Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 31 страниц)

Попри вагу велосипеда, що незручно нависала на ній, Марійка здригнулася беззвучним коротким смішком і ледве не впустила скручене колесо.

«І чому, – не без підстав здивувалася вона, – ніхто не розвісить на них таблички? Це ж наша національна пам’ятка! Усі знають, що Лиса Гора – в Києві. Але де вона і скільки їх насправді – до пуття не знає ніхто».

Останнє було не дивно.

За сотні років існування Міста літописні київські гори зазнали чимало реінкарнацій, і кожне нове життя дарувало їм нового власника, що давав своє ім’я, у великій кількості яких плуталися навіть професіонали. Маленьку гору, названу білявим Лисою, звали Дитинка, або Клинець. А велику, розташовану праворуч від Старокиївської, що відгороджувала яр із боку музею, – Хоревицею, на честь брата Кия – Хорива. І Замковою, в пам’ять побудованого на ній у чотирнадцятому столітті та зметеного через триста років величного воєводського замку, з підйомним мостом, що опускався через нинішній Андріївський узвіз на гору Уздихальницю. І Киселівкою на честь останнього воєводи Адама Киселя. І Флорівською, позаяк із іншого боку гори приліпився діючий досі Флорівський жіночий монастир, і на сірих дореволюційних фотографіях горду верхівку гори прикрашала його кладовищенська церква Троїцька. І якось іще…

І, природно, Лисою!

Та і яку з численних київських гір не обзивали Лисою хоч одного дня, якщо, як правильно про те говорила Марійка Дарині, тільки офіційно визнаних, їх налічувалося цілих чотири?

«Ні, точно треба таблички вішати, заразом би і написали, яка з них перша, а яка – друга? І як їх узагалі числити: за старшинством чи зліва направо?»

Озираючись на парочку, що сперечалася, Марійка врізалася в живіт якоїсь екскурсії і, злякано вибачившись, чи то впустила, чи то поклала на землю свій металобрухт і енергійно струснула затерплими руками.

– …Місто, назване на честь старшого брата, – Київ – столицю Давньої Русі та Матір міст руських! – зачула вона знайомий соковитий і самовпевнений голос, що подіяв на неї, як гра сопілкаря на щурів. – Згідно з однією із давніх київських легенд, князь Кий був не хто інший, як kuj – герой, який переміг змія, що мешкав у цих краях.

Обійшовши невеликий гай із зацікавлених спин, Марійка побачила Василину Андріївну, що височіла перед ними. Її великогабаритну фігуру безкомплексно обіймала сукня в червоних маках.

– Здобувши перемогу, Кий упріг змія в плуг і зорав землю. Із цих борозен виникли Дніпро, дніпровські пороги та вали вздовж Дніпра, що дістали назву Змієвали. Змієвали, що збереглися до наших днів, ми побачимо в кінці екскурсії. А тепер подивіться праворуч: перед вами лебедина пісня архітектора Растреллі. Єдина в Києві церква, в якої немає дзвонів. Підійдімо до неї ближче…

– Здрастуйте, Василино Андріївно, – виявила свою присутність студентка.

– Здрастуй, Ковальова. Зачіску нову зробила? Молодчина, – байдуже похвалила її викладачка.

Екскурсанти рушили у вказаному Васею напрямі. Порівнюючи крок із рішучою ходою Василини, Марійка задрібушила поруч із нею. У роті в неї перекочувалося цукерковою кулькою запитання, але задавати його суворій Васі вона не наважувалася.

– Хто, Ковальова, дивлячись на цю топографічну незрозумілу річ, – буркотливо мовила Василина Андріївна, охоплюючи поглядом непрезентабельну зелену галявину, заповнену ледачою суботньою публікою, що без особливого інтересу поглядала на металеві таблички, які пояснюють легендарне походження того чи іншого каменя або горба (котрі були колись частинами валу та рову легендарного Граду Кия), – скаже, що це унікальне своєрідне місце?! Я б порівняла Старокиївську гору із яйцеклітиною, з якої за дев’ять століть розвинувся не лише Київ, але й сама Київська Русь.

– Василино Андріївно, – наважилася нарешті Марійка, – можна вас запитати?

– Цікавишся, чому в Андріївської церкви немає дзвонів? – інтригуюче посміхнулася їй історичка.

– Ні, – відказала Марійка. – Я хотіла запитати, яка з чотирьох Лисих Гір Києва вважається другою?

– Ось що тебе цікавить, – розчаровано мовила Василина.

