Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 31 страниц)

* * *

«Грак», якого Катя так вдало спіймала на перехресті Володимирської та Великої Житомирської, піднявся з нею у квартиру і, на своє глибоке здивування, отримав од «повії в драних панчохах» обіцяну і більш ніж щедру нагороду.

– Може… – затнувся він, тоскно дивлячись на неї.

«Повія» була неймовірно гарною! Гарною до різі в очах! – саме це і змусило його приголомшено загальмувати машину, відразу забувши про всі справи та правила безпеки і гігієни.

– Навіть не думай про це! – жорстоко обламала його Катя і зачинила двері.

Її морозило. А під коробкою лоба було задушливо-спекотно, як на кухні, переповненій важким газом. Арка, що відділяє передпокій од вітальні, обрамляла сумну картину – сліди вчорашньої романтичної прелюдії. І зараз Каті треба було наново приступати до вирішення питання, яке вона власними руками зробила практично нерозв’язним: лисий кабан, ще нещодавно готовий їсти з її рук, напевно скористається першою-ліпшою можливістю, щоб відплатити їй за ганебне приниження.

Проте зранку на горизонті окреслилася нова проблема – не менш, а можливо, і більш небезпечна…

Зітхнувши, Катя стомлено притулила бідолашну хвору голову до одвірка. Годинник із золотою галантною пастушкою показував двадцять три хвилини на сьому. Час збиратись. О восьмій Катя завжди була на роботі. Удома їй не сиділось і не лінувалося, хоч вона і любила свою квартиру – таку улесливу, дорогу та ідеально прораховану за стилем, що пишався своїми нежіночими кріслами та канапою; і паркетом червоного дерева, контрабандою вивезеним із ветхого особняка на Липках; і механізмом годинника на маленькій долоньці пастушки-маркізи, що йшов уже три століття, не оступившись ні на хвилину. Але любила вона її саме як ідеал – зовсім не тією затишною, теплою і підсвідомою любов’ю, яку викликають у обивателів їхні зручні крісла-нори, розтоптані капці і дбайливі, лагідні пледи.

«Чому я вдарила Василя Федоровича і помчала туди? Що там було? Я бачила це чи?..» – не дозволила собі розпхикатися вона.

Катя неприязно подивилася на відвойовану книгу та лист, мимохідь кинуті нею на столик під дзеркалом у коридорі. Розгадка або хоч би натяк на розгадку мусить відшукатися саме в них!

З рота книжки висовувався трикутним язиком аркуш, вирваний під час бійки з хамською білявкою, і, машинально потягнувши сторінку 104 за помічений цифрами куточок, Катя піднесла її до очей.

«Владою моєї руки…» – нашвидку прочитала вона.

І обмерла, задихнувшись від марення.

Її пальці, що стискували аркуш, закінчувалися непристойно довгими, вигнутими дугою нігтями! Цього не могло бути! Не могло! І одіпхнувши поглядом цю чужу, незрозумілу руку, Катя нестримно вчепилася в дзеркало і заволала.

Жінка, що дивилася на неї з дзеркального скла, не була Катею. У неї були божевільні очі та зламані збожеволілі губи. А по сірих щоках стікало нижче плечей рівне синяво-чорне волосся.

– О-о-о-о-о-о-о-о-о… Ні! Ні! – заверещала жінка.

А Дображанська, упустивши книжковий аркуш, безжально розірвала нігтями чорний конверт – єдине місце у світі, де могло ховатися Пояснення!

Ясні Києвиці, —

насилу розібрала вона дивний архаїчний почерк, із химерними розчерками та завитками,

– маю честь запросити вас у ніч із 6 на 7 липня на великий шабаш на вашу честь на першій Горі Києва.

Та ба, чи відбудеться це свято, залежить лише від вас. А la guerre comme а la guerre [5]5
  На війні як на війні (франц.).


[Закрыть] . І, як на лихо, на сто запитань я не можу дати вам зараз жодної відповіді.

Але ніщо неспроможне заборонити мені запропонувати вам прогулянку під захід сонця на другій Горі Міста. Приходьте і не бійтеся, Василь не заподіє вам лиха! Він допоможе. Інші пояснення ви отримаєте у вежі першого будинку на Ярославовім Валу, якщо будете ввічливі з Ним.

К. Д.

