Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 31 страниц)

– Тато хвилюватиметься, – незатишно зітхнула Марійка.

– Не хвилюватиметься. Ти ж кажеш, він нормальний. Якщо ти залишила записку, що поживеш у подруги, тобто в мене… Гаразд, може, поясниш, нарешті, навіщо ми сюди приперлися? Жах, звичайно, що батькового друга вбили. Але ми тут при чому? – незадоволено спитала Чуб.

Невдоволення її було продиктоване ще й тим, що семимаршові кам’яні сходи, які приліпилися безглуздим і довгим зиґзаґом до Кирилівської гори, все не кінчались і не кінчались. І було дуже спекотно – до того, як вони приїхали сюди, Дарина й не помічала, що в Місті стоїть така запаморочлива спека.

– У мене ще справи, мені в клуб заскочити треба, – пропихтіла Чуб, стягуючи блискучий піджак.

Залишки одягу під ним були повним неліквідом, але краще вже бути бомжем, аніж барбекю.

– Я ж тебе не змушувала, – нагадала Марійка.

– А що, – обурилася Землепотрясна, – мені тебе саму відпускати? Сатаністи вже двох людей убили!

– А якщо трьох? – запитала її супутниця.

Вона різко обернулася і витріщилася на Дарину впритул:

– Ти пам’ятаєш, що казала Килина? «Я стала першою, але буде і друга, і третій». Друга і третій – значить, жінка і чоловік! Рита і Микола Петрович!

– Слухай, – із сумнівом булькнула Чуб, – я розумію твої почуття в плані тата. Але наш труп ти сюди за вуха притягнула. Гаразд, о’кей, – несподівано погодилася вона.

Дві смерті знайомих людей за два дні могли підломити й не таку бібліотекарку. І в такій психологічній ситуації варто було піти Марійці назустріч..

– Може, сходимо по-швидкому, подивимося, що там!

Минувши похмуру подругу, Дарина жваво попрямувала вгору сходами і зупинилася, не дійшовши останніх сходинок.

– Вау! – заволала вона. – Оце так! Це ж моя церква!

– Тебе тут хрестили? – уточнила Марійка похмуро.

– Ні, – вискнула Дарина. – Та, яку я на небі бачила. Із хрестами та зеленими куполами! Мамо рідна! – приголомшено прозріла вона. – Ось навіщо вони нас сюди зазивали! Ми мусили запобігти вбивству!!!

– Якому? – побіліла Марійка.

– Обом! – збуджено замахала руками Чуб. – Може, вони й позавчора нам маякували, тільки ми всі у відрубі були. Як же ти здогадалася?

Марійка Ковальова, що якихось півхвилини тому виклала подрузі свою логічну зв’язку, тільки вчепилася зубами в губу.

«Це я винна!» – млосно подумав вона.

Можливо, вони і не могли врятувати Риту, але дядька Миколу…

Звичайно, Дарина не могла впізнати Кирилівську в проекції згори, але вона…

– Це я винна! – переконано звинуватила себе Марійка. – Я мусила розпитати тебе: яка церква, скільки куполів, де стоїть, що поряд. Я могла вирахувати її! І Микола Петрович був би живий… О-о-о-о-о! – Вона швидко закліпала очима, намагаючись зупинити підступаючий потік сліз.

– Ні вже, стоп! – розсердилася на її напад самокатування Дарина. – По-перше, ще невідомо, хто б кого зупинив – ми вбивцю чи вбивця нас. Ти ким себе уявила – захисницею Києва? Типу трьох богатирів? А скажи мені, типу богатир, ти битися вмієш? Чи, може, у тебе волина є? Ось Катя здорово б’ється, – згадала Чуб, із повагою торкнувшись свого синяка на вилиці. – І це ще спросоння! А як би ти їх зупиняла, що? «Ай-ай-ай, негарно, не чіпайте цього хорошого дядька!» Я тобі так скажу: те, що той штемп із ножем у музеї кинувся від мене, а не на мене, – це мені дуже сильно пощастило. Інакше лежала б я вже в морзі з діркою в нирках. Треба дивитися на речі реально, Марусю!

Марійка кивнула, мовчки проковтнувши нелегальну «Марусю», разом зі слізьми, що не відбулись, – як не дивно, Даринин наїзд справді дав їй полегшення.

– Тут труби лопаються вже третю ніч, – повернулася до своїх реальних, логічних здібностей вона. – Вважалося, що це відбувається через обвали в печерах. А обвали – через дігерів. Але сьогодні тато сказав: те, що сталося, не могло статися через випадкове відлуння. Це був вибух.

