Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 31 страниц)

Динозавриха розлючено затрясла головою й поперла на Катю, оживаючи від підбадьорливих криків.

– Давай!

– Дай їй!

– Приведи Дображанську до тями!

– Катю, давай!

– Ну ж бо, Катю!

– Я не можу! – перелякано застогнала Катерина, лякаючись самої себе. Вона стояла, опустивши ослаблі руки, з жахом поглядаючи на супротивницю, що наближалася. – Я не можу її вдарити! Ні.

Динозавриха замахнулася і вдарила.

Катя відсахнулася, кривлячи рот, із якого поповзла багрова слина.

Зала затихла.

Дарина стражденно скрикнула:

«Що я наробила! Тепер вона вб’є Катю!»

Динозавриха вдоволено заричала й кинулася на суперницю знов, орудуючи єдиною рукою, що була в її розпорядженні.

Катя боязко ухилилася. Супротивниця гепнулась на підлогу. А Катя, яка мимохіть спробувала підхопити падаюче тіло, повалилася разом із Динозаврихою, котра завила, мабуть, ударившись зламаною лівою рукою, і, хворобливо завивши їй у відповідь, імпульсивно притиснула до себе громіздку, бридку тушу, несамовито гладячи її плечі викривленою рукавичкою.

– Ганнусю, потерпи… Ганнусю… Навіщо ми так, я не розумію! Ну-ну… Заспокойся… – Вона сквапно вколисувала на грудях потворну, зі скривленим обличчям голову. – Лікаря! Лікаря! – закричала Дображанська. – Потерпи трохи, мила, хороша. – Катя по-материнському, жалісливо клюнула губами грубу щоку і притиснулася до стражденної потилиці ротом. Її очі наповнилися слізьми. – Не розумію, навіщо ми так?!

– Та вона її зараз трахне! – ненависно крикнула довгов’яза поряд із Дариною.

– Лікаря!

– Дображанську з клубу!

– Лікаря!

– Геть!

– Іди!

– Добий її!

Крик ударив Дарину по вухах. Жінки кинулися до рингу пітною різноколірною хвилею несвідомого, гостро пахнучи дорогими духами, – власноручно добити недобиту Динозавриху і зрадницю їхніх сподівань, що не добила її! Катя схопилася пухкою рукавичкою за горло і судорожно глитнула, ніби намагаючись зупинити напад нудоти. Але не змогла. Розкрила рот, повалилася на бік, корчачись у нападі непереборної та страшної блювоти.

«Напевно, любов і смерть несумісні!» – подумала Дарина. І це була четверта думка, що відвідала її за останні п’ятнадцять хвилин. І остання за наступні півгодини, бо подальші події розвивалися зі швидкістю, що перевершувала швидкість Дарининої думки.

Вивергнувши з рота слизьку буру масу, Катя підвела очі й зустрілася з Дариною чорним поглядом, який блискав полірованою ненавистю. Схопилася, відпихаючи Динозавриху, що застогнала.

Завила:

– Чого ви хочете? Цього?!

І вліпила сліпучий правий хук першій розгніваній тітці, що видерлася на ринг. Та впала і завмерла без руху. Натовп позадкував, відскочив, протверезів. Із гуркотом перекинувся якийсь стіл. За ним іще один. Крики перестали бути обуреними, ставши пригніченими та зляканими.

А Катя, перестрибнувши через канати, вже мчала до дверей у протилежному кінці зали.

Дарина притиснула до себе Марійку. Переможна пляшка впала на підлогу, і хтось тут же спіткнувся об неї. Давлячи їх і одне одного, натовп потягнув дівчат у коридор. Стоячи біля входу, вони опинилися «попереду паровоза», який, здавалося, сказився, – він штовхався, хвицявся, наступав їм на п’яти.

– Курва…

– Не смій…

– Ноги моєї більше…

– Сука, каблучкою порізала! Ти… «Паровоз» гарчав і звірів.

– Дарино!!! – Вона побачила, як Алекс вистрибує з-за столу, кидаючись до них. Але «паровоз» уже випихав їх на вулицю.

І там, в іншому кінці кварталу, Дарина побачила «вольво» Каті, що відчалювало від стоянки. Машина відчайдушно розвернулась і помчала, розганяючись у їхній бік і приголомшуючи застережливим сигналом. А потім Дарина побачила Марійку, що вибігла на дорогу, напружено розставивши руки, ніби машина Каті була безглуздим птахом, який вискочив із курника і якого можна спіймати, перелякане обличчя Каті за лобовим склом і відстань, що нестримно скорочувалася між ними.

