Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 31 страниц)

Розділ чотирнадцятий,
у якому Марійка відвідує божевільню

Кирилловское заведение… Туда ездили дивиться, глазеть на сумасшедших и смеяться, потешаться над их прыжками и глупою болтливостью и потом – консультироваться у тамошних ворожек и пророков о будущем.

«Кіевскій телеграфъ» 1864 г.

Припаркувавши мопед на стоянці біля чорного входу, Дарина старанно роззирнулася і заховала ключі від свого двоколісного друга в траві, прикривши їх розпізнавальним каменем, – так, про всяк випадок.

Обігнувши будівлю праворуч, колишня співробітниця попрямувала в бік відкритої тераси. Теоретично репетиція балету мала бути в самому розпалі – ввечері маячило свято, і через Даринине звільнення ніхто б його не скасовував. Клуб уже розорився на рекламу, костюми й інші фенечки.

«Однаково без мене в них нічого не вийде!» – мстиво зітхнула Землепотрясна…

І подавилася власним зітханням.

На клубному пляжі, між гніздами куренів і складеними в акуратні купи стогами майбутніх вогнищ Купальця і Кради, з прив’язаним над ним опудалом «Інквізиції» сидів на піску рудий кавалер!

Даринине серце підстрибнуло у грудях так, що довелося притримати його долонею.

«Він шукає мене! Шукає мене!» – ця зворушлива думка ковзнула по гортані в шлунок і розтеклася по нутру теплим молоком. А ногам раптом захотілось кинутися до нього – так сильно, немов вона чекала його все життя, відлічуючи дні до зустрічі, квапила по телефону: «Ну коли ж, коли ти приїдеш?», і ось, нарешті, побачила його перед собою.

Але замість цього Даринині розумні кінцівки розвернулися самі собою і порисили назад до чорного входу на напівзігнутих конспіративних колінах.

З’явитися перед рудим із голим, ненафарбованим і прикрашеним синяком обличчям, у брудному розірваному одязі й барвистому піджаку, що його він уже бачив, – краще вже відразу послати його на хрін! Тоді в неї хоч буде ілюзія, що вона сама його відшила, а не він утік од неї, з нажаханим криком, як від кінченої попелюшки.

«П’ять секунд, почекай п’ять секунд! Будь ласка!!! Я хоч вії нафарбую…» – благально мовила вона.

Дарина прослизнула в двері й відразу ж утиснулася в стіну.

– Ну, нормально?! – впізнала вона голос Олексія. – Я ж і сам дігер. Захоплювався раніше. У мене щелепа відвисла, коли я цей репортаж побачив! Вони нас звинувачують, уявляєш? Ми – сатаністи! Я так завівся. Сьогодні ж піду і поясню їм, ху із ху!

– Ти що, зовсім здурів, у міліцію йти? – озвався повчальний голос Завзятої. – Вони від тебе потім не відв’яжуться!

Невидимі для Дарини охоронець і перукарка стояли на сходовому прольоті, який увесь клуб голосно іменував курилкою. І Дарина подумки прокляла їх обох: сходи вели до гримувальної, де лежав Даринин великий скарб, а напоротися зараз на цю пару було рівнозначно повному краху за всіма пунктами, що цікавили її.

– І не думай, – продовжувала застерігати Завзята. – Тобі на новій роботі зачепитися треба. Ех, шкода, що ця акція разова, я б теж туди перейшла. Там не те, що в цьому гадючнику!

«Та докурюйте вже й линяйте!» – осатаніла Чуб.

Почулося деренчання банки з-під кави, об яку Алекс, мабуть, занадто різко загасив бичок, і човгання підошов об сходинки.

– Не знаю, може, ти і маєш рацію. – Його голос був уже нагорі в коридорі.

– Звичайно, маю рацію. – Вони віддалялися.

Уф!

Злодійкувато оглядаючись на всі боки, Чуб заквапилися нагору і прошмигнула в найближчі двері, на яких усе ще висіло її зоряне фото.

– О, пропажа! – підхопився Сані.

Він сидів за гримерним столом, розписуючи якийсь папірець.

– Ми тут усі подуріли. Все валиться! Уявляєш, вони на мене всю програму звалили. А ти волосся наростила? Дуже вдало! Просто як справжнє.

Дарина, щось пробурмотівши, відкинула остогидлий піджак і метнулася до канапи, в череві якої мешкала її сумка з речами.

