Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 31 страниц)

«Бля! Навіщо я залишила Мусі кока-колу?!»

– Гаразд, пішов я, – заявив він несподівано.

Серце ніби перетягнули гумовим джгутом – до такого повороту Дарина була зовсім не готова.

Вона вже зібралася прожити з ним залишок життя.

Чи хоч би сьогоднішнього дня…

Ян пружинисто звівся на ноги і обтрусив пісок зі своїх світлих брюк.

– Ну, прощавай, – байдуже кинула Чуб, дивлячись на нього скривдженими очима, що категорично відмовлялися набрати гордого та незалежного вигляду.

– Може, перетнемося ближче до вечора, – всміхнувся він їй.

Джгут ослабнув.

– Коли? – збадьорилася Дарина.

– Не знаєш, що тут сьогодні таке буде? – вказав рудий на купальські вогнища, які оточували прикрашене стрічками сухе дерево та опудало в чорній рясі.

– Купала. Свято. Це я придумала! – не забула похвалитися Землепотрясна.

– А я думав, ти молодша мінімум років на п’ятсот! – підколов її він. – А це ще що? – кивнув кавалер на Краду з лялькою.

– Опудало Інквізиції! Наша відповідь Чемберлену! Раніше на Купала відьму Марену спалювали, а ми інквізитора. За те, що спалював відьом!

– Креативно, – заохочувально гмикнув він. – Тільки вони спалювали не Марину, а смерть.

– Марену.

– Один біс. Але доки горить Марина, смерті нема.

– Що?

– Може, біля багаття й зустрінемося? Коли початок?

– О десятій. Тільки я ж тут більше не працюю…

– Нічого, я тобі квиток куплю! – весело пообіцяв він. – А ти змію мою носиш?

– Звичайно! – ткнула вона пальцем у дротяну рослинність на своїй шиї. – Я взагалі її ніколи знімати не буду! – експансивно присягнулася Дарина Чуб.

– Точно?

– Так.

– Значить, побачимося на шабаші?

– О’кей. Біля входу. О пів на дванадцяту. Раніше тут нічого цікавого не почнеться!

Рудий кавалер кивнув і, пославши Дарині багатообіцяючий поцілунок рукою, попрямував геть.

«Мамо рідна…

Він ішов занадто швидко, він був уже біля воріт у клуб.

…нас же запросили сьогодні на шабаш!!!»

– Почекай! – заволала вона. – Я не можу! Яне! – Вона рвонула за ним і, похитнувшись, звалилася з двоколісної «сонячної колісниці». Впала на карачки на пісок. Схопилась і побігла знову. Але коли Чуб домчала до двох різьблених стовпів, які підтримують залізну хвіртку, на дорозі вже не було нікого.

* * *

У дверях магазину «Сафо» Катерину Дображанську наздогнала стривожена продавчиня з Катиним костюмом у руках:

– Жінко, ви забули в примірювальній.

Жінка обернулася. На ній була біла сукня – проста й така, що здавалася зухвалою в поєднанні з синяво-чорним, озвірілим волоссям, випущеним на волю з тугого вузла.

– Я не забула – я залишила. Він мені більше не потрібний.

У жінки були брови, що летіли до скронь, а в темних, без дна, очах таїлася така сила, що, зіткнувшись із нею поглядом, продавщиця раптом запаморочливо повірила: «У цьому житті можливо все!», навіть не намагаючись усвідомити, що воно «все», бо «усе» було саме «усім» і включало так безмежно багато, що це можна було перераховувати до скону віків.

Вона просто завмерла, дивлячись на горду спину, що віддалялась, і подумала: «Яка жінка! Яка жінка…» – зовсім без заздрості, тому що, по-перше, буває на світі краса, заздрити якій просто нереально, залишається здивовано хитати головою: буває ж таке! А по-друге, тому, що коштовний за ціною костюм, куплений у їхньому ж магазині всього два тижні тому, був якраз її розміру, й ніщо не заважало їй поставити після «я залишила» не крапку, а значущі три крапки, що означали: «вам».

«Яка жінка! – подумала та втретє. – Вона як… Як…». – Вона так і не змогла придумати, як що.

Водій Гена стояв біля машини, схвильовано докурюючи зморщений бичок. Бичок упав. Гена нервово й недовірливо витягнув шию, намагаючись повірити в реальність того, що відбувається.

– Що, не схожа? – усміхнулася Катя, знаючи: той жорстоко відучений заговорювати першим.

