Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 31 страниц)

Розділ сімнадцятий,
який оповідає про те, що люди гинуть за метал

…синє полум’я вихопилось із землі; середина її вся освітилась і стала неначе з кришталю вилита; й усе, що було під землею, зробилося видимим, як на долоні. Червінці, дорогі камені у скринях, у казанах… Як безумний, ухопився він за ніж, і безвинна кров бризнула йому в вічі… Диявольський регіт загримів із усіх боків.

М. Гоголь. «Вечір напередодні Івана Купала»

– Скарб гетьмана! – вискнула Дарина. – Все сходиться! В ніч на Купала відкриваються скарби! Але тільки тому, хто душу нечистому продасть, – пам’ятаєте, як у Гоголя? Ось чому його не лякає бетон: він сподівається, що після всіх обрядів скарб відкриється йому сам. Я ж тобі відразу про скарб сказала! І на Митю вказала перша: це він!

– Ти сказала: «та ось хоч він», – похмуро виправила Марійка. Вигляд у неї був чогось невдоволений. – Послухай, – розхвилювалася вона. – Обов’язково з’ясуй у цієї дівчини, чи є у Миті червона вітрівка. Вночі тато бачив когось у червоній куртці. А якщо у Миті такої немає, запитай, чи немає її в його лікаря.

– Але й це ще не все. – Мир похмуро подивився на кохану. – Позавчора практикантку послали кликати Митю до обіду, й вона знайшла його біля Кирилівської церкви, він розмовляв із дівчиною. Гарною й добре вбраною. У босоніжках із малиновими квітами…

– Рита? – приголомшено скрикнула Марійка.

– Скоріше за все.

– Ти мусиш показати медсестрі її знімок! – Марійка побігла за рюкзаком і повернулася вже повільним кроком, невпевнено стискуючи в руці фото їхньої групи: було видно, що віддавати його їй несподівано перехотілося.

Зачекавши, Мир узяв знімок із її невпевнених рук і завмер, утупившись у червоне сердечко, яким були обведені їхні обличчя.

– Марійко, – гірко сказав він. – Марійко… Я більше ніколи тебе не ображу. Я обіцяю, що ніколи не зроблю тобі нічого поганого!

І Дарину неприємно пересмикнуло від цієї фрази, чутої нею вже кілька десятків разів.

«Ну чому, – великодосвідчено замислилася вона, – всі чоловіки починають любовні стосунки з обіцянки не зробити тобі нічого поганого? І чому до нас доходить тільки з двадцять п’ятого разу: якщо, закохавшись, він раптом зарікається не робити нічого поганого, це означає лише те, що до тебе він уже спаскудив життя купі жінок. Втім, цьому і говорити нічого не потрібно, у нього це на пиці написано – великим почерком!»

Красавицький катастрофічно не подобався Дарині чимдалі більше, і не тому, що був такий уже поганий, а через те, що був живим і кричущим утіленням її провини.

«Через кілька годин присуха мине, і що тоді?.. Вона ж закохана, вона вже вірить, що він її любить! Може, підпоювати його регулярно?»

Чесне слово, заради подруги Чуб готова була навіть на це!

– І що ти в нім знайшла? – скривилася вона, ледве за красенем зачинилися двері. – У нім же, окрім пики, взагалі нічого немає!

– Неправда! – зайняла оборону Марійка.

– А що? – кинулася в атаку Землепотрясна. – Бабки? Так гроші, мабуть, батьківські. Він же ніде не працює?

– Ні.

– Бачиш! Ну чим, чим він тобі подобається? Чи він тобі вже не так подобається? – з надією мовила вона.

– Я люблю його! І завжди його любила, – гаряче закричала Марійка (але в голосі її прозвучав зрадницький дзвін сумніву). – Він розумний!

– Та ти вдесятеро розумніша!

– І сміливий.

– Ми сміливіші! Пам’ятаєш, учора…

– Він теж історик, у нас багато спільного! Але він не як я, він уміє триматись. У нього є почуття власної гідності, й упевненість, і манери, й одягається він завжди добре…

– Вона його за брюки полюбила, а він її за бездоганний смак! – зневажливо проскандувала Чуб. – Думаєш, він тебе насправді любить? Та просто… Просто…

Ні, вона не могла сказати.

Пізніше. Потім – неодмінно!

