Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 31 страниц)

Розділ вісімнадцятий,
у якому Марійка зустрічається з Мефістофелем

Видовище було більш ніж незвичайне: на тлі примітивних пагорбів Кирилівського за моєю спиною стояв білявий, майже білий блондин, молодий, із дуже характерною головою, маленькі вусики теж майже білі. Невисокого зросту, дуже пропорційної статури, одягнений… ось це ж бо в той час і могло мене понад усе уразити… увесь у чорний оксамитовий костюм, у панчохах, коротких панталонах і штиблетах. Загалом, це був молодий венеціанець із картини Тінторетто або Тиціана.

Л. Ковальський. «Михайло Врубель»

Біля під’їзду їх ніхто не чекав.

Через Софіївську, що відділяє Володимирську, 28, де Марійка розлучилася з послушницею Флорівського, від Десятинної, 14 (що була до революції Трьохсвятительською, 10), куди йшла непрохана гостя пана Врубеля, остання промарширувала, немов засуджений солдат крізь паличний стрій, – хоча перехожі поглядали на ряджену дівицю не більш ніж із ледачою цікавістю. У центрі Київського акрополя селилося немало закладів, обслуга яких красувалася в ретро-костю-мах, і її напевно сприймали як одну з них. Але Марійка, що ні в одному з таких місць не бувала, про ці звичаї не знала, і тому страждала страшенно.

«Нічого не вийде», – тоскно подумала вона, зупиняючись біля занадто нових дверей із гофрованим заґратованим склом, які налякали її двома роззолоченими гербовими дошками:

Національна рада України

з питань телебачення та радіомовлення

Державний комітет України

у справах сім’ї, дітей і молоді

«Мене сюди просто не пустять. Та вони і зачинені! Вихідний».

Абсолютно впевнена у провалі, Марійка із сумом подивилася на Андріївський, що втікав униз, спускався до заповітного тринадцятого будинку, і, зітхнувши, в’яло штовхнула двері – «именем Отца моего велю, дай то, что мне должно знать! Анекдот, парсуна, пора», – але ті легко піддалися.

Хол під’їзду був порожній і похмурий. Втім, Марійка, що ніколи не бувала тут раніше, не могла зрозуміти, чи сталися з під’їздом які-небудь зміни чи, незважаючи на сусідство з «національною» і «державним», він зберігся таким дотепер – у Старому Місті було чимало будинків, переступаючи поріг яких, ти немовби переступав на сто років назад.

Номера квартири студентка не знала. З уривчастих відомостей, що скупчились у неї в голові з часів зубріння першого питання чотирнадцятого білета, випливало одне: «майстерня професора живопису Володимира Орловського з кімнатою та балконом на Дніпро, яку Врубель знімав за 30 рублів у місяць, містилась у верхньому поверсі». Тобто не на першому і не на другому, і в тій частині будівлі, вікна якої виходили у двір, що обривався високими сходинками Андріївської гори, яка збігала до великої ріки.

Ех-хе-хе…

Ряджена піднялася по сходах, витягла з кишені ключ і спробувала прилаштувати його в замок – не вийшло. Але тиша обнадіювала. Півтори години тому, варто було їй вимовити слово «Salve», їхній під’їзд знову став вимерло-порожнім, і у Марійки з’явилася непевна ідея, що шлях від вуличних дверей до дверей квартири перетворюється на деякий портал поза часом і простором – іще не там (оскільки, щоб опинитися «там», треба відчинити другі двері ключем), але вже не тут (оскільки перші двері вже здолано).

На четвертій спробі ключ невимушено ввійшов до замкової щілини й безшумно обернувся в її руках. Марійка завмерла, не вірячи, – «Невже спрацювало?!» – і, відчуваючи, як неймовірне розпирає їй груди зсередини, голосно й уривчасто видихнула повітря, швидко заховала ключ до кишені й, не знайшовши очима кнопку дзвінка, невпевнено постукала.

Відповіді не було, і гостя затопталася, набираючись рішучості. Знервовано поправила нитяну шаль на голові. «Година, яку їй треба було побачити», цілком могла виявитися годиною, коли хазяїна не було вдома або навіть у самому Місті. І їй страшенно захотілося, щоб так воно й було, фокус спрацював, і за дверима виявився не черговий котячо-чаклунський офіс, а дійсно та сама квартира за 30 рублів, яку вона зможе оглянути без перешкод і швидко втекти без пригод.

