Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 31 страниц)

Руда Ізида Пуфик тої ж миті полізла до неї на коліна, заздалегідь муркочучи від захвату. Дарина не дивлячись скинула її на підлогу і низько схилилася над книгою.

– «Дождитесь, когда ваш любимый или ваша любимая пойдет в церковь к обедне…» Сані до обідні! До пенсії не дочекаюся!

Пуфик подивилася на неї безневинними дитячими очима і почала старанно протискуватися в невелику нору, що утворилася між колінами та Дарининими ліктями, які впиралися у стіл.

– «Смешайте лепестки красных роз и волосы блудницы…» Гаразд, припустімо, – похмуро погодилася з цією пропозицією Дарина, машинально накручуючи на палець одну зі своїх кісок. – Хоч я не те щоб блудниця… Я ж завжди по любові.

«Вони не мусять користуватися нею!» – погрозливо прошипів у Катиній голові голос Чорта.

– «…и добавьте туда прах мужчины, умершего от неразделенной страсти». Б-р-р-р! – видала гуркотливий звук Чуб і, підхопивши нахабну кішку обома руками, знову поставила її на підлогу.

– А ви справді літали? – різко спитала Катя.

Хід був стовідсотково вірним – багатокоса біла голова вмить відскочила від книги, як тенісний м’яч.

– Присягаюся мамою! – емоційно запевнила Дарина, підхоплюючись із місця і намагаючись зображувати епохальну подію в особах. – Я навіть не зрозуміла, як це сталося. Раптом бац – мітла у мене під задом, і я на ній! Скло вщент – брязь! Бачиш? – самовдоволено показала вона свої поцятковані пластирами руки. – А потім, коли ми з Мусею, тобто з Марійкою, думали: нам зовсім гаплик, зараз менти приїдуть і заметуть, і хрін ми їм що доведемо – вона тут як тут, сама підлітає. Знаєш, що я думаю, – несподівано перервала свій сумбурний монолог вона. – Мені здається, мітла – це ми!

– Тобто? – зацікавилася Катерина.

– Як тобі це пояснити… – наморщила лоба Дарина. – Якщо в глибині душі ти не віриш, що вона не злетить, – вона і не злітає. Бо щоб вірити в диво, треба бути трішечки дуркою! А ще краще – зовсім дурною! І ось коли я здуру до вікна рвонула, вона відразу кинулася туди разом зі мною. Я хотіла втекти, і вона відразу підлетіла до мене і понесла нас геть. Вона – ми!

– Тобто, – серйозно уточнила Катерина, – мітла підкоряється нашим бажанням?

– Ні, вона і є наші бажання. Тільки справжні, а не абстрактно-теоретичні. Ти віриш мені? – занепокоїлася Дарина.

– Звичайно, вірю, – усміхнулася Катя. (Після того, як за бажанням її пальців кам’яний будинок розвалився, немов картковий будиночок, не вірити їй було б, щонайменше, смішно!)

– Хочеш спробувати? – завелася Чуб. – Присягаюся, це крутіше, ніж усе на світі! Крутіше, ніж з парапланом. Одне погано – палиця страшенно між ніг натирає. І як вони на цьому літали, не розумію! Треба буде у Муськи сідло забрати, вона, мабуть, однаково сама літати здрейфить.

– Які проблеми? – променисто всміхнулася Катерина і, підчепивши чорну слухавку, закрутила заїдаючий диск. – Гена? Я! Як тільки довезеш дівчину додому, жени в спортивний магазин і купи мені велосипед. Ні, два велосипеди!

Дарина збентежено кліпнула очима.

– Другий – мені? – спитала вона. – Та ти просто супер! Просто землепотрясна баба! Ой… – заметушилася по кімнаті Землепотрясна. – Пробач. – Ставши рачки, вона витягла з-під канапи Катину сумочку й хутенько струсила з неї гіпотетичний пил. – Я вчора спеціально її прихопила, боялася, що загубиться. Тільки ми звідси трохи грошей узяли, щоб із таксистом розрахуватися.

– Нормально, – заспокоїла її Дображанська. – У тебе, взагалі, з грошима як?

– Ніяк, – неприязно стенула плечима Дарина. – Глибока фінансова депресія.

– Тримай. – Перекладаючи необхідні речі з учорашньої сумки в сьогоднішню, Катя вигребла з учорашнього гаманця ввесь золотий запас і простягнула його їй. – Це вам із Марійкою на поточні витрати. Ми ж тепер усі в одному човні, еге ж?

