зрозуміла вона. – І їй відразу почали снитися ці сни! І Бегемот її слухається. І Чорт! Бачите, бачите?! – застрибала Чуб. – Я хоч скільки чортихаюся – нічого. І будинок! Пам’ятаєте про конкурентів, які рухнули? Про «зруйную в’язницю власними руками»? Сьогодні розвалився будинок на Оболоні! Ян недаремно натякав. Це вона! І Мира вона не випадково збила! Вона відчувала, хто він. Вона набула справжньої влади! Вона дійсно стала справжньою Києвицею!

– Але треба якось знайти її, попередити, – захвилювалася Марійка.

– Пізно. Вона не захоче слухати вас! – виблискувала очима Беладонна.

– А Диявол? Змій? – блідо спитала студентка.

– Він буде з нею. А вона з ним…

– І що це означає? – сіпнулася Дарина.

– Це означає, – сказала Беладонна, ретельно вимовляючи кожен склад, – що сьогодні вночі загине Місто!

– Наше? – безглуздо перепитала Марійка.

– І ми? – безглуздо уточнила Дарина.

Кішка повернулася до принесеної нею рослини й неприязно струсонула спочатку передньою, потім задньою лапою, що котячою мовою жестів означало найвищу міру зневаги.

– Це щитник, – муркнула вона. – Я знайшла вам. Але пізно.

– ЩиТНиК? Це?! – Дарина, схилившись над непривабливою зеленою рослиною, зіщулилася так, ніби стала раптом безнадійно сліпою та короткозорою. – Це папороть?! Справжня? Але вона цвіте тільки опівночі! Одну секунду! А зараз…

– Нісенітниця! – пирхнула кішка. – Папороть – не будильник! Вона цвіте, коли дозріє… А зав’язується в дні сонцестояння.

– Але сонцестояння – сьогодні, на Купала! Так написано в книзі! – спростувала Дарина.

А Марійка кинулася до перекидного календаря на бюро довести безграмотній кішці їх правоту з цифрами в руках.

– «6 липня. Захід сонця 21.10. Тривалість дня 16.15», – прочитала вона і здивувалася, перейшовши на попередні сторінки: – Слухай, і справді не сьогодні! Найдовші дні в червні! 21-го і 22-го тривалість 16.27. Може, зі стилями наплутали… Чи у наших предків не було секундоміра, і вони визначили приблизно. Трохи помилилися.

– І за тисячу років ніхто не додумався їх поправити? – застогнала Землепотрясна. – Чорт, нікому вірити не можна!

Ніколи не зрозумієш, де у вас казка, а де історія. Усі твої історики – лохи! І ти теж! Це у вас називається наука!

– Зжуйте щитник, – похмуро запропонувала Беладонна. – Тільки це вам не допоможе.

Пуфик жалібно занявчала, притискаючись до Дарининих ніг.

– Ось тобі й кінець світу о 21.10! – заплакала в унісон із нею Дарина. – Одна радість, я його таки побачу! Тільки я – не Арнольд Шварценеґґер. А Диявол – не Робін Танні…

– Щоб перемогти його, треба бути справжнім богатирем. Муромцем, – сумно закінчила Марійка, подумки оплакуючи свою погибель у розквіті літ.

– Що-що? – Чуб жахливо скривилася, судомно торкнулася свого носа і, зробивши божевільне коло очима, схопилася з місця: – Не пхикай, Пуфику, матуся всіх урятує! Збирайся, Масяню! Швидше! Та папірці, папірці свої не забудь! Ту, про воскресіння з праху…

– Навіщо? – остовпіла Марійка й раптом зворушено зрозуміла неймовірний намір Дарини. – Ти хочеш воскресити Іллю?! О Боже! Ні!

– Так! – відчайдушно сказала Чуб. – Я дупою відчуваю – все вийде! Позаяк вже ми до минулого ввійшли… Довірся мені! Та й що нам іще залишається?! Тут або пан, або пропав! – Дарина розлючено схопилася за мітлу з двома сідлами.

І Марійці не залишалося нічого, крім як довіритися Дарининій дупі.