– Ні-і, – очманіло мовив він.

Вона була не схожа ще зранку, і стала зовсім не схожа, коли вийшла з будинку № 1, із важким пакетом у руках, пляшкою кока-коли під пахвою та безтурботним примруженим щастям на обличчі – такі обличчя бувають у людей, що сидять у шезлонгу на пляжі, десь далеко-далеко від свого справжнього життя, і безтурботно мружаться на океан, який іскриться сонцем.

– У мене тут велосипеди, – нагадав він їй, заздалегідь горблячись у передчутті чергового прочухана.

– Велосипеди? – легко відреагувала Катерина Михайлівна. – Вони мені більше не потрібні. Залиш у під’їзді. Не треба, – присікла вона спробу прийняти з її рук важкий пакет. – Я сама.

Його монолітна хазяйка розпалася на фрагменти, що не стикуються між собою: звичні губи, що віддають зовсім не звичні вказівки, звичний костюм, що згинається в незвично м’яких рухах, звичні, незвично ніжні риси. І знову склалася воєдино в абсолютно нову й абсолютно не Катерину Михайлівну – викувану з чорного металу й начинену гримучою сумішшю жінку, навколо якої мовби пролягало заміноване поле.

До тієї, колишньої, міг підійти без страху тільки сапер. Здавалося, вона сприймає за образу вже сам факт, що хтось посмів помітити, яка вона гарна.

До цієї…

– Ви страшенно гарна! – сказав він дивно боязко й покаянно, раптом засоромившись своїх колишніх, безсторонніх почуттів до неї. – Дуже!

Звичайно, він завжди знав: вона гарна, але це знання було швидше теоретичним і раптом перестало бути знанням і стало почуттям, що накрило його з головою. Бо вона перестала бути смертельно гарною крицею, занесеною над його головою, а стала…

Він не знав, як сказати.

Знав лише, що відчував те саме, коли, три роки тому, вирушив із сім’єю в Америку до матері дружини й побачив своїми очима Ніагарський водоспад. Велетенський. Притягально страшливий. Страшенно прекрасний. Водоспад, який міг би поглинути тебе, як тріску, і однаково залишитися найпрекраснішим водоспадом, який не можна зненавидіти. Бо, дивлячись на нього, ти апріорі визнаєш за ним право на твоє вбивство.

– Гарна? Невже? – Хазяйка грайливо всміхнулась і, не дочекавшись, поки він відчинить двері, сама забралася в машину.

Гена розгублено подивився на злий шрам на її голій руці, що ще не зарубцювався до кінця, – він ніколи не бачив його раніше, але подумав зараз, що лише цей шрам і залишився від ненависної та ненавидячої Катерини Дображанської, немов уся її суть раптом сховалася в нім, стала ним – кривою й червонястою щілиною колишнього болю.

– На Хрещатик, у «Шато де Флер». Потім поставиш машину біля клубу й можеш їхати додому. Ти мені більше не потрібний.

– Зовсім? – перелякано спитав її він.

– Сьогодні, – розсміялася вона. – Відпочивай.

І здивувалася, несподівано усвідомивши, що він не дратує її, як завжди, а веселить своїм безвірним, осліплим поглядом.

Вона не пішла всередину кафе. Сіла у плетеному кріслі на вулиці й замовила собі апельсиновий фреш та пачку сигарет, хоча кинула палити кілька років тому. Без причин – щоб укотре довести: у неї немає звичок, є лише рішення. Але зараз ці колишні спроби довести собі власну крутизну здались їй смішними.

Змучена самовдосконаленням, колишня Катя канула в Лету. Катя ліниво сперлася ліктем на стіл і, злегка нахиливши голову, «поставила» на долоню перетнутий двома довгими балконами будинок № 15 на протилежному боці Хрещатика.

«Іменем Отця мого…» – почала вона про себе. І від відчуття, що досить вимовити ще двадцять три слова, і цей ошатний восьмиповерховий будинок із п’ятьма кокетливими кокошниками мансард і дорогим скляним магазином унизу, що зайняв козирне місце між Пасажем і метро «Хрещатик», покірно складеться сам собою, покриваючи сотні людей, що уявляють себе вільними, – всередині стало просторо і нескінченно.

Двадцять три слова. Всього двадцять три слова! А скільки ще тисяч слів чекають її в книзі істинної Влади!

– Ваш фреш і сигарети.

– Принесіть келих мартіні. Б’янко.

– І приплюсуйте до мого рахунку, – пролунав рівний чоловічий голос.

