Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

Робітники тільки мовчки дивилися на нього, і тоді він крикнув:

– Механіку! – І коли чорнобородий ввійшов до цеху: – Гляньте-но, що тут робиться, яке неподобство! Вал занизько сидить на ножах, вони пошматують мені весь матеріал. Ви будете відповідати за шкоду!

Механік нахилився над машиною.

– Ніякої шкоди тут нема, – спокійно сказав він, але Дідеріх не був певний, що він не посміхається у свою чорну бороду. Щось похмуре й глузливе було в механіковому погляді, Дідеріх не міг його витримати і вже не старався грізно блискати очима, а тільки розмахував руками.

– Ви будете відповідати!

– Що трапилося? – запитав Сетбір, прибігши на галас. Він пояснив господареві, що тканина ріжеться як треба і що так робилося завжди. Робітники кивали головою, механік спокійно стояв тут-таки. Дідеріх відчув, що для технічного сперечання він не досить компетентний, і крикнув під кінець:

– Тоді в майбутньому, будь ласка, робіть це інакше! – і різко обернувся.

Він увійшов до сортувальної і, опанувавши себе, почав з виглядом знавця стежити за роботою жінок, які за довгими столами з решітками сортували ганчір’я. Одна з них, маленька темноока жінка, здумала ледь-ледь посміхнутися йому з-під барвистої хустинки, але зустріла такий холодний погляд, що злякалася й принишкла. Різнокольорове шмаття купами сипалося з лантухів, жіноче перешіптування стихло під господаревим поглядом, і в теплому притхлому повітрі не було чути нічого, крім брязкання вправлених у столи ножів, які зрізали гудзики. Але Дідеріх, що оглядав труби парового опалення, почув підозрілий шум. Він перехилився через купу лантухів – і відсахнувся, весь червоний, кінчики його вусів затремтіли.

– Ану, облиште там! – крикнув він. – Вилазьте! – З-під лантухів виліз молодий робітник. – І полюбовниця твоя теж! – кричав Дідеріх. – Скоро там! – І коли дівчина, нарешті, з’явилася, він узявся в боки. Весела історія! Його фабрика не тільки пиварня, але й щось гірше! Він так верещав, що всі збіглися. – Ну, пане Сетбіре, і це теж завжди так робилося? Можна вас поздоровити з новим успіхом! Значить, люди звикли розважатися за лантухами в робочий час. Як цей хлопець потрапив сюди? – Робітник сказав, що це його наречена. – Наречена? Тут нема ніяких наречених, тут є тільки робітники. Ви обоє крадете у мене робочий час, за який я вам плачу. Ви – свині і, крім того, злодії. Я викину вас і віддам до суду за образу громадської моралі!

Він з викликом озирнувся навколо.

– Я вимагаю тут німецької пристойності і німецької порядності. Зрозуміло? – Погляд його, впав на механіка. – І я доб’юся цього, хоч би як ви тут кривлялися! – крикнув він.

– Я й не збирався кривлятися, – спокійно відповів механік. Але Дідеріха вже несила була спинити. Нарешті він йому доведе!

– Ваша поведінка вже давно здається мені підозрілою! Ви не виконуєте ваших обов’язків, тому й завелися тут такі парочки.

– Я не наглядач, – докинув механік.

– Ви просто язикатий баламут. Ви розбещуєте підлеглих вам людей. Ви розводите крамолу! Як вас, до речі, звати?

– Наполеон Фішер, – сказав механік.

Дідеріх остовпів.

– Нап… Іще чого! Ви соціал-демократ?

– Авжеж.

– Я так і думав. Ви звільнені.

Він звернувся до робітників:

– Запам’ятайте це! – І, різко обернувшися, вийшов з приміщення. На подвір’ї його наздогнав Сетбір.

– Молодий господарю! – Він був дуже схвильований і не хотів говорити, поки вони не замкнули за собою дверей контори. – Молодий господарю, – сказав бухгалтер, – звільнити його неможливо, він член спілки.

– Саме тому я й хочу викинути його, – відповів Дідеріх.

Сетбір пояснив йому, що цього не можна робити, бо тоді всі кинуть роботу. Дідеріх не міг цього зрозуміти. Хіба вони всі належать до спілки? Ні. В чому ж тоді справа? Сетбір пояснив: вони бояться «червоних»; навіть на старих робітників покластися не можна.