– Ви ж бо вже точно маєте це знати!

Але Вася не проковтнула її лестощі.

– Ні, не знаю, – відкинула невдалий комплімент вона. – Таке визначення ніде не згадується. А чому ти запитуєш?

– Загадку розгадую, – похнюпившись, пробубоніла Ковальова.

– Ну так скажи мені її всю цілком! – незадоволено наказала Василина, всім своїм виглядом демонструючи: студентка даремно відбирає в неї час.

– Приходьте на другу гору і не бійтеся: Василь не заподіє вам зла. – Марійка нервово підібгала живіт, чекаючи, що ця тарабарщина остаточно виведе сувору історичку з себе.

– Тоді це Чортова гора, під Володимирською гіркою, – безапеляційно заявила Василина і рушила геть.

– Стривайте. Стривайте! – Попри страх, що його викликала в неї шановна Василиса Премудра, який паралізував її, Марійка, проте, не могла відмовитися від такої важливої розгадки. – А при чому тут Василь?! І чому «не бійтеся»?

Екскурсантам (цього разу не іноземним, а братнього слов’янського розливу), схоже, набридло чекати свого поводиря, й вони підтягнулися до них, із цікавістю прислухаючись до останніх слів гіда.

– А справді, чому? Це ж цікаво! – підтримав Марійку один із них, і вона зі здивуванням упізнала в нім брюнета з татаро-монгольськими предками, що його вона зустріла в «Центрь Старокіевскаго колдовства».

– Тому, – незадоволено пояснила історичка, нудьгуючи очима, – що при хрещенні князь Володимир дістав ім’я Василь. І саме святі Володимир і Варвара вшановувалися в Києві, як гонителі відьом, головні борці з мракобіссям. Вважалося, що після того, як рівноапостольний князь заснував на горі Михайлівський монастир, і там з’явилися мощі Варвари Великомучениці, відьми назавжди покинули це місце. Народ навіть склав вірші:

 
А Владимир наш святий
Чорнобога сколотив.
А мучениця Варвара
Усі відьми розігнала.
Відьми, що у нічну пору
Злітаються на Лису Гору.
 

– А Київ же вважався в Росії столицею відьом. Так? – спитав інший екскурсант – москвич, судячи з елегантних довгот його голосних. – Я читав в Інтернеті: сюди злітались усі відьми! І російські, й білоруські, й українські. І Гоголь писав: усі жінки в Києві – відьми!

– «Адже в нас у Києві всі жінки, які сидять на базарі, – всі відьми», – загрозливо поправила його Василина, що завжди сатаніла від недбалого поводження з класичними джерелами.

– Але чому в нас у Києві про це якось не говорять? – подала здивований голос Марійка.

– Та тому, що це й так усі знають! – роздратовано цикнула на неї Премудра і значущо повернулася до докучливої студентки спиною. – Прошу всіх за мною. Андріївська церква знаменитого архітектора Ермітажу Бартоломео Растреллі. Перший камінь до її фундаменту був закладений дочкою Петровою, імператрицею Єлизаветою. Саме її батько, Петро I, визнав Андрія Первозванного покровителем Русі…

– Привіт, сонце! – присусідився до Марійки татаро-монгольський брюнет. – Ти пам’ятаєш, ми вже зустрічалися?

– Ой, так! – несподівано згадала Марійка й мимоволі схопилася за шию, злякавшись, що в процесі бурхливих пригод могла втратити чужу коштовну річ.

Але її долоня відразу ж відшукала під тканиною сорочки мережану ланцюг-змію.

– Слава Богу! – зраділа вона. – Ви забули тоді ланцюжок і книжку. Книжка у мене вдома в рюкзаку. А ланцюжок… – Її пальці поспішно полізли в петельку застебнутої на всі ґудзики сорочки. Але брюнет ласкаво накрив її квапливу руку своєю.

– Облиш. Вважай, що я його тобі подарував, – весело відмахнувся він.

– Але я не можу, – забелькотала Ковальова.

– Дурниця! – парирував він безтурботно. – Та не бійся, вона недорога. Просто талісман на щастя… Напевно, відколи ти його наділа, з тобою вже сталося щось дуже щасливе? Так?

– Так, – сторопіла Марійка.

– Ось бачиш, – привітно підструнчив її він, і з його легковажно-теплого тону Марійка зрозуміла, що під «чимось щасливим» він мав на увазі якісь дрібні дівочі радощі та удачі, а зовсім не те величезне і неможливе, що сталося з нею за останні двадцять чотири години. – Ніколи не знімай його. Чуєш? Па-па!