Катя повільно повернула голову, вже складаючи губи перед глузливими грубощами на адресу надмірно самовпевненої жертви її краси, але побачила над собою двоє блідо-блакитних очей і від несподіванки буркнула здивовано й безглуздо:

– Ви гадаєте, вона може відняти?

– Я гадаю, вона може помножити, – всміхнувся блондин без натяку на веселощі.

Його рука з блакитноокою каблучкою запобігливо піднесла їй запальничку. І прикурюючи, Катя заінтриговано заглянула йому в вічі – там була завірюха, відчужена й абсолютно бездушна до її очей і обличчя.

– Ми ж, здається, зустрічалися, – сказала Дображанська, хоч сказати це мала зовсім не вона, а той, хто нахабно нав’язав їй своє сусідство. – В «Центръ колдовства». На Подолі. А ви туди причину знімати приходили? – сказала вона в’їдливо.

Дивно: вона раптом перестала почуватися всесильною.

– А ви, – елегантно посміхнувся він, – напевно, хотіли навести її на ворогів? Упевнений: у вас це вийшло.

Катя подивилася на нього спідлоба, намагаючись розшифрувати небезпечні слова, але у блондина був непроникний вигляд людини, що лише ввічливо підтримала чужий жарт.

– А ви займаєтеся організацією виставок?

– Ви вже знаєте? – ніскільки не зніяковів він.

– Я все про вас знаю, – парирувала Катя. – Навіть те, що за сумісництвом ви лагодите труби, що прорвалися.

– Я – труби? – Альбінос запитально звів сріблені брови. – Пробачте, я вас не розумію.

– Тільки не робіть здивоване обличчя, – несподівано розсердилася вона. – Позавчора я познайомилася з дівчиною в «Центръ». Вона була в черзі за мною. І вона сказала: ви працюєте з її батьком. А батько її ліквідовує повінь на Фрунзе.

– Он воно що… – Зимові очі блондина вкрилися зсередини інеєм. Але, на Катине розчарування, він здавався скоріше спантеличеним, аніж викритим. – Значить, він лагодить труби, – нестерпно нудотно озвався альбінос. – Втім, чого я дивуюсь?

– Хто він? – недовірливо уточнила Катерина.

– Мабуть, мій брат.

– Тільки не кажіть, що він ваш близнюк! – остаточно перестала вірити йому вона.

– Лише зовні, – заспокоїв її блондин. – В усьому іншому він – моя повна протилежність. Я не бачив його вже багато років, – він у задумі надув губи і, немов зважившись на щось, вийняв із кишені сорочки золотий паркер, черкнув на серветці сім цифр і підсунув їх до Катиної руки. – Знаєте, якщо вас не утруднить, передайте йому через вашу знайому. Не думаю, що він зв’язуватиметься зі мною. Але в житті буває все.

– Боюся, я не скоро її побачу, – відмовилася Катя, здивована тим, що версія про близнюка раптом перестала здаватись їй неправдоподібною.

– Та мені й не горить, – байдуже уточнив він. – Самі знаєте, в мене й без нього доволі проблем.

– Звідки мені знати про ваші проблеми? – гордовито пирхнула Катерина.

– Але ви самі сказали… Пробачте, я гадав, ви бачили в новинах. Сьогодні вночі хтось намагався вкрасти «Богатирів» Васнецова. А позаяк виставку організував я…

– Ах, це… Ну і що? – мимоволі зацікавилася Дображанська.

– Загадкова історія, – похитав головою постраждалий організатор. – Але якщо вам цікаво…

– Так, звичайно.

– У музеї, природно, є охоронець, – докладно почав блондин. – Але він спав, незважаючи на рев сигналізації. Бригаді, що приїхала на виклик, довелося залазити в розбите злодієм вікно: той не відчинив їм двері.

– Його вважають співучасником?

– Його ледве розбудили, але так і не привели до тями, – припускають отруєння маловідомим газом. Але це повний абсурд, – зневажливо скривився оповідач, – тому що працювали не професіонали. Уявіть, злочинець тупо розбив шибку на першому поверсі, заліз, навіщось торохнув скло на картині і втік, уже через інше вікно. Ви скажете: він просто не встиг забрати полотно…

І Катя, яка нічого подібного говорити не збиралася, непроникно кивнула, знову відчувши себе на коні: знав би блондин, як тричі загадково все було насправді, відразу втратив би свою прохолодну розсудливість.