– Я їх всіх викину! – вигукнув Дідеріх. – З чадами й домочадцями, з бебехами й манаттям!

– Та чи зможемо ми дістати інших, – сказав Сетбір, злегка посміхнувшися, подивився з-під зеленого козирка на розгніваного молодого господаря, який бігав по кімнаті і натручувався на меблі. Дідеріх кричав:

– Господар я на своїй фабриці чи ні? Я б хотів бачити…

Сетбір дав йому накричатися, а потім сказав:

– Пане докторе, вам не доведеться розмовляти з Фішером, він не піде від нас, він знає, що це завдало б нам дуже багато прикростей.

Дідеріх ще раз став дибки.

– Он як! Значить, мені не доведеться просити його, щоб він зласкавився і залишився? Цей пан Наполеон! Мені не доведеться запрошувати його в неділю на обід? Це була б для мене надто велика честь!

Кров ударила йому в голову, кімната здавалася йому тісною, він розчинив двері. Механік саме проходив поблизу. Дідеріх подивився йому вслід, ненависть загострила його здатність сприймати – він помітив одночасно і криві, худі ноги цього чоловіка, і його кощаві плечі з надміру довгими руками, а коли механік заговорив з робітниками, то він побачив, як рухалися під ріденькою чорною борідкою його міцні щелепи. Як ненавидів Дідеріх цей рот і ці вузлуваті руки! Чорнобородий вже давно пройшов далі, а Дідеріх досі ще відчував його запах.

– Подивіться, Сетбіре, – передні лапи звисають у нього аж до самої землі. Ще трохи, і він почне бігати рачки й гризти горіхи. Цій мавпі ми вже підставимо ніжку, будьте певні! Наполеон! Таке ім’я вже саме по собі є викликом. Хай він остерігається, бо один з нас двох, – Дідеріх закрутив білками, – залишиться на полі битви.

Він пішов з фабрики, високо піднісши голову, і, одягнувши чорного сюртука, подався засвідчувати свою пошану найповажнішим особам міста. Щоб з Мейзештрасе дістатися на Швейніхенштрасе, до бургомістра, доктора Шеффельвейса, йому треба було піти по Вухерштрасе, яка тепер називалася вулицею Кайзера Вільгельма. Так він і збирався зробити; але останньої хвилини, ніби за домовленістю, яку тримав у таємниці й від самого себе, він усе ж таки звернув на вулицю Флейшгауергрубе. Двоє східців перед будинком старого Бука були відполіровані ногами всіх жителів міста і їхніх попередників. Деренчання дзвінка біля жовтих скляних дверей лунко відбилося в порожньому коридорі. Потім там, у глибині, двері прочинилися, і стара служниця задріботіла коридором. Але не встигла вона дійти до дверей, як з кабінету вийшов господар дому і сам відчинив гостеві. Він узяв за руку Дідеріха, котрий запопадливо вклонявся, і повів його до кабінету.

– Любий Геслінгу! Я чекав на вас, мене повідомили про ваш приїзд. Гостинно просимо до Неціга, дорогий докторе.

У Дідеріха враз виступили сльози на очах, і він забелькотів:

– Ви надто добрі, пане Буку. Звичайно, я вважав за свій обов’язок насамперед відвідати вас і запевнити вас, що я завжди весь… що я завжди весь… до ваших послуг, – закінчив він ревно, як добрий учень. Старий пан Бук досі ще тримав його руку в своїй, теплій і при цьому легкій та м’якій.

– Послуги… – він сам підсунув Дідеріхові крісло, – ви, звичайно, будете робити їх не мені, а своїм сугромадянам, які віддячать вам за це. Радником ваші сугромадяни оберуть вас найближчим часом, це, здається мені, я можу вам обіцяти, бо цим лише віддадуть належне шановній родині.

А там, – старий Бук зробив урочистий і широкий рух, – я вже покладаюся на вас і сподіваюся, що ви найближчим часом дасте нам можливість привітати вас у магістраті.

Дідеріх уклонився із щасливою усмішкою, неначе його вже вітали.

– Щодо напрямку думок нашого міста, – вів далі пан Бук, – то я не скажу, щоб він був у всьому добрий… – Біла борідка пірнула в шовкову шийну хустку. – Та ще є простір, – борідка виринула знову, – і, дасть бог, ще надовго, для справді ліберальних людей.

