Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

– Що ви хочете сказати? – нечутно спитав Дідеріх, вкинений з одного ляку до другого.

Механік удав, що вражений.

– Хіба ви не знаєте? Старий Бук всюди розповідає, що ви зовсім не такий уже запеклий націоналіст. Ви тільки хочете дешево купити Гаузенфельд і розраховуєте, що одержите його за меншу ціну, якщо Клюзінг побоїться втратити деякі замовлення через те, що він не націоналіст.

– Він так говорить? – спитав Дідеріх, скам’янівши.

– Він так говорить, – повторив Фішер. – І ще він говорить, що зробить вам послугу і закине Клюзінгові слівце. Тоді ви знову заспокоїтеся, говорить він.

Тут Дідеріх вийшов із задубіння.

– Фішере! – коротко про дзявкав він. – Запам’ятайте, що я вам скажу. Ви ще побачите, як старий Бук буде валятися в канаві і старцювати. Так, так! Про це я подбаю, Фішере. До побачення.

Наполеон Фішер пішов, але Дідеріх, залишившися на самоті, ще довго дзявкав, бігав покоєм і тупав ногами. Негідник! Безпечний облудник! За всіма нелагодами таївся старий Бук, Дідеріх завжди підозрівав це. Пропозиція Кона і компанії була справою його рук, а тепер цей мерзенний наклеп з Гаузенфельдом. Усе Дідеріхове нутро клекотіло в усвідомленні непідкупності його монархічних поглядів. «І звідки він це знає? – думав він з гнівом і жахом. – Невже Вульков продав мене? Певно, всі вони гадають, що я веду подвійну гру». Кунце та інші, здалося йому, помітно збайдужіли: вони, очевидно, більше не вважали за потрібне повідомляти його про хід подій? Дідеріх не входив до комітету, своє особисте честолюбство він приніс у жертву справі. Та чи не він був справжнім засновником «партії кайзера»?.. Всюди зрада, інтриги, чорні підозри, а чесної німецької вірності ніде й сліду нема.

Він досі ще не говорив, а дзявкав, і тому на наступних виборчих зборах йому довелося безпорадно спостерігати, як Цілліх – цілком ясно, з яких особистих мотивів, – надав слово Ядасонові і як Ядасон викликав бурхливі оплески своїм виступом проти тих волоцюг, які не знають батьківщини і які голосуватимуть за Наполеона Фішера. Дідеріх поставився з жалем до цього виступу, не гідного державного діяча, він глибоко усвідомлював свою перевагу над Ядасоном. З другого боку, не можна було не визнати, що Ядасон, який у розпалі свого успіху замелювався все більше і більше, зустрічав найжвавіше схвалення серед деяких слухачів, котрі аж ніяк не були націоналістами, а вочевидь належали до табору Кона і Гейтейфеля. Їх прийшло щось підозріло багато, і Дідеріх, надміру роздратований пастками, які кругом йому ввижалися, приписував і цей маневр запеклому ворогові, призвідцеві всіх нещасть – старому Букові.

У старого були ясні очі, доброхітна усмішка, але він був найоблудніший собака з усіх ворогів, які оточували добромисних. Думка про старого Бука не залишала Дідеріха навіть уві сні. Наступного вечора, сидячи серед рідних навколо затишної настільної лампи, він не відповідав на їхні запитання: він у своїй уяві завдавав ударів старому Букові. Особливо дратувало його те, що він вважав старого за беззубого балакуна, а тепер той вишкіряв зуби. По всіх своїх гуманістичних розмовах Бук, однак, не давався так просто проковтнути себе, і це здавалося Дідеріхові одвертим викликом. А облудна лагідність, з якою він дарував Дідеріхові розорення свого зятя! Для чого він протегував йому і провів у радники? Тільки для того, щоб Дідеріх скомпрометував себе і з ним легше було впоратися. Тодішнє запитання старого – чи не хоче Дідеріх продати містові свою землю – тепер виявилося найнебезпечнішою пасткою. Дідеріх розумів, що його від самого початку бачили наскрізь; у нього було таке почуття, нібито під час його таємних переговорів з президентом фон Вульковом незримо, за хмарою тютюнового диму, був приявний старий Бук; і коли Дідеріх темної зимової ночі прокрався до Гаузенфельда, сховався в рів і заплющив очі, боячися бути зрадженим їхнім блиском, тоді нагорі повз нього пройшов старий Бук і вистежив його… Дідеріх у думках бачив, як старий схиляється до нього і простягає білу м’яку руку, щоб допомогти йому вибратися з рову. Доброта в його рисах була вбивчим глумом, вона була нестерпніша за все. Він гадав укоськати Дідеріха і своїми хитрощами тихенько навернути його на путь істини, як блудного сина. Та ще видно буде, хто зрештою пошиється в дурні!