Марійчині руки інстинктивно вихопилися вперед із беззахисними долонями, що відштовхували смерть, яка насувалась, а ноги завмерли, мовби приросли до землі.

Дарина інстинктивно заплющила очі, щоб не бачити більше нічого, й почула виск гальм, удар, крик, хрускіт, – а коли розплющила їх знову, Марійка лежала на землі, підвівшись на обідраних ліктях, і кричала без початку й кінця. А на дорозі, відкинуте на декілька метрів капотом Катиної машини, лежало тіло Мира Красавицького, вивернуте і зламане.

– «Швидка»! Людину збила машина. Пушкінська… – кричав Алекс, притискаючи до щоки мобільний телефон. – Платна. Будуть за хвилину, – утішливо і швидко сказав він їй.

– Як? – хрипко видихнула Дарина.

– Він її висмикнув із-під коліс. А сам посковзнувся. На морозиві. А вона його вдарила. Він відлетів. А вона його просто об’їхала! Об’їхала і покотила далі. Сука! Дарино… – Алекс кинувся до неї.

А Дарина – до Мира.

Він лежав на спорожнілій проїжджій частині – занадто неправильно, щоб бути живим. Але він був іще живий, і все ще був гарний – занадто гарний, аби помирати. Але він помирав. його неправдоподібне обличчя злегка хитнулося до неї, й вона розчула дивне:

– Він існує. Це…

А Марійка все кричала і кричала.

* * *

А потім замовкла, ніби в горлі у неї зламався механізм, що відповідає за звук.

Мовчала, коли Мира заносили до «швидкої», мовчала всю дорогу до лікарні, сидячи на задньому сидінні машини Мира, їздити на якій вони не мали права, але ніхто і не згадав про це – Дарина просто увіпхала подругу туди і, всівшись на водійське місце, повернула залишені Миром ключі запалювання. А Алекс упав поруч неї, і не згадавши про те, що, від’їжджаючи з нею, автоматично втрачає нову роботу.

– Міліція? – знову заходився він спілкуватися зі своїм телефоном. – Людину збила машина. На Пушкінській. Біля клубу «Церцея». Її вже везуть до лікарні. Ми свідки…

– Ні, – заперечувала Дарина.

– Я – свідок. Олександр Тарасов. Нещасний випадок… Номер машини? – Він обернувся до Дарки.

– Не бачила, – жорстко стиснула губи та, бо ще не вирішила, чи здавати їй Катю, яка втекла, і аж ніяк не хотіла вирішувати це зараз.

Зараз її права півкуля, що відповідала за розум, була заповнена Миром, який помирав, а ліва – Марійкою.

– Боже, як безглуздо! – Алекс звертався вже не до слухавки, а до Дарки. – Посковзнутися на морозиві! І яка сволота його там кинула! Коли б не воно, він… Ну чого, чого ти на дорогу поперлася? – гаркнув той на мовчазну Марійку.

– Не смій кричати на неї! – заволала Чуб.

А потім час раптом розітнувся, і в ньому утворилося безліч дірок і прогалин. Вони металися по лікарні й розпитували всіх, і ніхто не відповідав їм нічого зрозумілого – лише заспокійливе, безглузде, а тому дратівливе й таке, що викликало в них іще більшу паніку. Дарина злилась і весь час кричала на Алекса, не в змозі спекатися чоловічого ескорту, такого престижного за будь-яких інших обставин і такого непотрібного їм зараз, і в істериці навіщось оголосила себе нареченою Мира. А схожа на безглузду сомнамбулу Марійка навіщось жадібно притискала до грудей його барсетку, яку можна було спокійнісінько залишити в машині, й не реагувала ні на звук, ні на дотик, ні на світло.

Потім Алекс десь загубився, і вони довго сиділи вдвох на великій кутовій канапі, – й на канапі була чорна шкіра, і на столику перед нею лежали сумовиті рекламні листівки патентованих лікарських засобів, а Мир мусив вижити, хоч операція була дуже складною й могла протривати кілька годин.

– Пробачте, ви приїхали з Мирославом Красавицьким?

Дарина різко підвела очі й побачила показного чоловіка років сорока в бірюзовому халаті й лікарській шапочці. За два кроки за його спиною стояла така сама бірюзова медсестра.

– Так! Що з ним? Він житиме? – підскочила вона пружиною.

