Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 31 страниц)

– Ми дігери! Дігери, а не сатаністи, – гарячково зачастив він, чіпляючись за її погляд, як за рятівне коло, і все ще не вірячи, що вона насправді вірить йому. – Фанати історії, архітектури, геології. Я ж не випадково на історичний… Я просто не люблю за підручниками. Я дослідник. Боже, з ким я злигався. Мерзота. Мерзота! – Мир гидливо відвернув обличчя в темряву.

Олег зніяковіло шморгнув носом.

– А що ви… Що ти тут робиш? – дзвінко спитала Марійка (що робили тут оті двоє, їй було відомо краще за інших).

– Напевно, те саме, що й ти, – пробурчав Красавицький. – Я хотів дізнатися правду.

– І?! – напружено вимовила вона.

– Хоч хто б вони були, сатаністи насправді існують, – безрадісно повідомив він. – Це не вигадка журналістів. Там, – показав він на ворота за своєю спиною, – я знайшов їхній вівтар. його ніхто не виявив. Хоча їм і так є про що кричати. Ти ж телевізор дивишся?

– Ні, – хитнула головою Марійка. – А що там?

– Що-що… – буркотливо скривився він. – Третій день повінь на Фрунзе. Два вбивства в церквах за два дні. На Оболоні сьогодні будинок розвалився без усякої причини…

– І ще картина, – подав вибачливий голос Олег.

– Це тут ні при чому, – відмахнувся від нього Мир і ввічливо пояснив одногрупниці: – Вночі хтось намагався вкрасти «Богатирів» із виставки Васнецова. І через це мало не міжнародний скандал, бо ця картина – національна гордість Росії.

– І собор згорів, – знову устряв Олег.

– Собор Видубицького монастиря? – сполохалася Марійка.

– Я назви не запам’ятав.

– Однаково! Чим не Апокаліпсис? – закінчив Мир. – Преса ж усе в одну купу валить!

Марійка притиснула пальці до скроні, що пульсувала від великої кількості інформації та екстремальних емоцій. Купа і насправді виходила великогабаритною, особливо якщо додати до неї вбивство Килини та пригоди їх багатостраждальної трійці.

– Так чи інакше, – хитнула вона головою, витрушуючи звідти будинок, який випадково примазався (будинки в Києві розвалювались надто часто!), – все почалося саме тут, позавчора, коли лопнули труби, і з’ясувалося, що вхід до Кирилівських знову відкритий. А ти кажеш, там вівтар… Де?

– Далеко, в самому кінці печер, – просвітив її Мир. – Ці ось навіть не дійшли, у штани наклали. Але там і справді небезпечно, частина стін обвалилася.

– Отже… Тут лопаються труби. Тут стоїть вівтар. Тут тато чув вибух. – Мир, який уважно слухав її, киваючи після кожної крапки, питально звів брови. – Так, вибух, – підтвердила вона. – І «Богатирі», яких намагалися… м-м… украсти з музею, згідно з билинами, перемогли змія теж тут.

«А потім Прахов знайшов тут щось… Якийсь предмет часів палеоліту? Але навіщо тоді було віддавати його в Лавру?»

– У будь-якому разі, – резюмувала Ковальова, – в Кирилівських уся й справа!

– Чому в них? – вимогливо спитав Мир. – І чого вони, власне, домагаються? Має ж у них бути якась мета? Чи хоч би маніакальна ідея?

– Або вони справді шукають скарб гетьмана, – з сумнівом повторила Даринине припущення Марійка. – Або… Ні, точно! – Вона мимохіть подалася вперед, виблискуючи осяяними очима. – Я зрозуміла! Вони поклоняються змієві, якого ототожнюють із сатаною! Адже за легендою, лаз змія йде прямісінько в пекло! І за Біблією, змій – сатана!

– Що так, то так, – погодився з нею Мир. – Скарб зазвичай прагнуть шукати тихо. Навіть якби й вбили кого, не стали б цей цирк у церквах влаштовувати. Вони божевільні. Тільки божевільні поклонятимуться комусь так, аби про це говорило все місто. Але це не має значення… Якщо все, що ти кажеш, – правда, сьогодні вночі вони знову прийдуть сюди. І я спіймаю їх. Я їх просто…

– Ні! – нестямно скрикнула Марійка, зразу пригадавши, чим закінчилося таке саме героїчне поривання для її батька. – Не треба! Благаю! Тільки не це!