– Еге… – Дарина вилупилася на неї, як на картину «Явлення Христа народові».

Метаморфоза, що сталася з монструозною Катею після удару головою об бетон, здавалася їй іще неймовірнішим дивом, аніж опівнічні польоти на мітлі!

– І купи собі нормальний одяг. Тут бутик «Сафо» поруч. Ти ж у цьому на вулицю не вийдеш…

Дарина розгублено оглянула власне неподобство: мінімалістську спідницю, безнадійно розірвану під час запаморочливого кульбіту у вікно музею, в комплекті з майкою-топом, тріснутою під пахвою по шву, яка, правду кажучи, вже сильно пахла потом. Чарівні властивості «дезодоранту» з екстрактом тирлич-трави явно не включали функцію антиперспіранту.

– Але, – завагалася Дарина, – Муся може зателефонувати будь-якої хвилини.

– А я тобі свій мобільний дам. – Катя спокусливо затрясла в руці свій новознайдений телефон із титановим корпусом і кнопочками зі щирого золота.

– Так вона ж його не знає! Тільки цей, – засмучено ткнула Чуб у місцевий апарат. – А ми навіть домашнього в неї не запитали. От дурки!

– Нічого, якщо Марійка з’явиться, я тобі відразу передзвоню, – солодко запевнила її Катерина.

– Ні, – рішуче відмовилася від магазинної спокуси Чуб. – Не буду я зараз по бутиках шопінгувати. У Марійки батька пов’язали. А вона – моя єдина подруга. Раптом їй допомога знадобиться. Та я однаково збиралася в клуб за своїм манаттям їхати. До речі, про клуб…

Дарина квапливо повернулася до книги.

– Чор… – Катя спішно вдарила себе по губах, пристукуючи останню літеру.

«Вирубати її к бісу? – недобре подумала вона. – Але ж, оклигавши, ця соска зрозуміє: я тепер поза командою».

«Не подавайте виду, будьте люб’язні з ними…» – напутливо нагадав їй голос Чорта.

Але виходило: або «не подавайте виду», або «не мусять користуватися нею!» Дображанська повільно стискувала кулак, подумки розраховуючи траєкторію свого нелюб’язного удару.

– Розумієш, – довірливо заворкувала Дарина, – мені одного кекса приворожити потрібно. Я знічев’я побилася об заклад, що спокушу його до шостого вечора. А він узагалі голубий!

«Що-що? – вражено звела брови Катя. – На «мерседесі» поле оремо!!!»

Використовувати книгу Влади, за право лише поглянути на яку обгорілий іноземець Адріан готовий був заплатити п’ятдесят штук без торгу, заради такої приголомшливої нісенітниці!

«От ідіотка! Дитячий садок, друга чверть!»

Катині пальці враз обм’якли, а настрій знову став безхмарно-солодким і передвідпускним. Навіть якщо ця дурка-Дарина приворожить оптом усе блакитне кодло Києва, як її ідіотська перемога може зашкодити їй – істинній – К. Д.?!

– І коли ти туди збираєшся?

– Та як тільки, так одразу! – озвалася захоплена дурка. – Тільки знайду що-небудь відповідне. Так страшенно жаль мопед віддавати… Ну, і Мусиного дзвінка дочекаюся, звичайно.

– Гадаю, якщо вона не з’явиться за годину, тобі самій треба їхати до неї, – повчально сказала Катя.

– Точно, – затрясла головою Чуб. – У неї ж мій мотик у під’їзді припаркований. Виходить, так і так потрібно!

Нітрохи не зніяковівши попередніми невдачами, Ізида Пуфик безкомплексно стрибнула Дарині на коліна, продовжуючи голосно і радісно муркотіти.

– Ну і нахабна худобина! – спересердя заволала Чуб. – Її скидають, як мішок, а в неї навіть настрій ні на секунду не зіпсувався!

– Когось вона мені дуже сильно нагадує, – поблажливо посміхнулася Катерина.

Пуф поставила передні лапи Дарині на груди і вдоволено полізла цілуватися, тицяючись ангельськи рожевим носом у Даринині розлючені губи.

– Гаразд, – здалася Чуб, цмокаючи кішку в рожевий ніс.

– Merci, – несподівано профранцузила руда з яскраво вираженою українською говіркою. – Тл-ридцяте заклинання спл-робуй, – вона гаркавила з французьким прононсом.

– Тридцяте? – Перемахнувши декілька сторінок, Дарина вимогливо простудіювала очима рядки. – А де взяти голубині яйця?