– Ви його наречена? – спитав лікар повільно й натужно, дивлячись не на неї, а на мертву і, як і раніше, безмовну Марійку.

– Я – наречена, – внесла ясність Чуб. – А що з ним?

– Мені важко повідомляти це вам. Але ваш жених помер п’ятнадцять хвилин тому. його навіть не встигли довезти до операційної…

– Як не встигли?

– Як ви себе почуваєте?

– Він помер? Помер?! Це точно? – Дарина зацьковано подивилася на Марійку.

Лікар, анітрохи не здивувавшись її нетямущості, почав пояснювати наново, співчутливим, умовляльним голосом, сплаченим за курсом 1 до 5,3.

– Він точно помер? – вдесяте спитала Чуб. – Точно нічого не можна було зробити?

Запитання нареченої були пружинисті й сухі, трагічна смерть жениха не викликала в неї жаху – жах, мокрий і в’язкий, з’являвся в її погляді тільки тоді, коли вона переводила його на нелегітимну руду дівчину.

Лікар іще раз оглянув вимогливим поглядом наречену, з якої ніби вийняли душу, чекаючи запізнілої реакції, і, переконавшись, що Дарина вперто не має наміру плакати, хвилюватися й непритомніти, тихо спитав у неї:

– Це його родичка?

– Ні, – п’яно прошепотіла Дарина. – Вона…

– Це я винна в його смерті! – чітко й переконано сказала Марійка, віртуозно вимовляючи кожну літеру.

– Може, укольчик? – ніжно запропонував лікар.

А до Дарини дійшло: весь цей час Марійка повторювала про себе саме цю фразу!

– Не потрібно укольчику, – відмахнулася Чуб. – Ми самі…

– Так, так, – задумливо мовив повагом лікар. – Там міліція в холі. Молодик уже свідчить. Вони чекають на вас.

Він наказово кивнув бірюзовій супроводжувачці, що стояла неподалік, залишаючи її на варті їхньої істерики, і зосереджено пішов геть, засунувши руки в кишені.

– Марійко… – пробелькотала Дарина.

– Я не вірю, – сказала Марійка відчужено. – Він живий.

– Ні, – співчутливо заламала руки подружка. – Він помер. Катя його збила. Не могла не збити. Ти вибігла… – Вона осіклася, перелякано вирячивши очі: докори зараз були більш ніж зайвими. Навпаки, наскільки вона знала Марійку, слід було терміново придумати їй виправдання, перш ніж та викинеться з найближчого вікна.

– Так, – діловито підтвердила та. – Це я винна.

– Ні, ні! – кинувшись до неї, Дарина поривчасто обійняла подругу, притискуючи її до себе.

Але виправдання не було! Вчинок Марійки був безглуздим і фатальним. І їй так хотілося запитати з гірким докірливим болем: «Про що ж ти думала? Чого ти чекала?»

– Не думай про це! Чуєш, не думай! – попросила вона, розгладжуючи долонею Марійчине пухнасте волосся.

– Я хотіла її зупинити. З нею було щось… погане. Її не можна було відпускати.

– Так! Так! – з готовністю погодилася Дарина, ладна погодитися на все на світі.

– Це я винна в його смерті.

– Ні! Що ти?! Ні!

– Так.

Марійка повільно, але рішуче вивільнилася з дружніх обіймів Дарки і, відкинувши голову, втупилася в обличчя Дарини спопеляючим поглядом.

– Ні, – твердо мовила вона. – Не я – ти! Ти в усьому винна! Коли б не твоє зілля… Я ж казала, казала тобі… не можна! – закричала вона на весь коридор, з ненавистю відпихаючи подругу обома руками.

Дарина мовчки дивилася на неї, оглушена цим раптовим докором. ї груди мовби похолоднішали в глибині: «А вона ж має рацію».

– Він не любив мене! – пристрасно стукала Марійка долонею по грудях. – Він ніколи мене не любив! Коли б не присуха, він би ніколи не кинувся…

– Але ти б загинула!

– Це моя особиста справа – помирати чи ні! – закричала вона. – Чуєш, моя особиста справа! Він не мусив помирати замість мене! Він не мусив помирати через мою дурість! – закричала непомерла так, що бірюзова медсестра мимохіть зробила крок до них, засовуючи руку до кишені, що настовбурчилася шприцом.

Загальмувало ж її тільки нез’ясоване людське нерозуміння: що за дивні розбірки між нелогічно поблажливою нареченою та обуреною її ж гуманністю винуватицею загибелі красеня-жениха?