Але не зараз.

– Просто, – почала вивертатися вона, – він учепився за тебе, як за соломинку. Ви – як двоє на безлюдному острові, – окрім тебе, йому ніхто не вірить і не розуміє. А щойно його проблема розсмокчеться…

– Знаєш, я теж так думаю, – нелогічно погодилася раптом Ковальова. – Тому що я йому чомусь не вірю. Тобто вірю, що він не бреше, – запевнила вона. – А в саму любов – ні! Мені ввесь час здається, що він мовби сам помиляється, – ніби йому тільки здається, що він мене любить, а потім з’ясується, що це помилка. І вся його любов – як за склом вітрини або телевізора. За два кроки від мене, але не зі мною. Розумієш?

– Так, – озвалася Дарина, приголомшена проникливістю Марійчиної інтуїції. І втішена нею ж: – Ти маєш рацію! Не вір! У нього це скоро мине! Може, навіть до вечора.

– Але зараз йому дуже важко, – жалісливо зітхнула Марійка.

– А це вже не любов, а жалість, – відрізала Чуб. – Якщо ти збираєшся любити кожного, в кого прикрощі, то полюби краще саму себе. Ми ж сьогодні помремо. Забула?

– Ах, так… – стомлено кивнула та.

– А-а-ай! – видала вигук Чуб, бо в її і без того багатостраждальні коліна несподівано впилися десять запропалих кігтів.

Ізида Пуфик, яка непомітно підкралася, стояла на задніх лапах, поставивши передні Дарині на ноги й відчутно натякаючи, щоб та взяла її на руки.

– Дурка! Звідки ти взялася? – Дарина підхопила важкий Пуф на руки. Кішка в самозабутті ткнулася мордою їй у губи. – О, поцілуночки! Ну, давай поцьомаємось… От прикольна! Бачиш, вона мене полюбила!

На камінну полицю плигнув чорний кіт Бегемот, сів, випрямивши спину, і завмер у вигляді величезної статуетки.

– Де ви були? – без інтересу спитала Марійка.

– Тут був гість, – пролунав розмірений голос Беладонни. Виринувши з-під золотого плюшу, вона з гідністю пройшла на канапу. – Хворий.

– І пл-л-роглесуючий, – промурчала Ізида.

– Мир хворий? – стривожилася Марійка. – На що?

– Вам краще знати, – манірно сказала біла кішка.

– Amour, – захоплено прогаркавила руда, мружачись під Дарининою рукою.

Та, хихикаючи, чухала їй шию, але тут же хихикати перестала.

– Ну, любов – хвороба безпечна, – поспішно встряла вона.

– На шостій годині настає криза, – повчально заперечила Беладонна. – А до тринадцятої можливий летальний результат.

– Та що ви натякаєте! – обірвала ту розсерджена Чуб (не знаючи, як заткнути балакучу бестію, готову спалити її аферу). – Від любові ніхто ще не помирав! А ось ми у справжній небезпеці! А загинемо ми тому, що, сто відсотків, у Кирилівській засвітиться вночі червона зірка, і ми попремося йому заважати. І хто вас годуватиме тоді? Мовчали б!

Беладонна глибоко подивилася на неї і, сумно похнюпившись, пішла геть.

– Стривай, так це правда? – нарешті злякалася пророцтва Марійка.

– Килина ніколи не бр-р-рехала! – істерично прогарчав Бегемот із полиці.

– І Митя вб’є нас трьох? Але це абсурд! Ти ж його бачила…

– А про трьох санітарів – чула? Добре, хоч усе пояснилося, – філософськи резюмувала Чуб, скорботно повертаючи Пуфик на підлогу.

– Ні, далеко не все, – не погодилася дійшла студентка. – Ми досі не знаємо, що означали сни Каті. Чого вона бачила себе дружиною Прахова? Що Прахов знайшов у Кирилівських печерах? Чому сатанинський вівтар, який знайшли в печерах ми з Миром, складається з розпиляних ікон Божої Матері? Для чого різали «Трьох богатирів»? Навіщо знадобилося вбивати Килину й передавати її силу нам? І головне, хто такий К. Д.?

– Вау! – завантажилася Землепотрясна.