Дідеріх запевнив:

– Я, звичайно, дотримуюся ліберальних поглядів.

Старий Бук провів рукою по аркушах паперу, що лежали на його бюрку.

– Ваш покійний батько часто сидів тут, супроти мене, особливо за тих часів, коли засновував свою папірню. На мою велику радість, я зміг йому в цьому допомогти. Йшлося про струмок, який тече тепер через ваш двір.

Дідеріх сказав схвильованим голосом:

– Скільки разів, пане Буку, мій батько розповідав мені, що струмком, без якого ми не могли б існувати, він завдячує тільки вам.

– Ні, не тільки мені, а нашому справедливому самоврядуванню, в якому, проте, – старий Бук підніс білого вказівного пальця і глибоко заглянув Дідеріхові в очі, – певні люди, певна партія багато що змінили б, якби тільки мали силу. – Голосніше і з пафосом: – Супротивник біля брами, тож згуртуймось і даймо йому відсіч.

Він помовчав і сказав спокійнішим тоном, навіть з благодушною посмішкою:

– А ви, найлюбіший пане докторе, чи не перебуваєте ви тепер у такому ж становищі, як тоді ваш батько? Хіба ви не збираєтеся розбудовувати свою фабрику? У вас, звичайно, широкі плани?

– Безперечно.

І Дідеріх почав палко викладати, що, на його думку, треба зробити. Старий уважно слухав, киваючи головою, потім узяв щіпку тютюну… Нарешті він сказав:

– Наскільки я можу судити, перед вами не тільки великі витрати при перебудові, але, мабуть, і ускладнення з міською будівельною інспекцією, з якою мені, між іншим, доводиться мати справу в магістраті. Тепер погляньте, любий Геслінгу, що лежить тут, на моєму бюркові.

І Дідеріх побачив докладний план своєї ділянки і суміжної з нею. Його розгублене обличчя викликало у старого Бука усмішку задоволення.

– Я можу подбати про те, – сказав він, – щоб вам не чинили ніяких перешкод. – І у відповідь на Дідеріхову подяку: – Допомагаючи кожному з наших друзів, ми служимо великому цілому. Бо друзі народної партії – всі, за винятком тиранів.

Після цих слів старий Бук глибше всівся до фотеля і склав руки. Напруження зійшло з його обличчя, він похитував головою, як добрий дідусь.

– Як ви були дитиною, у вас були такі гарні золоті кучері.

Дідеріх зрозумів, що офіційна частина розмови закінчена.

– Я пам’ятаю, – дозволив він собі сказати, – як хлопчиком приходив у цей дім і бавився з вашим сином Вольфгангом у солдати.

– Так, так. А. тепер він знову грається в солдати.

– Його люблять офіцери. Він мені сам говорив це.

– Я б хотів, любий Геслінгу, щоб у нього були ваші практичні нахили… Ну, він вгамується, коли я його оженю.

– Я гадаю, – сказав Дідеріх, – що ваш син високообдарована людина. Тому його ніщо не задовольняє, він не знає, чи стати йому генералом, чи якимось іншим великим діячем.

– А поки що він, на жаль, робить дурниці. – Старий глянув у вікно. Дідеріх не наважився виказати свою цікавість.

– Дурниці? Це мене дивує. Мені він завжди імпонував саме своїм розумом. Ще в школі, його письмові роботи… А те, що він недавно говорив мені про нашого кайзера, що той, на його думку, охоче б став першим вождем робітників…

– Від цього хай береже бог робітників…

– Чому? – Дідеріх був глибоко вражений.

– Тому що їм від цього не солодко було б. Адже й нам це також не пішло на користь.

– Але ж завдяки Гогенцоллернам у нас є тепер єдина Німецька імперія.

– У нас її немає, – сказав старий Бук і незвичайно поривчо підвівся із стільця. – Доказом єдності служить своя власна воля; а хіба вона у нас є? «Вам тільки здається, що ви об’єднані, бо вас об’єднує рабський дух!» Навесні сімдесят першого року поет Гервег, що лишився живий, як я, кинув ці слова тим, які сп’яніли від перемоги. Що сказав би він тепер?