Про всяк випадок, вона постукала ще раз і, знову почувши тишу, повільно натиснула на ручку і здригнулася від несподіванки, коли хтось із іншого боку потягнув двері на себе, вириваючи ручку з її рук, і отвір явив їй білявого молодика із заклопотаним нервовим і невдоволеним обличчям та тривожними оксамитовими очима.

– О-о-о… – мовила Марійка, округлюючи рот, очі та звуки.

Бо перед нею, безумовно, стояв не Він, а хтось немислимий і неможливий. У чорному оксамитовому камзолі, панчохах, панталонах і пом’ятому мефістофельському береті – костюмі початку XVI століття, так само недоречному наприкінці XIX, як і її сукня початку XX.

«Але такого в Києві взагалі не носили! – перелякано відступила вона. – Коли таке носили не в Києві, в Києві вже щосили опробували турецькі шаровари».

– Ме…Ме… Ме… – простогнала Марійка.

– Михайло Олександрович, – відрекомендувався їй Мефістофель. – А ви – Надія? Від Володимира Федоровича? – ствердно й дуже невдоволено сказав він. – Я чекав вас завтра! – його невдоволення стало зрозумілим. – І двері чомусь відчинені… – пробурчав він собі під ніс. – Милості прошу!

Михайло Олександрович відступив, даючи їй пройти, і, минувши темний передпокій, що негостинно вдарив її кованим ріжком якоїсь скрині, Марійка-Надія прочовгала на негнучких ногах до «майстерні професора Орловського» й жадібно обійняла її очманілими очима.

Мольберт, накритий не надто чистою тканиною. Начерки олівцем на стінах, і з-поміж них один, із Гамлетом у такому ж великому та пом’ятому береті, й довгоносою Офелією над ним. Безліч книг і паперів. Фарби, пензлі, олівці. Марійка мимохіть кинула цікавий погляд на балкон «із видом на Дніпро» – але, на своє глибоке здивування, побачила тільки сірі сутінки у вузькій щілині запнутих штор.

«Дощ, чи що, пустився? Дивно…»

На столі стояла вже засвічена лампа.

«Газовий пальник Ауера чи олійна Карселя? Цікаво, який зараз рік? 1880-який»?

Щось тут було не так – не так, як вона собі уявляла. І за секунду Ковальова усвідомила, що саме: всі речі були новими!

Усі осколки XIX – початку XX століття, що дійшли до неї і дбайливо зберігались у музеях «Однієї вулиці», російського мистецтва і в дорогоцінному «Будинку Турбіних», – пожовклі акварелі та фотографії; піаніно з померклим чорним лаком; неправдоподібно вузькі дамські рукавички зі шкіри, що зсохлась, зі зворушливими розрізами та ґудзичками на зап’ястках; втомлені мережива кістяного театрального віяла; облуплені бляшанки з-під чаю і «Конфектъ Каранели» – були згаслими, такими, що бували в бувальцях, пережили бурі століття, речами. Речами із загадковим минулим. І саме з них вона подумки виткала образ того прекрасного часу.

Похмуре XIX століття здавалось їй жовтуватим і злегка потертим, зворушливо-тендітним, як старовинні документи, що розсипаються в руках, вишуканим, як тонконогий чорнильний почерк, із розчерками та «ятями», оксамитово-муарово-мереживним, з ностальгійними приглушеними барвами. І вона виявилась абсолютно не готова до того, що нинішнього 188(?) року папір був білим! А бляшанка «Шоколад и Халва. Г. И. ШИКЪ ВЪ КIЕВЪ Верхiй Валъ № 12», що стоїть на столі, – такою ж недоладною, примітивною і наївною, як бляшанка цукерок «Bisca Roses», що продавалися в рундуку біля її будинку.

– Надія? – квапливо поцікавився молодик.

– …Володимирівна, – спішно мовила вона, вчасно згадавши, що в ті вікопомні часи по батькові величали не лише літніх і начальників.

– Ви… вдова? – його тривожні оксамитові очі зі здивуванням оглянули сумнівний туалет візитерші – єдину річ у цій кімнаті, відповідну щодо міри загадковості, потертості й погаслості її уявленню про «там».

Марійка зіщулилась. Мабуть, «бідна вдова» було єдиним логічним висновком, який людина кінця XIX століття, нехай навіть виряджена в костюм XVI, могла зробити, дивлячись на жінку, одягнену в чорну сукню початку XX, але при тому – столітньої давності.

