Текст книги "Меч і хрест"

Автор книги: Лада Лузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 31 страниц)

«Але ж я викинула її! – подумки простогнала вона, знову засовуючи руку до кишені та з розмаху потрапляючи пальцями в шовкову діру. – Мамо!»

Чортова суміш з добавкою з обстрижених нігтів розсипалася десь під підкладкою!

Їй кінець.

Вони не відв’яжуться.

Боже, скільки ж у цьому Місті Сашків?

– Дівчино, вам допомога не потрібна? – кругле чоловіче лице стривожено дивилося на неї з джипа. – Що ви їм зробили?

– Допоможіть! Благаю! – зацьковано закричала вона.

Праворуч уже промайнув єдиний на Володимирському будинок № 1. На неї невблаганно насувалась Європейська площа, заповнена неповоротким безладним натовпом демонстрантів, які повільно стікали від Верховної Ради і збиралися продемонструвати себе на недільному Хрещатику. Багатолюдна демонстрація з прапорами і плакатами перекрила рух, заповнивши увесь круг. Угорі, на Грушевського, маячили машини, що застопорилися. На тротуарах рябіли волошкові сорочки міліціонерів.

«Боже! Зараз їх задавлять! Мої в’їдуть у них! Вони не встигнуть загальмувати!» – підстрибнуло в Дарининій голові, і перш ніж новоявлена Єлена Троянська встигла подумати ще хоч щось, вона відчайдушно зірвала з себе трикляту шубу і з силою відкинула її геть.

Пролунав виск гальм.

Мигцем озирнувшись, вона побачила: рогатий «хаммер» став упоперек дороги, перегороджуючи шлях іншим. Із-за джипа вирулила машина ДАІ з синьою блималкою на даху і люто рикнула, одурівши, бачачи голу винуватицю злочину.

Мимохідь вихопивши з чиїхось рук опущений прапор, Чуб, проігнорувавши ближню Трьохсвятительську, помчала прямо – по пішохідному Хрещатику, маневруючи між переляканими мімами, торговцями повітряних куль, сім’ями і солодкими парочками, – сподіваючись, що даішники не зважаться давити людей. Загальмують. Відстануть. І вона втече від них по Прорізній, що плавно переходить у жаданий Ярославів Вал.

Чуб абияк обгорнулася полотнищем прапора.

«Мала рацію Марійка: не можна здуру відьмувати!» – запізніло вистрілила їй у скроню вбивча правда.

– Дівчино в національному прапорі, зупиніться! – прокричав посилений рупором голос ззаду. – Дівчино в національному прапорі, зупиніться!!!

* * *

– Ось ця квартира, – Марійка відсмикнула золоту плюшеву занавіску.

Її супутник зайшов до круглої кімнати вежі й збентежено оглянув позолочені книжкові ряди та камін із трьома мармуровими кішками, що підпирали вухами високу камінну полицю. Живих кішок чомусь не спостерігалося. На щастя, Миру було не дуже гаразд і без котів, які розмовляють.

– Я розумію, ти мені не віриш… – почала Марійка.

– Ні-ні, – зачастив він, хвилюючись. – Не те щоб не вірю. – Мир схвильовано опустився на канапу. – Просто… Нумо ще раз усе по порядку. Ви прийшли в «Центръ Старокiевскаго колдовства на Подолъ» до такої собі Килини. Саме так її звали?

– Так, – кивнула Марійка Ковальова. – Незвичайне ім’я.

– І вона померла. Померла у вас на очах позавчора вдень?

– Так. Четвертого числа.

– І, помираючи, передала вам свою силу?

– Мабуть, – обтічно підтвердила Ковальова, згадавши, як Дарина назвала її «типу богатирем».

– А потім, – вів далі Мир, – якийсь К. Д. надіслав вам листа і запросив сюди. І ви зрозуміли, що стали відьмами.

– Києвицями, – з натиском виправила Ковальова. – Це не одне й те саме! Ми ніби захищаємо Київ…

У її словах не помітно було особливої впевненості.

– І ніби володієте ним?

– Так написано в книзі.

У своїй владі над чим би то не було Марійка була впевнена ще менше. Якщо вимога захищати перебувала бодай у зрозумілій їй категорії обов’язків, влада була поняттям, жодного разу не надіваним, і навіть нез’ясовна, але вже відчутна нею влада над Світом бентежила її значно більше, ніж тішила.

– «Київ володарює над вами, так само як і ви над ним», – продекламувала вона. – Але, може, це так, образний вислів.

Мир затряс головою, безуспішно намагаючись утрамбувати там об’ємну київську фантасмагорію.