– У холод-д-дильнику. – Кішка завалилася на спину, підставляючи ніжний круглий живіт для подячного погладжування.

– Ні, ти не Пуфик – ти пузик на чотирьох ніжках! – розвеселилася Землепотрясна, почухуючи її неперевершене черевце. – До речі, тридцять перше теж нічого. його навіть пити не потрібно. Тільки приготувати і розвернути. Шкода, доведеться нігті різати…

– Тл-ридцяте віл-рніше, – блаженно мовила Беладонна, відкидаючись назад і витягаючи передні лапи так, немов вона збиралася зробити «місточок». – Дл-руга стихія ненадійна…

Про що вона, Дарина однаково не зрозуміла і спантеличено почухала ніс.

Їй завжди хотілось усе, і тому вибирати було дуже важко. І зазвичай із двох уподобаних у магазині суконь вона в результаті вибирала… обидві.

– О’кей, – як і ведеться, всілася вона на два стільці. – Зготую і те й інше, щоб напевно. – І, підхопивши правою рукою вібруючого Пуфика під пузо, а лівою – книжку під пахву, гордо пройшла на кухню.

Розділ дванадцятий,
у якому Мишко і Марійка йдуть із дому

Перед світанком… і у гаї, і по ярах валялися сотні сплячих і п’яних як ніч, переважно напівроздягнених або догола роздягнених злодюжками. Особливо багато валялося зовсім голих. І літніх, і молодих жінок, і дівок.

А. Макаров. «Мала енциклопедія київської старовини»

Марійці здалося, що в неї віднімаються руки – вони заніміли, й ватні пальці відмовлялися підкорятись її наказам.

Її руки намагалися знепритомніти від страху! І, стоячи на запорошеному килимку біля дверей своєї квартири, Марійка несподівано зрозуміла: все, що сталося з нею, не має ніякого значення. Тому що тільки-но вона почула у слухавці голос своєї матері, вона перестала бути захисницею Міста, значною, винятковою та мудрою, тією, яку експресивна Дарина щиро величала «генієм», і навіть сама королева Катя шанобливо заглядала їй у рота… Тут, у маленькому світі своєї сім’ї, королівство якого обмежувалося п’ятдесятьма метрами трикімнатної хрущовської квартири, Марійка Ковальова була лише підлітком, який відбився від рук, не ночував удома дві доби підряд, – і для «тут» її вчинку не було ніякого виправдання.

Вона неприязно затрясла занімілою кистю, і рука з ключем, яку зусиллям волі хазяйка змусила піднестися до замка, виявилася найважчою річчю, яку їй будь-коли довелося піднімати.

Ні в «Центрь Старокіевскаго колдовства», що шпурнув до її ніг першу в її житті смерть; ні на Старокиївській горі, що зустріла її стовпом вогню та страшним пророцтвом «Ви – помрете!»; ні під вікнами російського музею, який завивав сиреною, що загрожувала їй реальною статтею за «співучасть у крадіжці зі зломом», – Марійці не було так страшно!

«Невже батько справді заарештований… Ні!»

У животі скам’яніло, наче вона напилася води з цементом. Марійка відчайдушно вдихнула повітря, намагаючись зігріти страх, що крижанів усередині, і рішуче зробила крок у коридор, боячись навіть уявити, що зараз скаже їй мати.

– Це ти? – донісся стривожений голос з кухні.

І Марійка нестримно кинулася туди, вже відчуваючи, як вона занурюється обличчям у найдорожчу у світі стару ковбойку, обіймає батька обома руками, і всі страхи зникають, як поганий сон.

– Тату! Ти вдома?! А мама… – Вона осіклась і застигла на порозі.

Права татова рука була в гіпсі, ліва щока роздулася нафаршированими тампонами пластирами. А поряд, на столі, стояла наполовину повна склянка і наполовину порожня пляшка горілки.

– А-а-а, Мурзик… – із полегшенням мовив тато, п’яно розтягуючи виснажені слова. – Ти ж знаєш нашу маму. Завжди на порожньому місці ґвалт здіймає. Я їй лише з прокуратури подзвонив, щоб не турбувалась. А вона…

– А що ти робив у прокуратурі?! Що з тобою, тату?! – нестримано жахнулася татова донька.

Вона добре знала свого батька – він ніколи не пив знічев’я: для цього татові завжди потрібне було хоч якесь свято. Але на свято все це вкрай мало було схожим.

– Ти зламав руку?