– Але він просто не міг встигнути, – продовжував просторікувати неінформований. – Дивно навіть те, що він устиг утекти, – міліція приїхала через лічені хвилини. Так чого ж вони домагалися? Чого хотіли ці дівчата?

– Дівчата? – відразу втратила свою прохолодну глузливість Катя.

– П’ятнадцять хвилин тому, – поділився блондин, – мене повідомили, що з’явився водій таксі, який підвозив уночі до музею двох панночок. Час збігається. Причому красуні викликали таксі додому, деякий час каталися по Місту разом із третьою подружкою, а потім попросили відвезти їх просто до Терещенка. Назвалися студентками театрального. Зовнішність у них, судячи з опису, і насправді колоритна, одна блондинка з африканськими косами до пояса, друга руда. Першу точно не сплутаєш! Міліція вже вирушила за їхньою адресою…

– Міліція?

Несподівано Катя зненавиділа свою нову сукню. У ній було незатишно й незвично, зовсім не так, як у її броньованих костюмах.

– Але навіщо студенткам театрального?..

– І справді – навіщо? – з натиском перепитав блондин, дивлячись на неї замерзлими очима. – Явно не для того, щоб украсти. Але тоді навіщо, як ви гадаєте? – Він втупився в неї, не блимаючи, ніби сподівався, що вона і справді дасть відповідь на його запитання.

– Звідки мені знати, – мовила Катерина.

І вслід за сукнею миттєво зненавиділа проклятого блондина, що звалив на неї цю, – таку непотрібну їй – відповідальність за дві непотрібні їй долі.

Тільки-но вона дізналася, що в’язниця, яка загрожує Марійчиному батькові, – то лише істерична гіпербола її матері, і передбачливо повідомила Дарину, що зникає сьогодні внаслідок майбутнього поєдинку, Катя викинула двох своїх випадкових союзниць із голови, якщо не назавжди, то дуже й дуже далеко – за межі свого світовідчуття.

Але її відпустка урвалася несподівано і без попередження, тільки-но…

«Міліція вже вирушила за їхньою адресою!»

«Ідіотки! Ідіотки! Приїхати туди на таксі!»

Тепер менти знають їхню адресу, квартиру й телефон. Вони влаштують засідку і візьмуть їх без будь-яких зусиль. Їх упізнає водій. І буде збіг Дарининих пальців із відбитками на вікні музею. І буде смішно навіть заїкатися про існування божевільного з ножем. Їм ніхто не повірить. І Марійка піде як співучасниця. І їй кінець, тому що, на відміну від Дарини, вона не виживе не лише у в’язниці – навіть у звичайному мавпятнику, де опиниться не пізніше ніж за годину. Адже…

«Міліція вже вирушила за їхньою адресою!»

«От суки!»

Катерина Михайлівна Дображанська все життя вважала себе сукою рідкісної бездушності. Інші – теж, але вона була солідарна з ними і старанно підтримувала в цій думці – і їх і себе. Вона любила себе сукою й була переконана: бути сукою, якій наплювати на всіх і вся, зручно, вигідно і стерильно для душі.

Але якимсь немислимим дивом у її душі оселилася наївна студентка, яка була першою й останньою людиною, що намагалася зрозуміти, допомогти, підтримати її, не тому, що отримувала за це гроші, а тому, що вірила: «Катя – хороша». І окрім неї, хорошою Катю не вважав ніхто, включаючи і її саму. Але проблема в тому, що у присутності Марійки вона й сама починала відчувати себе якщо не хорошою, то як мінімум, не такою вже й поганою. І хоч як хотілося б їй зараз бути індиферентною та байдужою сукою рідкісної бездушності, вона нею зараз не була!

«Але що я можу вдіяти, якщо міліція вже поїхала за їхньою адресою?»

«Мене повідомили п’ятнадцять хвилин тому».

П’ятнадцять!

Офіціантка нарешті принесла мартіні. Але Каті вже не судилося його пригубити.

– Втім, хоч які б цілі вони ставили, – вів далі її відчужений співрозмовник, – досягти їх вони не змогли. Але це ще півбіди – значно гірше те, що вони привернули до себе нашу увагу.

– Так, це з біса погано, – щиро погодилася з ним вона.

– До себе і до цієї картини, – голос блондина звучав десь на периферії її свідомості.

– При чому тут картина?

Катерина болісно намагалася згадати номер телефону на Яр Валу. 224… А далі? 224-12-22. Ні!