– Вибух? – вражено зойкнула Дарина. – Землепотрясно!

– Атож! Такий, що аж земля здригнулась. І тато ледве не загинув. А дядька Миколу знайшли вранці прибитим до воріт Святої Брами.

– Де-де?

– На центральних воротях Печерської лаври.

– Але навіщо вони відтягли його аж туди? – здивувалася Чуб. – Це ж на іншому кінці міста.

– Я знаю, навіщо, – скорботно мовила Марійка. – Лавра завжди вважалася в Києві Святою землею. Головною київською святинею! Та й не тільки київською – всія Русі. А сатаністи ніколи не вигадують нічого нового. Тому диявола й називають мавпою Господа Бога. Усі сатанинські обряди – це християнські з точністю до навпаки. Вони хрестяться зворотним хрестом, вішають розп’яття догори ногами, читають «Отче наш» у зворотному порядку… До речі, Андріївський узвіз тому й називають «перевернутим» і «чортовим» узвозом. Це єдина вулиця в Місті, номери будинків якої йдуть не від центру, а до центру.

– Ось цьому я якраз ніскільки не дивуюся, – гмикнула Дарина, – враховуючи, що саме там у нас усе й почалося.

– Загалом, – повернулася до попередньої теми студентка, – до революції ті, хто хотів заслужити на покровительство темних сил, ішли й оскверняли Свято-Печерську лавру. Бідняки – бажаючи розбагатіти, кар’єристи – щоб досягти влади. Злодії, які хотіли, щоб їм фортунило в справах, прокрадалися туди вночі, аби щось украсти. А коли радянська влада почала війну з релігією, саме Лавра стала їхньою першою жертвою, а першим новомучеником православної церкви – Київський митрополит Володимир. Уночі до нього в келію прийшли троє, а вранці братія знайшла поряд із Лаврою його тіло, сколене багнетами. І ті, хто прибили сьогодні дядька Миколу до Святих воріт…

– Так що, комуністи теж були сатаністами? – зацікавлено перебила її Чуб. – І нашу Килину теж вони?! Тобто, не комуністи, а…

– Так, – зрозуміла її Марійка. – Ми ж навіть не замислювалися, чому вона раптом померла.

– Може, хвора була. – Дарина, що вже було зійшла вгору на декілька сходинок, знову загальмувала і почала спускатися назад.

– Але я бачила її за п’ять хвилин до смерті, й вона почувалася просто прекрасно.

– Всякі хвороби бувають… Стій! – Дарина зробила крок праворуч, заважаючи Марійці пройти. – Ти, по-моєму, в головне не врубалася. Лідер у сатаністів хто? Твій красень!

– Вони не сатаністи, вони дігери! – миттю насупилася Марійка.

– Тільки не говори мені про його алібі! – обурилася Чуб. – Сама подумай. – Вона звично виставила вперед руку й почала загинати пальці. – По-перше, друга жертва – його подружка. По-друге, він історик, як і ти. А хто ще з нормальних людей пам’ятає про якісь дореволюційні диявольські обряди в Лаврі? Я, наприклад, про таке зроду не чула! По-третє, ти сама кажеш: дігер, печерний… Ну а по-четверте, зачісон у нього точнісінько, як у того терориста в музеї, – хвіст ззаду!

– Хвіст – це не прикмета! – обурилася Марійка. – Навіщо Миру ту картину різати? Килину міг убити тільки той, хто бачив її останнім! А значить, це зробила та людина, яка зайшла туди переді мною! Співробітник тата. Тільки тато сказав: він усього один день попрацював, а потім зник. А вчора я його на Старокиївській горі бачила, коли за велосипедом ходила. І щойно я поставила Василині запитання про Лису Гору, він вмить підбіг і відразу зацікавився.

Дарина недоброзичливо скривилася. Повідомлення про те, що Марійка випадково зустрілася з її рудим, вразило її значно більше, ніж факт, що той бачив убиту останнім. Попри загадкову дволикість сантехніка-мистецтвознавця, уявити собі, що рудий і продуктивний – убивця-сатаніст, вона відмовлялася категорично!

– Ось і міркуй, – завелася Марійка. – До Килини останній зайшов. Був тут у перший день аварії, а потім зник. Виставку організував. Містикою цікавиться та Булгакова обожнює. Він мені сам сказав…

«…і ще навіщось подарував мені свій ланцюг», – закінчила вона подумки.

