Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 31 страниц)

Тоді як вона, розумніша, досвідченіша, сильніша за них обох, чомусь лише помилялася, злилася, впадала в істерику і непритомніла. Інакше кажучи, зробила все, щоб зараз, сидячи рядком де-небудь на кухні, вони сміялися з неї, згадуючи, яким пшиком обернулась її уявна крутизна.

– Це правда, я краща! – голосно засперечалася з ними Катя. – Саме тому, – рішуче навела вона приціл на божевільну помилку природи, – я знайду спосіб вийти з цієї гри!

– Але, моя Яшна пані, – задушливо прошепотів засланий псевдочорт, схиляючись перед нею в новому арлекінському реверансі, – навіщо виходити іш гли, в якій ви виглали?

– Виграла?! – істерично реготала вона. – Що? Зірвану угоду? Згорілий офіс?

– Повілте, – чорний схилився ще нижче і по-собачому заглянув їй у вічі, – коли ви штанете іштинною Києвичею, вші чі плоблеми ждадуччя вам шмішними.

– Так? – Попри те, що він заперечував їй, у його голосі було рабське шанування її королівського сану, і Катя просто не могла злитися на нього – лише на саму себе, що продовжує цю безглузду розмову. – Ах так, я забула, вони змусять Володимира Федоровича… – Дображанська недбало махнула рукою.

Ціна, яку вимагали від неї за цю послугу, вже здавалась їй непомірною, а сама обіцянка – писаною вилами по воді.

– Є влада, яка могутніша глошей і шв’яшків, – хтиво оголосив кудлатий. – Чого ви бажаєте, моя Яшна пані?

– Щоб ви залишили мене у спокої! – стомлено здійняла вона очі догори. – Супермаркет «Еко» знести к чортовій матері! Убити цю чортову Динозавриху, послати всіх на хрін, одключити мобільний, купити купальник і поїхати у відпустку. Назавжди!

– О-о-о-о-о!!! – захоплено проспівав він.

І не розгинаючись, потрюхикав «кабанчиком» до передпокою, щоб менше ніж через секунду знову з’явитися перед нею, притискаючи до грудей обірваний листок.

«104-а сторінка. Я забула його на підлозі», – упізнала обривок Катя.

– О, моя Яшна пані, доля на нашому боці, – натхненно прошепелявив чорнопикий, трясучи 104-ю. – Де знаходитчя ваш «Ехо»?

– Тут поряд, – збентежено озвалася Катерина. – Он, – похмуро ткнула вона пальцем у далеку будівлю, одягнену в сріблясту плитку. – Вже майже добудували, сволота…

«Боже, навіщо я говорю йому це?»

– Його видно звідши?! – в голосі псевдочорта прозвучав священний захват. – Доля на нашому бочі! На нашому бочі!

Плошу ваш, – стискуючи пергаментний аркуш, волохатий ввічливо зігнувся у бік балкона. – Жлобіть милішть. Пло-штягніть до нього луку, хажяйко!

Катя навіщось послухалася.

Вона покірно піднесла руку, простягаючи пальці до сріблястого триповерхового будинку. Звідси він був таким маленьким і несуттєвим, що, здавалося, його справді можна взяти однією рукою.

– Уявіть шобі, – спішно застрекотів чорний їй у вухо, – що че ваша ліч! Ліч, яку ви можете вжяти, пелештавити ж мішча на мішче, жламати, викинути, подалувати. Че важко.

Але він помилявся, це було зовсім не важко, і Катя раптом із задоволенням відчула кожен м’яз своєї руки, силу і доленосну значущість кожного з десяти пальців! Вона вже не думала про безглуздість того, що відбувається, мимоволі підпавши під владу запаморочливого щастя, того самого, заради якого жила, – відчуття, що влада тремтить у її руках, і вона здатна переламати чужу долю, ситуацію, саме життя одним порухом пальців.

– Плеклашно, моя Яшна пані! – захоплено видихнув чорнопикий. – А тепел повтолюйте ша мною: «Владою моєї луки…»

– Владою моєї руки…

– І іменем Отча мого…

– І іменем Отця мого…

– Я велшу те…

– Я вершу те…

– Що мені потрібно!

Катя бездумно вторила йому гучним відлунням, тоді як її розум і почуття витали десь високо, й серце билося захоплено та тривожно, мовби вона стояла зараз на найвищій точці всесвіту, з гордістю поглядаючи на скорений світ навкруги.