Він струсонув долонею над головою, прощаючись, і заквапився в той бік, куди зникла екскурсія.

– А як же книжка? – здивовано гукнула йому вслід Марійка.

Брюнет обернувся і, на секунду уповільнивши крок, безтурботно махнув рукою.

– Залиш собі. Може, «Білу гвардію» прочитаєш.

«Неодмінно прочитаю», – хотіла крикнути йому у відповідь Марійка. Але зрозуміла, що за великим рахунком щедрого брюнета це аж ніяк не цікавить – він навіть не помітив її нової зачіски.

«Просто ввічливий. І людина хороша», – подумала вона, вдячно дивлячись йому вслід і притискаючи руку до грудей, де ховався від чужих очей найщасливіший у світі талісман.

Зі щоденника N

Але варто трохи ослабити ланцюги сплеском адреналіну або впорскуванням алкоголю, як людина вбиває, начхавши на всі табу! І найлегше вбивають ті, хто менше за всіх зіпсовані цивілізацією…

«Бомжі, відморозки, божевільні, – тварини!» – скажете ви.

Але чому ви так пишаєтеся своєю цивілізованістю? Тому, що вона припудрила ваше життя рожевим гримом, дозволяючи забути: кожен біфштекс, замовлений у ресторані, почав своє життя в крові бойні. Ви їсте вбивство, натягуєте на себе його шкіру, спите на нім і вважаєте себе безневинним… Забувши, що це невинність кастратів! Ви одомашнені хижаки з відрізаним єством, і якщо відняти у вас вашу цивілізацію, більшість із вас не зможе зарізати навіть свиню – помре з голоду, плачучи, з безсилим ножем у руках. Ваш прогрес зробив із вас те, чого не зміг зробити і Христос, – скопців і живих мерців, кволі інстинкти яких задовольняють телевізійною мокрухою, як ви задовольняєте інстинкти ваших бідолашних котів пігулками антисекс.

Якби в глибині душі ви не жадали смерті, людство не витріщалося б на екранні вбивства так жадібно. Бізнес-мистецтво завжди задовольняє нереалізовані бажання споживачів – навіть ті, які клієнт боїться назвати вголос. Якщо ви це купуєте, значить, вам це потрібно!

І цивілізація ублажає вашу жадобу крові, замінивши її кривавими сенсаціями та кіношним кетчупом.

Розділ дев’ятий,
у якому Дарина вчиться літати

Тирлич-трава, інакше Наричник. Її збирають під Іванів день на Лисій Горі, біля Дніпра, під Києвом.

Папюс. «Чорна та біла магія»

Катерина Дображанська ніколи не прощала людей, які хоч на секунду взяли над нею гору. Але Марійці вона здивовано пробачила правду, – так прощають лікаря, який, навіть не встигнувши заподіяти тобі біль, розтинає нарив одним точним ударом, миттєво закохуючись у його розумні, добрі, все розуміючі руки.

Досить було Марійці Ковальовій охарактеризувати Катині страхи вголос, як вони стали такими природними та банальними, що майже перестали бути страхами. Вона провалилася в сон, лише натягнула на вуха плед, і її настрою не зіпсувало навіть те, що, прокинувшись, Катя виявила в себе за шиєю руду грілку Ізиду Пуфик, яка вібрувала мурчанням, а прямо по курсу – невгомонну ідіотку з пірсингом, що встигла за час її сну перетворити квартиру на бедлам і остаточно збожеволіти.

Дарина з ходу заявила, що квартира (на яку в них немає ніяких документів!) належить їм, «не боятися» їм треба не Василя Федоровича, а давньоруського князя Володимира (померлого тисячу років тому!), а нинішньої ночі необхідно відвідати аж дві гори. (Втім, із «прогулянкою під кінець заходу», що означало особисту зустріч з К. Д., Катя стримано погодилася. Варто спробувати.)

Проте найважливішим відкриттям «ідіотки» стала якась господарська шафа із запасами мила та дезодорантів, мітлами та щітками для миття підлоги, до яких незрозуміло яким місцем приліпився важкий пакунок зі згорнутим парашутом параплана. І тепер, стоячи біля розчинених дверей балкона, Дарина, збуджена й нервова, засунувши держак мітли між ніг, підстрибувала на підлозі, недоладно, але надзвичайно вперто. Беладонна й Ізида Пуфик, що сиділи на безпечній відстані від неї, синхронно гойдали головами вгору-вниз, спостерігаючи за її двадцятисантиметровими польотами. Як і слід було сподіватись, погана мітла не виявляла анінайменшої схильності до чарівного повітроплавання!