На дні конверта залишалося іще щось, і, гарячково струсну його, Катя упустила на підлогу три старі великі ключі, голівки яких зображували вухаті котячі пики. І застигла, витріщаючись на них порожнім осклілим поглядом.

Розділ шостий,
із якого ми дізнаємося, що головною ознакою відьми є хвіст

Въдьма, во первыхъ, имъетъ хвост; это главный признакъ, по которому она узнается… Случалось поймать иную въдьму; коль скоро начиналась съ нею расправа, необходимая въ такихъ случаяхъ, оказывалось, что она не въдьма, а самозванка.

«Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян»

Не встигла Марійка вставити ключ у замок, як почула неспокійні мамині кроки, що грозово спрямувались у напрямі вхідних дверей.

– Ой, що я мамі скажу?! – гірко забідкалася вона.

– Щоб це була твоя найбільша проблема! – безпроблемно озвалася Дарина, не в силах відірвати погляд від своїх нових двосантиметрових кігтів.

Її кровні нігті вічно ламались і ще жодного разу не досягали цієї жаданої довжини. Білі кіски, що відросли за ніч рівно вдвічі, теж скоріше втішили, ніж злякали безробітну співачку. (Звичайно, Чуб розуміла: це з біса дивний феномен. Але все-таки не могла дивуватися з нього раніше, ніж вип’є дві філіжанки кави.)

Марійка безуспішно спробувала пригладити безлад на своїй голові і, боязко натиснувши на кулю дверної ручки, тут же заховала руки за спину, хоча її нігті подовжилися чомусь зовсім трохи – не більше, ніж на три-чотири міліметри.

Як і слід було чекати, мати вже стояла на порозі, заздалегідь розтуливши рота, у надрах якого вирували сто п’ятдесят запитань. Але побачивши Марійку у блискотливому клаптевому піджаку з перманентом Алли Пугачової, всі вони разом застрягли у неї в горлі.

– Ви хто? – агресивно зіщулилася жінка, нервово порпаючись у кишені халата в пошуках окулярів.

– Це я, матусю, – пискнула Марійка.

– Ти?! Боже, доцю, що з тобою зробили?

– Е-е-е…

– А гарно їй, правда? – бадьоро встряла Чуб. – Це моя перукарка її закрутила. Безкоштовно! – значуще мовила вона, досвідченим поглядом конферансьє визначивши: для такої тітки «безкоштовно», мабуть, – дуже серйозний аргумент.

– Ну, якщо безкоштовно…

Мати перевела розгублений погляд на Землепотрясну Дарину, з жахом поглядаючи на сценічний грим, що розплився за ніч, і ніс, який виблискував стразом. Їй явно хотілося запитати: «А це хто така?», але вона мужньо стрималася, хоч Марійка й підозрювала: витримки їй вистачить ненадовго. Сповідувана матір’ю релігія гостинності ще жодного разу не проходила випробування на витривалість. Батьки любили приймати гостей, але це були їхні звані та «ждані» гості, тоді як Марійка за всю свою двадцятидворічну біографію ніколи не приводила додому подруг, а тим більше таких.

– Де ж ви були? – згадала мама головне питання минулої ночі.

Марійка жалібно подивилася на неї.

– На вечірці, – блискавично прийшла їй на допомогу Дарина. – Знаєте, так весело було! Тільки півгодини тому розійшлися.

– У піжамі? – уточнила мати вражено.

– Ах, це… – заусміхалася Дарина. – Уявляєте, Марійка на парі приїхала туди в піжамі. Ми всі думали, що вона програє, а вона – ось!

– По місту? На велосипеді? – тільки і змогла сказати мати, безсило намагаючись уявити свою розмазню-дочку в ролі азартної сперечальниці.

– Та тут недалеко. – Дарина бездумно махнула рукою кудись праворуч.

– І що ж ти не зателефонувала? – зробила мати останню спробу розібратись у тому, що відбувається.

– Ой, – захитала головою Дарина Чуб. – Ви не уявляєте, як вона хвилювалася! Вона ж не знала, що у хазяїв телефон за несплату відключили. А я, як на зло, свій мобільний на роботі забула, – скрушно мовила вона, непомітно хвицаючи Марійку ногою.

– Мамо, познайомся. Це… – запізніло спробувала відрекомендувати свою балакучу супутницю та й осіклася, згадавши, що тупо забула спитати у білявки ім’я.

– Я Дарина. Дарина Чуб, – надміру радісно проголосила Дарина. – Закінчила музичне училище імені Ґлієра. Я – естрадна співачка!

