Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 31 страниц)

Епілог

Як по вулицях Києва-Вія

Чоловіка шука чиясь жінка…

Осип Мандельштам

Марійка опустилася на врослу в землю, обгризену кам’яну сходинку біля могильної огорожі і з гіркотою порахувала безіменні хрести навкруги.

Над Києвом вставав четвертий день її нового життя, в усій красі їхньої нової влади.

Навкруги, притискаючись до землі, лежало безкрає Байкове кладовище. Світанок вийняв із пітьми гранітні бруси, похилені залізні ґрати, заплакані листям плити. Вона бродила тут багато годин підряд, у вимогливому, гарячковому безумстві, раз у раз забрідаючи в тупики з могил, жалюгідно притиснутих одна до одної, як люди в «піковому» трамваї, і, обсмикнувши поділ, перелазила через білі, срібні, іржаві огорожі, що кусали її кладовищенською кропивою, щоб прорватися до чергової вузької стежки. Але так і не змогла знайти те, навіщо прийшла.

На хрест опустився чорний ворон. Марійка опустила очі.

Вона почувалася голою під платтям. Вона не відчувала плаття – вона відчувала його вуста на своєму животі, плечах, грудях. І не відчувала своїх губ – її вуста залишилися з ним. І вона мусила повернутися туди.

– Скажи, тепер ти можеш допомагати нам? – з викликом запитала вона огрядного птаха.

– Так, – відповів їй Демон.

– Тоді поверни мені ключ! – наказала вона.

– Який?

– Ти знаєш, який! – сказала вона вперто. – Віддай його мені! Зараз же!

– Я не можу зробити цього, – мовив він рівно. – Але я можу відповісти на твої запитання.

Марійка підвела голову. Він стояв, спершись на високу чорно-ажурну огорожу, де лежали у вічному спокої батьки іншого Михайла:

Афанасiй Ивановичъ Булгаковъ

Профессоръ Кiевской

Духовной Академии

Варвара Михайловна Воскресенская-Булгакова

Колись вона хотіла їх знайти. І ось знайшла. Випадково. І вирвавшись із обіймів незліченних, незнайомих мерців, відчула недовге полегшення від зустрічі з єдиним рідним пам’ятником, на мить сприйнятої нею за долю. І вчепившись в огорожу біля чорного мармурового хреста, попросила:

«Де він? Скажіть, де? Ви знаєте!»

Але пам’ятник не відповів.

– Гаразд, – швидко погодилася вона. – Скажи мені, де могила його сина? Він помер у травні 1903-го, йому були два роки. Він десь тут. Могила має бути зовсім крихітною.

– Ти не знайдеш її.

– Це не відповідь! – озвіріла Марійка.

– Відповідь. Ти не можеш його воскресити.

Сонце вставало. Світанок поширював свої обійми вниз – із гори. Привітні літні промені заспокійливо погладили її відчайдушне обличчя і чорний мармуровий хрест. Але Марійка сиділа до безмовного хреста збайдужілою спиною, жадібно вдивляючись в інший – безіменний.

«Може, він?»

До нинішнього дня вона навіть не уявляла, скільки на центральному кладовищі Міста таких ось хрестів, із чистими, очищеними часом від імен, металевими табличками. Скільки, якщо тільки навколо Опанаса і Варвари вона налічила їх цілих сім. І, можливо, під цим, із білою фарбою, що висіла клаптями на іржавому тлі й робила його схожим на залізну березу; чи під тим, крихітним, блакитним, із маленьким дитячим горбиком; чи під тим пагорбом, що проріс наскрізь і відштовхнув хрест широким кущем бузку, лежав крихітний Сава Врубель, стертий із таблички і з самої пам’яті Києва?

– Це не вона, – зронив Демон.

– А ця? – жваво відгукнулася Марійка.

– І ця. І та – теж. Ти не зможеш її знайти.

– Зможу! Він похований на Байковому! – вибухнула вона, пристрасно кидаючи йому під ноги залишки розірваного Бегемотом альбому. – Я подивлюся реєстраційні книги!