– Але це ж не просто картина – це три «Богатирі». І якби з ними щось сталося…

– Вам можна було б лиш поспівчувати.

«Може, 224-22-12? Марійка могла вже повернутися. 224-22-17? А міліція – ще не доїхати… Мене повідомили п’ятнадцять хвилин тому. 224-27-22. І в неї є лічені секунди!»

– І не лише мені, але і всім нам – Місту, країні, – переконано глобалізував проблему блідоокий.

– Гадаєте, це зіпсувало б наші стосунки з Росією?

Від напруження у Каті змокли долоні.

«224-72-27?»

«Ні! Ні! Ні! Все скінчено!»

– Є проблеми, які неможливо розділити на «наші» і «їхні». Хоч би тому, що коли в Києві жили три богатирі, тут теж була Русь. А те, що було, буде завжди, – незрозуміло відповів він, раптом стаючи підкреслено серйозним.

Катя знервовано витерла спітніли долоні серветкою й відкинула паперовий жмуток. Зігнута паперова пелюстка втупилася в неї чорнильними цифрами, що розтеклися. 311-72-21.

«224-72-21 – точно. Це їхній номер!»

– Пробачте, мені треба вийти, – підхопилася вона.

– Звичайно.

Катя квапливо сховалася за дверима кафе і, не зводячи очей із блондинистої потилиці у вікні дверей, спробувала додзвонитися до недолугої відвідувачки російського музею. Номер відмовлявся з’єднуватися. Блондин подивився на годинник, поклав купюру на скатертину і підвівся – скатертю дорога! Але той завмер. І одночасно з ним завмер і Катин палець, який набирав цифри. І ввесь Хрещатик, обрамлений дерев’яною рамою дверей, перетворився на один завмерлий і тремтячий стоп-кадр.

«Що сталося?» – збентежилася Катерина.

І негайно дістала відповідь.

Червоною кулястою блискавкою по пішохідному Хрещатику промайнув шокуюче-червоний мопед, на якому сиділа зовсім гола Дарина Чуб із жовто-блакитним прапором у руках.

Катя витріщила безвірні очі.

– Дівчино в національному прапорі, зупиніться! – загугнявив на всю вулицю спотворений рупором голос.

За Дариною гналася міліція!

Розділ п’ятнадцятий,
що складається майже із суцільної любові

Шервинський (співає): и будешь ты царицей МИРА!!!

З кінофільму «Дні Турбіних»

– Ну, що? – Сані стояв на терасі.

– Тримай… – Дарина вдоволено віддала йому шубу. – Що ти там запитати хотів, дорогою?

Вона уривчасто зітхнула, – спокушати Сані раптом зовсім розхотілося. Розхотілось і все! «От якби п’ятнадцять хвилин тому… А так виходить: тільки роззнайомились, і я відразу його зраджую… А раптом Ян дізнається?»

Утім, Дарину терзав аж ніяк не страх викриття – як одна з тих, хто переживає прикрощі винятково в міру їх надходження, вона ніколи не заглядала навіть на два кроки вперед – просто якось гидко здавалося робити це зараз, коли все так шалено прекрасно!

А прекрасне було шаленим, оскільки по дорозі від воріт до «сюди» Дарина встигла прийняти єдино правильне й запаморочливо святкове рішення, від якого в неї буквально перехопило подих:

Навіть якщо Київ провалиться крізь землю, вона однаково піде на побачення з Яном!

«Врешті-решт, – осяяло її, – можна віддати Завзятій мопед і грошима. Катя мені позичить. Вона ж нормальна тітка!»

Сані приміряв шубу на себе, мовби перевіряв, чи не зменшилася вона в розмірі. Він любив свої речі й трясся над ними, й те, що він позичив їй свою коронну екіпіровку, було його особистим подвигом Камо.

– З чим тобі допомогти? – засяяла вона. – Хочу, щоб свято було землепотрясним. Ми з Яном сьогодні прийдемо сюди. Він мені квиток купить! Оце прикол!

– Явлення Анни Кареніної в гранд-опера! – оцінив начитаний Сані. – Директора інсульт поб’є.

– Особливо коли я всі свої конкурси сама виграю! І приз зажадаю…

– …безкоштовний вхід на півроку. Він помре! Дивися, – простягнув він їй її власну книгу про народні свята, – Віталійович мені віддав. Але в тебе тут так начеркано… Я не зрозумів, навіщо нам намети?