– А потім ви побачили на небі три червоні вогні? – Вигляд у нього був абсолютно нещасний.

– Про це теж написано в книзі, – вибачливо пояснила вона. – І вогні кликали нас у Видубицький, будинок Терещенка і на Кирилівську гору, де вбили…

– Але чому ти думаєш, що Килину теж убили вони? Це ж нелогічно!

– Чому? – здивувалася Марійка.

– Тому, – досить було Миру вчепитися за цю тему, як він знову відчув під ногами рятівну твердь, – що вбивства в Кирилівській були не просто вбивствами, а жертвопринесеннями. Їх здійснювали згідно з одним і тим же ритуалом, з однією і тією ж метою.

– Знайти скарб Мазепи!

– Так, скарб, – похмуро кивнув він. – І смерть Килини в цю концепцію ніяк не вписується. Її вбив хтось інший… І вже точно не Митя.

– І як Митя міг прокрастися в музей? – радісно погодилася з його невинуватістю Марійка. – Та ще так, аби не спрацювала сигналізація. Адже вона ввімкнулася, тільки коли Дарина…

– Якщо чесно, – лагідно зупинив її Мирослав, – я взагалі не дуже розумію, чому ти пришиваєш музей до церкви. Так, підтасувати можна. Але з натяжкою. У міліцію ж теж можуть надійти два сигнали одночасно, але це ще не означає, що злочини пов’язані між собою!

– Тому, – аргументувала Ковальова, – що Килина сказала: «Я стала першою, але буде і друга, і третій. І він знову поверне собі силу, якої був позбавлений тоді».

– Хто він? – стрепенувся Красавицький.

– Я не знаю, я про це ще не думала.

– Та-ак…

Мир розгублено спохмурнів, і Марійці залишалось тільки здогадуватися, що відбувається в його переповненій неможливим свідомості.

– Стривай…. – Вона вимогливо потерла скроню, вичавлюючи з неї забуте слово. Її запитальні очі мимоволі пошукали книгу, а рука роздратовано відмахнулася від пошуків і хутко пірнула до кишені брюк. – Я тут уночі законспектувала собі дещо, аби потім подумати. Я завжди так роблю, – пояснила вона, витягуючи на світло складений папірець. – А то нісенітниця якась: «Страшний обряд або обряд, який неможливо здійснити». Якщо неможливо, навіщо писати, як це зробити? І що тут неможливого? «Щоб повернути колишню владу, слід принести в жертву сліпу, сліпого і ясну Києвицю, по волі їх…»

– Сліпу і сліпого? – звузив очі Мирослав.

– І я ніяк не проасоціювала, адже сліпих ніхто не вбивав! – роз’яснила Марійка. – А зараз подумала: «сліпими» книга називає звичайних людей! Це просто синонім, на зразок «обивателів». Виходить, треба вбити жінку, чоловіка і Києвицю. Обряд уже закінчено! – вигукнула вона. – Але хто ж тоді повернув собі владу? Стіна тільки тріснула, гроші так і не дістали…

– Гадаю, що ніхто. – Мир сховав обличчя в долоні й глибоко зітхнув. – Він був просто божевільним… Послухай! – поривчасто заговорив він раптом про інше. – Я мушу сказати тобі одну річ, це важливо! Я справді люблю тебе. Я не знаю, як це вийшло. Якось зненацька… А потім ти змінилася, страшенно змінилася… – Він замовк, тоскно згадавши, як віртуозно брехав жінкам раніше. Що менше почуттів, то легше ми брешемо, що скучили, і говоримо про свої почуття. Але любов робить недорікуватими навіть найкрасномовніших. – Ти, напевно, не пробачиш мені після того, що я з тобою… тебе… тоді… – пригнічено поховав себе Мирослав.

І Марійка зрозуміла: він має на увазі свій піжонський жарт в інституті. Але жарт був таким далеким і неважливим, що стався в позаминулому житті, – та все ж, мабуть, саме він застряг, як кістка, десь у глибині гортані, заважав їй проковтнути його визнання. Примушувала відсторонятися від них, перелякано підбираючи живіт.

Утім, була іще одна причина: його любов до неї була не-ло-гіч-ною! А якщо пояснювати її логічно, була скоріше панічним страхом Мира залишитися зараз самому…

І третя: на відміну від божевільного вбивці, ця нелогічність могла почекати!

«І він знову поверне собі силу, якої був позбавлений тоді!»

«Хто він?»

