Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 31 страниц)

«Тому вас і називають сліпими – ви шукаєте Бога на стелях своїх церков, замість того щоб просто подивитися на небо…»

Марійка безнадійно подивилася на небо крізь каламутні лінзи сліз – небо темніло, вона не бачила там ніякого Бога.

«Тепер тобі потрібно навчитися бачити. І перестати мучитися нескінченними запитаннями і терзатися, не в змозі знайти на них відповіді, адже, щоб отримати їх, досить лише роззирнутися на всі боки…»

Марійка роззирнулася – люди на ближніх лавках витріщалися на неї, – хто з цікавістю, хто несхвально, хто співчутливо. А поряд із її лавою стояли дві дівчини, Марійчині ровесниці, які дивилися на Марійку так, наче від її плачу в них розривалося серце.

– Що сталося? Може, допомога потрібна? – спитала одна, щойно Марійка перетнулася з нею поглядом.

На ній було синє плаття й яскраво-червоні черевики.

– Образили? Чи гроші загубила? Чи хворий хтось? – жалісливо спитала друга, зовсім юна, мабуть, навіть молодша за Марійку.

І їхнє співчуття здалося Марійці нелогічно явним, змусивши запідозрити добру парочку в приналежності до якоїсь псевдохристиянської секти.

– А ти піди свічку постав «за здравіє»… – запропонувала перша, остаточно укріпивши Марійку в її підозрах.

Дівчина невпевнено простягнула до Марійчиної голови жалісливу руку. Марійка неприязно відсахнулася від неї й заревла ще дужче, заперечливо хитаючи головою.

«Свічку! Яку свічку! Куди?..»

– Або хочеш, я сходжу? – запропонувала перша швидко, так і не доторкнувшись до Марійчиного волосся. – Тут Володимирський за рогом. Ти тільки скажи, як хворого звати?

– Марійка. Марія… – схлипнула Марійка. – Ти, правда, можеш? Поставте, будь ласка! – Вона заходилася знервовано шукати гроші, несподівано діставши немічну надію на нелегальне чудо.

– Не треба, що ти! Це ж п’ятдесят копійок, – здивовано відхилила дівчина в червоних черевиках зім’яту, залежалу гривню. – Ми однаково в той бік ішли. Марійка, значить? – діловито кивнула вона. – І я теж Марійка, як твоя мама. Чи подруга? Нічого, видужає…

– Навряд, – тихо хлипнула відьма. Далі говорити вона не змогла, тільки затрясла губами.

– Видужає обов’язково! – оптимістично запевнила її друга, заглядаючи під сльозливе тремтіння рудих вій. – Сьогодні вночі Володимирський горів! Ти чула? Та не згорів. Уявляєш? Значить, і не такі чудеса бувають…

– А ви – віруючі? – боязко уточнила Марійка.

– Ну, як усі, – мовила повагом друга.

– У церкву ходите?

– Ну не те щоб ходимо… Тобі вже легше? Тоді ми підемо. Добре? – Перша всміхнулась їй і все ж погладила її по потилиці. – Не плач. Гаразд?

Марійка дивилась їм услід. Її горло раптом очистилося від сліз, а всередині, як після дощу, було волого, в’язко, але ясно.

Тривожно, але не безнадійно. Здивовано…

«Треба ж, ішли у своїх справах. Бувають же такі… Вони не збрешуть, поставлять! І, можливо, він почує і…»

«Боже, яка я дурка!»

«Він УЖЕ почув!»

У шлунку стало тепло й гірко, наче вона враз випила склянку терпкого червоного вина, і знову захотілося плакати, але вже по-іншому. Вона невідривно дивилася на спини дівчат. І несподівано уявила собі, як за сім хвилин входить за ними – до свого найкрасивішого у світі Володимирського собору – крізь величезні чорні двері, з масивним барельєфом Святого Володимира і його не менш святої бабусі Ольги, – щоб, зробивши п’ять кроків од входу, різко розвернутись і побачити «Страшний суд» і Вогняного Змія, що звивається в пеклі. А потім подивитися ліворуч на грішного і сліпого князя, що прозрів у момент хрещення, а прийняв віру після того, як був покараний сліпотою за гріх (зґвалтування дочки царя Корсуні, за однією з версій. Хто ж тепер дізнається?). І праворуч – на князя вже майже святого, з обведеною ореолом вінценосною головою, який стояв на засланому мережаним килимом березі річки Почайни і хрестив у ній перших переляканих русичів і простягав руки, що приносять дар, до неба – туди, де в золотих хмарах стояв оточений ангелами апостол Андрій із величезним і важким – першим хрестом у руках!