Хоча, в принципі, вони з ним явно були обоє рябоє.

Вона непереконливо кивнула – так, щоб можна було потім заперечувати. «Надія від Володимира Федоровича» – була чи то нежданим подарунком долі, чи то небезпечною каверзою.

– Що ж… – співчутливо мовив повагом Михайло Врубель, – можливо, я зможу заплатити вам трохи більше. – Він із явною й сором’язливою жалістю подивився на округлі тупі носи її потертих шовкових туфельок. Потім, уже без ніякого сорому, провів несхвальним поглядом по її фігурі – здається, Марійчина щупла іпостась теж викликала в нього неабиякі сумніви. (Не дивно. За канонами тілесної краси кінця століття, з будь-якої «стрункої балерини» можна було викроїти мінімум двох «сухотних» Марійок.)

«Бідна і голодує», – підвела за нього підсумок вона.

– Ви раніше не займалися цим, – сказав він знову-таки ствердно і знову жалісливо.

– Ні, – відповіла Марійка, подумки ціпеніючи.

«Чим ЦиМ?!»

Молодик перевів погляд на її застигле обличчя. Вглядівся в нього пильно і так глибоко, що у Марійки на секунду перехопило подих. Потім рішуче і приречено скривився. Витяг із жилетної кишені срібний годинник цибулиною і, ретельно вивчивши циферблат, голосно защипнув кришку.

– Ще година з чвертю, – буркнув він. – Встигнемо, якщо нашвидку. Як це, однак, недоречно… Надіє Володимирівно, будьте ласкаві роздягтися! – Художник рішуче розстебнув оксамитовий камзол.

– Що? – Надія Володимирівна зацьковано позадкувала, картаючи себе за те, що пішла на поводі у випадку. Протеже Володимира Федоровича виявилася звичайною повією. Точніше, не звичайною, а «напівшовковою». Але від цього Марійці не було легше. – Я чесна жінка! – залопотала вона. – Це, мабуть, помилка! Я… Я… Ви…

Врубель змінився в обличчі й поривчасто зробив крок до неї.

Марійка відскочила й уперлася спиною в стіну, згадавши раптом, що наприкінці життя Врубель збожеволів, та й у молодості вважався диваком.

– Як ви можете? – закричала вона. – Святих у Кирилівській, і в той же час… Та чи знаєте ви, що істинні іконописці місяцями молилися, перш ніж за пензель узятись! – «І правильно вам не дали розписувати мій Володимирський собор!» – хотіла додати вона гнівно, хоча до цього дня щиро жалкувала, що в її найкрасивішому у світі Володимирському геніальному Врубелю доручили тільки орнамент у південному боковому вівтарі.

Але не встигла.

– Ви не зрозуміли! – збентежено виправдався художник. – Невже Володимир Федорович нічого вам не роз’яснив? І ви подумали?.. Боже, який я телепень! Я нині сам не свій. І ви прийшли так несподівано… Я шукаю натурницю! Обличчя! Образ! І Києвицький сказав, що пришле вас, що ви знайома Володимира Федоровича. Я зрозумів, що ви бідуєте і тому згодні позувати. Пробачте великодушно!

Марійка закинула голову, вдивляючись у його відчайдушні та безмежно покаянні очі. Усередині в неї немов лопнув тугий пухир, і стало легко й соромно.

«Боже, яка я дурепа… Ну звичайно ж, він художник. Добре, хоч про Володимирський не ляпнула. Він же так сумував, що йому не дали написати «Надгробний плач». Та, може, він іще й не писав ніякого «плачу», який йому потім не дали…»

– Пробачте, я зрозуміла вас невірно, – сказала правду вона.

Риси Врубеля зовсім незрозуміло просвітліли. Він зніяковіло прошепотів «дозвольте», боязко доторкнувся до її щоки й повернув її голову трохи праворуч. Відсахнувся на крок. Пальці машинально обхопили підборіддя, великий палець зім’яв нервове обличчя, а в очах з’явилося дивне, шукаюче, схвильоване, немов він не наважувався повірити в щось.

– Так, Києвицький мав рацію. Це ви, – мовив він нарешті. – Тепер я і сам бачу це. Спершу не зрозумів, ви були занадто налякані. Але, повірте, ви не повинні боятися мене. Я не зроблю вам нічого лихого. Якщо ви не проти, всього кілька начерків… Мені потрібне ваше обличчя! – попросив він.