– Я мала померти, а не він! А ти, вважай, змусила його! Проти волі! Ти ніколи не думаєш, перш ніж робити. Тобі все – жарти! Всі люди – ляльки! Ну що, догралася?!

Плюнувши на логіку, бірюзова медсестра швидко попрямувала до неї.

– Не можна так міркувати! – відчайдушно мовила «наречена» зі слізними спазмами в голосі. – Якщо так міркувати, – безнадійно виправдовувалася вона, – то винна не я, а той, хто впустив морозиво. Чи той, хто затіяв усе це. Коли б не він, я б ніколи цю книгу не отримала…

Зі спритністю професійного фокусника рука сестри блискавично витягла з кишені шприц і зняла ковпачок із голки.

– Треба заспокоїтися. Вам краще зараз заспокоїтися. Нумо закотімо їй рукавчик… – дбайливо звернулася вона до Дарини.

– Не треба, ми самі, – гаркнула та, бо Марійка раптом заспокоїлася без усяких укольчиків і, осяяно дивлячись у нікуди, вчепилась у свою праву грудь.

– Треба…

– Не треба! Все гаразд. Ми вже йдемо!

Зачекавши, медсестра ввічливо відійшла на відстань, на секунду тяжко зненавидівши білокосу папуаську наречену, яка явно не любила свого прекрасного жениха, але тут же втихомиривши себе професійним: «Це шок, бідолаха сама не знає, що говорить…»

– Книга, – захоплено прошепотіла Марійка, нахиляючись до напруженої подруги. – Там є воскресіння!

– Воскресіння?

– Ми можемо воскрешати мертвих! – пошепки промовила їй Ковальова, розширивши очі.

– Справді? – уточнила Дарина, ще не розуміючи, марення це засмученої Марійчиної уяви чи чергова неймовірна правда. – Але книга у Каті, – тільки і змогла сказати вона.

– Це неважливо, неважливо… – гарячково заторохтіла Марійка, і Дарина зрозуміла, що вона трималася зовсім не за грудь, а за нагрудну кишеню татової смугастої сорочки, з якої вивалювала зараз незрозумілі маленькі й акуратні папірці.

– Що це?

– Шпаргалки. За книгою. Я вранці написала.

– Навіщо? Ти що, здогадувалася, що вона її вкраде? – пошепки подивувалася Чуб.

– Ні. Просто я завжди пишу шпаргалки, щоб краще запам’ятати, – хутко пояснила вона, розгортаючи одну з них. – Ось! «Воскресіння мертвого або вмираючого», «з праху або ж використовуючи зоровий образ».

У Дарини обірвалося в животі.

– Марійко, нічого не вийде, – мертвотним голосом сказала вона. – Вперше тільки тринадцять годин! Він оживе лише на тринадцять годин. Пробач.

Марійка втупилася в неї з такою ненавистю, немов збиралася вдарити.

– Так Беладонна сказала, – мовила ваговито, страждаючи, Дарка. – Коли відьми випробовують закляття або зілля перший раз – більше не буває…

– Тоді, – непохитно сказала Марійка, – я воскрешу його на тринадцять. А потім іще раз. І ще. І ще! Де у них морг?

– Марійко… – ледве чутно заплакала Дарина, ладна вбити себе саму за гестапівську жорстокість.

Вона ткнула винуватим пальцем у Марійчин папірець, де наприкінці законспектованого закляття стояло підкреслене Марійчиною ж рукою речення:

«Двічі воскрешати не можна!»

– Ходімо до нього, – жахно мовила Марійка.

– Дарино! – до них ішов Алекс із похмурим, вже всезнаючим обличчям. – Як ти? – стурбовано спитав він.

– Помер твій друг, – скорботно сказала Дарина.

– Мій друг? – із неприємним притиском повторив охоронець. – Мир ніколи не був моїм другом.

– Я мала на увазі, що він дігер і ти теж дігер, – стомлено пояснила вона.

– Мир ніколи не був дігером, – вищирився Алекс. – Він сатаніст! Був сатаністом, – похмуро виправився той.

– Ні! – зло блиснула очима Ковальова.

– Так! Я взагалі очманів, коли його по ящику побачив. І почув, як він до нас примазується!

– Але ти ж йому «швидку» викликав… – знітилася Чуб.