– Руку, – гірко повторив він, – краще б я зламав обидві руки й шию! Краще б я там загинув! – Батько жадібно й різко вилив уміст склянки в закинене горло, неначе намагався заткнути рот самому собі, й приречено опустив обличчя в лівий рукав.

– Тату, ти що?.. – Марійка побоялася сказати «плачеш».

Адже татусів, які плачуть, не буває, – такого просто не може бути!

– Дядька Миколу вбили, – проплакав батько в рукав. – Нашого дядька Миколу.

– Дядька Миколу? – не змогла повірити Марійка. – Хто?

– Я. Це все я.

– Ні!

– Так. Він пішов зі мною. Як відчував, не хотів. І мене відмовляв… А я, дурень, не послухав! Як же я житиму тепер, га, Мурзику? Мене відкопали, а його… Миколку… вранці знайшли. На воротях Лаври… Вже мертвого…

Марійка відчула, як її руки й ноги заклякли, здерев’яніли. Кров загусла від жаху, перетворившись на тремтяче желе.

«А я ніби дружина того професора, яка наполягла, щоб чоловік її в київську Лавру відніс».

– А церква вся в крові. Знову в крові. І це Миколина кров!

– Кирилівська?!

«Печери під Кирилівською церквою? Все правильно! Прахов керував її реконструкцією. Але це ж…»

«Це ж там, де сатаністи дівчину вбили!»

– А мама де? – зацьковано огляділася Марійка.

Батько пригальмовано опустив рукав, і вона побачила, як його стиснуте стражданням обличчя безуспішно намагається засміятись:

– Я її в аптеку послав. Кукакам купувати!

– Ясно… – Марійка мимоволі кинула погляд на прозору пляшку.

– Сил не було, – тоскно поскаржився він. – Не міг більше… От і послав її… за кукакамом. Нехай шукає!

– Він що, такий рідкісний? – старанно спитала Марійка, підсвідомо чіпляючись за цю нейтральну тему.

– Гірше ніж рідкісний – його взагалі немає! – гірко вискалився Володимир Сергійович. – Я його сам придумав. А ти ж нашу матір знаєш. Вона доки з усіма аптеками не перегризеться, нікому не повірить.

– Так тебе не звинувачують у вбивстві?

– Та ніхто мене не звинувачує! – розгнівано закричав батько.

І Марійка зрозуміла: якби його звинувачували, йому було б легше.

– Мене з-під землі викопали. Я у них – жертва! – заволав він. – А на Фрунзе знову потоп. І слідчий знає, хто це… І ти знаєш! Одногрупник твій! Як його там… Виродок красивий! Але в них, бачте, «недосить причин для арешту», – з ненавистю повторив він чиюсь чужу юридичну фразу. – Тільки мені що, від цього легше?! Я ж бо знаю, що це я його… Я Миколку… Однаково що цими руками…

Марійку почало безжально морозити, як людину на останній стадії нервового перенапруження.

Їй було неприємно до нудоти від того, що батько звинувачує її Мира в такому нелюдяному, неможливому, нелюдському злочині. І водночас неймовірно шкода тата – безкінечно і безпорадно. І нараз, зовсім недоречно, згадалось, як він, терпляче підбадьорюючи її, намагався навчити дочку їздити на велосипеді і як засмутився, усвідомивши, що той викликав у Марійки невідворотний панічний страх, і вона блідла, ледве зачувши: «Спробуймо ще раз, чуєш, доцю?» І подумала: коли б не це все, тато напевно б зрадів, дізнавшись, що його старання не минули марно. Вона їздила на велосипеді, вона летіла на двохсотметровій висоті, вона…

– Ні, це не одне і те саме! – непохитно сказала Марійка, здивувавшись, із якою твердістю прозвучали її слова.

Вона побачила це по обличчю батька, відчула, як він намагається спертися на твердість її голосу.

– Це те саме, коли б ти запросив дядька Миколу до нас у гості, а по дорозі його збила машина. Хіба б ти тоді звинувачував себе в його смерті?

– Але…

– Ні, – впевнено відповіла за нього вона. – Але ти зробив би все, щоб покидьок, який убив його, отримав по заслугах!

– Що я тепер можу… – слізно простогнав Володимир, підводячи загіпсовану руку.

– Але в тебе є я, – сказала Володимирівна, відчуваючи, що з головним вона впоралася: зрушила його з мертвої точки. – Я сьогодні ж розпитаю наших в інституті. Я вирахую його, обіцяю тобі! Я знаю, хто може знати… – Марійка й сама здивувалась, як легко брехалося і як легко вона взяла на свої плечі цей тягар.