– Он як? – Мама зовсім знітилася.

– А це моя мама, Ганна Миколаївна, – завершила церемонію знайомства дочка і, скориставшись загальним замішанням, ввічливо підштовхнула новоявлену подругу: – Туди, Дарино, прямо і праворуч.

Відконвоювавши випускницю Ґлієра до персональної кімнати, Марійка по-солдатському швидко перевдягнулася за дверима шафи. І, змінивши піжаму на мішкуваті джинси та сорочку тата, вужем прослизнула на кухню за життєво важливим кофеїном.

Їй пощастило: чайник щойно скипів, і це суттєво скоротило термін негайно вчиненого їй повторного допиту – з погрозами.

– Хто ця дівчина? – голосно поцікавилася мати, так, щоб її запитання долетіло до спальні дочки, де сиділа ця… Ця!!! (Із наступним словом мама поки ще не визначилася.)

– Моя знайома. – Марійка квапливо дістала філіжанки, щедро сипнула на денця розчинних кавових гранул і залила їх окропом.

– І давно ти її знаєш?

– Не дуже. – Знайомство терміном менше доби цілком підходило під це абстрактне визначення.

Мати підійшла до Марійки впритул, загородивши собою цукорницю.

– А хто ще був на цій вечірці? Багато людей? – з натиском спитала вона.

– Ні… – Марійка сильно сумнівалася, що ніч, коли вона провалялася трупом біля сходинок історичного музею, можна вважати вечіркою, а тим більше – «веселою».

– А хлопці там були? – зацікавилася мама.

– Ні, – з полегшенням відповіла дочка, позаяк цього разу говорила прямолінійну правду. – Тільки самі дівчата!

Зігнувшись, вона все ж дотяглася до тріснутого фаянсового гриба з червоно-горохастим капелюшком і, спішно кинувши в темну рідину по дві ложки, згадала, що Дарина просила гірку каву.

– Це що, був дівич-вечір? – розчаровано уточнила мати. – Що ж ви робили? – В її голосі прозвучала негарна підозра. – І з якого дива, питаю, ти її привела об’їдати нас? Це батькова кава! Ти на неї ні копійки не заробила! Ти взагалі утриманка! Зрозуміла?

Підхопивши повні філіжанки, Марійка перелякано відчинила задом двері й мовчки ретирувалася з поля бою, щоб тут же потрапити з вогню та в полум’я.

– Ну, ти даєш! – буркотливо зустріла її Дарина Чуб. – Батьків зовсім не виховуєш! Не можна їх так розпускати! Тобі ж не тринадцять років, аби за кожну відсутність звітувати. І викручуватися зовсім не вмієш. І косметика по нулях!

Вона сиділа на стільці біля підвіконня і, заглядаючи в старе, подряпане люстерко на металевій підставці, діловито стирала з себе залишки гриму за допомогою вати і Марійчиного «Дитячого крему».

– Ти що, цією жирнятиною свій нещасний фейс мастиш? – обурено докорила їй вона.

– Угу.

– Як усе запущено! – Білявка з гоголівським прізвищем іще раз незадоволено оглянула своє обличчя, де на лівій вилиці вже почав проступати великий і образливий синяк, made in «ця сучка», і перемістилася на килим біля Марійчиного ліжка, звично склавши ноги по-турецьки.

Повагавшись, Марійка наслідувала її приклад і акуратно поставила філіжанки на підлогу між ними. Дарина ласо відсьорбнула каву.

– Пробач, я цукор… – пробубоніла Марійка.

– Нічого, я і солодку полюбляю. А друзі в тебе є?

– Ні.

– Погано, – зробила висновок Чуб. – Це все тому, що ти така налякана і затуркана. Хоча… – задумливо випнула вона нижню губу. – Знаєш, у мене теж чомусь подруг немає. Ну, так щоб справжніх. Чо-ому, цікаво?

– Напевно, тому, – відповіла Марійка, немовби заздалегідь прохаючи вибачення за кожне своє слово, – що ти дуже поривчаста і несподівана. І весела – для тебе життя – це ніби багато-багато іграшок. А друзі – вони чекають, що їхній друг ставитиметься до їхніх проблем серйозно.

Дарина завмерла з філіжанкою біля рота і витріщилася на неї, приголомшена і Марійчиним психологічним резюме, і тим, що та взагалі заговорила так довго і виразно.