– Тепел штишніть кулак. Ліжко. Шильно! – почула вона наказовий крик і різко з силою стиснула пальці.

Будинок розвалився.

Катя розкрила рот.

Вона не чула ні шуму, ні криків перехожих. І його падіння вразило її не більше, ніж смерть порожньої сірникової коробки, розплющеної в неї на очах під чиїмось випадковим каблуком.

Усередині було тільки спокійне, відсторонене здивування та… полегшення, близьке до стану невагомості.

– Нікого не вбило? – відчужено спитала вона.

– О, ні, п’ять ланку, жанадто лано, – відповів Чорт («Чорт забирай, саме Чорт!») – Інша ліч, коли обвалившя чентлальний поштамт.

– Центральний поштамт? І його теж?! Але хто? – здивувалася Катя.

Чорт скромно опустив погляд:

– Ошмілюшь доповішти. Якщо тепел моя Яшна пані хоче вбити мадам Диножавлиху, в книзі Влади є лечепт переможного жілля.

Катя повільно посміхнулася, солодко заплющила очі й упала в крісло.

Вона не пам’ятала, коли востаннє почувалася такою блаженно-щасливою.

Напевно, ніколи!

Десять років Катерина Дображанська була артисткою цирку, яка, напружено розставивши руки, намагається утримати на кінчиках пальців гойдливу піраміду з десятків куль, – прибутки, реклама, податки, зв’язки, власну репутацію і престиж. І ось зараз, блаженно відкинувшись на спинку і заклавши долоні за голову, вона умиротворено дивилась, як її невидимі кулі посипалися на підлогу, – закочуючись під шафи та канапи, – непотрібні, дріб’язкові, безглузді.

Бо на світі існувала влада, могутніша за гроші та зв’язки.

І ця влада – та сама, за яку сімдесят років тому Гітлер віддав би третину своєї країни, – належала їй!

– Дожвольте дати вам поладу, – нагадав про себе Чорт. – Якщо ви бажаєте дошягти іштинної влади, не повідомляйте вашим подлугам, що вибіл уже жлоблено. Не подавайте виду, будьте люб’яжні ж ними. І, знайшовши момент, жабеліть книгу шобі. Вони не мусять колиштуватишя нею, інакше…

– Ясно. Закрили тему.

Катя самовдоволено потягнулась і, відірвавшись од крісла, підійшла до свого улюбленого пастушого годинника, що рекламував 5.15 ранку.

– Вони ще сплять, – посміхнулася вона. – З ними ж не станеться нічого поганого? – примхливо заявила Катя, дивлячись на свого чорного раба. – Я не бажаю, щоб із Марійкою…

– О, жовшім нічого поганого! – поспішно запевнив її персональний Чорт. – Якщо не блати до уваги того, що вони плоглають.

Катя кивнула і любовно погладила високу зачіску пастушки-маркізи.

– Ні, ви мусите пообіцяти мені!!! – заволала вона раптом, корчачи страшні, істеричні гримаси.

І обернулася.

Її кімната зникла…

Зі щоденника N

Мій геній уперто штовхає мене до думки: жінка вища за чоловіка. І матріархат, що його зжерла цивілізація, був однією з утрачених істин.

Усе просто!

І горезвісна інтуїція, і те, що саме їх завжди так охоче записували у відьми, і те, що саме вони завжди так охоче йшли туди, пояснюється неймовірно просто: жінка завжди буде ближча до природи. Тому що, як земля, наділена здатністю народжувати.

Чоловік може відірватися від землі. Може підмінити жадобу війни жадобою влади, грошей, слави і великих звершень. Силу – найманою силою. Вбивство – найманим вбивством. Інстинкт розмноження – сексом. Секс – сублімацією. Але жінка, навіть найпрогниліша та найфеміністичніша, завжди носитиме в собі частину Великої Матері – її нескінченної та багатоскладової гармонії, безсердечної мудрості й руйнівної сили. І ця частина завжди нашіптуватиме їй у вухо: ти можеш викликати грозу і бурю, обпоїти, і звести з розуму, і вбити заради блага своїх чад, бо ти – це я. А я – вищий за правду!

І кожна жінка – Бог, уже тому, що носить у собі частину безсмертя…

Розділ одинадцятий,
у якому Катя несподівано дізнається, що в неї є чоловік

…з науковою тверезістю пояснив Прахов історію Кирилівського храму, наново «відкритого» ним. Повністю відкинувши легенду, що огортає цю історію, чим він дуже пишався.