І видала на-гора:

– Чому? – Бо кінчається на «у». Ти хто? – Дід Капто. Куди? – В закудикані гори. Кому? – Хто любить Хому. Коли? – Як рак свисне. Звідкіля? – Зі шпиля. Навіщо? – На «пти». Крім того, на два одвічні запитання: «Хто винен?» і «Що робити?» – існує дві одвічні відповіді: «Ніхто не винен!» і «Нічого не робити!» – відбилася скоромовкою вона. – Гаразд, не шизій, це так, витрати виробництва. О’кей, нумо складати пазл!

Дарина Чуб розгорнула прапор, який становив на цю мить увесь її дівочий гардероб, і, вкотре безкомплексно ознайомивши Марійку зі своєю пухкою анатомією, рішуче відчухрала полотнище від рідного древка і пов’язала жовто-блакитну тканину навхрест, на зразок пляжного парео.

– Отже, – переконано затягнула вона вузол за шиєю. – Є такий собі божевільний із приємною зовнішністю, багатим татом і лікарем-просвітником. Він уявляє себе спадкоємцем гетьмана і, щоб отримати фамільні скарби, починає ритуал: будує вівтар сатані та вбиває двох людей, які забрели туди у своїх справах.

Вона вивільнила з вузла бісерну інсталяцію й акуратно розпрямила зім’яті дротяні вусики.

– Але з Ритою він, можливо, розмовляв іще вдень, – нагадала Марійка.

– Може, – спокійно припустила Дарина, – вона прийшла на розвідку. Побачення поряд із Павловкою – це не побачення в Пасажі. Ось і вирішила подивитися, куди кличе її Мир. Він же кадр той іще… був. Зараз – нічо, терпіти можна. А Митя на вигляд – кульбаба, одягнений пристойно, чіпляється, здається, до всіх дівчат. Через те, коли він увечері до неї знову підійшов, вона навіть не злякалась. І дядько твій теж не злякався. А Митя його по голові оглушив. Кров із нього випустив. Зловив випадкову попутку, сказав, припустімо, що це його п’яний тато, довіз до Лаври і там…

– Припустімо, – кивнула Ковальова.

– Припустили, – розохотилася Чуб.

Вона впала на канапу.

Ізида Пуфик негайно плигнула до неї на руки й почала з мурчанням втоптувати Даринин живіт. Живіт затрясся від сміху, – думки про смерть явно не затримувались у голові Дарини.

– Ну, а ще в нас є три землепотрясні та зубодробильні дівулі, які випадково прийшли на перевернутий Андріївський узвіз. І це вже зовсім інша історія – про те, як вони стали відьмами…

– Києвицями…

– …і мусять тепер зупиняти «те, що може порушити істину». Два «може порушити» вони, щоправда, проморгали, а друге таки зупинили. – Чуб, схоже, спокусилася версією Красавицького. – І там, у музеї, був зовсім не Митя, а хтось високий, худий і довговолосий, на зразок Мира. Але не Мир, – передбачила боротьбу вона. – Якби це був Мир, він би, як мінімум, не намагався довести, що це не Митя!

– Але ж богатирі билися в Кирилівських зі змієм, – спробувала знову звалити все в купу Марійка.

– Лицарі Христові? – пирхнула Чуб. – Та нісенітниця це! Я здуру ляпнула. – І судячи з того, з яким царственим виглядом Дарина визнала свою помилку, за визнанням мав бути вкрай утішний для неї висновок. – Фішка не в «Богатирях», а у Васнецові. Ти ж ще не знаєш: сьогодні вночі згорів Володимирський собор!

– Що?! – заволала Марійка. – Мій Володимирський? Ні!!!

– Не лякайся, – урезонила її Чуб, – тільки стіни. Всередині все ціле: розписи, ікони – все. Боже диво! І, до речі, всезнаюча ти наша, куполи в нього сині у золотих зірках.

– Так, точно, – зніяковіла забудькувата студентка. – Тільки їх нещодавно пофарбували. А раніше вони багато років були сірими. І він так і залишивсь у мене в голові з колишніми, сірими куполами.

– А що-небудь із сьогодення в тебе в голові є? – глузливо мовила Дарина. – Я, наприклад? Агов, Марійко? – замахала вона рукою, заглядаючи подрузі в вічі, як в об’єктив кінокамери.

Марійка скривджено надулася.