– Книги згоріли. Ще в сороковому.

– Я пройду кожну ділянку! – засичала Марійка. – Я складу список усіх безіменних могил! Я встановлю вік кожного хреста. Якщо потрібно, я… Ти мене ще не знаєш! Це – вона! Килина заздалегідь принесла його сина в жертву! Вона дала Михайлові землю з Байкового! Його син помер, тільки-но приїхав до Києва…

– Які жахливі ці ваші кладовища, – байдуже скривився її співрозмовник, гидливо озираючись навкруги.

– Авжеж, – змушена була визнати вона. – Це жахливо. Так не можна! Не можна… Немов їх усіх викинули на смітник. І його сина теж… Але так не буде. Я все зміню! Я поверну його…

– На те ваша воля, Ясна Києвице, – манірно й відчужено підтвердив Демон.

– Так ти допоможеш мені? – скинулася вона.

– Це не в моїх силах.

– А що у твоїх?! – огризнулася Марійка.

Вона нервово обсмикнула поділ шовкової жалобної й огидно доречної тут сукні – чийсь чорний жарт набирав кола! Відьма і Демон! – зустріч на покинутому кладовищі, де їм і належить зустрічатися на віки вічні.

– Не хочеш допомагати, іди геть! – збунтувалася Києвиця.

Підібравши розтерзаний альбом, вона рішуче попрямувала до дороги. Могила праворуч була завалена кладовищенським сміттям до самих пік огорожі, її використовували як урну для старих дощок, вінків, осколків пам’ятників, жіночого взуття, що незрозуміло як опинилося тут…

«А раптом ця?»

– Ні.

Вона чула хрускіт кроків за своєю спиною. Він ішов за нею. І в грудях несподівано виник істеричний відчай, прикритий шаром безнадійності й посипаний зверху гострими крихтами здорового глузду.

«А якщо не знайду? Хіба він брехав нам хоч раз? Як же тоді повертатися до Михайла…».

Вона напружено вдивлялася в кожен метр. Ліве Байкове вважалося «старим». Але старі, дореволюційні могили були перемішані в дику суміш з не такими вже давніми, і кожна третя була в паскудному, порослому запустінні покинутості, непотрібності. І вперше, напевно, Марійці стало нестерпно від думки, що коли-небудь вона помре, і виявиться, її існування, як і існування цих сотень і сотень тисяч, було непотрібним абсолютно нікому і не мало ані найменшого сенсу.

Яким убогим здавалося будь-яке людське життя, досить було виміряти його одним невідворотним підсумком – засміченою, безпритульною могилою…

– Цікаве уявлення про сенс буття, – прокоментував Демон, і Марійка, яка звикла до того, що її думки – суто інтимна річ, здригнулася, немов той безцеремонно схопив її за плечі. – Побудувати собі пам’ятник більший! – вказав він на чийсь громіздкий монумент, що придушив ширококостим мармуровим тілом і час, і самотність. – Як фараони. Найбільших надгробків у світі вам вистачає, щоб зробити з їхніх імен культ.

– Ні, – запротестувала Марійка, – треба зробити щось корисне, потрібне.

– Потрібне? Візьмімо генерал-майора Байкова, героя війни 1812 року, – прорік той тоном світського софіста. – Нагороджуючи його орденом Святого Георгія, імператор зняв цю нагороду з власних грудей. Прізвище «Байков» було витесано на стінах храму Христа Спасителя. Але все це стало прахом. А єдина пам’ять про героя – кладовище його імені. Смішно, чи не так?

– Неправда! – розсердилася вона. – Таких людей треба пам’ятати! Вони не повинні стати перегноєм! Інакше все втрачає сенс…

– Кожне життя має сенс, – парирував її Демон.

– І коли дитина помирає у два роки? – з болем відпарирувала вона. – У чому був сенс життя маленького Сави? Ти можеш сказати?

– Так. Стати землею, перегноєм.

Він знущався з неї!

І Марійка замовкла.