– Так, – згідливо затрясла головою Марійка. – Так! Що я маю робити?

Усе складалось якнайкраще! Але річ була навіть не в цьому, а в тому, що від запаморочливої думки про те, що її намалює Сам Врубель і, можливо, повернувшись назад, вона виявить олівцевий начерк свого обличчя в художньому альбомі, що звалився на неї зранку, в Марійки радісно й перелякано залоскотало в животі.

«Аби тільки він не передумав…»

– Я згодна на все!

– От і славно. – Він відчужено всміхнувся, вже поринувши в щось своє, гарячкове і захоплене. – Візьміть сукню там, за ширмою. І тканину на голову треба… – сказав він більше самому собі. – Темну. Щоб як ваша шаль… Прошу вас, Надіє Володимирівно, можете пройти до тієї кімнати, – вказав він їй на прочинені двері. – Не турбуйтесь, я не ввійду.

Збуджена нітрохи не менше за художника, Марійка поквапилася виконати вказівки. Сусідня кімната виявилася спальнею, з дуже аскетичним умеблюванням, без будь-яких претензій на затишок. Залізне ліжко з байдуже заправленою постіллю, табурет і нечисленний одяг, що висів просто на вбитих у стіну цвяхах. Чогось тут було страшенно холодно. Але, відкинувши озноб нетерплячими плечима, Марійка квапливо розплутала свій шовковий пояс і вивільнилась із сукні, боячись не так того, що хазяїн, заглянувши сюди, застане її ню, як того, що він побачить її колготки, ліфчик і труси, що мали такий же стосунок до XIX століття, як і вона сама.

Неслухняними від перезбудження руками – «Боже, невже це відбувається зі мною насправді?!» – натурниця розгорнула виданий ним одяг: довгу сорочку до підлоги вільного пливкого крою.

І це вбрання викликало у неї застрашливу асоціацію:

«Господи, та він збирається писати з мене Божу Матір!»

Вона застигла, притискаючи до занімілих грудей темну сукню Кирилівської Богородиці, не знаючи, як викручуватися з цієї історичної пастки. Лише машинально завваживши, що, позаяк Марію ще не написано, але вже є в планах, зараз 1884, і лампа, напевно, все ж карсельська, і її світло прийняте за нову одиницю освітленості, що дорівнює 7,4 англійської спермацетової свічки…

Ось тільки лампа була їй зараз якраз до лампочки!

Пролунав акуратний стук у двері. Услід за ним – неакуратне і нервове падіння якогось предмета. А за предметом в її кімнату, без стуку і попередження, впав сам художник із застигнутим, перевернутим обличчям.

– Ви… – відчайдушно скрикнув він приглушеним шепотом.

– Ай! – пошепки вискнула Марійка, прикриваючи свою недоречну білизну темним балахоном.

– …не одягнені!!! – В його вигукові був цілковитий відчай. – Бога ради, сидіть тихо – ні шереху, ні звуку. Я вам заплачу, – здавалося, він зараз упаде перед нею на коліна. – Якщо ВОНА застане вас у моїй спальні без туалету…

– Я тихо, – пискнула Марійка.

– Боже, якщо це вона! О! – Він несамовито захитав головою, вискочив зі спальні й помчав з усіх ніг до передпокою.

Марійка навшпиньки підійшла до нещільно причинених дверей і стала біля стіни, прислухаючись до того, що відбувається в майстерні, й відчуваючи, що «година, яку їй належало знати», настала.

– Еміліє Львівно, – почувся уклінний голос Врубеля. – Ви ж обіцяли о п’ятій.

«Емілія Львівна! Дружина Прахова! – промайнуло в голові враженої Марійки. – У яку він закоханий… Мамочко, вийшло!!!»

– Можливо, я невчасно? – відповіла жінка, і в цьому ввічливому запитанні Марійка виразно розчула істеричний, пружинистий і дитячий деспотизм спадкової принцеси.

