Текст книги "Меч і хрест"
Автор книги: Лада Лузина
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 31 страниц)
Страшно залишати його тут самого – такого неприкаяного, нещасного, самотнього, геніального, милосердного – невблаганно приреченого на прирахування до своїх дванадцяти апостолів, списаних із кирилівських божевільних.
Вона зупинилася і подивилася на нього з раптовим і щемливим болем.
«Невже нічого не можна змінити?»
Він завмер, тримаючи її погляд, і розтанув в усмішці:
– Чому ви дивитеся на мене так? Що ви бачите?
Але вона лише мовчки похитала головою і, прошепотівши подумки «прощавайте», зробила крок за поріг.
– Ви оступилися, – підхопив її під лікоть художник. – Чому ви скрикнули? Вам боляче?
Він опустився на одне коліно, обмацуючи її нечутливу щиколотку.
– Вау!!! – вихопилося в Марійки.
І вона вже нездатна була думати, наскільки недоречним є американізоване Даринине «Вау» тут і зараз, тому що…
Розділ дев’ятнадцятий,
у якому ми відвідуємо кафе Семадені
Перед нею лежала площа біля Андріївської церкви, засипана рихлим глибоким снігом! Сніг падав із неба великими ватними пластівцями. У центрі горіло вогнище, і біля нього, гріючи великі руки, стояв бородатий і огрядний візник у свитці з вовняним поясом, знайомий їй із чорно-білих газетних гравюр. А за його спиною, на Старокиївській горі, височіла знайома їй за чорно-білими дореволюційними знімками Десятинна церква із п’ятьма товстими цибулинками-куполами, з важким кам’яним тілом, із князем Володимиром у кам’яній труні. Її правий бік закутував білою ковдрою засніжений, оспіваний Тютчевим сад Муравйова, що панував зараз на місці бездонного яру. Той самий, де було
…солодко спочить.
Все віє тишиною.
Й безмірно гарна даль бринить.
І мрією увись здіймаючись ясною,
Нічого не вздріва між небом і собою
Душа, пробуджена на мить,
знайомий їй по чорно-білих рядках поета, що гостював у садибі нині покійного й похованого у фундаменті Андріївської церкви статського генерала, в числі інших іменитих гостей.
Тепер у вікнах цього першого по Андріївській і останнього за номером будинку, з яких милувався вічним творінням Растреллі сам цесаревич, який сидів нині на троні під номером Олександр III, а через тридцять років милуватиметься щойно одружений Булгаков, який іще не народився нині, оселившись тут зі своєю єдиною вінчаною дружиною Тасею Лаппа, – горіло світло.
Світло тепле і жовте. А свитка на візнику була темно-синьою. І повз них продріботіла якась дама у блакитному, облямованому хутром короткому пальті й капорі з ліловими стрічками, акуратно несучи перед собою бузкову шовкову картонку й машинально змахуючи з неї сніг рукою, почервонілою від холоду.
Чорно-білий час був кольоровим!
І все це разом було таким «безмірно гарним», таким неможливим і бажаним, що Марійка забула, що збиралася вийти з цих дверей зовсім в інший день і годину. Навпаки, спіймала себе на божевільній, але чарівно щасливій думці про те, що вона, нарешті, потрапила додому! І що, якби вийшла вона зараз у літо ХХI століття, вона б не знала, як називається кав’ярня ліворуч і що продається в магазині праворуч. Але знає напевно, що у двох дерев’яних особняках на різкому вигині вулиці, на місці ще не побудованого 34-го червоного будинку-терема, живуть спадкоємці письменника Михайла Грабовского, який приятелював із Шевченком, Костомаровим і Кулішем. А Андріївська церква стоїть зараз на іншій – печерній церкві Святого Сергія Радонезького, що міститься у двоповерховій цокольній будівлі під нею, і в будівлі цій рівно шістнадцять кімнат…
– Ви змерзнете, Надіє Володимирівно, – витягнув її на світло Михайло Врубель. На її плечах опинилося чоловіче пальто, не помічене нею раніше. – Ну і рання зима нині… Гей! – гукнув кавалер візника, що пританцьовував біля багаття, з розрум’яненим горілкою носом. І, видно, зневірившись дочекатися забудькуватого клієнта, Півень клишоного кинувся до них.