– Але я впевнений, ти зможеш зрозуміти… зможеш спробувати, – пробурмотів Мир, як і раніше, дивлячись у підлогу, – тому що я, правда, люблю тебе. Чуєш?

– Чую. Ні, не чую… – сказала правду вона.

Мир підвів очі й приречено всміхнувся.

– Нічого, я тебе і глуху люблю.

Зі щоденника N

Ні, яким же кондовим жлобом треба бути, щоб серйозно піти в сатаністи і, приносячи жертви Сатані, вірити, що він подарує тобі натомість гроші та владу?

Їхній деспотичний Христос бодай обіцяв їм свою любов. А що обіцяв їм Диявол, який безкомплексно являв собою людиновбивцю від віку, батька брехні та ворога роду людського? Тільки одне – ненавидіти їх, обдурити і вбити. Він чесний у своїй ганебності. І ніколи навіть не приховував своїх намірів, роздаючи інтерв’ю направо і наліво! І просити його допомоги – однаково що наймати злодія охороняти твій будинок, і маніяка – вартувати твоє життя.

Ні, не це божевілля, а банальний дебілізм фанатів, які ріжуть на кладовищах бродячих собак і, цілуючи перевернутий хрест, просять: «Стань моїм хазяїном, Сатано! – Ненавидь мене, обдури мене, убий мене!»

Ну не козли?

Тільки найсмішніше не це… А те, що ніхто навіть не ненавидітиме їх, не обдурюватиме й не вбиватиме. Ніхто, окрім них самих, які обманюють самих себе. Тому що їх харизматичного людиноненависника просто немає в природі. Є лише масове неуцтво покоління пепсі, чиї уявлення про Сатану почерпнуті з американських кіношок із Джеком Ніколсоном і Де Ніро, Аль Пачино і Біллі Зейном, Елізабет Харлі й Еммануель Сіньє.[10]10
  Артисти, які виконували роль Диявола у фільмах: «Іствудські відьми», «Серце ангела», «Адвокат диявола», «Казки зі склепу», «Засліплений бажанням», «Дев’ята брама».


[Закрыть]

Тільки не прийде до вас Де Ніро, і не сподівайтеся! А Ніколсон не прийде тим більше…

Той, кого ви кличете, – зараз поряд з вами!

Розділ шістнадцятий,
у якому з’являються провали

Київський простір, виявляється, має прямі виходи в інші світи, ці виходи зображено Булгаковим, але не названо…

М. Петровський. «Майстер і Місто»

– Стій! – перебила його Марійка нетерпляче і навіть грубо.

По-перше, тому, що коли чоловік починає освідчуватися, в жінок з’являється дивне й абсолютно ілюзорне відчуття, що так буде завжди, і значить, не так уже це і важливо.

А по-друге, точніше, найголовніше, поряд з’явилося якесь усвідомлення – воно причаїлося десь неподалік, і Марійка нетерпляче заклацала пальцями, намагаючись підманути його ближче.

– Ти пам’ятаєш, письменник… Ні, він не історик… цей, як його? Нам Черешина про нього розповідала, коли говорила про Київ, який Олександр II назвав руським Єрусалимом.

Мир подивився на неї з непідробною цікавістю, із якою може дивитися на дівчину, що несе нісенітницю, тільки по-справжньому закоханий.

– Петровський! – згадала Марійка. І кисть її відразу ослабла, повиснувши в повітрі напіврозбрунькованою квіткою.

Вона замовкла і насторожено обвела очима кімнату – тепер невидиме усвідомлення було зовсім поряд, воно стояло не дихаючи в одному із закутків. І було абсолютним і вміщувало в себе цілковито все, як матрьошка, найменшою з яких і такою, що не таїть усередині ніяких секретів, була сама Марійка, вміщена в матрьошку іншу, більшу – загадку двох і ще одного дня, що перевалив за полудень, а третя, величезна й неозора, звалася Київ – Місто Київ, де і відбувалось усе це, і відбувалося воно завжди.

– Ти знаєш, чому… – проголосила вона збуджено.

Але її урвав хрипкий дзвін старовинного вухатого телефону.

Марійка, яка змушена була замовкнути, скривджено скривилась і, здивовано наблизивши до щоки слухавку, почула незвично схвильований голос Каті:

– Слава Богу! Додзвонилась! У вас зараз буде міліція! За крадіжку в музеї. Таксист дав адресу. Тікай!

– Куди? – очманіла Марійка.

– Додому.

– Мене вигнали, – пискнула вона, не встигнувши усвідомити: це не привід для заперечень.