– Значить, я несерйозна? – скривджено сказала вона.

– Ні, – поспішила втішити її «психолог». – Ти просто дуже-дуже жвава, і в тебе ніби як немає часу зупинитись і замислитись. Ось і з тією жінкою ти відразу битися почала, адже можна було сказати…

– Чого ж ти їй не сказала? – визвірилася Землепотрясна Дарина Чуб.

Марійка розгублено кліпнула очима і зламалась.

– Гаразд, проїхали.

Збентежена такою легкою перемогою, Дарина різко відставила порожню філіжанку і, щоб зайняти свої невгамовні руки, підчепила з тумбочки біля ліжка якусь обгорнену газетою книгу.

– Щодо мене ти, напевно, в чомусь маєш рацію. Тільки жінка та, повір, сучка і стерво, яких мало!

– Вона гарна, – сказала Марійка тихо.

– Ага, – неприязно пирхнула Чуб. – Як тигр! Коли дивишся на нього в клітці, думаєш: «Який красень». А коли ніс до носа зіткнешся, – вже тільки про те, чи заряджена в тебе рушниця… О! А це у нас хто?

Марійка заціпеніла. На фотографії, яку Дарина ненароком вивудила з її «Майстра і Маргарити», була знята їхня група. Марійка стояла у другому ряду поруч із Миром і, хоча він обіймав іншу дівчину (ту, що ліворуч), якось у пориві романтичних мріянь обвела їх обличчя – своє і Мира Красавицького – красномовним червоним «сердечком».

– Це твій хлопець? – зраділа Дарина, і обличчя її враз склалось у грайливо-розуміючу фізіономію.

– Ні-і, – промимрила Марійка, відчайдушно ховаючи очі. – Просто одногрупник.

– Т-так, – білявка погасла. – А ти взагалі зустрічаєшся з кимось? Що, взагалі ні з ким? Може, ти ще той… Незаймана? Невже незаймана?! – перелякано закричала Чуб. – Ти що? Це ж страшенно шкідливо! У твоєму віці треба увесь час спати із чоловіками, інакше…

Марійка подивилася на неї так, ніби та несподівано засунула руку їй під спідницю з метою жорстокого зґвалтування.

– Гаразд, – засоромилася Землепотрясна. – Скажи мені краще ось що, Марусю: навіщо ти вчора вночі до музею прийшла?

– Не знаю, – відповіла Марійка щиро (у неї ще не було часу подумати про це). – Я ж тут на ліжку заснула, а прийшла до тями вже там, – розторопно пояснила вона, зрадівши зміні теми.

– Ясненько, – мовила співачка, хоча абсолютно нічого ясного в цьому якраз і не було. – А я в клубі зі сцени зірвалась і помчала, ніби мене тягли… І що ти про все це думаєш? Є якісь версії? – з сумнівом поцікавилася вона.

Марійка посилено закивала у відповідь і поставила незайману філіжанку на тумбочку.

– Не питимеш? – пожвавилася Дарина, хапаючись за другу порцію стимулятора.

Відмовниця швидко хитнула головою.

– Я думаю… – почала вона хоробро.

І зупинилася.

Вона не знала, чи можна сказати хорошій білявці ПРАВДУ?

Але, з іншого боку, хіба мала вона право їй не сказати!

– Я думаю, що та жінка в «Центръ колдовства» була відьмою! – мовила Марійка тремтячим від хвилювання голосом і зіщулилася в очікуванні відповіді.

Білявка сумно дивилася на неї із-за філіжанки.

– Ти що, насправді віриш у відьом? – недовірливо спитала вона нарешті й роздратовано почухала кінчик носа. Їй не хотілося кривдити цю дівчину: попри цілу валізу спресованих комплексів, Марійка здавалася Дарині непоганою.

– Зрозумій, якщо відьом немає, все, що сталося з нами, можна пояснити тільки масовим нападом божевілля! – переконано проголосила Марійка.

– Теж варіант, – радісно погодилася білявка.

Хоч як дивно, саме безапеляційність Марійки негайно надихнула її на десяток побічних версій, які раніше чомусь просто не спадали їй на думку!

– Тільки повір мені, я можу відрізнити глюки від реал-тайм.

– Ось бачиш!