– Як ви можете запитувати? – приглушено відповів закоханий. – Коли ви пообіцяли, що прийдете до мене самі…

– Я бачу, ви дозволили намислити собі бозна-що! – гордовито осадила його дама. – Так знайте ж, я прийшла до вас лише зі співчуття й винятково як ваш друг. Добрий друг. Навіть Адріан уже помічає, що з вами щось недобре коїться. Позавчора, після вашого візиту, Адріан Вікторович сказав, що дуже стурбований вашим пригніченим станом і не розуміє його причин. Він, здається, виплатив вам щедрий аванс, до Венеції вас відряджає за казенний рахунок…

«Авжеж, – клацнуло в Марійчиній пам’яті, – професор Прахов послав Врубеля до Венеції писати образи для іконостасу! Зараз 1884! Турнюри у розпалі!»

– Піклується про вас, опікає, – продовжувала наставляти художника професорша. – Знав би він, у чому справжня причина вашої меланхолії!

– Ви жорстокі зі мною, – відповів молодик пониклим голосом.

– Ні, це ви несправедливі до мене! – заперечила вона. – Я принесла вам те, що ви просили.

Почувся інтригуючий і ніжний шерех паперу, і художник тихо і щасливо охнув:

– Ви зробили це спеціально на моє прохання? Еміліє Львівно, повірте, там, далеко від вас, ваше обличчя буде моєю єдиною втіхою і єдиним другом!

– Сподіваюся, – незаперечно сказала дружина професора, – моє обличчя послугує більш високим цілям. Якщо фотопортрета недостатньо, я готова позувати вам особисто. Приходьте сьогодні до вечері…

– Ви хочете, щоб я написав ваш портрет? – невпевнено мовив Врубель.

– Я хочу, – з незрозумілою урочистістю оголосила дама, – щоб ви створили той життєвий шедевр, якого чекає від вас мій чоловік. І ще більше цього я хочу, щоб ви знову набули істинної віри. Не забувайте про те, що я значно старша за вас, – напутливо заговорила вона, – що я мати і дружина вашого наставника й покровителя.

– Але дозвольте, – задихнувся він. – Не хочете ж ви, щоб я написав із вас Богоматір?

«Саме цього вона і хоче!» – зневажливо подумала Марійка.

«…в образі Пресвятої Богородиці художник зобразив дружину професора Прахова Емілію, у яку був безнадійно закоханий».

«Отже, портрет Каті сам Врубель намалював?»

І натурниця пана Врубеля, що не відбулася, відчула раптом щемкий укус ревнощів:

«Та при чому тут узагалі Катя? А я? А що коли він зараз їй відмовить? От візьме й відмовить!»

– Але це немислимо. Ви… – Марійка вчула в його голосі непідробний страх.

– Світська дама! – скривджено обурилася «Катя» чи «не Катя». – Яку друзі мого чоловіка – не заперечуйте, я знаю це! – вважають надмірно свавільною, неврівноваженою й вередливою! І боюся, ви полюбили мене тільки тому, що вважали занадто доступною. Адже так?

– Ні, ні… – жалібно застогнав він.

– Але я не така! – в афектації вигукнула вона. – І я мрію, щоб те почуття, що його, як ви не втомлюєтеся стверджувати, ви відчуваєте до мене, набуло для вас іншого, вищого сенсу. Зважте, на що я ризикую піти заради вас? Коли б я стала вашою коханою таємно, я б ризикувала значно менше! Це ж публічний скандал! Скільки пліток і розмов у вищому світі викличе такий портрет! Але заради вас, – із викликом мовила вона, – я готова піти на це. Бо вірю, що ця благословенна праця вилікує вашу нещасливу пристрасть і спрямує її в інше русло. Змусить вас поглянути на мене іншими, чистими очима. І побачити світло там, де ви бачите зараз лише пітьму і відчай любові без взаємності.

«Та вона психолог! – подумала Марійка, мимохіть переймаючись пошаною до красномовної дружини професора. – І не Катя! Катя б так ніколи не сказала!» Як пам’ятала студентка історичного, Марія з обличчям Емілії Львівни і справді викликала багато сумнівних чуток, що змусили професора засумніватись у вірності своєї професорші. Здається, згодом вони навіть розійшлися…

«Ну і нема чого їй так страждати! – сказав раптом хтось затинаючись. І Марійка нервово смикнула головою, бо цей голос усередині неї був її власним, незнайомим і капосним голосом. – Нехай напише мене, і все буде о’кей!»

– Ви чуєте мене, Михайле Олександровичу?

Проте відповіддю красномовній жертві власного благородства було лише тяжке й натужне мовчання. І не втримавшись, Марійка злегка прочинила двері й заглянула в щілинку.