Д. Коган. «М. О. Врубель»

Перед Катею лежав кабінет із картинами Шишкіна, Куїнджі й Крамського на стінах. Із масивним, заваленим купою креслень, ескізів, фотографій і хромолітографій письмовим столом, за яким височів широконосий, рум’яногубий і пухнастобородий чоловік у круглих професорських окулярах і оксамитовій домашній куртці, який схвильовано і збентежено крапав у чарку мікстуру з блакитнуватої склянки.

– Ангеле мій, заспокойся! Ти сама на себе не схожа. Випий валер’янових крапель, – сказав він.

Їй?!

Катя нестямно огляділася, зафіксовуючи поглядом безцінні підписи на картинах.

Це оригінали! Звідки вони тут? Де вона?

Її оточили незнайомі шафи, речі та книги. І тільки пастушка-маркіза, що прилипла до долоні, незворушно стояла на тому самому місці, байдуже посміхаючись їй золотою галантною посмішкою.

– У тебе розладнані нерви… Люба, я просто не розумію… – Рум’яногубий ішов до неї, пахнучи м’ятною валеріаною.

– Хто ви?! – хотіла була заволати Дображанська, яка розуміла ще менше за нього. Але замість цього заволала так паскудно та верескливо, що їй стало бридко від самої себе. – Не смійте обходитися зі мною, як із дитиною! Ви знайшли його в Кирилівських! Це Він! Ви не маєте права залишити його собі! Я настійно вимагаю…

– Душко, це казки! – вкрадливо заперечив стривожений очкарик, боязко простягаючи їй утішливу чарку. – Усе, що має відношення до Кирилівської церкви та печер під нею, ґрунтовно вивчено мною. Я наново відкрив для Києва цей храм і, як професор, можу довести тобі науково…

«Так він таки професор! Треба ж…»

– Якщо ви негайно не пообіцяєте мені віднести його в Лавру, я піду від вас! Зараз же! – навела Катя професорові зовсім не науковий, але куди дієвіший аргумент.

– Гаразд, гаразд, голубко, заспокойся, – обм’якнув учений, дивлячись на неї стривожено – так, мовби не вірив власним вухам і очам.

– І накажіть, аби неодмінно в Успенську! – чванькувато наказала йому Катерина.

І з однієї цієї короткої репліки зрозуміла, що грає з нероз’ясненим професором, як кішка з мишею, – в ній був царствений деспотизм і незрозуміла, прихована зловтіха.

– Я вчиню, як ти просиш, люба, позаяк це так важливо для тебе. Але я й не розумію. Не розумію! – заплакав професор. – За без малого двадцять років нашого шлюбу.

«Так він мій чоловік? Я божеволію!»

Катя перелякано доторкнулася до свого чола…

У кабінеті стало нестерпно душно.

Рум’яногубий чоловік в оксамитовій куртці, та його професорський стіл із кресленнями, та стіни з Шишкіним і Куїнджі віроломно попливли кудись ліворуч.

– Дмитро Владиславович завітали, – долинув звідти дівочий голосок.

Катя повернула голову, що, здається, плавилася, але побачила лише русявий проділ і високу й темну пляму, що відразу ж затулила його.

Пляма потяглася до неї. Попросила:

– Дозвольте ручку, мила Еміліє Львівно!

Катина розм’якла долоня опинилася всередині випещеної чоловічої руки, і на безіменному пальці її сидів масивний срібний перстень із блакитнооким каменем… Але каблучка не втримала Катю – її раптом занудило, захитало, нестримно потягнуло на підлогу. Підлога кинулася до неї й боляче забила. Потім затихла.

– Моя Яшна пані! – заклопотано загугнявив згори метушливий голосок. – Жараж! Жараж вам штане значно краще!

Катя насилу підвела важкі повіки і з полегшенням побачила на стелі свою рідну бронзову люстру.

– Я бачила… – вагаючись мовила вона, безжально витрушена зі свого дивного видіння й оглушена від удару об підлогу.

– Не жвольте тулбуватишя, моя Яшна пані! – запобігливо прошепелявив дбайливий Біс. – Че тлапляєтьчя. Від великої пелевитлати внутлішщньої енелгії. Ошобливо коли пелший лаж… Жараж вам штане краще! Повілте!

– Послухай, – спохмурніла Катерина Дображанська, обмацуючи забиту голову. – Я, здається, забула запитати в тебе про найголовніше. Хто такий твій К Д.?

– Мій К. Д.? – солодко перепитав її Біс.