Вона побачила це так виразно, що могла розглянути і блакитну сорочку Андрія. І щедро розшите коштовними каменями золото-князівське вбрання. І візерунок зеленого килима з витканим на нім довгохвостим павичем. І того самого похмурого бородатого боярина, що стояв недалеко від князя, в довгополому зеленому із золотом вбранні, притримуючи величезною рукою руків’я меча в золотих піхвах.

«Хрещення киян» було наповнене силою-силенною облич, суворих, серйозних, переляканих, приголомшених, збентежених, але лише одне це, нахмуреноброве, настійно вимагало від неї відповіді…

«Та це ж мій Добриня! – відповіла вона. – Добриня-Васнецов!»

«Ось чому горів Володимирський!»

«Добриня і меч були зображені двічі!»

Але…

«Справа ж не в мечі!»

«Справа не в тому, що він був правою рукою Володимира й бився за віру з мечем у руках, а в тому, що він, можливо, і був перший русич, який полюбив Бога вище земної любові».

Тоді як сам хреститель, можливо, й віру-то прийняв лише для того, щоб одружитися з прекрасною візантійською царівною Анною. Чи ще гірше…

Ось!!!

Ось питання, що мучило Добриню-Васнецова! Не дивна річ, що Віктор Михайлович поставив це питання поряд із Володимиром у Свято-Володимирському соборі!

Володимирському… Марія Володимирівна раптом спантеличено втупилась у зморщену гривню у своїй руці з жовтолицим Володимиром Великим у карбованому вінці, й підвела прозріваючий погляд на «християнський» сквер університету Св. Володимира, де, за задумом губернатора й митрополита, і мав стояти Володимирський храм, розділений з універом Великою Володимирською вулицею.

«Володимир!» – немов хтось нав’язливо шепотів їй у вухо це ім’я три дні підряд.

«Ви від Володимира Федоровича?»

І вбитий митрополит лаври – теж Володимир.

І фото WLADIMIR WYSOCKI, KIEW!

І тато… І його тезко-слідчий…

І Васнецов жив на Володимирській вулиці. І «Олександра Володимирівна дітей у Володимирський парк на прогулянку повела…».

Туди, де на Володимирській гірці під пам’ятником Клодта призначив їм зустріч той, що перестав бути анонімом, К. Д. Призначив і не прийшов, тому що не міг допомагати… Та нічого він не призначав! Він запропонував «прогулянку під захід сонця». А вони негайно угледіли те, що «інтригує» і «розбурхує»… Хоча всі пишномовні слова нічноокого брюнета слід було розуміти абсолютно прямо. І Мир опинився біля її ніг, в найпрямішому значенні слова. Будинку слід було ввічливо сказати «здрастуйте». А ланцюг не треба знімати, тому що… Це неважливо, потім. Було щось іще… Головне!

«Не бійтеся, Володимир не заподіє вам зла. Він допоможе!»

Марійка квапливо розстебнула рюкзак, збираючись повернути на шию нероз’яснену змію. Але рюкзак, із яким вона йшла з дому назавжди, був занадто повний, і досі вона так і не спромоглася його розвантажити – довелося виймати пакет із запасними трусами, сірники та недогарок свічки, ключі й дарованого їй брюнетом Булгакова, якого вона, що звикла до літературного тягаря за спиною, благополучно протягала з собою всі ці дні.

Сторінка була все так само загнута там, де тоді ще безтурботний і недбалий брюнет так і не дочитав їй до кінця свою улюблену цитату:

«Над Дніпром із грішної та скривавленої і снігової землі здіймався в чорну, похмуру височінь опівнічний хрест Володимира. Здалека здавалося, що поперечна перекладина зникла – злилася з вертикаллю, і від цього хрест перетворився на загрозливий гострий меч».

* * *

– Потерпи, потерпи, зараз прийдуть, – Дарина з надією дивилася на двері, силкуючись повірити у власні слова. – І лікар, і Марійка, і богатирі…

Зараз вона зраділа б навіть Яну! Але не було і його, і ставало зрозуміло: вона знову потрапила пальцем у небо. А на небі згущувалася темрява. Світло розтануло. І шибки у вузьких вікнах стали майже чорними. Вона вже розповіла Каті всі пригоди сьогоднішнього дня, але на п’ятнадцятій хвилині та перестала реагувати на її слова. А на двадцятій Дарина, впавши у гарячковий відчай, розірвала на клапті нову двохсотдоларову спідницю і, згадавши шкільні уроки з надання першої допомоги, перев’язала Каті рану.