Але Катя вже закричала:

– Клуб «Церцея». Це на Пушкінській. Поряд із «Бергоньє». Я чекатиму біля входу до пів на третю. Швидко!

– А Дарина?

– Її вже знайшли!

Слухавка заквапила її пульсуючими гудками.

І заголосила знову, ледве повернувшись на своє сідало.

– Ти де? – ударив Марійку у вухо істеричний крик Дарини.

– Я у нас удома…

– Я теж у нас удома, – відчайдушно проплакала Чуб. – Тільки тебе тут немає!

* * *

Дарина вихопила з черевика ключ із котячою головою (благословляючи себе за цю безглузду босяцьку звичку – носити ключ у шкарпетці!) і засунула його в замкову щілину, одночасно натискаючи на дзвінок. Ключ провалився в порожнечу, але це не мало значення – двері вже відчиняли, і Землепотрясна ввалилася в щілину, що утворилася, наштовхуючись на невідомого лисого дядька із затишним ситим черевцем і зім’ятою страхом фізіономією. Позадкувавши, той врізався в шафу і затремтів усім своїм желеподібним тілом.

– Хто ви?! – хлипнув лисий писклявим голосом, який безуспішно намагався бути грізним.

– А ви хто? – випалила Дарина, спішно зачиняючи двері. – Замок виявився не внизу, а чомусь угорі, й був зовсім не старим, точніше, старим, можливо, навіть 60-х років, але ніяк не антикварним.

– Що із замком? – прикрикнула на лисого Чуб. – Де Марійка?

– Тут немає ніякої Марійки! – по-цапиному прогугнявив той. – Хто ви?

Гидливо відмахнувшись од його запитання, Дарина вбігла в кімнату і вросла ногами в підлогу.

Кімната була не та! І навіть не кругла, а прямокутна, що виходила лівим боком в іншу, з напівкруглим еркером, заставлену меблями похилого віку часів Дарининого дитинства.

На мить вона понадіялася, що просто переплутала поверх, хоча переплутати останній поверх, вище за який була тільки стеля горища, було вкрай проблематично. Але зваблена цією рятівною ідеєю, Чуб виринула на відчинений балкон і відразу зрозуміла: він залишився тим самим, тим самим – позбавленим перил бетонним майданчиком «для зльотів» під шпилястим ковпаком сірого даху.

Вона зацьковано озирнулася на товстуна й заволала від безсилля:

– Коли ви сюди в’їхали? Коли?!

– У сімдесятих, – відповів хазяїн криво.

У двері задзвонили.

– Не відчиняйте! – заволала Дарина. – За мною женуться. Вони і вас уб’ють теж!

Й ніколи було вибирати вислови.

Лисий застиг, дивлячись каламутним і благаючим про помилку поглядом на міцну експресивну дівулю, замотану в національний жовто-блакитний прапор, – божевільну і однозначно буйну!

Дарина кинулася до телефонного апарата і кривлячись набрала номер.

– Стій, кому сказала! – гаркнула вона, загрозливо хапаючись за древко.

Лисий, що тихо позадкував уздовж стіни в бік дверей коридора, струшуваних ударами та криками дзвінка, знову завмер і відчайдушно скосив очі кудись убік. Древко потягнуло за собою полотнище прапора, і з-під нього виринула Даринина грудь, оптимістична й міцна, мов яблуко «Слава переможцеві».

– Алло, – почула вона розгублений Марійчин голос.

– Ти де? – нестямно завила Дарина, намагаючись упіймати ногами жовто-блакитну тканину та затиснути її між ніг.

– Я у нас удома.

– І я у нас удома. Тільки тебе тут немає! Тут тільки якийсь лисий. Він тут живе. Це зовсім інша квартира!

– Ти помилилася квартирою? – обережно здивувалася Марійка.

– Ні, я не помилилася, це наша квартира! Але вона зовсім інша, і ми тут не живемо!

Лисий жалібно скривився, намагаючись зібгатися у грудку.

– Так це ви?! – із жахом простогнав він раптом із висловом «Господи, за що мені це?». – Це ви?!

– Хто – я? – відволіклася Дарина.

– Злодійка! Наводчиця! Через вас… Але як? Як ви сюди? – затрепетав лисий, явно маючи намір посивіти від страху (якби йому ще було чим сивіти).

– Уб’ю, якщо зрушиш із місця. Зрозумів? – плотолюбно прогарчала Чуб, погрожуючи йому слухавкою.

Але бридкий товстун, неприємно булькнувши ротом, з усіх ніг кинувся до дверей.

– Міліція! – заголосив він. – Рятуйте! Вона тут!