«Вовк, Бондаренко, Коваль, Бовкун, Козин, Тузик, Хохмач…» – ретельно читала вона. І було дивно, що смішні прізвища залишаються з покійними навіть після смерті – там, де бачити їх було вже зовсім не смішно.

– А чому тебе три? – спитала вона після тривалої тиші, тільки для того, щоб спитати хоч щось.

– А чому його три? – підніс він угору вказівний палець.

– Але в чому сенс тріумвірату? Віктор Михайлович говорив: його богатирі – це тіло, розум і душа…

– А можливо, сила, хоробрість і честь? Жадання пізнання, радість життя і воля до влади? Користь, честь і слава? Не знаю, – без інтересу резюмував він. – Я вибрав лише одну з вас.

– Кого? – Марійка зупинилася, втупившись у нього з несподіваною, незапланованою цікавістю.

– Тебе, – констатував він, без натяку на комплімент, – ти єдина могла ввійти туди першою. У тебе було цілих п’ять хвилин.

– Але чому я? – подивувалася вона.

– Винятково тому, що я бачив тебе там – у Семадені, – ввічливо пояснив він їй. – Я бачив тебе сто років тому, і там ти вже була Києвицею. Але ти зупинилася біля дверей… І вас стало троє.

– А Килину? Ти бачив там і її?! – затремтіла Ковальова.

– На жаль, – незадоволено зізнався нічноокий. – Я просто знав: щось не так… Як тільки Адріану Михайловичу доручили реставрацію Кирилівської церкви, я почув біду. Щось не так було з його дружиною. І я надто пізно зрозумів: річ не в ній… Емілія Львівна була лише побічною гілкою на дереві Києвиць, і не її провина, що через сто років троюрідна праправнучка народилася такою схожою на неї.

– Стривай… Килина змінила історію?! – задихнулася від раптового прозріння Марійка. – Усе мало бути по-іншому? Михайло ніколи не писав Прахову? Він навіть не закохувався в неї? Це присуха! Так?

– Тепер ми не дізнаємося про це ніколи, – підвів байдужливий підсумок Демон. – Бо ми знаємо лише те, що є.

– Невже ти не міг нічого змінити?! – тупнула ногою Києвиця.

– Я намагався, – похмуро виправдався він. – Я послав йому Надію – його майбутню дружину Надію Забілу. Вона жила тут, у Києві, навчалася в Інституті шляхетних дівчат. Вони ходили по одних і тих самих вулицях. Їй виповнилося вісімнадцять. І коли б Михайло Олександрович зустрів її на вісім років раніше, він був би врятований. Саме так, – відповів він на її запитання, що ще не прозвучало, – любов непідробна нейтралізує присуху. Але я запізнився. За день до її приходу він сказав, що більше не має потреби в цьому знайомстві, й відмовився зустрічатися з моєю протеже. Навідріз.

– Тому що до нього прийшла Емілія, – діловито кивнула Ковальова. – Та, що була у Михайла при мені, не була Килиною. Вона справді хотіла допомогти йому. Вона була несхожа. І Адріан Михайлович казав, що його дружина була несхожа на себе. Та Прахова й не могла знати, що за якихось півстоліття Лавру буде розграбовано, Успенську висаджено в повітря, і меч загине разом з нею. Віднести меч до Лаври професора попросила Килина…

– Що так, то так, – із кривою посмішкою кинув він. – Прахова була лише жінкою. Такою ж суперечливою і непередбачуваною, як її дочка. Як усі ви… Всім вам приємно бути зображеними на іконі, – впритул подивився він на Марійку, що похмуро зустріла його нічноокий погляд. – І всі ви обожнюєте рятувати чоловіків, яких занапастили. І занапащати їх, рятуючи.

– Я не занапастила! Я врятувала б його! – пристрасно відреагувала Ковальова. – Я була б із ним! Ти ж можеш зробити це! Можеш? – запобігливо заглянула вона в його непроникні очі. – Поверни мені ключ! Чуєш?

– Ні, – грубо рубонув він.

– Вона отруїла йому життя! – завила Марійка. – Все життя він писав її! І першого «Демона»! І другого – того, що бачив його батько, – затрясла вона роздертим альбомом.