– Коротше, – угамувалася Землепотрясна, – Катя бачила його. І ось ці два вогні, точно, пов’язані між собою. Володимирський теж Васнецов розписував. І ніяких богатирів там немає! Значить, річ не в них, а в тому, що й те й інше він малював у Києві.

– Значить, – прискіпалась уражена Марійка, – ці два вогні пов’язано, а третій – зайвий! Адже Прахов знайшов у Кирилівських…

– Скарб, – просто сказала Дарина. – І як благородна людина, пожертвував його монастирю!

– З точки зору археології, це було не занадто благородно, – запротестувала майбутній історик.

– Хто знає. – Дарина мрійно закотила очі. – Раптом там ікони які-небудь були. У золоті, з діамантами. Адже старовинні ікони…

– …писали навіть на золотих листах, – вимушена була погодитися Ковальова.

– От! Тільки Митя про це не знає. І тупо чекає, що сьогодні, на Купала, йому відкриються незліченні скарби. Хоч це й безумство, але…

– Але стіна вже тріснула!

– Ні, Марійко, – повчально процідила Чуб, – тріснута стіна нам, пробач, до дупи. А ось що нам не до дупи, так це те, що сьогодні він уб’є когось третього.

– Але Килина мертва! Обряд закінчено. Так написано в книзі.

– А Митя її читав? – іронічно поцікавилася Дарина. – Її ніхто не міг читати, крім нас. Обряд завершено випадково. У цій історії все випадковість. Ми випадково прийшли в «Центръ». Жертви випадково прийшли до вбивці. І якщо цей К. Д. дійсно існує, він, мабуть, сам диявол. «Д» – диявол, «К» – кошмарний!

Марійка широко розкрила рот, мабуть, збираючись сказати щось дуже велике і важливе, але, подумавши, мовила тільки:

– Одначе все це якось незрозуміло пов’язане між собою. Адже саме портрет Прахової висить у Кирилівській церкві! І саме її чоловік запросив Васнецова розписувати Володимирський до Києва, де він писав «Трьох богатирів», що билися в Кирилівській зі змієм, у жертву якому Митя приносить людей, аби отримати скарб, що його вже знайшов Прахов, який був уві сні чоловіком Каті.

– Так…

Дарина задумливо почухала ніс. Потім за вухом у кішки. Зігнувшись, подивилася на Марійчин годинник і, зі здивуванням виявивши на ньому тільки три дні, розпливлася в шкодливій посмішці:

– Часу навалом! А чи не пройтися нам на квартиру до Васнецова? Ось підемо до нього та й запитаємо, що він тут такого намалював, що це досі знищити намагаються? А Прахов твій де жив?

– Тут, – сторопіла Марійка. – За рогом, на Володимирській.

– Так це взагалі поряд! Тоді до обох, – безтурботно резюмувала Чуб таким тоном, наче йшлося про візит до двох приятелів, які мешкають по сусідству. – О’кей. Шукай другий ключ. А я піду костюмчики нам роздобуду. Я знаю де, одна нога тут, а друга вже повернулася.

– Ти що! Біля під’їзду засідка!

Чуб знову вимогливо почухала ніс. Ніс оптимістично задерся догори:

– А я з горища! На мітлі!

– Удень?!

– Парашут! Ось навіщо він лежав у шафі!!! Я прикинуся парапланом! Напевно Килина так і робила…

– Дарино, – зніяковіла Марійка. – З приводу ключів – це припущення! У нас, скоріше за все, нічого не вийде.

– А не вийде, – безтурботно знизала плечима та, – значить, так і буде. З нами ж нічого не станеться, еге ж? І взагалі, я давно зрозуміла. От усі кажуть: думай, думай спочатку! А це – дурня. Перш ніж робити, краще не думати про наслідки. Бо якщо подумаєш, напевно дійдеш висновку, що робити це краще не варто! І так усе життя, нічого не зробивши, і просидиш.

* * *

Катя у відчаї опустила голову на кермо й заканючила:

– Чорт…

– Що накашете, хашяйко? – негайно пролунало догідливе ззаду.

– Дурка чортова! Я – чортова дурка! – з ненавистю вилаяла себе Катерина.

– Че чешть для мене! – захоплено завертівся Чорт.

