Текст книги "Меч і хрест"
Автор книги: Лада Лузина
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 31 страниц)
«Архангел Гавриїл. Михайлів», – подумала вона. І побігла. Дарина вже тягнула безтямну Катю, що, здається, знову стала Катею, до виходу – її ноги підкошувалися, вона розлючено мотала головою. Марійка зупинилася, намагаючись знайти очима свій рюкзак, і, мимоволі вглядівшись востаннє у величезні очі Мадонни-Демона, побачила в них скорботу.
«Ти ні в чому не винна, Еміліє! Тобі не можна тут…».
Розсипалась ущент шибка, боляче вжаливши уламком Марійчину щоку.
«Та чорт із ним, із рюкзаком!»
Проклятий Чорт вищав, як проклятий, гасаючи по проклятій церкві.
– Марійко!
«Михайло…»
– Марійко, біжи!!!
Чорт на фресці біля дверей зламався й упустив пазуристу лапу та, впавши на підлогу, таки дотягся нею до руки праведника, що вже обвалилася…
Збожеволівши, Марійка кинулася до візантійського іконостасу, намагаючись врятувати Михайлову мадонну.
Дарина закричала.
І затихла – кричати стало неможливо від щільної духоти, що лізла в рот нудотною ганчіркою, вирвавшись із тріщин, які ширшали в підлозі із швидкістю газової бомби, що розірвалася.
«Михайле, пробач. Я не змогла… Пробач…»
Тяжко плачучи, Ковальова побігла до дверей, волочучи по підлозі важезний меч і морщачись, аби не дихати. Двері відчайдушно кликали її, відчиняючи стулки, голосом Дарини. І вже стоячи в них, Марійка побачила, як середньовічний ангел Апокаліпсису згорнув бліде й беззоряне небо в сувій… І впав додолу разом зі стіною.
Розділ двадцять шостий,
у якому все горить синім полум’ям
«Я наливаю каву в чашку з мейсенської порцеляни і слухаю звучання дзвонів Андріївської церкви».
Андрій Курков. «Остання любов президента»
Марійка вивалилася на двір, судорожно ловлячи ротом повітря, і помчала через клумбу до моріжка біля огорожі.
– Марійко, швидше! Що ти там?
Вивалюючись із вікон і дверей, за ними повз чорний і ватний дим.
– Що зі мною? – лепетала Катя. – Де ми? Що тут? Пожежа?
– Як ти здогадалася про ланцюг? – навіщось спитала Марійка, хоча це питання її вже абсолютно не цікавило.
– Ну, я подумала, якщо вона ввійшла, коли його зняли, то якщо навпаки – одягнути… Ой, мамочко!
Дарина очманіло витріщила очі.
Бетонні плити біля входу до церкви почали підскакувати в повітря, як літаючі риби. Зробивши кульбіт у повітрі, одна з них розкололася натроє. Друга полетіла в їхній бік. Із-під їх ніг йшла біла пара.
– Усе. Їм кінець, – видихнула Дарина.
– Кому?
– Сатаністам. Вони в печерах.
– Так треба…
– Пізно.
– Пожежників! – заволала Катя. – Викликати пожежників! Що це?!
– Вогняний Змій, – вимовила Марійка тремтячою щелепою.
– Так це що, правда про динозавра? – спитала Чуб, витріщаючись на церкву, чиї білі стіни були ледь видимими в дірах чорного диму. – Хочеш сказати, що зараз звідти виповзе вогнедишний др-рр-рак-к-к-кон?
Її зуби заїло.
Марійка інстинктивно відскочила і остовпіла, а вслід за нею остовпіла й Катя.
Дим змінився червоним вогнем, вогонь жарко обійняв білу церкву і, запаливши крони сусідніх дерев, за секунду досяг п’яти зелених куполів і полетів у небо довгими й загостреними, стрімкими стрілами полум’я. А у дверному отворі з’явилася виткана з пожежі жіноча постать і повільно рушила до них.
– Що ж ви стоїте, чому не вбиваєте його? – засміялася Килина.