Але повідомляти подрузі про те, що хлопець, при одній згадці про якого Дарина починає плюватися вогнем, як ревнивий примус, зробив подарунок їй, Марійка не зважилася.

– Булгаков – це не прикмета! – підколола її Чуб. – Так легко можна припустити, що її вбили ми троє! Ми ж вибігли з кабінету останніми, а ти в нас узагалі Булгакова напам’ять шпариш і ставиш своїм викладачам підозрілі запитання про Лисі Гори. І батько твій увесь час тут тирлувався, – може, він твій спільник! А вбивця, до речі, взагалі міг улізти до Килини у вікно – там перший поверх. Скільки минуло до того, як ми зайшли?

– Хвилин десять. Логічно, – затихла Марійка. – Ніяких доказів у нас немає, тільки припущення. Так можна кого завгодно запідозрити.

– Та хоч його! – підхопила Чуб, кинувши підборіддям у бік невиразної істоти чоловічої статі, що стояла на верхньому майданчику сходів, біля воріт, які ведуть на територію церкви.

У істоти було бліде припухле обличчя і нікому не адресована квола посмішка, що видавала в нім мешканця Павловської лікарні. І поглянувши на нього, Марійка мимохіть подумала: вони, нормальні люди, навіть не помічають, що завжди тримають свій рот, відпускаючи його тільки уві сні. Та й то не завжди: її мама завжди спала з невдоволеними, щільно стиснутими губами.

– Ми ж і забули, що тут божевільня поруч! – Дарина простягла Марійці руку, що свідчила про їх мирний консенсус, і та, зачекавши, в’яло потиснула її у відповідь.

– А навіщо ти нігті зрізала? – буркнула вона, розчарована крахом своїх висновків.

– Один зламався, довелось інші підрівняти, – похапцем збрехала Дарина Чуб, мимоволі й нервово помахуючи пластиковим кульком із кока-колою.

– А чому тільки на одній руці?

– Так другу жаль було. – Це була вже чистісінька правда.

– Гаразд, ходімо, – зітхнула Марійка сумно. – Тобі ж іще в клуб треба.

* * *

– Здрастуйте, – ввічливо привітала їх істота з кволою посмішкою. – Я – Митя!

Проте інші мешканці Кирилівської гори, що проходила під загальною адресою Фрунзе, 103, зустріли новоприбулих менш доброзичливо.

На дверях церкви висів картон із написом «Зачинено», що, враховуючи останні події, було зовсім не дивно. А поряд із застережним написом стояв знервований настовбурчений священик і недружньо поглядав на безбожну групу іноземців, які оточили кільцем…

– Василина Андріївна! – остовпіла Марійка. – Знову!

– Та сама? – перепитала Дарина. – Ось тобі ще одна підозрювана! Чого вона, питається, тут тирлується?

– Та ні, – квапливо виправдала викладачку Ковальова. – Вона екскурсіями підробляє при якомусь фонді. До них постійно зарубіжні спонсори приїжджають. А Вася – історик унікальний.

– Ну так ходімо, послухаємо! – запропонувала Дарина й енергійно потягла неохочу до екскурсії Марійку в бік Василини.

Тримаючи Марійку за руку, Чуб почала безкомплексно протискуватися крізь частокіл чоловічих спин.

– …церква, побудована в середині XII століття як собор Кирилівського монастиря, – наблизився до них голос Василини. – Наприкінці XVIII століття стародавній монастир було скасовано, а 1803 року в його приміщеннях розмістили будинок для психічнохворих. Наприкінці XIX століття реконструкцію церкви було доручено професорові історії мистецтв Адріану Прахову, відомому тим, що він залучив до Києва таких геніальних майстрів, як Михайло Врубель, Михайло Нестеров і Віктор Васнецов.

– Ой, – шумно зраділа Дарина. – Чуєш, про Катиного чоловіка розповідають!

– Пензлю Врубеля належать такі роботи в Кирилівській церкві, як «Зішестя Святого Духа», «Архангел Гавриїл», «Надгробний плач» і чотири зображення в іконостасі. На одному з них в образі Пресвятої Богородиці художник намалював дружину професора Прахова Емілію, в яку був безнадійно закоханий.

– Так що ж це виходить, – здивувалася Дарина. – Катин портрет сам Врубель намалював? Ходімо подивимося…

– Там зачинено! – зашипіла на неї Марійка. – Табличка висить!