Марійка поривчасто зробила крок у пухнастий і рихлий сніг, усвідомивши тепер, чому так розжалобили художника її шовкові туфлі. Нога провалилася в сніг по саму щиколотку. А Марійка Ковальова стрімко провалилася в минуле, що раптом стало мокрим, холодним, різнобарвним і пахло сьогоденням. І її повстала душа вирвалася, розрослася, розчинилася, затанцювала у веселих сніжинках, абсолютно не збираючись повертатися ні в саму Марійку, ні в століття, що породило її.
– На Хрещатик до Семадені, – наказав Михайло Олександрович Півневі.
– Це рублів два буде, пане, – невпевнено пробасив той, скоса дивлячись на дивного пана в білих панчохах і, судячи з усього, заламуючи абсолютно немислиму ціну. Але пан тільки відчайдушно відмахнувся від нього і, підсадивши супутницю в сани, квапливо накрив її килимом до самого підборіддя.
– Так і захворіти недовго. Ви з Подолу до мене йшли? – його обличчя абсолютно розгладилося, він здався їй схожим на десятирічну дитину, яка радісно панькається з дурним і незграбним дворовим цуценям.
– А можна, можна? – з нестримним щенячим захватом прошепотіла Марійка, задихаючись од морозного, чистого і неможливого, нового повітря. – Можна проїхати через Бібиковський? Будь л-л-ласка!!!
– Чув, що панночка сказала? – розсміявся Врубель. – Паняй!
– Ану, пішла! – поквапив Півень віжками руду кобилу. – Побережись!
* * *
Це була найпрекрасніша подорож у її житті. Ні – найпрекрасніша, що була коли-небудь у Марійчиному житті. Прекрасніша зоряної карти, що обпалила небо! Прекрасніша польоту над Містом! Найпрекрасніша!
Київ нестримно помчав у її обійми.
Навалився на неї величезною, не вподобаною киянами квазівізантійською «чорнильницею» Десятинною, побудованою за образом найвищого православного храму світу – московського Христа Спасителя і зруйнованою за його ж зразком у 30-х роках.
Кобила побігла риссю, виїхала в обійми Софійської площі, де не було ще ніякого Богдана Хмельницького, і, хутко повернувши голову ліворуч, Марійка встигла побачити вдалині справжній Михайлівський Золотоверхий. І подумати, що там, у дев’ятипудовій, казковій, срібній раці, під чотирнадця-типудовим срібним балдахіном, лежить зараз великомучениця й гонителька відьом Варвара (на убранство якої гетьман Мазепа витратив частину свого скарбу!), і на руці її горять коштовними каменями персні російських цариць, що мінялися каблучками зі святою. А над нею висить написана на золотій дошці, усипана трьома тисячами діамантів ікона покровителя Києва Архістратига Михаїла, дарована Олександром I на честь київського генерал-губернатора Михайла Іларіоновича Кутузова, – що виграв війну 1812 року! Дві дорогоцінні святині, що зникли, і втрачені тепер її Києвом назавжди, опис яких завжди до серцебиття вражав Марійчину уяву.
«А можна зупинитися? – хотіла крикнути вона. – Хоч одним оком! Я так мріяла!»
Але сани вже понесли її Великою Володимирською, що втиснула Марійку в спинку саней тим, що не лягало в голову: старі будівлі, з яких вона старанно складала «там» свій «справжній» Кiевъ, іще не були побудовані! І не звели ще кафе «Маркіз» у підкреслено пишному будинку, на розі з Прорізною; не придумали замку на Яр Валу, 1; і не було потреби планувати нинішній Оперний театр на місці ще не згорілого – Міського.
Але її університет був!
«Здрастуй, мій рідний!»
Червоно-чорний. Імені Святого Володимира! Побудований за генерал-губернатора Дмитра Гавриловича Бібикова.
І була Перша гімназія! «Чотириярусний корабель, що колись виніс у відкрите море десятки тисяч життів…»
І бульвар був. Бібиковський!
І звернувши, вони помчали по ньому вниз, на Хрещатик – той, якого Марійка не бачила ніколи.