– Курені! Головна фішка – для «пойдём, красотка, в нумера!» Зрозумів? Побачиш, до години ночі всі будуть зайняті. А що, дітей на Купала зачинати саме час…

– А хто такий Кочержник? І ось іще, що за ганчірки ми спалюватимемо?

– Де? – Дарина розгорнула купальський розділ і прочитала криво обведений олівцем абзац. Потім перечитала його знов і знов, і на третьому заході відчула, що планомірно непритомніє. – Це ж… Це… – залопотала вона. – Боже! Сьогодні!!!

– Ну звичайно, сьогодні, – здивувався її здивуванню Сані. – За годину вантажівка з папороттю приїде. Що мені з нею робити?

– Я сьогодні помру! – обірвала його Землепотрясна, не в змозі повірити в сенс своїх тремтячих слів.

– Я, мабуть, теж, – приречено зітхнув танцівник. – Я на собі все свято не витягну. Він з глузду з’їхав, що тебе звільнив. Сам собі западло влаштував.

– Ти не зрозумів, я помру насправді! – відчайдушно заволала вона. – Пробач, мені треба бігти…

– Але, Зем!

– О-о-о, хто до нас завітав! Зірка сумнівного щастя! – Воістину Завзята мала рідкісний талант з’являтися в найбільш непідходящий момент. – Алексе! Алексе, біжи сюди! – завищала цирульниця.

– Та не кричи ти! – гаркнула очманіла Чуб. – Я програла. Я все віддам. Увечері. Грошима. – Вона кинулася до виходу.

– Якими грошима? Звідки вони в тебе?

Наздогнавши, Завзята схопила Дарину за кисть.

Та неприязно вирвала зап’ясток і зробила крок до дверей. Звідкись тривожно запахло чадом.

– Алексе!!!

Перукарка вхопилась обома руками за Даринин одяг: спідницю і топ. Даринина спина сіпнулася геть…

– А-й-й…

Спідниця благополучно тріснула до кінця, повиснувши в руці Завзятої.

Чуб істерично ойкнула й сіла, прикриваючи рослинність між ніг залишками топа. Із-за сцени з’явився довгожданий Алекс і завмер, широко роззявивши рота.

– Що, ніколи мене голою не бачив?! – розлютилася Землепотрясна.

Якщо не брати до уваги скромного клаптика стрингів, її улюблений купальник був анітрохи не більш цнотливим. Але охоронець чомусь приголомшено подивився на неї, повільно глитнув і заволав, захлинаючись деренчливим криком:

– Чьо ти з нею зробила, суко? Зовсім знахабніла? Та за такі речі пику бити треба! Чого ти до нормальної дівчини прикопалася?!

Дарина інстинктивно втягла голову в плечі перед криком у відповідь: за свій напад справедливості Алекс заслужив таку порцію злості, що краще тихо-тихо відповзати.

– Господи, пробач мені, Даринко! – несподівано простогнала Завзята зі сльозою. – Я не хотіла! Сані! Сані, дай їй…

І тут, нарешті, Дарина побачила, що танцівник стоїть, немов уражений громом, тримаючи на долоні розв’язаний вузлик із присухою, забутий нею в кишені червоної шуби.

– Мені зле, – підломлено сказав він, поглядаючи на розсипчасту суміш. – Раптом так зле… Такий відходняк! Усе безглуздо. Плоско, – здається, він збирався заплакати. – Навіщо ви це робите? Навіщо? Невже ви не розумієте: без Землепотрясної клубу не буде! Вона справжня артистка! Вона зірка! Ви просто заздрите їй. Ви – обивателі! Добриво! Ви – гній, на якому ростуть такі квіти! – Він засунув руки в кишені шуби і, зігнувшись, звів їх до живота, ніби його корчило від болю.

Мабуть, його справді звали Сашком.

– Ми гній? – загрозливо почервонів Алекс. – Та якби не вона, я б тебе… Шубу дівчині дай! – стиснувши кулаки, він рушив на блакитного.

«Алекс! Він теж Сашко!» – очманіла Чуб.

– Даринко, візьми! Ці мужики… тільки битися. – Завзята раптом самовіддано задерла плаття, оголяючи ґудзикові груди, і застрибала, намагаючись вивільнити голову з отвору.

«Завзята, що, і Завзята?!»

– Як тебе звуть? – закричала Дарина.

– Саша, – скуйовджена голова виринула з плаття, цирульниця догідливо простягнула його їй.

– Що ти цирк влаштовуєш! – кинувся до коханки Алекс, мимохідь стягуючи з себе майку. – Дарино, візьми.