– Ну так табличка ж, а не злий собака… Екскурсанти незадоволено розступилися, кривлячись на двох безцеремонних підкидьків.

Марійка болісно сконфузилася.

– Здрастуй, Ковальова, знову ти? – привітала ученицю Вася, зі скептичною цікавістю вивчаючи її напівголу супутницю з натільним орнаментом із порізів і пластирів. – Це моя студентка, – по-світському відрекомендувала Марійку Василина. – От уже не знала, що в неї такий специфічний спектр інтересів. Відьми, Лисі Гори, жертвопринесення…

Перекладач негайно залопотав щось спішне та довге, і Чуб, що цілком пристойно висловлювалася рваною англійською, здогадалася з низки слів – «satanic», «make a sacrifice in this temple», «a lot of blood»[8]8
  «Сатаністи», «жертвопринесення в цьому храмі», «багато крові» (англ.).


[Закрыть], – що той розповідає їм про сатанинську сенсацію. Напевно, про цю страхітливу новину розтрубили вже всі ЗМІ.

– Під будівлею Кирилівської церкви, – вела далі Василина, як так і годиться, – містяться унікальні Кирилівські печери, що збереглися з епохи палеоліту. Вони вдвічі старші, ніж саме Місто, і, на відміну від численних підземних ходів, прокопаних ченцями під Києво-Печерською лаврою, походження Кирилівських печер досі невідоме, і не дивно, що кияни пов’язують із ними безліч легенд. Одні вважають, що це обитель першої людини. Інші вірять, ніби український гетьман Мазепа закопав там своє золото, і скарб такий великий, що на нього можна купити ввесь Київ. Інший, більш давній переказ стверджує, що саме тут споконвіку жив київський змій, і лаз змія такий глибокий, що він іде до самого пекла.

Один із іноземців неприховано гмикнув, і приставлений до них перекладач ввічливо озвучив його репліку:

– Він каже, що за часів палеоліту ще жили динозаври.

– Ви помиляєтеся, – велично посміхнулася Василина, – динозаври закінчили своє життя в мезозойську еру. Проте страх перед змієм переслідував киян і через багато років. Згідно з билинами, його друга поява збіглася з правлінням князя Володимира Красне Сонечко, тобто рівноапостольного князя Володимира, що хрестив Русь. За однією з версій, змія зміг перемогти Кирило Кожум’яка. За іншою – перемогу над ним здобули три билинні богатирі, що служили при дворі князя-хрестителя.

– Тобто, – гаркаво уточнив інший екскурсант, – ваші міфічні богатирі були ніби як Христові лицарі князя Володимира? Вони боролися з дияволом?

– Лицарі Христові? – голосно підстрибнула Дарина. – Ось чому сатаністи намагалися їх на шматки порізати! Божевільні! Це ж казки…

Група здивовано втупилася в неї. Перекладач почав переказувати їм другий сюжет уранішніх новин: «Someone tried to steal the picture from the museum at night. Masterpiece of Russian painting»[9]9
  Уночі з музею намагалися викрасти картину. Шедевр російського живопису (англ.).


[Закрыть]. І Землепотрясна раптом безглуздо й відчайдушно пошкодувала, що їх героїчні імена там жодного разу не згадувалися.

– Ну, не такі вже казки, – вагомо заперечила Василиса Премудра. – Мощі Іллі Муромця до цього дня спочивають у Києво-Печерській лаврі. І навіть зовсім не казкові комуністи визнали потрібним залити Кирилівські печери бетоном.

– Невже комісари боялися змія? – недовірливо уточнив гаркавий іноземець.

– Скоріше вже, гетьманського скарбу, – посміхнулася Василина Андріївна. – Історичний парадокс полягає в тому, що в XIX столітті ці печери знайшли та розчистили зовсім не археологи, а незліченні шукачі скарбів, які замість дорогоцінних скарбів відшукали й викинули назовні із землею численні предмети старовини. Але продовжували копати з такою старанністю, що врешті-решт будівля Кирилівської церкви тріснула й почала просідати під землю. Дивимося праворуч. – Немовби стискуючи в руках невидиму булаву Хмельницького, Вася рішуче спрямувала загальну увагу в інше русло. – Лікарня імені Павлова, що сусідить із церквою, була раніше Кирилівським монастирем. Є підстави вважати, що це найдавніший монастир Київської Русі. Від нього залишилася частина стіни…

Але Марійка вже розлючено тягла свою занадто помітну подругу в інший бік.