Марійчин Хрещатик, не беручи до уваги маленького шматочка від Бібиковского до Фундуклеївської, був ровесником московських «висоток». Хрещатик Булгаковський – Марійчиної марної мрії, померлої під бомбами Великої Вітчизняної, – вважався європейським паном, з манірним «модерном», шикарними трамвайними вагонами «пульман», чорнильними завитками електричних ліхтарів… Цей же, газовий, низькорослий і такий нестримно молодий зараз, що всього шістнадцять років тому дістав своє офіційне ім’я «Крещатикъ», закружляв її в юнацьких обіймах, молодецьки вихваляючись перед приголомшеною панночкою сотнями чепурних рекламних вивісок, які висіли одна над одною та закривали від неї фасади будинків.
І коли, повернувши повним колом на інший бік, сани повезли її до Думської, Хрещатицької («Як там її тепер?») площі, Марійка тільки широко розкрила рота, ніби боялася не встигнути проковтнути якесь враження. І немов Робін Бобін Барабек, заковтнула разом і легендарного першого хрещатицького поселенця – двоповерхового, у класичному стилі, побудованого 1797 року в абсолютно порожній Хрещатій долині. І ще більш легендарну садибу професора Меринга праворуч, разом із розташованим за нею безкрайнім маєтком із широким ставком, який 1897 року буде, за допомогою архітектора Городецького, розкреслено на вулиці Банкову, Ольгинську, Мерингівську та Миколаївську, що дістала ще через сто років ім’я самого Городецького. І величну будівлю Міської Думи, що безсоромно заполонила всю («О, так, Незалежності!») площу ліворуч, із небесним покровителем Міста на триповерховому шпилі вежі. І «Нову швейцарську кондитерську Б.А. Семадені» на протилежному боці. І єдиного знайомця Марійчиного – Інститут Шляхетних Дівчат, що вмостився на горі над «вулицею тисячі магазинів», Беретті-батька, який усього сорок років тому уявляв, що будує його в одному з найбезлюдніших і найтихіших куточків Міста.
Кобила пішла кроком і зупинилася біля будинку Штифлера, прикрашеного вивіскою солодкого швейцарця, що здобув світову славу на винаході ментолових льодяників од кашлю.
Півень промукав щось із-під кудлатої хутряної шапки. Ковальова кинула останній, невтоленно голодний погляд удалину – на Європейську площу, що встигла змінити до Марійчиного народження декілька прізвищ і повернутися до дівочого. Жадібно вихопила безживну чашу фонтану «Іван» і шматок Володимирської гірки, під якою не було колишнього музею Леніна і нинішнього Українського будинку, а був «Європейський» готель Беретті-сина. Глипнула на новеньку будівлю купецьких зібрань, відому їй як старовинна будівля філармонії. І безуспішно та відчайдушно спробувала завернути очима за ріг, мріючи побачити щойно (!) відкритий «Замок квітів» Шато-де-Флер на місці абсолютно непотрібного Марійці стадіону «Динамо», чиє поле було зараз прекрасним озером, оточеним розарієм садівника Карла Христіані…
А потім, непритомно зітхнувши, прийняла простягнуту Врубелем руку, утішаючи себе думкою про дорогу назад.
«І неодмінно через Михайлівський! Аби поглянути на руку Варвари з каблучками. Чому їх тепер не продають? Адже могли б у Володимирському… Боже! Боже!» – паморочилась у неї голова.
Супутник рішуче відчинив їй двері кондитерської Семадені. І тільки тут панночка змогла оцінити безумство свого кавалера повною мірою: всі обличчя миттєво повернулися до них, зневажливі, здивовані, мінливі, винятково чоловічі. Ковальова болісно спробувала пригадати дату, яку, на жаль, її педагоги ніколи не включали до екзаменаційних білетів: коли жінки – порядні, а не повії! – почали відвідувати публічні кав’ярні? Здається, ще в 60-х. Хоча значення це не мало, бо жоден із присутніх тут панів, що обурено вирячилися на них із-під «С. – Петербургскіх відомостей» і «Кіевскаго телеграфа», ніколи б не визнав порядною дівулю, яка з’явилася в публічний заклад у чоловічому пальті в супроводі білявого венеціанця з картини Тиціана.
«А він справді божевільний! – подумала вона ніжно і щасливо. – Приголомшливий. Чудовий! І навіщо йому ця Прахова?»
Екстравагантний супутник урочисто підсунув Марійці стілець, і, сівши за триногий столик біля вікна, вона вчепилася десятьма пристрасно розставленими пальцями в круглу мармурову стільницю й нагнулася над нею, ледве утримавшись, аби не розцілувати її на очах здивованої публіки.