– Ні, це ти дивися. – Дарина самовдоволено виставила вперед міцну пухку долоньку і, побіжно помилувавшись своїми чудовими нігтями, демонстративно загнула великий палець. – По-перше, тітка, яка начебто померла у нас на очах, могла бути або довбаною, або просто хворою, або, що скоріше за все, спеціально цю виставу розіграла. А я ж не лікар, пульс на шиї могла і не промацати. Правильно?

– Ні, – спростувала Марійка. – Вона по стелі повзала!

– Цирковий трюк! Може, там скобочки які-небудь непомітні були.

– А звуки?

– Магнітофон.

– А вітер?

– Вітродуй. У нас такий за кулісами стоїть. А є ще машини для дощу та снігу.

– А те, що ми вночі на гору прибігли?

– Гіпноз, – негайно знайшла собі раду Дарина, остаточно впадаючи в кураж суперечки. – Гіпноз, між іншим, – науково доведений факт! Ти коли-небудь на сеансах Кашпіровського була? А я була. Там люди штабелями падають. І ця тітка теж могла бути Кашпіровська. – Вона задоволено загнула вказівний палець і помахала трьома з решти.

– А вогонь, в якому вона перед нами з’явилася, теж можна пояснити? – спитала Марійка вже більш невпевнено.

– Легко! Це спецефект! Ти коли-небудь по телику дивилась, як фільм знімається? Там люди теж у вогні біжать, навкруги все горить, вибухає. А насправді ці вибухи – на зразок бенгальського вогню, не страшні. – Дарина гордо загнула безіменний палець. – Ну, що ми ще маємо?!

– Ще ми маємо книгу, яка впала просто з неба!

– Ну, книги ми, по-перше, вже не маємо – поцупила ця сучка! А по-друге, тобто вже по-четверте, про небо забудь. Її хтось ззаду зі сходів музею кинув, коли ми на цю тітку витріщалися. Вона нам на голови – бах, ми у відрубі, а він – у шоколаді. Коперфілд чортів! – Дарина зробила мальовничий жест рукою тепер уже з самим мізинцем, що зневажливо стирчав.

– Але в нас виросли нігті й волосся, – кисло нагадала Марійка. Винятково для годиться – вона вже знала: її співрозмовниця, що глибоко петрала у предметі, знайде пояснення й цьому.

– Не ображайся, Марусю, – мовила протягло Дарина, – але в усьому Києві лише ти, напевно, ще не знаєш, що волосся та нігті можна наростити. – Вона мовчки покрутила значущим кулачком, на якому вже закінчилися пальці.

– Правда? Як? – простодушно здивувалася Марійка.

– Довго пояснювати. До речі…

Дарина знову підскочила до круглого люстерка і, нахилившись, спробувала оглянути в себе на голові симптоматичну кіску, на якій трималися нарощені кучері. Хоча й уявляла собі украй смутно: якому дурневі знадобилося розплітати й заплітати наново її мало не сто кіс, аби додати туди зайві тридцять сантиметрів?

Не знайшовши на своїй маківці ніяких ознак перукарського втручання, Чуб перескочила до Марійки й безцеремонно обмацала її перманент.

– Дивно, – спантеличено зробила висновок вона. – Але, можливо, це якісь нові технології.

– Але навіщо, – з прикрістю скрикнула та, – навіщо комусь знадобилося робити все це?

– Оце запитання! – кивнула білявка поважно. – Але якщо ми не знаємо на нього відповіді, це ще не означає, що її немає?

– Логічно, – погодилась Ковальова, що завжди схилялася перед логікою.

– От і поміркуймо логічно, – пожвавилася Дарина. – Ми ввалилися в той кабінет утрьох абсолютно випадково. Значить, шоу було розраховане на когось одного. Логічно?

– Так, – повторила улюблене слово Марійка.

– Тоді на кого? Кому ти потрібна, Марусю? І що з мене взяти, крім аналізів? А те стерво – вона ж багата. «Вольво», шофер, діамантики, білизна на ній була дуже недешева. І з усього видно: не дружина чиясь – сама в бізнесі. Може, хтось заводик або там магазинчик у неї хоче відхапати і для цього мізки їй закручує. Ти ж у цій справі не тямиш?

Марійка зітхнула.

– Я також, – заспокоїла її Дарина. – Але стовідсотково – це не наші, а її проблеми. Точно! – підтвердила вона, схоже, повністю заспокоївши себе своїм аналітичним висновком.