– Дивися, він так і написав у листі, «Демон» Михайла був «злою, похітливою, відразливою літньою жінкою»! Михайло знищив його. І портрет Прахової на синьому коні. Але він уже не міг зупинитися… Він зрозумів, що Демон дасть йому ім’я. І всі його демони були – вона! І його «Муза», і «Весна», і «Бузок»… Усі товстоносі, круглоокі, товстогубі. Один і той же образ тисячу разів! Прахова, Прахова, Прахова… Але це не Прахова – це Килина!

– Послухай. – Марійчин Демон нахилився до неї, і несподівано його бездушний голос став шепітким, людяним. – Любов позбавляє людину сил, але не позбавляє волі. Те, що ви називаєте «своїм демоном», – ваш вибір, який ви відмовляєтеся визнати за собою.

– Він намагався! – обурено спростувала Ковальова. – Він написав «Демона поверженого». Він сподівався врятувати свою душу, як Тамара! А в результаті? Втратив розум! І сина… Твоя Килина – диявол. Диявол!

– Тепер уже вона? – посміхнувся він, випростуючись. – Я гадаю, тобі варто зрозуміти головне: Килина не бажала своїй землі зла.

– Адже зла не існує! – передражнила його Ковальова.

– Бо те, що ви називаєте «злом» і «добром», занадто часто міняється місцями, і в 800-му від Різдва злом вважалася віра відьом, і інквізиторів спалили б на вогнищі як людиновбивць і єретиків. І сьогодні ви ставите на п’єдестал царя, а завтра скидаєте його звідти, як символ зла, і ставите на його місце поета, що втілював для царя зло. І розраховуєтеся валютою, за яку вчора саджали у в’язницю на дванадцять років. І вважаєте добром відновлення храмів, які зруйнували, вірячи: це і є добро… І Перун – бог вогню, на місці прадавнього капища якого Володимир побудував перший кам’яний храм, – теж був для когось добром, а Ісус – демоном.

– Бог – демоном? – сіпнулася Марійка.

– Адже Київ був язичницьким Містом, – терпляче пояснив Марійці Демон. – І Килина – спадкоємиця Києвиць, для яких Вогняний Змій був єдино-істинним Богом.

– А ти не знаєш, – раптом недоречно прокинувся в Марійці зацікавлений історик, – правда, що Володимир хрестив Русь, тільки щоб одружитися з візантійською царівною Анною? Чи вірна друга версія… – Вона знітилася, не договоривши.

Нічноокий подивився на неї глибоким і довгим поглядом, немов перевіряючи її глибину. І сказав із вкрадливою і капосною напівпосмішкою:

– А якщо я дам тобі відповідь «так», ти визнаєш, що зла і добра немає? І будь-яке ваше «добро» – просто «зло» навиворіт?

– Русь хрестили вогнем і мечем, – насупившись, згадала розхожий штамп Марійка.

Але виходило, вогонь і меч – зовсім не метафора…

– «Не мир я вам приніс, але меч» – Ісус сказав правду, – скривджено поморщилася вона, відчуваючи, що її «погано» і «добре» знову змішалися в одне липке місиво.

– Так, – погодився з Богом Демон, – їх хрести обернулися мечами задовго до того, як був викуваний меч Добрині.

– Але навіщо хрест Андрія перекували на меч? – боязко змінила тему вона. – Якщо Змій – це зовсім не змій?

– Саме тому, – серйозно відповів він, – що люди покладалися лише на свою міць і не знали: силу неможливо перемогти силою. Чого варті всі їхні храми і хрести, якщо в їхній душі ще немає тієї самої віри, за яку вони вбивали? І коли за наказом Володимира Добриня викував меч, щоб битися зі Змієм, Марина знала: він приречений. Він загине. А якщо вона допоможе йому перемогти, її Місто втратить колишню силу.

– Чародійка Маринка? Кохана Добрині? – подалася до нього заінтригована Марійка Ковальова.

– Києвиця і його дружина, – шанобливо виправив той. – Язичницька, а не християнська.