– Що з тобою, мій любий сину? – спитала пані Геслінг, бо у Дідеріха від ненависті і страху вирвався тяжкий зойк. Він злякався. Цієї хвилини до покою ввійшла Еммі – напевне, вже не вперше, – підійшла до вікна, висунула голову, зітхнула, нібито була сама, і пішла назад. Густа дивилася їй услід; коли Еммі проходила повз Дідеріха, глузливий Густин погляд охопив їх обох, і Дідеріх злякався ще більше – це була посмішка крамоли, посмішка Наполеона Фішера. Так тепер посміхалася Густа. З переляку він насумрився і сердито крикнув:

– В чому справа?

Густа сквапливо заглибилася в своє штопання, а Еммі зупинилась і глянула на нього неприявним поглядом, що тепер нерідко бував у неї.

– Що з тобою? – спитав він, і тому що вона промовчала: – Кого ти виглядаєш на вулиці?

Вона тільки знизала плечима, обличчя її лишилося незворушним.

– Ну? – повторив він тихіше; її погляд, поза, які вражали його своєю дивною байдужістю, а тому й перевагою, не дозволяли йому підвищити голос. Нарешті, Еммі зволила заговорити:

– Може, сестри фон Бріцен ще зайдуть сьогодні.

– Так пізно? – спитав Дідеріх.

А Густа сказала:

– Ми ж так звикли до цієї честі. А взагалі вони ще вчора виїхали з матір’ю. Може, вони з деким не попрощалися і декого знати не хочуть, але вистачає пройти повз їхню віллу…

– Що? – мовила Еммі.

– Авжеж! – і Густа з сяючим обличчям, радіючи, кинула: – Скоро й лейтенант виїздить. Його ж перевели. – Пауза, погляд. – Він клопотався про переведення.

– Ти брешеш! – сказала Еммі.

Вона захиталася і ледве, зусиллям волі, втрималася на ногах. Дуже високо піднявши голову, повернулась і зникла за портьєрою. В кімнаті запанувала тиша. Стара пані Геслінг на своєму дивані склала руки, Густа зачіпно дивилася вслід Дідеріхові, який засопів і забігав покоєм. Коло дверей він різко зупинився. Крізь щілину побачив Еммі, яка сиділа або напівлежала на стільці в їдальні, вся зсудомлена, начебто її зв’язали і кинули туди. Вона здригнулася, потім повернула обличчя до лампи: зовсім біле раніше, воно тепер стало багряним, очі нічого не бачили – і раптом схопилася, наче її обпекли, і гнівними, непевними кроками метнулася геть, натручуючись на меблі, але не відчуваючи болю – геть, наче пориваючись у туман, у дим… Дідеріх у жахові обернувся до дружини і матері. Густа була, очевидно, схильна до непоштивих вихваток, тому він за звичкою ушанував себе і, випроставшись, твердим кроком затупав слідом за Еммі.

Він ще не дійшов до сходів, а нагорі вже гучно замкнули двері на ключ і на засув. Тут Дідеріхове серце так сильно забилося, що він змушений був зупинитися. Коли зійшов нагору, він ледве міг говорити і тихим задиханим голосом попросив, щоб його впустили. Відповіді не було, але він почув, як щось задзвеніло в умивальнику: і раптом, змахнувши руками, закричав, почав удиратися до дверей і зіпати не своїм голосом. За власним криком він не почув, як двері відчинилися, і надсаджувався навіть тоді, коли Еммі вже стояла перед ним.

– Чого тобі треба? – гнівно спитала вона, після чого Дідеріх опанував себе. Зі сходів запитливо і перелякано дивилися пані Геслінг і Густа.

– Сюди не йдіть! – наказав він їм, штовхнувши Еммі до покою. Він замкнув двері. – Їм нема чого нюхати це, – сухо сказав він, виймаючи з умивальної миски маленьку губку, з якої капав хлороформ. Він далеко відставив руку з губкою і сердито спитав:

– Звідки це у тебе?