Марійка, навпаки, готова була розридатися від такого реалістичного пояснення подій. Надзвичайне диво, що сталося з нею вперше в житті, раптом розтало без сліду.

– Ну-у-у, не засмучуйся, – просюсюкала повагом добра Дарина, побачивши пониклу маківку своєї повірниці по пригодах. – Ти що, і справді повірила, що ми відьмами стали? А чому? Ну розкажи, – неспокійно засмикала вона Марійку за плече. – Мені, правда, цікаво! Врешті-решт, – остаточно здалася вона, жалісливо дивлячись на засмучений Марійчин ніс, – ми мусимо розглянути всі версії.

– Я читала… – безнадійно шморгнула носом Марійка.

– Що? – підбадьорила її Дарина, щосили зображуючи величезну цікавість.

– Читала, що відьма, помираючи, не може понести свою силу з собою і корчитиметься в страшних муках доти, поки не передасть її учневі. Якщо це… припустімо… так… то все відразу сходиться! Адже коли ми зайшли до кабінету, Килина явно була при смерті. І в неї просто не було іншого виходу. Та вона й сама сказала: «Мені довелося віддати свою владу вам!»

– І після цього ми всі відразу стали відьмами? І ти, і я, і ця сучка? – вже з непідробною цікавістю уточнила Дарина Чуб.

Вона ще раз оцінила свої прекрасні нігті й мрійно видихнула:

– А круто було б! Шкода, що так не буває! Відьми – це так, забобони…

– Усі народні забобони, – поблажливо прорекла забобонна Марійка, підбадьорена увагою своєї невеликої аудиторії, – мають реальну основу. Наприклад, у казках усіх народів світу присутній так званий дракон або змій. Так от, усе це відгомони нашої стародавньої пам’яті про динозаврів!

– Гаразд, о’кей, – несподівано погодилася Чуб, – припустімо, що ми – відьми. Як дізнатися, правда це чи ні? У відьом є якісь особливі прикмети? Ти щось іще про них знаєш?

Марійка зраділо кинулася до свого письмового столу.

– Ось у Чуба… До речі, – підлестилася вона, – не твій родич?

– Дай сюди! – несподівано рознервувалася Дарина, вихоплюючи з Марійчиних рук кволу брошуру, на обкладинці якої взялася в боки «жвава» молодиця із рясним намистом на грудях. – Слухай, і насправді мій, напевно. А. А. – Андрій Андрійович! Він у мене професором був! Тільки помер давно. І книжок його вдома немає. Він – татів тато, а батьки сто років як розбіглися… Ну, привіт, діду! Ось і побачилися, – розчулено привітала вона предка.

Ввічливо ушанувавши пам’ять Дарининого діда хвилиною мовчання, Марійка експропріювала в неї видання й розгорнула на позначеному закладкою розділі.

– Головною ознакою відьми, – з пафосом прочитала вона, – є хвіст!

– Що-що?

– Невеликий тілесний відросток ззаду.

– А-а… – Чуб мимоволі поторкала себе нижче спини.

І раптом, стрепенувшись, почала знервовано обмацувати свої сідниці.

– Марійко, будь другом, подивися! – безтямно заволала вона. – Що в мене там у трусах теліпається? Лишенько, тільки не це! Хвоста я вже не переживу…

Просвітниця невідкладно підповзла до неї і, конфузливо відтягнувши трохи донизу труси Дарини, старанно оглянула рожеву, округлу і послужливо випнуту сідницю.

– Це прищик, – із полегшенням сказала вона, почервонівши, як херсонський помідор, од цієї незвичної інтимної процедури. – Простудний, напевно. Ми ж на землі спали.

* * *

Одлипнувши від замкової щілини, Марійчина мати гордовито попрямувала по коридору, ні секунди не сумніваючись у тому, що вона і не думала підглядати – просто проходила мимо й інстинктивно відреагувала на підозріло гучний крик.

Улетівши до кухні, Ганна Миколаївна збуджено затопталася на місці. Чоловік повернувся з виклику о п’ятій ранку і був утомлений і похмурий. Він прокинувся десять хвилин тому, хрипко запитав: «Марійка вдома?», «Де була?», «З одногрупниками?» і, отримавши у відповідь: «Так», «Каже, на вечірці», «Ні», присік її подальші натякання про надіту на парі піжаму і безвісти зниклий велосипед нервовим: «Та помовч ти, Христа ради!» І тепер похмуро й мовчки дивився на екран чорно-білого телевізора, чекаючи випуску новин і байдуже сьорбаючи свою каву з персональної філіжанки з написом «Володя». Ковтав і знову напружено зціплював зуби, неначе у роті в нього лежала якась в’язка важка злість, яку він ніяк не міг запити.