* * *

Проїжджаючи парадний вхід Свято-Печерської лаври, на воротях якого ще сьогодні вранці знайшли мертвого Миколу Петровича, Марійка відчула миттєвий напад тупого болю.

Ворота зникли за поворотом, але в підшлунковій залишився неприємний, несформульований осад – відчуття якоїсь прихованої неправильності того, що відбувається, народжене, втім, цілком можливо, невигубною гіркотою розжованого і сяк-так проковтнутого щитника, вживаючи який Марійка відчувала себе повною ідіоткою.

Мопед пригальмував біля воріт до ближніх печер. Наїзниці спішилися. Дарина хутчіше, Марійка дратівливо повільно.

– Де Ілля лежить? – діловито спитала Чуб, спираючись на мітлу. – Ти знаєш?

– Не можна йти до Лаври з мітлою, – дивлячись на неї спідлоба, відповіла Марійка.

– А що, я її тут покину? Поцуплять же!

– Не можна. Це Лавра!

І тієї ж миті несформульована й гірка неправильність стала усвідомленою й тому ще неприємнішою.

Не можна прибивати людей на Святу Браму! Не можна йти з відьмацькою мітлою на Святу землю! Не можна воскрешати чаклунськими закляттями мощі преподобного…

Не можна – і все!

Погано. Нехай навіть загине Місто!

– Ходімо! Не гальмуй.

Не чекаючи її, Дарина попрямувала в бік воріт бадьорою пружинистою ходою.

– Мамо, що мені робити? Що мені робити, мамо? – несамовито прошепотіла про себе Марійка. – Скажіть…»

Вона інстинктивно відстрибнула вбік, закричавши.

Порівнявшись із білими ворітьми, Чуб раптом відсахнулася назад, мовби ошпарена окропом, із криком хапаючись за чоло обома руками.

Мітла зі стуком упала на асфальт.

Дарина вила, нахиливши голову:

– и-и-и-и-и-и-и-и-и!

– Що? Що? – кинулася до неї напарниця, намагаючись заглянути тій в обличчя.

– Пече! Обпекло… – промимрила та, хворобливо гаркавлячи. Вона злегка розсунула долоні, і в щілині, що утворилася, Марійка побачила червоно-рожеву смужку її лоба.

Лоб був обпечений! Ошпарений!

Позначений розжареним клеймом: ВІДЬМА!

«Ні!»

Боячись повірити, Марійка істерично подивилася на дорогу в печери, що бігла вниз, доступну й відкриту всім бажаючим, намагаючись розгледіти там невидиму й непереборну перешкоду, поставлену лише для них.

Зачекавши, вона рушила туди, виставивши руку з переляканим вказівним пальцем.

– Стій! – гірко гаркнула Чуб. – Не потрібно! Третє правило дідуся пам’ятаєш? У мого дідуся, в книжці? Відьма не може ввійти до церкви!

– Але ми не відьми, ми – Києвиці… – розгублено пробубоніла Ковальова.

– Ні, Марійко, відьми, – жалібно проскиглила Дарина, як і раніше, упираючись у долоні чолом. – Усе. Нам туди шлях заборонений.

– «Моє Місто – не подарунок вам, а прокляття! Ви помрете перш, ніж ряба стане любою, а біль згорить у вогні, бо ваш порятунок лежить там, куди вам немає вороття…», – згадала Марійка слово в слово.

І неприємний осад піднявся й затопив нутро по самі груди.

Вони були – поганими. Поганими, й усе, хоч що б вони там собі напридумували! І бути поганими було дуже неприємно.

– «Бо той, хто стоїть між пітьмою та світлом, не може належати ні світлу, ні пітьмі», – закінчила Ковальова.

– Та-ак, – підвела сумний підсумок Чуб. Вона невпевнено памацала свого лоба і навіть спробувала його нахмурити, але тут же хворобливо ойкнула: – Боляче! Що в мене там?

– Увесь почервонів. – Марійка зняла рюкзак і, підпираючи коліном, вивудила з його надр маленьке люстерко.

Чуб похмуро оглянула своє обпалене чоло, почуваючи себе не так прокаженою, як підломленою неспростовним крахом свого прекрасного плану. Позаяк була з тих, хто, помираючи, думає зовсім не про свої страшні гріхи, а лише про те, як би відкрутитися й не померти.