– Зем, – спохмурнів танцівник, – їх там немає. Директор експропріював. І одяг, і мобільний, і книги… Тільки тюбетейка залишилася. Каже, штраф!

– Що?! Всі мої речі?! – заволала Землепотрясна. Вона у відчаї кинулася до дзеркала й заходилася гарячково макіяжитися першим, що потрапило їй під руку. – А косметика в тебе є?

– Зараз! Зараз! – Сані почав метушливо витягати з сумки свою велику косметичку.

– Мене там хлопець чекає! – простогнала Чуб, підводячи руку й показуючи йому свій тріснутий топ, два краї якого були зв’язані примітивним вузлом. – А я в дранті!

– А хто тебе так порізав? – співчутливо спитав Сані, з побоюванням роздивляючись Даринині посірілі пластирі.

– Та в скло врізалась.

– Це ти з ним зустрічаєшся? – не повірив він її «ась». – На! – Танцівник вихопив із вішалки свій сценічний кожушок із червоного страусового пір’я. – Хоч зверху прикриєшся.

– Дякую, ти справжній друг! – емоційно подякувала артисту Дарина.

Квапливо намалювавши на обличчі щось подібне до неземної краси, вона вискочила зі своїх триденних трусів і, аж ніяк не соромлячись блакитного колегу, почала прати їх над раковиною.

– У вас перше побачення? – розуміюче захихикав Сані.

– Щось подібне до того. Ну і сам розумієш… треба не підкачати. Зараз у туалеті під сушкою висушу. Боже, аби лиш він дочекався!

– Тоді краще без них іди, – штовхнув ідею танцівник. – Так навіть сексуальніше.

– Ти – геній! – Чуб запхала в мильницю мокру грудку білизни і пірнула в пухнасту шубу. – Ну, як я?! – Землепотрясна урочисто поставила на голову новознайдену тюбетейку.

– Землепотрясно!

Вигляд у колишнього арт-директора «О-йо-йой!» був, безумовно, злегка напівбожевільний. Але сліпучий, майже відчутний ореол радісного передчуття закоханості робив Даринине кругле негарне обличчя невимовно, непереборно привабливим – що привертало погляд, як блискучий предмет!

Дарині не вельми щастило в любові, але, якщо перефразовувати Черчилля, який стверджував, що успіх – це послідовний перехід від однієї невдачі до іншої з наростаючим ентузіазмом, усе Даринине життя було послідовним переходом від одного маразматичного роману до іншого – з дедалі більш наростаючим ентузіазмом.

– Супер! – приятель заохочувально окропив її своїм одеколоном. – Класний запах. Унісекс! А ти що, зовсім утікаєш? Мені поговорити треба. Я з цією вечіркою просто зашиваюся.

– Та мені теж, – згадала Дарина.

Відшукавши очима свій пакет, вона непомітно запхала до кишені шуби вузлик із присухою:

– Але тут уже, пробач, як вийде.

Мопед, заради порятунку якого вона і приїхала сюди, був найулюбленішим звіром Дарини, але навіть він раптом померкнув і зменшився в її очах порівняно з…

Ні! Їх не можна було навіть порівняти! Бо любов була для Дарини чимось величезним, сліпучим і непереборним – нескінченним, сяючим згустком щастя!

І заграва цієї всепожираючої пожежі вже здіймалася над Дніпром.

* * *

Марійка вилізла з люка і квапливо попрямувала – майже побігла до сходів, нервово обтрушуючи брудний одяг. Їй хотілося скоріше забути…

– Зажди, – погукав її Мир.

Вона приречено зупинилася. Було чомусь страшенно соромно, і від сорому бурчало в животі.

«Навіщо він, навіщо?! – лихоманила свідомість. – Він же не любить мене. Просто стрес, підземелля, свічка, страх. Небезпека об’єднує. Інстинкт самозбереження примушує кинутися в обійми одне одного. Тупо за Фрейдом – війна еросу і танатосу!»

«Це все підземелля, свічка, даються взнаки нерви, – подумав Мир. – Мало не трахнулися. Шкода, що ні… Зняло б напругу. Переспали б, і вся любов. Та при чому тут узагалі любов?! Звідки їй узятися?»

– Їдьмо до мене.

– Я не можу, – промимрила Марійка, відвертаючись і хапаючись очима за аж ніяк не потрібну їй зараз Кирилівську церкву.