І в його вібруючій захватом інтонації прозвучало стримуване, пристрасне та вірнопідданське тріумфування, що вихоплювалося назовні:

– Хіба ви не жложуміли, моя Яшна пані?! К. Д. – че ви!

* * *

Світанок шостого липня застав Марійку Ковальову на майданчику безперильного балкона (на який вони приземлилися вчора з Дариною, благополучно проігнорувавши сходи під’їзду), де вона сиділа, обійнявши мерзлякуваті коліна, і зачаровано вдивлялася в прозріваюче небо першого дня свого нового життя.

Учорашній день був лише плутаною чернеткою із множиною помарок і помилок. Нинішній зводився над її Києвом-Златоглавом, Містом хмар і гір, давньою Столицею віри і владик Русі, Градом вічним, страшним і святим, який вона, котра народилась і прожила тут усе своє нехитре життя, побачила зараз уперше.

Її колишній Київ існував для неї лише у мріях – був померлим, книжним, завченим до автоматизму й давно вже нереальним. Тоді як Київ живий обмежувався нечисленними та позбавленими індивідуальності замальовками побуту: двором її будинку і засміченим Кадетським гаєм, запльованими зупинками та метушливими продуктовими магазинами, бібліотеками, музеями, інститутом…

І раптом Місто ввалилося в її життя, заповнивши його все до країв, і пласкі історії з підручників, перекази та легенди несподівано набули об’єму, запаху та крутизни реальних гір, вулиць і будинків. Далеке, як утомлена казка, минуле і подрібнене рутинне сьогодення злилися в єдине й неподільне – завжди. Точно так, як і бездумна назва вулиці Ярославів Вал несподівано набула для Марійки одвічного, важливого та вічного сенсу.

Тут (вона ж знала це з першого курсу!), від Золотих воріт у Київ, проходив високий вал, що захищав Град од ворогів. І можливо, тисячу років тому, на тому ж місці, де сидить зараз вона, сиділа на варті її прапрапопередниця.

Слава тебе, ясная Киевица!

Да пребудет сила с тобой, когда ныне, как и в любую иную ночь, стоя на горе, породившей Город, ты, завидев на небе красный огонь, полетишь туда, чтобы остановить то, что может нарушить Истину.

Да пребудет мудрость с тобой, когда на первый праздник года ты будешь вершить свой суд над вечностью, недоступной глазам слепых.

Помни: Киев властвует над тобой, так же как и ты над ним!

Умей слушать то, что Он говорит тебе, и не страшись ничего, ибо твой Город всегда защитит тебя, так же как ты защищаешь его.

Ты – его закон, но есть законы и для тебя, ибо тот, кто стоит на границе между тьмой и светом, не может принадлежать ни свету, ни тьме…

Стенувши колючими від уранішньої прохолоди плечима, Марійка повернулася до кімнати й погладила темношкіру книгу.

Дарина спала на канапі, зануривши ніс у ніжну шию Ізиди Пуфик, – мордочка кішки влаштувалася на Дарининій щоці, а дві передні лапи зовсім по-людськи обіймали Даринину шию. Вигляд у обох був абсолютно ідилічний. Скоса поглядаючи на свою безсонну хазяйку, сувора Беладонна мовчки бродила по виступах книжкових полиць. Марійка хитнула головою, дивуючись, як кішка утримується на такій вузькій «доріжці». Спіймавши її погляд, киця манірно й повільно потерлася шиєю об корінці книг.

Зітхнувши, Ковальова вкотре окинула невсипущим поглядом кімнату, вишукуючи відповідь, яка позбавила її сну. І спіткнулася. Їй здалося: терези в руках блакитної «візантійки» над каміном змінили своє положення – відучора ліва чаша опустилася трохи нижче…

Пролунав гуркіт.

– Ну що іще? – сонно промимрила Дарина. – Котра година?

Беладонна стояла на полиці, незворушно поглядаючи на звалені нею книги. Марійка поглянула на годинник – старенька віддана «Чайка» на її руці показувала 6.15 ранку.

– Початок сьомої. – Марійка акуратно зібрала розкидані томи, зверху опинилися два художні альбоми. – Врубель. І Васнецов! От до речі!

– Фе, рань яка. І чого тобі не спиться? – плаксиво обурилася Дарина Чуб.

– Даринко, я знаю, хто ми! – безжально добудила її збуджена подруга. – Ми не відьми! Ми – захисниці Києва! На зразок трьох богатирів.