Ковальова-дочка рішуче підійшла до сушки й, узявши звідти чисту склянку, плеснула собі на дно блідої горілки.

– Пом’янімо дядька Миколу, тату, – мовила вона. – А потім ти розповіси мені все з самого початку.

– Не цокаючись, – з п’яною серйозністю сказав батько, наливаючи собі нову порцію.

– За покійних теж цокаються, – сказала Марійка, – але не склом, а руками. Теплом рук.

Вона акуратно торкнулася пальців тата, що обіймали склянку.

Випила. Вимогливо кивнула.

І він заговорив із нею, плутано, гаркаво, гаряче, – як із другом, а не як із Мурзиком. А вона уважно слухала, подумки конспектуючи кожне жахливе слово:

«Чорноокий… Рита… Ритуал… Кров… Червона… Куртка… Дядько Микола… Спочатку вона, потім він… Вибух… І повінь три дні. Чому – три, а жертв – дві? Чи три?!»

– Я їм сказав – (батько мав на увазі слідчих), – це вони, ті самі – (він мав на увазі сатаністів). – Але вони – (знову слідчі), – і самі так думають. Вони сказали, його – (дядька Миколу), – було вбито ще до того, як його до Лаври привезли. І втратив багато крові, як і вона – (Рита). – Уся церква була залита кров’ю…

І тут Марійка ганебно здригнулася, тому що на «багато крові» почула знайоме «Будь ти проклятий!» – знаючи: мати, яка стоїть за дверима, має на увазі ключ, що загубився в надрах її великої господарської сумки.

– Сволота! Чуєш, Володю, сволота яка! – рознеслося по квартирі. – Такого мені наговорити! Я їм: у мене чоловік – каліка! А вони: вперше чуємо. А я їм: либонь, тільки своїм продаєте, лише по блату, а що інші люди помирають – вам начхати! Негайно дайте мені книгу скарг! А вони: ми міліцію викличемо. А я їм… О, хто додому заявився? Ти бачиш, бачиш, що ти з батьком зробила?!

Мама завмерла в отворі кухонних дверей, дивлячись на Марійку так, немов та була Павликом Морозовим та Іудою Іскаріотом в одній особі.

– Бачиш, до чого батька довела? – закричала вона з несамовитим підвиванням. – Це ж він тебе, тебе там шукав, поки ти чортзна-де вночі вешталась! І не соромно? Не соромно йому тепер у вічі дивитися? Шльондра!

Марійка пригнічено втупилася в тата: про те, що його фатальна експедиція в Кирилівські печери мала стосунок до неї, не було сказано ні слова.

– Не слухай її, – похмуро сказав Володимир Сергійович. – Я і не знав, що тебе вночі не було. Пішов іще вдень.

– Звичайно! – негайно вчепилася в нього мати. – Що тобі, що твоя дочка вдома не ночує! Що з неї вже бісів виводити пора! А її батько, як хлопчак малолітній, із другом по катакомбах лазить! І по заслузі тобі! Сам винен, що друг твій тепер у землі лежить. Чого ти туди поперся, чого?!

Батько повільно побілів.

Нападаючи, мати завжди била у найвразливіше місце, так само безпомилково, як і безжально.

– Ага! – помітила вона пляшку-компромат, тимчасово прикриту від неї Марійчиною спиною. – Вже набрався! О сьомій ранку. Обоє? – зірко зачепила мати другу склянку. – Так ти вже і п’єш? Зовсім уже повія кінчена! Де ти була? Де була, я в тебе запитую?!

– У Дарини…

– Знову з цією злодійкою синюшною! З цією, з якою, і сказати ж бо соромно… Хоч би ще з тією, пристойною, а то… Господи, кого я виростила?! Кого? Лесбіянка! За що, за що мені таке покарання?!

– Хто лесбіянка? – так і не змогла зрозуміти Марійка.

– Марш у свою кімнату! – гучно гаркнула мама. – І щоб до наступного іспиту звідтіля ні ногою! Сама тебе на ключ замкну! На горщик ходитимеш! А я сходжу в цей «Центръ», розшукаю там цю Килину, і вона мені всі гроші до копійки назад поверне. І все, що тобі поробила, безкоштовно виправить. А ти, алкоголіку, йди та проспись… Мало тобі, що друга свого угробив, – нехай Колі земля буде пухом, – так ще і дочку свою споюєш!