Екскурсія вже пішла, зник священик. На обгородженій з боку гори ґратами з пік церковній землі не було нікого, крім божевільного Миті, який сидів навпочіпки і, випнувши в’ялі губи, роздивлявся щось у траві.

– Марійко, – прохально мовив Мир, торкаючись її плеча.

– Мені треба додому, – відповіла вона, сахаючись його дотику.

«Ні!!!»

Від усвідомлення: «Вона зараз піде» – у нього мало не луснула голова!

«А якщо любов?» – перелякано подумав він. І злякався ще більше, відчувши, що ладен стати на голову, зробити колесо, бігати навколо неї, як навколо ялинки, притиснути, схопити і не відпускати – аби лише вона не зникала зараз нікуди.

– Але ми ж так ні в чому й не розібралися, – вкрадливо обійняв він її знову. – Невже ти кинеш мене в біді? – прохально сказав Мир Марійці.

«Твоя любов – твоя проблема!» – жорстоко сказав він собі. Так само жорстоко, як говорив це й іншим.

Він, як ніхто, знав: усі закохані – очманілі, докучливі егоїсти, що уявляють, ніби їхня любов до тебе робить тебе їх особистою власністю!

«Твоя любов – твоя проблема!» – казав він їм, відсікаючи себе від їхньої любові.

Ваша проблема, що вам хронічно хочеться мене бачити, а побачивши мене, тупо підкошуються ноги і запалюються думки в голові, й через те, що вона пов’язана зі мною, вона аж ніяк не стає моєю!

Але зараз Мир одразу зрозумів усіх жінок, які обривали його телефон о третій ночі, погрожували самогубством, падали на коліна з криком: «Не йди… Я не можу жити без тебе!» І навіть ту, абсолютно божевільну, яка щодня писала листи, присилала додому безглузді квіти, влаштовувала істерики його батькам, а в результаті залізла у вікно його спальні по ринві.

«Я навіть приводу тобі не давав! У нас нічого не було. Я тобі – ніхто!» – кричав він, розлючений її невигубними спробами дістатися до нього у будь-який спосіб.

Але вона поривалася до нього, бо він і був нею. У нім було більше її, ніж залишалося в ній самій. У нім була її надія і безнадійність, радість і кошмар, увесь сенс її життя, що стало безглуздим.

У нього в руках було її серце, і вона відчайдушно похоплювалася його забрати! Та лише поруч із ним, близько-близько, бідолаха відчувала: її серце знову на місці.

Марійка похмуро відсторонилася.

Серце Мира вперто вислизнуло з грудей. Життя стало порожнім і безглуздим.

«Може, це грип? – з надією доторкнувся він до свого спітнілого лоба. – Або я божеволію?» – Навіть це здавалося йому більш прийнятним.

– А хіба божевільним дозволено гуляти самим по собі? – спитала Марійка Ковальова.

– Про що ти? – скинувся він і, простеживши за напрямом її очей, похмуро завважив поглядом Митю.

– Підійдімо до нього, – запропонувала вона.

– Гаразд, – погодився він із зітханням. Зняв каску і, витягнувши з нагрудної кишені білу носову хустку, простягнув їй. – На, витри обличчя. – В його словах прозвучала капітуляція: «Все буде так, як ти скажеш. Так, як ти захочеш».

«Невже це і є любов?! Повне безвілля, миттєва втрата всіх життєвих орієнтирів і страхітливе, принизливе почуття залежності, неначе від тебе до неї тягнеться невидима трубка з киснем, і досить їй відійти трохи далі, як ти сіпнешся й помреш».

«А чого, власне, я мушу співчувати тобі? Любов – штука не шанобливіша, ніж чиряк на дупі!» – згадав він іще один свій улюблений перл.

Але слід було визнати: навіть чиряк на дупі може завдати масу неприємних і вкрай хворобливих проблем.

При їхньому наближенні божевільний навіть не підвів голови. Ковальова обережно сіла поруч із ним.

– Що там? – схвально спитала вона. – Коник?

Митя боязко доторкнувся двома пальцями до землі, немов би перевіряючи її температуру.

– Це погана земля, – серйозно сказав він. – Тому нас і поселили тут. Раніше люди не жаліли таких, як ми.

– Що? – зіщулився Мир.

– Коли з Кирилівського монастиря зробили лікарню, – напружено пояснила йому Марійка, – тут були такі жахливі умови, що її ім’я стало іменем умовним. Київський вислів «Загриміти в Кирилівку» означав потрапити в біду. За великим рахунком, хворих просто звозили сюди помирати.