– Думай швидше, я тобі передзвоню! – виплеснула Дарина і помчала до балкона.

Частку секунди вона стояла на плоскому майданчику, плачучи про відсутню, недоступну мітлу, а потім, рішуче загорнувшись у прапор батьківщини, зробила крок на карниз і пішла по ньому, притискаючись до стіни і мужньо намагаючись не дивитися вниз.

* * *

Упустивши на стіл слухавку, що запищала короткими гудками, Марійка («Я зараз, Мире!») кинулася на сходовий майданчик.

– Дарино, Дашо! – покликала вона, перекидаючись через перила. Слова відчужено розчинилися в тиші.

Вона почала сходити вниз. Її думки зависли, як картинка на екрані комп’ютера з нерухомою, вже непідвладною «мишці» стрілкою. Ковальова ніколи не вміла думати швидко, а в екстремальній ситуації, що вимагала моментальної реакції, просто дурнішала на рахунок три.

«Вона в нашій квартирі, але це не наша квартира. То де ж вона?» – тужилася Марійка, смутно сподіваючись, що нестикування розв’яжеться якось простіше, і вона застане подругу на сходах поверхом нижче.

Але під’їзд був порожній і цнотливо тихий. Наскільки вона могла пригадати, піднімаючись до себе у вежу, вони ще жодного разу не стикалися з іншими мешканцями. Марійка вибігла у двір, зіткнувшись ніс до носа з Дарининим мопедом.

«Ага!»

Прослизнувши крізь низьку арку, вона опинилася на вулиці, завертіла головою і обмерла, закинувши горло, що вразилося враз і стислося.

На їхньому безперильному балконі, випадаючи з дверей і боязко тримаючись за стіни, стояли чужі люди, вигукуючи «Повернися! Повернися!» і неспокійно розмахуючи руками. А по карнизу, який оперізував вежу, розпластавшись по стіні, йшла божевільна Дарина в дивній кособокій сукні жовто-блакитного кольору. Притримуючи під пахвою якусь палицю, міська альпіністка незграбно, але безстрашно перестрибнула на дах сусідньої, триповерхової частини будинку, що примикала до вежі, й подерлася по майже прямовисному схилу даху до відчиненого вікна горища з підозріло новою пластиковою рамою.

Чоловіки вмить сховалися у дверях балкона, тоді як Марійчина вічна нерозторопність як виняток несподівано прислужилась їй: вона побачила, як подруга, блискавично озирнувшись, дала задній хід і якимсь нез’ясовним Марійці дивом залізла на задню стіну вежі.

Оцінивши її трюк, Ковальова помчала в під’їзд, сподіваючись випередити переслідувачів, і поскакала по сходах, що стали раптом гучними та наповненими диханням і голосами. На третьому поверсі вона зустрілась із уже знайомими їй людьми, що рвалися в чиїсь нерішучі двері.

– Відчиніть, у вас у мансарді небезпечна злочинниця. Вона щойно забралася туди… Відчиніть!

Захекавшись, Марійка добігла до четвертого поверху, що завершувався Г-подібним майданчиком, і, порівнявшись із їхніми розчиненими навстіж дверима, схопилася за зелені перила.

За дверима була чужа квартира! У отворі дверей виднівся обклеєний новенькими шпалерами і засмічений незнайомими речами коридор, а за ним – невідома їй кімната, посеред якої, втягнувши голову в плечі, стояв зовсім бідолашний лисий товстун, якого трусив за плечі розлючений і рознервований парубійко.

– Так хто вона тобі? Ти ж казав, що її не знаєш? – нависав він над лисим, і неважко було зрозуміти, що говорять вони про Дарину.

Але зрозуміти решту було значно складніше – точніше, зовсім неможливо.

Залишивши лисого у спокої, парубійко вибіг і, ледве не збивши Марійку з ніг, поскакав униз, не удостоївши її навіть поглядом. Товстун квапливо потрюхикав до дверей і зачинив їх просто перед Марійчиним носом. Марійка ж зробила єдине, що спало їй на думку: не роздумуючи ні про що, побігла в довгий кінець літери «Г», де причаїлися двері горища вежі.

– Дашо, якщо ти тут – це я, Марійка! – голосно прошепотіла вона.

Почулися квапливі кроки, спочатку глухі та нерозбірливі, потім виразні й, здається, рідні.

– Марійка? – глухо уточнили двері.

– Та я, я, відчиняй!

Двері радісно клацнули й явили її подругу, оглушену, з рівним буряковим рум’янцем на щоках.

– Слава Богу, це ти! – зраділа вона. – Де? Де наш будинок?