– Марійко! – долинуло звідкись. – Марійка?!

– Дарино, я тут! – голосно озвалася Ковальова.

Пролунав відчайдушний тупіт черевиків, крик:

– Біжу!!! – І з-за рогу, розмахуючи над головою пакетом із кока-колою, влетіла Землепотрясна Дарина Чуб.

– Руки геть від неї! Ану, розійдися, гади! – заволала вона і, пізнавши Мира, з ходу кинулася на нього, дубасячи супротивника пляшкою по плечах і голові.

Мир невдало відскочив, улипнувши потилицею в трубу.

– Ні-і! – завищала Марійка, відтягуючи свою запізнілу захисницю за топ. – Це не він!

Топ луснув по шву. Чуб хутко піймала його, прикриваючи груди. І, впустивши пакет, незграбно наступила черевиком на руку Смугастого, що давно не подавав ознак життя.

Смугастий завив. Олег, вирішивши реабілітуватися в очах Мира, кинувся до Дарини, що застопорилася.

– Стій, – просипів Мир. – Стій, кому сказав! – і осікся, позаяк Олег уже отримав чудовий і переконливий удар коліном у пах.

– Де ж ти раніше була! – щиро образилася Марійка. – Мене тут… – Вона спохмурніла, не договоривши. Образа всередині скрутилася в тугий вузол, що стягнув їй горло: Дарина кинула її заради дрібниці! Заради випадковості, що відвернула її увагу. Яка вона після цього подруга?

– Та заблудилася! Блукала, блукала… – жалібно виправдовувалася Землепотрясна.

– Я ж усе хрестами позначила!

– А звідки я знала, що це твої хрести? – резонно зауважила Дарина. – Ти взагалі як? – Вона подивилася на Мира з неприхованою підозрою.

Дарина не любила гарних чоловіків з принципу. Але зблизька пика Мира виявилася ще більш безпринципною, ніж на екрані!

– Не вірю я йому. І в алібі його не вірю! – безцеремонно проголосила вона.

– Правильно робиш, – буркнув Мир, кривлячись і притримуючи рукою забиту потилицю. – Алібі липове. Дівчатка підтвердили. – Він стомлено опустився на землю.

– Що я тобі казала? – мовила Чуб із пафосом прокламатора на барикадах. – Якісь хвойди!

– Ліда і Женя, – уточнив він. – Самі прибігли, коли зрозуміли, що подружку свою угробили.

– Як це? – обмерла Марійка.

Мир стомлено зітхнув.

– Ну, Рита сто разів на мене нависала: візьми та візьми мене з собою, я теж у дігери хочу. А я відмовлявся: з такою ж одна морока. Та й плювати їй на все, просто привід.

– Ногу підверне і на шию повіситься, – сухо погодилася Дарина Чуб, що колись активно практикувала такий спосіб зближення.

– А вони записку їй передали. Типу, від мене. Себто, по приколу. «Якщо хочеш дізнатися, що означає бути дігером, зустрічаємось о 19.00 біля Кирилівської церкви. М. К.».

«М. К., а не К. Д», – з полегшенням подумала Марійка.

– А чому біля Кирилівської? – прискіпливо поцікавилася Дарина, що теж пам’ятала повне ім’я Мира.

Мирослав знову зітхнув.

– Тому що тут трубу прорвало, й аварію в новинах показували. І відразу на дігерів натякали, не знаю вже чому, – ми в Кирилівські ніколи не спускались. А записку їхню в Рити знайшли, через неї на мене й наїхали. Слава Богу, почерк не мій. Женя підробила, як завжди.

– Чому ж вони в міліції все не розповіли? – обпалила його недовірливим поглядом Чуб.

– Та тому що суки! – злісно виплюнув Мир. – Бояться, що їх у співучасті звинуватять. Втім, правильно – менти б із них так просто не злізли.

– А що вони на тобі сидять, їх не турбує?

– Ще й як турбує, – признався він. – Коли мене затримали, вони з переляку до моїх батьків прибігли й заявили, що я всю ніч із ними був – із двома відразу. А я тепер мовчу, тому що джентльмен і їхню честь вигороджую. Ну а батьки відразу за адвоката – і в прокуратуру.

– Так, – прийняла рішення Дарина. – Давай мені їхні телефони, я сама їх запитаю!