– Тут лиха земля. – Митя подивився на неї. І те, що він ненормальний, можна було зрозуміти з самого виразу очей, блакитних і не замутнених жодною із земних турбот, простодушних, як у тварини.

– Той, хто побудував цей будинок, сам утрапив у нього.

– Напевно, він має на увазі інженера Геншвенда, – переклала Мирові Марійка. – Геншвенд будував нові павільйони для лікарні. А в результаті сам помер у божевільні – в одному з тих павільйонів, які проектував. Така іронія долі.

– І як ти все це пам’ятаєш? – щиро здивувався Мирослав.

Несподівано йому стало легше. Марійка не збиралася йти! І, прислухавшись до зацікавлених інтонацій її голосу, його серце трохи заспокоїлось і тимчасово повернулося назад.

– Тобі теж дядько Киря розповідав? – простодушно спитав Марійку Митя. – І про художника, який малював нас, а потім став, як ми… Розповідав? – Він нетерпляче смикнув її за рукав.

– Врубель? – Марійка подивилася на Мира.

– Він реставрував фрески в Кирилівській церкві? – невпевнено продемонстрував історичну освіту той.

– Так, – заохочувально закивала Марійка. – Є версія, що для фрески «Зішестя Святого Духа» на хорах Врубель робив ескізи апостолів із мешканців Кирилівки. А наприкінці життя теж з’їхав з глузду. І до речі, страшенно боявся, що його помістять саме сюди.

– Природно, позаяк тут були такі жахливі умови.

– Ні, на той час умови були вже нітрохи не гірші, ніж у будь-якій іншій лікарні.

– Ти просто кладезь, – захоплено всміхнувся Мир.

– Схоже, не лише я. – Ковальова перевела погляд на підозрілого всезнайка, який міг би проводити екскурсії у своєму власному своєрідному закладі.

– І наш лікар, – радісно повідомив її Митя, мабуть, визнавши в ній ідеального співрозмовника, що розуміє його з півслова. – Не дядько Киря, інший. Він теж тепер такий. Тому що ця земля – лиха!

– Тому що тут лежить скарб? – обережно спробувала промацати його Марійка.

Той закивав і мовив із дитячою статечністю:

– Золото – це сила, а велика сила не може бути доброю.

– А ти знаєш, що тут сталося?

– Так, – кивнув він знову.

– Тут нещодавно загинула дівчина, – делікатно почала Ковальова.

– Так. – Митя сумно опустив очі. – Я винен. Я не хотів цього.

– У чому ти винен? – миттю відреагував Красавицький, опускаючись на траву перед ним.

– Я не хотів, аби вона помирала, – жалібно проплакав Митя, дивлячись собі в пупок. – Але вона померла. Тому що я її не любив. Вона мені сама сказала це… І покликала мене. Але я був поганим. Я не хотів!

– Оп-па! – сказав Мир.

– Он вона! – рука Миті з викинутим уперед вказівним пальцем полетіла на церкву, і Марійка й Мир різко обернулися, на секунду повіривши, що і справді побачать там зараз мертву Риту в скривавленій сукні.

Але побачили тільки величезного та похмурого чорного ворона, що проходжувався по сірих сонячних плитах біля замкнених дверей Кирилівської церкви.

* * *

На стіні кабінету висів старий, намальований гуашшю плакат, іще радянський, судячи з квадратно-вохрових облич лікаря і лікарки у позі легендарних «Робітника і колгоспниці», що піднімали над головами медичну чашу зі змією. Поряд із ними мирно сусідила плейбойного вигляду естрадна співачка, теж уже добряче обшарпана по краях.

– Про що ви хочете дізнатися? – спитав їх черговий лікар, тривожно косуючи очима на дві довгі зеленуваті купюри, що перекочували на його стіл із задньої кишені Мирослава.

Марійка поділяла лікарські почуття: в її сім’ї такі гроші не прописувались і навіть ніколи не приходили в гості, й, побачивши їх, вона відчувала дивну суміш тривоги та боязкої неприязні.

– Ви ж дядько Киря, чи не так? – поцікавився Мир.

Лікар Кирило Снуровський стривожився ще більше й ледве помітно кивнув. Здається, візитери лякали його.