«Я знаю! Я читала про неї в автобіографії Паустовського! Тільки тоді столи Семадені було пописано цифрами! Поряд із кафе вже побудували біржу, і ділки підраховували прибуток просто на столах», – ледве не поділилася вона з Врубелем і вхопилася за свої нестримно усміхнені губи.
– Прахови завжди замовляють тістечка від Семадені, а торт від Жоржа! Але ціни тут цілком помірні, не знічуйтеся, Надіє Володимирівно. Що ви будете?
Марія Володимирівна солодко воскресила в пам’яті сторінку книги.
– Фісташкове морозиво! – з бурхливою радістю оголосила вона.
І додумала, примружившись од захвату: «Те, яке замовляв Паустовський! А він теж навчався в Першій Імператорській, разом із Сікорським і Булгаковим. А Врубель – теж Мишко…»
«Мамо. Я – вдома!»
Благовидий пан за сусіднім столом скосив на неї позолочені пенсне очі, й на його брезклій фізіономії Марійка прочитала прямо протилежну думку: «Хто вона, власне, така? Що собі дозволяє? Вивести негайно…»
«Чорта з два! – подумки парирувала йому вона. – Семадені – це тобі не ресторан у «Європейському», він демократичний «для всякого виду молоді» і панів простіших. Це мені пречудовим чином відомо!»
«Теж Мишко» подивився на неї з веселим нерозумінням.
– Я не змерзла! – некеровано розсміялася Марійка. – Правда! – Її трясло. – Це нервове. Від щастя. – Так само як і на Старокиївській горі, її розпирала нестримна істерика щастя, помножена рівно на 1884!
– Невже ви ніколи не каталися в санях? – недовірливо подивувався кавалер, зробивши замовлення примруженому офіціантові («Чим можу? Чи не зволите ще чого? Для тверезої публіки є чай відмінних сортів, кава, шоколад, лимонад-газе…»), що так же виразно сумнівався, чи варто взагалі приймати його у такої дуже дивної пари, але все-таки вручив їм яскраво-блакитну карту.
– Не каталася! – трохи не розплакалася Марійка Ковальова. – І Міста не бачила! Майже. Так вийшло. Знаєте, Миш… Михайле Олександровичу, – не стала фамільярничати вона. – Я дуже люблю Київ! Я тільки тепер зрозуміла, як його люблю!
– І я теж, – нахилився він до неї, розширюючи сяючі очі. – Я теж люблю це місто. В усякому разі, любив його перші місяці. Ніде, ніколи мені не було так легко і щасливо. Ні вдома у Харкові, ні тим більше в Петербурзі. У Харкові сім’я, батько, він ніколи не розумів мене… Петербург холодний, сірий. А Київ – місто безкрайніх зелених пагорбів і білих церков, безтурботне, як картинка з казки. Розімкнений, природний, примхливий, як цілісна жива істота! Коли вперше побачив його з вікна вагона, я подумав, що потрапив у казку, і зрозумів, що потрапив додому.
– Додому? – заворожено повторила за ним Марійка, вслухуючись у тихе постукування кістяних куль у більярдній кімнаті.
«Кращий у Києві більярд був у закладі Семадені!»
Вона вдячно подивилася в зашторене завірюхою вікно, почуваючи себе умиротвореною героїнею віршів швейцарського кондитера, що рекламує улюблене дітище простодушною поезією власного написання:
Вип’ю чашку кави, чаю
Та помрію там часок…
І вже більше не скучаю
У зимовий вечорок.
«Як тут чудово!»
– Я пам’ятаю, що написав сестрі, – палко згадав Мишко. – «Який він дивний. Шкода, що я тут не живу!» Щодня я ходив до Кирилівської пішки, від Опанасівської.
– Від… – («Нинішньої Франка!») – Це далеко! – здивувалася Марійка.
– Я йшов через Львівську, Лук’янівку, по стежці через Реп’яхів Яр, на Кирилівську гору. Про Кирилівку ходять погані чутки. Але Адріан Вікторович науково довів: це все пусте! Вперше я виконував важливе замовлення, начальствував, якщо хочете, став важливою персоною. Був на чолі цілої артілі, учні Мурашка змішували фарби за моїми рецептами, копіювали мої зразки… Але, передусім, уперше в житті я робив щось вартісне, а до того – тільки нікчемне і негодяще. Та й зараз бачу з гіркотою, скільки потрібно працювати над собою.