Вона закинула голову і подивилася на нього, але нічого не сказала. Чим довше тривала мовчанка, тим менш важливим здавалося Дідеріхові запитання, яке, проте, цілком слушно спадало на думку першим. Зрештою він просто підійшов до вікна і викинув губку до темного двору. Пролунав сплеск, вона впала в струмок. Дідеріх з полегшенням зітхнув.

Тепер запитання поставила Еммі:

– Чого тобі, власне, тут треба? Дозволь мені, будь ласка, робити, що я хочу!

Цього він не сподівався.

– А чого… чого ти хочеш?

Вона відвернулася і сказала, знизуючи плечима:

– Чи тобі не все одно?

– Послухай! – обурився Дідеріх. – Коли вже ти не боїшся небесного судді, що особисто я не вважаю за заслугу, ти могла б хоч трохи зважити на нас. Ти ж не сама на світі живеш.

Її байдужість поважно ображала його!

– Я не припущу осудовища в моєму домі! Я ж буду першою жертвою його.

Раптом вона звела на нього очі:

– А я?

Він запухкав:

– Моя честь!..

Але відразу замовк; на її обличчі, яке він ніколи не бачив таким виразним, було благання і водночас глум. Збентежений, він пішов до дверей. Тут він згадав, що, власне, слід робити в таких випадках.

– А втім, я із свого боку, звичайно, спевню свого обов’язку брата і людини честі. А поки що я маю право сподіватися від тебе крайньої стриманості.

І він кинув погляд на умивальну миску, з якої досі ще відгонило хлороформом.

– Дай слово честі! – сказав він.

– Дай мені спокій! – відповіла Еммі.

Дідеріх повернувся.

– Ти, очевидно, досі ще не усвідомлюєш усієї поважності становища. Якщо те, чого я боюся, правда…

– Це правда, – сказала Еммі.

– Тоді ти не тільки ризикуєш своєю власною репутацією в очах громадськості, але і вкриваєш ганьбою всю нашу родину. І коли я тепер говорю з тобою в ім’я обов’язку і честі…

– То від цього теж нічого не зміниться, – сказала Еммі.

Дідеріх злякався: він уже розкрив був рота, щоб висловити свою огиду до такого цинізму, але на обличчі Еммі було занадто ясно написано, як багато вона збагнула і як багато пережила. Супроти переваги, якої їй надавав розпач, Дідеріх здригнувся. В ньому ввірвалися штучні пружини. Ноги у нього замліли, він сів і, затинаючися, мовив:

– Скажи мені тільки… Я тобі… – Він подивився на Еммі, і слово «прощаю» застрягло у нього в горлі. – Я тобі допоможу, – сказав він.

Вона стомлено спитала: «Чим ти можеш мені допомогти?» – і прихилилася до стінки.

Він опустив очі.

– Тобі, звичайно, доведеться дати мені деякі пояснення: я хочу сказати – стосовно деяких подробиць. Я гадаю, що це триває ще від часу захоплення верховою їздою?..

Вона не перепиняла його, не потверджувала і не заперечувала, але коли він звів на неї очі, рот її був напіввідкритий, а здивований погляд пильно дивився на нього. Він зрозумів її подив: від багато чого з того, що вона переживала сама, він звільняв її, втілюючи це в слова. Його серце сповнилося ще не знаної гордості, він підвівся і подружньому сказав:

– Звірся на мене. Завтра ж я піду до нього.

Вона тихо і злякано похитала головою:

– Ти не знаєш. Усьому край.

Він надав своєму голосу бадьорості:

– Не такі вже ми беззахисні! Ще побачимо!

На прощання він подав їй руку. Вона ще раз повернула його:

– Ти викличеш його?

Очі в неї були широко розплющені, рукою вона прикрила рот.

– Що? – перепитав Дідеріх, бо про це він не подумав.

– Присягнися мені, що ти його не викличеш!

Він обіцяв. При цьому він знову почервонів, бо так і не знав, за кого ж вона боїться: за нього чи за того, іншого. Він не хотів би віддати тут перевагу іншому. Але втримався від запитання, щоб не ставити її в скрутне становище, і вийшов з покою майже навшпиньках.