– Не знаю, чи дивитеся ви телевізор…

– Дивлюся, – швидко уточнив лікар. У нього було білясте й білоброве обличчя невдахи з позбавленими віку рисами, яке зовсім не запам’ятовується. йому могло бути тридцять або сорок. – Я бачив вас. Ви – Красавицький. – Він вимовив прізвище відвідувача, обережно перебираючи язиком кожну літеру, мовби не міг зрозуміти, яка вона на смак.

І Марійка зрозуміла: він боїться не її, а Мира. І не зрозуміла, чому ж тоді він погодився зустрітися з ними, ледве тільки охоронець на вході назвав йому по внутрішньому телефону це застрашливе прізвище.

– Виходить, я можу не пояснювати, – вкритий пилом відвідувач зображував стриману посмішку, – в якому… ммм… непевному стані я перебуваю нині. Я, звичайно ж, розумію, вам немає ніякого сенсу накликати на себе неприємності. Адже якщо з’ясується, що хтось із ваших хворих… – Мир демонстративно пропустив кінець речення. – Але і ви, гадаю, розумієте теж: моя проблема значно неприємніша за вашу. Мене підозрюють у вбивстві. І ваша допомога для мене дуже дорога. Практично безцінна!

Психіатр скривився, без зусиль розшифрувавши більш ніж прозорий натяк, і забарабанив пальцями по купюрах, не кваплячись, проте, їх прийняти.

– Іншими словами, – незадоволено перепитав він, – ви хочете дізнатися, чи не міг учинити ці вбивства хтось із моїх пацієнтів?

– Їм же дозволено гуляти територією лікарні?

– Удень, а не вночі, – уточнив Кирило Снуровський.

– А на ніч їх замикають? Чи приголомшують снодійним? – зухвало поцікавився Мир.

Підборіддя лікаря неприязно поповзло вперед.

– Ми не приковуємо своїх підопічних до ліжок, хоч що б там про нас вигадували! Звичайно, з-поміж них є і буйні, і саме вони якраз не могли вийти звідси ні під яким виглядом. Але два останні вечори тут, пробачте за поганий каламбур, була справжня божевільня. Масовий напад істерії. І міліції, – холодно уточнив лікар, – про це чудово відомо. Багато пацієнтів посхоплювалися з ліжок, намагалися сховатися, втекти…

– І як ви це пояснюєте? – щиро здивувалася Марійка.

– Коли справа стосується людського мозку, ніхто й ніколи не зможе пояснити вам нічого до кінця, – з апломбом прорік Кирило Снуровський. – Нирки, печінка, серце, кишківник – прості та зрозумілі роботяги. Навіть якщо з діагнозом наплутаєш, так патологоанатом розбереться…

Мир ввічливо посміхнувся бородатому лікарському жарту.

– А розум – Бог! Вічна загадка! – Лікар, схоже, осідлав улюблену ідею-фікс і помчав на ній щодуху. – Хто мої пацієнти? Хто вони? – жваво запитав він. – Одні вважають їх одержимими бісами, інші кажуть, що блаженні ближче до Бога. До революції людей не від світу сього шанували як святих і пророків. Ви, певно, чули про куренівського хлопчика?

– Ні. – Про таке не чувала навіть Марійка.

– І відомий московський чудотворець Іван Корейша – теж жив у божевільні. А «київський Корейша» – юродивий Феофіл – передбачив Миколі I поразку в Кримській війні! Як це накажете пояснювати? Як? Особисто мені здається, що ці люди – схожі на тварин! Не в гіршому сенсі, – суворо затряс пальцем він. – Просто, хоч би як людина хизувалася своєю перевагою, коли мова заходить про тваринну силу, тваринну інтуїцію, магнетизм, сексуальність, ми відразу згадуємо про нашу кровну спорідненість із тваринами. І ви знаєте, що такі люди, – Кирило Снуровський явно уникав слова «божевільні», – бувають надзвичайно хитрі і здатні обвести навколо пальця будь-якого здорового і розсудливого. Вони наділені величезною силою, якої не мали до хвороби. Коли хоч би й той Митя входить у раж, із ним не можуть впоратись і три санітари! І точно так, як і тварини, передчуваючи пожежу, що наближається, ще до того, як їхній нюх почує запах гару, вони здатні уловлювати зло – якісь незрозумілі й невідчутні для нас хвилі. Іншого пояснення я не бачу!

Марійка і Мир мимоволі переглянулися.