– Зем, на, на… – затанцював Сані, вискакуючи з шуби.

– Що тут відбувається? Чому ви всі голі?! – гримнув обурений голос.

У дверях стояв розлючений директор клубу.

Підлеглі завмерли: Алекс із голим торсом, Завзята в трусах, Дарина лише в черевиках «як у Джоні Деппа».

Сані ожив першим і, підбігши до Чуб, дбайливо накинув на неї шубу. Дарина вчепилася в неї, немов у рятівне коло.

– Пробачте, – пропихтіла вона, плутаючись у рукавах. – Олександре Вітал…

«Мамочко! Олександр!!!»

Вона очманіло втупилася в нього.

– Дарино, – прохрипів директор так, мовби в нього відразу пересохло в роті. – Ви повернулися?

– Чорта з два вона до тебе повернеться, жлобе! – верескливо заволав голубий. – І я йду! Я йду разом із нею! Ввесь мій балет!

– А я вже звільнився! – гаркнув охоронець.

– Дарино, але вам не треба йти, – зворушено мовив директор, зворушений власними словами: він тупо дивився просто себе, ніби ті були ганебними мильними бульбашками, що з незрозумілої причини випливли з його благопристойного рота. – Я можу навіть збільшити вам… вам… – Губи директора болісно напружилися, тужачись народити страшну й абсолютно неможливу обіцянку.

– Дарино, не йди, пробач мені! Це все я… – заголосила Завзята, кидаючись до неї, прохально зігнувши спину й широко розставивши руки, так, немов збиралась учепитися в Даринині коліна.

Чуб мимоволі відскочила вбік.

– Йди геть, суко заздрісна! – грубо відштовхнув коханку Алекс. – Як я тільки жив із тобою рік! Даринко… – рішуче зробивши крок до неї, він схопив Дарину за плечі.

Та перелякано хрокнула, стискуючись у грудку.

– Прибери від неї граблі, село! Котись до своєї жлобишки!

Сані з несподіваною ненавистю заїхав Алексу в живіт сильною балетною ногою.

Алекс упав на спину.

Завзята скрикнула.

Миттєво спітнівши, директор підбіг до Дарини, намагаючись відтіснити її в бік службових дверей.

Охоронець підхопився і, насупившись, пішов на танцівника.

«Зараз він зробить із нього…» – що саме Алекс зробить із Сані, Дарина не додумала, але виразно уявила собі перемішані з кров’ю, зламані риси друга, винуватого лише в тому, що позичив їй свою улюблену річ.

І тоді, підкоряючись лише натхненному інстинкту, вона закричала:

– Сашко! За мною! – І побігла геть, не бачачи, але відчуваючи тремтячими лопатками, як чотири тіла різко сіпнулися за нею, немов були прив’язані до її спини сталевими канатами. Чадний запах став іще відчутнішим. Вона чула: бійка урвалася не почавшись, і чотири Сашки мчать їй услід, забувши про міжусобну ворожнечу, об’єднані спільною вірою: «Вона покликала мене з собою!»

Вона впала на коліна, витягуючи ключі з-під каменя, і вскочила в сідло.

– Да-а-ашо! – вдарив їй у спину хор із чотирьох знавіснілих од розчарування голосів, але вона вже в’їжджала на пішохідний міст.

«А Сані б зі мною однаково не переспав, – із незрозумілим вдоволенням подумала вона. – Він і полюбив мене виключно як зірку – Раневську й Пугачову в одній особі!»

* * *

Перша машина ув’язалася за нею відразу ж, як вона вирулила на трасу з кущів Олексіївського острова, названого на честь легендарного попівського сина. Водій «пежо» сигналив їй і махав рукою з вікна. Дарина знервовано поторкала дупу і акуратніше підіткнула під сідниці коротку шубу – ні, нічого не видно.

«Напевно, – з полегшенням зрозуміла вона, – я просто йому сподобалась!»

– Красуне, як тебе звуть? – крикнув той. Проте красуні було зовсім не до нього.

На мосту Метро історія повторилась.

– Дівчино, давайте познайомимось! – вивалився з вікна напіврозваленого «жигуля» якийсь спітнілий, усміхнений хлопчак із сумнівної якості зубами.

– Не хочу!

– А я дуже хочу! Дуже, дуже, дуже хочу… – заканючив він.