Перед цим голосом з того світу Дідеріх міг тільки пробелькотіти:

– Ах, так, ви ж учасник сорок восьмого року…

– Мій милий юний друже, ви хочете сказати: дурень і переможений. Так, ми були переможені, бо ми були настільки дурні, що вірили в наш народ. Ми вірили, що він сам доможеться того, що тепер одержує від своїх володарів ціною рабства. Ми уявляли собі його могутнім, багатим, свідомим своїх інтересів і готовим змагатися за майбутнє. Ми не бачили, що без політичного виховання, котрого в нього менше, ніж у всіх інших народів, він приречений був по нетривалім піднесенні знову скоритися силам минулого. Вже за наших часів було дуже багато таких, які, не турбуючись про ціле, дбали тільки про свої власні інтереси і були раді, якщо, гріючися в промінні чиїх-небудь милостей, могли задовольняти ниці потреби розкішного і гулящого життя. А тепер ім’я їм легіон, бо з них зняли турботу про загальне благо. Ваші володарі вже зробили з вас велику державу, і поки ви заробляєте гроші, як умієте, і витрачаєте їх, як хочете, вони створять для вас – або, вірніше для себе – ще й флот, який ми того часу могли б і самі створити. Наш поет ще тоді знав те, чого вас тепер починають учити. «У борознах, проведених Колумбом, Німеччини зіходить майбуття».

– Бісмарк все ж таки дещо зробив, – з тихим торжеством сказав Дідеріх.

– В тому й справа, що йому було дано владу це зробити! І при цьому він усе зробив тільки фактично, а формально сховався за іменем свого володаря. Ми, громадяни сорок восьмого року, були чесніші, я маю право так говорити, бо сам я тоді поплатився за те, на що зважився.

– Я знаю, вас було засуджено на смерть, – сказав Дідеріх, знову стихнувши.

– Я був засуджений за те, що боронив суверенітет національних зборів проти єдинодержавства і очолив повстання народу, змушеного вдатися до самозахисту. Ось чим для нас була єдність Німеччини: обов’язком сумління, особистим обов’язком кожного, за який він відповідав. Ні! Ми не співали хвали нікому з так званих творців німецької єдності. Коли я в цьому самому будинку разом з моїми останніми друзями чекав, переможений і зраджений, на королівських солдатів, я був – великою чи нікчемною – але людиною, яка сама творить свій ідеал: однією з багатьох, але людиною. Де вони тепер?

Старий замовк і насторожився, начебто до чогось прислухаючись. Дідеріхові стало душно. Він відчував, що немає більше права мовчати. Він сказав:

– Німецький народ, дякувати богові, більше не народ мислителів і поетів, він прагне мети сучасної і практичної.

Старий відірвався від своїх думок і вказав на стелю:

– Тоді все місто бувало в моєму домі. Тепер тут так безлюдно, як ніколи, навіть Вольфганг поїхав геть. Я давно б усе кинув, але, молодий чоловіче, треба поважати своє минуле, хоч ми й були переможені.

– Безперечно, – сказав Дідеріх. – І потім ви й досі наймогутніша людина в місті. Місто, так усі говорять, належить панові Буку.

– Але я цього зовсім не хочу, я хочу, щоб місто належало самому собі. – Він глибоко зітхнув. – Це довга історія, ви поступово довідаєтеся про неї, коли познайомитеся з нашим урядуванням. День у день уряд і його довірені – юнкери – утискають нас дедалі більше. Сьогодні нас змушують віддавати наш газ поміщикам, які не платять нам податків, завтра ми повинні будемо прокладати їм шляхи. Кінець кінцем у нас відберуть наше самоврядування. Ви побачите, ми живемо в обложеному місті.

Дідеріх поблажливо посміхнувся:

– Ну, навряд чи справа стоїть так погано, адже наш кайзер така передова людина.

– Авжеж, – сказав старий Бук. Він підвівся, похитав головою, але вважав за краще промовчати. Він простяг Дідеріхові руку.

– Любий докторе, вашу дружбу я цінуватиму, як цінував дружбу вашого батька. Після нашої розмови я плекаю надію, що ми підемо руч-об-руч.

Під теплим, ясним поглядом старого Бука Дідеріх ударив себе в груди:

– Я цілком переконаний ліберал!

– Насамперед я застерігаю вас від урядового президента[4]4
  Урядовий президент – начальник округу у вільгельмівській Пруссії.