– Та будь ласка, – розсердився Красавицький. – 494-22-27 – Лідин. Женин не пам’ятаю. У Ліди запитаєш. Тільки тобі вони нічого не скажуть!

– Записка була, мені тато розповідав, – кинулася йому на підмогу Марійка.

– Він міг сам її написати. Чи попросити когось.

«Тільки тоді він би її не залишав, – зрозуміла Дарина Чуб. – Звичайно, він міг залишити, щоб сказати: я не такий дурень, аби її залишати. Але такий подвійний блеф є підходящим лише в американських бойовиках. А з нашими слідчими… Адже якби не ця записка, вони б на нього навіть не вийшли!»

А потім:

«Думаєш, Рита й досі там стоїть…»

«На неї не схоже…»

«Тоді чого не прийшла…» – впізнані нею на Марійчиному інститутському фото безгруда чорнявка та білявка з обличчям чарівно-пустоголового херувима вже передчували того вечора в «О-йо-йой!», що підвели свою подругу під Кирилівський монастир.

Чуб неприязно засопіла, неохоче пристаючи до думки:

«Так, егоїст, так, кінчений мажор і кінчений красень, – але не вбивця!»

– Та не слухай ти її! – огризнулася Марійка, остаточно записуючи Дарину в «неподруги».

– Марій… – примирливо почала Дарина.

– Відчепися!

Напевно, Марійчине «відчепися» вийшло занадто різким і гучним – із діри в стелі посипався стрімкий душ із крихт.

– Обвал! Тікати треба! – запанікував Олег.

– Ну і котися геть! – зло послав його Мир. Сплюнув і закашлявся, поперхнувшись пилом.

І доки Чуб терла запилені повіки, Марійка, підхопивши пляшку, що викотилася з пакета, закохано простягла Миру колу. Красавицький відкрутив пробку. Перечекав потік піни, що пузирилась. І жадібно припав до шийки губами…

Чуб сторопіло витріщила протерті очі.

Красень швидко-швидко закліпав довгими віями і, повернувши Марійці бутель, почав безжально терти їх обома кулаками.

– Щось в око потрапило? – затурбувалася Ковальова.

Красавицький насилу розліпив повіки і здивовано втупився в неї.

– Марійко, – мовив Мирослав здивовано. – А ти ж он яка гарна…

– Здрастуй, коню, я – Будьонний! – бадьоро бовкнула Чуб і, за відсутності лимона, заткнула занадто вдоволений рот кулаком. – О’кей, – несподівано заквапилася вона, – я пішла. Мені ще до клубу треба. А колу, – зі значенням додала Дарина, – вам залишаю. Чуєш, Марійко?

Але Марійка її не зрозуміла. І навіть не почула. Вона стривожено дивилася на Мира, що сидів біля її ніг, не знаючи, вірити йому чи ні.

* * *

Спочатку Мир пояснив потеплілі до Марійки почуття природним страхом за свою кровну шкуру: її звинувачення в спробі зґвалтування і справді могло стати останнім аргументом в довгій, як караван, черзі непрямих доказів проти їхнього підземного конгломерату. І остаточно пославши геть побитого Олега разом із повислим у нього на плечі травмованим Кокою, він гидливо подумав, що кожний, хто хоче бути першим, підсвідомо вибирає друзів нижчих за себе, а між нижчими і низькими різниця частенько буває ілюзорною…

«Крім того, вона мені потрібна. Вона багато знає. І може допомогти. Вона завжди була розумницею, цього в неї не відбереш».

Більше того, наразившись на його штатний непотріб, одногрупниця не впала в тримісячну істерику, не погрожувала поскаржитися татові, проректорові та дядькам міліціонерам, не втекла, вчепившись у подружку, проклинаючи себе за те, що взагалі поткнулася сюди, а, залишившись із ним тет-а-тет, похмуро зажадала, щоб Мир одвів її в Кирилівські печери до сатанинського вівтаря.

І тут сталося щось дивне й зовсім нелогічне: категорично не бажаючи робити цього, він погодився – наперекір собі та власному здоровому глузду, що змусив його, вибравшись із підземного лабіринту, присягнутися: не лізти туди більше ніколи!

– Там є відтинки, де треба пробиратися майже на животі. Нас може завалити в будь-яку секунду. Обвал, схоже, був зовсім нещодавно…

– Учора, – похмуро пояснила Ковальова. – Але я однаково мушу його побачити. Я можу піти сама, ти тільки поясни.