– Ти чула, чула? – випліскувала та, упираючись. – Вибухи! Це справді був вибух. Вони намагалися підірвати бетон, аби дістатися скарбу! А цікаво, «можна купити ввесь Київ» – це скільки?

– Не знаю, – охолодила її Марійка. – Але в сімнадцятому столітті Київ коштував значно дешевше.

– Чому?

– Тому що був менший разів у сто. І якби йшлося про скарб, вони не вбивали б людей.

– Просто ті щось побачили, й вони позбулися свідків.

– Свідків прибирають непомітно, а не прибивають до воріт Лаври, – жорстко зрізала її студентка, безжально зганьблена на очах шанованої викладачки.

– Стій! – уперлася Чуб. – Ходімо на Катю подивимось! От прикол, якщо там і справді вона намальована! Мене вже ніщо не здивує.

– Іди, якщо хочеш, – огризнулася Марійка. – А я йду в Кирилівські печери!

– Вони ж бетоном залиті.

– Бетоном залита тільки та частина, яка під церквою, – похмуро пояснила їй Ковальова. – Онде, за огорожею, є люк, через який тато спускався туди.

Дарина Чуб зависла в нерішучості: обидві екскурсії здавались їй однаково привабливими.

– О’кей, – звично спробувала вона з’їсти бублик і плюнути в дірку. – Йди. Я тільки на Катю подивлюсь – і за тобою!

Але цього разу це в неї не вийшло. Подруга скривджено поглянула на неї й мовчки попрямувала геть.

Зі щоденника N

Усі тільки й говорять про сатаністів…

Сатанізм – нерозмінна монета мас-медіа.

Сатана – їхня поп-зірка, що весь час відколює колінця, – скандальна, збуджувальна, ненудна! Він ятрить їм нерви, жахає, розважає й гарантує високий рейтинг. Люди люблять свого Диявола і мріють заглянути до нього за куліси.

Люди, люди, люди…

Але якщо ви любите дивитися на кров – ви любите кров!

Розділ тринадцятий,
у якому збувається пророцтво брюнета

У Книзі Буття змій є ще твариною – тільки наймудрішою і найхитрішою твариною: на диявола обернуло його пізніше тлумачення.

О. Амфітеатров. «Диявол»

Землепотрясна насупилася на Кирилівську церкву в білокам’яному, утиканому золотими сонечками візерунчастому кокошнику і, підійшовши до дверей, узялася за важке кільце.

– Ти куди? – недружньо тикнув їй знервований священик. – Не бачиш, написано «зачинено»?

Поруч із ним уже стояла висока й худа, як палиця, парафіянка зі світлими й зовсім безстатевими очима. Її бліде обличчя було щільно загорнуте хусткою, а з-під довгої безформної сукні виглядали неймовірно тонкі, мов сірник, щиколотки.

– Я тільки подивитися, – ввічливо просилася Чуб.

– У чому ти до церкви прийшла? І не соромно! – розсердився церковний Цербер. – Ти хрещена?

– Так! – гордо надулася Дарина.

– То ж чому хрест не носиш? – з ходу накинувся він на неї.

– А ось і ношу! – з викликом заявила Землепотрясна, роблячи крок до нього і, гордовито піднявши пом’яту дротяну інсталяцію, оголила хрестик, який причаївся під нею, на тонкому ланцюжкові, що заплутався на голові ланцюга-змії.

– Що ж ти хрест Божий соромом прикриваєш, позорись-ко? – ще дужче обурився священик. – Ти до церкви навіщо прийшла, на чужу кров подивитися?

Парафіянка з жахом втупилася в Дарину. Без докору й засудження – гірше: як на тілесне втілення ходячого смертного гріха.

– Паломництво сатанинське влаштували, ходять і ходять, безбожники! Кари Божої не боїтесь. А даремно! Чуєш, даремно! – затряс недоглянутою темно-русявою бородою праведник.

– А ось і не на кров, я на ікону Божої Матері подивитися хотіла! – зображувала гідне обурення Чуб.

Утім, обурення, на відміну від гідності, їй зображувати не довелося – вона вже готова була накинутися на триклятого попа з кулаками.

– Ти на службу в неділю ходиш? Постів дотримуєшся? – почав чергову атаку він.

– Та йди ти… – виплюнула оскаженіла Чуб. – Тут, між іншим, ще й музей. А в музей можна ходити в чому завгодно! Зрозумів? – І розвернувшись на каблуках черевиків, побігла вслід за зниклою Марійкою, відчуваючи, що зараз вибухне від злості.