– Замовкни, дурко! – страшно заревів батько і стиснув щелепи.

– У кімнату, негайно! – завила мати на Марійку.

– Я не можу, – ледве чутно заперечила та. – Я мушу… – Вона з надією поглянула на тата, але побачила, що він знову дивиться на неї, як на Мурзика, якому не слід бути присутнім при потворній дорослій сварці.

– Або ти зараз же йдеш у свою кімнату, або щоб ноги твоєї більше не було в домі! й матері в тебе більше немає! Якщо вийдеш звідти, я тобі не мати! – оглушив Марійку материнський крик. – Іди, кому сказала! Ну!

Марійка похнюплено пішла геть під конвоєм матері. Та розлючено видерла ключ, уставлений із внутрішнього боку, й зачинила двері, вичерпно клацнувши замком. Тому його і врізали у дверях Марійчиної спальні, що «не вийдеш зі своєї кімнати» було улюбленим маминим покаранням.

Ковальова спустошено поставила на підлогу свій рюкзак. За вікном погойдувалося ще голе й незахищене кругляччя каштанів.

Кімната здавалася чужою. Відчужено знайомою й аскетичною. Лампочка під стандартним плафоном на білому дроті. Товста тристулкова жовта шафа. Письмовий стіл, накритий склом, під яким були розкладені Марійчині дитячі фотографії та картинки, вирізані нею з різних журналів, – нестерпно убогі порівняно з казковою вежею на Яр Валу, мармуровим каміном, старовинними книжковими полицями, тонконогим бюро з чорного дерева, різьбленим буфетом, наповненим сріблом.

Але зараз все-все-все це раптом здалося їй безглуздим і надуманим.

А може, і не було ніякої вежі, не було кішок, які розмовляють, і темношкірої книги Києвиць? Адже якби все це було, хіба могла б мати замкнути її в кімнаті, як…

«Як раніше!»

Марійка сіла на край ліжка й опустила обличчя в безсилі долоні.

Мама завжди дорікала їй за те, що вона недолуга. Але якою ж вона могла бути біля такої матері? Адже коли була б іншою, то не змогла б жити поряд із нею. І хоч би якою вона, зрештою, стала б, опинившись біля неї, знову була б такою…

«Як раніше».

І сидітиме тут…

«Як раніше».

Тільки тому, що нездатна сказати матері «ні».

Де ж вона, та сила, про яку говорила їм книга?

Ковальова підійшла до вікна. Її вулиця була однобічною – на іншому боці дороги плескався в сонячних променях чахлий Кадетсько-Шулявський гай, у якому колись давно кияни святкували свою Вальпургієву ніч, – 1 травня – всесвітній шабаш відьом.

Колись, іще до революції, коли на місці нинішніх молодих і незміцнілих дерев, і Марійчиного будинку, і хрущовок, що є сусідами з ним, і вулиць, і кварталів, – усього Солом’янського району, стояв гай – справжній, вирубаний, викорчуваний і зниклий назавжди. І перед світанком поліція підбирала п’яних і голих простолюдинок, які тут лежали під деревами та кущами, і звозила їх у переповнені у зв’язку з відьмацьким святом дільниці.

«Я виросла біля Лисої Гори. Ти – працюєш. А ти?»

«А я…»

1 травня – перший шабаш року!

«Коли на перше свято року ти вершитимеш свій суд над вічністю, недоступною очам сліпих…»

Вона рвійно відскочила від вікна. Підбігла до столу і, злегка піднявши товсте скло, витягнула звідти портрет Булгакова. Потім переконано відчинила платяну шафу, дістала свою улюблену сорочку – татову – смугасту.

Вона йде надовго. Третій поверх. І поруч пожежна драбина. Між іншим, не дуже й страшно…

* * *

– Ну що, закипіло? – Дарина вбігла в кухню, притримуючи біля грудей краї махрового рушника. – Боже, як добре після душу! – проголосила вона. – Навіть із господарським милом! Цікаво, Килина що, іншого собі не купувала?

На допотопній плиті радісно вирували дві крихітні срібні каструльки з майбутньою присухою. Поряд сиділа руда Пуфик, не зводячи круглих очей із бульбашок, які викликали в неї неабияку цікавість.

– Мийся частіше. Тобі личить, – добродушно всміхнулася Катя. – Ти вчасно. – Вона скрупульозно звірила текст книги з циферблатом свого годинника. – Через тридцять секунд треба додати нігті з правої руки.

– З моєї? – похмуро уточнила Чуб.