– Убити вогонь? – хлипнула Марійка. – Як? – Її спина вперлася в кам’яну стіну. Жінка з обличчям вогняного врубелівського Демона йшла до них. Її стопи підпалювали траву…
– До виходу! Прорвемося! – Чуб грубо ткнула Катю в спину. І встромившись у Марійчин рукав, потягла її за собою, – та вперто волокла за собою меч Добрині, що виявився абсолютно бездарним.
Килина сміялася.
Нестримно.
Нескінченно.
І вогонь, мовби його підганяв її сміх, вихопився у небо з новою силою і підпалив його.
Неба не стало.
Величезне шатро полум’я напнулося над ними, як вітрила, що лопотять, полощуться на вітрі. Відразу стало нестерпно спекотно, але піт, що вмить обліпив їх тіла, був липко-холодним від страху.
– Ось мітла. Та кинь ти цю залізяку!
– Ні!
Килина відвернулася від них, широко розкривши полум’яні обійми вогню.
– Увійди в мене, чоловіче мій! – гучно простогнала вона. – Стань мною, і я стану тобою! Силі не треба тіла, як не треба тіла бурі! Пожежі! Землетрусу… Земля, яку відняли у тебе, сьогодні знову стане твоєю!
І вогонь почув її!
Він здригнувся і кинувся до неї, накривши її собою, – тонка постать злилася з велетенським полум’ям, полум’я злетіло нескінченним стовпом, байдуже облишивши обгризену почорнілу церкву і обвуглені дерева. З лікарняних корпусів вибігали перелякані люди. Кирилівська гора заволала раптом одним оглушливим страхом…
Трійця застигла за огорожею – Марійка з безкінечним запитанням усередині опритомніла з небуття в чорно-червоному пеклі Катя й Дарина, що вже вчепилася в дорогоцінну мітлу, що підтвердила свою життєву важливість, – не в змозі відірвати погляд від палаючого небокраю, заворожливо страшного і прекрасного.
І в них на очах безформне золото-чорне полум’я, що клубочилось і здавалося безкрайнім, набуло країв і форми. Двоє титанічних крил. Довгий сяючий хвіст. І п’ять велетенських зміїстих голів…
Вогонь-дракон змахнув гігантськими крилами і полетів на південний схід.
– Боже! Я дезодорант забула! – завила Чуб.
І Катя з Марійкою баранкувато втупилися в неї, намагаючись повірити в реальність цієї нелогічної репліки і ще більш нелогічного відчаю в круглих очах Дарини.
– Із тирлич-травою! – лопнула Дарина, дивлячись на їхні видовжені обличчя. – Все! Ми не злетимо! Він утече!
– Дурка! – безпристрасно вилаялася Ковальова. – Мило на тій же траві. Ти ж ним…
– Милась! Ура! – заволала сиреною Землепотрясна. – Усі на мітлу! Катя на заднє сідло! Марійка на раму переді мною! Втече!
– Не втече, – з мукою сказала Марійка. – Я знаю, куди він полетів. На Старокиївську гору.
* * *
Вони летіли по гарячому повітряному сліду, і навіть на висоті двохсот метрів було спекотно, немов у трубах гігантської топки. І Київ, який вигинався під ними незліченними пагорбами, здавався лише безкінечним звивистим лазом Змія під землею, що зберігся в ландшафті вічного Міста з часів приходу сюди Кия.
– Чорт… Чорт… Чорт… – безглуздо чортихалася ззаду Катя. І її слова, звіювані вітром, уявлялися Марійці далекими, як обривки забутого сну.
– Не чорти, щастя не буде! – огризнулася Чуб, не повертаючи голови. – Он вона!
Але не було їм більше щастя.
І не було більше Старокиївської гори. Гора палала. Гора перетворилася на величезний стовп вогню, що поглинув будівлю сірокам’яного музею історії України, і трьохсотп’ятдесятилітню липу, посаджену Петром Могилою, і фундамент першої православної церкви, побудованої князем-хрестителем. Вили пожежні машини, що стовпилися на площі, збіглися сюди всім переляканим табуном із пожежної частини на перехресті Володимирської та Великої Житомирської. Горіли збожеволілі вікна будинку № 34 і будинку № 30… Люди викидали з вікон речі. Люди бігли вниз Андріївським узвозом. Люди юрмилися біля червоних машин, намагаючись допомогти і заважаючи очманілим пожежникам.