– І що, що вона обрала? – несподівано перехопило дух у неї. – Любов? Звичайно, інакше б…

– Ні, – перебив він її непохитно й різко. – Істину.

– Так істина є?

– Істина – посередині, – оголосив він із незрозумілою їй урочистістю.

– Терези? Блакитна «візантійка»! Це – Марина?!

– Так вирішила вона, – уточнив Марійчин Демон. – І чоловік запечатав хрестом прадавню силу. А зверху побудували церкву. І багато інших церков…

– Тому що церкви завжди будують там, де треба перекрити зло, – відрапортувала Марійка.

– Тому що істина подібна до церкви, яка втратить сенс, якщо позбавити її неба, і впаде, якщо відібрати в неї землю, на якій вона стоїть. Навіть церква не може бути без землі…

– А добро без зла?

Марійка з сумнівом торкнулася чола і випнула губу. Вони стояли на неправильному трирогому перехресті, біля стрілки, яка вказувала шлях до могили Лесі Українки, що загубилася в натовпі інших, невідомих, дорога до яких давно поросла травою. І Марійка знову подумала про маленького Саву Врубеля, що так і не став ніким, і не змогла придумати «добро», що пояснило б їй смерть дворічної дитини.

– Ні, це якось неправильно. Так не може бути… Якщо це визнати, як жити? Визнати, що зло має бути? Що воно має право? – знічено сказала вона вголос.

– Що його немає.

– Але ж воно є.

Вона розгублено опустилася на землю біля біломармурового пам’ятника:

Елена Осiевна Гарновичъ.

Ум. 8 ноября 1916 г. 23-хъ летъ

Ця дівчина була її ровесницею. Її батьки, певно, плакали так само, як бідолашний Михайло…

– А що відчували б твої, якби ти залишилася в листопаді 1884 року? – звично прочитав її думки він.

– Мої? – Вона не думала про це.

– Наскільки я пам’ятаю ваші хисткі істини, – глузливо вів далі Марійчин Демон, – перелюбство все ще вважається «злом». А ти ось прийшла і спокусила чоловіка нещасної Надії Іванівни Забіли…

– Але Михайлові було зле! – перелякано відхрестилася Марійка. – Вона пішла! Він був сам! У нього помер син! Він би не зміг…

– Так твій «гріх» став «святим»? – вищирився він.

– Ні, не став! – Вона скривджено відвернулась і щільніше притиснула коліна до живота. Вона не думала про свій вчинок у такому контексті, вона хотіла як краще, вона хотіла допомогти…

Її супутник опустився на траву поруч із нею.

– Як дивно, – мовила спроквола Марійка, прикро помовчавши і соромливо засунувши його питання, як ганебні речі, що недоречно випали на підлогу з платної шафи. – Усі казки виявляються правдою, якщо вміти їх читати. «Маринка зрадила Добриню зі Змієм». Логічно – адже з точки зору християн, що складали билини через сотні років, вірність язичництву була зрадою. «Змій викрадав жінок» – означає, що після хрещення киян у Почайні, тобто першої перемоги над Змієм біля Почай-річки, коли Добриня помилував його в обмін на обіцянку «не битися довіку», люди, як і раніше, приносили йому людські жертви. І хотіли принести племінницю князя Забаву… А «Добриня, єдиний, хто переміг Іллю», «переміг, але не повергнув, а хрестами з ним обмінявся і став його братом у Христі» – теж алегорія. Ілля – земна сила! Вважають навіть, що його прообразом був сам Перун. Але річ не в цьому, а в тому, що Добриня намагався примирити язичників із вірою. Язичницькі обряди з православними. Купала з Хрестителем. Себе з Мариною…

– Але деякі так і не примирилися.

– Килина. І її бабця. І прапрапра… – зітхнула Ковальова.

– Відтоді багато хто з них бачив сенс життя в тому, щоб повернути колишню могутність, зневаживши православне зло, що поневолило їхнє Місто. І проклинали діда, що зрадив віру своїх батьків, і Марину, що позбавила їх прадавньої сили. Сили занадто величезної, щоб її не бажати.