– Ну що, знайшла? – гримнула Чуб на Марійку, що скрупульозно перегортала одну з прихоплених із дому книжок. – Що там є про польоти?

– На параплані? – глузуючи, уточнила Катя.

– На мітлі!!!

Ковальова із сумнівом подивилася на подругу.

– Даринко, нам же не горить, еге ж? – благально пробубоніла вона.

Катя кивнула. Делікатна студентка подобалась їй чимдалі більше. І в грудях по-зрадницьки булькнуло щось тепле, людяне, схоже на бажання віддячити, навчити, допомогти.

– Як це не горить? – захлинулася Землепотрясна Дарина Чуб. – Там зрозуміло написано: побачиш на небі вогонь і ПОЛЕТИШ туди! Ти б хоч свій агрегат випробувала! – образилася вона на її відчужену байдужість. – Я спеціально твоє сідло до щітки прикрутила. Будеш як Маргарита. Тобі ж приємно?

– Дуже.

Навіть приклад обожнюваної Маргарити Миколаївни, що пролетіла верхи на щітці з Москви до Києва та назад у Москву, не розтопив Марійчиних страшенних сумнівів. Хоч як би далеко поширювалась її віра в чудеса, вона була дитям XXI століття, і літальні здібності дерев’яної палиці викликали у неї вкрай немічний ентузіазм, а безрозсудна віра, що оселилася в душі Дарини, в їхню здатність злетіти, стрибнувши з п’ятнадцятиметрової вежі, здавалася відверто небезпечною. Для Чуб – сама Марійка точно знала: ніякими літературними прикладами її на цей страхітливий подвиг не спокусити!

– А ти чого сидиш, як королева? Уже восьма тридцять. Невдовзі сідатиме сонце! – накинулася Чуб на Катю.

– Ні, дякую, – гидливо відхрестилася та. – Я краще тут посиджу. Буде кому «швидку» викликати, коли ти об асфальт гепнешся.

– Ну мусить же вона якось літати!!! – люто закричала Чуб, відкидаючи безталанну мітлу.

– Невже? – саркастично зламала брови Катерина. – Так, любі мої, давно я в цирку не була!

– Дурка! – крикнула Дарина. – Там шафа, повна мітел! Тут балкон без перил – мов спеціально для зльотів! Що це, по-твоєму, значить?

– На трасі під Києвом мітли десятками стоять. Дядьки продають – по три гривні штука. Не підкажеш, там часом не заміський аеропорт?

– Усі відьми літають на мітлі! Це кожний знає! Але я подумала, що вдень…

– Невже? Ти ще й думати вмієш? – єхидно поцікавилася Дображанська.

– Я в дитинстві мріяла бути льотчиком-космонавтом!

– Це, звісно, доказ, – вискалилася Катерина.

– Так от. Київ дуже важливе місто в плані повітроплавання! – збуджено зацокотіла космонавтка Д. Чуб, що, втім, не відбулася. – І Сікорський тут народився, який перший вертоліт винайшов. І Корольов, який першу ракету вивів в космос, – наш, із Житомира, в Києві, в Політехнічному навчався, де й Сікорський… Ми тільки перший літак проґавили! Зате першу «мертву петлю» на літаку Петро Нестеров у Києві зробив. І перший у світі багатомоторний літак «Витязь», і «Ілля Муромець» – теж Сікорський! З нього потім у війну перші російські бомбардувальники робили, ескадри «Муромців»! А все чому? Тому що в Києві ЗАВЖДИ літали!

– Якби хазяйка цього будинку літала на мітлі, вона не тримала б у шафі параплан, – з апломбом приземлила «космонавтку» Катя.

– Та ви! Ви! – завикала заземлена «льотчиця».

– А якщо ми – не відьми? – сказала Марійка.

Чуб завмерла з розтуленим від обурення ротом, поглядаючи на неї як на останню зрадницю.

– Ти ж сама… Перша! – слізно почала вона.

Але Марійка вже прилипла до книжкової полиці, намагаючись визволити звідти стиснутий позолоченими сусідами том словника.