Дарина впевнено спікірувала просто на купол Андріївської церкви, одягнений у смарагдово-золотий царський вінець. І Марійка боязко вмостила свою дупу в заглиблення під царственою маківкою і судомно вчепилася в золоте крило ліпнини, подумки вже падаючи вниз і непритомніючи від страху, що аж свистів у ній. Купол був похилий, і таке приземлення можна було розсудливо пояснити лише наміром запропонувати їм накласти на себе руки, враз і без додаткових мук.
– Навіщо ти сіла сюди? – озвучила її думки Катя, всідаючись поруч.
– А ти подумай! – Чуб спокійнісінько всілася ліворуч од Марійки, поставивши мітлу впоперек шести колін.
– Не знаю.
Судячи з голосу, Катя була, як і раніше, оглушеною і нестямною. А Марійка стала такою, ледве опинившись тут. Підперта з двох боків, вона щільно замружила очі, вчепившись у держак, немов у поручень балкона. Стало трохи легше. Але ненабагато.
– Та тому, що це церква! Нормальна, а не проклята. Тут ми в безпеці!
Але Марійка так не думала.
А Катя просто не знала, що й думати.
– Чому ми нічого не робимо? Що, так тут і сидітимемо?! – закричала розлючена Чуб, єдина з них, яка зберегла ентузіазм і тверезе сприйняття того, що діється. – І чого він на нас бабахнув? – заскавчала вона про гірку загибель «їхньої» приватизованої гори.
– У саме серце, – сліпо прошепотіла Марійка. – На Старокиївській стояв перший Град трьох братів і княжий терем Володимира. І три богатирі бенкетували колись тут. І троє нас… Це серце землі, яку відвоювали у Вогняного Змія.
– Це наша гора! – розсердилася Землепотрясна.
– Дивіться, як дивно… – сказала Катя.
Марійка примружилася ще дужче. Дарина розширила очі. Білі струни піни, що вилітали з десятка пожежних шлангів, стали раптом помаранчевими, і за секунду Чуб зрозуміла: вода горить, ніби хтось заздалегідь підлив туди бензину.
«А може, і підлив?» – промайнуло в голові.
Але вона тут же відкинула цю надмірно реалістичну версію як занадто малореальну.
– Ех… – застогнала вона, стискуючи кулаки. – Це ми мусили зупинити його! Ми мусили запобігти! А тепер…
– Але як можна убити вогонь мечем? – жалібно виправдалася Ковальова, не розплющуючи очей.
– Та при чому тут узагалі твій меч! – розлютилася Дарина. – Звідки ти його притягла? Якби ти воскресила богатиря, як я тебе просила…
– Що-що? Кого? – нестямно перепитала Катя.
– Я воскресила! – від обурення Марійка навіть злегка розплющила повіки й поглянула на обурливу і круглу щоку Дарини, старанно відсікаючи краєм ока все інше. – Це його меч! І це не просто меч! Колись цей меч був хрестом, який приніс сюди Андрій!
– Первозванний? – підтримала її Дображанська, чіпляючись за цю – першу доступну їй фразу.
– Ти бачила уві сні Добриню. – Марійка повернулася до Каті й ухопилася очима за її безпечне підборіддя. – І він запитував тебе…
– Чи воно це.
– Воно – ця зброя!
– А вона? Та, з якою він мене зрадив?
– Вона – віра!
– І що, злі сили бояться хреста? Як у тризірковому американському трилері?! – розлютилася Дарина Чуб на їхню демагогічну байдужість. – Ну, так помахай ним, може, згасне! Вогню наплювати на твій хрест і меч! Він – вогонь!
Вогонь повільно відкусив безлюдний будинок № 38 колишньої садиби Муравйова. Він не квапився, смакуючи кожен шматок своєї землі, насолоджуючись цим забутим і дорогоцінним смаком. Пережувавши порожній 36-й, Вогонь солодко лизнув округлі камені бруківки, облизнувся і поцілував червону стіну високого житлового терему…
– Але якось же вони змогли перемогти Змія, – сказала Марійка з тугою. – Якщо вони змогли зробити це в першому столітті й у десятому, невже ми зараз не придумаємо?
– А при чому тут змій? – знову перестала розуміти їх Катя.