– Так, звичайно, – зітхнула Марійка знову.

– Те, що ти називаєш «так, звичайно», – саркастично посміхнувся його голос, – ніщо порівняно з тим, що тобі так і не довелося побачити. Той, хто здатен керувати силами землі, тримає в руках світ. Хіба це важко зрозуміти?

Марійка похмуро спробувала зрозуміти, що саме він включає в поняття «земля». І зрозуміла: усе. Воду і повітря, врожай і улов, і вогонь, що вічно горить в її глибині. Той самий, який і послугував прообразом геєни вогненної – пекла.

«Лаз Змія був такий глибокий, що говорили, він іде до самого пекла».

Дивно, що люди знали про пекло задовго до того, як анатомія землі стала надбанням шкільних підручників.

– Ті, хто ув’язнив істинного владику, побудували безліч перешкод. Але Килина послідовно зруйнувала їх усі, – сказав Демон.

– Кирилівська перестала бути святою, меч було поховано під руїнами Успенської. Вона не передбачила одного: що Прахов покаже його Віктору Васнецову, – задумливо підсумувала Ковальова.

– І що у Віктора Михайловича вистачить сил пересилити її, – закінчив він.

– Зажди, – не зрозуміла вона. – Хочеш сказати, і Васнецов? Вона була в нього? Вона і його? Теж? Присухою?

– Що ж, – гмикнув він, – і Килина була жінкою…

«Я їй так і сказав. Усе, як є, коли Емілія Львівна мені запропонувала…»

«Адже вона була відьмою – язичницею! Та хіба не язичництво сама любов? Не та, що до дружини, дітей, вітчизни, а та, що здатна зруйнувати сімейне вогнище, стати над обов’язком і честю».

Виходить, Віктор Михайлович знав, про що говорив! І недаремно Добриня став його аlter еgo[15]15
  Друге «я» (лат.).


[Закрыть]

«Я хотів би бути таким же міцним у своїй вірі».

«Адже його Красуня-Маринка була, певно, така ж гарна, як і…»

Прахова!

Прахова!

Прахова!

Тільки сама Прахова тут абсолютно ні до чого.

– Любов позбавляє людину сил, але не позбавляє волі, – повторив Марійчин Демон. – Усі ваші демони живуть лише всередині вас. У них немає своєї сили. І любов, хоч якою б вона була, викидає на берег лише те, що у вас усередині.

– А Мир? Мир Красавицький? – стрепенулася Марійка, вивудивши зі своїх глибин забуте почуття. – Він кинувся під колеса. Значить…

– Значить, – спокійно погодився її співрозмовник. – Значить, у глибині душі він боявся, що стане колишнім.

– І вб’є мене. І, щоб не вбити… Він не був таким уже поганим?

Демон демонстративно скривився.

– Так, так, я знаю, – зачастила Марійка. – Але ти? Чому ти не зупинив Килину раніше? Ти все знав! Ти знав усе ще сто років тому. Чому ти не зупинив її нині, до того як вона погубила Мира?! Змусила його Риту, дядька Миколу… А ще – Савочку! Всього два рочки… Він же не винен, що його батько…

– Був божевільним.

– Ні!

– Ти однаково вичитаєш це в одній зі своїх книг, – примирливо сказав їй Демон. – Дід Михайла Олександровича по батькові – алкоголік, дід по матері – маніяк. Сава Врубель народився з «заячою губою». Він був приречений…

– Він був живий до того, як приїхав до Києва! – заремствувала вона. – І я більше не вірю у випадкові збіги!

– О, так, Ясна Києвице, – вдоволено всміхнувся він. – І не буває випадковою ні афіша, що промайнула за вікном твоєї машини. Ні кругляк, що потрапив під ноги. Ні камінь, що раптом упав на того, хто спробував образити тебе. Ні балкон, ні втрачений ключ, ні стеля, що обвалилася на голову.

– Камінь упав на Смугастого, – спробувала зрозуміти його Києвиця, – коли він мене… А стеля? Стеля обвалилася на Килину!