– Одна вже доходилася! Безбожниця, – погрозливо заревів піп їй услід.

«Рита? А що коли це він?» – загальмувала Чуб і, озирнувшись, побачила, що той дивиться їй услід поглядом непримиренної середньовічної інквізиції.

«Прийшла до нього вночі дівчина в короткій спідниці, він її й торохнув, фанатик! А Бог побачив згори, як він Риту ріже, і земля здригнулася…

Фе, дурня!

Хоча. Адже замок у дверях був не зламаний. його відкривали ключем. А ключ міг бути тільки…»

– Здрастуйте! Я – Митя.

Дарина перелякано здригнулася.

Із зовнішнього боку воріт, соромливо притискаючись до стіни огорожі, стояв усе той же усмішливий божевільний, схожий на кокетливу балувану дитину.

– Ну тебе, дурню, злякав! – буркнула Чуб.

– Таким, як ти, не можна нас зарікатися, – відповів він, усміхаючись.

– Що?

– Він на всіх кричить. Але дядько Киря сказав, щоб я його не слухав, тому що я і сам – людина Божа. І картину мені в церкві показав, яку художник із нас малював…

– З кого це – з вас? – Обурення все ще вирувало в ній, помалу вщухаючи.

Божевільний, як не дивно, був якимсь заспокійливим – із беззлобними дитячими очима.

– Із тих, хто жив у нашому будинку, бо ми до Бога ближче, – з готовністю роз’яснив їй він.

– У божевільні?

– Ага.

– Ясно. – Дарина помітила, що одягнений убогий не так уже погано, просто хрестоматійні Lee і футболка з Benettona обвисають на ньому мішком. – А що ще тобі твій дядько розповідав?

– Багато чого, – похвалився Митя, кривлячи голову набік і закочуючи очі. – Сказав, що ця земля – погана. І мамі Бога тут не місце. Краще б, каже, її в музеї повісили…

– Так ти бачив її? – заінтригувалася Чуб. – І яка вона, розкажи!

– Гарна дуже, – з почуттям сказав божевільний. – А очі темні-темні. Без дна!

– Точно – Катя! – вивела Землепотрясна. – Гаразд, бувай. Ніколи мені. Лікуйся, Митю! Ти – гарний хлопець.

* * *

Під землею Марійці стало не по собі. Але це відчуття швидко минуло, і ліхтар заспокоївся в її руці. Раніше, коли вона була маленькою, батько не раз брав її з собою в «підземне царство», і відтоді тут мало що змінилося – товсті змії труб, що втікають у нікуди, бруд та ілюзія загадки, народжена темрявою і нескінченністю коридора.

«А ще тут напевно водяться щури. Але про це краще зараз не думати…»

Ковальова повісила ліхтар на шию і дістала з рюкзака свічку та шматочок крейди.

Маленький дачний ліхтарик був безсилий перед безрозмірною темрявою, як соломинка молочаю, – його прямолінійний промінь висвічував тільки крихітні фрагменти. Але свічка відразу ж дала округле, рівномірне світло – свічка умиротворяла.

Колись, тримаючи таку ж прихоплену з будинку романтичну свічку в руках, десятирічна Марійка вирушила подорожувати підземними коридорами, розчулена дозволом батька, що відпустив її в цю чарівну, нескінченну подорож.

Вона йшла і йшла, зовсім сама, натхненно прислухаючись до хрускоту своїх кроків, і перед кожним поворотом її серце обривалося від страху та передчуття дива. І лише через десять років, зіставивши факти, вона зрозуміла причину такої дивної батьківської безтурботності: він відпустив її гуляти підвалами Контрактових рядів, квадратних і герметичних, де заблукати було просто неможливо. Марійка повільно рушила вперед, скрупульозно помічаючи свій шлях крейдяними хрестами та ретельно озираючись на всі боки, безуспішно силкуючись відшукати тут те, що дало б їй ключ до розгадки або хоч би до роздумів про неї.

«Я – як і мій батько, якому завжди більше всіх потрібно», – несподівано подумала вона.

Тунель вильнув темним відгалуженням коридора. Скільки вона йшла? Марійка забула подивитися на годинник, а під землею – це відчуття вона пам’ятала з дитинства – час немов зупинявся, стаючи густим і нерухомим.

У кінці підземелля промальовувалися обвиті темрявою ворота.