– А ти казала, все вийде, – навіщось, мабуть, від безвиході, докорила їй Марійка.

Студентка поривчасто вирвала з кишені заготовлену шпаргалку із закляттям і відчайдушно зім’яла її в кулаці, шукаючи зацькованими очима урну.

– Знаєш, я часто плутаю передчуття своєї дупи з жаданням пригод на свою дупу, – покаянно визнала Землепотрясна. – А крім того, моя дупа – невиправна оптимістка. Так здорово все придумалося. Ось Муромець, ось закляття. Усе збіглося! – Вона акуратно торкнулася голови, що постраждала внаслідок невиправданого оптимізму протилежної частини тіла, і різко, нетерпляче махнула рукою, перебиваючи саму себе. – Стій, стій, стій! – учепившись у Марійчин кулак, Чуб почала нервово виколупувати з нього покарану шпору. – Подивися, там було ще щось! Про «зоровий образ». Можна воскресити людину за зоровим образом! Тобто за фотографією!

– Тільки Ілля Муромець забув знятися на «Кодак», – скорботно скривилася Ковальова.

– Картина, ти не розумієш, картина! – закричала Чуб, забуваючи враз про червоне і хворобливе тавро прокази на лобі. – Ось чому її намагалися знищити! За нею можна воскресити богатирів! Це ж не казки! Три богатирі були насправді!

– Існує версія, що були, – обтічно погодилася з нею Марійка.

– Плювати мені на ваші версії! Так сказав Васнецов! А йому я вірю. Він, сто відсотків, ходив у Лавру до свого Іллі!

Він писав його по-справжньому! Як Богоматір! Усе, я зараз же везу тебе до музею.

– А ти? – розгубилася Ковальова.

– А я – до Кирилівської!

– Навіщо?

– На те, що обряд ішов саме там! Там стоїть вівтар, біля якого його викликали. Там він жив, згідно з легендою. І, сто відсотків, повертати свою владу Ян прийде саме туди!

– Але Ян – не Ян, – заморгала очима Марійка.

– Але і не змій-жеретій – нормальна людина! Тобто не людина, але нормальний…

– Ти поранена!

– Я, звичайно, дівчинка уразлива, але тільки якщо впусти мене головою об підлогу! Усе інше я як-небудь переживу…

– Якщо ти підеш туди сама, то загинеш. Пророцтво збудеться!

– Ну і що? – прибрала національної пози руки в боки Чуб. – Воно так і так збудеться, що вже тепер? Пролетаріату нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів. А так просто я помирати не збираюся. Думаєш, я його боюся?! Та ніскілечки!

– Я – боюся! – закричала Марійка. – Я не зможу сама! Не покидай мене! Чому ми не можемо піти до музею разом?

– Тому, що інакше не встигнемо. – Дарина, примружившись, прискіпливо оглянула небо. – Треба розділитися.

– Але до дванадцятої ще сила-силенна часу, – палко засперечалася з нею Ковальова.

– Яка ж ти ще дитина, Марійко, – сумно посміхнулася Дарина Чуб. – Ти що, так і не в’їхала зі щитником? Це в казках усе починається о дванадцятій! А в реальному житті тільки Новий рік. Ніч, Марійко, починається тоді, коли стемніє… А темніти почне о 21.10. Дивися! – Чуб значущо показала на зблідле небо, – ще не сіре, але вже сутінкове, отож тому, хто дивився на нього, здавалось: у нього втомилися за день очі, – і констатувала: – Треба поспішати!

* * *

Проскочивши через територію Павловської лікарні, Дарина прикувала свій мопед до хвіртки. Вечоріло. Було ще видно, але світло вже набуло мертвотно і сірого відтінку помираючого. Самотня церква, що залишилася від найдавнішого монастиря Русі, здавалася безмовною й байдужою – непричетною ні до чого. І хоча Даринине відчуття реальності того, що відбувається, давно вже вичахло, сиротлива церква дванадцятого століття і «свій хлопець», що призначив їй зустріч о пів на дванадцяту біля входу до клубу, здалися їй зненацька занадто реальними, щоб їх боятись. І на мить вона злякалася, що тупо і з пафосом помилилася на їхній рахунок, і ніякого «Кінця світу» не буде! Тобто буде, але тільки по телевізору. І Змій, може, й жив тут за легендою, але Ян навряд чи живе в каналізації. І влада, замкнена в залитих бетоном печерах, як смерть Кощія в яйці, – така ж казка, як і сам Кощій.