Мати знала: в такому настрої його краще не чіпати. Але…

– Ні, ти мусиш мене послухати! – несподівано заторохтіла вона, з ходу компенсуючи собі десять хвилин принизливого терпіння. – Вона твоя дочка! А ти знаєш, кого вона в будинок привела? Повії шмат! Патли, як у папуаски! Сережка в носі! А замість майки – ліфчик! І ще каже мені: «Я – співачка!» – верескливо-відразливо передражнила вона Дарину Чуб. – А Марійка з нею заявилася така, що не впізнати. Уся в кучерях і одягнена біс його зна в що. А на вечірці тій самі дівчата були! Я відразу не допетрала… А виявляється, он воно що! – Мати знизила голос до панічного шепоту: – Марійка наша – лесбіянка! Ти чуєш, батьку? Ось чого в неї мужиків не було. А як зняли вінець безшлюбності, відразу й поперло. Господи, що ж це робиться, га? Може, назад його надіти?

– Іди геть від мене, Ганно, – відмахнувся Володимир Сергійович. – Що ти верзеш? Слухати гидко.

– Я знаю, що кажу! – ображено верескнула мати. – Ти знаєш, чим вони там, в її кімнаті, займаються? Одна одній під спідниці у труси заглядають!

– Знову шпигувала! – розсердився Сергійович. – Та відстань ти, нарешті, від дівки! Усе життя її мордуєш. Школу з медаллю закінчила, в аспірантуру йде, – а тобі все не так.

– Звичайно, – скипіла мама. – Вона твоя улюбленка! А ти спитай у неї краще, куди вона велосипед поділа? Мабуть, ця шльондра її й намовила речі з будинку виносити.

– Та замовкнеш ти нарешті чи ні? – Батько голосно ляснув долонею по столу і загрозливо підвівся на повний зріст. – Веди її сюди! Я сам із нею поговорю! Все одно потрібно…

Він не закінчив пропозиції. І Ганна Миколаївна вимогливо подивилася на нього, намагаючись визначити, який саме з її аргументів таки справив на нього потрібну дію.

– Ти ж тільки не дуже, – невпевнено сказала про всяк випадок вона. – Ременем не треба.

Володимир Сергійович стражденно скривився.

Старший син Дмитро і насправді діставав од нього іноді на горіхи, але Марійку він за все своє життя не торкнув і пальцем. Добра, слухняна, старанна дитина – таку тільки до рани прикладати.

– Залиш нас, – категорично гаркнув він, коли за кілька хвилин дружина привела до нього розгублену дочку. Та перелякано моргала: хоч яким коротким був їхній хрущовський коридор, по дорозі сюди мати встигла застрахати її батьківським гнівом.

– Послухай, – зробивши дружині застережний жест рукою, батько взяв Марійку за сутуле передпліччя і повів на балкон – далі від усюдисущих материнських вух. – Ти, Мурзику, на матір не сильно реагуй. Знаєш, яка вона в нас: сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю. Сама придумає – сама злякається. А ти вже доросла, тобі треба і погуляти, і повеселитись. Я в молодості сам раз на суперечку з мосту на Труханів острів стрибнув. Уявляєш? – Володимир Сергійович говорив про це швидко і зібгано, як про щось неважливе і несерйозне. І раптом спитав: – А скажи мені, Мурзику, ти з іншими студентами дружиш?

– Ні, – негативно похитала головою дочка, дивуючись такому дитячому запитанню.

– Зовсім?

– Ні, ні з ким не дружу, – підтвердила вона.

– А ці дівчатка, з якими ти вчора, вони хто?

– Дарина – співачка, в нічному клубі співає. А друга… – Марійка пригадала Даринину характеристику гарної чорнявки. – Вона бізнесом займається. І не зовсім дівчинка – їй уже років тридцять, напевно.

– Ну що ж, хороша компанія, – схвалив тато, і в його висновку почулося незрозуміле полегшення. Він посміхнувся невдало і непереконливо й заговорив знову, і стало видно, що тепер слова даються йому дуже важко: – А ти ніколи не чула, доцю, щоб у вас у групі або в інституті хтось говорив про дігерів? Ну, про тих, які по підземних печерах лазять?