– Так що, нам тепер і поспати не можна? – розсердилася Дарина.

– Розумієш, – неспокійно відзвітувала новоявлена захисниця, – я все думаю, кому знадобилося різати цю картину?

Вона допитливо подивилася на врятованих Дариною «Богатирів», що сиділи верхи на трьох різномастих конях, – чорному, білому та рудому. Просто як їхні кішки!

– Уявлення не маю! – незадоволено відбилася Чуб, занурюючи обличчя в подушку. – От якби її вкрасти хотіли, було б зрозуміло – вона ж напевно неміряних грошей коштує. А так, якому божевільному ці три «Богатирі» заважали? І яке відношення до нас має Васнецов? Він же взагалі російський художник, у Третьяковці висить.

– Ну… – Марійка вже уткнулася в передмову, звіряючи забуті нею дані (Білет № 14. Питання 1. Культура України кінця XIX – початку XX ст.). – Васнецов десять років жив у Києві, на Володимирській, 28. Це він розписав наш Володимирський собор, найгарніший у світі! Дивися! – радісно показала вона улюблену репродукцію Дарининій байдужливій потилиці. – Це князь Володимир!

– Святославович? – неприязно уточнила потилиця Чуб.

– Так, син Святослава Ігоревича й онук княгині Ольги. А ще саме тут, у Києві, Васнецов працював над двома своїми найвідомішими картинами «Іван-царевич на сірому вовку» та «Богатирі». А вже потім «Богатирів» купив Третьяков у Москві.

Скуйовджена голова Дарини жваво виринула з подушки:

– І тільки-но ця картина повернулася до Києва, її відразу спробували знищити! Дивно… – мовила вона.

Позбувшись лежанки у вигляді Дарининої щоки, Пуфик незадоволено сплигнула з канапи. Але відразу ж повернулася назад і діловито понюхала обличчя Дарини: вона чи ні?

– Що, жерти хочеш, кицю? – зрозуміла її Чуб. – Як гадаєш, – звернулася вона до Ковальової, – рундуки вже відкриті? Потрібно терміново збігати купити щось, інакше я помру просто зараз. А ти пам’ятаєш, як ми вчора літали?! Оце було що-о-о-сь!!!

– Я ввесь ранок книгу переглядала, – спробувала повернути її до богатирської проблеми Марійка. – Думала: раптом там є про такі випадки. Але вона – безрозмірна! – Студентка обдарувала товсту книгу ніжним поглядом (судячи з усього, в устах історички це був найсолодший із компліментів). – А в перших розділах самі замовляння та зілля. Є навіть, – соромливо хихикнула вона, – спосіб, як визначити вагітність одразу після….

– Сексу? – пожвавилася Дарина. – І як?

– Тут написано, що Києвиці достатньо заглянути в жіночі зіниці, й вона побачить у їхній глибині вогонь нового життя. Гарно, правда?

– Нічо… А як голубих приворожувати, там є?

– Не знаю, – здивувалася Марійка. – А взагалі, присухи багато. Тобто рецептів, як присушити людину до себе.

– Це якраз те, що мені потрібно! – Чуб ривком сіла в ліжку й почала спішно розшукувати свої черевики, що порозбігалися. – Не все ж іншим допомагати, треба й собі!

– Але мені здається, – завагалася Марійка, – ми не мусимо використовувати це закляття на зло. А присушувати когось проти волі…

– А давай, – відважно запропонувала Землепотрясна, – зробимо спочатку для рівноваги щось дуже хороше, а потім можна буде зробити щось погане! – І, побачивши Марійчине витягнуте обличчя, нудотно проспівала: – Ну яка ж ти все-таки, Мусю, зануда! Ой, перепрошую: Марія-зануда. Чуєш… – роздратовано прислухалася вона. – Здається, особистий монстр наш завітав! І цій не спиться. Де ви тільки такі на мою голову взялися?!

Із коридора долинуло дряпання ключа в замковій шпарині та звук дверей, що відчинялися.

– Зараз знову нам мізки паритиме! – передбачила Дарина. – А ми їй у відповідь розповімо, як ми літали! От вона вкакається! – Землепотрясна заздалегідь розтягнула губи перед початком свого запаморочливого тріумфу.

До кімнати впливла Катя з трьома пляшками кока-коли в руках і пухким пакетом із бутербродами.

Вигляд у неї був абсолютно приголомшливий – вона всміхалася!

– Salve! – вітала вона їх.