Дама, яка стояла до неї затягнутою в корсет спиною, під якою здіймався той самий спокусливо-шовковий турнюр, була аніскілечки не схожа на Катю – значно повніша й нижча на зріст, зі світлим солом’яним волоссям.

Її голова в чарівному капелюшку була гордо випрямлена, тоді як обличчя грішника, що «забажав дружину ближнього свого», який стояв перед своєю наставницею на істинний шлях, було опущеним і розтерзаним.

Він вагався так виразно й тяжко, що, здавалося, його білявий обрис, зі страдницькими вустами, тонким, гордим і трагічним носом, божевільними очима під світлими дугами брів, розпався на безліч фрагментів, які пристрасно борються між собою. Його обличчя стало схожим на його майбутні картини, написані шаленими, мозаїчними мазками. І Марійка раптом зрозуміла: Врубель не хоче відмовлятися від неї! І всередині стало тепло, приємно і страшно.

Марійці хотілося стати Марією!

«Але тоді, – пристрасно зашипіла на Марійку Марійка-історик, – ти зміниш історію. Так не можна!»

«Ну і що? Ну і що? Яка різниця?» – засперечалася з нею нова – капосна та вперта Марійка.

– Якщо ви зробите те, про що я прошу, я дозволю вам писати мені з Венеції, – м’яко сказала іконописцеві дама. – Я сама поясню все Адріану Вікторовичу. Обіцяю.

І, мабуть, цей поворот вирішив справу. Художник утомлено кивнув. А Марійка розчаровано відірвалася від щілини і заплющила миттєво набряклі смутком очі.

– Ах, який ви славний! – розцвів голос дами. – Я знала, що зможу вас переконати. Ви зрозумієте, я бажаю вам лиш добра і щиро вірю у вас. Отже, ми чекаємо вас нині? Вечеря, як завжди, о восьмій, але ви приходьте раніше. – Вона заквапилась і знову спробувала взяти світський тон: – А це ваша нова картина? Ви дозволите поглянути?

– Ні, прошу вас… – пролунав скрик.

Потім іще один – жіночий. І звук хльосткого ляпаса.

Марійка здригнулася від несподіванки і знову припала вухом до щілини.

– Як ви посміли?! – в голосі дами захлюпала істерика. – Коли ви написали це?! Що за безумна ідея? Де ви її взяли?!

– Я сам не знаю, – глухо сказав він.

– Звідки? Звідки? – остаточно впала в істеричний стан дама. – Я наказую вам негайно знищити цю гидоту! Якщо ви лишень наважитеся показати це… Ах!

Марійка почула сум’ятливий стук її каблучків, що кинулися до дверей. Його «Пробачте, Еміліє, благаю, Еміліє Львівно, я сам не знаю, що роблю. Я зараз мов у лихоманці!», метушню в коридорі та звук дверей, що зачинялися.

Вона почала поквапно знову перевдягатися, заінтригована останнім, незрозумілим і дивним пасажем і, якимось дивом застебнувши гачки на шовковій спині, делікатно висунулася в майстерню.

Художник стояв біля мольберта, з різкою, гарячковою ненавистю завішуючи картину знайомою їй тканиною з масними слідами від олійної фарби.

– Пробачте, – подала голос Марійка.

Він стрімко обернувся й поглянув на неї так, немовби чекав побачити в кутку самого чорта!

– О, це ви, – мовив він із непевним полегшенням. І нараз знову скривився, мов від зубного болю, і приречено подивився на неї. – Сеансу не буде! Я більше не потребую послуг натурниці. Але я заплачу, як обіцяв. Ви ж прийшли, згаяли час. Прошу вас, Надіє Володимирівно, нікому не розповідати про цю сцену. Особливо Володимиру Федоровичу.

Але невідомому їй Володимиру самозвана Надія Володимирівна нічого говорити й не збиралась. І, спостерігаючи, як нервова рука Врубеля механічно повзає по кишенях у пошуках грошей, мовчки дивилася на брудну ганчірку, що прикривала інтригуюче полотно, марно намагаючись знайти пристойний привід її зірвати.

Приводу не було, хоч застрелься.

Художник уже простягав їй зім’яту купюру, вслід за якою автоматично наставало її видворення з години, «яку їй належало знати». Хоча найголовніше з належного, напевно, досі залишалося прихованим од неї під грубою й засмальцьованою ганчіркою.