– І в листі, і в книзі немає слова «відьма»! – стривожено пояснила Ковальова. – Тільки «Ясна Києвиця». Рідкісне визначення – я його ніколи раніше не зустрічала. А раптом це не синонім, а… – Том нарешті вирвався на волю, і Марійка пірнула в нього з головою. Дарина напружено чекала, поглядаючи на свою мітлу, – коли справа стосувалася книг, подруга зазвичай даремно не молола язиком.

– «Киевица, – вивудила потрібне слово студентка, – худая ведьма».

– Тобто хирлява? – нервово сіпнулася Дарина, мимоволі хапаючись за свою занадто вгодовану талію. – Що це означає? Вони тільки худих беруть?!

– Авжеж! – розвеселилася Катерина. – Я згадала! Я передачу про інквізицію дивилася. Так там говорили: одним зі способів визначення відьом було зважування! Вважалося, що відьми дуже легкі – інакше їх мітла не підніме.

Дарина засмучено закліпала очима. Катя нестримно розреготалася:

– Ось чому твоя палиця не злітає, – вона зламатися під тобою боїться!

– «Худая» – означає кепська, неякісна, непрофесійна, – різко зрізала її Марійка і, дивлячись Каті просто у вічі, сказала: – Навіщо ви так? Хіба буде краще, якщо ми всі пересваримося?

– Але це ж єресь, – знизила тон Катерина.

– Але ви можете просто піти, – м’яко заперечила їй Ковальова. – Утім, ви не йдете, бо знаєте: вірите ви в це чи ні, вам, так само як і всім нам, треба зрозуміти, що з нами коїться.

– Ти сама щойно сказала: ми не відьми!

– А хто? Напівфабрикати недороблені?! – гірко образилася на долю Дарина.

– Може, воно й на краще, – безрадісно мовила Марійка. – Слухай, – повернулася вона до домашньої книги, – що я знайшла. Тільки казати не хотіла. «Поездка на шабаш совершается верхом на палке, которая для этого смазывается особой мазью. В это снадобье входит, как существенная составная часть, жир маленьких детей, которых обязательно доставляет ведьма или сам демон».

– Я дітей різати не буду! – перелякано запротестувала Чуб.

– А я про що… Коли вірити книжкам, виходить, що відьми – не дуже гарні.

– А твоя Маргарита? – підколола її «святим» Дарина. – Вона ж літала на бал до Воланда. І нікого для цього не вбивала!

– Їй Азазелло дав уже готовий крем, – остаточно скисла Марійка, – «жирний» і «жовтуватий».

– Гадаєш, Маргарита мастилася жиром немовлят? – зойкнула Чуб.

– Вона не знала! – пристрасно виправдала улюбленку Ковальова.

– Нісенітниця! – дзвінко резюмувала Катя. – У тій передачі розповідали: якщо втерти в шкіру такі препарати, як беладонна або атропін, може виникнути відчуття левітації – ілюзія польоту в повітрі. Польоти на мітлі – це глюки. А відьми – просто перші наркоманки!

– Та-ак, – розчаровано мовила Дарина Чуб. Обидві версії виявились однаково непривабливими: або – вбивці, або – наркоші!

– Жир немовлят, – обурено пирхнула Беладонна, що досі чесно мовчала, – Середньовіччя й західництво! Слов’янські відьми вживали відвар із дурману і тирлич-трави! Ним натирають пахви або…

Катя різко приклала руку до серця й голосно вдихнула повітря, не зводячи очей із сніжно-білої кішки.

– Ну я ж тебе просила! – докірливо скрикнула Марійка.

– Дезодоранти! Що ж ти раніше мовчала? – закричала Чуб.

Беладонна демонстративно насупилась і відвернулася, явно вважаючи, що два різноспрямовані запитання містять цілком вичерпну відповідь.

Дарина, тупцяючи, метнулася в коридор.

Марійка – до майже непритомної Каті.

– Нічого, – похмуро зупинила її та. – Нехай. Інакше я б ні за що не повірила. Придумала б яке завгодно пояснення, але… До речі, – негайно схопилася за соломинку вона, – я нещодавно читала, що японці винайшли перекладачі для собак і кішок! Вони гавкають, а спеціальний пристрій перекладає англійською: «сти давай!», «Не хочу», «Набридло». Може, їх вже до нашої адаптували? У нас же умільців повно…

– Правильно, – тяжко погодилася з нею Марійка Ковальова.

– Ну чьо, летимо?! – вбігла до кімнати Дарина з багатообіцяючим дезодорантом у руках.

Тицьнувши його збентеженій подружці, «космонавтка» знову схопилася за мітлу й, осідлавши її, підстрибнула на килимі.