– У вас усе вийде! – запевнила його Марійка Ковальова. – І коли-небудь, через сто років, вашу стежку назвуть «Врубелівським узвозом»! – пообіцяла вона, безмірно жалкуючи, що не може сказати правду: «Назвали!»
– Чому ви так думаєте? – жадібно спитав художник, запобігливо заглядаючи їй у вічі. – Ви бачили мої роботи в Кирилівській?
– Так. Повірте мені! О!
Вона здригнулася, розчувши десь вдалині тріскучий і незвичний голос телефону системи Белла – першого в Києві, встановленого у прогресивному Семадені («У 84-му. Зараз! Нещодавно!») задовго до глобальної телефонізації Міста. Але величезний, як підлоговий годинник, апарат «для внутрішніх потреб» уміщувався, мабуть, десь усередині.
«Який жаль!»
Благовидий сусід у сірому сюртуку, як і раніше, мерзотно витріщався на неналежно вертку Марійку, не в змозі відвести від неї очей: «Кокотка?» – запитував його правий. «Курсистка?» – суперечив лівий. Тоді як сусід сусіда, скориставшись задумливістю благовидого, поцупив у нього з-під ліктя довгождану газету.
Взимку затишно у нього.
Світла в теплій залі лет,
Почитаю якомога
Більше різних там газет…
«Як добре! ЯК ДОБРЕ!»
– Як би я хотів вам повірити!
Врубель поглянув на неї й похитав головою.
– Утім, – сказав Михайло Олександрович сам собі, – вона теж вірить у мене. По приїзді до Києва я майже оселився в їхній сім’ї. Ми розігрували жартівливі бої на їхній дачі, обливали одне одного водою. Одягали вивернуті кожухи й лякали куховарку, прикидалися лісовиками. Грали в шаради. Мою, – по-дитячому похвалився він, – ніхто так і не розгадав! Я лежав на землі із заплющеними очима і ловив щось ротом. А слово було «Васнецов»!
– Віктор Михайлович?
– Він і є: «вві сні» і «цов»!
– «Цов»?
– Це такі невідомі комахи! Природно, окрім мене, ніхто про них не знав, – розсміявся він. – Я був такий щасливий! Такий щасливий! А потім ніби захворів… – Він помовчав, невпевнено подивився на Марійку. Запитав: – Дамам таких запитань не задають, але ви… Ви ж уже досвідчені!
– Ви можете бути зі мною абсолютно відверті! Ви нічим мене не фраппуєте, слово честі! – елегантно видобула Марійка з пам’яті хитромудре слівце, запізніло подумавши, що для порядної міщанки з Подолу вона стала щось аж надто жвавою та бонтонною.
Розторопний половий із похвальною спритністю поставив на їхній стіл вазу з фісташковим морозивом і склянку з лимонадом-газе, мимохідь поставивши перед сусідом у пенсне пляшку «Болгатуру».
Марійка солодко зачерпнула біле місиво…
– Скажіть, – спитав художник, перечекавши, – чи доводилося вам бажати когось так сильно, що вся ваша природа, всі ваші думки й почуття стали одним цим нестримним бажанням?
Він осікся, здається, побоюючись реакції на це надмірно відверте, навіть безсоромне запитання. Але Марійка лише замислилася на секунду, обсмоктуючи ложку і приміряючи любов до Мира до цих слів, і впевнено похитала головою:
– Ні. Не так.
– І слава Богу! – мовив він палко. – Я нікому не розповідав це, навіть сестрі, а ми ж із нею дуже близькі. Але ви ж і так уже знаєте. Ви чули нашу розмову з нею. І могли зробити висновок: вона дивовижна людина!
– Справді? – незадоволено насупилася Ковальова.
– Зовсім не схожа на інших дам, – запевнив він її, розпалюючись чимдалі більше. – Хоча неймовірно розумна, освічена, закінчила консерваторію по класу фортепіано. Брала уроки в самого Ліста! Але не лицемірка, не манірниця – вона жива. Непідробна. У ній немає ніякої позитивності, яку годилося б мати матері трьох дітей. Вона невпинно кидає виклик усілякій позитивності! Вона як дитина. Як я! Ми дуже схожі з нею. Одного дня, уявіть, її дістала гостя, дружина скульптора Антокольського. Так Емілія взяла й вилила їй на голову відро води! Уявляєте?! – Його обличчя осяяла захоплена усмішка, він і справді був схожий на хлопчиська, який говорить про хоробрість іншого старшого товариша, мріючи бути схожим на нього. – А що ляпас мені дала, так це правильно!