– Якщо я вас вірно зрозумів, – підвів підсумок Красавицький, – через ці нез’ясовні хвилі ваші хворі дві ночі бігали по лікарні, й ніхто не може поручитися, що той чи інший…

– І що, пробачте, вам дає це теоретичне припущення? – з викликом перервав його лікар. – У Києві знайдеться не менше мільйона людей, які теоретично могли бути в цьому місці зараз. А діагноз моїх підопічних – це ще не мотив.

– А звідки ваш пацієнт Митя так добре знає історію Павловської лікарні? – пішов на війну Мир.

– І церкви, – вставила свої п’ять копійок Марійка. – І про скарб.

– Який скарб? – лікар неприємно посірів. – Я просто намагаюся розвивати їх. Вони не мусять почуватися неповноцінними…

– І тому ви розповідаєте Миті про інших, шанованих божевільних. І про те, що з таких, як він, малювали апостолів. А заразом і про скарб гетьмана, і про лиху землю. – На обличчі Мира виписалося виразне презирство.

– Який скарб?! – обурився лікар. – Я вас зовсім не розумію!

– Скарб гетьмана в Кирилівських печерах, – боязко пояснила йому Марійка. – Вважається, що Мазепа закопав його там.

– Я про таке не чув. – Кирило став підкреслено професійним і діловим. – А отже, мій пацієнт теж. Він не читає книжок сам.

– Але він сказав нам… – заперечила Ковальова.

– Сказав чи відповів на ваше запитання? – скептично гмикнув Кирило Снуровський.

– Він знав убиту дівчину, – устряв Мир.

– Він так і сказав: «Я знаю вбиту дівчину», чи ви запитали його про це, і він одразу почав каятися? До вашого відома, у Миті всього рік тому померла мати. Що він казав? «Я винен. Я не хотів, щоб вона помирала. Я – поганий»? Він постійно повторює це.

Лікар раптом рішуче висунув шухляду столу і змахнув туди гроші Красавицького.

– Знайте, за Митю я можу поручитися головою, – переконано заявив він. – Мені абсолютно точно відомо, що вчора вночі він не виходив із лікарняного корпусу. Хоч я і не сумніваюся в тому, що ніхто із слідчих не сприйме ваші припущення серйозно. Життя – не американський трилер, молоді люди.

– А чому ви так захищаєте його? І чому він називає вас дядько Киря? Він вам хто? – підозріло спитав Мир. – Він ваш…

– Ні, не син, – вгадав його підозру Кирило. – І навіть не родич. Він син жінки, яку я кохав. Його рідний батько відмовився від нього і від неї теж. Втім, зараз він, здається, розкаюється.

– А як його прізвище?

– У Миті прізвище його матері – Васильков. Пробачте, але мені здається, я більше нічим не можу вам допомогти! На все добре, – різко промовив він, підводячись.

І в результаті цієї бесіди Марійка, виходячи з лікарні, переживала вкрай спірні відчуття.

Із одного боку, звичне для неї відчуття провини, з другого – булькаюча й неприємна недовіра.

Із одного – лікар пояснив їм усе буквально на пальцях. З другого – сам виявив свою неприкриту зацікавленість у недоторканності Миті.

Із третього – їй подобався ясноокий Митя Васильков, і вона не могла повірити… Просто не могла!

Із четвертого – зовсім заплуталася.

– Ну, що скажеш? – запитав її Мир, який відчував зараз лише одне: «Тільки не “мені потрібно додому”! Нехай залишиться. Благаю!»

Вони сіли на лікарняну лавку, і Ковальова скорботно втупилася в шкарпетки своїх допотопних кросівок, у яких бігала на фізкультурі ще в школі. Серце Мира схвильовано завовтузилося, немов готуючись до стрибка.

– Не знаю, – видушила вона, роздумуючи. – Припустімо, лікар прочитав йому щось не те, і в Миті з’явилася маніакальна ідея, – спробувала вона, як завжди, розкласти все по місцях. – Припустімо, він міг вийти вночі і знав, як відімкнути церкву, – він же постійно там крутиться, міг навіть викрасти ключа… Припустімо, він зустрів Риту, яка прийшла до тебе на побачення.

– На зустріч, – спішно поправив Мир, – яку призначили Ліда й Женя.

– …і вбив її, – не відреагувала на поправку Марійка.

«Та що я смикаюся? Вона вірить мені, вірить, – заспокоїв себе її наелектризований співрозмовник. – Вона ж закохана в мене з першого курсу. Це всі знають. Адже так?»

Так-то воно так. Тільки логіка не працювала.