Тільки це не допомогло… Катя відходила. Повільно і невблаганно, разом із днем за півколом дверей. І її обличчя вже перестало бути гарним.

– Це була помилка, – сказала раптом вона.

– Що? – зраділа її репліці Дарина.

– Музей. Моя помилка… Він мав рацію! Не можна було привертати увагу. Але ви однаково не зрозуміли. Однаково…

– Про що ти, Катрусю?

– Не зрозуміли, що там – я, – вимовила вона на подив чітко.

– Де там? У музеї? Але це неможливо. – Дарина зрозуміла, що Катя марить.

– Можливо… На Чортові. Швидше, ніж на…

– Таксі? – Ні, це було не марення! І Дарина приголомшено округлила очі: висока постать із темним, зібраним у хвіст волоссям – Катя! Але… – Але навіщо? – здивувалася Чуб. – Ти опритомніла? Бачила уві сні? Ти розповіла нам не все? Той богатир – Ілля?

– Інший… Доб…

– Добриня?

– І у Володимирському.

– Ти підпалила Володимирський?! – непідробно подивувалася Землепотрясна. – Але чому? Навіщо тобі це було потрібно?

– Бути першою… єдиною… най… – видихнула Дображанська. – Він іде. Вже скоро…

– Хто? – Дарина озирнулася на всі боки. – Ти кажеш про Яна? Про хлопця з каблучкою? Ти прочитала у книзі про обряд? Ти зрозуміла, що тут відбувається? Ти збила Мира спеціально?

– Ні. Але так краще. Присуха. Він міг розповісти вам про…

– Змія?

– Він не знав… Думав, скарб. Але вже не міг… Не міг убити… Але міг перешкодити. Їм.

– Своєму кодлові? Але їм не треба було нікого вбивати! Обряд завершено.

– Ні. Потрібна Києвиця… Тут. Її кров… Уся справа в ній. Він іде на кров.

– Ян – на кров? – Дарина знов обернулася, безпорадно дивлячись на двері.

Їй було несила гніватися на Катю, що вмирала й заплатила занадто дорогу ціну за віру у власну кращість. Лише подумала: он воно як… Недаремно Мир переконував їх, що смерть Килини та інцидент у музеї не вписуються в загальний пейзаж. Ще б – хто-хто, а він точно знав, що не здійснював цього! І ще зрозумів: аби завершити обряд, треба вбити одну з них. І зрозумів, що не може вбити Марійку. І навіть її подругу, просто тому, що це ЇЇ подруга!

Яка все ж страшна штука любов, якщо йому було простіше померти самому…

– Боляче, – повторила Катя. – Як боляче помирати… Але тоді було ще болючіше. Ти бачила…

– Що?

– Ще болючіше. У центрі…

Почувся гучний шерех кроків, і, зацьковано сіпнувшись, Дарина з полегшенням побачила Марійку.

– Марійка! – радісно вигукнула вона. – А де богатирі? – Вже менш радісно.

– Ми – богатирі! – суворо відповіла та.

– Що, не спрацювало? – скрикнула Чуб.

– Боже, що з нею? – з гуркотом скинувши тягар зі своїх плечей, Марійка, забувши про все на світі, кинулася до пораненої, падаючи на коліна та простягаючи до неї благальні руки.

– Вона виживе, виживе! – зачастила Дарина, немов молитву. – Це не Ян. Це сатаністи. Але я її перев’язала. Я послала Митю. Зараз прийдуть лікарі…

– Кого ти послала? – трагічно завила Ковальова. – Митю? Він же божевільний! йому ніхто не повірить! Ніхто не прийде, хоч скільки б він їх кликав!

– О Боже! – у відчаї закричала Чуб, одурівши від власного проколу. – Я зараз, – підхопилася вона. – Швидко!

– Стій, ти без спідниці!

– Байдуже!

– Тебе саму запроторять до психлікарні!

– Пізно… – відлунням озвалася Катя.

І Марійка зрозуміла: пізно – щось невизначене під назвою життя вже згасало в чорних очах Каті, витікало зі шкіри, стиралося з губ. І архангел Михаїл, що височив над Катею, з подолом, забрудненим Катиною кров’ю, з жіночим обличчям і двома червоними стрічками у волоссі, був невблаганний, як сама смерть.