– Летимо! – істерично посміхаючись, повторила Катя, вже втретє за сьогоднішній день відчуваючи, що остаточно з’їхала з глузду. – Летимо! Та зрозумій же ти, дурман – це дурман! Скільки наркоманів із вікна навернулися! Люди – не літають!!!

– Ще й як літають! Дивися!!!

Чуб бадьоро вихопилася на бетонний майданчик балкона з відваленим поруччямя. Сіла, напружено зігнувши ноги в колінах, безстрашно подивилася вниз на асфальт Ярославового Валу, зціпила зуби і… відчайдушно проголосила:

– А знаєте що? Викличмо ліпше таксі!

* * *

– Ви що, на шабаш зібралися? – розсміявся молодий водій, побачивши трьох різнокаліберних дівчат, одна з яких навіщось везла з собою двірницьку мітлу, наявність якої було важко пояснити.

– Ага, на шабаш, – відповіла Дарина з кокетуванням професійного конферансьє.

– А мене з собою візьмете? – з цікавістю вивернув він шию.

– Ні, не візьмемо, – протуркотіла Чуб. – Там лише дівчата.

– На дорогу дивіться, – професійно-начальницьки гаркнула Катя.

А Марійка, що в жодному з підвидів спілкування професійних навичок не мала, розсудливо перемкнулася на свою професійну галузь і заклопотано замислилася: «І все-таки, що означає “худая ведьма”»?

Якщо про когось російською говорять «худая мать» або «худой доктор», мають на увазі, що ці люди погано виконують свої обов’язки. Але, згідно з народними повір’ями, до професійних обов’язків відьом входять винятково шкідливі діяння та вчинки. Й навіть обожнювана Маргарита Миколаївна, обернувшись на відьму, тут же розгамселила квартиру критика Латунського й перетворила свого ні в чому не винуватого сусіда на свиню.

Але чи означає це, що «худая ведьма» – жінка, занадто хороша для відьми, чи їй просто страшенно хочеться підтасувати таку відповідь? З іншого боку, в жодному описі канонічних чаклунок не сказано, що ті зобов’язані щоночі чергувати на горах, «чтобы остановить то, что может нарушить истину». Щоночі! Це ж робота важча, ніж у тата!

«Моя влада – ваше рабство», – загрозливо брязнула в її голові бідолашна Килина.

«Невидима і вільна!» – закричала обожнювана Маргарита Миколаївна.

У словах цих жінок таїлася виразна суперечність.

– Що, навіть одного хлопця не візьмете? – не вгамовувався таксист. – Ні, а серйозно, що це буде?

– Та випускний святкуємо. Інститут закінчили. – Дарина брехала, як дихала.

– А який?

– Театральний.

– Воно і видно, актриси! – вдоволено реготнув шофер. – Телефончик не залишите?

– Ну вже вибачте, – хихикнула Дарина Чуб. – Або гроші, або телефончик.

Водій тут же посерйознішав і вибрав гроші. Машина в’їхала на згасаючу Трьохсвятительську, заполонену довгою огорожею, що розрослася навколо новозбудованого Михайлівського монастиря, який загородив колись відкритий з усіх боків парк.

– Тут, – загальмувала машину Дарина біля старого особняка, що прилягав до виштукатуреної монастирської огорожі й напевно близько знався ще з попереднім, – дев’ятсотлітнім Михайлівським. – Почекайте нас, ми недовго, – про всяк випадок збрехала вона й гордо похвалилася: – За мною, я тут кожну діру знаю!

Катя неприховано скривилась і сунула таксистові сто гривень:

– Дочекайтесь у будь-якому разі.

Йдучи за помахом Дарининої руки, трійця пірнула в якусь незрозумілу хвіртку і, пройшовши неправильний трикутник двору, утвореного трьома четвертинами будинків, вильнула у вузьку кам’яну щілину між стінами.

– Прошу, – запросила їх Дарина, зробивши крок у сіро-молочні сутінки парку. – Ох і добре тут!

– «…на терасах кращого місця у світі – Володимирської гірки!» – закінчила цитатою Ковальова.

– Булгаков? – вгадала з інтонації Чуб. (За всієї її пошани, розумницю занадто вже зашкалювало на обожнюваному «Майстрові».) Утім, зараз вона була солідарна з ними. – «Вот стою на горке, на Владимирской. Ширь вовсю – не вымчать и перу!»[7]7
  «…Так когда-то, рассиявшись в выморозки, Киевскую Русь оглядывал Перун». В. Маяковский, «Киев».