Кожним жестом він боявся їй не сподобатися!

– Але як одна людина, та до того ж божевільна, могла відвезти дядька Миколу до воріт Лаври? У Миті й грошей, напевно, немає, – засумнівалась Ковальова.

– Цього ми не знаємо, – апатично сказав Мир. – Він одягнений у такі ж речі, як у мене, а його «дядько» смикається, побачивши двісті баксів. Значить, Миті, скоріше за все, допомагає батько, що розкаявся. І батько не бідний. Знаєш що… – Він зняв із пояса мобільний і, натиснувши кнопку голосового виклику, покликав: – Кока!

Марійка подивилася на нього питально-докірливим поглядом. Серце Мира зробило кульбіт.

– Більше нікого попросити, – забелькотав він. – А я не зможу. Лікар мене вже знає. – Слухавка нарешті відгукнулась, і Мир гаркнув занадто грізно: – Це я! Зараз повертаєшся в Павловку і знайомишся з якою-небудь медсестрою з психвідділення корпусу… Не бачу номер. Тут пам’ятник і клумба. Так, він. Твоє завдання: з’ясувати, хто відвідує пацієнта Дмитра Василькова, на якому він тут становищі, що робив і говорив останні два дні, де був дві ночі. Зрозумів?

Марійка відчула приплив задушливої нудоти: їй здавалося, що Мир мусить розпрощатися з її насильниками назавжди, гидувати навіть перемовитися з ними словом. І вона судомно перебирала в думці інші, альтернативні способи прояснити істину – але їх не було. Хіба що підіслати Дарину до медбрата. Тільки де зараз ця Дарина? Вона може з’явитися тільки до вечора, а на той час сатаністи – уб’ють іще одного…

Чи не сатаністи, а божевільний із васильковим прізвищем і очима, здатний «обвести навколо пальця будь-якого здорового та розсудливого» і, ввійшовши в раж, пересилити трьох санітарів?

– Напевно, ти маєш рацію, – розгублено сказала вона своїм запорошеним кросівкам.

– Ні. Я не маю рації! – Мир несподівано змінився в обличчі.

Він забув! (Він забув, що ще не любив її тоді!) Цей покидьок торкався йОГО дівчини! Чи допомагав другому покидьку… І від цього високовольтного спогаду потилиця Мира розплавилась і загула, а очі заскляніли від каламутної ненависті.

– Я все скасовую! – Його великий палець уже відстукував повідомлення. – Я сам. Я зможу. Я мусив убити його на місці. Я не розумію, чому я…

– Стій! – Марійка невміло вирвала телефон із його рук. – Не треба, Мире, це мої образи. Але ти маєш рацію, дамо йому шанс. Ну, зробити щось… виправитися.

– Виправитися? – заволав Красавицький. – Та ти що? Я – псих! Я мусив убити їх обох!

– Ні, – похмуро сказала Марійка, – ти мусиш знайти вбивць Рити й дядька Миколи. І Килини, – додала вона.

– Якої Килини? – стих її псих-лицар.

Ковальова незадоволено зіщулилася, розуміючи, що проговорилась.

– Добре, – видихнула вона, помовчавши, – я маю тобі дещо розповісти. Але боюся, ти мені просто не повіриш.

Мир помовчав і пригнічено зітхнув їй у відповідь:

– А ти повіриш мені, якщо я скажу, що кохаю тебе?

* * *

– Привіт! Ти не мене, випадково, шукаєш?

Рудий обернувся і схвально гмикнув.

Землепотрясна йшла до нього легковажною ходою від стегна, ніжно кутаючись у яскраво-червоне пір’я. Розумна шуба мала всього один ґудзик, й із-за її країв виглядав ненав’язливий краєчок короткої спідниці та кокетливе, засмагле черевце-м’яч. Сніжно-білі африканські коси до пояса розсипалися по плечах…

– Ну, ти зірка! – Це було приємно. – А мені сказали: тебе звільнили.

– Та я сама пішла! – Чуб норовисто струсонула білою гривою.

– Ага, я бачив, – розсміявся він. – Помчала зі сцени так, що всі очманіли. А я думав, ми поспілкуємося – спеціально заради тебе прийшов. Чого ти тоді так рвонула?

– Знаєш, тут така спека… – Дарина з царственим виглядом умостилася на сидінні «сонячної колісниці» (грубого двоколісного воза, що вже очікував вечірніх клієнтів) і великорозумно обернулася до продуктивного кавалера правим профілем. – Ти повіриш, коли я скажу, що стала відьмою?