Обох жінок, які досі ще чекали внизу, він суворо послав спати. Сам він ліг поряд з Густою вже тільки по тому, як вона заснула. Йому треба було обміркувати, як поводитися завтра. Звичайно, передусім справити на нього велике враження! Взагалі не припускати сумніву щодо наслідків справи! Але замість його власної поважної постаті перед Дідеріховими очима знову й знову вставав присадкуватий чоловік з білявими скорботними очима, який просив, гарячкував і, нарешті, здався: пан Геппель, батько Агнеси Геппель. У глибокій тузі Дідеріх розумів тепер, що було тоді на душі в старого батька. «Ти цього не знаєш», – сказала Еммі. Він це знав, тому що сам заподіяв таке ж лихо.

«Боронь боже! – голосно сказав він, повертаючись на другий бік. – Не буду я втручатися в цю справу. Хлороформ Еммі – просто комедія. Жінки досить хитрі для цього. Я просто вижену її геть, як і належиться». Але тут перед ним постала Агнеса – нерухома, на вулиці під дощем, з обличчям, білим від газового освітлення, з поглядом, зверненим до його вікна. Він натягнув простирало на очі. «Не можу я вигнати її на вулицю!»

Настав ранок, і Дідеріх з подивом згадав, що з ним сталося. «Лейтенанти встають рано», – подумав він і зник з дому ще перед тим, як Густа прокинулася. За Саксонськими воротами сади були сповнені пташиного щебету й пахтіли під весняним небом. Вілли, ще замкнені, здавалися свіжовимитими, наче в них оселилися самі молодята. «Хто знає, – думав Дідеріх, вдихаючи свіже повітря, – може, це буде зовсім не важко. Адже є порядні люди. Та й обставини значно сприятливіші, ніж…» Він уважав за краще не домислювати думку до кінця. Ось там стоїть екіпаж – перед чиїм це будинком? Отже, все ж таки… Ворота були відчинені, двері також. Назустріч йому вийшов денщик.

– Не турбуйтеся, – сказав Дідеріх. – Я вже бачу пана лейтенанта.

Бо в покої, коло самого входу, пан фон Бріцен пакував валізку.

– Так рано? – спитав він, пристукнув віко валізки і прищикнув собі пальця. – Чорт!

Дідеріх подумав збентежено: «Він також збирається».

– Якій нагоді я завдячую… – почав фон Бріцен, але Дідеріх мимоволі зробив рух, який говорив, що це зайве. Проте пан фон Бріцен, звичайно, заперечував. Він заперечував навіть довше, ніж тоді Дідеріх, і Дідеріх у думках визнав слушність цього: бо ж коли йдеться про честь дівчини, лейтенантові треба бути ще педантичнішим, ніж членові «Нової Тевтонії». Коли, нарешті, стан речей був з’ясований, пан фон Бріцен відразу заявив, що готовий до послуг її брата. Але Дідеріх, незважаючи на свій великий ляк, з бадьорим виглядом відповів, що сподівається владнати справу без застосування зброї, якщо тільки пан фон Бріцен… І пан фон Бріцен зразу вдав таке обличчя, яке Дідеріх передбачив, і пустився на відмовки, які Дідеріх мислено вже чув! Припертий до стіни, лейтенант вимовив слова, що їх Дідеріх боявся над усе і які, він це визнавав, були неминучі. Дівчину, котра позбулася честі, не роблять матір’ю своїх дітей. Дідеріх відповів на це так, як відповів Геппель, пригнічений, як Геппель. Справжній гнів він відчув лише тоді, коли дійшов до своєї головної погрози, тієї погрози, на яку він ще з учорашнього дня покладав надію.

– Зважаючи на вашу нелицарську відмову, пане лейтенанте, я, на жаль, змушений довести все до відома командира вашого полку.

Фон Бріцен справді, здавалося, був неприємно вражений. Він непевно сказав:

– Чого ви цим допевнитеся? Що мені вичитають нотацію? Ну, що ж. А взагалі… – пан фон Бріцен підбадьорився, – що таке лицарство, про це полковник гадає, звичайно, трошки інакше, ніж добродій, який уникає дуелі.

Тут Дідеріх виріс. Чи не зволить пан лейтенант прикусити язика, бо коли б йому не довелося мати справу з «Новою Тевтонією»! На ньому, Дідеріху, шрами свідчать, що він з радістю проливав кров за честь своєї корпорації! Він зичить панові лейтенанту, щоб йому довелося коли-небудь викликати на дуель, наприклад, графа фон Тауерн-Беренгейма.