– Ідіот, – різко розвернувшись, Катя осадила його поглядом. – Я забула, забула, що можу…

Вона прочекала Марійку на Пушкінській більше години, ні на крок не відходячи від машини і благополучно проґавивши зустріч із хазяйкою клубу, з якою збиралася обговорити кілька нюансів поєдинку, а точніше, повільно й зі смаком насолодитися передчуттям своєї майбутньої феєричної перемоги. Але тепер Катя була не впевнена навіть у тому, що вирушить «убивати мадам Динозавриху», та не викине бутель із проклятим переможним зіллям у першу-ліпшу канаву.

Марійка не прийшла.

Вона зателефонувала їй надто пізно.

І лише коли «пізно» стало зовсім безперечним і, заповнивши салон машини, переламало накопиченим тягарем Катину шию, у відчаї впустивши голову на кермо, Катя згадала, що вона – Києвиця!

– Марійка потрапила до міліції. Я попередила її надто пізно, вона не встигла втекти…

– Але, моя Яшна пані, навіщо? – по-бабськи сполохався Чорт. – Ви не мусите допомагати їм! Інакше…

– Тебе не запитала! – побіліла Катя. – Марійка – моя! – гаркнула вона, не вдаючись до подробиць.

Утім, «моя» було для Каті поняттям абсолютно вичерпним, що не потребувало ніяких роз’яснень – «подруга» або там «рідна душа». І ніхто в цілому світі не смів робити замах на те, що Дображанська вважала «своїм»!

– Ти можеш дістати її з міліції? Так чи ні? – заричала вона, вже гармонійно вписавшись у роль повелительки чортів і вписавши особистого чорта у звичайний штат своїх служників.

– Як накашете, Яшна Києвиче, – скривджено заскавчав служник.

– Ну так чого розсівся? Швидше!

Чорт блимнув у неї перед очима. Катя нервово зморгнула і оскалилася, аби розкричатися ще сильніше, але той, що блимнув, старанно і квапливо залопотав:

– Ваша Малійка у веші, моя Яшна пані. І ш нею длу-га – не ваша!

– Чуб? Отже, менти не доїхали? – зніяковіла пані.

– Панове менти навклуг веші Києвич. Шдуть, коли Києвичі вийдуть іш веші. Накашете лятувати їх обох? – уточнив він похнюплено.

– Я не зрозуміла? А чому вони їх відразу не взяли?

– О, моя Яшна пані…

Чорт почав поспішно шепелявити довге й погано зрозуміле: про недоступне для «сліпих» «вічне жавшди», перемішане з повторюваним «не мушять допомагати їм», «вони не мушять жнати», «інакше…»

Тоді як Катя, кривлячись, боляче терла праву скроню, вдавлюючи в нього власне здорове резюме:

«Марійка не встигла втекти, а Дарина встигла – через дах. Поки Марійка і Дарина сидять у вежі Києвиць, їм нічого не загрожує. Поки Марійка з Дариною, перша не рятуватиметься без другої.

А Марійка і Дарина – це вже занадто…»

– Усе, закрили тему, – незадоволено буркнула вона, вмикаючи мотор.

– Не шумуйте, моя Яшна пані, – зацокотів шоколадний Чорт. – Шама доля на нашім бочі! Нехай вони шидять там, поки ви не штанете іштинною…

– Без тебе розберуся, – відрізала Дображанська. І її «вольво» зірвалося з місця.

Приблизно через півгодини, відвідавши кілька базарів і одну книгарню, Катя стала щасливою власницею пишного парика у вигляді сотні блондинистих кісок, пари шовкових рукавичок, уживаного і безпартійного мобільного, телефонного довідника Києва і проясненого окремо телефону злощасного Лисого, що мешкає у вежі Києвиць на доступному для «сліпих» метражі.

Ще п’ятнадцять хвилин Катерина Дображанська, убезпечивши пальці шовком, зі злорадним задоволенням заповнювала розділ «Особисті номери». Номером лисого, що отримав ім’я «ZRADNYK». Номером людини, що розписалася ножем на її передпліччі, охрещеної «SVOLOTA-ТAТО». Номером телефону, що височіє на столі охоронця Київського музею російського мистецтва, без всяких досліджень названого просто «MYZEI». І ще десятком цифр ресторанів, перукарських та інших закладів, де Катя ніколи не бувала, але нерідко бувала інша панночка з колишнього життя Каті.