– Що ж я, нелюд? – щиро здивувався охоронець. – Він помирав. І дівчину врятував. Та й ти з ним прийшла. І я злякався, раптом ти з ними? Але якщо ні, тримайся краще від цієї відьми далі! Я, власне, це тобі сказати й хотів. Іще зранку думав у міліцію піти й розповісти, хто їхній Красавицький на ділі… Нормально це, два вбивства на нас вішати?! Нехай я пійшов, ну і що? Інших наших у місті немає, вони в Одесу поїхали! А Завзята відрадила. Дурень, треба було йти… Та зате цим я все розповів. Усе! – вказав він великим пальцем собі за спину. – І про нещасний випадок. І про потерпілого. А потрібно буде, й іншим повторю!

– Ти все брешеш! – пристрасно сіконула повітря рукою Марійка.

– Ти це точно знаєш? – недовірливо зіщулилася Чуб.

– Авжеж! – похмуро буркнув він. – Це тут, у місті, людей багато, а там, під землею, тільки вони та ми. А що, подружка твоя не розповідала, як вони чорні меси в підземеллях служать? А про оргії з дівками? На нього ж баби гронами вішалися, на все згодні були…

– Це неправда!

– Та хлопець твій був – кінчений! – заноровився Алекс. – Це всі знають! Він – божевільний! Завжди по лезу ходив, у такі печери, куди жоден нормальний не сунеться, тому що чхнеш, і капець! І ще патякав, що він нащадок Мазепи. Що, нормальна людина таке скаже?

– Це не він говорив… – Марійка осіла.

– У них один батько! – вигукнула Дарина.

Вона схвильовано потягла забуту барсетку Мира й розлючено висипала її вміст на канапу. Ручка, гроші, презервативи, зошит, записник, запальничка і давня Марійчина знайома зім’ята носова хустка – стрімко полетіли в одну безглузду купу.

Дарка узяла чорний шкіряний зошит і розкрила його посередині.

– Марійко, це ж твій почерк? – здивувалася вона.

Подруга мовчки взяла з її рук свій папірець, пописаний рівними й акуратними бісерними літерами.

5 білет. Істор. Лаври.

П’ять речень, що лаконічно оповідали про дореволюційні сатанинські обряди киян, які оскверняли на догоду нечистому перший монастир Русі, було обведено криво і жирно. А на полях стояли чотири розмашисті й поспішні знаки оклику.

– Дарино, – збентежено мовив Алекс, – там міліція на вас чекає. Для протоколу. А потім, може, пройдемо провітримося?

– Ні, – відрізала Чуб, не дивлячись.

– Може, я тобі чимось допоможу? – попросив присушений жалюгідно, і в його голосі почувся вже знайомий Дарині болючий страх.

«На сьомій годині настає криза… А до тринадцятої можливий летальний результат!»

– Стоп, Алексе, – наказала вона. – Швидко пообіцяй мені, що не покінчиш із собою!

– Гаразд… – здивувався той.

– Знай, я жити без тебе не зможу! – щедро збрехала Землепотрясна. – Я ж у тебе сто років закохана! Тільки мовчала. Ти ж із Завзятою був…

– Це правда?! – очманів закоханий.

– Так. Дай мені свій мобільник. Та не номер, слухавку, дурню, – мій забрали! І якщо хочеш, щоб у нас із тобою щось було, негайно повертайся в клуб! Мені ще не вистачало, щоб тебе звільнили! Слухай: їхній член, Катерина Дображанська, збила пішохода. І ти поїхав сюди, щоб довести, що вона не винувата. Ти піклувався про честь клубу! Зрозумів? А ментам скажи: ми не можемо говорити! Ми в трансі! Ми в повному осаді! І нічого вже не розуміємо. Ми просто сидимо, обколоті, і чманіємо, і ще невідомо, коли оклигаємо!

Розділ двадцять третій,
у якому нам загрожують Апокаліпсисом

Вогняний змій зазвичай літає по повітрю… Але опинившись у світлиці, він миттєво перетворюється на вдатного молодця краси невимовної. Дівчина, яка удостоїлася такого відвідувача, закохується в нього безтямно й дуже швидко чахне та помирає.

М. Орлов. «Історія зносин людини з дияволом»

Він – існує! Диявол існує!

А я – брат божевільного! Я – божевільний, який уявив, що зможе пояснити своїм розумом всесвіт. Я – той самий лох, який, уявляючи собі бозна-що, на перевірку лише благав Отця брехні обдурити мене. І він обдурив. Тому що найнебезпечніша брехня Диявола полягає в тому, що його не існує.

Але він – є.