– Ні, ніколи, – марно спробувала пригадати та.

– А Маргариту Боєць ти знаєш?

– Звичайно, вона ж зі мною в одній групі навчається. А хіба Рита по печерах? – Виходячи з того, що Марійка знала про красуню Риту, ту цікавили тільки гострокутні повороти моди, багаті прихильники та нічні клуби. Уявити собі, як Маргарита Боєць у своїх кокетливих, прикрашених манірними малиновими смужками босоніжках спускається в якусь загиджену київську печеру, Марійка не могла. – Та навряд, – недовірливо струсонула вона набутими кучерями.

– А ти з нею близько була знайома, Мурзику?

Батько пронизливо подивився на дочку, неначе не вірив їй чи не наважувався сказати щось важливе, не розраховане на дітей старшого студентського віку.

– Ні, ми навіть жодного разу не розмовляли, – соромливо зізналася Марійка. – А що?

– Гаразд, Мурзику, ти все одно дізнаєшся, – безрадісно зітхнув тато. – Сьогодні вночі ми знайшли твою одногрупницю в Кирилівській церкві. Мертвою. І сумку її зі студентським квитком знайшли, по ньому і впізнали.

– Як? – вирвалось у Ковальової. – Риту?

– Убили її, – похмуро сказав батько. – Ці самі дігери-сатаністи й убили. У-у, потраплять вони мені ще до рук, сволоцюги! Уб’ю гадів! – Він із ненавистю вдарив кулаком по поруччях балкона, які хворобливо здригнулися під його важкою рукою. – І запам’ятай, доцю, коли ти що в інституті про них почуєш, одразу мені кажи! А якщо хто, наприклад Красавицький твій, тебе покличе по підземних ходах розгулювати, – тим більше. Зрозуміла?! Ніколи, ні за що в Кирилівку ні ногою!

І тут Марійчине обличчя само собою скривилось і захлипало.

Вона погано знала Риту, й та ніколи не подобалася їй – але вона знала її живою. Смерть досі милосердно обминала Марійку – всі її родичі, включаючи обох бабусь, були, слава Богу, живі та здорові. І зараз, засмикана і збуджена стресами приємними й не дуже, осовіла від опівнічних пильнувань під чорним небом, прибита незаперечною заявою Дарини «позаяк хвоста немає, значить, вибач, ми не відьми», на яке вона, спасувавши, не знайшлася що відповісти, – Марійка виявилась абсолютно беззахисною перед цим. І заплакала вголос, тручи кулаками очі та щоки, від того, до чого ніяк не готувало її життя, передбачуване і нудне, і спокійне, як багато разів бачений фільм, репліки з якого ти можеш говорити замість акторів.

Тато спробував погладити її по голові, але, засоромившись себе самої, Марійка ухилилася від його долоні й кинулася геть, затуливши обома руками рот, із якого вихоплювався жалісливий плач.

Володимир Сергійович повернувся на кухню і, не стримавшись, люто хвицнув ногою безневинний табурет, брутально матюкнувшись уголос.

– Ні, не треба, Володю, не треба! – заволала мати, вбігаючи й судомно хапаючи його за рукав домашньої сорочки. – Вона й так уже заливається… Пожалій її, батьку! Нехай краще Марійка буде лесбіянкою, ніж старою дівою!

Зі щоденника N

Ви замислювалися, чи здатні ви вбити?

І я знаю, що ви відповіли собі на це запитання: «Заради захисту власного життя, життя своїх дітей і батьків…». Але ваше «так» із обмовкою означає одне: ви нічим не відрізняєтеся від тварин. І хижаки не вбивають без необхідності. Вони захищають своє життя і життя дітей. Вони просто хочуть їсти.

І ви різнитеся від них лише тим, що на ваш основний інстинкт самозбереження накладено тисячі табу. Природність убивства скута законом, мораллю та релігією і навіть психікою, зґвалтованою з самого дитинства незаперечним: «Не можна!»

Але потреба вбивати існує в кожному з нас.

«Я вб’ю його!» – безсило кричимо ми гніваючись. І десятки нереалізованих убивств роз’їдають нам шлунок нервовими виразками. І кожне самогубство – це непогамоване вбивство. Тому що ми вбиваємо себе, не в змозі знищити іншого…