Панночка ця носила те ж прізвище, що і її «SVOLOTA-TATO», могла дати фору навіть відчайдушній Дарині Чуб, дуже до речі вчилася (неповний рік) у театральному університеті і колись за допомогою хронічних анонімних дзвінків переконала свого розведеного тата: ця сука Катя Дображанська спить із ним тільки заради підписання концептуального бізнес-папірця, і робить вона це не лише з ним.

І хоча наклеп цей був брехнею від першої до останньої літери, зшитих між собою аршинними білими стібками, виправдатися Каті так і не вдалося, не зважаючи на те, що за всю історію їхніх стосунків Катерина не виканючувала у коханця ніяких підписів, канючити їх не збиралась і всі до одної «ночі зрад» проводила виключно з ним.

Він не повірив їй.

І не повірив у провину своєї малолітньої зірвиголови.

І, мабуть, саме це, а навіть не поріз, що спотворив її праве плече, вона так і не змогла йому пробачити.

Настроївши автовідповідач, Дображанська подзвонила з найближчого автомата на власний свіжокуплений номер і, заповнивши дзвінками всі «виклики без відповіді», пропищала з верескливим і капосним захватом:

– Це я! Все спрацювало! Твій лисий у дупі! Тільки не сунься до нього. Там менти. Я сама бачила! Доб’ємо потім. І мого тата теж! Як тоді його сучку чорну… Ха! Так їм усім і треба!

– Чорте, – покликала вона, повернувшись у машину. І, не оглядаючись, розпорядилася чітко й ясно: – Біла перука має злетіти з даху горища, через яке тікала Дарина. Так, щоб це побачив один із оперів…

– Буде виконано, Яшна Києвиче.

– Мобільний має відшукатися на горищі. Легенда така. Дві дурні соски вирішили підставити лисого товстуна. Чим він їм насолив, нехай додумують самі, таким багато не потрібно. Вони подзвонили з іншого номера й викликали таксі на адресу лисого. Потім поїхали і розгромили музей. Телефон вежі у нас із товстуном не збігається. Особливі прикмети – скасовуються. Якщо одна була в перуці, друга, скоріше за все, теж. Звичайно, ідіотська історія, але ж вони і є ідіотки!

– На те ваша воля, моя Яшна пані.

– Моя. Моя! – Катя раптом істерично заіржала, вдарившись лобом об кермо й видавши непристойний гудок. – Як тільки вони дізнаються, де працює її «сволота-тато», вони поховають цей висяк на віки віків. Він свою сволоту-дочку вже рік по кублах шукає. Нехай! Нехай тепер знає, кого виховав! Він мені ще не вірив! А якщо таксист згадає мене…

– О, моя Яшна пані, – завів улюблену платівку підлабузник Чорт, – коли ви дошягнете іштинної влади, вше це…

– А коли я досягну її?

Катя стрімко озирнулася.

– Ланіше, ніш ви думаєте, – похітливо сказав Чорт.

* * *

Прудкі ноги Дарини і справді повернулися дуже швидко. Руки стискували два великі пластикові пакети, а на її пухконосому та пухкогубому обличчі було виписане надзвичайне самовдоволення.

– Ну що, знайшла? – Чуб азартно шпурнула пакети на канапу.

Марійка Ковальова сиділа на підлозі круглої кімнати і пригальмовано поглядала на ключ у своїх руках – немов перед нею були так і не знайдена чаша Ґрааля, так і не винайдені філософський камінь, еліксир молодості, вічний двигун і загублена голова Володимира Великого, раптом разом знайдені нею в одній скрині.

– Знайшла, я запитую? – прикрикнула Чуб. – Що, цей?

– Я знайшла ключ від Андріївського узвозу, 13, – зачаровано мовила Ковальова, не відриваючи очей від дивного ключа.

– А хто там жив?

– Булгаков, – у вустах Марійки це прозвучало як «Господь Бог». – Живий Булгаков, уявляєш?! Невже можна побачити живого Булгакова?!

– А інші ключі? – невимовно обурилася Чуб. – Ми про що з тобою домовлялися? На біса нам Булгаков? Нам потрібний Прахов і Васнецов!

– Прахова немає, – відчужено сказала Марійка, – я всі брелоки проглянула. Є тільки Трьохсвятительська, 10, де жив Врубель.