І я знаю його в обличчя. Він один у трьох особах, і він – обман. Він допомагав мені, але…. обернув моє золото на череп’я!

Спочатку Килина. Краще б вона сказала правду: потрібна третя. Вона боялася померти й померла однаково. Потім Рита і ця дурня із запискою… Потім брат.

Я міг убити рідного брата! Я ледве не вбив його. Я вбив би його, навіть якби знав уже тоді: це мій брат. Але тепер я знаю, чому він не прийшов. Він відчув небезпеку. Він ближче до природи, ніж я, він виявився мудрішим і сильнішим. Навіть Рита не змогла його спокусити. Але якби міг, я вбив би його і не мучився його вбивством, тому що він – вибрак природи.

Але виявилося, вибрак – не він, а я. Тому що я не можу вбити її. Не можу навіть заподіяти їй біль. Я – божевільний, який обписав теоріями ввесь щоденник, а сам… Я мушу зробити це! Це необхідно! Я біля мети… Але мені здається, що всередині мене сидить звір, який рве на клапті мої кишки. Хто придумав її?! Точно не Бог. Він кликав на жертву не заради любові до жінки. Любов до жінки – мавпа, що робить гримаси, страхітлива пародія на його любов.

І найжахливіше, що цієї любові немає. Вона такий же фантом, як і Диявол…

Але Диявол є. Саме тому, що немає любові! Я задихаюсь… Я знаю, хто вона! Я мушу. Але мені простіше…

– …померти самому, – тихо закінчила Марійка.

Вона відклала щоденник і огледілася невидючими очима.

– А ти знаєш, що сьогодні кінець світу? – буденно спитала Дарина Чуб.

– Що? – заледеніла Марійка Ковальова.

– Ну, диявол повстане з пекла…

– Сьогодні? Звідки ти знаєш? – здригнулася вона.

– Так у програмці написано… Сьогодні о 21.10 «Кінець світу» зі Шварценеґгером. Я давно хотіла подивитися. Кажуть, жахлива дурня! Шкода, знову не побачу…

Чуб, у нових ажурних трусах, сиділа на підлозі біля телевізора, тримаючи перед носом програму телепередач. Одяг із «Сафо» – довга різноколірна спідниця та червона блуза були акуратно розкладені на кріслі. Недалеко від нього валялися два кастровані велосипеди і одна мітла з двома новенькими велосипедними сідлами. Умиротворена Ізида Пуфик загравала з голою ступнею хазяйки, ліниво ловлячи лапою Даринині рухливі пальці. Бегемот розташувався на своєму коронному місці… Здалека здавалося, ніби він сидить просто на колінах блакитної «візантійки».

– А ти що, вже дочитала? – подалася Дарка до Марійки. – Ну і що він там понаписував?

– Це він, – посуворішала читачка. – Адже я мусила здогадатися. Пам’ятаєш, Мир сказав, що Женя й Ліда призначили Риті зустріч біля Кирилівської церкви, тому що бачили вранці репортаж про аварію? І там уперше говорилося про дігерів…

– Ну?

– Я ж теж бачила репортаж того ранку, – безбарвно мовила вона. – І жодного слова про дігерів у нім не було.

– Ти мені краще ось що скажи, – відстовбурчила губи Чуб, здивовано обсмоктуючи за щокою власний прокол. – На біса він записку залишив? Навіщо треба було самому на себе наводити? Коли б не записка, я б ніколи йому не повірила!

– Він не залишив, – сумно постукала Марійка пальцем по сторінці. – Він забув про неї. Просто забув. Він же не професійний убивця. Він убивав уперше…

– Навіщо взагалі писав?

– Він не писав, – індиферентно сказала Ковальова. – І не брехав. Майже. Рита була найяскравішою, найактивнішою з трьох. Мир завжди її вирізняв. Та й сама вона вирізнялась. А Женя й Ліда ревнували. Адже коли справа упирається в хлопця, подруги кінчаються, – зітхнула вона. – Того дня Рита знову просилася з ним у печери, і Мир сказав її подружкам. – Марійка наблизила зошит до обличчя й безпристрасно зачитала з аркуша: «Вона думає, все в житті можна на абордаж узяти грудьми третього розміру. Іноді нудно дивитися, що вона з себе корчить. Не був би я джентльменом, призначив би їй сьогодні зустріч під церквою біля психлікарні. Та так, щоб простирчала там до темряви. І не прийшов би… Бо дістала вже! Сто разів їй «ні» говорив, а вона все нависає». Він напевно сказав, – пояснила вона. – Він знав, Ліда постійно розіграші влаштовує і почерк підробляти вміє. А ще вони були першими, хто міг запідозрити його у вбивстві Рити. І він заздалегідь зробив із супротивників союзників. Більше того, зробив їх винуватими в її смерті. І навіть проколовшись із запискою, отримав із цього максимальну користь… Він був розумний.