– Привіт… – Губи Дарини розгублено обм’якли. – Це що, нам? Так, ти… виявляється… людина. А де твої окуляри? – здивувалася Дарина.

– Вони мені більше не потрібні, – весело констатувала прибула. – Там були прості скельця.

– Щось подібне до забрала? – невпевнено припустила Марійка.

– Ти що, спеціально себе спотворювала? – вгадала Чуб.

Катя радісно засміялася.

Дарина приголомшено затрясла косами:

«Як підмінили! Чи, може, вона вчора так сильно вдарилася головою?»

– Як ти після вчорашнього, оклигала? – постаралася бути люб’язною Землепотрясна, жадібно зламуючи пакет і запихаючи в рот Катин чизбургер.

– Усе о’кей. – Катя явно підчепила цей ОК у неї. – Машину полагодили! Конкурентів завалено! А офіс згорів, і на роботу йти не потрібно! Я туди взагалі більше ніколи не піду!

«Точно, – зітхнула Чуб подумки, – струс мозку!»

– Тільки снилася потім усяка дуранина, – із сумнівом завершила монолог поведена, остаточно підтвердивши Даринину версію.

– А в книзі написано: всі сни Києвиць – віщі, – продемонструвала набуті знання Марійка.

– Усі? – Катя дивно посерйознішала. (Хоча ще вчора відмахнулася б від такої заяви як від докучливої мухи!)

– Тоді колися, що бачила? – ввічливо поцікавилася Дарина, дивлячись на Катю з-під нахмурених брів.

– Спочатку, – старанно почала поведена, звертаючись, втім, до самої Марійки, немов сподіваючись, що та негайно розшифрує її загадкові сновидіння, – мені снилося, ніби я на нашій горі. А якийсь дядько з бородою веде мене до сусідньої. І називає відьмою й чомусь Маринкою. І ще він ніби зрадив мене з якоюсь жінкою, і я злюся. Тільки це давно було – років тисячу тому! – Катя задумливо помовчала. – А потім інший дядько, професор, ніби знайшов якусь річ. Але пізніше, десь до революції. А я ніби дружина того професора, яка наполягла, щоб чоловік її в київську Лавру відніс. І ще до нас у гості прийшов чоловік. Невідомий – я його всього один раз у «Центрь колдовства» бачила. І образ розпливчастий, одна рука з каблучкою.

– Можливо, ти була відьмою ще у своїх минулих життях? – зробила буддистський висновок Марійка і, подумавши секунду, кинулася в коридор за своїм рюкзаком.

– Хлопець із «Центра»? І каблучка з блакитним каменем? – ревниво перепитала Дарина, роблячи з почутого зовсім інші висновки. – А чого це він тобі сниться? Він тобі що, сподобався?

– Що там може подобатися? Блондин гарненький, – байдуже відхрестилася та.

– Він був рудий! – насупилася Чуб, уражена, що хтось наважився бачити уві сні її передбачувану майбутню власність.

– Рудуватий, блондин – це одне і те ж саме, – Катя примирливо всміхнулася, закриваючи безглузду тему.

– Ні! – повернулася Марійка з брошурою Дарининого діда в руках. – Тут написано, що душа відьми вилітає з неї чорною кішкою і вирушає навпрошки в пекло…

– Дай мені дідуся! – зраділа новій зустрічі Дарина. – Ну, він дає! «Душа відьми вилітає чорною кішкою. Серце відьми – жаба. Відьма не може ввійти до церкви. Відьма не може вийти з будинку, якщо біля порога стоїть перевернутий віник. Чорти, як собаки, віддані відьмі до смерті».

– Та невже? – гмикнула Катя, ще не знаючи, як ставитися до цієї подвійної інформації. – Гаразд. Розкажіть краще, чим учора все закінчилося? – питально покосилася вона на Даринині прикрашені пластирами кінцівки.

– Звичайно, – спалахнула Ковальова. – Це ж найважливіше! На небі спалахнули три червоні вогні. А потім ми побачили…

– Я теж, – кивнула Катя. – Церкву.

– Із зеленими куполами? – понадіялася Чуб.

– Ні, з блакитними. У золотих зірках.

– У зірках у нас тільки Видубицький монастир… – Марійка розгублено відклала цю інформацію вбік, іще не знаючи, з чим і як її пов’язати. – А я – музей. І ми з Дариною були вчора на виставці Васнецова. Точніше, – поправила вона себе, – Дарина була.