– Ні! – зупинила Марійка подругу, що добігла до дверей, і, вчепившись у безживні й холодні долоні Каті, заговорила пристрасно – спочатку невпевнено й кострубато, потім гладко й гаряче, вірячи все сильніше з кожним вимовленим словом:

– Ти, що прийшов на цю землю, попроси Того, хто тебе послав! – І знаючи тепер, кого вона просить – Батька – небо і Землю-матінку: – Повернути мені життя оце, в ім’я Граду мого, та блага землі його, і небес його, і грішних чад його…

Катя гортанно застогнала. Глибоко, несамовито, страшно, вигнувшись хворобливою дугою і закидаючи назад голову й руки. Здригнулася, ніби її вдарили у груди, перекрутившись усім тілом, і опала, впустивши підборіддя.

– Це воно? – прохрипіла Дарина. – На тринадцять годин?

– Ні… – прохально прошелестіла Марійка, ледве ворушачи губами. Вона прохала про чудо! Адже перший раз уже був… І, опустивши голову, Марійка зі страхом заглянула в обличчя Каті.

Обличчя підвелось і поглянуло на неї з сильним, вимогливим, напруженим запитанням – неприємним, але живим! Абсолютно живим, що виключало будь-яку неприязнь!

– Катю… – розпливлася в слізно-щасливій усмішці Марійка. – Катю! Як ти почуває…

І тут Катя забилася в довгому істеричному сміхові, вирвавши руки з Марійчиних стривожених рук і зажмуривши безумні очі. Трохи розплющила їх і зареготала знову на їхні спантеличені, перевернуті фізіономії.

– Чорт! – несамовито крикнула вона.

– Що накашете, хашяйко? – Згусток темряви миттєво виринув із темного кута церкви.

– Лавка!

Чорт блискавично опустився на карачки, ввігнувши спину й підвівши послужливу задню точку. Продовжуючи сміятися, хапаючись за стіни, Катя насилу підвелася з кам’яної підлоги і з найприроднішим виглядом умостилася на волохату «лаву».

– Катю! – заговорила, нарешті, Дарина. – Ти вижила!!! Катрусю…

– Катя, Катя, Катруся, – глузливо пробурчала Катерина. – До чого ж вона гарна! Немовби зшита на мене, якраз по фігурі. – Катині руки самозакохано попливли від грудей, по боках і стегнах, мовби розгладжуючи довге шовкове плаття. – Горда, розумна, непокірна, гарна! Королева! Переможниця! – вела вона далі, чомусь уперто кажучи про себе в третій особі.

– Щось не так… – прошепотіла Чуб, присуваючись до Марійки. – Ти щось не так… Вона збожеволіла!

– Але з Васнецовим усе вийшло…

– З ким?

– Потім…

Але Катя почула їх.

– Так, – радісно погодилася вона. – Ваша Катя збожеволіла! Як тільки ти кинулася до неї під колеса. Ти, – обернулася Дображанська до Дарини, – перешкодила їй убити сліпу на рингу. Але нова жертва не змусила себе чекати. Такі, як вона, завжди ходять за два кроки від убивства, бо не можуть не перемагати – за всяку ціну! Сказати їй, що вона буде першою, дати спробувати справжню владу…

Хутряна лавка, що мовчала досі, вдоволено замекала, хитаючи кудлатою головою. І Катя поблажливо почухала чорного замазуру за вухом.

– Так, так, хороший хлопчику. Не заважай мамі…

– Це він! – розлютилася Чуб. – Він тобі нашептав! Через нього тебе мало не вбили! Він обдурив тебе!

– Хіба? – звела веселі брови Катя. – Хіба вона не стала першою? А хто ж тоді Я?!

Катя, із зовсім не властивим їй зазивним кокетуванням, повільно і нарочито провела язиком по верхній губі, грайливо надула губи, скоса подивилася на них пустотливо-тягучим, звабливим поглядом з-під приспущених повік і різко, як м’ячем, скинула оком на обведений кривавою калюжею іконостас за їхньою спиною.

І, спробувавши упіймати її погляд, дівчата раптом одночасно кинулися туди, оббігши страшну калюжу з двох боків.