– Ти? – Він увібрав її поглядом, таким відчутним, що Дарині здалося: рудий на секунду втягнув її в себе, а потім обережно поставив на місце. – Легко!

– Ні, я серйозно… – мовила вона повагом. – Ти взагалі знаєш, що в Києві діється?

– Звичайно, знаю, – став він серйозним. – Сьогодні о п’ятій ранку на Оболоні будинок розвалився. Добре ще, що люди не постраждали. Він, на щастя, нежилим був, там супермаркет відкривати збирались. А вночі Володимирський згорів…

– Володимирський? Це де?

– На бульварі Шевченка. Знаєш, великий такий і куполи сині в зірках.

– У зірках? – округлила очі Дарина. – Згорів! Цієї ночі? Як? – І несподівано засмутилась: а як могло бути інакше, якщо Катя, що відповідала за третій вогонь, валялася в цей час у тупій і безпорадній непритомності?

– Та не сильно, – втішив її хлопець. – Розписи ніби не постраждали. І пожежа дивна якась. Зовні все так палахкотіло, годину загасити не могли! Вогонь із усіх вікон – у новинах показували. А потім з’ясувалося, що всередині все ціле: лише свічки розплавилися, килимова доріжка згоріла, занавіски там усякі на іконах. Але якщо вони згоріли, мусили ж би й ікони згоріти. А ті цілі! І розписи теж. Навіть не закіптюжились. Кажуть, Боже диво. До речі, – всміхнувся він, – Володимирський узагалі фартовий. Знаєш, що його у війну наші ж бійці замінували? Збиралися висадити в повітря, як і Успенську, щоб ворогам не дістався. А розміновували німці. Такий фінт.

– І слава Богу! – емоційно видихнула Дарина, вмить позбувшись незвичної та нелогічної провини, що неждано наринула. (Звичайно, собор стояв за два кроки від музею, але, з іншого боку, звідки їм було знати? І до слова, про музей…) – А те, що дві ночі підряд сатаністи приносять жертви в церквах, ти знаєш? – ненав’язливо підсунула йому пастку вона.

– У курсі, – кивнув рудий. – Спочатку там труби прорвало, а потім я сам знайшов під землею їхнє капище.

– А що ти там робив? – роблено здивувалася Землепотрясна.

– Я тоді там працював, аварію ліквідовував, – посміхнувся він.

– Тільки не кажи мені, що ти слюсар-водопровідник! – грайливо проспівала Дарина, дивлячись на нього, як на солодкий пряник, виставлений у центрі святкової вітрини.

– А що, коли слюсар, то вже й не підійду? – підчепив її пряниковий кавалер.

– Це мені без різниці. Я – не така! – з гідністю мовила вона. – Тільки відколи це сантехніки займаються організацією виставок?

– Звідки ти знаєш?

– Я все про тебе знаю! – загадково прорекла Чуб.

– А, по телевізору бачила! – здогадався рудий. – Гаразд, скажу… – Кавалер зробив зневажливу козячу морду. – Батько мій (морда явно адресувалася йому), вважай, другий мер Міста. Типу, тіньовий.

– В Омельченка, чи що, працює? Сірим кардиналом?

– Ну, на зразок того, – наново зморщив незалежний ніс «кардинальський» син. – Він і мене чиновничати прилаштував. Виставки, заходи всякі. Бачила б ти мене в краватці!

– Ну і? – поквапила розв’язку Дарина.

– Ну а я з ним посваривсь і в піку йому пішов у аварійники!

– Це по-нашому! – зраділа Землепотрясна. – Я ж теж із матір’ю погиркалася. Три місяці тут у гримерці прожила й додому ні ногою!

– А я, бачиш, не такий цілісний, – із жалем мовив хлопець. – Мене тільки на добу й вистачило. Ні, не через роботу… Я не татусів синок і не мазурю на паркеті. Просто не люблю початі справи валити. А якби я не повернувся, виставка б ця тазом накрилася.

«От усе й пояснилося! Такий хлопець – космос! – ошаліла від захвату Чуб. – А якщо? – Вона обережно намацала в кишені заповітний вузлик. – Щоб напевно!»

– Слухай, а тебе, часом, не Сашком звуть? – промурчала Дарина.

– Чому Сашко? – оскалився він. – Ти тільки по Сашках, чи що? Ну, тоді пробач, я – Ян.