– Я, не вагаючись, викликав його. – І, не зводячи духу, він заявив, що зовсім не визнає за всяким зухвалим аристократиком права заради розваги застрелити чесного бюргера та батька родини.

– Спокусити сестру і застрелити брата – от чого б вам хотілося! – утративши самовладання, вигукнув він. Пан фон Бріцен, розлютований, як і Дідеріх, заявив, – що накаже своєму денщикові заткнути пельку цьому крамареві; і зважаючи на те, що денщик уже стояв напоготові, Дідеріх покинув бойовище, але не без останнього пострілу.

– І ви ще гадаєте, що для таких нахаб ми затвердимо військовий законопроект?.. Ви ще побачите, що таке переворот!

Уже вийшовши з вілли, в безлюдній алеї, він далі казився, показуючи незримому ворогові кулака і виголошуючи погрози:

– Так це вам не минеться! Колись ми покінчимо з вами!

Раптом він зауважив, що сади так само, як і досі, сповнені щебету і пахнуть під весняним небом, і йому стало ясно, що сама природа, чи то пестить вона, чи то вишкіряв зуби, безсила перед владою, перед тією владою, яка непохитно стоїть над нами. Переворотом легко погрожувати, але пам’ятник кайзерові Вільгельму? А Вульков і Гаузенфельд? Хто хоче топтати інших, мусить дозволити топтати себе – такий залізний закон влади. Дідеріх, після нападу гніву, вже знову відчував таємний тремкіт людини, що її топче влада… Ззаду наближався екіпаж: це пан фон Бріцен із своєю валізою. Несвідомо Дідеріх став упівоберта, готовий уклонитися. Але пан фон Бріцен відвернувся. Дідеріх, незважаючи на все, замилувався квітучим і по-лицарському мужнім молодим офіцером. «Таких не мав ніхто, крім нас», – сказав він собі.

Проте, коли він звернув на Мейзештрасе, серце у нього защеміло. Дідеріх здаля побачив Еммі, яка його виглядала. Він зненацька уявив собі, що вона мала пережити за цю годину, яка розв’язувала її долю. Бідолашна Еммі, тепер твоя доля вирішена! Влада, звичайно, має щось піднесене, та коли вона топче рідну сестру… «Я не гадав, що візьму це так близько до серця». Він кивнув їй, як міг, підбадьорливо. Останнім часом вона дуже схудла; чому цього ніхто не помічав? З-під її волосся, що сяяло м’яким полиском, дивилися великі безсонні очі; губи її затремтіли, коли він кивнув їй; він зауважив і це, пойнятий проникливим страхом. Сходами він майже крався вгору. На першому поверсі вона вийшла на сходи і пішла попереду нього на другий. Нагорі вона обернулась і, побачивши його обличчя, ввійшла до себе, нічого не спитавши, наблизилася до вікна і спинилася там, відвернувшись. Він набрався сміливості і голосно сказав:

– О, ще нічого не втрачено!

Сказавши це, він злякався і заплющив очі. Коли він застогнав, вона обернулася, повільно підійшла до нього і поклала йому голову на плече, щоб поплакати разом з ним.

Потім у нього сталася сварка з Густою, яка почала була нацьковувати його на Еммі. Дідеріх сказав їй одверто, що вона користується з нещастя Еммі, щоб помститися на ній за ті не вельми пристойні обставини, за яких вона сама вийшла заміж.

– Принаймні Еммі ні за ким не бігає.

Густа заверещала:

– А хіба я за тобою бігала?

Він відрубав:

– Взагалі – вона моя сестра…

Тепер вона жила під його захистом, і тому він почав вважати її інтересною і виявляти до неї незвичайну повагу. Після обіду він цілував їй руку – нехай Густа посміхається. Він порівнював обох: наскільки вульгарніша була Густа! Навіть Магда, якій він раніше віддавав перевагу, бо вона домоглась успіху, тепер у його спогадах не могла зрівнятися з покинутою Еммі. Бо нещастя надало Еммі витонченості і певної недосяжності. Коли її бліда рука, ніби забута, лежала на столі і Еммі мовчазно поринала в себе, наче в невідому безодню, на Дідеріха віяло іншим, глибшим світом. Падіння, яке навіяло б жах і зневагу до всякої іншої, огортало Дідеріхову сестру, Еммі, дивним ореолом і сумнівною принадливістю. Еммі здавалася йому одночасно і блискучішою, і зворушливішою.