– Ага. Там один божевільний, – палко підхопила тему Чуб, – намагався одну картину порізати. А я його зупинила! Але це що… Потім ми літали! Над Києвом! На мітлі!

– На виставці Васнецова?! – невимовно здивувалася Катя (замість того щоб здивуватися невимовному чаклунству їхнього повітряного круїзу). – А ви знаєте, хто її організував? Він! Той хлопець із каблучкою! Я його позавчора по телевізору бачила. Ще здивувалася: ото збіг! А яку картину?

– Три «Богатирі». – Дарина захоплено затихла: справді збіг! І як рудий кавалер зрадіє, дізнавшись, що його підопічний шедевр урятувала саме вона.

Ілюструючи Даринину відповідь, Марійка послужливо простягла Каті альбом. Та вгляділася в трійцю на обкладинці й механічно розгорнула книгу.

– Але це ж він! – несподівано закричала вона.

– Хлопець із «Центра»? – занервувала Дарина.

– Ні, мій чоловік – професор!

Дарина й Марійка вмить прилипли до неї з двох боків, удивляючись у чорно-білий груповий знімок, де у важкому кріслі з високою, коронованою різьбленням спинкою сидів указаний Катиним нігтем світлобородий і рум’яногубий чоловік.

– Професор Прахов?! – мимоволі підвищила голос Марійка. – Член комісії з оформлення Володимирського собору! Це він запросив Васнецова до Києва на розпис Володимирського! Це неодмінно має щось означати! Ми вночі рятуємо картину Васнецова, а в цей час вам сниться його працедавець! Це не збіг! Будь ласка, – звернулася вона до Катерини, – згадайте ще раз усе по порядку. Спочатку хтось веде вас до сусідньої гори… До якої, Замкової чи Дитинця?

– Звідки я знаю? – беззлобно пирхнула Катя. – Я до гір по імені-по батькові не звертаюся. На ній зараз Андріївська церква стоїть, а вві сні стояв тільки хрест.

– Хрест Андрія Первозванного?! – збуджено заволала Марійка так, що обидві її напарниці мимоволі відступили на крок. – Значить, це правда?! А всі ще сміялися з Лохвицького!!!

– З кого? – сіпнулася Чуб.

– Згідно з преподобним Нестором-літописцем, – несподівано завелася Ковальова, – в першому столітті нашої ери до Києва прийшов апостол Андрій Первозванний і, поставивши тут хрест, сказав: – Бачите гори ці? На цих горах засяє благодать Божа. І буде місто велике, і багато церков Бог тут спорудить». І все збулося! Хоча всі з цим, як і раніше, сперечаються. Бо, якщо довести цей факт, виявиться, що нашу церкву – апостольську і первозванну, засновано раніше першої християнської церкви апостола Петра!

– А це, типу, круто? – нервово спитала Чуб, зім’ята таким несподіваним переходом на високоінтелектуальні теми.

– З точки зору туристичного бізнесу – дуже круто, – підтвердила Катя. – Тільки це ніхто ніколи не доведе, оскільки речових доказів немає.

– Є! – фанатично проголосила Марійка. – 1832 року археолог Лохвицький і митрополит Євгеній провадили розкопки між Андріївською та Трьохсвятительською церквами і знайшли соснову жердину, яка, на їхню думку, була рештками того найпершого хреста!

– Мій хрест був залізним, – похмуро уточнила Катерина. – І не «між», а просто на місці Андріївської.

– Виходить, лох – твій Лохвицький! – пирснула Чуб.

– Значить, – ні на йоту не втратила пафосу Марійка, – це було не пізніше 1215 року, до того як князь Мстислав побудував там церкву Воздвиження Святого Хреста!

– Очевидно, – невпевнено погодилася Катя. – Той дядько, який мене катував, був у кольчузі, типу ваших богатирів.

– І що він од тебе хотів? – поставила навідне запитання студентка.

– Та звідки я знаю! Казав: не дай осквернити святе, скажи, воно це чи ні. А що воно, що святе…

– Свята гора! – з пафосом проголосила Ковальова.

– А він що, на неї попісяти хотів? – заіржала Дарина.

– А потім, – не вгамовувалася Марійка, – твій чоловік, професор Прахов, знайшов якусь річ і віддав її у Свято-Печерську лавру? Що це за річ?

– Звідки я знаю! – проканючила Катя. Їй анітрохи не менше за Марійку хотілося розгадати віщий сенс своїх дивних провалів у минуле, але Катерині здавалося, що студентка історичного факультету підходить до трактування її видінь із занадто вже академічної точки зору. Тоді як хрест напевно означав якийсь «кінець минулого життя», а сварка – «швидкий успіх у справах».