– Ви поклоняєтесь їй, – похнюплено сказала Марійка.
– Так, – відповів він, і обличчя його враз спохмурніло. – Але досить було мені полюбити її, як у мене виникло дивне тяжке почуття, немов я стою на краю прірви і ось-ось зроблю щось непоправне, що назавжди погубить мою душу, і виправити нічого буде вже не можна! І Київ – пастка, мишоловка, яку підготувала мені доля! Але ж до чого тут Київ? Це так природно, адже вона дружина мого благодійника, ким би я був, якби не Адріан Вікторович. Та все ж, дивна річ, у Києві, цьому місті церков, я раптом зрозумів, що втрачаю віру. Тому що є така любов, яка сама по собі виклик Богові. Бо вона така величезна, що у твоєму серці просто не залишається місця для двох богів. І ти мимоволі викидаєш звідти небесного Творця. Бог – це той, кого ти любиш! Той, кому ти належиш, кому молишся, на кого сподіваєшся, хто один може дати тобі блаженство й горе, знищити й нагородити. І кожне його слово стає для тебе більшим і значнішим, ніж усі слова Христа. Кожна дрібниця, взята з його рук, – святиня!
Художник поглянув на Марійку спідлоба. Ослабив комір камзола і, запустивши руку за пазуху, потягнув за якийсь вузький шнурок на шиї.
Услід за шнурком звідти виринув маленький мішечок і ліг у запобігливо простягнуту Марійкою долоню.
– Ось погляньте, що я ношу тепер на шиї замість… «Хреста», – здогадалася Марійка.
Вона нерішуче розкрила ладанку і побачила всередині щось схоже на запорошену землю.
– Що це? – спитала вона.
Він раптом різко вивільнив шию від шнурка, немов виплеснув на неї гарячкові визнання, на секунду став вільним од цих почуттів і мовив саркастично і зверхньо:
– Земля. Земля, по якій ступала її нога! От як фразисто! Там, на дачі, коли грали в шаради, я зображував лицаря, а вона – прекрасну даму мого серця. Я сказав: «Дозвольте поцілувати землю, по якій ступала ваша нога». А вона розсміялась: «О ні, лицарю, занадто небезпечний подвиг, з вашою подагрою!» «Подагра» і було словом, що його слід було відгадати. «По» – новомодний письменник, Емілія його роман «Ворон» якраз читала. «Да» – згода по-великоруськи. А «гра» – малоросійське слово. Я в цій сцені був паном, на дудці грав. І ось Емілія Львівна каже: «Я вам її краще сама зберу і в ладанку зашию. Як закортить, так розгорнете й поцілуєте». А потім, жартома, і справді зашила й мені віддала. Сміялася: «Ви тепер мій лицар і клятву мені дали навік». І я спочатку сміявся… А потім сміятися перестав.
Марійка сумно колупала пальцем землю з дачі Прахових – хотілося плакати. І подумала, що в неї теж висить на шиї не хрест, а ключ від будинку № 13. І це, певно, недобре…
Вона бездумно викопала із землі пожовклу соснову голку, що ще пам’ятала бідолашного Мишка щасливим, і зламала її в руці.
– Я груди собі різав, – несподівано сказав він.
– Що? – відірвалася від землі Марійка, втупившись у художника розширеними від жаху очима.
– До крові. Бритвою. – Він відтягнув краї камзола, і Марійчин жалісливий погляд знову дряпнули довгі й свіжі порізи на його грудях. – Щоб одним болем інший затьмарити! Найстрашніші люди у цьому світі ті, яких ми любимо, Надіє Володимирівно! Хоч якими б прекрасними вони були. А потім з’явився він!
– Хто? – запитала Марійка зляканим шепотом.
– Демон. Не «Демон» пана Лермонтова – мій особистий, – зі значенням роз’яснив їй Врубель. – Дементій Києвицький, друг професора Прахова.
– Дементій Києвицький?
«К. Д.? Але ні, – осмикнула вона себе, – для нас ця інформація застаріла років на сто. Сто двадцять, якщо бути точною».
– Але чому ви називаєте його демоном?