– Так, не дурень. По-перше, нас переконав, по-друге, алібі отримав, – загнула два пальці Чуб. – А притиснули б, на крайняк здав би двох цих дурок, разом із їхнім приколом. Просто доки алібі було йому вигідніше, ніж їх визнання… Але от як він міг знати, що вони точно її напишуть?

– Міг, – стиснула губи Марійка. – Від Рити. Вони зустрілися біля Кирилівської ще вдень, і вона напевно показала йому записку. І сміялася над ними. Тому що паралельно Мир призначив їй побачення сам.

– Нишком?

– Таємно, – підтвердила Марійка. – І у свою чергу, попросив її жартома покликати на побачення божевільного Митю. Уявляєш, який чорний жарт: одна жертва запрошує на побачення іншу?

– Митя – жертва? – здивувалася Дарина.

– Так. Дядько Микола дійсно був випадковим. Митя – ось хто мав стати жертвою наступного дня. Мир міг би вбити рідного брата.

Вона раптом спіймала себе на тому, що говорить ніби про іншу – абстрактну й незнайому їй людину. Мир, якого вона знала, – Мир закоханий; Мир, що пробирався з нею по темних і небезпечних Кирилівських печерах; Мир, так страшно загиблий з її вини, висмикнувши її з-під Катиних коліс, – не мав і не міг мати стосунку до цього кошмару!

– Але в лікарні почалася паніка, Митя втік. Він був у церкві. І бачив мертву дівчину. І забруднився її кров’ю…

– А тому злякався й не прийшов!

– Я гадаю, справа в іншому, – кисло припустила Ковальова. – Побачивши свого улюбленця в крові, його лікар так злякався, що той міг учинити вбивство, що наступної ночі замкнув його. Практикантка цього не знала, вона ж не чергувала.. А коли на ранок знайшли новий труп, Снуровський зрозумів: Митя ні при чому. Тому і сказав нам: «Я можу поручитися за нього головою – він не виходив із лікарняного корпусу». А Митя щиро страждав, переконаний: прекрасна дівчина померла через те, що він «її не любив», «був поганим» і не прийшов на побачення. Він же божевільний, і факт, що її вбили на день раніше, не відігравав для нього особливої ролі.

– Гаразд, – задоволено почухала ніс Дарина. – А як Мир дізнався про «страшний обряд»?

– Від Килини… – пригнічено визнала Марійка. – Він знав її. Можливо, прийшов до неї, як і ми. А потім прочитав мої шпаргалки й навіть скоригував обряд від себе, додавши до нього осквернення Лаври. Хоч я й не розумію, навіщо Килина розповіла йому це? І чому, якщо вже розповіла, змовчала про третю жертву?

– І це ти мене запитуєш? – спогорда спитала Чуб. – Та закохалася в нього, як усі ви! Він до присухи жінками, як підтирками, користувався!

– Але Килина могла зварити присуху двадцять разів.

– Вона не хотіла, – переконано заперечила Дарина. – Я б теж не стала, якби когось по-справжньому любила. Знаєш, це жахливе почуття, коли людину на очах у тебе так плющить. Коли від справжньої любові – зовсім інше, в тому божевіллі щось священне, величезне є, таємниця якась… А тут усе просто, як блювота. Я не знаю, як сказати. Любов від присухи – ніби протез, щось несправжнє, убоге, жалюгідне. І страшне! Немов ти душу в іншого відрубав. Ось і знаю вже, що Мир убивця і сатаніст, а як згадаю – так здригнуся! Морок! – чесно призналася Землепотрясна. – Але все-таки, – змінила тон вона, – Килина була не така дурка, як ти! Тільки повна дурка іншому доводитиме: щоб отримати скарби, голубе, треба, пардоньте, вбити мене! Щоправда, він однаково її вбив… Тупо, як свідка. Чергова випадковість. Уявляю, як він тут обліз, коли ти йому все по поличках розклала, і він зрозумів, що випадково завершив неможливий обряд, а скарб отримати однаково не може, тому що тепер три кінчені Києвиці припруться туди йому заважати! Ти навіть не розумієш – ти нас усіх під удар підставила!