– Гей, чого до дівчини причепився? – рикнули на нього з сусідньої машини. – Дівчино, якщо він вас дістає… – грізно насупився лобатий хлопець із очима бультер’єра.

Але дівчина віртуозно обігнала обох, самовдоволено посміхаючись їхній реакції. Дорожній флірт був невід’ємною частиною Дарининого життя – до неї клеївся кожен десятий. Але видовище такої страхітливої краси, як голонога білявка в яскраво-червоній шубі, з гривою волосся, що розвівається за плечима, мусило діяти на незміцнілі чоловічі уми крутіше, ніж червона ганчірка на бика.

У кінці моста її очікувала пробка.

Дарина зупинилася. Суворий блондин у сірому костюмі, що сидів за кермом «мерседеса», швидко застрочив щось на глянсовій візитці й мовчки простягнув її їй. Вигляд у нього був таким, наче він сам не розуміє, навіщо робить це.

– Жінко в червонім, ви неповторні! – розбещено проспівав голос ліворуч.

Дарина машинально поглянула на візитку:

«Олександр Стольников… Сашко? Ні, просто збіг!» —

І, пхаючи її в кишеню, виявила там розтерзаний вузлик із смердючою присухою.

– Гей, lady in red, давайте знайомитися! – наполягав нахабний лівий голос.

– Ви Сашко? – уточнила вона нервово.

– А як ви здогадалися?! – сторопів плейбой на червоній «шкоді».

– Дівчино, що це у вас за парфуми? – азартно принюхався хтось ззаду. – Навіть я відчуваю. Як вони називаються?

– Одеколон «Саша»! – істерично гаркнула вона, пришпорюючи мопед.

– А я теж Саша!

– І я…

– Дівчино, куди ви від нас тікаєте?!

Пробка розсмоктувалась, і з ризиком для життя амазонка завиляла між машинами, миттєво оглухнувши від обурених сигналів, а вирвавшись на Набережне шосе, роздратовано викинула з кишені смердючу ганчірку і вивернула шовкову підкладку.

Запах гару вдарив їй у ніс.

– Гей, шубко! – закричали із зустрічної смуги.

І Дарина з жахом побачила, як величезний танкоподібний джип «хаммер» розвертається, порушуючи всі правила, і переконано прилаштовується ззаду. За ним, звідки не візьмися, з’явився чахлий безжурний «жигуль» з ароматизованою ялиночкою під лобовим склом.

– Червона шапочко, я тебе з’їм! – заіржав спітнілий хлопець, оголяючи іржаві зуби.

Його вже обганяла червона «шкода»: обличчя плейбоя за лобовим склом було злим і азартним. Він ударив по керму – і його судомний гудок протрубив для Дарини, як мисливський ріг.

Землепотрясна невиразно застогнала і помчала по набережній, боячись оглядатися назад.

Ззаду нестямно сигналили. Огинаючи Поштову площу з Річковим вокзалом, вона помітила: за нею мчить уже цілий ескорт, п’ять чи сім машин. Зустрічні водії гальмували, округлюючи здивовані очі. Перехожі завмерли на тротуарах.

– Дівчино, а чого вони за вами їдуть? – наздогнав її страхітливий джип «хаммер».

– А ви чого? – перелякано пропищала Чуб.

І почула: за її спиною дві чи три машини з гуркотом врізалися одна в одну. Хтось закричав…

Вильнувши з переляку, бідний загнаний «поні» потрюхикав по Володимирському узвозу, що розтинав дві гори. Праворуч здіймалася Володимирська гірка, порізана нестерпно крутими підйомами цегляних стежин, які деруться до чавунного Хрестителя Русі та Чортової гори, що причаїлася поряд із ним. Ліворуч збігала вниз до Дніпра Олександрівська гора із захованим під нижнім пам’ятником Володимиру святим хрестильним струмком.

Ззаду було пекло.

«Хаммер» уперто висів збоку, прикриваючи Дарину своєю значною масою. Здається, тільки це й рятувало її від збожеволілого ескорту мисливців, що гнали її, як бідолашного русака. Нетерпляча плейбойська «шкода» спробувала обігнати стотисячний джип і в’їхала у випадкову «мазду» на зустрічній смузі. В істеричну какофонію врізалася далека міліційна сирена. Дві руді білки перелякано понеслися вгору по косогору Володимирської гірки. Запах гару не зникав. Він мчав за нею. Ним пропахла кожна пір’їна її шуби, і Дарину лякало відчуття, що мопед горить під нею, обпалюючи розжареними боками її голі литки.