– Це вона, вона називає його так! – заговорив він із хворобливою самоіронічністю. – Глузуючи. Позаяк нічого демонічного в нім немає. Звичайний багач і франт, викликає інтерес до себе, кокетуючи, говорить дотепно ввесь час і від пересиченості уявив, що історією цікавиться. Ось лише погляд у нього точнісінько, мов у кота, який, муркучучи на печі, однак, не зводить погляду з миші. З Емілії Львівни… Спочатку я сприйняв його як суперника, мені здавалося, він теж небайдужий до неї! Але ні, тут інше… А що, не зрозумію. Але є між ними якийсь зв’язок: чи то він її боїться, чи то вона його. І невідомо чому я теж почав боятися його, і мені стала нестерпна його присутність. А днями зустрів його в Шато-де-Флер. Підійшов і каже з такою посмішечкою: «Ви, я чув, в метаннях, шукаєте генія чистої краси для образу Божої Матері. Так у мене є один на прикметі. Надією звати. Володимир Федорович її знає. Я посприяю, щоб він вас звів. Вона не натурниця. Але коли сподобається вам, обіцяю, сам усі складнощі улагоджу. Гадаю, Надія – це саме те, що вам зараз так необхідно!» Дивно, що ви з ним незнайомі, – задумливо завершив він. – Я вирішив був, що це черговий його дотеп. Але сьогодні Володимир Федорович прислав записку. Писав, що завтра Надія прийде до мене. Яке щастя, що ви прийшли на день раніше!
– Щастя? – повторила Марійка, вдивляючись в його нещасні, правильні, спотворені багатоденним болем риси. – У чому ж щастя?
– У тому, що інакше я нині ж увечері, у Прахових, оголосив би панові Києвицькому, що змушений скасувати цей візит. І ніколи б не зустрівся з вами, Надіє Володимирівно! – Художник квапливо накрив її складені на столі руки своїми і заглянув їй у вічі з незрозумілим, надсадним благанням. – Але тепер я не піду до неї! Емілія Львівна прекрасна, найдивовижніша жінка. Вона готова порушити пристойність, щоб тільки допомогти мені. Але якщо я поборю свою пристрасть сам, то і потреби в цьому прожекті немає ніякої. Адже так?
– Напевно, – озвалася Марійка. І в животі відразу стало лоскітно, солодко й зовсім нестерпно і водночас страшенно соромно.
І захотілося втекти, від нього і з ним від усіх – одночасно!
– Я люблю її. Але я ніколи б не взяв її за зразок, на те є причини, повірте! Я і зараз бачу вас. Можливо, тому, що анітрішки вас не знаю і не зіставляю вас ні з якими думками і вчинками. І саме тому мені так легко з вами! Легко, як було в перші місяці, коли я приїхав до Києва, ніби моє щастя повернулося до мене. Ви ж не відмовите мені, Надіє? – Вона розчула, як зараз її запозичене ім’я набуло для нього іншого, первозданного значення. Надія на одужання. Надія на інше життя. Надія на щастя.
Вона відвернулася.
«Цікаво, – натужно подумала вона, дивлячись у вікно на поки що двоповерхову будівлю Міської Думи, через яку Хрещатицька площа навпроти перестала бути площею, порівнявшись із однойменною вулицею, – хто вона, справжня Надя, Надія, посватана йому його «Демоном»? І добре чи погано, що співчутлива, непередбачувана й ексцентрична до навіженості Емілія Прахова мимоволі розбила його плани? І чому вона так злякалася, побачивши на портреті знайомого дотепника»?
Але все це, якщо чесно, цікавило Марійку тільки теоретично, як задачка в домашньому завданні. Не більше, ніж засніжений вусань у фасонному пальті, що метушливо пройшов за склом, утягуючи голову в плечі. Дівчина, мимохідь охрещена нею «інституткою», з окатим, обведеним широкою стрічкою капелюшка обличчям, яка на секунду зупинилась і плутано подивилася просто на них. Баба в хустці…
А непокоїло одне: що буде, коли вона погодиться?! І врятує безстрашну професоршу від дозвільних пліток, а Врубеля – від суперечки з Праховим. І той не усуне його від робіт у Володимирському. І Володимирський буде ще красивішим! І Мишко, можливо, залишиться жити в Києві, як і мріяв…
– Благаю вас, не відмовляйтеся! – гарячково посміхнувся він. – Не йдіть, не залишайте мене самого! – в якнайглибшому хвилюванні скрикнув Врубель, і Марійка, занадто недосвідчена в цьому питанні, зіщулювалася, не розуміючи, чому він так відчайдушно просить її залишитись, якщо вона сидить зараз перед ним, не збираючись іти. – Якщо ви залишитеся сьогодні зі мною, я не піду до неї. Врятуйте мене, благаю! Ви ж жінка, ви можете. Я знаю, що прошу про неможливе, але…
І тут тільки Марійка зрозуміла, про що саме він просить. І що під словом «жінка» мається на увазі не її приналежність до слабкої статі, а відсутність невинності. І живіт її почав танути, а в колінах раптом зникли кістки, і вони зробилися рідкими та м’якими.