[Закрыть] фон Вулькова. Він – ворог, якого посадовили на шию нашому місту. Магістрат підтримує з фон Вульковом тільки найнеобхідніші стосунки. Мені особисто цей пан робить честь тим, що не вітається зі мною.

– О! – вигукнув Дідеріх, щиро вражений.

Старий Бук уже відчиняв йому двері, але нібито ще роздумував над чимось. – Заждіть-но! – Він поквапливо підійшов до книжкової шафи, нахилився і виринув із курних глибин з маленьким майже квадратовим томиком. З притаєною радістю на почервонілому обличчі він поквапливо ткнув його Дідеріхові до рук. – Ось, візьміть! Це мій «Дзвін на сполох»! Я теж був поетом – тоді. – І він легко виштовхнув Дідеріха з кімнати.

Вулиця Флейшгауергрубе піднімалася досить круто вгору, але Дідеріх засапався не тільки тому. Спочатку він був трохи приголомшений, але помалу в нього з’явилося почуття, що він дався пошитися в дурні. «Цьому старому балакунові тільки горобців лякати, а мені він ще імпонує!» Йому неясно пригадалося дитинство, коли старий пан Бук, який був засуджений на смерть, викликав у нього таку ж пошану до себе і майже такий самий жах, як і поліціянт на розі або привид у замку. «Невже я навіки лишуся такою квашею? Інший не дозволив би так поводитися з собою!» Те, що він мовчав або вкрай нерішуче заперечував проти таких компрометуючих промов, так само могло мати неприємні наслідки. Він придумав енергійні відповіді для наступного разу. «Це була пастка! Він хотів піймати мене і знешкодити… Але він ще побачить!» І, твердо крокуючи по Кайзер-Вільгельмштрасе, Дідеріх стискав кулаки в кишені. «Поки що доведеться з ним ладнати, але горе йому буде, коли я стану сильніший за нього!»

Бургомістрів будинок був заново покритий олійною фарбою, а дзеркальні шибки, як завжди, сліпуче блищали. Двері відчинила гарненька покоївка. Сходами, де усміхнений фарфоровий хлопчик тримав у руці лампочку, і через передпокій, в якому майже перед кожним столиком або стільцем лежав килимок, Дідеріха провели до вітальні. Вона була із світлого дерева і обвішана приємними картинами, під якими бургомістр і ще якийсь пан сиділи за сніданком. Доктор Шеффельвейс простяг Дідеріхові бліду руку і при цьому оглянув його поверх пенсне. Проте не можна було з певністю сказати, що він дивиться на нього, – такий невиразний був погляд його очей, безбарвних, як усе обличчя з ріденькими бачками, що розліталися в боки. Бургомістр кілька разів відкривав рота, перш ніж підшукав речення, яке ні до чого не зобов’язувало.

– Рубці добрячі! – сказав він і звернувся до другого пана: – Чи не так?

До цього другого пана Дідеріх спершу поставився з великою стриманістю, бо він дуже скидався на єврея. Але бургомістр відрекомендував: – Асесор Ядасон з прокуратури, – після чого Дідеріх, звичайно, не міг не віддати глибокого поклону.

– Сідайте-но мерщій, – сказав бургомістр, – ми саме починаємо. – Він налив Дідеріхові портеру і подав йому сьомги. – Жінки й тещі нема вдома, діти – в школі, прямо парубоцький рай, за ваше здоров’я!

Єврейського вигляду пан з прокуратури був цілком зайнятий покоївкою. Поки вона поралася біля стола коло нього, його рука зникла. Коли покоївка вийшла, він хотів почати розмову про громадські справи, але бургомістр не дав йому й слова сказати:

– Мої дами повернуться не раніше як в обід, бо теща пішла до зубного лікаря. Я знаю, йому доведеться з нею поморочитись, а тим часом дім увесь наш. – Він витяг з буфета пляшку лікеру, похвалив його, вислухав від гостей потвердження його високої якості і монотонно, не перестаючи жувати, і далі вихваляв ідилію своїх дообідніх годин. Помалу, всупереч життєрадісному настрою, обличчя його ставало все стурбованішим, він відчував, що розмова так далі тривати не може, і після того, як з хвилину всі помовчали, зважився:

– Я гадаю, докторе Геслінгу… Мій будинок не стоїть у сусідстві з вашим, і мені здається цілком природним, що ви раніше, як відвідати мене, були з візитом у деяких інших осіб…

Дідеріх загодя почервонів, збираючись збрехати. «Все одно про це довідаються», – своєчасно подумав він і сказав:

– Я справді дозволив собі. Себто, звичайно, перший візит я мав намір зробити вам, пане бургомістре. Лише з пошани до пам’яті мого батька, який завжди так шанував старого пана Бука…

– Зрозуміло, цілком зрозуміло. – Бургомістр багатозначно закивав головою. – Пан Бук – найстаріший з наших заслужених громадян і тому має цілком законний вплив.

– Поки що! – сказав на диво верескливим голосом пан з прокуратури і зачіпно глянув на Дідеріха.

Бургомістр нахилився над сиром. Дідеріх відчув себе беззахисним і закліпав очима. Але погляд пана асесора наполегливо вимагав відповіді, і він пробурмотів щось про «пошану, яка ввійшла в плоть і кров», і послався навіть на спогади з часів дитинства на виправдання того, що він спершу зайшов до старого Бука. При цьому він з острахом роздивлявся величезні червоні настовбурчені вуха пана з прокуратури. Цей останній дозволив Дідеріхові, ніби обвинуваченому, що заплутався у власних свідченнях, довести до кінця своє безладне лепетання; нарешті він рішучим тоном відрубав:

– У деяких випадках пошана існує для того, щоб від неї відучитися.

Дідеріх розгубився; потім вирішив засміятися, показавши цим, що розуміє його. Бургомістр з блідою усмішкою і примирливим рухом сказав:

– Пан асесор доктор Ядасон любить жартувати, що я особисто ціную в ньому над усе. Але моє становище змушує мене дивитися на речі об’єктивно і без упередження. І тому я повинен сказати: з одного боку…

– Перейдімо зразу до другого боку! – зажадав асесор Ядасон. – Для мене як представника державної влади і переконаного прихильника існуючого ладу цей пан Бук і його прибічник, депутат рейхстагу Кюлеман, – як своїм минулим, так і своїми поглядами – просто бунтівники, та й годі. Я не приховую своїх думок, це не гідно німця. Відкривати їдальні для бідних – будь ласка; але найкращою їжею для народу є добромисний напрям думок. Звичайно, і притулки для ідіотів також дуже корисні.

– Але тільки для вірнопідданих, – додав Дідеріх.

Бургомістр жестами прагнув угамувати їх.

– Панове! – благав він. – Панове! Якщо говорити щиро, то, звичайно, при всій пошані до вищезгаданих панів, як до громадян, з другого боку, все ж таки…

– З другого боку, – суворо повторив Ядасон.

– …не можна не висловити найглибшого жалю, що наші стосунки з представниками уряду склалися так нещасливо, хоч я прошу взяти до уваги, що надзвичайна різкість пана урядового президента фон Вулькова щодо міської влади…

– Щодо недобромисних організацій! – докинув Ядасон.

Дідеріх дозволив собі втрутитися:

– Я дотримуюся ліберальних поглядів, але повинен сказати…

– Місто, – заявив Ядасон, – яке не йде назустріч законним бажанням уряду, не повинне дивуватися, коли до нього ставляться так холодно.

– Від Берліна до Неціга, – запевнив Дідеріх, – можна було б доїхати вдвічі швидше, якби ми були в кращих стосунках з органами влади.

Бургомістр дав їм закінчити свій дует; він був блідий, очі його за скельцями пенсне були напівзаплющені. Раптом він подивився на них з легкою посмішкою.

– Панове, не трудіться, я знаю, що існує напрям думок, який більше відповідає духові часу, ніж той, який виявляють міські власті. Повірте, не моя в тому провина, що його величності не послали телеграми з викладом вірнопідданних почуттів з нагоди його перебування в нашій провінції під час торішніх маневрів…

– Відмова магістрату була цілком антинаціональна, – заявив Ядасон.

– Ми повинні високо тримати національний прапор, – зажадав Дідеріх.

Бургомістр підняв руки.

– Панове, я це знаю. Але я – тільки голова магістрату і мушу виконувати його ухвали. Змініть стан речей! Доктор Ядасон ще пам’ятає наші суперечки з урядом через учителя соціал-демократа Реттіха. Я не міг покарати цю людину. Фон Вулькову відомо, – бургомістр примружив одне око, – що в інакшому разі я б це зробив.