– Мені не потрібні ці гроші, – блякло сказала Марійка, щоб затягнути час. – Можна мені подивитися? – кивнула вона в бік мольберта.

– Навіщо вам це? – знервовано спитав художник.

– Просто цікаво, чому так злякалася Ем… Ця дама! – вчасно знайшла лазівку Марійка. – Там, напевно, щось жахливо страшне! – спробувала пояснити вона свій порив звичайною простонародною цікавістю.

– Це пусте… Вам нема чого! – різко сказав Михайло Олександрович і поспішно поклав руку на стіл, притиснувши пальцями перевернутий знімок, який лежав там.

Марійка втупилась у його коричневий виворіт, із медалями та гербами «WLADIMIR WYSOCKI, KIEW» із хрещатицького фотоательє тезки великого барда, з київським корінням. І раптом їй стало жаль Олександровича – такого беззахисного перед нею. Про таємницю, яку він так полохливо намагався зберегти, вона могла дізнатися, вийшовши з його квартири і пройшовши всього один квартал, де за рогом, на Великій Житомирській, розташувалася київська Бібліотека мистецтв.

«До речі, гарна ідея, – зауважила вона мимохідь. – Досить подивитися на цю Емілію – «не Катю» і зрозуміти, яке відношення має вона до Каті й Катя до неї».

– Будьте люб’язні, – Врубель нелюб’язно вказав їй на двері.

Марійка підібралася. Залишалися тільки два шляхи – йти геть. Або улюбленим способом Дарини – просто напролом!

– Даремно ви відмовляєте мені, – мовила повагом вона, насупившись. – Ви ж не хочете, щоб я розповіла все…

Марійка зам’ялася, роздумуючи, кого назвати: конкретного Прахова чи абстрактного Володимира Федоровича?

Але художник вирішив це питання за неї.

– Києвицькому! – зробився він зелений обличчям. – О Господи, я пропав! Чого ви хочете? Грошей? У мене зараз є! Я віддам вам усе, – сполохався Врубель. – Усе, що завгодно, тільки…

– Я лиш попросила вас показати мені картину. І все! – присоромлено пояснила Марійка.

Їй знову стало його жаль – так жаль, що вона мимохіть закусила губу: «Бідолашний, бідолашний!» Він зацьковано і нерозуміюче поглянув на неї і в якомусь затупленому відчаї зірвав завісу з полотна, і тут же з’ясувалося, що шантаж був не вартий свічок – навіть із мистецтвознавчої точки зору. Бо з полотна на неї поглянуло грубе, написане однією сірою олійною фарбою, відразливе, з великим ротом і товстоносе обличчя, у якому без зусиль вгадувався образ знаменитого врубелівського «Демона», який іще не оформився, був невмілий, але вже народжений із пітьми.

Але те, що першого, знищеного згодом, «Демона» Врубель написав тут, у Києві, Марійка знала й без того.

– Схожий, – приголомшено сказала вона.

– Схожий?! – припадочно затрясся художник. – Хіба такий уже схожий? О-о! Ні!

– Про що ви?

Марійка хотіла сказати лише, що він цілком схожий на того, що висів у Третьяковці, – в синіх штанях, із м’ясистим носом, смаглявим і гранітним ротом та сльозою на щоці. Тільки цей був злий і гострий, із чорними, як вовчі ягоди, очима без дна…

Але Михайлів крик несподівано оголив інше приховане почуття: цей перший «Демон» справді був схожий на когось зі знайомих, недавніх, можливо, навіть близьких.

Вона спохмурніла, намагаючись згадати. Але він заторсав її.

– Поясніть негайно! Хто ви така? Чому запитуєте все це? Вас прислав Києвицький? Чого він домагається? Навіщо мучить мене? – застогнав Врубель. – Між нами з Емілією нічого не було. Ніколи. Ви самі чули. З нашої розмови цілкомз розуміло…

Його лихоманило від страху, чоло стало страдницьким і вологим. Художник пустив очі під лоба, з силою смикнув комір оксамитового камзола і, часто, переривчасто дихаючи, почав бездумно розстібати сорочку. І Марійка побачила, що його білясті груди покреслені свідомими й довгими, глибокими ножовими порізами.