[Закрыть] – гордо гримнула вона іншим класиком і грянула вголос: – «й-о-хо-хо, ще й пляшечка рому!»

День був наполовину розбавлений ніччю, що потроху спадала на землю, і суботні кияни ще ніжилися на літніх лавах і висіли на низькій огорожі, вдивляючись у «приголомшливий за красою краєвид». А в овальній альтанці над обривом уже цілувалися якісь двоє закоханих, що на смерть прилипли одне до одного, і Дарина романтично засопіла, згадавши, як колись, на першому курсі училища, цілувалася зі своєю тодішньою Великою любов’ю на цій самій лаві, під металевим мереживом даху.

Від альтанки в сіро-мереживному капелюсі дорога збігала крутим півколом на нижню терасу гори, де височів пам’ятник князеві Володимиру з трисажневим хрестом, що світився електричними лампочками. Праворуч від чавунного Хрестителя Русі було розкреслено п’ять симетричних алей, якими прогулювалися кілька пізніх любителів міської природи. Ліворуч, на круглій лаві, що оперізувала дуб, розташувалася щебетлива студентська компанія, озброєна десятком пляшок пива.

– Дивно все-таки, – зауважила Дарина. – Як Лиса Гора може бути за два кроки від Хрещатика? Мені здавалося, що відьми мусять збиратися в якомусь безлюдному місці.

– А воно й було тоді безлюдним, – пояснила Марійка. – Раніше з Верхнього до Нижнього Міста можна було потрапити тільки Андріївським узвозом. Фунікулера не було. А Олександрівський, ну, той, який зараз Володимирський, узвіз од Хрещатика на Поділ проклали лише 1850 року. Десять років прорубували. Та що там, коли й сам Хрещатик якихось двісті років тому побудували, а Києву – тисяча п’ятсот!

– А я чула, менше, – озвалася Катя.

– Або більше. Це офіційна версія: тисяча п’ятсот. А насправді ніхто точно не знає, скільки йому років. Історики, як і раніше, сперечаються. Уявляєш, – апелювала Марійка до Чуб, – яка тут раніше гущавина була, величезна – до самого Дніпра! Перунів гай. А потім, коли князь повалив звідси дерев’яного ідола, відьми покинули це місце.

– Вони пішли, а ми оселилися! – весело гмикнула Дарина. – Я ж виросла тут, на Десятинній. Мене бабуня все дитинство на Володимирській гірці вигулювала. Може, я на цій самій Чортовій горі у пасочки гралася!

– А мій заступник каже, що вікна нашого офісу теж виходять на Лису Гору, – посміхнулася Дображанська.

– На Замкову-Хоревицю-Флорівську-Киселівку, – серйозно кивнула Марійка Ковальова. – Багато хто вважає її п’ятою. Її якось іще звуть, здається, Киянкою…

– Стійте! – очманіло скрикнула Чуб.

Катя й Марійка зупинилися.

– Та не в тому розумінні, – схвильовано замахала руками вона. – Я виросла поряд із Лисою Горою, ти – працюєш! А ти? – Вона вимогливо подивилася на Марійку.

– Я – ні, – зніяковіла та. – Не сходиться. Навіть близько жодної немає.

– Жаль. Хоч якесь пояснення вимальовувалося. Гаразд, веди, Сусанін! – підбадьорливо поплескала Чуб Марійку по плечу. – Показуй, де твоє невелике підвищення?

Вони спустилися перетинчастою доріжкою, викладеною цеглою, й попрямували в бік фунікулера. Вечір став синім. Їхній штатний «Сусанін» здивовано озиралася на всі боки, недоречно згадавши, що в XIX столітті для створення нових майданчиків і терас Володимирську гору досипали землею із садиби Меринга, і тепер правильно визначити вік того чи іншого «підвищення» практично неможливо…

– Може, ця? – показала вона на напівкруглий виступ на нижній терасі. – Або та? Чи там, де Кокоревська альтанка?

– Так, побачення логічно в альтанці призначати. – Дарина мимохіть згадала закохану пару. – О’кей, тут почекаємо.

Трійця всілася на лаву.

Час повільно поповз у нікуди. За п’ятнадцять хвилин майже зовсім стемніло, і в парку над ними засвітилися двоголові ліхтарі. Дніпро, якому начебто належало пролягати внизу, завис перед ними просто в небі, як дивовижні фотошпалери. Нижче бігли вогнями, сходячись в одній точці, Набережне шосе і Володимирський узвіз, праворуч сяяла калюжею вогників Поштова площа і дерся горою чотириступінчастий вагончик фунікулера.