– Я його втратила. Поки шукала тебе.

Але Дарина не дала їй пояснити.

– Тоді мотаємо звідси швидко. Потім розберемося. Де вони?

Марійка кинулася до перил і занурила погляд у сходовий отвір, здатний умістити два-три ліфти, – Даринині переслідувачі таки виламали непевні двері внизу, і зараз вони, схоже, обнишпорювали нижню квартиру.

– Швидко! – схопила вона за руку Дарину.

Вони помчали вниз, перестрибуючи через сходинки.

І хоча Марійка так і не встигла зрозуміти, від кого, власне, вони втікають, вона старалася не відставати від Дарини, загорнутої, – «Боже, та що ж із нею сталося?!» – в український прапор.

– Аби лише мопед не забрали! – пристрасно простогнала Чуб. – О-ой, ти!!!

Уже біля самого виходу Ковальова, що не звикла до такого буйного згаяння часу, невдало підвернула ногу і впала на одне коліно, вдарившись об мармуровий поріг.

Двері перекрив високий гулкий силует.

Дарина приглушено скрикнула і відсахнулася.

Але силует кинувся не до неї, а до Марійки, дбайливо підводячи її з підлоги.

– Куди ти поділася? – неспокійно запитав він закоханим голосом Мира, перекрикуючи дзвінок мобільного, що розривав його кишеню. – У під’їзді тебе не було. Ти що, зайшла в іншу квартиру? Вставай, котику, сильно забилася? – Його рука боляче врізалась їй у лікоть голівкою ключа.

Але Дарина лише нетерпляче смикнула плечем, усуваючи його турботу.

Вона, як і раніше, стояла навколішки, схилившись над мармуровим порогом, неначе їй прийшла несподівана думка помолитися про їхній порятунок саме тут і зараз.

– Salve! – вискнула вона, вдивляючись у брудний мармур. – Я зрозуміла! Біжімо! Швидше біжімо нагору. Втім, можна вже не бігти… Тепер вони нас не наздоженуть. Швидко заганяй мопед у будинок!

– Що? – не в’їхала Чуб.

– А звідки тут взялися велосипеди? – спантеличився Красавицький. – Їх тут не було.

* * *

– Що це було? – заволала Дарина Чуб, коли Марійка, забравши у Мира ключ, відчинила двері, й перед ними з’явилася їхня гуляща квартира.

Мир, який цієї метаморфози не помітив, скинув із себе два обгорнутих папером велосипеди, серйозно вивчив екран затихлого мобільного і, неприязно поглянувши на напівголу Чуб, мовчки пішов передзвонювати на кухню.

– А ти знаєш, хто за тобою гнався?

– ДАІ. Я правила порушила!

– Ні, міліція! Катя дзвонила. Вона дізналася: таксист, який відвозив нас до музею, здав нашу адресу. Тут сиділа засідка! Я навіть не знаю, як проскочила, напевно, вони приїхали на хвилину пізніше…

– Так треба тікати!

– Не треба! – Марійка кинулася до дамського бюро і, переворушивши папери, врочисто вручила Дарині вчорашнє сто разів забуте всіма запрошення: – Краще прочитай останній рядок!

– «Ваш К. Д.», – буркнула та. – Ну і хто такий К. Д.?

– Ні, не підпис, а останній рядок: «…якщо будете ввічливі з Ним»! – Вона зі значенням піднесла вказівний палець.

– Ну що ти тягнеш? – визвірилася Чуб. – Важко пояснити? Часу в обріз!

– Із ним – значить, із будинком! – урочисто оголосила приголомшливий висновок Марійка. – З нашим будинком! Ми не могли потрапити до своєї квартири, тому що забули привітатися з ним!

– А зараз привіталися? – здивовано уточнила Дарина.

– Авжеж! Я ж прочитала вголос «Salve». Сальве – по-латині «здрастуй».

– Ти вже говорила…

– А ти тоді сказала: «І вам привіт». Ти привіталася з ним, і він нас упустив! А потім, коли я поверталася з велосипедом, я точно пам’ятаю: поставила його на порозі, щоб передихнути, і знову вимовила «Salve», чисто машинально. Просто око чіпляється за іноземне слово. І Миру я його теж показувала. Але в паніці, коли тебе на карнизі побачила, я, зрозуміло, на всі боки вже не дивилася…

– І Катя вранці сказала «Salve», – згадала Чуб. – Виходить, коли ти вітаєшся з ним, – здивувалася новому диву Землепотрясна, – будинок тебе випускає! І кожен, хто скаже просте «здрасьте», може потрапити. – Вона зам’ялась і, не знайшовши потрібного визначення, завершила: – Туди, куди не можна.