– Оце вже ні! Якщо з тобою щось станеться…

«…я цього просто не переживу!» – закінчив хтось усередині нього.

«Що-що?» – перепитав він здивовано.

Він чув це безапеляційне перебільшення, озвучене сотнею жіночих голосів. І воно завжди здавалося йому таким же безглуздим, як постійні «я без тебе помру», «я не зможу жити без тебе», «ти – єдиний сенс мого життя», що парируються його багатодосвідченими: «не помреш», «іще як зможеш», «у такому разі твоє життя безглузде».

«І справді, – думав він, вдивляючись у горбисті стіни печерного лабіринту, що пропливали мимо, – ніхто ще не помер. Тільки та, у єдиній картатій спідниці, минулого року напилася дідового димедролу, що вже вийшов його термін, тупо заснула на екзамені з філософії. А потім, як і всі вони, перекинулася на іншого».

Але зараз, коли за його спиною йшла вперта Марійка, з наївною свічкою в руках, він раптом жахнувся, наскільки реальним може бути це відчуття: «Якщо з нею щось станеться, я помру!»

Від одного припущення «Якщо з нею щось станеться» його «Я» провалювалося в безодню.

Мир здивовано озирнувся назад, намагаючись зрозуміти: а на біса вона йому здалася?

– Як ти? – пошепки спитав він.

– Нормально.

– Далі важка ділянка, – суворо кивнув Марійчин Сталкер у бік неправильної форми нори. – Рухатимемося рачки, дуже повільно. Якщо посиплеться, не панікуй, не смикайся, не кричи. І не роби спроби мене рятувати. Зможеш рухатися, намагайся тихо-тихо повзти назад…

«А якщо ні? Якщо з нею щось станеться?

…я помру», – спокійно підтвердив його внутрішній голос.

«Ясна річ, – зневажливо гмикнув Мир. – Оскільки її смерть повісять саме на мене. А я краще помру, ніж сяду у в’язницю!»

Обігнувши стегном глинистий виступ, він шмигнув у темряву обваленої підземної галереї. Марійка нагнулася, просуваючи туди голову та руку зі свічкою. Вставши на чотири кінцівки, Мир обережно й на подив вправно почав дертися по насипу з грудок спресованої тисячолітньої землі.

«Може, саме ними й накрило вчора тата», – тривожно подумала Марійка й загасила вогонь.

Стало страшно.

Боячись дихати занадто голосно, вона послідовно повторювала рухи свого поводиря. Тепер світло виходило тільки від нього. Бездарний ліхтарик на її шиї волочився десь під животом. Вона відключила його й нервово запхала в нагрудну кишеню. Кучеряве волосся раптом разом полізло їй у вічі. Нестійкі земляні камені кришилися під пальцями.

Марійка пересувалася майже на дотик, бачачи лише, що насип із глинистих валунів ставав чимдалі вищим, і спина Мира вже впирається в стелю – ту саму, яка може обвалитися будь-якої хвилини.

Її супутник обернувся, промінь з його каски потрапив їй в око.

– Пробач, – ледве чутно мовив він. – Тут найнебезпечніший момент. Щілина. Лізь за мною. Але зажди. Я тобі підсвічу.

Вона побачила, як світна каска Мира зникає в сумнівному отворі під стелею, що грізно вискалилася свіжим пластом землі, – разом із Миром зникло і світло. І опинившись в непроглядній темряві, Марійка боязко завмерла, не ризикуючи навіть доторкнутися до кнопки свого ліхтаря. Їй здалося, що минула маленька вічність, перш ніж світло знову повернулося до неї, чітко окреслюючи щілину, – обличчя Мира з’явилося вже з іншого боку, і, коротко зітхнувши, вона поповзла на нього, як на маяк.

«Зараз мене засипле. Зараз!» – пискляво стогнала боязка грудка у глибині живота. Кожен рух доводилося відвойовувати у страху, він сковував її, немов стягуючий крем, яким Марійка не користувалася ніколи.

Її очі з надією вчепилися в обличчя Мира, що втілював у цій непроглядній пітьмі єдиний сенс її життя!

Відвертаючись, аби промінь не бив їй у вічі, одногрупник міцно схопив її за плечі й потягнув на себе. Марійка старанно перебирала тремтячими ногами.