Лейтенант, призвідник усього цього, виглядав значно сірішим поряд з нею – а разом з ним і влада, від імені якої він переміг. Дідеріх збагнув, що влада іноді може являти собою грубе і низьке видовище: влада і все, що її супроводило – успіх, честь, погляди. Він дивився на Еммі і сумнівався в цінності того, чого домігся і чого ще прагнув: Густи та її грошей, пам’ятника, монаршої ласки, Гаузенфельда, відзнак і посад. Він дивився на Еммі і думав також про Агнесу. Про Агнесу, яка виховувала в ньому ніжність і любов, – от що було справжнє в його житті, і це він повинен був зберегти! Де вона тепер? Померла? Він часто сидів, охопивши голову руками. Чого він допевнився? Чого взагалі можна досягти служінням владі? Знову скрізь він зазнавав невдачі, всі зраджували його, зловживали його найчистішими намірами, а старий Бук був господарем становища. Агнеса, яка вміла тільки страждати, – в Дідеріха закрався сумнів, – чи не вона перемогла? Він написав до Берліна і довідався про неї. Вона була заміжжю, і здоров’я її було непогане. Ця звістка принесла йому полегшення, але одночасно якось його розчарувала.

Та поки він сидів, охопивши голову руками, надійшов день виборів. За думками про суєтність усього земного Дідеріх не хотів помічати того, що відбувалося навколо, не хотів бачити й того, що обличчя його механіка набирало все більшої ворожості. В день виборів, рано-вранці, коли Дідеріх ще був у ліжку, Наполеон Фішер прийшов до нього. Навіть не перепросившися, він почав:

– Поговорімо поважно в останню хвилину, пане докторе.

Цього разу вже він відчував зраду і посилався на угоду.

– Ви провадите дворушницьку політику, пане докторе. Ви дали нам обіцянку, і ми були такі лояльні, що не агітували проти вас, а тільки проти вільнодумних.

– Ми також, – заявив Дідеріх.

– У це ви самі не вірите. Ви злигалися з Гейтейфелем. Він уже погодився на ваш пам’ятник. Якщо ви вже сьогодні з розгорнутими прапорами не перейдете до нього, то вчините це під час перебалотування і підло зрадите народ.

Наполеон Фішер схрестив руки і широко ступив до ліжка.

– Але знайте, пане докторе, що ми не сліпі!

Дідеріх відчував себе в ліжку безпорадним, полишеним на ласку політичного противника. Він зробив спробу пом’якшити його.

– Я знаю, Фішере, ви великий політик. Вам слід було б пройти до рейхстагу.

– Слушно. – Наполеон подивився знизу на Дідеріха і підморгнув. – Бо якщо я не пройду, в Нецігу на деяких підприємствах вибухне страйк. Одне з таких підприємств вам добре відоме, пане докторе. – Він різко повернувся. Коло дверей він ще раз окинув поглядом Дідеріха, який від страху зовсім провалився в свої пуховики. – А тому хай живе інтернаціональна соціал-демократія! – виголосив Фішер і вийшов.

Дідеріх крикнув із своїх пуховиків:

– Його величності кайзерові – ура!