– Твоєї, якщо ти, звичайно, не хочеш, аби він до мене присох…

– Я так зрозуміла, що нігті нам дали зовсім не для краси, а для роботи. Тут половина присухи на кігтях. – Чуб гірко попрощалася поглядом зі своїм прекрасним манікюром і почала старанно обрізати нігті над варивом. – А до тебе б він і так присох… Усі голубі від жінок-вамп пруться. А ти у нас така, що вампішої не буває. А коли не злишся і без окулярів, то взагалі… Уявляю, як тебе мужики дістали!

– Не уявляєш, – чесно сказала Катя. – Дивись! – навіщось оголила вона перед Дариною душу, разом із правою рукою, де, прикритий рукавом піджака, таївся шрам, нерівний, який іще не встиг зовсім зарубцюватися. – Ножем, – пояснила вона. – З ревнощів. І не через те, що зраджувала. Просто все, що занадто, – завжди погано! І занадто велика любов, як горілка, – чоловіки від неї спиваються і дуріють. І коли жінка занадто гарна – теж. Ніхто їй не вірить. І будь ти хоч Пенелопою, нічого від цього не зміниться.

– Тому ти себе спотворювала? – співчутливо запитала Дарина.

– І тому також, – спокійно погодилася Дображанська, – але більше через бізнес. Гірше нічого немає, коли у кожного другого, з ким ти перетинаєшся, дах їде. Тобто, звичайно, якщо з кожним спати, вони тобі все зроблять і все підпишуть. Але тоді плакала твоя репутація. Спати для кар’єри можна тільки з кимось одним – це нормально. А інакше не встигнеш озирнутися – по руках підеш. Тільки «ні» говорити – теж не вихід. Тут же починається нескінченна тяганина, кожне питання двісті років вирішується. І навіть не тому, що тебе тупо ставлять перед фактом: або в ліжко, або «кіна не буде». А вже через те, що їм зайвий раз тебе побачити хочеться та пококошитися перед тобою, які вони значні та круті…

– І що, окуляри допомагали? – недовірливо уточнила Чуб.

– Окуляри, стрижка майже під нуль, костюми під горло. Ніщо так не відлякує чоловіків, як стерво з лесбійськими звичками. А що у них усередині однаково булькає – не мої проблеми, мені головне, щоб лізти боялись. Але тепер мені ніхто не указ! Тепер я всіх послати можу!

– Значить, ти віриш у нашу владу? – заінтриговано поглянула на неї Дарина. – Просто я, чесно кажучи, не зовсім поки що розумію, в чому вона… Ну, в чому ця сила, яку нам нібито передали? Ну, літати – так! Квартира – круто! Волосся й нігті у нас відросли – можна на манікюрниці економити. А кішки, що розмовляють, – узагалі геніально. Але самі ж ми анітрохи не змінилися, залишилися такими, якими й були.

«Не ми, а ви», – подумки заперечила їй Катерина, вдивляючись у глибину власного «Я», де знову й знову розвалювався триповерховий будинок, одягнений у сріблясту плитку.

Вона знову витягнула руку і тріумфально клацнула пальцями.

У грудях вирувало свято!

– Ну, волосся й нігті – вже дещо, – втішила вона переможену суперницю. – Це означає, що у нас відбулося повне оновлення організму. І кальцію, й усього – вище за норму. Ми зараз такі, якими нас природа створила, до того як цивілізація згидила… Ти краще не відволікайся! – повчально постукала Катя нігтем по сторінці. – Тут усе по секундах вивірено.

У кватирці з’явився презирливий кіт Бегемот, перестрибнув із вікна на буфет і тривожно принюхався. Одночасно з ним до кухні увійшла Білосніжка Беладонна, підвела акуратну мордочку, пирхнула, чхнула і, витягнувши «милицею» задню лапу, почала зосереджено «намивати гостей».

– Ага! Тепер вас залишилося тільки віджати, – повідомила двом своїм каструлькам Дарина. – Рідину з тебе додати в напій. Вичавки з тебе присипати, перемішати, додати чорного перцю та зав’язати у вузлик разом із ім’ям присушеного. Чи присушуваного? Тю, – безтурботно засміялася вона, – а як Сані звуть? Олександр чи Олексій?

– Може, і Єлисей. – Катерина згребла книгу зі столу і перемістилася з нею на підвіконня.

– Найсмішніше, що, можливо, взагалі Вася, – весело реготнула Чуб. – Хіба мало хто собі який псевдонім бере… Гаразд, напишу Саша. Якщо одна присуха не спрацює, я його другою доб’ю!