– Це портрет дружини професора Прахова! Той самий?! – натхненно розширила очі Дарина, яка все ще не вірила власним очам. – Але це – не Катя! Це ж Килина! Тільки очі темні…

– Але це він! – скрикнула Марійка, вражена ще дужче. – Це ж Демон! Демон Врубеля! Тільки він – жінка! Врубель написав першого «Демона» з Прахової! Демона і Мадонну! Боже…

– Виходить, Килина була дружиною професора? – абсолютно збентежилася Чуб, витріщаючись на круглооке і носате обличчя жінки між двома здвоєними колонами, сплетеними мармуровим «гордієвим вузлом», і безуспішно силкуючись «розрубати» цей вузол.

– Так, я була його дружиною! Шкода, недовго, – почувся зневажливий голос Катерини.

– Уві сні?

Дарина здивовано повернулась і побачила, що та стоїть, відокремлена від них червоним килимом із власної крові, солодко потягуючись, як величезна й задоволена кішка.

– А як ти гадаєш, – зловтішно проспівала вона, – чому цій дівці снилися мої сни?

– Ти? – вжахнулася Марійка. – Ти?!

– Я, – посміхнулася Катя, що вже не була Катею.

– Килина! Але це неможливо! Ти померла!

– Смерті немає, – гордовито мовила померла.

– Так, звичайно, – блякло погодилася Ковальова. – Але як? Як?!

– Щойно зірвала його безглуздий оберіг…

– Як я не здогадалась! – охнула Чуб, до якої дійшла, врешті-решт, суть того, що діється. – Адже Беладонна казала: кіт слухається тільки Килину! Але це неможливо!

– Ні, ні, – затрясла головою Марійка. – Катя намагалася мені допомогти. Вдень вона була справжньою!

– Але не вночі, – спокійно пояснила їй не-Катя. – Не в безпам’ятті. І лише доти, поки була безневинною. Досить було їй убити…

– Два бичачі серця. Передозування! – жалібно хлипнула Дарина Чуб. – Це Бегемот! І книгу роздер він…

– …тому що там був твій портрет! – завершила за неї Марійка, вказуючи викривальним жестом у бік неможливого іконостасу.

– Ні, – посміхнулася їй не-Катя, – тому що там не було мого портрета!

– Сатанинська мадонна? – переконано припустила Ковальова і з її обличчя зрозуміла, що влучила в точку.

– Він знайшов її. Знайшов моє капище! І спробував мене зупинити. Але він завжди недооцінював людину. Бачить Бог, – солодко примружилася не-Катя, – як я люблю людей! Навіть вас. Тільки заради таких, як ви, я і працювала в цьому убогому «Центръ». Яке це щастя дивитись, як заради крихітної вигоди, малюсінької любові, випадкової похоті ви миттєво відкидаєте все це християнське лушпиння і стаєте такими, якими вас створила Мати! Він ніколи, ніколи не змінить вас! Скільки б він вам не брехав… – з викликом повідомила вона круглій стелі.

– Ти кажеш про Мира? – тихо спитала Марійка. – Ти дала йому ключ од церкви? Один із наших ключів.

– Він хотів отримати скарб, – із задоволенням уточнила жінка. – І він отримав би його в обмін на те, що хотіла я. Двох сліпих…

– Ти брешеш! Ти обдурила його!

– Невже? – беззлобно посміхнулася та. – А хіба ви не отримали все, за чим прийшли до мене? І ти, і ти, і вона… – Не-Катя легко ткнула себе пальцем у Катині груди. – Хіба вона не позбулася конкурентів? І хіба не полюбив тебе той, кого любила ти? І чи не ти присушила свого друга, а разом із ним і хлопця «цієї падлюки»? І хіба вона не «облізла»?! – Килина самозабутньо розсміялася Дарині в обличчя Катиними губами. – Ви отримали все, про що мріяли! – підвела безперечний підсумок вона. – І чесно заплатили по рахунках. І він заплатив. І його послідовники, що всупереч його наказу вирішили закінчити обряд і вбити мене, заплатять за це теж! Але перед тим вони отримають те, за що внесли плату!

* * *

– Усе. Найстрашніше позаду, – смугастий Олег заговорив першим.

У його словах було боязке полегшення. І Кока зрозумів, що той має на увазі не стільки залишену за плечима «найстрашнішу» ділянку підземелля, скільки смерті – смерті, страшні й отупляючі. І найстрашнішу – останню!

– А вона була гарна, еге ж? – натужно сказав Олег.

– Так, гарна, – похмуро процідив крізь зуби Кока. – Навіть жаль… І часу трахнути не було, – непідробно жалкуючи, видихнув він. – Така баба пропала…

– А ту, першу, не шкода?

– Та ну, вона дурка була, – відмахнувся той. – Вищала, погрожувала, що її тато нас знайде. Пам’ятаєш? От дурка!