«Значить, іще немає одинадцятої години», – подумала Дарина, і її квітуче обличчя згасло й напружилася. Захід сонця, під кінець якого мав з’явитися загадковий кореспондент, уже зійшов нанівець. Судячи з тиші, що обступила їх, невгомонні студенти давно вирушили поповнювати запаси звеселяючого пійла, гуляючи по Хресту.

– А Хрещатик що, теж назвали на честь хреста? У розумінні хрещення? – буркотливо мовила вона в бік Марійки.

– За однією з версій, – покірно погодилася та. – Там, – хитнула вона підборіддям у бік гори, з правого боку Володимирського узвозу, – під нижнім пам’ятником Володимиру, протікає Хрещатицький струмок, де князь хрестив своїх синів. Святе місце!

– Чогось у нас святі й чортові місця як шахівниця, – пробурчала Чуб. – Фе, темінь яка!

Окрім них трьох, на безліхтарній нижній терасі гори не було видно жодної людини. Але Дарину це не лякало – лише паскудно й порожньо ставало від думки, що їхнє «концептуальне побачення» зірвалося. К. Д. не прийшов, а скоріше за все, це вони дали маху і прийшли не туди. Їх штатна розумниця явно перемудрувала зі своїми висновками. Кого їм боятися тут? Пам’ятника, що знайомий із дитячих років і знає тебе, як облуплену, – чи п’ятирічну з безглуздою пластмасовою качкою в руках, або повнолітню, що займається забороненим підлітковим петингом під його п’єдесталом? І чим він може їм допомогти? Смішно!

– А пам’ятаєте, у Булгакова? – задумливо проскандувала Марійка вголос, намагаючись пригадати, де зовсім нещодавно вона чула цю романтичну цитату. – «Над Дніпром із грішної та скривавленої і снігової землі здіймався в чорну, похмуру височінь опівнічний хрест Володимира».

– Та дістала ти вже всіх зі своїм Булгаковим! – роздратовано скрикнула Дарина. – Знаєш, розумною теж треба бути в міру! А то гір у тебе, бачте, цілих п’ять, відьми – не відьми, Володя – Вася!

– А ти не горлай на неї! – суворо прикрикнула Катя. – Сама, певно, Володимира Святославовича від Володимира Мономаха з лупою не відрізниш!

Чуб розгублено моргнула й замовкла, поквапливо й марно прагнучи згадати десять відмінностей між двома історичними тезками і заперечити занадто розумній «тітці». Але не змогла: вона завжди вважала, що князь Володимир був на Русі тільки один! І Лиса Гора в Києві – одна! А з’ясувалося, їх тут як гною!

– А якщо Василь – це все-таки Василь? – ввічливо нагадала особисту версію Катерина.

– Ні, – радісно обламала її Чуб. – Лист було адресовано нам трьом! А нам із нею з якого дива твого мужика боятися?

– Гаразд, закрили тему. Інше питання: чи не логічно припустити, що перша гора – це і є Старокиївська, на якій було побудовано перше місто? І до речі, якщо на те пішло, князь Володимир, він же Василь, він же Святославович, – Катя кинула на Чуб повчальний погляд, – жив і був похований саме там!

– А ти звідки знаєш? – визвірилася Дарина.

– Але я ж не зовсім тупа, – добила її Дображанська. – Коли мені було стільки, скільки тобі, я ще на екскурсії ходила.

– Але Старокиївська гора ніколи не вважалася Лисою! – засперечалася з нею Марійка Ковальова.

– А ти що думала, відьми свої гори офіційно патентували й повідомляли координати в міськдовідку? – Дарина відчула, що різко розчарувалась у всезнаючій розумниці. – Те, що написано у твоїх книжках, такі ж чутки, як і все інше! Ви навіть не знаєте, скільки Києву років! А де відьми збираються насправді, взагалі знають лише вони самі! Може, саме там, де ніхто й не подумає. І я, між іншим, це перша казала! – зірвалася вона, компенсуючи зганьблену Катею гідність. – Це гора, що «породила Місто»! Тому він і час не вказав: знав, що ми, як і минулої ночі, прийдемо рівно… Здається, тоді була одинадцята! А зараз іще немає. Подякуйте, що я машину не відпустила!