Вони помовчали, дивлячись один на одного. Ядасон сопів носом з таким виглядом, наче він уже досить наслухався. Але Дідеріх уже не міг зупинитися.

– Лібералізм – це перше насіння соціал-демократичної зарази! – вигукнув він. – Такі люди, як Бук, Кюлеман і Еуген Ріхтер, збуджують зухвальство в наших робітників. Моє підприємство покладає на мене велику відповідальність і важку працю, а тут ще конфлікти з робітниками. А чому? Тому що ми не даємо одностайної відсічі червоній небезпеці; тому що є підприємці, які йдуть на повідку в соціал-демократів, як, наприклад, зять старого Бука. Робітники Лауера беруть участь у прибутках його фабрики. Це неморально! – Тут Дідеріх заблискав очима. – Бо це підриває порядок, а я дотримуюся того погляду, що в наш суворий час порядок потрібніший, ніж будь-коли раніше, і тому нам необхідна тверда влада, як її розуміє наш блискучий молодий кайзер. Я заявляю, що у всьому і беззастережно відданий його величності… – Тут обидва його бесідники низько вклонилися. Дідеріх відповів їм поклоном і далі блискав очима. – На противагу демократичній маячні, в яку ще вірить відживаюче покоління, кайзер є представником молоді, найіндивідуальнішою особою, людиною пориву і надзвичайно оригінальним мислителем. Наказувати має один! В усіх галузях державного життя! – Дідеріх засвідчив свій рішучий і безкомпромісний напрям думок і заявив, що старому вільнодумному нехлюйству пора і в місті Нецігу покласти край раз і назавжди.

– Настають нові часи!

Ядасон і бургомістр мовчки слухали, поки він не висловився до кінця; асесорові вуха при цьому ще побільшали. Потім він проверещав:

– І в Нецігу є віддані кайзерові німці!

А Дідеріх ще голосніше:

– А з тими, хто думає інакше, ми колись познайомимося ближче. Тоді ми побачимо, чи деякі родини заслуговують на те становище, яке вони посідають. Уже не кажучи про старого Бука. Хто його родичі? Із синів – один став селюком, другий спився, зять – соціаліст, а про дочку говорять…

Всі перезирнулися. Бургомістр захихотів і трошки почервонів. Він зловтішно вигукнув:

– А ви ще не знаєте, панове, що брат старого Бука збанкрутував!

Бесідники голосно виказали своє задоволення. Той, в кого п’ятеро вичепурених дочок? Голова «Гармонії»? Але обіди – Дідеріх знає напевне – вони беруть у їдальні для бідних! Після цього бургомістр ще раз налив усім лікеру і запропонував сигари. Він раптом перестав сумніватися, що попереду – великі зміни.

– Через півтора року вибори до рейхстагу. До того часу, панове, доведеться вам попрацювати.

Дідеріх запропонував:

– Давайте вже відтепер вважати себе – цю нашу трійку – за вузький виборчий комітет.

Ядасон заявив, що насамперед треба налагодити зв’язок з нецігським урядовим президентом фон Вульковом.

– Абсолютно секретно, – підморгнувши, додав бургомістр.

Дідеріх висловив жаль, що «Нецігська газета» – найбільший орган міста – йде на повідку у вільнодумних.

– Жидівська газета! – сказав Ядасон.

А місцева урядова газета не має в місті майже ніякого впливу. Та старий Клюзінг, власник гаузенфельдської фабрики, постачає папір для обох газет. Дідеріх вважав тому за можливе вплинути через нього на напрямок «Нецігської газети», в якій у того був пай. Треба його настрахати тим, що він може втратити урядову газету.

– Адже в Нецігу є ще одна папірня, – посміхаючись, сказав бургомістр.

Тут увійшла покоївка і заявила, що їй час накривати стіл до обіду. Пані зараз повернеться, «і пані капітанша теж», додала вона. Почувши цей титул, бургомістр зразу ж підвівся з місця. Проводжаючи гостей, він ішов з пониклою головою і, хоч випив багато, обличчя його було молочного кольору. На сходах він потягнув Дідеріха за рукав. Ядасон забарився, і чутно було приглушений вереск покоївки. На парадному ході вже лунав дзвоник.