– Не покидайте мене!
Він стискував її руки так сильно, що жар його долонь рвонув угору по Марійчиних зап’ястках, ліктях, передпліччях.
Паморозь нестримно пробігла по спині та плечах, обкутавши їх пуховою хусткою, і вона мерзлякувато й нервово стенула плечима. А всередині неждано і нез’ясовно виявилося тягуче, як рідка карамель, бажання піддатися, спасувати, розм’якнути і кивнути «так».
Вона завмерла, побачивши раптом, що у своїх мріях уже мчить на санях засніженим Хрещатиком, угору Трьохсвятительською, повз Михайлівський монастир, повз дім Прахова, назад до Андріївського узвозу, до будинку біля сходинок церкви, у кімнату із залізним ліжком. Уже відчуває на своїй шкірі, трохи нижче за скроню, його сухі запечені губи, що завмерли зараз за півліктя від неї, – ще не досяжні, ще не можливі!
І вона подумала навіть: «А може, втратити невинність сто років тому, ще до того, як я народилася, начебто і не береться до уваги?»
– Я прошу вас! – прошепотів він несамовито і без надії й опустив очі.
А Марійка відчула, що пуповина, яка зв’язує її з 6 липня XXI століття, розірвалась остаточно й безповоротно. Кiевъ засніжений, Kieff патріархальний, із сотнею не зруйнованих іще церков, із газовими ліхтарями та карсельськими лампами, що лузає насіннячко і купує до чаю сухе варення, вчепився в неї, закутуючи важким оксамитом і муаром, ладаном і лавандовим саше, спокушаючи її великодніми конваліями, прюнелевими дамськими черевичками, золотими різдвяними горіхами та духами «Улюблений букет імператриці», ще не перехрещеними в «Червону Москву».
Притиснувши до себе, запаморочливо нашіптував їй у вухо: «Ти моя, ти вдома, так і мало статися! Ти потрібна мені!»
– Ви потрібні мені! Я знаю, це схоже на божевілля. Ви не знаєте мене, а я вас. Але я відчуваю, повірте, відчуваю, що зараз, у цю секунду, вся моя доля висить на волоску!
«Він має рацію!»
«Мамо, мамо…»
Але Мами не було. Її не існувало! Вона мала народитися лише через сімдесят років, у майбутньому, якого ще не існувало.
– Я бідний, у мене немає ні імені, ні звання, ні особливих планів на майбутнє. Я сам не знаю, що буде зі мною завтра, з моїм невмінням розпорядитися часом, невибачними лінощами, флюгеруватістю, головним сумбуром. Можливо, я навіть бездарний, і з мене не вийде нічого вартого уваги.
– Що ви?! – гарячково запротестувала Марійка. – Ви ціни собі не знаєте! Ви станете геніальним живописцем. Я обіцяю вам! Про вас дізнається весь світ!
– Мені не потрібен світ. Мені потрібні ви! Зараз!
Марійка відсахнулася на спинку стільця, вириваючи у Врубеля свої перелякані руки.
Мир! Вона зовсім забула про нього!
Але і згадавши, не відчувала нічого, крім відчуття його цілковитої непотрібності. Раптом безпристрасно і байдужливо усвідомивши, що ніколи не любила Мира Красавицького, і її любов до нього була такою ж надуманою, несправжньою та замкненою на собі, як і її попередня дитяча закоханість у літературних персонажів та кіногероїв. І коли Мир, живий і непідробний, торкався до неї, їй хотілося тільки одного – відсторонитись і бігти геть! А зараз вона відстороняється, тому що до несамовитості мріє залишитися!