Ті самі – інших тут бути просто не могло.

Марійка зупинилася, набираючись мужності, – на відміну від тривіального міського колектора, Кирилівські печери були небезпечною зоною.

«Але ж саме заради них я і прийшла сюди! – нагадала собі вона. – Чи все ж варто дочекатися Дарину?»

Несподівано її серце підстрибнуло. На стінах затанцювало світло, і почулися чиїсь кроки – не Даринині, – занадто необережні, переконані у власній правоті, такими ходять тільки по знайомих доріжках.

Марійка Ковальова безглуздо завмерла на місці: в кращому разі, це міліція, яка виб’є її звідси в потилицю. В гіршому…

«Я пропала!»

Із-за воріт вислизнули двоє. Їхні обличчя, спотворені темними тінями, здались їй страшними – нелюдськими. Але на головах були знайомі робочі каски з ліхтариками на лобі.

– О! О! – сказав один.

– Стій! – гукнув інший.

Але Марійка і так не могла бігти: все несподіване й раптове миттєво паралізувало її, тупо й безнадійно. Двоє йшли до неї, безсоромно посміхаючись. Один (той, хто сказав «О!»), в забрудненій смугастій сорочці, наблизився до «підземної царівни» впритул.

– Яка пташка до нас залетіла, чуєш, Олеже? – свиснув він, роздивляючись її, немов нежданий виграш у лотерею.

– Вона не пташка, а жаба-мандрівниця, – виправив другий. – Ну, і що ж ти тут робиш? Га, кралю?

– Я прийшла. Мені було цікаво… – прошепотіла Марійка.

– Ну-ну, чим же ми цікавимося? – підхопив смугастий. – Сатанізмом? Жертвопринесеннями? Дивися, Олеже, вона навіть свічку захопила. За упокій її хотіла поставити? Чи за здравіє Сатани?

Смугастий уривчасто заіржав.

Олег мовчки взяв свічку з її рук і посміхнувся, підхоплюючи жарт:

– Ні-і, ти спішиш. Вона хотіла, щоб хтось над вами свічку потримав. Отже, давай, не томи дівчину… – Він зробив недвозначний жест рукою.

І Марійчине серце нестримно провалилося в живіт, а живіт завив од передчуття страхітливого фіналу.

– Не треба… – розширила вона очі.

– Ну от, тепер уже «не треба», – проспівав блазнюючи Олег. – Які ви, дівчата, непостійні. Так і серце чоловікові розбити можна.

Смугастий схопив її за плечі й притиснув до стіни.

– Дарино! – відчайдушно заволала Марійка. – Чорт! – понадіялася на вчорашнє диво вона.

Дива не сталось. Її крик падав у повітря, як у вату: вона зайшла не так уже, та все ж досить далеко для того, щоб її заклики гаснули, не встигнувши долетіти до людей. І вона розуміла це.

– О, та тут іще й Дарина є! – продовжував вдавати ідіота другий. – Дарино, Дашуню, біжи сюди, тебе подружка кличе! Вона одна за двох відбувати не хоче!

Марійка істерично сіпнулась усім тілом: права долоня смугастого рішуче ковзнула під її сорочку й розкрила обгортку ліфчика. Лівою він зчепив її руки ззаду. Стало нестерпно бридко і водночас якось парадоксально однаково.

– Ги, яка класна цицька! – Смугастий ривком задер Марійчину сорочку, показуючи другу грудь, що лежала в нього на долоні. Друг нестримно зареготав. – А тут у нас що приховане, чуєш, малятко?

Він квапливо смикнув блискавку на її брюках.

– У, моя солодка… Ну давай, маленька, давай… – Смугастий раптом потік збудженим потом, запихкав і мішком повалив її на землю, придавлюючи своїм довгим тілом. – Тільки не надумайся дряпатися, суко! А то… Гей, ти, кинь свічку, зірви з неї штани!

Марійчині джинси поповзли на щиколотки, Смугастий нетерпляче розсунув стегнами її ноги й закопошився у себе в паху.

– Ну, давай, засандаль їй! – крикнув «свічник». – Ти не один. Іншим теж хочецця!

Марійка судомно, безнадійно хлипнула й різко закинула голову, немов сподіваючись вимолити порятунок у бездушної напівкруглої стелі колектора.

І тієї ж миті стеля загрозливо репнула, закришилася, заплакала дрібними камінчиками, що посипались, і вивільнила зі свого нутра величезний гострокутний шматок.