Але після цього йому нічого не лишалося, як глянути подіям у лице. Становище було досить загрозливе. Збентежений недобрими передчуттями, він кинувся на вулицю, до Товариства воїнів, до Кляпша – і всюди пересвідчувався, що за дні його недолугості підступна тактика старого Бука принесла тому великі успіхи. «Партія кайзера» була розріджена припливом з рядів вільнодумних, і відстань між Кунце та Гейтейфелем здавалася нікчемною порівняно до безодні між ним і Наполеоном Фішером. Пастор Цілліх, який обмінявся із своїм зятем Гейтейфелем соромливим привітанням, заявив, що «партія кайзера» має бути вдоволена зі своїх успіхів, бо якщо кандидат вільнодумних кінець кінцем і здобуде перемогу, то вона все ж таки зможе сказати собі, що сприяла зміцненню його націоналістичних поглядів. Оскільки вчитель Кюнхен висловився в тому ж дусі, сама собою напрошувалась підозра, що обіцянки, які верховоди «партії кайзера» вирвали у Дідеріха і Вулькова, не вдовольнили їх і що вони продалися старому Букові, який пообіцяв їм більші особисті вигоди. Від системи хабарництва демократичної банди всього можна було сподіватися! Що стосується Кунце, то він неодмінно хотів бути обраним, хай навіть за допомогою вільнодумних. Честолюбство так розбестило його, довело його до того, що він пообіцяв боронити притулок для немовлят! Дідеріх обурювався: Гейтейфель у сто разів гірший від якогось пролетаря; і він зробив натяк на погані наслідки, які матиме така непатріотична поведінка. На жаль, він не смів висловитись ясніше, – і з картиною страйку перед очима, вже несучи в серці уламки пам’ятника кайзерові Вільгельму, Гаузенфельда, всіх своїх мрій, бігав він під дощем від однієї виборчої дільниці до другої і тягнув добромисних виборців до урн, цілком усвідомлюючи, що їхня вірність кайзерові йшла фальшивим шляхом і грала на руку найзапеклішим ворогам кайзера. Ввечері у Кляпша, захляпаний болотом і гарячково збуджений галасливим довгим днем, незліченними кухлями пива і близькістю розв’язки, він дізнався про наслідки: близько восьми тисяч голосів за Гейтейфеля, понад шість тисяч за Наполеона Фішера, а за Кунце лише три тисячі шістсот сімдесят два. Перебалотування між Гейтейфелем і Фішером. «Слава!» – закричав Дідеріх, бо нічого ще не було втрачено, а час був виграний.

Твердим кроком попрямував він додому, з клятвою в серці: докласти всіх сил, щоб урятувати справу націоналізму. Він квапився, бо пастор Цілліх дуже радо пообліплював би всі мури відозвами з рекомендацією прихильникам «партії кайзера» при перебалотуванні голосувати за Гейтейфеля. Кунце, звичайно, тішив себе марною надією, що Гейтейфель на догоду йому зніме свою кандидатуру. Яке засліплення! Вже вранці з’явилися білі об’яви, в яких вільнодумні облудно заявляли, що вони теж націоналісти, що націоналістичні погляди не становлять привілею меншості, а тому… Трюк старого Бука виявився остаточно; щоб запобігти поверненню всієї «партії кайзера» в надра вільнодумства, треба було діяти. Коли Дідеріх, сповнений кипучої енергії, повернувся після своєї розвідки додому, біля дверей він зіткнувся з Еммі, яка була закутана в серпанок і рухалася так, ніби їй все було байдуже. «Вельми дякую, – подумав він, – зовсім не байдуже. Інакше до чого ми дійдемо». І він привітався з Еммі крадькома, наче з острахом.

Він зачинився сам-один у конторі, де вже не стало старого Сетбіра і де тепер Дідеріх, свій власний вірник, відповідальний тільки перед богом, ухвалював свої багаті на наслідки рішення. Він підійшов до телефону і викликав Гаузенфельд. Цієї миті відчинилися двері, ввійшов листоноша та поклав на стіл пачку листів, і Дідеріх прочитав на верхньому конверти «Гаузенфельд». Він повісив трубку і, киваючи головою, дивився на листа, як на свою долю. Готово! Старий без слів зрозумів, що не повинен більше давати грошей своїм друзям – Букові і компанії, бо в разі потреби можуть і його особисто покликати до відповіді. Дідеріх спокійно розліпив конверта, але після перших двох рядків заспішив. Яка несподіванка! Клюзінг хоче продати Гаузенфельд. Він старий, він бачить в особі Дідеріха свого природного наступника!

Що це означало? Дідеріх сів у куток і глибоко замислився. Насамперед це означало, що Вульков уже своє робить. Старий до смерті перелякався, що втратить казенні замовлення, а страйк, яким погрожував Наполеон Фішер, довершив справу. Де були ті часи, коли він сподівався уникнути біди, відступивши Дідеріхові частину постачі на «Нецігську газету»? Тепер він віддавав йому ввесь Гаузенфельд. «Я – сила!» – постановив Дідеріх, і раптом йому спало на думку, що Клюзінгова пропозиція купити фабрику і заплатити за неї справжню ціну за даного стану речей – просто смішна. І Дідеріх справді голосно засміявся… Тут він побачив, що наприкінці листа, вже після підпису, було іще щось, якась приписка дрібнішим почерком, і така непомітна, що він раніше не звернув на неї уваги. Дідеріх розібрав її, і рот його розкрився сам собою. Раптом він підскочив. «Здорово! – пролунав його вигук у тиші самотньої контори. – Ось коли вони в моїх руках! – Потім з глибокою поважністю зауважив: – Це страшно. Просто якась безодня!» Він прочитав ще раз, слово за словом, фатальну приписку, поклав листа до вогнетривкої каси і рішучим рухом замкнув її. Тепер там причаїлася отрута для Бука та його ближніх, і цю отруту прислав їхній друг. Клюзінг не тільки перестав давати їм гроші, він ще й зраджував їх. Але вони цього заслужили, це правда; така аморальність, напевне, відштовхнула навіть Клюзінга.