– Який портрет Каті малював? – уточнила Дарина. – Гаразд, – змилувалася вона. – Врубель так Врубель! – Здається, афера захоплювала її сама по собі, безвідносно до її результату.

– Ні, – не то захоплено, не то благально сказала Марійка своєму ключу. – Це неможливо. Це було б занадто добре. Так не буває! Не вийде.

– А не вийде, так хоч приколемося! Ти краще подивися, що я знайшла! У музеї «Однієї вулиці» взяла! На нашому чортовому узвозі.

– На нашому Андріївському? – студентка нарешті відірвала погляд від ключа й недовірливо втупилася в Землепотрясну Дарину.

Марійку здивувало не стільки те, що Чуб уже благополучно присвоїла собі 750 метрів Андріївського узвозу, скільки вбивчий факт: служителі шанованого музею віддали дорогоцінні експонати сумнівній дівчині в платті з національного прапора!

– І тобі ось так їх дали?!

– Не так, а під заставу. Спасибі, Катя нам гроші залишила… Я сказала, що мені потрібне натуральне ретро для кліпу співачки Віки. – Чуб безцеремонно витрусила пакети.

– І тобі повірили? – не повірила Марійка.

– А чому ні? – стенула плечима Чуб. – Я ж раніше працювала в неї директором. Ми в цьому музеї їй фотосесію знімали.

– Директором? Ти ж сама співачка?

– І директор, і співачка, на всі руки я майстриня, – хвацько проспівала Дарина Чуб. – Ой, ким я тільки не працювала!

І у Віки, і журналісткою в газеті, і… Гаразд, краще тобі й не знати. Міряй, ну ж бо! – Вона урочисто струснула довгою сукнею з чорного злежаного шовку. – Це тобі, я в нього не влізу. А ось іще і черевички до нього. Прикольні, правда?

Марійка заціпеніло витріщилася на сукню й поворушила обімлілими губами.

– Але воно не підходить, – трагічно заявила вона.

– Це чому? – здивувалася Чуб.

– Воно без турнюра!

– Без чьо?

– Турнюр – це така велика дупа! – як могла, пояснила їй та. – Тканина збиралася в складки, і ззаду було підвищення. А цю сукню носили на початку століття.

– Але мені сказали: воно дореволюційне! – захистила своє придбання Чуб.

– А що, до революції мода, по-твоєму, жодного разу не мінялась? – розлютилася майбутня історичка. – І туфлі в 1880-му носили інші – не з круглими носами, а з витягнутими!

– А у мене ще ось що є, – занервувалася Дарина.

Вона догідливо розгорнула нову ганчірку, і перед Марійкою з’явився чорний балахон.

– Костюм черниці. І до нього ще шапочка! – похвалилася Землепотрясна. – Чи черниці теж за модою стежили?

– Черниці не стежили, – спохмурніла Марійка ще більше. – Тільки як черниця до художника прийде? Я все продумала! Я думала, що одна з нас прийде замовляти свій портрет, а друга принесе капелюшкову картонку від модистки. Картонка ж є… А Васнецов жив у Києві з дружиною, вона могла замовити капелюшок.

– Черниця з капелюшковою картонкою здається мені непереконливою! – занепокоїлася Дарина.

– Багата замовниця без турнюра – теж! – відрізала Марійка. – А тим більше без капелюшка. Без капелюшків тоді ходили тільки повії!

– Є шалик, – виправдалася добувачка, вивуджуючи з пакета чорну шаль із нитяних мережив. – Він із твоєю сукнею на манекені висів… І взагалі, – розсердилася вона, – іншого жіночого одягу в музеї однаково не було! Тільки попівські ряси та чоловічі костюми. Врешті-решт, можемо нікуди й не йти. Не дуже треба!

– Гаразд…

Марійка гордовито надула щоки. Демонстративно витягнувши шнурок із кросівки, повісила на нього священний ключ від булгаковського будинку, а шнур – на шию. Потім відійшла від Дарини на два кроки і, похмуро оглянувши землепотрясну подругу з голови до п’ят, прорекла з незаперечним професорським виглядом:

– Затям! А краще – запиши. Не говори «хріново» – говори «кепсько». Не говори «прикол» – говори «пасаж». Не говори «типу» – говори «ніби», «на кшталт» або «чисто як у нього». І ні в якому разі не говори «вау» і «землепотрясно» – тільки «Господи, прости нас грішних!».