– А ти віриш, віриш, що тепер… – Смугастий скривив невдоволені губи. – В цей скарб, коротше? – видушив він.

– Не знаю. А ти?

– І я не знаю, – невдоволено буркнув Олег.

– Але Мир вірив, – сказав Кока. – Серйозно вірив. І що його раптом понесло? Адже стіна вже тріснула!

– Це він так сказав.

– Зараз самі помацаємо! Онде!

Попереду вималювалася чорна паща. Мир називав їх залу капищем – погане слово… Два промені із «зірок» на касках супутників схрестились і, пірнувши в глибину разом із власниками касок, заскакали по сірій поверхні бетону – стіну розривали глибокі рвані рани тріщин.

– Ну треба ж! – Кока рвонув до стіни і почав гладити її пристрасними, недовірливими, закоханими рухами – як жінку. – Це ж бетон, точно, бетон був! Що ж він?..

Стіна солодко кришилася під його рукою, впускаючи його у свої борозни. Бетон повільно обсипався, немов зітлілий черепашник, варто було натиснути. І жіноча податливість неприступної стіни принесла йому раптом глибоке й гостре, еротичне щастя.

Смугастий насторожено провів по стіні непевною долонею – хоч як дивно, вона не була ні замогильно-холодною, ні сирою – гарячою, мов розпалена сільська піч.

– А ти не вірив! – очманіло бовкнув Олег. Хоча сказати це мав зовсім не він, а йому.

– Боже, яка ж ти жарка, чуєш! – Кока захоплено подув на подушечки пальців, що залізли занадто глибоко в зморшкуваті складки.

Його пальці почервоніли. Ні, забруднилися чимось червоним.

– Яке тобі «боже»? – їдко осмикнув його Олег. – Мир би тебе…

– Диявол, як гаряче!

Руки Коки закопалися в стіну по самі лікті. Він почав вигрібати сипке тло, раз у раз пританцьовуючи й голосно дмухаючи на долоні. Олег вторив йому, мимоволі скрикуючи від болю.

– Ну, ну ж, він там! – покрикував він, пришпорюючи Коку й себе.

І лише коли, майже через годину плаский живіт бетону провалився всередину глибокою нерівною ямою, до нього прийшло нервове протверезіння.

Тут і не пахло ніяким скарбом! Пахло інакше.

Кров’ю…

Він здивовано втупився в свої руки, вимазані червонувато-бурою крупою, невидючими, нерозуміючими очима, відчуваючи, як його розпирає нестримне злісне розчарування.

Копати цілу годину, як два землекопи! І що? Що за запах, ніби і справді…

«Зірка в лобі» Олега раптом хрипнула і згасла.

– Ти що? Думаєш, нічо? Та він там, там! – заскиглив Микола. – Стіна ж тріснула!

– Зараз як трісну! Ні, стій, посвіти мені тут, трохи правіше… – підстрибнув Олег. – Ось тут, тут світи…

«Беззоряний» хлопчик стрімко впав на коліна, щоб підняти із землі якусь дрібну річ.

– Що, що там? – збуджено застогнав Кока.

Ліхтар облетів навколо Олега і опинився праворуч.

Декілька секунд обоє схвильовано розглядали тьмяне кружальце металу, що мирно лежало в нього на долоні під косим променем ліхтаря – прадавню монету зі стертим малюнком.

Потім:

– Це і є скарб? – надломлено спитав Кока.

Олег різко стиснув кулак і понюхав свої пальці.

– Слухай, по-моєму, треба звідси линяти… – сказав він.

* * *

Дарина і Марійка безмовно втупилися у двічі воскреслу з мертвих, спустошені її убивчим резюме, в якому була дивна, безжальна і нелюдяна чесність: убивця заплатив життям за вбивство. Катя – за жадання безроздільної влади – втратою влади навіть над самою собою. Дарина – за навіженство, згубне для інших, – божевіллям інших, яке ледве не погубило її. Марійка – за вигадану любов – відповіддю, такою ж фальшивою, наскільки й фатальною…

– І той, кого ти полюбила вже непідробно, сповна заплатив за своє безумство. Ця церква проклята! Ось її прокляття! – Не-Катине підборіддя гойднулось, і Марійка знову вгляділася в плоскі чорні очі Мадонни-Демона.

Демона, якому молились, і просили заступництва, і ставили йому свічки в православній церкві…

– Але як ти могла? Сто років тому? – стражденно скривилася Марійка. Але вона вже знала відповідь. І та, яка вже не була Катею, знала, що вона її знає.