– Михайле Олександровичу! – застогнала бідолашна шантажистка йому в тон. – Я без лихого наміру! Я не знаю ніякого Києвицького! Мене прислав Володимир Федорович. Я хотіла сказати, що він схожий… Він схожий на «Демона» Лермонтова! – знайшлася вона, та відразу зрозуміла, що знахідка ця була не з кращих.

– Як ви зрозуміли, що це Демон? – одержимо прошепотів Врубель, здається, переляканий іще дужче.

Марійка стиснула губи, намагаючись зрозуміти, що вона може і чи може взагалі відповісти на це запитання. І не придумала нічого.

– Я читала нещодавно поему пана Лермонтова. І мені здалося… Пробачте! Просто цікаво було дізнатися, чого так злякалася ця пані, – повторила вона, виправдовуючись. – Я піду, мабуть. І не турбуйтеся, Христа ради, я нікому нічого не скажу! – утішливо додала вона, розуміючи, що через її немічну погрозу він, можливо, мучитиметься ще багато місяців і днів, боячись, що поставив під загрозу честь заміжньої жінки. – Я це так сказала, від образи… Не гнівайтеся на мене.

– Так ви… Ви не знайомі з Києвицьким? – повернувся до тями він.

Марійка заперечно захитала головою й позадкувала до дверей – у своє ХХI століття, навіщось накидаючи на волосся шаль із нитяних мережив, абсолютно непотрібну за межами XIX.

– Стривайте, – зупинив він її. – Благаю, Надіє Володимирівно! Я хочу зрозуміти! Ви своєрідна людина. На секунду мені привиділося, що саме у вас мій порятунок. Я так виразно, так чітко це усвідомив.. І ось зараз ви знову так дивно на мене подивилися, саме тим самим поглядом, ніби ви знаєте про мене все і співчуваєте моїм мукам, яких я і сам іще, можливо, не знаю. Такий погляд і мав бути у Спасительки.

Чи давно ви овдовіли? – запитав він із несподівано пекучим інтересом.

– Давно, – невизначено махнула вона рукою, винувато опускаючи «той самий погляд» у підлогу. – Мені пора додому. Пробачте.

– А хто ваші батьки? Де ви живете? – Марійка відчула, що він заганяє її в кут.

– Я сирота. З міщан. Але я порядна жінка! – випалила вона разом усі відомі їй штампи.

– Даремно ви відмовилися від грошей, – потеплів він.

– Я не можу прийняти плату, не зароблену чесною працею, – з пафосом згадала Марійка штамп № 4.

– Можливо, ви хочете…

«…їсти», – вгадала вона слово, що не прозвучало, по тому, як він помітно сконфузився, очевидно, злякавшись принизити її цим запитанням, і схвильовано виправився:

– Можливо, ви дозволите мені запросити вас? Без усяких двозначностей. Поговорити про Лермонтова. Ви були коли-небудь у Семадені, на Хрещатику?

– Ні, – чесно призналася вона. – І гадаю, що ніколи там не буду.

Подумки Марійка вже стояла на вулиці – вже бігла Володимирською додому, на Яр Вал, хмурячи брови і вишукуючи в коморі пам’яті те саме схоже обличчя, відчуваючи: саме в нім, що так налякало професоршу Прахову, і таїться головний знак цієї, вже залишеної позаду години.

– Я запрошую вас! – рішуче мовив Михайло Олександрович. – Зробіть мені честь. Ні, будьте великодушні – мені просто необхідно виговоритися зараз перед кимось. А вам я повірив одразу. Зараз. Раптом! Як своїй сестрі. У мене є звідна сестра Нюта. Я розповім вам про неї. Їдьмо, Надіє Володимирівно?! – У його запитанні почулося дивне молодецтво, ніби він наважувався на відчайдушний вчинок… Але це не мало значення.

Вона нічого не могла йому пояснити, і кращим виходом було просто погодитись і, вийшовши з ним із будинку на Трьохсвятительській, 10, вийти з будинку на Десятинній, 14, і його життя, зникнувши в іншому часі та просторі. Вони спустилися сходами, і її супутник подав їй руку все з тим же помітно рішучим виглядом. І, вставляючи свою недоглянуту, позбавлену рукавичок долоню в оксамитовий вигин його ліктя, Марійка раптом зрозуміла, що рішення ставитися до убогої міщанки в паскудному і потертому платтячку, як до великосвітської панночки – і справді своєрідний подвиг, і несподівано спіймала себе на тому, що їй жаль прощатися з ним.