– Бо ніхто не в змозі забрати життя Києвиці всупереч її волі. Навіть коли вона порушила грань світлом і пітьмою. Цього не може зробити ніхто, крім…

– Крім? – заворожено підхопила Марійка.

– Але боюся, – спохмурнів Марійчин Демон, – якщо я дам тобі відповідь, ти не зможеш любити того, кого мусиш любити більше свого життя.

– То чи не себе ти маєш на увазі? – поцікавилася вона зі злим і нервовим сарказмом.

– Ні, – холодно відкинув він її любов. – Я говорю про твого Батька. Твоє Місто. Місто, яке привело вас на Андріївський узвіз. І захищало тебе, коли тобі загрожувала біда. І говорило з тобою. Хоч ти і не слухала його…

– Килину вбило Місто? – почула і похолола Марійка. – Наше Місто? Київ? І Мира? Він посковзнувся! – забелькотала вона. – Він випив присуху, коли зі стелі впала крупа! Так це… Місто? Місто – живе?

– Батько рятував тебе, – повчально мовив Демон. – Якби не він, ти була б уже мертва. Ти сама розповіла про страшний обряд. Про те, чому Килина мусила стати третьою. Третьою має бути Києвиця! А хто ще ідеально відповідав цій ролі? Хто у відповідь на «Вона помре заради мене» відповів «Помру», підтвердивши свою волю? Найбільше я боявся твоєї любові до нього. Любові, схильної давати надто багато обіцянок. Але, на щастя, твоєї любові боявся не лише я…

– Любов? Ключ? – збожеволіла Марійка. – Місто забрало у мене ключ!

– Батько не міг віддати тебе чоловікові, – суворо сказав він. – Києвиці належать лише своєму Місту. І твоє Місто потребувало твоєї допомоги.

– Воно забрало в Михайла єдину дитину? Як кару за…

– Ти знаєш сама, – вагомо присік Марійчин Демон, – те, що сталося сьогодні, – сталося з його вини!

– Але якби воно дозволило мені залишитися, нічого б не сталося! Ні-чо-го, – карбувала вона по складах. – І того, що сьогодні, – теж! Київ не загинув! За що ж тоді? Так страшно? Сина, голос дружини…

– Життя.

– Життя? – обмерла Ковальова.

– Але ти попросила, щоб Батько залишив йому його, – мовив повагом нічноокий. – І Батько віддав його тобі. Він вилікується. І житиме. Демон покине його. Але і геній покине теж…

Марійка поспішно розгорнула понівечений альбом, перевіряючи слова, що прозвучали, за неспростовною датою життя і смерті: «1856—1910» – Михайло проживе ще сім років!

– Тому, що ти любиш його, – сказав Демон.

– Тому, що я… – Марійка занила.

«Проживе…» – було добре.

А перелюбство – дуже погано!

Геній – добро, а демон – зло.

Зло – присуха вийняла добро з Мира. А Місто вбило Мира, бажаючи їй добра. Так само як і Килина, вбиваючи людей, бажала добра Місту, що вбило її, бо його «добро» вже не збігалося з «добром» його Києвиці.

– Не знаю, чи зрозумієш ти зараз і чи зрозумієш коли-небудь. Але віднині ви троє обрані стояти між світлом і пітьмою, знаючи, що у світі немає іншої істини, окрім Рівноваги, – заговорив Демон, і в його інтонаціях Марійці почулося скорботне співчуття.

– Ключ… – упала на коліна вона. – Віддай мені ключ заради… Я не знаю, заради чого! Просто віддай. Тому що інакше… Я спалю це Місто! Я ніколи не прощу! Просто не зможу. Чуєш, – заголосила вона, блукаючи очима у кронах кладовищенських дерев. – Я ніколи не прощу тобі смерті Сави! І того, що ти розлучив нас. Що тобі було плювати на мене!

– Ясна Києвице, про що ти просиш? – зверхньо спитав її Демон. – Ключ від листопада 1884-го? Чи життя дитини?

– Але… Вона зів’яла.