Зараз загадка здалась їй навіть занадто простою.

– Ну, в Києві мало хто знає латинь, – утішила її Ковальова. – Я теж не знаю. Тільки два-три слова, кілька висловів.

– Все одно, – вперто насупилася Дарина. – Будь-який професор, який випадково його перекладе…

– Ні, – остаточно здогадалася Марійка. – Не будь-хто. Ще потрібен ключ!

– Ключ, – повторила Дарина осяяно.

Вони мовчки подивились одна на одну і, не змовляючись, кинулися в коридор, до шафи із загадковими ключами.

Дарина ривком відчинила двері й захоплено оглянула простір, що йшов у стелю, нашпигований, мабуть, тисячею тисяч гачків.

– Значить, у нас справді купа квартир. І те, що там чийсь офіс, нічого не міняє…

Марійка зняла один із ключів навмання.

– Велика Підвальна, 32, – озвучила вона картон, що висів на кільці, з адресою.

– Велика Підвальна, 9, – схопилася за інший ключ Дарина.

– Велика Підвальна, 15.

– Велика Володимирська, 28. І навіщо нам стільки? Десь я це вже чула… Зовсім нещодавно. – Чуб неспокійно втупилася в подругу.

– 28! – Марійка безцеремонно вихопила ключ із Дарининих рук і втупилася в нього округленими очима. – Це ж київська адреса Васнецова! Я читала тобі сьогодні вранці.

– Точно, – заспокоїлася Дарина. – Знову він! І у нас офіс у його квартирі?

– Офіс. – Марійка збуджено втупилася в ключ. – А якщо… Хоча це абсолютно неможливо! Але те, що відбувається з нами, теж неможливе – абсолютно! А що коли, – випалила вона залпом, – це і є ключ до його квартири?

– А я що сказала? – образилася Чуб.

– Ні. А що коли це вхід у його квартиру сто років тому?! Дивися! Володимирська, 28 – Васнецов. Підвальна, 32 – Леся Українка. У 9-му жив письменник Паустовський, у 15-му – твій Сікорський. Усі ключі не випадкові…

– А Велика Підвальна?

– Наш Яр Вал! І перший вертоліт Сікорський випробував тут, у дворі п’ятнадцятого будинку…

Марійка круглооко втупилася в Дарину, чекаючи її реалістичної реакції, але та, як не дивно, не виявила свого таланту до суперечок.

– А що коли це правда! – романтично сказала вона. – Ось у нас і вуличка! Одна з відьмою, другий із вертольотом, – надивились і напридумували. А що коли вони навіть щось бачили, уявляєш? – вчепилася Чуб у Марійчине плече. – Бачили, як Києвиці з балкона! А уяви, як би Сікорський очманів, коли б ми до нього зараз заявилися? Шкода, пароля не знаємо. Навряд чи це Salve.

– Може, і знаємо. – Марійка вказала на верхівку шафи, що підпирала піднебесну стелю, де в оточенні химерних різьблених завитків сиділа тьмяна металева табличка. – Треба принести драбину, інакше не прочитаємо.

Дівчата дружно помчали в кімнату за прописаною біля книжкових полиць спіралеподібною драбиною, і через п’ять хвилин Марійка, стоячи на останньому щаблі, значущо прорекла:

«Именем Отца моего велю, дай то, что мне должно знать!»

«анекдот, парсуна, пора»,

закінчила Дарина, поглядаючи на внутрішній бік дверцят, де висів новенький, набраний на комп’ютері аркуш. Вона запитально задерла голову.

– Напевно, – озвалася подруга, спускаючись, – вимовивши пароль, треба уточнити, що саме хочеш побачити. «Пора» – у значенні день або годину, «Парсуна» – особа.

– Або прикол.

– Ні. – Ковальова з полегшенням прийняла простягнуту Дариною руку і зіскочила на підлогу. – Анекдот – не обов’язково прикол. Це по-старому означає – історія.

– Треба буде спробувати як-небудь. Тільки не зараз. Зараз нам, повір, не до вертольотів! Ти не знаєш, про що я довідалась. Інформація на мільйон доларів! – імпульсивно заявила Чуб. І замовкла: у світлі останніх бурхливих і об’ємних подій її відкриття здалось їй занадто вже передбачуваним і плоским.

– Коротше, Марусю, здається, ми помремо вже сьогодні.

– Сьогодні? – здивувалася Марійка. – Чому?