«Хто б міг подумати, – промайнула раптом недоречна і на диво спокійна думка, – що він і я… разом. Адже про це я завжди і мріяла».

Притискуючи Марійку до себе, Мир витягнув її назовні. Вона обрушилася на нього всім тілом, інстинктивно вчепившись у шию своєї опори. Декілька секунд він стояв, упираючись у виступ стіни, а Ковальова лежала у нього на грудях, бездумно прислухаючись до стрімкого серцебиття їх обох.

«Хто б міг подумати, що я і вона… Бачила б нас зараз наша група! Не повірили б!»

Тільки до чого тут група? Просто так склались обставини, і він мусить захищати, оберігати, полегшувати кожен крок цієї ходячої шпаргалки, що вирушила з ним у чортову діру. Бо коли з нею щось станеться…

Мир лагідно погладив «шпаргалку» по голові і, не розтискаючи обіймів, швидко спустився разом із нею по крутому обривистому насипу.

– Усе! Гірше позаду.

«Якщо не брати до уваги зворотного шляху», – але цього він не захотів говорити. Нехай супутниця зітхне спокійно.

Попереду був новий коридор із похмурими, вихлястими боками, але тепер можна було знову йти на своїх двох.

І Марійка несподівано усвідомила, що загадкові земляні печери схожі на побудований із піску замок із уже висушеними сонцем, згладженими стінами, що обсипаються, – тільки збільшений у сотню разів. А її підземний поводир зовсім не схожий на інститутського красеня Красавицького, такого ліниво-випещеного і зарозуміло-недосяжного. Тут, у глибині піскового замку, він здавався майже рідним.

– Ходімо, ще хвилин десять, напевно, – посуворішав він.

Судячи з Марійчиної «Чайки», у Мира було завидне відчуття часу, оскільки рівно через дев’ять хвилин і тридцять сім секунд провідник сказав:

– Ну, ось і він, – втомленим, майже спустошеним голосом мовив Мир і по-джентльменськи пропустив її вперед, у чорний провал діри.

Марійка Ковальова, з відродженою свічкою в руці, зробила крок у вигинисту, як креслярське лекало, арку і, опинившись у напівкруглій залі, відразу ж побачила те, заради чого прийшла сюди, – високий грубий вівтар із розпиляних православних ікон, притулений до хвилеподібної бетонної стіни.

– Боже мій… – Вона підійшла ближче і з мимовільною, щемливою жалістю провела долонею по розчленованих фрагментах.

Мирослав зачаровано дивився на її руде волосся, підсвічене полум’ям свічки.

«Уся справа в зачісці, – спробував зрозуміти себе він. – Із нею вона насправді гарна. І навіть більше…»

У ній з’явилося щось щемливе і тривожне: як запах трави, як захоплююча й небезпечна подорож, як трагедія, що сталась у тебе на очах.

– Божа Матір. Ще одна Божа матір із Немовлям. Ще одна, – спробувала скласти список потерпілих Марійка. – Тут тільки Пречиста Діва, інших ікон немає… Дивно. – Вона неприязно поторкала одну з трьох проржавілих кнопок, увіткнених у диявольський іконостас. Її вістря притримувало крихітний обривок глянсового паперу. – Тут висіла якась картинка, але її зірвали.

– Ти спостережлива. Я й не помітив, – збрехав Мир.

– А це що? – Марійка піднесла свічку до свого вказівного пальця, що уткнувся між двома нижніми кнопками, осяявши коричневий напівстертий напис «mia donna». «Моя пані», – переклала вона. – Або «Моя мадонна»?

– І розумна, – похвалив він.

Літери посипалися під її рукою.

– Це кров! – перелякано охнула Марійка. – Хіба у сатаністів є мадонна?

– Наскільки я знаю, Ла Вей, що організував офіційну Церкву Сатани, проголосив сатанинською мадонною Мерилін Монро.

– Гадаєш, тут висіла вона? – Ковальова акуратно вивільнила з-під кнопки шматочок глянсового паперу.

– А ще – гарна!

– Хіба мало гарних артисток?

– Та не Мерилін – ти! – Мир постарався повернути собі свій колишній голос, статечний і відсторонено глузливий, але повернення не відбулося, – слова прозвучали занадто хрипко й переконливо. – Ти дуже гарна, – поправив він себе, – із цією зачіскою.