Змилування тут рівнозначне співучасті. Дідеріх перевірив себе. Змилування було б просто злочином. Хай тепер самі нарікають на себе! Тут треба діяти з усією невблаганністю! Викрити гнійник і вимести його залізною мітлою! «Я беру це на себе заради загального добра, мій обов’язок націоналіста велить мені це. Нічого не вдієш, ми живемо за суворого часу!»

Наступного вечора у величезній залі «Валгалли» відбулися відкриті народні збори, скликані виборчим комітетом вільнодумних. Дідеріх за дійовою допомогою Готліба Горнунга подбав про те, щоб виборці Гейтейфеля ні в якому разі не були залишені самі на себе. Сам він вважав за зайве слухати програмну промову кандидата; він попрямував на збори вже тоді, коли мали початися дебати. У вестибюлі він натрапив на Кунце, який від люті втратив самовладання.

– Відставний інвалід! – вигукнув він. – Гляньте на мене, добродію, і скажіть, чи схожий я на людину, якій можна говорити подібні речі?

Від хвилювання він не міг провадити далі, і тому його змінив Кюнхен.

– Нехай би Гейтейфель сказав це мені! – загорлав він. – Я б йому показав, хто такий Кюнхен!

Дідеріх наполегливо порадив майорові запізвати свого противника до суду. Та Кунце й без того не потребував заохочення, він присягався, що просто посіче Гейтейфеля на котлети. Дідеріх нічого не мав проти цього і висловив палке схвалення, коли Кунце дав зрозуміти, що за таких умов швидше піде рука в руку з найлютішою крамолою, ніж з вільнодумством. Але Кюнхен і пастор Цілліх, що підійшов до них, висловили сумнів щодо цього. Вороги держави – і «партія кайзера»! «Підкуплені боягузи!» – говорив Дідеріхів погляд, тимчасом як майор далі палав помстою. Ця банда ще заплаче у нього кривавими слізьми!

– І ще сьогодні ввечері, – пообіцяв Дідеріх з такою залізною впевненістю, що всі були вражені. Він зробив паузу і почав блискати очима на всіх по черзі. – Що сказали б ви, пане пасторе, якби я навів докази деяких махінацій ваших вільнодумних друзів?

Пастор Цілліх зблід, Дідеріх перейшов до Кюнхена.

– Шахрайські маніпуляції з громадськими грішми…

Кюнхен підскочив.

– Ну, тепер стережися! – перелякано крикнув він.

Але Кунце заревів:

– До мене на груди! – і схопив Дідеріха в обійми. – Я простий солдат, – повторював він. – Хай шкаралупа груба, але ядро добре. Доведіть шахрайство цих каналій, і майор Кунце – ваш друг, так ніби ми стояли разом у бою під Марс-ла-Тур!

У майора були сльози на очах, у Дідеріха також. І хвилюванню, що пойняло їхні душі, нічим не поступався настрій в залі. Вже з порога видно було крізь синій дим, як з усіх боків підіймалися руки, а то тут, то там з чиїхось грудей виривався вигук: «Ганьба!», «Цілком слушно!» або «Це підлість!» Виборчий бій був у повному розпалі. Дідеріх кинувся в нього з нечуваною запеклістю, бо перед столом президії, на чолі якої сидів власною персоною старий Бук, хто стояв скраю трибуни і говорив? Сетбір, відставлений Дідеріхів вірник! З почуття помсти Сетбір виголошував підбурливу промову, в якій найнесприятливіше характеризував ніби доброзичливе ставлення деяких фабрикантів до робітників. Це, мовляв, не що інше, як демагогічний викрутас, за допомогою якого, заради певних особистих вигод, хочуть порізнити громадян і перетягти виборців на бік крамоли. Раніше такі добродії, навпаки, говорили: «Хто народився рабом, рабом залишиться».