– Вогняний Змій – це метафора! – роз’яснила Ковальова.
– Ага, метафора! – саркастично погодилася Чуб.
Метафора вже підпалила лівий бік 34-го і глибокий яр, що був колись оспіваним Тютчевим садом. Палали художні майстерні та галереї, палав горизонт за ними, і палали чорні камені Андріївського, які начебто ніяк не могли горіти.
Але храм Андрія на Святій горі, як і раніше, стояв неприступним бастіоном, гидливо дивлячись на вогонь згори вниз…
– Змій – це пожежа, буря, землетрус. Сила природи. Її магія! – заговорила Марійка, апелюючи до підборіддя Каті. Й раптом, немов переконавшись у тому, що знову набула дару осмисленої мови, вибухнула дзвінким переривчастим монологом: – І легенду про Кия, що переміг Змія, треба сприймати інакше! Він переміг силу цієї землі, побудувавши на ній Місто! Але Кий не вбив Змія, він лише підпорядкував його собі, зорав на ньому землю, – тобто він залишався язичником! І лише через тисячу років, коли збулося пророцтво апостола і в Києві утвердилося християнство, Змій був переможений остаточно. Адже недаремно ж Почай-річка, де Добриня почав бій зі Змієм, це та сама Почайна, де Володимир хрестив перших християн!
–І що нам тепер, пожежу святою водою заливати? – злісно пирхнула Чуб. – Добре, Андріївська – ось. Точніше – під… Тільки ми навіть до церкви ввійти не можемо. Сидимо, як дурки на дзвіниці!
– Чому не можемо? – здивувалася Катя.
– Дзвіниця! – скрикнула Марійка. – Це єдина церква, де немає дзвонів!
– Як немає? – розвівши коліна, Дарина здивовано подивилася на купол під своїм задом. – Я точно пам’ятаю, як вони дзвонили… У фільмі «За двома зайцями», під час вінчання.
– За кадром! А насправді їх немає!
– Чому?
– Чому я не запитала її тоді?!
Марійка раптом безстрашно розплющила очі, вдивляючись у стіну вогню, що проковтнув протилежний бік узвозу, тому що відчай, незбагненний і нез’ясовний, ураз витіснив страх.
Незрозуміло чому їй здалося: в цьому не поставленому тоді запитанні прихована якась неймовірно проста відповідь на головоломну і всепоглинаючу загадку.
– Кого не запитала? – втрутилась Катя.
– Василину! Андріївну! Вона…
– Так подзвони і запитай! Телефон знаєш? – Дарина неприязно поглянула на оглухлий мобільний Алекса і розквітла: – Є зв’язок!
Вона безапеляційно простягла трубку подрузі.
– Васі? Вночі? І як я їй це поясню? – відказала та.
– Як є! Києву гаплик! – доступно пояснила Дарина. – Ти що, сама не бачиш?!
– Я не вмію набирати!
– Користі з тебе! Диктуй номер!
Дарина рішуче набрала сім цифр і, зачекавши, заторохтіла найсолодшим зі своїх голосів:
– Василино Андріївно? Я вас не розбудила? Це я, Марійка Ковальова! – потворно збрехала вона. – Так, телефон спотворює. Тут така справа. Скажіть, чому в Андріївській церкві немає дзвонів? Що-що? А-а-а, я в ток-шоу беру участь! У нічному… Що? Від удару хреста? Є насправді? Правда?! Дуже вам дякую! Вважайте, що я перемогла! Завдяки вам. Ми врятовані! – Чуб переможно обвела очима очікувальні обличчя. – В Андріївській церкві немає дзвонів, тому що під її престолом протікає джерело! Вважається, що джерело забило у той момент, коли Андрій увіткнув в землю свій хрест. І за легендою, при першому ж ударі дзвону вода прокинеться і заллє не лише Київ, але й увесь Лівий берег… Ви що, не зрозуміли? – переможно поцікавилася Дарина. – Вода під престолом – це ж свята вода!
– Так дзвонів же немає! – з плачем мовила Марійка.
– Бери крутіше – у нас є хрест!
– А встромляти куди? На горі церква!
– Це не страшно, – несподівано прорізався знайомий, царствений голос Катерини Дображанської, що заздалегідь відкидав усі заперечення. – Хрест стояв не зовсім тут, – стукнула вона кулаком по куполу, – а там, трохи збоку. Приблизно на тому косогорі.