– А якщо «вау» в хорошому сенсі? – серйозно уточнила Чуб.

– Тоді: «Господи, спасибі тобі!»

– О’кей.

– Не «о’кей», а «цілком з вами згодна».

– Ясно, – нетерпляче закивала згодна. – А в проміжках що говорити?

– Скажи Віктору Михайловичу Васнецову, – почала придумувати на ходу студентка історичного, що ти з жіночого Флорівського монастиря на Подолі.

– Черниця?

– Ні, краще послушниця.

– А яка різниця?

– Черниця вже прийняла постриг, – терпляче роз’яснила їй Ковальова. – А послушниця може піти в будь-який час… Скажи, що в тебе змалечку дар до малювання, і твоя заповітна мрія – стіни в Божому храмі розписувати. Але мати-настоятелька тебе на цю справу не благословляє і такого послушенства не дає. Вважає, що це гординя і не жіноча справа. Ось ти і хочеш монастир покинути, і прийшла благати його, щоб він порекомендував тебе в рисувальну школу Миколи Мурашка.

– Вау! – захоплено захитала косами Чуб.

Марійка оцінююче примружила праве око, приміряючи подругу до щойно придуманої нею пуританської історії.

– Перехрестися, – з сумнівом попросила вона.

– Хреститись я вмію, в мене мама до церкви ходить! – Дарина гордо продемонструвала набуту навичку.

– Синяк – нічо… Скажеш: мати-настоятелька у гнів увійшла, тому що ти перечити їй наважилась, і вирекла, мовляв, будь-який людський дар – Божий, і погибель його Богові не угодна. Віктор Михайлович має тебе зрозуміти! Він сам збирався священиком стати, але кинув семінарію на останньому курсі та вступив до Академії мистецтв.

– Та ну?!

– Не «та ну», а «невже». Косметику змити!

– Ясний перець… – зітхнула Чуб.

– Не «ясний перець», а «цілком з вами згодна», в крайньому разі – «само собою зрозуміло». Сережку з носа геть! Нігті обстригти!

Дарина з жалем оглянула залишки розкоші на лівій руці й мовчки зітхнула вдруге.

– Опусти очі. Ти мусиш увесь час дивитися вниз. Черниці на всі боки не зиркають і майже ніколи не дивляться в обличчя співрозмовникові. Тобто на те вони й послушниці, що всім своїм виглядом демонструють послушенство.

Чуб голосно та обурено позіхнула і послушно втупилася в шкарпетки своїх черевиків.

– А позіхнеш – тут же перехрести рот, аби нечистий у душу не залетів. Ні! Не підводь очей! Звикай! Кивай і погоджуйся. Вже краще! – змилувалася сувора наставниця.

– А якщо він, прости Господи, попросить мене щось намалювати? – з непідробним переляком уявила Дарина, старанно милуючись дошками паркету.

– Так намалюєш.

– Що?! – звернулася з молитвою до паркету Чуб. – Хатку й сонечко? І що він мені після цього скаже?

– А скаже щось не те, плач, непритомній, – коротше, тягни час! – несподівано твердо наказала Марійка Ковальова. – Адже незрозуміло – що і від кого ми маємо почути. Значить, наше завдання – почути якомога більше. І запиши на папірці, а то забудеш: «Отца моего велю, дай то, что мне должно знать!»

– А ти не боїшся, – невпевнено почухала ніс Дарина Чуб, – що наш Отець… ну, загалом, не наш Бог?

Зі щоденника N

Є ще Диявол попівства, рогатий, хвостатий і безп ’ятий… Але він нудний і давно не тягне на поп-зірку. Диявол попів – брудний, смердючий і зациклений стариган, занадто примітивний у своїй злості. Що вийшов у тираж і доживає свій вік у церковній богадільні для людей похилого віку.

Але якби ви спромоглися перегорнути кілька книг, ви б знали, кому молитися!

Читайте книги, панове ідіоти, просто іноді читайте книги, і тоді ви дізнаєтеся, що перевернутий хрест символізує зовсім не Сатану…

Ви просто забули, кого охрестили Дияволом тисячу років тому!