А потім злякалася, що боялася даремно: Київ таки загине, і в неї є менше години, щоб зробити «те, не знаю що», здатне запобігти страшному неминучому…

А за секунду злякалася ще сильніше, бо хтось за її спиною уривчасто сказав:

– Не ходи туди!

Чуб різко обернулась і побачила Митю, що стояв за два кроки від неї.

– Що ти тут робиш? – ледве мовила вона, розгубившись від несподіванки і не розуміючи, як це він підійшов так нечутно?

– Не ходи туди, – повторив він. – Там вони.

Дарина мимохіть кинула погляд на «там» і, приголомшена, розтулила рота, бо водномить двері байдужливої церкви безшумно відхилились і, немов дочекавшись представлення Миті, звідти виринули двоє учасників: один у смугастій сорочці, інший – у червоній (!) вітрівці, одразу упізнані нею.

– Стійте! – бездумно закричала вона. – Як вас там! Кока! Олег!

Вони побігли до протилежного входу, що виходив на пагорб. Червона вітрівка промайнула за списами огорожі. Вони поспішали в печери. Чуб, швидко, але дбайливо уклавши свою мітлу вздовж лінії огорожі, помчала за ними. Митя – за нею. Але досить було їй порівнятися з відчиненими дверима, як Дарина миттю забула про сатанинське кодло покійного Мира і, розвернувшись на дев’яносто градусів, помчала туди.

Туди, де, обкреслена напівкруглим отвором, безбожно-червона підлога церкви горіла вогнями безлічі свічок!

І нестримно вбігши всередину, Дарина відразу побачила Катю.

– О, ні! – схлипнула Чуб.

Митя жалібно заскиглив за її спиною.

Катя лежала у вогняному трикутнику обличчям униз. Лежала страшливо акуратно, немов хтось намагався викласти її тіло певним малюнком. Її нерухомі, розкинуті навхрест руки і голі ноги в спортивних трусах, що майже упиралися кросівками в широку сходинку іконостасу, тонули в мінливій калюжі крові. Волосся, яке злиплося від крові, заліпило обличчя.

– Катю! – заволала Дарина нестямно. – Ні! Тільки не це!

І скрикнула знову, бо мертва Катя із зусиллям підвела важку голову від підлоги й подивилася на неї безглуздо-сліпим поглядом. Її обличчя було криваво-брудним.

– Боже, Катрусю, ти жива… – застогнала Дарина, кидаючись до неї і збиваючи черевиками свічки.

Голова Каті опала. Дарина опустилася колінами в Катину кров і, нагнувшись до землі, невміло поторсала її за плече. Митя плакав, як покинута дитина. Чуб поклала покірну руку на свою шию і, обхопивши Катю за талію, поставила її на коліна. Відчайдушним ривком стала на ноги, звалюючи на себе обм’якле тіло:

– Ходімо, Катрусю. Тут лікарня. Хоч якась, але все-таки… Катрусю, будь ласка… – Ноги ковзалися в крові.

Вони не пройшли ще й п’яти кроків, як Катя обм’якла і почала безвільно осідати на важкі коліна. Сповзла на підлогу. Дарина спробувала утримати її, але не змогла – лише дотягла до стіни на напівзігнутих напружених ногах і, притуливши, впала поруч із нею.

Катя застогнала, притискаючи слабкі руки до мокрого живота.

– Там рана? Не можеш іти? Боляче? – запобігливо спитала Чуб, хоча все це було зрозуміло й без слів.

Вона безнадійно примірялася поглядом, намагаючись подумки підвести високу Катю, але перекинути її через плече було неможливо через рану на животі. А на руках вона не донесла б її навіть до ґанку.

– Катрусенько, – підповзла вона до неї. – Зберися. Спробуй! – Вона з благанням доторкнулася до її руки.