– Він не міг мене вбити! – викинула Марійка кисть із неспростовним доказом у чорній палітурці. – І моїх друзів – не міг! Він в усьому хотів мені признатися! Тепер я розумію, що він намагався сказати мені вдень… Він змінився. Він мене врятував!

– Ага, – пирхнула Дарина. – Це ти мені спасибі скажи, що я присуху зварила. Це вона його змінила! Якби він випадково в тебе не вклепався… Килина ж бо про нього нас попереджала! Він мав убити нас іще до Купала, причому з усіма зручностями – самі в дім притягнули. Це диво, що ми живі залишилися, після того, як півдня з маніяком тусувалися! До речі, я відразу говорила: це він! Пам’ятаєш? І в музеї я його, вважай, упізнала. А ти мені що? – не вдовольнилась однією моральною перемогою вона. – Ти доводила, що це мій Ян!

– Гадаєш, Мир справді був божевільним? – знітилася Марійка.

– Цілком можливо, – байдуже озвалася Чуб. – Це ж штука спадкова…

– І писав він про себе в третій особі: «мій геній говорить», «мій геній не бреше».

Дарина смачно цокнула язиком і похитала головою:

– Тоді точно шизик. Усі маніяки себе геніями вважають! Я вас усіх від нього врятувала! – переконано перевела на себе стрілки вона. – Слава Богу, все закінчилося. До речі, я о пів на дванадцяту з Яном зустрічаюсь. І Алекса якраз попустить… Як здорово все встоялось.

– А шабаш?

– Слухай, не псуй мені побачення! – розсердилася Землепотрясна Дарина Чуб. – Я заслужила! Вважай, що в нас відгули! На Старокиївську не потрібно через свято, а на свято… І можна подумати, ти вирахувала гору № 1? Ні? Тоді взагалі про що розмова?!

– А скарб? – спитала Марійка боязко. – Адже вночі…

– …в печерах відкриються жахливі скарби, – договорила Дарина. І завагалась.

Скарб, на який можна купити увесь Київ! Ну, нехай не ввесь, нехай соту частину – однаково багато! Це ж круто прийти туди разом із Яном і в нього на очах стати багатою нареченою! І його тіньовий тато відразу всохне, інакше – і до ворожки не ходи, – будуть у неї з ним проблеми! Тільки…

– Ну, як відкриється, так і закриється! – гучно відігнала спокусу Чуб. – У Гоголя ця історія зі скарбом дуже погано закінчилася. Не потрібні нам їхні трупні гроші. У нас і так усе о’кей!

– А Катя? – кліпнула збентеженими віями Марійка.

– Так, дивна вона, – погодилася Чуб. – Чому не зупинилася, втекла? Вона ж ні в чому не винна, ви з Миром самі на забій кинулись, як два Матросови. Боялася, що книгу заберемо? Так який сенс тікати? Однаково завтра вночі примчить на гору сама… Знаєш, врешті-решт, ми їй не няньки!

– А К. Д.?

– От лишень знову не починай! Чути нічого не хочу! – пристрасно вищирилася Чуб. – Усе, я в душ… Дурка, мило забула купити! Знову господарським митися, – розсержено махнувши рукою, вона кулею вилетіла з кімнати.

– Мило… Марійка постояла.

Потім навіщось пішла за Дариною в коридор, меланхолійно відчинила мітелкову шафу, узяла каламутно-коричневий брусок і задумливо понюхала.

Усміхнулася. Покусала нижню губу. Повернулася до круглої кімнати–вежі й, поводячи рукою по корінцях книг, витягнула черговий словник.

«Геній – бог, уособлення внутрішніх сил і здібностей людини, – повідомив їй той. – Вважалося, що свого генія мали не тільки люди, але й міста. Геній відповідає грецькому демонові (див. демон)».

Ковальова слухняно подивилася:

«Як і інші язичницькі боги, в християнському уявленні демон став образом лихої сили або самого прародителя зла (див. диявол)», – повелів словник.

Але цього разу Марійка його не послухалася. Вона завмерла, дивлячись у розгорнуту книгу, роззявивши рота і безперервно хитаючи головою, яка переварювала остаточне усвідомлення.

– Я так і думала, – сказала чомусь уголос вона. – Так багато про це думала й ніколи про це не думала…

І подумала: «Так, кращий спосіб приховати правду – базікати про неї направо і наліво! Найважче знайти те, що лежить просто на видноті!»