– На мітлу! – заволала Землепотрясна.
* * *
– На рахунок три, – скомандувала перезбуджена Дарина Чуб. – Раз! Два!
На «три», вчепившись трьома руками в рукоять, трійця встромила меч у землю. І… нічого не сталося.
Вони стояли на темному, підпаленому з правого боку загравою пожежі відрозі Андріївської гори, переглядаючись кривими обличчями і боячись вимовити це вголос.
І навіть потім Марійка так і не зрозуміла, звідки взялася ця вода. Просто несподівано щось потягло її вниз із гори. Марійка побачила Катину руку, що потяглася до неї, але її вже віднесло безповоротно далеко від цієї руки, поволокло, спочатку по землі, потім над нею. І лише захлинувшись, вона зрозуміла, що це – вода. А потім вода стала єдиним, що вона розуміла.
Вона несамовито відпльовувалася, борсалася, сукала руками й ногами, виринала і, занурюючись знову, відчувала під ногами стрімке каміння Андріївського узвозу. Сильна і самовладна вода кидала ту, що визволила її, як випадкову тріску. Крутила, перевертала догори ногами і переламувала об чорні стовпи ліхтарів, не залишаючи ні секунди, щоб устигнути стиснути пальці й учепитися. Мигцем Марійка побачила чиєсь співчутливе, перелякане й очманіле обличчя у вікні будинку № 30, що промайнув повз них. Вода вдарила її об дощату огорожу замку Річарда, різко завернула і потягнула вглиб, заклала ніс, оглушила вуха, проривалася в горло. І чинячи їй опір із останніх сил, Марійка мчала вниз, по звивистому, як латинське S, крутому узвозу, знаючи вже, що вода однаково сильніша, і коли вона досягне його кінця, то буде не відьмою, а потопельницею.
Руки схопилися за випадкові лозини. Марійка стискувала пальці щосили. На декілька секунд уся Марійка стала пальцями, що до крові вчепились у своє життя. Було боляче й не важливо – її тіло не розуміло більше болю, воно розуміло тільки, що хоче жити хай там що, і вперто дерлося ногами по цегляній стіні, борючись із водою, що змітала його зусилля.
Марійка болісно підтягнулася: права ступня знайшла карниз, ліве коліно – кам’яну опору. Руки акуратно перемістилися по фігуристих лозинах угору. І за мить Марійка повисла килимком на перилах балкона, ставши одним оглушливим усвідомленням: «Урятована!»
Вона повільно сповзла на інший бік і, опавши на плоску, мокру і блаженно стійку підлогу, сиротливо підібгала ноги, підклала зранені долоньки під щоку і з полегшенням провалилася в довгожданий спокій непроникно-чорного небуття…
– Марійко! – витягнули її з нізвідки. – Марійко! – Вона чинила опір, відмовляючись спливати. – Марійко! Ти жива?! Марійко!
Марійка незадоволено поворушилась і почухала ніс. його лоскотали краплі дощу, одна з них, велика й волога, упала в око. Паскудний струмінь тік із даху просто їй за комір.
Марійка повільно сіла. Світ гойдався в неї перед очима. І разом із ним погойдувалися двоє, висячи в розкресленому дощем повітрі, – Катя й Дарина, що сиділи одна за одною на двомісній мітлі, неймовірно схожі зараз одна на одну, замурзані, брудні, голоногі, з однаковими перелякано-радісними обличчями.
– Ти зачепилася за балкон? Яка ти молодчина! – з істеричною сльозою закричала Дарина Чуб. – Ти мала загинути! – з недоречною радістю оповістила вона. – Тебе так кидало!!! Боже…
– Я не встигла тебе схопити, – переполохано попросила вибачення Катя, сповзаючи з мітли. – Яке щастя! Якби ти загинула…
– Моя подружечка! Моя дівчинка! Моя Марусечка! – сплигнувши на балкон, Чуб почала пристрасно трясти Марійку в обіймах.
– Я ж просила… – стомлено пхикнула та.