– Дякую… – Як і минулого разу, Марійка поспішно відкинула цей епітет, як фальшиву монету, слабко сподіваючись, що лестощі Мира продиктовані його вдячністю, а не завуальованою іронією.

– Судячи з кнопок, – нервово здедукувала вона, – вівтар стоїть тут набагато довше, ніж три дні. Чому ж вони активізувалися тільки зараз? І чому так дивно дібрані ікони?

– Не знаю, – спохмурнів Красавицький.

Марійка відчула незвичну незручність – приємну, а не неприємну, як бувало раніше, і, як класична українська наречена, інстинктивно колупнула бетонну стіну.

– Вася говорила, що бетоном були залиті печери під Кирилівською церквою. Виходить, вона просто над нами. – Колупати бетон було важко.

– Скоріше, трохи збоку, – без інтересу виправив її Мир.

– Виходить, тут вони служили чорні меси. А в церкві вбили Риту і дядька Миколу.

– Його знайшли в Лаврі.

– Але вбили тут. Уся церква була залита його кров’ю.

Марійка знову торкнулася стіни, що була покликана зупинити безумних шукачів скарбів, неначе перевіряючи, чи досить вона міцна, і відчула те, що так безуспішно шукала раніше: глибоку тріщину – цілком придатну для колупання.

– Мире! – покликала вона, піднімаючи свічку над головою.

– Що, Марійко?

«Що» було безбарвним і неважливим, а «Марійко» – значущим і манливим!

Але звивиста тріщина від підлоги до стелі чомусь вселяла їй холодний і підсвідомий страх.

– А якщо ми помилилися? Ми обоє! – сказала вона раптом уголос. – І сатанізм – зовсім не мета, а засіб знайти скарб? Вони – мов ті злодії, що оскверняли Лавру, аби нечистий допомагав їм розбагатіти. Спочатку принесли жертву в церкві, під якою лежить скарб. Потім на воротях Святої Брами, щоб здобути заступництво сатани.

«І богатирів різали з тією самою метою, дивися, мовляв, як ми з твоїми заклятими ворогами розправляємося!»

– Обряди? Скарб, Сатана… Де ти все це прочитала? Вася розповідала? – Василина Андріївна, що перевантажила її масою зайвих знань, явно викликала в нього зараз глибоке несхвалення.

– Ні, – хитнула головою Марійка. – На лекціях вона нам легенд не розповідає, тільки факти. Але обряди в Лаврі – це і є історичний факт, вони в мене і в шпаргалках були, у п’ятому білеті. Історія Лаври. Ти що, не читав?

– Мені вісімнадцятий попався, – відмахнувся Красавицький.

– Але це ж нелогічно, – засперечалася сама з собою Ковальова. – Невже вони сподіваються, що все це допоможе їм пройти крізь бетонну стіну? Це ж навіть не стіна – це суцільна бетонна маса!

Вона знову втупилася в тріщину.

Паніка наростала. Паніка розпирала її голову й розбухала в грудях. І захотілося тікати. Негайно. Геть. Звідси.

– Марійко, – голос Мира несподівано стих до шовкового шепоту. – А ти пам’ятаєш, що я тобі заборгував?

– Що? – різко обернулася вона до нього.

– Подячний поцілунок. За шпаргалки.

– Так? – устигла запитати вона…

…перш ніж світло підстрибнуло в її руці, й новий світ повністю затьмарив світ інший – світ темних печер, сатанинських мадонн, страшних смертей і нерозгаданих таємниць.

– Ні, – скрикнула Марійка, відштовхуючи від себе цей новий світ, дорослий і несподіваний.

Але між її «так» і «ні» минула ціла вічність.

Зі щоденника N

Тільки фанати Диявола – такі ж ідіоти, як і будь-які інші фани! А Диявол – така ж дута Примадонна, як і інші зірки.

Досить підійти до зірки ближче, і ти побачиш засмикану істоту з надмірними амбіціями і ще надмірнішими комплексами, зірваною психікою й запаленою від підтяжок шкірою, істоту, що потерпає від нервових проносів і запорів. Таку ж маленьку та нещасну, як і ви.

«Іця людина була для мене символом успіху?» – жахнетеся ви раптом.

Але хто сказав вам, що Диявол – символ влади? Ви придумали це так само, як придумуєте всі свої ілюзії, продиктовані лише вашим лохівством!