– Як і ти. Я прийшла до нього! І він вирішив, що то вона. І взяв від мене землю.

– Ти стала його Демоном! Ти, а не Києвицький! – відчайдушно заволала Ковальова.

– Але чи варто докоряти мені в цьому тією, хто стала Дияволом для мого Мира? – розпливлася в страшній доброзичливій посмішці не-Катя. – Чим ти відрізняєшся від мене?

І хіба обоє вони не заслужили? Вони відчинили йому двері! І заплатили за це…

– Чим? Чим? – злякалася за Михайла Марійка.

– Так Ян – нормальний? Він ні при чому? – почула лише одне Дарина. – Ян – не Диявол?!

– Диявола немає! Немає зла і добра! Є тільки земля і небо, які вічно боротимуться між собою!

Тільки зараз Марійка помітила, як спекотно в маленькій церкві. Так спекотно, що вона відчувала нервовою і невдоволеною шкірою пористе полотно татової смугастої сорочки.

Не-Катя-Килина раптом втратила веселий спокій і захрипіла фанатично, захлинаючись своїм величезним щастям:

– Скільки до мене намагалися розгадати цю загадку! І моя бабця, і прапрабабця, і прапрапра… «Страшний обряд або обряд, який неможливо здійснити»! Сліпу і сліпця – легко. Але вбити Києвицю означало – себе. Хитро, чи не так? Як, якщо жодна з нас не в змозі навіть увійти до цієї церкви?! І який у тому сенс, якщо мертва ти не зможеш скористатися набутою владою? Але з’ясувалося, що нічого неможливого немає! І смерті – немає! – блиснула пристрасними очима вона. – Ось у чому відповідь. Уроборос! Мій кінець – це мій початок! Істинна гординя – в упокорюванні. Бо в природі ніщо не помирає – лише перетікає одне в інше… І сьогодні, в ніч на Івана Купала, Вогняний Змій повстане із землі знову. І це Місто знову належатиме йому, як тисячі років тому! Він поверне собі землю, яку відняв у нього мій триклятий прадід! Нею правитимемо ми: він і я, його наречена!

– Я не зрозуміла, хто повстане? – нервово скривилася Дарина у бік Марійчиного вуха.

– Ніхто! – невимовно зраділа та, виявивши явне логічне нестикування в патетичному не-Катиному монолозі. – Нічого не буде! – вигукнула вона з радістю. – Третьої жертви немає! Тут – немає! Ми воскресили її!

– Ах, які ми маленькі дітки, – зло засюсюкала та, що не була Катериною. – Ми все ще віримо в Санта-Клауса і Діда Мороза? Навіщо селяни приносили жертву водяникові? – повернула вона шию до Землепотрясної Дарини.

– Щоб він дав їм рибу, – автоматом видала Чуб купальську науку.

– І він давав їм, еге ж? – звузила очі жінка. – Тому що риба припливала їсти мертвечину! У природі немає чудес, і все – все чудо, і всі її чудеса безжальні й геніальні у своїй жорстокості! Кожне життя живиться попередньою смертю! Але річ не в смерті, справа в плоті й крові… Він іде на кров.

Просто втративши стільки крові, ніхто не залишиться живим. Навіть Києвиця. І воскресити її буде нікому, бо не можна воскресити себе саму.

– Можна, якщо Києвиць троє, – вперто заперечила Марійка.

– Це нічого не змінить! – несподівано розсердилася не-Катя-Килина, ніби в цьому безневинному числівнику таїлося страшне зло. – Нічого! Чуєте, він прокидається!!!

– Хто? – стрепенулася Дарина, і справді почувши раптом нез’ясовний вібруючий гул крові, – як в морській мушлі, що сприймається зазвичай за шум прибою. Тільки зараз цією притуленою до вуха мушлею стало темне нутро середньовічної церкви.

Церква двигтіла.

– Що це?

– Скоро ти дізнаєшся це сама! – засяяла не-Катя. – Чекати залишилося недовго. Він іде! Тепер уже ніхто не зможе перешкодити мені!

– Хто йде? – Дарина з тривогою подивилася в півколо апсиди над іконостасом на іншу, безжально «обезголовлену» Богоматір із відсіченою кистю лівої руки. На «відрізані» ноги невідомого їй святого ліворуч…

І подумала з незатишною тугою, що наринула: це неправильно! Церква має бути церквою – цілою!

Не-церква здригнулась.