– Добре, – не здалася настирлива історичка. – А де він його знайшов?

– Здається, – ретельно напружилася віртуальна «дружина професора», – я щось кричала про Кирилівські печери.

– Печери під Кирилівською церквою? – Ковальова була вражена. – Все правильно! Прахов керував її реконструкцією. Але це ж…

– Це ж там, де сатаністи дівчину вбили! – відлунням озвалася Чуб.

– А він працює в одній бригаді з моїм батьком!

– Хто, Прахов? – остаточно заплуталася Катя.

– Хлопець із каблучкою! Як я відразу не згадала! – Марійка зневажливо ляснула себе долонею по лобі. – Він був там іще в перший день аварії.

– Але хіба можна бути одночасно робітником і організатором виставки? – засумнівалася Катерина.

– Із твоїм батьком? – задихнулася Чуб. – Так ти його знаєш? Близько? Давно?

– Тато знає, як його знайти! – Марійка азартно кинулася до вухатого телефону. – Ой, мамо! – згадала вона несподівано. – Я ж не ночувала вдома! – Бідолашна зависла зі слухавкою в руках, силкуючись збагнути: як це вона, яка зроду не приходила пізніше встановлених для неї 23.00, могла забути, що люди в принципі мають таку дивну звичку – повертатися додому вечорами?

– А ти скажи, що в тебе в гостях жахливо голова розболілася, ти на секунду прилягла на канапу й сама не помітила, як заснула. Чи скажи, що дзвонила, але постійно потрапляла не туди. Чи що у мене в селі дідусь Чуб помер, і ти не могла мене покинути. А телефон там тільки на пошті, а пошта зачинена. Дідусеві ж уже однаково, а тобі потрібно, – з ходу запропонувала три варіанти порятунку Дарина.

Марійка приречено хитнула головою й набрала номер:

– Це я, ма…

– Повія! – негайно донеслися до мимовільних слухачок відгомони чужої булькаючої та заливчастої істерики. – З ланцюга зірвалася! Ти знаєш, що через тебе… Твій батько… А ти…

– Мамо! – істерично ойкнула Марійка. І натиснувши чорну клавішу, подивилася повз них плоскими посклянілими очима.

– Та плюнь ти на неї, – заквоктала Чуб.

– Мій батько заарештований за вбивство, – нажахано сказала Ковальова. – Цього не може бути. Я мушу їхати додому.

– Я з тобою! – скинулася Землепотрясна.

– Ні.

– Гена тебе відвезе. Машина біля входу, – швидко запропонувала Катерина.

– Тільки зателефонуй. Обіцяй, що зателефонуєш за годину! – вчепилася в Марійчин рукав Чуб.

Ковальова розгублено кивнула – не Дарині, а чорній слухавці, на спині якої висів клейкий папірець із номером.

– І пам’ятай, – переконано сказала Катя, – в тебе є друзі. Навіть якщо твій батько дійсно у в’язниці, я зруйную її ось оцими руками!

* * *

Щойно за Марійкою хряснули вхідні двері, Дарина метнулася до тонконогого бюро, притиснутого важкою книгою Києвиць, і не сідаючи почала судомно перегортати її, вишукуючи жадану присуху і нетерпляче постукуючи ногою.

– Що ти робиш? – звела брови Катя.

– Знайшла! – видала хрипкий вигук Чуб. – Муся правду сказала, їх тут до фіга й більше! – І почала читати, водячи збудженим пальцем по рядках.

– Що ти там шукаєш?

– Знаєш, – діловито повідомила її Дарина, – у мене, як і в Марійки, власних проблем по горло… Є одна справа на сто мільйонів!

– На скільки?

– Дуже важлива, – не стала ділити гіперболу та. – «Заклятие девственницы о супружестве». От прикол! Тільки тут я, боюся, вже пролетіла.

У Каті раптом пересохло в роті: «Вони не мусять користуватися нею!»

– «Зашейте новый перстень с алмазом в шёлковый зеленый лоскут». Новий перстень із алмазом! – нервово реготала Дарина. – У мене і старого немає. «Когда луна впервые взойдет весной…» Запізнилися, зараз літо! – Чуб знервовано перегорнула сторінку. – «истолките свою предварительно высушенную кровь…» Та що ж це таке! – обурилася вона нарешті й роздратовано плюхнулася в крісло.