– Не буду! Не буду. Марійко! Любенька, що б я без тебе робила? Але ти в мене молоток… Це крутизна тебе врятувала. – Випустивши любеньку, Дарина зі знанням справи оглянула простір під ними. – Бачиш? Із того боку другий поверх майже як перший. Вау!!! Ну треба ж, – розвеселилася вона ще крутіше. – Ну, прикол! І не вір після цього! Марійко, ти взагалі знаєш, чий це балкон?
– Ні. І не кричи так… – слабко попросила та.
– Та це ж будинок твого Булгакова! – заволала Дарина вголос. – Он! Дивися! Якщо ви його правильно повісили…
Спираючись на руку подруги, Марійка звелася на ноги і, подивившись униз, побачила рідну бронзову маківку Михайла Опанасовича, в правильності місцезнаходження якої вона не сумнівалась, і, машинально поклавши руку на груди, намацала там важкого великоголового ключа від заповітного будинку № 13, у два з чвертю поверхи ліворуч, у два – праворуч, а з двору – в один.
Але це, мабуть, була вже зовсім інша історія… А нині Марійку здивувало тільки те, наскільки не здивував її цей «випадковий збіг». Її не дивувало більше нічого, навіть факт, що велика і владолюбна вода бігла тепер по чорному камінню Андріївського безневинними і численними струмочками. Вивернувши голову, Марійка спробувала розгледіти пожежу на вершині Верхнього Міста.
– Не бійся, все згасло! – вгадала її занепокоєння Чуб. – Раптом як прорвало! Знизу! І дощ згори. Ми з Катею ледве встигли в мітлу вчепитись, а вже вона нас винесла. Просто як в анекдоті. Дружина: «По-моєму, я забула вимкнути праску». Чоловік: «Нічого, я забув вимкнути воду!» – Дарина хвацько зареготала. – Самі від свого порятунку ледве врятувалися…
– А липа врятувалася? Липа Петра Могили? Їй було 350 років! І вона згоріла?
Дивно, але Марійка не відчувала перемоги. Тільки втому і порожнечу.
– Ну, ти вже хочеш усе й відразу! – знехтувала її песимізм Чуб. – А знаєте, що найприкольніше? Купала – свято Вогню і Води! Ось уже ми відсвяткували, так відсвяткували за повною програмою!!!
– Чуєте? Звідки це? – прислухалася Катя.
Зарождалися три відьми
На Петра та на Івана… –
линула звідкись тиха пісня, виткана з безлічі голосів.
Троє перекинулися через ажурні перила, напружено вдивляючись у далечінь.
Там, на порослій деревами вершині п’ятої, неофіційної Замкової гори проглядалися вогні.
– Це про нас? – спитала Катя.
– Та це ж наш шабаш! – спалахнула Землепотрясна. – Той, що на нашу честь. Я ж відразу казала – ось ця гора! Хоча ні, – несподівано остудила себе вона. – По-моєму, цього я не казала…
– Так, – іронічно пирснула Катя. – Нам зараз тільки на бал – королевами!
Катерина Дображанська оцінила свої залиті кров’ю і випрані повінню боксерські шорти й залишки порізаної ножем майки, що прилипли до грудей. Потім перевела саркастичний погляд на Дарину Чуб у брудних мереживних трусах, які слугували як частина туалету, розірвані на бинти для неї, та із залишеним багровим синяком від її кулака на вилиці, що виконував обов’язки святкових рум’ян.
– Пхе… Переможців не судять! – безтурботно стенула плечима Чуб. – І взагалі на Івана традиція: обливати всіх водою з грязюкою! Отже, ми зараз «саме такі, як треба»! Майже в національних костюмах! Летімо…
Але летіти їм не довелось.
– Ой, Господи, а це ще що?! – приголомшено закинула голову Дарина, коли від Замкової-Флорівської-Хоревиці-Лисої Гори, до схилу гори Уздихальниці, біля підніжжя якої стояв тринадцятий булгаковський будинок, перекинувся вузький і довгий ланцюговий міст.
– Звідки він? – тремтливим голосом запитала Дарина, яка все ще не втратила здатності дивуватися.
– Він був тут у XVII столітті, – закивала йому як давньому другу Марійка. – І Михайло був, і Змій, і три богатирі… А те, що було, є назавжди. І я готова побитись об заклад, що там нас чекає замок.