– Любий пане докторе, – прошепотів бургомістр, – сподіваюся, що ви не зрозуміли мене неправильно. За всяких обставин я, звичайно, маю на увазі тільки інтереси міста. Звичайно, я далекий від того, щоб вжити заходів, в яких я не відчуваю підтримки організацій, що їх я маю честь очолювати.

Він багатозначно підморгнув. Дідеріх ще не отямився від подиву, як увійшли дами, і бургомістр, відпустивши його рукав, поспішив їм назустріч. Його дружина, змучена, з обличчям, зморщеним від турбот, ледве встигла привітати гостей: треба було розборонити дітей, які дубасили одне одного. Але її мати, ще молодява жінка, на голову вища від своєї дочки, суворо поглянула на почервонілі обличчя таких ранніх гостей. Потім з поставою Юнони вона попрямувала до бургомістра, який на очах у всіх начебто поменшав… Асесор доктор Ядасон уже втік, Дідеріх віддав належні поклони, на які не дістав відповіді, і поспішив услід за асесором. Але почувався він ніяково, тривожно озирався, не чув, що казав йому Ядасон, і раптом повернув назад. Йому довелося кілька разів сильно подзвонити, бо в домі стояв страшенний галас. Господарі ще стояли біля сходів, на яких з криком вовтузилися діти, і сперечалися між собою. Бургомістерша наполягала, щоб її чоловік поскаржився директорові на старшого вчителя, який погано поставився до їхнього сина. Капітанша, навпаки, вимагала, щоб він домігся для цього вчителя підвищення на старшого викладача, бо його дружина має дуже великий вплив у правлінні Віфліємського притулку для пропащих дівчат. Бургомістр благально простягав руки то до одної, то до другої. Нарешті, йому пощастило вкинути слово:

– З одного боку… – сказав він.

Але тут Дідеріх схопив його за рукав. Пробурмотівши численні пробачення на адресу дам, він одвів його набік і зашепотів з тремтінням у голосі:

– Шановний пане бургомістре, я б хотів запобігти всяким непорозумінням. Тому дозволю собі повторити, що я безумовно дотримуюся ліберальних поглядів.

Доктор Шеффельвейс нашвидку запевнив його, що переконаний в цьому, як і в своїх власних ліберальних поглядах. Дами вже кликали його, і Дідеріх вийшов з полегкістю на серці.

Ядасон чекав на нього, посміхаючись.

– Злякалися? Киньте! З нашим головою міста себе не скомпрометуєш, він завжди, як господь бог, – тягне руку за тим, хто сильніший. Сьогодні я хотів тільки встановити, як далеко посунулися його стосунки з фон Вульковом. Справа стоїть непогано, ми можемо вже на що-небудь зважитися.

– Будь ласка, не забувайте, – стримано сказав Дідеріх, – що я корінний міщанин Неціга і, звичайно, також ліберал.

Ядасон скоса глянув на нього.

– «Нова Тевтонія»? спитав він. І коли Дідеріх з подивом обернувся: – Як поживає мій старий друг Вібель?

– Ви знаєте його? Він був моїм лейб-буршем!

– Чи знаю я його? Ми з ним пуд солі з’їли!

Дідеріх схопив руку, яку простягнув йому Ядасон; вони міцно потисли один одному правиці.

– Он воно як?

– Авжеж, так!

І, взявшися під руки, вони пішли обідати до магістратського погрібця.

Там було безлюдно й напівтемно, для них засвітили газ, і, чекаючи на суп, вони почали перебирати спільних товаришів. Товстун Деліч! Дідеріх з точністю свідка розповів про його трагічну смерть. Першу склянку рауенталера вони мовчки присвятили його пам’яті. Виявилося, що Ядасон також спостерігав лютневі заворушення і тоді ж пройнявся повагою до влади, як і Дідеріх.

– Його величність показав таку мужність, – мовив асесор, – що не одному аж дух зайняло. Не раз я, далебі, гадав… – Він запнувся; вони з дрожем подивилися один одному в очі. Щоб позбутися жахливої думки, вони піднесли склянки.

– Дозволю собі… – сказав Ядасон.

– І за ваше, – підхопив Дідеріх.

А Ядасон:

– За дорогоцінне здоров’я ваших родичів!