Раптом усвідомивши: бажаючи виправити УСЕ, що було для неї двома подіями одного дня, вона збиралася виправити перше, що їй вдасться виправити, не замислюючись: другого – не буде! Бо коли вона залишиться з ним – осінньої зими 1884-го, – замінивши ту, що запізнилася на день і вісім років Надію Забілу, не буде у них ніякого сина Сави, а коли поверне їм любого сина Саву – нікуди буде повертатися самій.

«Але якщо сина не буде, яка різниця, що він помре? Тобто він і не помре тому, що його не буде! У нас із Михайликом будуть зовсім інші діти».

Але…

Біда була в тому, що Сава – був. Був уже. І те, що було три години тому, більше не могло стати абстрактним майбутнім у шоколадній кав’ярні Семадені. А «інші діти» були невтішною абстракцією. У Михайла вже був син. І він помер. І це було неправильно, несправедливо… Це було «погано».

– Сина, – ледве чутно сказала вона.

– Чи ключ?

– Тато й мама, вони ж збожеволіють… – жалібно забубоніла Марійка.

– Сина чи ключ?

– Михайло ж любив свою дружину і був щасливий із нею. А коли не був… Він вибрав сам. Він став генієм, – майже заплакала вона, розуміючи вже, що її рішення було визначене наперед, а питання про вибір – риторичне.

Той, хто забрав у неї ключ, знав, кого вона обере.

– А Сава нічого не вибирав. Він не винен. його смерть незаслужена!

– Смерті немає, – нагадав Демон стомлено. – Її не існує. У природі.

– А це тоді що? – махнула рукою вона у бік біломармурової Елены Осiевны Гарновичъ.

– Це ваш егоїзм, ваш страх і нікчемність, – з гідністю мовив він. – Ви занадто дорожите своїм «Я». І будуєте пам’ятники, щоб зберегти бодай пам’ять про нього, і плачете, коли їх рівняють із землею, тому що немає нічого страшнішого для вашої гордині, ніж думка, що ви станете поживою для черв’яків. Але Килина усвідомила істину… Істинна гординя – в упокоренні!

– Це істина? – збентежилася Марійка.

– Уроборос, – потягнувся він до її шиї. – Змія, що пожирає власний хвіст! Символ безсмертя природи, яка завжди породжує себе сама, вбиває і відроджує знову. Бо все в ній урівноважено. І все єдине, і не смерть – стати землею, черв’яком, вогнем. Ви самі відділяєте себе від Великої Матері. Ви придумали смерть, адже безсмертя нижче за вашу гідність!

«…і трава – я!» – промайнуло в голові.

– Тільки Килина стала силою. Вогнем, – мовила повагом вона з докірливою, неприязною повагою. – А ким став маленький Сава Врубель? Черв’яком, якого з’їла риба, рибою, яку з’їла людина? «Гілкою», з якої вирізали «сопілку»? – покосилася вона на стрілку до могили Лесі Українки, яка, на відміну від своєї Мавки, стала зовсім не «сопілкою», а Пам’ятником! – Ні, не втішає. – Вона стомлено прикрила очі долонею і похитала головою. – Людське життя – це людське життя. І Місто забрало життя в його дитини…

– Воно забрало, – серйозно кивнув Демон. – А що вирішиш ти? Ти залишиш його дитині життя?

– Його дитині? – перепитала Марійка знервовано. – Саві Врубелю? Так я можу?

– Саві Врубелю, якщо на те Ваша воля, – опустив голову Марійчин Демон.

– Ти покажеш мені його могилу? – схопилася на ноги вона.

– Навіщо шукати під землею те, що живе на землі?

– Його син живий? – не повірила Марійка.

– Його і твій.

– Мамо! – зрозуміла вона нарешті. – Але я не можу. Я… Що я мамі скажу?! Що я вагітна від… Покійного? Та звідки ти взагалі?.. О-о-о-о…

Марійка швидко витягла з кишені дзеркало і, наблизивши його до очей, побачила у глибині своїх зіниць два вогняно-червоні спалахи.