– Пам’ятаєш про «ряба стане любою, і біль згорить у вогні»? Так от, Килина мала на увазі свято Івана Купала. Вважається, що, вмиваючись купальською росою, можна очистити обличчя від прищів і іншого лайна і стати землепотрясною красунею. А в купальському вогнищі разом зі старими речами люди спалювали свої прикрості, хвороби й душевний біль. Воно взагалі від усього очищає: від зла, від лихого ока. Раніше, коли наші князі давні на війну з татарами йшли, вони обов’язково через очищувальне вогнище стрибали… Я і раніше це читала, коли до вечірки готувалася, та якось одне з іншим не зіставлялось. А тепер зіставилось! А ніч на Купала сьогодні ввечері. І шабаш сьогодні, той, на який нас зазивали…

– Але відьми не помирають у ніч на Івана Купала, – переконано заперечила їй Марійка. – Хіба що з перепою! Це ж одне з трьох найрозгульніших відьмацьких свят.

– Гаразд. Я тобі сказала, а ти як хочеш! – надулася Чуб.

– Гаразд. А що ти ще про Купала знаєш? – спробувала намацати хоч якусь версію подруга, що знала про Івана Купала одне: назва свята дивним чином об’єднала в єдине ціле християнського святого Івана Хрестителя і язичницьке божество Купало, що, на думку Марійки Ковальової, було однозначним свідченням мудрості православ’я, публічно суворого, але такого, що визнавало приховано: істина все ж посередині.

– Та все! – самозакохано оголосила Землепотрясна. – Ніч перед святом Хрестителя – це наш слов’янський Хелловін, коли всяка нечисть, типу нас із тобою, може робити абсолютно все, що захоче.

– А ще що?

– Ну, папороть цвіте. Змії, навіть неотруйні, набувають сили. Купатися без оберега не можна, тому що водяний іменинник і до себе потягне: напевно, все, що опускається у воду цього дня, він сприймає як подарунок. А раніше на свято язичники дівчину топили – типу, йому в жертву. І любовні груповухи на березі влаштовували – тоді це не вважалося гріхом, а вважалось ідеальною ніччю для зачаття дітей.

– Про що це ви? – з кухні вийшов Мир із заклопотаним, відчуженим обличчям. – Я змушений поїхати, – прилип він очима до Марійки. – Ненадовго. – Мир спробував одірвати погляд, але не зміг. – Ти дочекаєшся мене? Дочекайся, будь ласка! Нам, – картинно провів він пальцем по горлу, – ось так договорити потрібно! Це важливо.

– А що сталося? Куди ти? – захвилювалася його непосидюча кохана, що не дослухала життєво важливе освідчення.

– Кока телефонував. Він одну практикантку з медучилища підчепив, зараз у кафе з нею зависає.

– І що вона розповіла?

– Багато цікавого, – абстрактно відповів Мир, із підозрою дивлячись на Чуб.

Та відповіла йому не менш нелюб’язним поглядом. Хоча підозру з Красавицького було знято, занадто гарні чоловіки викликали в Дарини приблизно ті самі почуття, що й у Марійки, – занадто великі купюри.

«Адже Марійка так нічого й не знає про присуху, – з жахом усвідомила вона. – Ой!»

– Говори при ній, адже ми всі разом, – поторсала закоханого Марійка.

– Гаразд, – знехотя мовив той. – Є серйозна зачіпка. Практикантка підтвердила, що божевільні поводились останні дві ночі, як справжні божевільні. Вчора її не було, їй розповідали. Але позавчора, коли вона чергувала, знадобилося декілька годин, аби зібрати й заспокоїти їх усіх. Митю, наприклад, знайшли тільки вдосвіта, під сходами за ящиками з новою апаратурою. І на одязі в нього була кров. Вони вирішили, що він поранився, й відразу ж відвели його до Снуровського…

– Митя – це той шизик, із яким ми вранці?.. – збудилася Землепотрясна.

Мир незадоволено скривився на її адресу. Лаконічно ввів ту в курс справи і знову нестримно поглядом прилип до Марійки:

– Митя, – підкреслив він, – справді там на привілейованому становищі. Такий наслідний принц психлікарні. По-перше, платник – батько, що розкаявся, справно вносить велику суму щомісяця. По-друге, лікар «дядько Киря» носиться з ним, як дурень із писаною торбою. Але це не найцікавіше. – Красень став чорніший за хмару. – Практикантка сказала, що з-поміж іншої історичної нісенітниці, яку любить повторювати наш принц, він стверджує, буцім його рід веде початок від гетьмана Мазепи.