Дарина кострубато надряпала гадане ім’я на клаптику паперу та старанно віджала буру масу.

– Та-ак… – Катя закусила губу. – Виявилося, відшукати легкотравне переможне зілля було нітрохи не легше любовного. Бичаче серце, – пробурмотіла вона собі під ніс. – Це ще сяк-так…

– Знайшла щось цікаве? – кинула Чуб через плече. Вона обережно влила три столові ложки присухи в принесену Катею пляшку коли і самовдоволено помилувалася результатом.

– Просто.

Кращий спосіб збрехати – сказати частину правди. Цю істину Катя засвоїла ще з дитинства!

– …у мене сьогодні боксерський поєдинок. Думаю, чи не приготувати переможне зілля. Чом би, власне, й ні?

– Боксерський! – прийшла в захват Дарина. – Де?

– У приватному клубі. Таке життя напружене, треба ж якось стрес знімати.

– От кру-у-уто! І правильно! – активно закивала Чуб, остаточно визнавши в Каті «свого брата». – Це Мася у нас, книжкова душа, відразу дибки стає: не можна та не можна! А я вважаю: пішла така лихоманка, дій – за повною програмою!

Кіт раптом плигнув із шафи на підвіконня, стривожено ткнувся мордою в Катин ніс і, замурчавши, немов карликовий трактор, почав віддано тертися шиєю об її руку.

– Ти поглянь, – здивувалася Чуб. – А вчора лише кричав на нас, як проклятий.

– Нагулявся за добу. Тепер жерти хоче, – саркастично гмикнула Катерина. – Я їм корму купила. Ти хоч кастрований, чуєш, звіре?

Кіт ображеного подивився на неї.

– Якщо ні, скоро тут буде ціла котоферма.

– З колегами по роботі – ніколи! – з гідністю мовив Бегемот. – Що, мені в кватирку прогулятися важко, хазяйко?

– Бабій! – по-жіночому зневажливо пирхнула Беладонна і, витягнувши задню праву лапу під самий ніс, елегантно її лизнула.

Кіт, відштовхнувшись задніми лапами, стрибком перенісся на холодильник і з силою штовхнув носом двері.

– У морозилці, – промурчав він, дивлячись на Катерину. – Килина завжди брала два серця.

– Якщо в рецепті написано одне, значить, потрібно класти одне, – засперечалася з ним Дарина Чуб.

– Хто ти така! Та ти мені в кошенятка годишся! – враз розгнівався кіт. – Ви ж дасте мені лизнути, пр-р-равда, хазяйко? – Стрибнувши під ноги Каті, котяра демонстративно потерся об її коліно.

– Ех, ти, – поблажливо сказала Катя, – хто корм купив, той тобі й хазяйка.

– Пам’ятайте, – несподівано сказала Беладонна, – діє лише тринадцять годин.

– Чого це раптом? – поспішно заглянула в книгу Дарина. – Тут такого ніде не написано!

– Ви не справжні, – навчено промуркотіла Беладонна, – ви безпородні відьми, з вулиці. А вперше завжди – не більше тринадцяти.

– Це дискримінація! – гучно обурилася Дарина. – Що ж це виходить, га? Як сидіти щоночі на горі – так справжні, а як для справи або розважитися – так не вдалися на вроду. Несправедливо!

Беладонна зневажливо почухалася.

– Вау! Катю! Телефон! – вискнула Чуб і, спіткнувшись об табурет, помчала до кімнати.

Дображанська вийняла з холодильника акуратно загорнуті в поліетилен серця й кинула їх розморожуватися в раковину.

– Що-що? Чогось погано чутно? Що? Де? З автомата? – долинув до неї сум’ятливий крик Дарини. – Ти що, зовсім теє? Не сунься туди без мене, чуєш! А що, я за п’ять хвилин буду! За п’ять! Вихідний – вулиці порожні. І поні мій у тебе в під’їзді прикований. Усе! Чекай! Чао!

* * *

– Так завжди, – з розумінням поставилася Дарина. – Спочатку батьки народжують дітей, а потім заважають їм жити! Зачинити в кімнаті, ніби тобі чотири роки! Ну нічо, ось коли ти тиждень додому не прийдеш, вони швидко зрозуміють, хто кому попільничка. Жити нам є де, і ти сто років як повнолітня – змусити ніхто не може. Треба лиш дати їм зрозуміти, що примусівка закінчилася!