Марійка рефлексивно замружилася.

Чоловіче тіло, що придавлювало її, хворобливо здригнулося, заволало й відпало геть.

Звільнена почала інстинктивно натягувати брюки, не відчуваючи нічого, крім бездумної, пропасної істерики. Смугастий корчився на землі, вчепившись у голову, що кровоточила. Олег танцював над ним і перелякано вив:

– Ти живий?! Живий?! Що це було?

– Що тут відбувається? – владно запитав хтось, чий голос Марійка впізнала відразу.

Мир Красавицький, що здавався розпливчастим в об’єктиві її помутнілого погляду, здивовано завис в отворі воріт, дивлячись на неї так, немов не вірив власним очам. Марійка знервовано обсмикнула сорочку.

– На Коку камінь упав, – боязко пояснив Миру Олег.

Смугастий тихо заскиглив.

«Невже Мир їхній ватажок?» – застогнало всередині Марійчиного кошмару. І вона зрозуміла, що зараз, нарешті, заплаче. І не заплакала – захрипіла, затуливши зганьблене обличчя руками:

– Вони… Мене…Я

– Та заткнися ти, суко! – відскочивши від скривавленого, Олег кинувся до неї.

– Залиш її! – гаркнув Мир. – Що ви з нею зробили?

– Та подумаєш!

Олегова голова сіпнулася від удару й полетіла на підлогу, захоплюючи за собою все інше.

– Подумаєш?! Зараз ти в мене подумаєш! – роздратувався Красавицький. – Як виняток – головою! Знаєш, хто вона? Вона – моя одногрупниця!

– Іще одна? – очманів ударений.

– Так, іще… А тобі однієї мало було?!

«А ось і наш головний змій. А ти знаєш, що він…» – згадала Марійка раптом. І, немов наяву, побачила допитливе вухо Рити, що притулилося до збуджених губ подруги.

– Під нами земля горить, а ви… Зовсім знахабніли! – шаленів лідер насильників і вбивць. – А ти що тут робиш, Ковальова?! – роздратовано гримнув на неї він.

– А ти? Ти що?! – заволала вона у відповідь істерично й грізно. – Це ти?! Ти?! Це ви вчора мого батька і дядька Миколу?!

– Так це був твій батько? – почорнів обличчям Мир.

Боже, він навіть не намагався заперечувати!

– Так, – відповіла вона безбарвно. – Це був мій батько.

– Мені кінець, – переконано сказав Красавицький. – Просто закляття якесь! Вони неодмінно це розкопають.

– Хто? – перестала розуміти його вона.

– Менти, – клацнув зубами він. – Перший труп – Рита! Другий – батько іншої одногрупниці. Все веде до мене! Я ніколи не відмиюся!

– Мій тато живий, убитий його друг, – глухо поправила Ковальова.

– Не має значення, – відмахнувся він. – Тобто це добре, що твій батько живий, але… Вони однаково прикопаються! Сьогодні знову приїжджали. Всі, абсолютно всі думають, що це я! Ми! – з ненавистю зиркнув він на свою повергнуту команду. – Але сьогодні я таки кого-небудь уб’ю!

Він повільно пішов на Олега.

Поранений тужливо заскавчав на підлозі і спробував відповзти. Збитий із ніг боязко позадкував.

– Та присягаюся, ми тільки поприколювались, – пискнув він.

– Приколіст чортів! – заревів той, насуваючись. – А вона зараз піде й заяву напише, а менти ваш прикол до справи пришиють. Нас ось-ось за вбивство посадять – не до в’язниці, так до божевільні… Ось там ти і наприколюєшся, суко!

Він ударив його.

Розлючений Олег погрозливо витер кров із рота й кинувся на ватажка. Але він явно поступався йому – в люті Мира була приреченість загнаного звіра, якому вже зовсім нічого втрачати. Обоє покотилися по брудній підлозі…

– Так це не ти?! Не ти? – озвалась обімліла Марійка, від щастя вимовляючи всі голосні радісно-округло. – Стій, Мире, прошу тебе, стій! – заволала вона.

Забіяки завмерли, як по команді: «Море хвилюється три».

– Ти теж, теж на мене думала?! – переконано звинуватив її він, але відразу ж закивав, розуміюче і приречено. – Звичайно, тепер ти ні за що не повіриш…

– Я вірю! Вірю! – замахала Марійка кистями рук так, немов збиралася злетіти. – Чесне слово!