– А ось і зможе! – затремтівши від страху, Марійка з хрипким криком заперечення кинулася до мереживних металевих східців біля входу – туди, де лежав скинутий нею рятівний вантаж.

– Що відбувається?! – заволала Дарина.

Стіни церкви залихоманило.

Не-Катя застигла, поглядаючи на Марійку, не кліпаючи, немов розв’язуючи подумки якусь запаморочливу за складністю математичну задачу.

– Меч, хазяйко, в неї меч! – скиглячи, підхопилася чортова «лавка» і застрибала по церкві, наче її облили окропом.

– Меч… – повторила за ним не-Катя, не зводячи похмурого, пронизливого погляду з Ковальової, завмерлої на східцях між головами грішників, що скреготали, палаючи у вогні, та намальованим праворуч від неї коричневим, перетинчастокрилим, кістлявим чортом, який тягнувся кігтистою лапою до праведника, що погрожував йому пальцем.

– Меч Добрині… Ним він убив Змія!

– Та хто такий цей Змій? – з досадою скрикнула Чуб, відчуваючи, що глухне від наростаючого гулу.

– Змій – це Змій!

– У розумінні?!

– У прямому!

– Із трьома головами?

Не-церква здригнулась усіма стінами.

Архангел Михаїл пристрасно заплакав шматками фарби, які відлетіли від його обличчя. Дарина ойкнула.

– Із п’ятьма! Повір мені! Ось кого замурували тут! Залили бетоном! Поставили церкву!

Не розуміючи, навіщо вона робить це – від однієї насущної необхідності терміново зробити хоч щось, Марійка вивільнила зброю з піхов і, тримаючи руків’я двома руками, ривком встановила меч вертикально, знаючи, що не в змозі його утримати, і той ось-ось завалиться носом у підлогу.

– Так що, дракон вилізе з-під підлоги? – запанікувала Дарина. – Зараз?

– Ти чуєш їх, Тату?! – з раптовою радістю закричала не-Катя, здається, розгадавши свій загадковий ребус. – І, певно, плачеш, бачачи, що твої захисники – жалюгідні сліпці! Дарма що їх троє! Але ні, одна з них була гідна стати Києвицею. І вона стала нею, хіба не так? Адже вона стала мною!!! Він іде до мене! Його сила безмірна!

Гул наростав. Заклав вуха.

Марійка, насупившись, ступила крок до не-Каті, дивом утримуючи лезо, що балансувало в руках.

– Хочеш убити мене? І її?! – в Катиному голосі промайнула не-Катина пошана, втім, зовсім позбавлена страху. – Але, – глумливо заперечила її марній загрозі вона, – це однаково неможливо! Так, так, це з біса смішно! – засміялася та, що не була Катериною. – Я не можу вбити вас, а ви – мене! Тому що ми всі – Києвиці! І ніхто не в змозі позбавити нас життя проти волі. Ніхто, окрім…

– Демона.

Марійчин меч із гучним відчаєм полетів на кам’яну підлогу.

А підлога обурено загула під її ногами. Ступні відчули, як камінь перестав бути бездушним каменем – щось під ним, вигодуване людською кров’ю, вже жило, пульсувало й міцніло, і йому було тісно там.

– Біжімо! – заволала Чуб.

Плита під нею гойднулась, як хворий зуб. Не-церква заплакала чотирма стінами. Не-Катя самовдоволено закинула горло й зареготала.

А потім Марійка побачила, як її рот розкрився темною нерівною ямою, очі закотилися під лоба, з рота вихопився страшний хрип, бо Дарина Чуб, що залишилася за її спиною, несподівано з ненавистю накинула на її шию золоту петлю свого ланцюга-змії й зло защипнула замок…

І Марійці здалося, що Катя розпалася на двох Кать: одну – плотську та щільну, що миттєво обм’якла, мовби скинутий на підлогу втомлений одяг, другу – розмиту й хистку, що закричала:

– Надто пізно! Сонце сіло! Він уже тут!

Але розчути щось іще вона не могла.

– А-а-а-а-а-а!!! – завила Землепотрясна, тому що земля під нею затряслась і пішла довгими наростаючими тріщинами.

Із стелі посипався сухою штукатуркою Ісус Христос, оточений крилатим колом ангелів. Марійка позадкувала – дуже вчасно: тієї ж секунди туди, де вона стояла, впав шматок стіни з частиною фрески, що відкололась, – і плоске візантійське око поглянуло на неї блідою нерухомою зіницею.